r2u.org.ua / e2u.org.ua

Правописне
3 травня цього року Верховний Суд України підтвердив чинність правопису, який схвалено ще в травні 2019 року. І водночас минув 5-річний термін на перехід до нового правописа/у. Тож Радіо Свобода (так шановне медія себе пише, бозна за яким правописом) взяло інтерв’ю в директора Інституту української мови НАНУ Павла Гриценка. Інтерв’ю ну дуже цікаве, раджу почитати . І, певно, вперше читаючи/слухаючи пана Гриценка, я був здивований. На загальному тлі абсолютно слушних думок були … несподівані. Деякі навіть спантеличують.
1. На питання Галини Терещук (якій дякую за чудове інтерв’ю) «Чи можна стверджувати, що новий правопис є завершений і він цілковито досконалий? Чи ще триває робота над текстом правопису?... Чи мав, чи не мав право Кабмін у 2019 році узгоджувати новий правопис?» П.Гриценко відповів:

Це трохи надумана проблема, тому що всі, хто міг би долучитися до утвердження і поширення української мови через правопис у нашій державі, всі ці дії навпаки треба було би підтримувати, сприяти їм, а не розводити юридичні колізії впродовж багатьох років.
Я уважно перечитав весь матеріал, що пов'язаний із висновками Касаційного суду, і вони мене трохи сприкрили тим, що навколо правопису здійняли і тривалий час існували якісь надумані чорні речі, відволікаючи від самої мови, від того, що і як має захищати правопис.

Це трохи дивує. Суттю все ж ніби правильно, але… Живемо ми в демократичній державі і будь-хто може оскаржити рішення якогось органу влади. І навколоправописні баталії мали б давно навчити правописців того, що не всім сподобаються їхні новації. І навіть якщо за судовими позовами стирчать гебешні вуха, це ситуації не змінює. Так, «діточки» причепилися власне до процедури ухвалення правопису. Але чому це стало можливим? Хто винен у тому, що Правописна комісія демонструвала чудеса активної роботи і додемонструвалася до того, що за цей час змінилося законодавство і сама комісія опинилася поза законом? 25 квітня 2019 р. П.Порошенко підписав Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», за яким з’являлася Національна комісія зі стандартів державної мови. 22 травня 2019 року КМ України погодився «з пропозицією Міністерства освіти і науки та Національної академії наук щодо схвалення Українського правопису в новій редакції, розробленій Українською національною комісією з питань правопису». Комісію утворили 6 листопада 2019 року і в її Положенні записали під номером 4 першим пунктом:

4. Комісія відповідно до покладених на неї завдань:
1) напрацьовує з урахуванням пропозицій та висновків Інституту української мови Національної академії наук, інших наукових та освітніх установ і затверджує стандарти державної мови, зокрема:
правопис української мови та зміни до нього;
українську термінологію, зокрема правничу та медичну;
стандарти транскрибування і транслітерації.

Була чи не була поза законом Правописна комісія після того, як у законі згадали Національну комісію? Верховний Суд вирішив, що все нормально, а, скажімо, Лондонський суд міг би вирішити, що ні. Але це справа десята. А от те, що сама Правописна комісія своїми равликовими темпами видала «гольовий» пас «доброзичливцям» — це справа перша.
І далі П.Гриценко говорить:

На превеликий жаль, історія із українським правописом 2019 року – це історія прояву волюнтаризму у розв'язанні мовних питань. Ми маємо тепер ці наслідки. Тому що варіант українського правопису, ухвалений і погоджений із прем'єр-міністром Володимиром Гройсманом не був підготовлений якісно, до того стану, коли його можна подавати як завершений державний документ.
Якась дивовижна сверблячка гнала людей у шию: давай, давай, давай. Не погодивши навіть з Інститутом української мови остаточний варіант, було передано правопис на затвердження. Звичайно, там десятки, десятки помилок, грубих помилок, неточностей.

Новий склад Української національної комісії утворено 17 червня 2015 року. Вона не балістичну ракету розробляла. І навіть не з нуля правописа. І серед членів комісії начебто нема марсіян, принаймні на перший погляд, яким треба було б довго розбиратися що до чого. Після десятиліть обговорень, проєкту-99… потратити 3 з гаком роки — і це називається «давай, давай, давай»?! Якби комісії сказали зробити зміни за 3 дні, тоді, можливо, це було б дещо поспішно. Але марудитися з правописом понад 3 роки?!
Те, що «там десятки, десятки помилок, грубих помилок, неточностей» погоджуюсь. Я не читав прискіпливо весь правопис, пройшовся вибраними місцями. Хиб не бракує, як в будь-якому іншому нашому правописі. І є над чим працювати. Але цей правопис значно ліпший за попередній. І то це видно буквально з першого пункту. У попередньому: «1.1. У складах із ненаголошеним о пишеться та сама буква…», у сучасному: «1. Наголошені голосні у та и у виразні, тому їх передаємо відповідними буквами…». От здавалося б «пишеться» і «передаємо» [пишемо, вживаємо, позначаємо і т.д.], а різниця істотна.
А далі вже дивовижа:

А потім, коли вже ухвалили за українськими законами, його поставили на сайт Кабінету міністрів. Деякі видавці почали публікувати і заробляти гроші на тому. І той правопис пішов у люди недопрацьований, недосформований. Потім кинулися, мовляв, давай, підпільно готувати іншу версію, забирати всі-всі грубезні помилки, додаючи нових. Так народився той правопис, який зараз Міністерство освіти виставляє нібито як легітимний. Але це нелегітимний правопис. Легітимний той, який ухвалений Кабінетом міністрів, який приховують.

Це заступник співголови Правописної комісії говорить через 5 (!) років після схвалення нової редакції. Може, коло Ін-ту укрмови НАНУ завелася якась специфічна чорна діра: навколо минають роки, а в Ін-ті — дні?
І далі:
— У правописі, який виставлено на сайті Міносвіти і науки вказано, що це авторизований правопис.

— А хто авторизує державні документи, коли вони ухвалені? Що це взагалі за дике поняття? Це дикість, це волюнтаризм, який, на превеликий жаль, є у нашому житті тоді, коли стосується української мови і українського правопису. Це все треба долати.
Сьогодні, якщо вірити тому, що виставило Міністерство освіти і науки, а перед тим міністерство виставляло два правописи: той, що ухвалив Кабмін, і той, що підпільний, так званий авторизований, що ще більша дурниця і ще більше порушення. Тепер на сайті лише один правопис. Я дивуюся, що ж державні службовці, як сміють робити таке. Достукатися до них неможливо.
Вони не чують істинності, а істинність полягає в тому, що треба спершу зробити правопис, потім його ухвалити, потім розпрацювати систему входження у життя. А ми сьогодні практично живемо без єдиного державою затвердженого, схваленого чи погодженого правопису.

Я користуюся «Українським правописом», який видала «Наукова думка». На с. 2 є таке речення: «Українська національна комісія з питань правопису своїм рішенням від 12 липня 2019 р. визначила Видавництво «Наукова думка» НАН України установою, яка уповноважена випустити у світ авторизоване видання Українського правопису в редакції 2019 р.» Порівнювати кабмінівський і монівський варіанти правопису не буду. Які між ними відмінностями, пан Павло не вказав, а що думають інші члени Правописної комісії — не знаю, тож користуватимусь монівським, сподіваючись, що відмінності між ними не критичні. І хто тут виявився невісткою — сама комісія, МОН, видавництво, хтось ще — і чи була взагалі невістка, чесно кажучи, мене не сильно цікавить.
На думку П.Гриценка, «ми сьогодні практично живемо без єдиного державою затвердженого, схваленого чи погодженого правопису». І готовий український правопис «може бути, в кращому випадку, тільки до кінця поточного року». Ну що ж почекаємо до кінця 2024 року (хоча історія вчить, що певно, ближче до кінця десь 2030), а поки нема ради — доводиться користуватися «підпільним». Ну не попереднім же.
Далі йдуть цілком слушні слова:

Ми говоримо про правопис, а мусимо говорити ширше, бо правопис це правильне написання. Я ставлю проблему – правильне мовокористування, якою мовою ми говоримо: чи ми говоримо із прихованими суржиками, чи ми користуємося синтаксичними конструкціями російської мови. І лишень перелицьовуємо на українську мову.
У нас що, немає свого багатющого, природного, питомого українського синтаксису? Є. Але ми не хочемо. Ми заледачі. Соціум в цілому ледачий і не хоче чути сам себе. Не хоче розуміти, що не можна і писати, і говорити, що ця справа тягне за собою. Це не кіт, якого за хвоста тягнуть. А має наслідком десятки синонімів. І сам документ, про який ми згадали щойно, юридичний документ, рясніє прихованими росіїзмами, суржиковими елементами. То це ж пишуть люди в різній мовно-культурної категорії – державні службовці.

Подобається мені це об’єднавче «ми». Ми справді всі суржикуємо меншою чи більшою мірою. Але одна річ пересічний мовець, а інша — мовознавча інституція і мовознавці. Відповідальність не однакова. Це не трактористи з інженерами укладали знамениті російсько-російські словники.

І навіть в Конституції України маємо десятки грубих відступів від норм української літературної мови. Не тих, що ми зараз будемо уводити через правопис, а тих, що існували вже століттями у структурі української мови. І ми це відкидаємо. А чому відкидаємо? Тому що тиск російського мовного коду у сфері права є глибоко вкорінений. Візьмімо сферу технічну, там ще гірше ситуація, нам подають величезні списки, словосполуки термінів. Ми розуміємо, що воно ніби не зовсім по-українськи. А як буде по-українськи? Ми надаємо допомогу тим, хто звертається і пишемо багато порад, друкуємо порадники.

