Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу
Додано: Чет травня 03, 2012 2:36 pm
Цікаві статті в "Критиці", 2012, №1-2, де трохи згадано переклад/знання мов.
Олександр Богомолов, Олександр Литвиненко. "Російська м’яка влада в Україні: і слово, і діло".
"Долучення до західної та глобальної культури, що у більшості країн забезпечується за посередництвом англійської мови, в Україні, як і в більшості пострадянських країн, відбувається переважно за посередництвом російської. Що представники української еліти недалеко від того відійшли, видно з нещодавнього суперечливого законопроєкту про мови (Єфремова, Гриневецького та Симоненка), який, виглядає, просовує інтереси російськомовної спільноти коштом україномовної та менш чисельних громад – носіїв інших мов: "Володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури" (стаття 7).
Як певна національна культура отримує доступ до глобального капіталу знань, є серйозним питанням, і послідовна мовна політика повинна мати спроможність на нього відповідати. Очевидно, справжню суть цього питання радари українських політиків та лідерів громадської думки не вловлюють <…> У випадку зі згаданим законопроєктом зрозуміло, що його автори попросту будують свої засадничі припущення на звичному з радянських часів сприйнятті, й навряд чи свідомі того факту, що безпосередній внесок російських джерел у глобальний інформаційний обмін від кінця ХХ століття став мізерним. Утім, реальність, яку таки відбиває цей пункт законопроєкту, полягає в тому, що обсяг перекладеного з глобальних мов на російську все ще переважає теперішню спроможність української як мови перекладу. Замість намагатися це наздогнати, чи то, намагатися відтворити російську/радянську модель взаємодії з глобальною культурою за допомоги великого обсягу перекладів, Україні було би краще прагнути більш розповсюдженого знання англійської та інших европейських мов, аби мати безпосередній доступ до глобальної науки та культури – як це робить більшість европейських та азійських націй. Ця модель взаємодії є відходом від тоталітарної однобічної схеми, адже вона заохочує не тільки пасивно споживати інформацію, але також і робити свій внесок".
Сергій Куделя. "Чи можлива в Україні політична наука?"
"Уже впродовж двадцяти років політологія в Україні є глибоко провінційною псевдонаукою, в якій особистими судженнями надто часто підміняють теоретично обґрунтовані висновки, публіцистичний опис видають за аналітичне дослідження, а замість чітких наукових гіпотез пропонують суміш абстрактних тез і банальних узагальнень. Натомість апелювання поодиноких науковців до світових стандартів викликають лише обурення і глузування більшости колеґ. Адже у колах українських політологів світові політнаукові канони сприймають здебільшого як перешкоду для розвитку національної політологічної думки. <…> Причиною того, що в Україні немає політичної науки сучасного рівня, є не лише домінування в українському політологічному середовищі науковців, які вийшли з шинелі наукового комунізму і катедр історії КПСС. Дається взнаки також фундаментальне нерозуміння змісту сучасної політичної науки й просто незнання сучасних методів політичних досліджень, що призводить до відтворення серед молодшого покоління описово-оцінкового стилю досліджень політичної реальности. Такий стиль був поширений у західній політології до кінця 1940-х років, але його вже давно вважають за ознаку наукового дилетантства. <…> Задля формування в Україні якісної політичної науки науковці мусять кардинально змінити дослідницькі методи й джерела отримання наукового знання. <…> Формування сучасної української школи політнауки також неможливе без системного знання наукового доробку американських і європейських дослідників. <…> Ньютонів вислів про те, що ми всі стоїмо на плечах гігантів, особливо актуальний для політнауковців. Через об’єктивні історичні обставини цими гігантами є здебільшого західні, переважно американські, дослідники. Водночас в українських академічних публікаціях досі переважають посилання на місцеві та російські роботи. Причини цього й у відсутності доступу до сучасних публікацій чи незнанні мови<…> Відсутність у більшости українських політологів теоретичних знань і методологічних навичок залишає їх на далекій периферії світової політнауки. Підтвердженням цього є і відсутність українських авторів у реферованих західних політнаукових журналах, за винятком тих, хто отримав західну освіту й працює за межами України. Із майже тисячі українських політнауковців, які захистили кандидатські й докторські дисертації за час незалежности України, практично ніхто не зміг опублікувати результати свого дослідження в авторитетному журналі чи видати власну монографію на Заході."