От про технічну сферу. Єдиний доробок (за часів незалежності) від академічних мовознавців у цій сфері, який я знаю, — Російсько-український словник наукової термінології: Математика. Фізика. Техніка. Науки / НАН України. Комітет наукової термінології; Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні / Гейченко В. В., Завірюхіна В. М., Зеленюк О. О., Коломієць В. Г., Кратко М. І. Ред. Митропольський Ю. О. — К.: Наук. думка, 1998. — 888 с.
На титульній сторінці написано: Національна академія наук України
Комітет наукової термінології
Інститут мовознавства ім. О. О.Потебні
Інститут української мови

Більш-менш обізнана, але вразлива людина, заглянувши в нього, або звар’ює, або їй доведеться переляк виливати. Тамтешнім суржиком греблю можна загатити. Цей словник можна хіба розглядати як свідчення того, до чого мовознавці довели українську мову. Добре. Хай це не робота Ін-ту укрмови. Допускаю.
Беремо інший словник — Російсько-український словник у 4 томах (2011—2014). Голова редакційної колегії — П.Ю. Гриценко. … «Рекомендовано до друку вченою радою Інституту української мови НАН України». Перше питання: «рекомендовано … вченою радою» — це якою мовою? Це чий синтаксис? Суржиком із цього словника теж греблю можна загатити. Але є істотний плюс. Це, нарешті, не російсько-російський словник. До нього багато зауваг, але він уже на півдорозі до якісного. То коли він буде, якісний? Вже не кажучи про важливіші двомовні словники.
Надибав оце нещодавно Словник української мови у 20 томах. Погортав хвилин 10. Поверхове враження: за основу взято 11-томний Словник української мови (вершину радянського мовознавства), очищено від комуністичних цитат, суржик перетягнуто. Не знаю, хто його робить, але примітна риса академічних мовознавців — старанне перетягування суржику з одного словника в інший.
Невеличкий мій внесок у боротьбу із суржиком. «Жирна крапка», пане Павле, — це коли вона стоїть на засмальцьованому папері чи коли смальцем або чимось жирним і поставлена. А так вона груба. І, відповідно, шрифт грубий.

— Інститут української мови, розуміючи нинішню ситуацію, зараз працює над усуненням усіх тих недоліків, які є у правописі. Готуємо текст, який має бути.
Правопис треба скоротити, позабирати з нього те, що стосується самоочевидних речей, яких не треба давати. На те є орфографічний словник, який має бути додатком до правопису, де мають бути наведені складні форми, де легко можна віднайти, відшукати, послатися на те джерело.
Робота дуже велика і ми намагаємося реалізувати це завдання, яке нам підкинули волюнтаристи, адміністратори.

Правопис таки треба скоротити. Що довше правило, то більша ймовірність ляпів. Потрібно укласти ОрТографічний словник. Зразок — словник Голоскевича, а от усі ті орфографічні словники, яких наробили пізніше академічні мовознавці, треба зібрати, перев’язати шнурком і віднести / відвезти до пункту приймання макулатури, а на виручені гроші купити морозива — єдина від них користь, хоч і сумнівна. Уже майже сто років минуло від останнього якісного правописного словника (він, звісно, не без хиб, але куди до нього пізнішим словникам). І крім Правопису, Правописного словника, видати ще одну книжку — що грубшу, то краще — під умовною назвою «Коментарі до правопису». Де кожен пункт останнього детально розглянути і обґрунтувати, а то в деяких правил найімовірніші джерела — стеля, ніс і навіть нижче.
— Який ще шлях слід подолати до оприлюднення нового українського правопису з усіма вже правками?

— Згідно з чинним законодавством, тепер той варіант правопису, який ми доопрацюємо, подамо комісії з мовних стандартів. І тоді вона ухвалює і пускає його у життя. Тепер не будуть причетні ані Кабмін, ані Міністерство освіти, і вже не потрібна шапка Національна академія наук. Тепер такий шлях і його треба реалізувати.
Інша справа, що узгодити ці всі питання, які виникають, не так просто. Необхідно збирати, умовно кажучи, громаду фахівців із різних університетів…
На щастя, зараз не треба створювати правописних комісій. Але ми йдемо шляхом іншим – максимального узгодження з провідними вченими, які досліджують ці питання.

— То чому в цьому правописі, який ми готуємо, не написано, що ми робимо все, щоб позбутися у структурі української мови тих непитомих нашарувань, які силою, адміністративно-волюнтарно, нав’язували українському народові?

А це до кого питання? Ви готуєте, а написати хто має?

— Коли українська держава змінює мовний код і відходить від постколоніального російськомовного узалежнення до вільного українського мовного простору, у нас має бути українськоцентрична, питомо літературна мова, а не кальки із російської, приховані чи не приховані. І ці залежності ми через правопис мусимо подолати. Ось ідеологія українського правопису, а не те, що не чіпаймо, бо воно так є. Є і КПРС була, але її нема. То ж не кажете сьогодні, що треба відновити КПРС, тому чому намагаємось відновити те, що залишало КПРС, вся сталінська система? Всі ми маємо працювати на одне – позбутися солодкого вавилонського полону, полону російської колонії.

Підписуюся.

— Бачачи, як воно робиться, як складно це все узгодити і як складно навіть нашим співробітникам, висококваліфікованим розібратися у тій всій плутанині, яка сьогодні через тиски зі сторони російської мови, через тиски своїх домашніх, мирних і любих волюнтаристів, через оце підганяння батогом – давай, давай, давай – ми так зіпсували і так трансформували те, що має бути прозорим і чітким, що треба це все відгортати назад. А це непросто.

Ну, якщо висококваліфікованим розібратися важко — звертайтеся.
— Чому так сталося, що стільки часу зволікається, щоб подати людям єдиний правильний і допрацьований український правопис?

— Тому відбувається так, що очолюють і очолювали цю роботу ті, хто не були прямо зацікавлені у змінах українського правопису. Бо вони виходили з ситуації – не міняти нічого, тільки трішечки, якісь помилочки підчистити. Це глибока неправда.

Та хто ж ці очільники?! У них є імена, прізвища, прізвиська? Хто ці зловмисники? І хто їх поставив на чолі, чи вони самоочолилися?

— А те, що у цьому і ухваленому Кабміном, і неухваленому, підпільному правописі, подають варіанти написання слів, що можна так і можна так, це не розв'язання питання. І коли знову спекулюють, що ви знову говорите – радости, соли, ночи. Чекайте, але це єдина форма українська, а не радості, незалежності. Це російська форма, яку нам нав'язали, і тепер ви її продовжуєте нав'язувати. І продовжуєте, мовляв, хай це буде. Ну, коли ж ми виберемо? Правопис не вибирає. Правопис дає чітке визначення, рекомендацію: пишімо так і тільки так. І тільки радости, любови, соли, чесноти.

Власне, не збираюся писати радости, соли. Але якось необачно бовкнув, що якщо парадигма всіх слів третьої відміни, а не вибраних з якихось старосвітських підстав, буде однакова, то, може, й погоджуся. Якщо буде забезпечена належна аргументація. Тобто не тільки осени, але й тіни, не тільки соли, але й моли, печи, ночи. Все! Передумав. Не погоджуся і нехтуватиму. І навіть якщо так, можливо, говорив Богдан Хмельницький, а ще певніше Ярослав Мудрий. Багато чого і як говорили колись. Розбиратися, де моли/соли/печи/… — іменник, а де дієслово… Нє, не хочу. Ю.Шевельов: «Інакше слід оцінити заміну закінчення -и на -і в родовому відмінку однини іменників типу радість, де, як відомо, вимогою правопису 1928 р. було писати, а отже й вимовляти -и. Закінчення -и тут старіше, і, можливо, що по говірках воно ще трапляється частіше, ніж -і. Але в історичному розвитку бачимо, як послідовно й поступово в цьому типі відміни іменників усуваються в різних відмінках форми на –и,- спершу в давальному й місцевому однини, пізніше в називному відмінку множини, а в новіші часи - і в останньому бастіоні форм на -и, вродовому відмінку однини».

— Тут даємо Ігорович, а тут даємо Ігоревич. Тобто, відносимо це ім'я з кінцевим р, який зазнав депалаталізації, втрати м'якості ген-ген століттями, давно, в минулому. А ми знову російську форму Ігоревич, тільки вже у нібито прилизаній українській формі даємо Ігоревич.

У новому правописі Ігорьович.

— Або кому не зрозуміло, що ім'я В'ячеслав має перший звук губний, а далі після губних йотований, то там роздільна вимова, це буде українська вимова – В'ячеслав. І на письмі ми цю роздільну вимову передаємо вживанням апострофа. «Ні, я буду писати Вячеслав і буду вякать, бо у моєму документі так написано», можна це почути…. А є золоте правило, яке вчать дітиська у школі, що після губних перед йотованими ставиться апостроф. І тому, кажемо, не вюн, а в’юн.

То тепер буде б’юро, б’юджет, б’ювет, б’юлетень, б’язь, ф’юзеляж, ф’юрер і т.д.? Бо інакше правило не таке вже й золоте.

— Тому що мова не належить Інститутові української мови. А мова належить українському народові… Тоді ми Україна, тоді ми українці, а не копія Євросоюзу чи не копія Росії. Ми маємо бути самодостатніми.
І самодостатність починається із самодостатньої, сильної, розвиненої мови. А розвиток мови залежить від чіткого, продуманого українського правопису.

Золоті слова.
— Отож чекаймо на остаточний вже допрацьований український правопис наприкінці цього року.

— Прошу читачів Радіо Свобода, якщо у вас є конструктивні роздуми чи конструктивні спостереження, не лінуйтеся написати до Інституту української мови.