Загалом погоджуючись зі сказаним, маю заувагу, до "Замість намагатися це наздогнати, чи то, намагатися відтворити російську/радянську модель взаємодії з глобальною культурою за допомоги великого обсягу перекладів, Україні було би краще прагнути більш розповсюдженого знання англійської та інших європейських мов, аби мати безпосередній доступ до глобальної науки та культури – як це робить більшість европейських та азійських націй". Це, звісно, добре, щоб було розповсюдженіше знання інших мов (як наприклад, не завадило б розповсюдженіше знання математики, фізики, хемії тощо). І, як на мене, ще не завадило б, по-перше, українській спільноті краще знання української (а може, відмовитись на користь англійської
), по-друге, осягнення світових здобутків через українську мову, тобто завдяки перекладам українською (чи українською це неможливо/даремна трата коштів ), по-третє, усвідомлювати, що вжиток інших мов зазвичай відбувається коштом української. Тому поширеніше знання інших мало би йти в супрязі з активнішим перекладацтвом, бо інакше перше працюватиме на вторинність/непотрібність української.
Що ж стосується стану політологічної науки в Україні, то, власне, розвиток будь-якої науки в Україні не можливий "без системного знання наукового доробку" світового.
Й тому, повертаючись до теми "джерел", переклади принаймні науково-популярних і навчальних книжок потрібні хоча б для того, щоб не тільки осягати чужі здобутки, але й бачити на якому рівні ми перебуваємо і якось цей рівень підвищувати. Бо сподіватися, що випускники шкіл вільно розумітимуть підручники американських/англійських університетів, можна, та не варто (врешті, у будь-якому разі навчатися краще рідною мовою). Як і сподіватися, що наша наука/освіта й так попереду планети, тому можна обійтися українськими книжками. А за 20 років незалежності в Україні видано з природничих наук 2 переклади підручників і 2 – науково-популярних книжок. Так що і тут, нас чекатиме ситуація як з політологічними науками. Неминуче. Якщо вже, звісно, не "приплили"
Олександр Богомолов, Олександр Литвиненко. "Російська м’яка влада в Україні: і слово, і діло".
"Долучення до західної та глобальної культури, що у більшості країн забезпечується за посередництвом англійської мови, в Україні, як і в більшості пострадянських країн, відбувається переважно за посередництвом російської. Що представники української еліти недалеко від того відійшли, видно з нещодавнього суперечливого законопроєкту про мови (Єфремова, Гриневецького та Симоненка), який, виглядає, просовує інтереси російськомовної спільноти коштом україномовної та менш чисельних громад – носіїв інших мов: "Володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури" (стаття 7).
Як певна національна культура отримує доступ до глобального капіталу знань, є серйозним питанням, і послідовна мовна політика повинна мати спроможність на нього відповідати. Очевидно, справжню суть цього питання радари українських політиків та лідерів громадської думки не вловлюють <…> У випадку зі згаданим законопроєктом зрозуміло, що його автори попросту будують свої засадничі припущення на звичному з радянських часів сприйнятті, й навряд чи свідомі того факту, що безпосередній внесок російських джерел у глобальний інформаційний обмін від кінця ХХ століття став мізерним. Утім, реальність, яку таки відбиває цей пункт законопроєкту, полягає в тому, що обсяг перекладеного з глобальних мов на російську все ще переважає теперішню спроможність української як мови перекладу. Замість намагатися це наздогнати, чи то, намагатися відтворити російську/радянську модель взаємодії з глобальною культурою за допомоги великого обсягу перекладів, Україні було би краще прагнути більш розповсюдженого знання англійської та інших европейських мов, аби мати безпосередній доступ до глобальної науки та культури – як це робить більшість европейських та азійських націй. Ця модель взаємодії є відходом від тоталітарної однобічної схеми, адже вона заохочує не тільки пасивно споживати інформацію, але також і робити свій внесок".
Сергій Куделя. "Чи можлива в Україні політична наука?"