Певно, контакти ті, що на сайті Інституту української мови НАН України:
Київ
вул. Михайла Грушевського, 4
01001
Телефони:
0 (44) 279-18-85
0 (44) 279-56-19 (факс)
Електронна адреса:
ukrmov@gmail.com
Деякі підсумки
1) Інститут української мови НАНУ вирішив, здається, нарешті стати головним з української мови (не за назвою, а суттю). Запізнився років так на тридцять з гаком. Ну але вже що ж. Прагнення похвальне. Формально тоді ніхто його бути головним і не вповноважував, ну а тепер, якщо глянути на завдання Національної комісії зі стандартів державної мови, то вона «напрацьовує з урахуванням пропозицій та висновків Інституту української мови Національної академії наук, інших наукових та освітніх установ і затверджує стандарти державної мови, зокрема… правопис української мови та зміни до нього… українську термінологію…» тобто Ін-т тут виділено і тепер він має законне право претендувати на чільне місце принаймні в правописній справі. Консультуючись і радячись з людьми, які в різних сферах мови можуть бути куди обізнанішими. Що стосується термінології, то досягнення Інституту близькі до нульових, а місцями мінусові. Тож тут можна хіба порадити Ін-тові дослухатися до людей, що уклали якісні природничі/технічні словники, за які не соромно, чого не скажеш... Добре. Не повторюватимуся. Що стосується правничої та медичної термінології. Перша — найстрашніша. Часто від ком до синтаксису. З медичною буде легше. Але я особисто не сприйматиму серйозно термінологічних спроможностей Ін-ту, якщо він сам не почне з елементарних речей, скажімо, усвідомить нарешті, що дефініція — це означення, а не визначення. Бо це ніби братися до інтегралів, не засвоївши таблички множення.
2) Я не долучався до критики нового правопису. Швидше «нападав» на тих, хто надто критично до нього ставився. Не хотілося, щоб знову закрили питання з правописом на бозна-скільки часу. Я чекав лише одного — розсовєчування пункту стосовно передання грецьких слів з тетою. Напіврозсовєтили. Хай. А взагалі, правопис приємно здиивував. Бо, подивившись на склад Правописної комісії і зобачивши в ньому зокрема борцунів з проєктом-99, думав, що буде значно гірше. Дякую і на цьому. Але совкового, а то й просто недолугого [зм’якшую] ще вистачає. Тож я напишу свої зауваги до «авторизованого». От скільки встигну до кінця літа і скільки буде вільного часу [тож багато не буде, але, сподіваюся кілька десятків написати — кожного дня по заувазі. Писатиму прямо на цій сторінці. Охочі покритикувати — критикуйте. А 31 серпня надішлю Інститутові. Побачимо що з того вийде.
3) Я абсолютно впевнений, що Інститут укрмови запропонує ліпший варіант правопису. Але я також абсолютно впевнений, що і його можна буде поліпшити. Тут головне рух у правильному напрямі, а це автоматично геть від Москви. Як перший етап, можна, наприклад, коли йдеться про правопис слів іншомовного походження, замість деяких правил чи винятків (безглуздо-хаотичних), писати, як воно є насправді: дивись у російській, або абревіатурою: ДУР. Так воно буде і чесніше, і, можливо, додасть бажання якось цього вже позбуватися. Звісно, для цього Інститутові крім належних знань, треба буде мати ще яйця. Чого йому і побажаю.

Але цей правопис значно ліпший за попередній.

З усіма його недоліками й проблемами, погоджуся з цим твердженням - рух у правильному напрямку.

Зауваги до «авторизованого» правопису/а і застереження / побажання щодо майбутнього. По одній щодня. Інститут української мови отримає їх 31 серпня на ukrmov@gmail.com, з темою «правопис». Охочі покритикувати / доповнити / поправити — долучайтеся.

0. Загальна заувага. Насамперед правописцям варто чітко визначити, які питання будуть розглянуті в правописі і яким обсягом. Надмірна деталізація зайва, як і наведення великої кількості прикладів. Для першої варто видати щось на кшталт «Коментарів до правопису» — що грубших, то ліпше, — в яких детально розглянути обґрунтування і нюанси. Щодо других — потрібно видати «Правописний словник» (взірець для наслідування «Правописний словник» Г.Голоскевича), в якому, зокрема, стосовно слів, що їх раніше писали інакше (або здебільшого інакше) в дужках вказувати і попередній варіант (поширений, але неправильний), на кшталт: Айнштайн (не Ейнштейн). Те, що в сучасному правописі розділ «Правопис слів іншомовного походження» займає 12 сторінок, а розділ «Уживання розділових знаків» вп’ятеро більше, свідчить про засадниче нерозуміння правописцями того, що в мові головне: слова чи розділові знаки. Не секрет, що левову частку українських слів становлять запозичення, а що стосується новітніх часів, то суперлевову. З наявної пропорції може скластися враження, що мова існує для того, щоб у неї мовознавці могли коми повтикати. Щодо зазначених розділів пропорція має бути обернена. Ні «Коментарів», ні «Словника» Кабмін не затверджуватиме, будь-хто може видати такі праці. Тож в інтересах Ін-ту укрмови написати найліпші, підтвердити, так би мовити, своє чільне місце в прависній справі і словом, і ділом.

1. Ще одна загальна заувага. З інтерв’ю директора Інституту української мови НАНУ П.Гриценко «Свободі» може скластися думка, що ін-т готує правопис, який можна буде зразу в золоті виливати (без помилок і суржику). Не вийде. І головне – не варто ставити недосяжну мету. Правописних проблем чимало. Не всіх їх можна розв’язати вже, внісши відповідне правило в чинний правопис. Треба враховувати не тільки те, що погляди на проблеми поміж мовознавцями різняться, і деякі варто поставити й добряче проговорити / продискутувати варіанти їх розв’язання, але й те, що значна частина українського суспільства (і україномовного, зокрема) 1 зміну сприймає бубонінням, 2 — стогоном, 5 — криками, 10 — голосінням. І до цієї частини належать також деякі мовознавці чи «мовознавці». Досвід правопису-28, проєкту-99 — мав би навчити сучасних правописців, що, як і в живій природі, якась різка зміна в організмі (що, здавалося б, могла б тільки його посилити) звично приводить до його загибелі. Як тільки зміни зачеплять правопис надто багатьох слів, маси будуть не перевчатися, а опиратимуться, доводячи себе до правописного сказу. Не кажучи вже про чиновництво, що відчує себе безграмотним (воно, звісно, зазвичай таке і є — досить подивитися на тексти, які воно продукує, — але принаймні цього не усвідомлює). Тож зміни слід вносити поступово, помірковано, але перманентно працювати над правописом, поетапно наближати його до «золотого». Рух у цьому напрямку — це насамперед позбуватися всього внесеного в українську мову від 1930-х років з російської мови. Бо надто часто воно або безладне, або безглузде, або не вписується в норми української мови. Те, що в чинному правописі в правилах замінено евфемізмами «за традицією», «узвичаєно» тощо (насамперед це стосується слів іншомовного походження), слід на етапі написання нового заміняти абревіатурою ДУР (дивись у російській). Так воно буде і чесніше, і, можливо, додасть бажання якось цього вже позбуватися. Або принаймні в «Коментарях» зазначати, поки що правило таке / таке собі (інакше доведеться міняти написання багатьох слів). Але правописці мають працювати над його поправленням у бік глузду, зокрема укласти детальний список слів, яких ця зміна зачепить.

2. Правопис описує явища / властивості української мови. Слова з інших мов ми передаємо українськими буквами. Слова іншими буквами, математичні знаки, ієрогліфи, команди програм і багато чого іншого — не питання українського правопису. Слова, наприклад, латиною, ми можемо писати в українському тексті (у мовознавчих, медичних, юридичних, зоологічних текстах тощо), але пишемо їх не за українським правописом, а латинським. Тож вони і не можуть бути предметом розгляду. І раніше не були. Але в чинному правописі вже є § 54.5. Примітка 1. «…Проте на практиці використовують написання латиницею: компанія «Microsoft», транснаціональна корпорація «Jysk». От що це!? Чи тепер правопис почне розглядати все, що пишуть на практиці? Японські назви, наприклад, ще пишуть у стовпчик. А що пишуть на парканах! Повна свобода вираження. Взагалі правописцям треба передбачати наслідки своїх дій. У нас і так уже «на практиці» не перекладають назви фірм, установ, часописів, харчів, напоїв і бозна-чого ще. То правописці вирішили ще цьому посприяти? А нащо взагалі перекладати? Пишеш текст: тут трохи кирилиці, тут — латиниці, там — арабиці, трохи ієрогліфів… — ну класно ж буде і думати не треба, як це українською передати. На початку треба подати абетку, якої чомусь нема в чинному правописі. Цими буквами і треба користуватися, пишучи тексти українською мовою загалом і її норми зокрема. І, до речі, про абетку. У попередньому правописі ь, знак, який доти (від ХІХ ст.) посідав в абетці останнє місце, перемістили перед ю. Хтозна, що стало джерелом такої мудрості. Можливо, це зробили люди, що мордувалися над перекладом російського фразеологізму ««Я» — последняя буква алфавита», тож пішли таким кардинальним шляхом? Врешті, це не істотно. Треба визнати, що це була помилка чи просто затьмарення і повернути ь на його законне місце. Це вплине на сортування, тож варто поспілкуватися з добрим програмістом (наприклад, arysin@gmail.com).

3. Українська мова несуперечлива. І таким має бути правопис. Правописні правила мають бути несуперечливими і внутрішньо, і між собою. Якщо ж суперечність виникає, то це «заслуга» суто мовознавців / правописців. Мова не винна. Тож насамперед правописцям треба розглянути правила, які суперечать і українській мові, і самим собі зокрема. Перший приклад пов’язаний з уже згадуваним м’яким знаком. Є невеличка проблема з терміном, бо називають його ще «знаком м’якшення» (наприклад, у попередньому правописі). Українська вікіпедія так і пише: ь (м'який знак або знак м'якшення…). Але головне не так назва [хоч бажана, звісно, і обґрунтованість, і однозначність] , а що за нею стоїть. § 26 чинного правопису: «Буквою ь позначаємо на письмі м’якість приголосних звуків». (Власне такий саме суттю, тільки гіршою мовою був § 16 попереднього правопису: «Знаком ь позначається м’якість приголосних звуків». Та навіть § 5 правопису-28: «На означення звукового сполучення й + о пишемо йо, на означення м’якого приголосного + о пишемо після приголосного ьо».) А ще є правило § 8.2. «Буквосполучення ьо пишемо після букви для позначення м’якості приголосного перед о:…». Звуки в українській мові є тверді, м’які і пом’якшені. Принаймні цього вчать дітей, скажімо тут або тут. І здавалося б, мало б бути всім зрозуміло, що в нас не може бути, як кажуть деякі інтелігенти, «в принципі» (!) поєднання букв: бьо, пьо, вьо, мьо, фьо, гьо, ґьо, кьо, хьо, жьо, чьо, шьо джьо. Треба сказати, що деяку плутанину спричиняє використання (високочолими професорами) слова «напівпом’якшені». Користуючись банальною логікою можна зрозуміти наявність, скажімо, м’яких-пом’якшених, чи, припускаючи надзвичайну чуйність професорських вух, м’яких-пом’якшених-напівпом’якшених-натретьпом’якшених-начвертьпом’якшених, але щоб отак: м’які-напівпом’якшені — тут банальна логіка ламається. Це якби люди бачили інфрачервоні та ультрафіолетові промені, але не між ними. Не буду розбиратися, як таку термінологію творять, бо вже й так сльози навертаються. Тож виходитиму з того, що дітей не дурять. А що ж у правописі? § 144.4. 2) «через ьо в середині слова після приголосних, коли ë позначає сполучення пом’якшеного і м’якого приголосного з о: Алфьоров, Верьовкін… Семьоркін…». Тобто заради передання російського (!) звучання 2 російських прізвищ (з Фëдоровым /Cемëновым спромоглися дати раду) українські правописці готові похерити і логіку, і українські фонеми?! Чому Алфëрова і Семëркина не можна передати, як Алферов/Семеркін чи Алфйоров/Семйоркін, не ламаючи через коліно здоровий глузд і не роблячи незбагненних винятків — загадка. А ще ж є § 144.4. 9): «Пйóнтек, Свьóнтек». А ще ж поширилося серед деяких людей написання а ля Ґьоте, Кьольн [так їм здається, вони ближче передають оригінальне звучання, не розуміючи, що воно не українське], а ще ж є відповідні турецькі чи японські слова... Що робити українцям, які мають такі прізвища? Це їхня особиста справа. Як і Бєліків і т.д., чи з іменами Кіріл, Нікіта тощо. Це не справа правописців. Їхня справа вказати, як українською, а не допасовувати українську так, щоб у ній звучало, як у російській. У попередньому правописі була ще одна дивовижа: Горький. І хоч був § 17. «Знак м’якшення (ь) не пишеться: 1. Після р у кінці складу або слова», але ж як для такого шановного русотяпа не зробити виняток. І виняток цей волочився по українських правописах, починаючи від 1928. У теперішньому його не згадують (під килим замели), але питання ж лишається: ми й далі робитимемо для цього прізвища виняток, чи писатимемо його, виходячи з українського правила, того ж § 17? А може, взагалі правило написати: не пишемо ь між р і будь-яким іншим приголосним. І крапка. Не треба згадувати цього персонажа в правописі, але варто зазначити в «Коментарях»: Ґоркий чи Горкий, бо однаково прізвище відоме і згадуване.

4. Слова, які ми запозичуємо, мають жити за законами української мови, бо вони стають нашими. Що більшою мірою вони асимільовані, то більше наші. Винятки можливі, але зараз не про них. § 7. Роздільність вимови попереднього приголосного перед звуками, переданими буквами я, ю, є, ї, на письмі позначаємо апострофом. Апостроф пишемо перед я, ю, є, ї: 1. Після букв на позначення губних приголосних б, п, в, м, ф:. … Примітка 1 (на сайті МОН Примітка 2). Про апостроф у словах іншомовного походження див. § 138; у прізвищах і географічних назвах — § 144, 151». Що стосується губних, то виняток один: «апостроф не пишемо, коли перед буквою на позначення губного звука є інша буква (крім р), що належить до корення (основи)». Варто написати «інша приголосна буква». А що ж § 138? Питання викликає 2.2. Апостроф не пишемо: «2) коли я, ю позначають пом’якшення попереднього приголосного перед а, у: бязь; бюдже́т, бюро́, кюве́т, мюри́д, пюпі́тр, пюре́, фюзеля́ж, кюве́т, рюкза́к, рюш; Барбю́с, Бюффо́н, Вю́ртемберг, Мю́ллер, Гюго́». По-перше, навіщо в цьому ряду згадано рюкзак, рюш, якщо р тут не пом’якшений, а м’який? По-друге, сумнівна наявність тут Гюго (Hugo), якого насправді треба писати Уґо/Юґо, чи мюрида — теж запозиченого через російську. Якщо мова виробила роздільну вимову для своїх «рідних» слів, то з якого дива, вона не асимілювала до такого ж стану «чужі», вони ж уже стали нашими? Не мала часу, заважали мовознавці? § 144.12. «Примітка. Коли я, ю означають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у, то апостроф перед ними не пишемо: Бядýля, Пясéцький, Рю́мін». Знову ж, до чого тут Рюмін? І власне те саме питання, чому перші 2 прізвища не писати з апострофом? Історія з таким написанням тягнеться ще від правопису-1928 (точно, а мо’, й раніше). Написання в однакових позиціях українських слів, але запозичених, відрізняється від написання слів «питомих» або ж навіть запозичених давніше. Навіщо наслідувати і протягувати в українську мову чужу вимову, якщо в нас є своя усталена вимова таких слів? Врешті, можна піти іншим шляхом. Ставити апостроф перед я, ю, є, ї тільки після д, т, з, с, ц, л, н, дз, р на позначення роздільної вимови, щодо решти приголосних зазначити, що в таких позиціях вони тверді (за винятком цвяха тощо). Тобто писати бюджет і вюн (однак вимовляти бйуджет, вйун), або, навпаки, б’юджет і в’юн, проте аж ніяк не бюджет, але в’юн. Найліпший варіант (бо послідовний і відповідає духові мови), врешті, запропоновано в правописі-99: § 106. «1. Апостроф у словах иншомовного походження та похідних від них ставимо перед літерами я, ю, є, ї, які позначають сполучення звука й і наступного голосного: а) після приголосних б, п, в, м, ф, г, ґ, к, х, ж, ч, ш, р: б’єф, б’юве́т, б’юдже́т, б’юрд, б’юрокра́т, б’юст, вестиб’ю́ль, б’язь, п’єдеста́л, п’юпі́тр, куп’ю́ра, п’юре́, інтерв’ю́, прем’є́р, м’юзе́т, м’ю́зикл, м’ю́зик-хол, м’юо́н, м’юри́д, курф’ю́рст, ф’ю́черсний, г’я́ур, к’юве́т, к’юре́, к’я́нті, к’яри́з, ке́ш’ю (тропічне дерево), кар’єра; В’ю́ртемберг, П’ємо́нт, П’яче́нца, М’ю́нхен, Ак’я́б, К’я́хта, Х’я́рма, Рів’є́ра, Лонг’ї́р, Ч’я́пас; Барб’є́, Барб’ю́с, Б’юффо́н, П’єр, Женев’є́ва, Люм’є́р, М’ю́ллер, Ф’є́золе, Ґ’ю́нтер, Оґ’юсте́н, Монтеск’є́, Руж’є́, Адабаш’я́н, Фур’є́».

5. Варто у правописі завести правило, що слова одного походження пишемо зазвичай однаково (переважно це стосується коренів, але й деколи відмінювання). Якщо загальне слово бровар, мн. броварі, то місто Броварі (а не рос. Бровары), ромен, річка Ромен, Роменський р-н, то й місто Ромен (а не рос. Ромны). § 142.1. «Українські та інші слов’янські прізвища, що мають закінчення іменників I відміни, відмінюємо як відповідні загальні назви I відміни, а прізвища із закінченнями іменників II відміни відмінюємо за зразками відмінювання відповідних загальних назв II відміни… Але без чергування нуля звука з голосним і навпаки: Швець — Швеця́, Швецéві (Швецю́) й т. д.; Жнець — Жнеця́, Жнецéві (Жнецю́) й т. д.; Врýбель — Врýбеля, Врýбелеві (Врýбелю) й т. д.; Чернéць — Чернеця́, Чернецéві (Чернецю́) й т. д.» А власне, на якій підставі швець, шевця, але Швець, Швеця? Принаймні одна очевидна — ДУР (див. у російській), але в російській не відрізняється відмінювання прізвищ від відповідних загальних слів. «Правописний словник» Г. Голоскевича: «Швець, Шевця́, -це́ві, (пр.) Шевці́в, -це́ва, -це́ве». Те саме стосується слів (тобто теж ДУР) гончар, гончаря, Гончар, Гончара, слюсар, слюсаря, Слюсар, Слюсара тощо. І для неукраїнських прізвищ (а ля Врубль) варто зробити окрему примітку. Було б, звісно, несправедливо все валити на ДУР. У попередньому правописі з’явилося розширення правила щодо відмінювання чоловічих прізвищ на –ів (-їв). Якщо раніше, скажімо прізвища Ковалів / Петрів відмінювали як Ковалева / Петрова, Ковалеву / Петрову…, то тепер додали паралельну форму Коваліва / Петріва, Коваліву / Петріву… Тобто знову ж таки всупереч відмінюванню загальних слів. Зрозуміло, регіональна особливість, люди не хочуть, щоб відмінювані прізвища звучали «по-москальськи» чи ще яка причина. Але чому тоді не Львіва? Таку форму відмінювання прізвищ потрібно прибрати з основних і залишити хіба в примітці: можливе / допускається в художніх творах написання Федоріва… Те саме стосується слів іншомовного походження. Розповіді про те, що це слово запозичене через Арктику, а це через Антарктику, зазвичай можна замінити одним словом — ДУР. Так буде чесніше. Ми пишемо ці слова так тільки тому, що так у російській. Тому араб, але Аравія, вестибюль, але вестибулярний, майстер, але балетмейстер / гросмейстер, Іспанія, але еспаньйолка, Мехіко, Мексика (а ще Нью-Мексико), хоча оригінальне слово одне — Mexico... Досі допускаємо варіанти лауреат / лавреат, фауна / фавна, хоча лавр і Фавн. Пишемо орт, ортодоксія, ортопедія і основними варіантами вважаємо орфоепія, орфографія, патока, патетика, але пафос, етил, етан, але ефір. Це не стосується слів, які від одного оригінального набули істотно різного значення, на кшталт: стратег / стратиг, економія / ікономія, метрополія / митрополія тощо. Є два слова, яким правопис має виділити окреме місце: теперішні магніт і хімія. Можливо, якби в Україні були в 16 столітті університети, то в українській ці слова засвоїлися б як магнит і химія. Але не було. Тож словник Грінченка друге взагалі не фіксує, а щодо першого є магніт і магнітний і є маґнес і маґнесувати. У проєкті правопису 1926 року вже маємо «магнет (не магнит), хемія (і альхемія)» і так само в правописі-28. Написання «хемії» ще очевидніше. Власне так писав розробник української хемічної термінології, автор книжки «Неогранічна хемія», а заодно найвидатніший український хемік 20 століття І.Горбачевський. У совєтській Україні в 30-х книжки ще виходили з хемією, наприклад: Палладін О. В. Фізіологічна хемія : Підручник для студентів і лікарів. – 3-є вид. – Харків; Київ: Медвидав, 1932. А що ж ми маємо від 1930-х? Маємо цілковиту ДУР: магніт (камінь з Магнезії), магнетизм, магнетик, магнето, магнетрон, магнетохімія…, але магнітобіологія, магніт, магнітола, магнітограф, магнітодіелектрик… Один в один, як у російській. І аналогічно: хемодинаміка, хемосинтез, хемосорбція, хемоядерний…, але хімія, алхімія, електрохімія, термохімія, стереохімія… Тут навіть не йдеться про те, як це слово звучало в оригіналі, чи як воно почало звучати пізніше, а про послідовність. Банальну послідовність. І, чесно кажучи, якщо нам себе не шкода, то варто пожаліти іншомовців, які забажають вивчити українську мову з такою «послідовністю». Вони ж потім на ліки працюватимуть.