"Уже впродовж двадцяти років політологія в Україні є глибоко провінційною псевдонаукою, в якій особистими судженнями надто часто підміняють теоретично обґрунтовані висновки, публіцистичний опис видають за аналітичне дослідження, а замість чітких наукових гіпотез пропонують суміш абстрактних тез і банальних узагальнень. Натомість апелювання поодиноких науковців до світових стандартів викликають лише обурення і глузування більшости колеґ. Адже у колах українських політологів світові політнаукові канони сприймають здебільшого як перешкоду для розвитку національної політологічної думки. <…> Причиною того, що в Україні немає політичної науки сучасного рівня, є не лише домінування в українському політологічному середовищі науковців, які вийшли з шинелі наукового комунізму і катедр історії КПСС. Дається взнаки також фундаментальне нерозуміння змісту сучасної політичної науки й просто незнання сучасних методів політичних досліджень, що призводить до відтворення серед молодшого покоління описово-оцінкового стилю досліджень політичної реальности. Такий стиль був поширений у західній політології до кінця 1940-х років, але його вже давно вважають за ознаку наукового дилетантства. <…> Задля формування в Україні якісної політичної науки науковці мусять кардинально змінити дослідницькі методи й джерела отримання наукового знання. <…> Формування сучасної української школи політнауки також неможливе без системного знання наукового доробку американських і європейських дослідників. <…> Ньютонів вислів про те, що ми всі стоїмо на плечах гігантів, особливо актуальний для політнауковців. Через об’єктивні історичні обставини цими гігантами є здебільшого західні, переважно американські, дослідники. Водночас в українських академічних публікаціях досі переважають посилання на місцеві та російські роботи. Причини цього й у відсутності доступу до сучасних публікацій чи незнанні мови<…> Відсутність у більшости українських політологів теоретичних знань і методологічних навичок залишає їх на далекій периферії світової політнауки. Підтвердженням цього є і відсутність українських авторів у реферованих західних політнаукових журналах, за винятком тих, хто отримав західну освіту й працює за межами України. Із майже тисячі українських політнауковців, які захистили кандидатські й докторські дисертації за час незалежности України, практично ніхто не зміг опублікувати результати свого дослідження в авторитетному журналі чи видати власну монографію на Заході."
Загалом погоджуючись зі сказаним, маю заувагу, до "Замість намагатися це наздогнати, чи то, намагатися відтворити російську/радянську модель взаємодії з глобальною культурою за допомоги великого обсягу перекладів, Україні було би краще прагнути більш розповсюдженого знання англійської та інших європейських мов, аби мати безпосередній доступ до глобальної науки та культури – як це робить більшість европейських та азійських націй". Це, звісно, добре, щоб було розповсюдженіше знання інших мов (як наприклад, не завадило б розповсюдженіше знання математики, фізики, хемії тощо). І, як на мене, ще не завадило б, по-перше, українській спільноті краще знання української (а може, відмовитись на користь англійської
), по-друге, осягнення світових здобутків через українську мову, тобто завдяки перекладам українською (чи українською це неможливо/даремна трата коштів ), по-третє, усвідомлювати, що вжиток інших мов зазвичай відбувається коштом української. Тому поширеніше знання інших мало би йти в супрязі з активнішим перекладацтвом, бо інакше перше працюватиме на вторинність/непотрібність української. Що ж стосується стану політологічної науки в Україні, то, власне, розвиток будь-якої науки в Україні не можливий "без системного знання наукового доробку" світового.
Й тому, повертаючись до теми "джерел", переклади принаймні науково-популярних і навчальних книжок потрібні хоча б для того, щоб не тільки осягати чужі здобутки, але й бачити на якому рівні ми перебуваємо і якось цей рівень підвищувати. Бо сподіватися, що випускники шкіл вільно розумітимуть підручники американських/англійських університетів, можна, та не варто (врешті, у будь-якому разі навчатися краще рідною мовою). Як і сподіватися, що наша наука/освіта й так попереду планети, тому можна обійтися українськими книжками. А за 20 років незалежності в Україні видано з природничих наук 2 переклади підручників і 2 – науково-популярних книжок. Так що і тут, нас чекатиме ситуація як з політологічними науками. Неминуче. Якщо вже, звісно, не "приплили"
.
). Не мають потреби й українські викладачі загалом у ній. Вони й так розумні й обізнані. Поцікавтеся в якій-небудь книгарні, як продається серйозна література 
. А вже навколо цього можна було б вибудовувати систему: Фонд, співпраця видавництв, залучення наукових редакторів, перекладачів тощо. Але й бізнесструктури такої я теж не знаю 
Не без винятків, звісно.