6. Стосовно слів, написання яких варіативне. Першими слід подавати основну форму, а потім вже й інші можливі (і не тільки, щоб саме цей варіант фігурував в електронному перекладі). Як приклад. § 2. Уживання І, И на початку слова … «Деякі слова мають варіанти з голосним и: і́рій і и́рій, і́род і и́род (‘дуже жорстока людина’)». Історично початкове и мало/могло бути у словах: инший, инакший, идол, ирод, искра, иржа, иноді, ирій, инколи тощо. Пізнішіми формами були єнчий/єнший/гинчий/гинший, гирод, вирій і, відповідно, ще пізнішими — інший, інакший тощо. І як зазначив, Олекса Синявський: «Правописне наголошене і в назвуці в деяких народніх словах вимовляється як и: інший, іноді, інде, істик, іскра, іграшка, ірод, іч вимовляються як "инший"..., хоч, треба сказати, це одна з можливих вимов, бо вимовляються вони й з і». «Законні», власне кажучи, в українській і индик, і гиндик, і єндик, і індик, але в індика буде перевага, бо пишемо «Індія/індійський», а решта як діалектні назви. Або ж як, наприклад, є вухо і ухо, вус і ус тощо. Але ми розуміємо, що вухо і вус — основні форми. Тобто, якщо буде Правописний словник, то треба буде писати: або ирод, див. ірод, або ж ірод, див. ирод. Чи навіть ирій, див. вирій і ірій, або ірій, див. ирій, вирій, або вирій, див ирій і ірій. А згадане вище речення краще написати так: «Деякі слова мають варіанти з голосним и: ирій (пор. вирій) / ірій, икати (пор. гикати) / ікати, икавка (пор. гикавка) / ікавка». Сумнівним видається зробити всі ці слова з можливим початковим и основною формою. Крім, власне, слів, згаданих у пукті 3: ич і дієслова икати (вимовляти и замість і). Не варто в цьому ж пункті як приклад наводити Кім Чен Ина, можна знайти задосить слів з початковим и і без згадування генералісимуса.

7. Пункт § 153. 2. «У прикметниках, утворених за допомогою суфікса -ськ(ий) від географічних назв і від назв народів, основа яких закінчується на приголосний, відбуваються такі фонетичні зміни: 1) г, ж, з (дз) + -ськ(ий) → -зьк(ий) [-дзьк(ий)]: …Ворóнеж — ворóнезький (пор. назву українського селища — Ворóніж — ворóнізький), Запорíжжя — запорíзький, Парúж — парúзький…» варто подати так «У прикметниках, утворених за допомогою суфікса -ськ(ий) від географічних назв і від назв народів, основа яких закінчується на приголосний, відбуваються такі фонетичні зміни: 1) г, ж (дж), з (дз) + -ськ(ий) → -зьк(ий) [-дзьк(ий)]: …Ворóнеж — ворóнезький (пор. назву українського селища — Ворóніж — ворóнізький), Запорíжжя — запорíзький, Парúж — парúзький, Льєж — льєзький, Кембридж — кембридзький…». Виходимо з того, що в нас нема слів на -жський. У «Правописному словнику» Г.Голоскевича, на диво, таких 3: ке́мбріджський, льє́жський, свія́жський. У 4-томовому РУС від Інституту української мови: кембриджский — кембриджський, льежский — льєзький. Російський Свияжск укр. вікіпедія подає як Свиязьк. Тобто залишився суржиковий кембриджський. Пора виправити

8. Стосовно слів, українській не зовсім (зовсім не) властивих, але правила для них є. § 34. 3. «Дієслова іншомовного походження, що мають у мові-джерелі суфікс -ір-, в українській мові звичайно втрачають цей суфікс у всіх формах:… Лише в деяких дієсловах для усунення небажаної омонімії зберігаємо суфікс -ір- (після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р — -ир-): букси́рувати (бо є буксува́ти), пари́рувати (бо є парува́ти), полірува́ти (бо є полюва́ти), репети́рувати (бо є репетува́ти). Суфікси -ір-, -ир- пишемо також у поодиноких дієсловах: драгі́рувати, коти́рувати, лаві́рувати, марширува́ти, пікі́рувати, трети́рувати, солі́рувати». А от як було в правописі-28: § 34. «Примітка. У дієсловах чужомовного походження, зокрема з німецької мови на -iren, перед наростком -ува-, -юва- (-ова-) майже ніколи не буває чужомовного наростка -ір- (-ир-): формувати (зформо́ваний), формулювати (зформульо́ваний), адресувати, реєструвати, анулювати, апелювати, протоколювати, інструктувати, ігнорувати, маскувати, коментувати і баг. ін.» Тобто в правописі-28 фактично засвідчено, що українська якомога уникає вживання –ір- (-ир-), а якщо вже таке слово трапляється, то, по суті, це означає, що мовознавці виявилися поки безсилими запропонувати «прийнятніше». Тож таке правило налаштовувало звичайних мовців, по змозі, уникати запозичувати з –ір- (-ир-). Вони мали і шаблон для творення українських кальок, і скеровувалися на пошук рідних відповідників. Тож якщо поглянути на словники 20-30-х нескладно зауважити, що слів з –ір- (-ир-) справді одиниці. Ба більше, до них зазвичай підшукані українські відповідники: декатирува́ти (пропарювати/промочувати), буди́рувати, котирува́ти (нотувати), буксирувати, полірува́ти (давати полиск; лощити), драперувати (драпувати), командирувати (відряджати), манкирувати (нехтувати, не добре виконувати), траплялося марширувати і похідні, але переважало маршувати (власне, маршувати — це ще від словника Грінченка), лавірувати (ухилятися/викручуватися, маневрувати, викеровуватися, бардіжати), третирувати (поневіряти). Ідеальний підхід: є загальне правило, є (тимчасові) винятки з правила, шукаються варіанти, щоб цих винятків здихатися. І дотримуючись такого підходу слова з –ір- (-ир-), навіть потрапивши в мову, з неї ж виводилися б через знайдення ліпшого відповідника. Навіщо казати «будирувати», якщо можна обійтися «дутися», драгірувати — драгувати/черпати; парирувати — відбивати, буксирувати — тягнути на буксирі, котирувати — котувати/розцінювати; репетирувати — проводити репетицію; пікірувати — пікувати; солірувати — виконувати соло… Тобто, власне, перейшовши від «майже ніколи не буває, а тим паче від «звичайно», до «ніколи не буває». А так наразі, з одного боку, ми маємо компостувати (і перетворювати на компост, і пробивати компостером) — отже, не завжди уникаємо омонімії. З іншого боку, пікірувати (має 2 значення) і чомусь омонімія тут мовознавців не мордує. Вочевидь, через таку терпимість до винятків (чи творення винятків) вони й далі замість маршувати тягають по правописах марширувати. Чому не «пікувати» — ніяким же значенням не зайняте [якщо не брати до уваги один ужиток у думі]? І взагалі, а навіщо уникати омонів через створення винятків? Тож, як початковий варіант, принаймні варто повернутися до правила правопису-28.

9. Ще одне схоже правило. § 104. Ступенювання прикметників. Вищий ступінь прикметників. «1. Вищий ступінь порівняння прикметників утворюємо додаванням:… 2) слів більш, менш до звичайної форми якісного прикметника (рідше): більш вда́лий, більш глибо́кий, менш вередли́вий». Найвищий ступінь прикметників. 2. Найвищий ступінь порівняння прикметників утворюємо додаванням:… 2) слів найбільш, найменш до звичайної форми якісного прикметника (рідше): найбі́льш зручни́й, найбі́льш стійка́, найме́нш приє́мне». Від відповідного правила попереднього правопису чинне відрізняється 2 словами «(рідше)». А з’явилося правило в правописі-1945. Хоча там не згадувалося слово «менш/найменш», тільки «більш/найбільш». І треба сказати досить дивно в контексті вищого і найвищого бачити слово «менш». Може, для нього завести нижчий і найнижчий ступінь? Але це не всі біди правила. Власне такі форми не властиві мові. Завели їх, найпевніше, заради зближення мов. Тож теперішнє «(рідше)» — це така собі несмілива спроба вказати, що насправді мові властиве, а що притягнуте за вуха через ДУР. Хоча цілком можливо, що якесь пояснення цьому дали. Перше, що спадає на думку: от для художніх текстів «ширший», а для наукових/офіційних ліпше «більш широкий» . Чи може бути в українській поєднання більш з прикметником? Ну таке розглядали поважні мовознавці. О.Курило: «Звороти з більш і найбільш при прикметниках та прикметникових прислівниках різняться значінням від форм вищого та найвищого ступеня. Слова більш часто вживають на порівняння в розумінні рос. скорее; найбільш при прикметниках часто йде на означення рос. главным образом: — Це більш довгасте, як кругле. Такі найбільше є характеристичні ознаки цього типу». Можливо, ще сенс вжитку «більш» є, коли йдеться про протиставлення: більш такий-то, але менш такий-то. Або коли замість переліку, скажімо, десятка прикметників вищого ступеня, писати одне «більш» перед цим переліком, а прикметники писати без ступеня: більш розумний, веселий, хитрий… Але чи не тягну вже я за вуха, аби «врятувати» підпункти 2) правила? . А ще ж є якісні прикметники, які не «ступенюються» взагалі. Тож, може, на етапі, поки мовознавці ще не зовсім оговталися від «рівняння на російську» залишити тільки пункти 1.1) і 2.1). А решту перенести в примітки, у яких замість "(рідше)", написати "(значно рідше)". Вказати яких якісних прикметників це не стосується. А ще розглянути присвійні прикметники. Бо така є тенденція, що вже й їх ступенюють. І не сказати б, що це не має сенсу.

10. Щодо активних дієприкметників. На 1920-ті роки майже консенсусною серед українських мовознавців була думка, що активні дієприкметники на -чий українській мові не властиві [їх нема в народній мові], наприклад М.Сулима:

Сучасна й відома стародавня українська народньо-масова та добра письменницька мова не утворює й навіть давно вже не знає дієприкметників теперішнього часу прямого стану на -чий (црк.-сл. -щий).

Власне, лише поодинокі мовознавці вважали інакше, зокрема Петро Бузук, або ж дещо пізніше Пантелеймон Ковалів. Звісно, думка з цього приводу різноманітного штибу «зближувачів мов» для нас не істотна. Тож у правописі-28 згадки про активні дієприкметники не було взагалі. У правописі-33 вже є § 73.4: «Є також форми активних дієприкметників на –чий». У правописі-45, і виданнях 60-го і 90-го років йшлося, що в українській мові вживаються дієприкметники активного стану теперішнього часу на –чий… зрідка. Що скидалося на ситуацію: ну загалом не властиві, але якщо нема ради або й клепки — то можна і вжити. Ну може от саме цього слова це «зрідка» і стосується! Зрідка — це ж не заборона на вжиток. І починаючи від нинішньої Конституції («існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена»; «зберігається існуючий порядок арешту») їх таки вживають. І мовознавці, і письменники, і перекладачі, і … В чинному правописі,на відміну від попередніх, не наводять прикладів цих самих злощасних дієприкметників. Тож вчинили хитро — прямо не згадали, але про всяк випадок встромили слово «переважно». § 119: «В українській мові розмежовують: 1. Дієприкметники активного стану: 1) теперішнього часу на -чий (-а, -е) (вживані переважно в значенні прикметників та іменників): квіту́чий, живу́чий, лежа́чий, стоя́чий». Тобто прикладів, які були в попередньому правописі — виконуючий, зростаючий, мобілізуючий, організуючий, перетворюючий, працюючий — нема, але чи дозволені вони ще в мові, чи вже ні — питання. Якщо вже вони поза законом, то, можливо, варто написати як не в правописі, то в «Коментарях», що робити з цими «колишніми» законними словами. От просто взяти список цих рідкісних слів і написати їхні українські пристойні відповідники. А з правопису, звісно, прибрати слово «переважно». Тоді це означатиме, що активних дієприкметників на –чий нема — прямо,чітко і без викрутасів. А то поки видається просто замели їх під килимок: : не згадувати, але й не заперечувати.

11. Деякі правила дивовижно детальні, але якості, м’яко кажучи, це їм не додає. § 23 (Позиції вживання прийменників і префіксів У та В) зріс за обсягом проти відповідного § 11 (Чергування У — В) попереднього правопису втричі (!). «1. Щоб уникнути збігу букв на позначення приголосних звуків, що є важкими для вимови, та щоб досягти милозвучності, в українській мові вживають на письмі прийменник у та префікс у- на початку слів у таких позиціях… 2) на початку речення або слова перед буквою на позначення приголосного». Але, проти попереднього правопису, є примітка 1 (її нема в правописі на сайті МОНу, але вона є в друкованому варіанті «Наукової думки»): «На початку речення і слова можна вживати В та В-». Ну дякую Я з тих країв (Поділля), де такого чергування практично нема як явища. Тотальна перевага В. Тобто фразу нашого президента

Ідіть У сраку

можна почути хіба на заняттях з української, але не поза школою. А говорити «урешті, узагалі» тощо на тверезу голову ніхто не буде, а на п’яну, певно, і не зможе. І це аж ніяк не впливає на милозвучність. А от на вимовність впливає, тому й віддають перевагу В. Тож для мене завжди було великою загадкою, якого біса ми маємо обов’язково вживати на початку речення перед приголосним У. Проте в правописі краще було б доречну заувагу подати не приміткою, а задля повного відновлення справедливості на початку параграфа написати: «На початку речення або слова перед буквою на позначення приголосного (двох, трьох приголосних) рівною мірою можна вживати В і У. Винятки див. далі». 1.3) «на початку речення перед буквою, що позначає звуки йа, йе, йу, йі: у Японії…». От звідки взяте це правило?! Й уже не приголосна?! До такого навіть за совка не додумалися. Викинути! 4) «на початку речення або слова перед двома чи трьома буквами, що позначають приголосні» — викинути! 6) після паузи, що на письмі позначена комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед буквою, що передає приголосний, зокрема і й» — викинути! (Якщо вже є примітка, що можна на початку речення, то тим паче можна після всіх цих знаків). Було б також непогано, щоб українські правописці більше шанували український синтаксис. Що це за конструкції: «звуків, що є важкими для вимови»? Складно написати «звуків, важких для вимови / звуків, що важкі для вимови»? Чи таке «єкання» тепер уже норма?

12. Про «статтю». У § 30 (Подвоєння букв як наслідок подовження приголосних) ідеться: «1. Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються (на письмі їх позначаємо двома буквами), коли вони вжиті після голосного: 2) перед я, ю, і, е в усіх відмінкових формах деяких іменників чоловічого та жіночого роду першої відміни (за винятком родового множини на -ей): суддя́, судді́, суддю́, су́ддів і т. д.; стаття́, статті́, статте́ю (але в родовому множини — стате́й); рілля́, ріллі́, ріллю́, рілле́ю; Ілля́, Іллі́, Іллю́, Ілле́ю, І́лле та ін.». І є § 76 (Родовий відмінок): «2) невелика група іменників жін. роду мають закінчення -ей: мише́й, свине́й, або нульову основу на -ей: баде́й (від бадді́), сіме́й (від сі́м’ї), стате́й». І якщо § 30 це суттю повторення § 20.4б, то, відповідно, § 47.Б.2б був скромніший: «Кілька іменників жін. роду закінчуються на –ей: мишей, свиней, сімей, статей (від стаття) та ін.» За правописом-28 і навіть 33: у родовому множини було статті́в і статте́й (а –ей і –ів називали закінченнями). І відмінювали: стаття́, статті́,… статте́ю; статті́, статті́в і статте́й… а «статей» з’явилася у правописі-1945. Треба сказати, що слово «стаття» — росіянізм. І вона така унікальна у своєму роді. У нас нема більше слів 1 відміни жіночого роду на –ддя і –ття. Те, що правописці в чинний правопис притягли їй до пари «баддю», свідчить хіба про те, що на четвертому десятку незалежності мовознавці не можуть позбутися своєї виробленої роками звички запихати в українську мову росіянізми, попри наявність українських відповідників . Обговорення «статтей чи статей?» було на сайті. Тож тут не місце для з’ясовування, як мовознавці дійшли від закінчення –ей, до нульової основи на –ей. Наука не стоїть на місці . Зате очевидним видається таке. Там, де в росіян у відмінках «статьи» є м’який знак [а він у всіх відмінках, крім родового множини) — у нас подвоєння, а де нема — нема й подвоєння. Тобто ми не тільки слово запозичили, а й ще й скалькували чужу парадигму. Ну а на «нульовій основі», певно, якась добра людина дисертацію захистила. З українських у нас є хіба одне слово схоже: (по)роділля. Що цікаво, раніше родовий множини був породіль [зрозуміло, чому без подвоєння], тепер уже і породіль, і породілей. Що теж щонайменше на дисертацію тягне. Тож замість послідовного збереження подвоєння в усіх відмінках -тт- маємо виняток [який ще тре’ запам’ятати], «обґрунтований» тепер нульовою основою.

13. Ще трохи про суржик. § 43 (Сполучники): «… причому…». Українські відповідники «причем» можна глянути тут. А до вжитку «причому/причім» у творах наших письменників тре’ ставитися критичніше. § 44 (Частки) «2.7) частку не з іменниками, прикметниками, займенниками та прислівниками, якщо вони разом означають єдине поняття… а також із прийменниками (незважаючи на…, невважаючи на…)…» Українські відповідники «несмотря на/невзирая на» можна глянути тут. Стулили до купи «не» і «вважаючи/зважаючи», бо в російській разом? І, до речі, це точно прийменник? Ще одне знамените слово — «управління». Обговорень щодо нього було чимало, як-от: і от. Власне, в українській він утвердився вже після 1920-х. § 32 (Іменникові суфікси) «5. Суфікси -нн-(я) / -інн-(я), -енн-(я) пишемо з двома буквами –нн-. Суфікс -нн-(я) мають віддієслівні іменники середнього роду, утворені від дієслів із голосними основи а (я): гука́ти — гука́ння, гуля́ти — гуля́ння, зроста́ти — зроста́ння, сприя́ти — сприя́ння. Суфікс -інн-(-я) вживаємо в іменниках середнього роду, утворених від дієслів із голосними основи и, і: бури́ти — бурі́ння, горі́ти — горі́ння, носи́ти — носі́ння, ходи́ти — ході́ння, шаруді́ти — шаруді́ння. Суфікс -енн-(я) мають віддієслівні іменники середнього роду, у яких наголос падає на корінь: зве́рнення, напру́ження, підне́сення, удоскона́лення». Тобто від «управля́ти/упра́вити» за цими правилами можна утворити хіба управля́ння або упра́в(л)ення. Тобто управління не годиться для позначення не тільки процесу (до чого більшість давно дійшла згоди), а й установи/підрозділу — останнього притулку управління. Може, пора вже й звідти його викурити? Ну а згадане в правописі Управління освіти Шевченківської в місті Києві державної адміністрації, можливо, тоді стане управою.

14. Ще раз про § 32 (Іменникові суфікси), але з позитивного боку: «12. В іменниках жіночого роду, утворених від іменників та інших частин мови, уживаємо суфікс -івк-(а): голі́вка, долі́вка, ножі́вка, полі́вка, спирті́вка, часті́вка, шалі́вка, шихті́вка. У деяких іменниках маємо суфікс -овк-(а): голо́вка (капусти), духо́вка». Проти § 22.11 попереднього правопису є одна істотна зміна — прибрано суфікс –ївк-(а), з прикладом маївка (загалом є такого ж штибу ще кілька слів: гноївка, покоївка, криївка), певно, правописці передумали, що тут суфікс -ївк-(а). І є одна дуже істотна зміна: прибрано з прикладів на -овк-(а) зарисо́вку, підгото́вку. Що б це могло означати В українській є кілька (всього, а не деякі) іменників на -овк-(а): головка, коновка, куховка, (росіянізм) духовка, масовка (і, може, ще яке, але не тусовка ). А от чого нема в українській, то це віддієслівних іменників на -овк-(а). Всіх цих зарисовок, постановок, установок, обстановок, перестановок, підготовок тощо. Якщо саме це мали на увазі правописці, то варто в «Коментарях» так і зазначити, заодно вказавши українські варіанти зазначених слів. Для цього можна скористатися ресурсом https://r2u.org.ua. Особливо корисним стало б популяризація слова «підготова»

15. § 35.6 «З дефісом пишемо… 7) буквені нарощення на цифри: 1,5%-й прибуток, 1,5%-ва компенсація, 1,5%-ве підвищення… 8) ініціальну абревіатуру, написану великими або малими буквами кирилиці чи латиниці:... пін-код, PIN-код, смс-повідомлення, sms-повідомлення». 1,5%-й — до такої чудасії додуматися не просто. От тільки не зовсім зрозуміло: буквене нарощення — це й, 1,5 — це число [добре, хай це будуть цифри], а що ж між цифрами і й ще теліпається? І ще раз про назви латиницею. Не треба в правописі розглядати назви латиницею, тим паче якщо вже є українські відповідники — кальки з англійської. PIN — він і англійською звучить пін, а sms — есемес. Тож треба залишити пін-код і есемес-повідомлення і не тягнути в мову зайве (треба давати українські відповідники, на кшталт джіпіес, вайфай, і то відразу, а не сподіватися, що як потрапили в мову, так і випадуть тощо). В правилі ж після «кирилиці» поставити двокрапку. § 35.5.3) Примітка 3. «[b]флеш[/b]-BIOS» — має бути флеш-біос. А от у пункті 10) («Слова-терміни, до складу яких входить буква алфавіту: П-подібний, Т-подібний», можна дописати «також S-подібний, U- подібний» (бо таке не українізуєш, коли йдеться про форму латинської букви; і в «Коментарях» можна зазначити про наявність слів-термінів і з латинськими буквами, і з грецькими). 11) «деякі слова за традицією: карт-бланш, статус-кво». Після слова «традицією» треба поставити в дужках ДУР, бо це російська традиція. І так само це стосується слів конференц-зал, де-юре, де-факто (останні два «за традицією» з § 41.3.6)) тощо. Можна підвести обґрунтування під незгадані в правописі «прес-пап’є, прес-кліше», але яка підстава в «мас-медіа», крім того, що це ДУР (слово теж не згадано, але воно є по академічних словниках, того ж УМІФ і того ж РУС від Ін-ту української мови). З російської ж була перенесена дивовижна традиція писати по-різному слова (з чи без дефіса) залежно від того загальна чи власна це назва. Начебто ми вже від цього почали відходити (скажімо, в українській вікіпедії Південнокитайське море). І хоча в правописі це не розглянуто, але знову ж таки в словнику УМІФ і в офіційних документах у нас досі «Південно-Африканська Республіка», хоча південноафриканський, але вже, здається, нарешті «Центральноафриканська Республіка». А от що в 4-томовому РУС: Восточно-Европейская равнина — Східно-Європейська рівнина; Западно-Сибирская равнина — Західно-Сибірська рівнина; Центрально-Африканская Республика — Центрально-Африканська Республіка; Южно-Австралийская котловина — Південно-Австралійська улоговина; Южно-Антильские острова — Південно-Антильські острови; Южно-Африканская Республика — Південно-Африканська Республіка; Южно-Каспийская низменность — Південно-Китайська низовина; Южно-Китайское море — Південно-Китайське море; Южно-Чуйский хребет — Південно-Чуйський хребет; Южно-Шотландская возвышенность — Південно-Шотландська височина. Може, вже досить? Даколє? § 40 (Складні прикметники): «2. З дефісом пишемо: 1) … соціал-демократичний (соціал-демократ), соціал-патріотичний (соціал-патріот), соціал-пацифістський (соціал-пацифіст)… А чому власне соціал-демократ (у нас є слово «соціал»?) і чому тоді соцдемократ, не кажучи вже про «по-соціалдемократичному» (§ 41.3.1) Примітка1)? «2) складні прикметники, утворені за допомогою сполучного голосного о або е із двох прикметникових основ. Вони охоплюють: а) складні прикметники, основи яких незалежні поняття: агра́рно-промислóвий, архітектýрно-будіве́льний, військо́во-морськи́й, військо́во-польови́й, військо́во-спорти́вний, воє́нно-промисло́вий, воє́нно-стратегі́чний, електро́нно-обчи́слювальний, киснéво-воднéвий, крáпково-штриховúй, культу́рно-техні́чний, лінíйно-стрічковúй, лісопи́льно-струга́льний, мо́вно-літерату́рний, молóчно-м’яснúй, музúчно-танцювáльний, м’я́льно-тіпáльний, навча́льно-виховни́й, навчáльно-наукóвий, наукóво-експериментáльний, науко́во-прикладнúй, постача́льно-збу́товий, свердли́льно-довба́льний, свердлúльно-шліфувáльний, свинцéво-мíдний, спúнно-черевнúй, столя́рно-тесля́рський, судúнно-капіля́рний, сушúльно-сортувáльний, суспі́льно-політи́чний, худóжньо-реставрацíйний; між компонентами таких складних прикметників можна вставити сполучник і, пор.: агра́рний і промисло́вий, навча́льний і виховнúй». А як у цій низці опинилися слова: військо́во-морськи́й, військо́во-польови́й, військо́во-спорти́вний, воє́нно-промисло́вий, воє́нно-стратегі́чний, електро́нно-обчи́слювальний? Хіба це не слова з § 40.1: «5) складні прикметники (з двох або кількох компонентів), у яких основний, переважно термінологічний зміст передає останній прикметник, а попередні лише звужують, уточнюють його». Хіба «електронний» не уточнює «обчислювальний», а «військовий» — «спортивний»? От як «військовополонений»? Може, пора визнати, що це ДУР? Ну і "д) складні прикметники, утворені з двох прикметникових основ, що називають поняття з уточнювальним змістом: всесві́тньо-істори́чний, літерату́рно-худо́жній, наро́дно-ви́зво́льний, підзо́листо-боло́тний". Зрозуміло, всесвітньо-історичний — це одне, а всесвітньоторговельний — це зовсім інше . Тут головне не переплутати А так треба чесно визнати, що написання таких слів через дефіс скальковано з російського написання, а насправді вони мали б підпадати під згаданий вище пукт 5). І варто розглянути слова на національно-.

16. Трохи про прислівники. § 41. 1: «Разом пишемо:… 9) Примітка… Утім, я не заперечую і У тім спектаклі виступав і я». Власне кажучи, про кому після втім. § 158.І (Кома у простому реченні): «У простому реченні кому ставимо в таких позиціях:…11. Примітка1в: … а також проте й однак (у середині, а не на початку речення, де ці слова є сполучниками)…» І далі про те, що після а в «а втім» кому не ставимо. Як засвідчують наші найліпші словники (Російсько-український за ред. Кримського — Єфремова, Російсько-український фразеологічний словник Підмогильного — Плужника): тем не менее — проте́, а проте́, а втім, але́, але́-ж, одна́к, одна́че, з усі́м тим; несмотря́ на это — проте́, а проте́, а втім, але́, але́-ж, одна́к, одна́че; а впрочем — а втім; а проте; все-таки, а все-таки, а все же — а таки; проте; а проте; втім; а втім; все ж; а все ж; впрочем — проте; втім; а проте, а втім; (в начале фразы) зрештою; тем не менее — з усім тим; однак; проте; усе-таки; а втім. Тож, дивлячись на ці синонімічні ряди, постає питання: а на якій, власне, підставі «втім» і «а втім» правописці виділяють комами? Чим «втім» ліпше/гірше за «проте», скажімо, чи «однак»? І про кальки з російської. § 41. 2: «Окремо пишемо: 1) прислівникові сполуки, що складаються із прийменника та іменника…: в о́бмін (в обме́н – на замі́ну, на замі́н, на о́бмі́н, міньма́), в обрі́з (давать в обрез — видавцем давати; в обрез — без лишку); в (у) ці́лості (в целости (сохранившийся) — ці́лий; в целости доставить продукты — приста́вити проду́кти ці́лими), за раху́нок (за счет чего — коштом чого; користуючись з чого, використовуючи, використавши що…), по сусі́дству (у сусідстві, по-сусідськи).

17. Трохи про те, як в українській мові виникають винятки. § 129. І.2: «У кінці слова іншомовне -іa передаємо звичайно через -ія: арте́рія, мате́рія, інду́стрія, Іта́лія, Гарсі́я, Га́ллія». Відомо, що українська мова не любить зяяння, а особливо в одному слові. Тож раніше вона давала з цим раду різними способами, зокрема згаданим вище. Власне кажучи, у правописі-1928 було правило «чуже ia передаємо через ія, іе — через іє, iu — через ію (у загальних іменниках), але іо — через іо». Тобто винятків з іа не було не тільки в кінці слова, але й всередині. За совка «узгодили» з російською мовою. Але слів на кінцевий -іа особливо не з’явилося. Хіба що Бразіліа (Brasília) — столиця Бразилії (Brasil), бо так було в російській. Ну і ослик Іа-Іа (такий собі виняток; як і можливі абревіатури на –ІА). Бразильська столиця звучить як Бразилія, тож логічно так її і писати (власне, вікіпедія подає вже дві назви). Щодо назви країни, то варто теж залишити Бразилію (в оригіналі вона звучить інакше) — так ми її від початку називали (спочатку Бразілія, пізніше Бразилія). І, здавалося б, маємо правило без винятків. Але ні. У 80-х замість совкових «ЗМІ» поширилося слово «медіа». В українську воно зайшло через російську. Власне, в останній іншомовні слова з кінцевим –іа теж послідовно передавали через –ія. А щодо «media» зробили виняток. Який такі ж безмозкі перетягнули в українську. Певно, щоб не залишати ослика самотою. Чому на це не зреагували зразу ж українські мовознавчі інституції? Залишу це питання без відповіді, бо вона надто сувора, хоч і справедлива Але в попередньому правописі це слово хоча б не згадували, тож принаймні був шанс, що розберуться. Тим паче, що є похідне слово «медійний», поширене слово «медії». Здавалося б, ну що ще треба правописцям, щоб прибрати «медіа» і «мас-медіа», замінивши на пристойні «медія» і «масмедія», здихавшись недолугого винятку, протягнутого в мову через російську?! Що заважає вернутися до тями? Не знаю, може, ще 40 років треба? Ну а поки маємо вже в чинному правописі § 35.3.1): «…медіалінгвістика, медіастилістика», § 36.1.4): «…медіахолдинг» — де всюди мало б бути медіє-.

18. Ще про одне порозуміння, яке, судячи з усього, теж навіяне з півночі: відмінювання загальної, але невідмінювання власної назви. В.Вербич:

"В українському топонімному просторі функціонують назви, для означення яких часто використовуємо номенклатурні слова на зразок місто, село, річка та ін., наприклад: місто Київ, річка Дніпро, село Мар’янівка. Відмінюючи такі словосполучення, мовець часто опиняється перед дилемою: як правильно: на річці Дніпро чи на річці Дніпрі, у селі Мар’янівка чи в селі Мар’янівці, у місті Київ чи в місті Києві? Мовна практика засвідчує узгодження форми місцевого відмінка загальної назви з місцевим відмінком власної. Однак таке узгодження стосується не всіх номенів. Воно прийнятне для широковживаних апелятивів, як-от місто, село, річка, але невластиве для острів, півострів, станція та ін. На думку Л.К. Граудіної, це зумовлено тим, що для назв частовживаних топооб’єктів ризик спотворити вихідну форму топоніма під час відмінювання незначний, а для назв невеликих поселень, гір тощо (рідковживаних) власну назву слід, очевидно, подавати у формі називного відмінка при непрямому відмінкові загальної назви".

Ну а по всяких «ділових мовах» взагалі обґрунтовують невідмінювання власної назви:

«щоб уникнути можливих неточностей і непорозумінь в офіційних документах та географічній літературі не узгоджують з пояснюваною родовою назвою у формі непрямого відмінка прикладки, що означають назви республік (країн, держав)*, населених пунктів, станцій, портів, міст, річок, сіл, селищ, висілків, аулів, застав, гір, островів, пустель, вулканів, озер, планет, комет, астероїдів… *Зверніть увагу! Назви зарубіжних країн, держав, республік узгоджуються, якщо мають форму жіночого роду і не узгоджуються, якщо мають форму чоловічого роду».

В інших вважають, що «назви залізничних станцій в українській мові не відмінюються, назви міст, сіл, рік, озер відмінюються». Популярне також з’ясування «у Республіці Польща чи в Республіці Польщі?», на кшталт Республіці Польщі, але Республіці В’єтнам. Виявив лише один послідовний і грамотний підхід. К.Городенська:

«Повні офіційні назви багатьох країн утворені з родової назви республіка та індивідуальної, переважно іменникової назви, які пишуть з великої літери, пор.: Республіка Польща, Республіка Молдова, Республіка Білорусь, Федеративна Республіка Німеччина, Республіка Казахстан, Республіка Узбекистан та ін. Уживаючи такі назви, відмінюють слово Республіка і не змінюють наступне слово у формі жіночого або чоловічого роду… Уживання другого іменникового слова в називному відмінку в зазначених назвах країн порушує морфологічну норму сучасної української літературної мови, відповідно до якої відмінювані слова потрібно відмінювати, пор.: Прибути до Республіки Польщі; Підписати угоду з Республікою Молдовою; Побувати в Республіці Болгарії; Україна відчуває підтримку Федеративної Республіки Німеччини; Емігранти намагаються потрапити до Федеративної Республіки Німеччини; Обрано президента в Республіці Казахстані. Щоправда, у «Довіднику з культури мови» (К. : Вища школа, 2005) визнано за можливе вживати друге іменникове слово й у формі називного відмінка, якщо його граматичний рід відрізняється від граматичного роду слова Республіка, напр.: із Республікою Іран (с. 286). На нашу думку, немає підстав робити виняток для іменникових назв чоловічого роду, їхні відмінкові форми нормативні й органічні для української мови, пор.: Побувати в Республіці Азербайджані; Прибути до Республіки Судану; Розширювати зв’язки з Республікою Сингапуром; Світ спостерігає за подіями в Республіці Гондурасі; Розширювати торгівлю з Республікою Узбекистаном. Не відмінюємо лише незмінні слова, що входять до офіційних назв країн, пор.: Працювати в Республіці Конго, побувати в Республіці Гаїті; Установити взаємовигідні зв’язки з Республікою Перу. Отже, у повних офіційних назвах країн потрібно відмінювати всі їхні змінювані слова».

Тож залишилося правописцям поширити правильний підхід і на інші загальні назви і прямо розглянути це питання в правописі, а не писати як у § 56. Примітка 3: «…Посол Республіки Польща…». Просто якесь неподобство

19. Родовий відмінок ІІ відміни. § 82.2.5) Примітка: «Закінчення -а (-я) та -у (-ю) має розрізнювальну функцію в деяких іменників: Алжи́ра, Ри́ма, Туні́са (місто) і Алжи́ру, Ри́му, Туні́су (країна), Нью-Йо́рка (місто) — Нью-Йо́рку (штат)». А може, не варто робити ці винятки? Ну от, наприклад, є Вашингтон (дядько, столиця, штат, і як «політичний» синонім країни, на кшталт «Вашингтон дозволив» тощо). Як розрізняти будемо? Зробити послідовно -у (ю), а розрізняти з контексту. І було б непогано вказати, які закінчення в планет/супутників: -а(-я) чи -у(-ю). А то по різних словниках Сатурна, а в УЛІФ — Сатурну. А видається, що тут якраз розрізнення дядька і планети має бути (виходячи з духу правил, а не просто щоб їх розрізняти).

20. § 83. Давальний відмінок: «У давальному відмінку однини іменники другої відміни мають закінчення -ові, -еві (-єві), -у (-ю). 1. Закінчення -ові (у твердій групі), -еві (у мішаній групі та в м’якій після приголосного), -єві (у м’якій групі після голосного та апострофа) мають іменники чол. роду (за винятком зазначених у п. 2.2)… Ці ж іменники набувають і закінчення -у (у твердій і мішаній групах), -ю (у м’якій групі)... 2. Закінчення -у (у твердій і мішаній групах), -ю (у м’якій групі) мають:… 2) іменники чол. роду на -ів (-їв), -ов, -ев (-єв), -ин: Ки́їв — Ки́єву…». А от як було до «зближення мов» (правопис-1928): «1. -ові (-еві, після голосних та ’ -єві) мають: а) Майже всі іменники чоловічого роду…: бра́тові, ду́бові, Миха́йлові, повістяре́ві), сто́рожеві, слухаче́ві, това́ришеві, куще́ві, косаре́ві, ведме́деві, учи́телеві, го́стеві, хло́пцеві, ро́єві, куріє́ві... 2. -у (-ю) мають: б) Усі іменники чоловічого роду з закінченням -ів (-їв), -ов у назовн. відмінку: Львів — Льво́ву, Млі́їв — Млі́єву, Драгома́нів — Драгома́нову, Воробйо́в — Воробйо́ву, Ковалі́в — Ковале́ву, Стеблі́в — Стебле́ву, Чугу́єву, о́строву, боли́голову… Це закінчення буває і в іменниках, зазначених під 1а при збігові їх: това́ришеві Гавришу і т. ін.— див § 78». Тобто закінчення -ові, -еві (-єві) і -у (-ю) чітко розділялися і «поступка» в бік –у(ю) стосувалася, коли йшли підряд два і більше іменників. Тепер же встановлена рівноправність вжитку -у (-ю), де раніше було тільки -ові, -еві (-єві) (крім зазначеної «поступки»). О.Синявський: «Закінчення давального відмінку однини досить виразно розмежовуються за трьома родами іменників: в іменниках чоловічого роду майже виключно -ові, -еві (-єві), ніякого -у (-ю)… 1. Як уже сказано, звичайне, нормальне закінчення в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду -ові в твердій групі, -еві в мішаній та м’якій (-єві після голосних та апострофа): братові, батькові, вовкові, пролетаріятові, вітрові, будові, слухачеві, повістяреві, товаришеві, Корнієві, солов’єві і т. ін. Тільки в деяких випадках іменники чоловічого роду приймають тут закінчення -у (-ю), а саме завсіди іменники з закінченням -ів, -їв, -ов: Львів — Львову, Драгоманів — Драгоманову, Київ — Києву, Воробйов — Воробйову, Стеблів — Стеблеву, острів — острову, болиголов — болиголову тощо. Зрідка трапляється воно і в інших іменниках, напр., у старовинних виразах, як "козацькому роду нема переводу", при збігові однакових закінчень: товаришеві вчителеві Гавришу тощо». У правописців 1920-х і майже 2020-х явно різні погляди. Може, теперішнім варто їх переглянути?

21. Про повернення в минуле. § 95. «Примітка 1. Іменники на -ть після приголосного, а також слова кров, любо́в, о́сінь, сіль, Білору́сь, Русь у родовому відмінку однини можуть набувати як варіант закінчення -и: гі́дности, незале́жности, ра́дости, сме́рти, че́сти, хоро́брости; кро́ви, любо́ви, о́сени, со́ли, Білору́си, Ру́си́». За правописом-1928: «-и мають: … б) Іменники жіночого роду III відм. ... на -ть за другим приголосним: від ра́дости, з ві́сти, до сме́рти, без чве́рти... Також винятково: до о́сени, без со́ли, кро́ви, любо́ви, Ру́си». Тобто тоді це був єдиний варіант закінчення таких слів. І, власне, це відповідало тому, що було в Грінченковому словнику. У правописі-1933 вже стало тільки -і. Ю.Шевельов: «Інакше слід оцінити заміну закінчення -и на -і в родовому відмінку однини іменників типу радість, де, як відомо, вимогою правопису 1928 р. було писати, а отже й вимовляти -и. Закінчення -и тут старіше, і, можливо, що по говірках воно ще трапляється частіше, ніж -і. Але в історичному розвитку бачимо, як послідовно й поступово в цьому типі відміни іменників усуваються в різних відмінках форми на -и, спершу в давальному й місцевому однини, пізніше в називному відмінку множини, а в новіші часи — і в останньому бастіоні форм на -и, в родовому відмінку однини». Тобто, з одного боку, ми маємо репресоване закінчення, а з другого — це закінчення поступово відживало природно. І видається, що таке відновлення в правах закінчення -и схоже більше на сентименти, ніж на мовну потребу. Чому осени, але ліні/тіні, соли, але молі, Руси, але Росі? Чому тоді не послідовність: всі іменники третьої відміни в родовому мають закінчення -и: ночи, моли, печи, радости, любови, Роси тощо? Щоправда, це ми повернулися б уже в бозна-які часи, коли, можливо, й «і» не було. Видається, ми маємо змиритися з тим, що мова розвивається, щось у ній з’являється, щось зникає. Продовжувати життя зникомому чи навіть зниклому — таке собі заняття. Маємо ж уже досвід з «відродженням» козацтва.

22. Про дурне завзяття. § 32.4. «4. За допомогою суфіксів -к-, -иц-(я), -ин-(я), -ес- та ін. від іменників чоловічого роду утворюємо іменники на означення осіб жіночої статі». Цілком нормальне правило і наведені приклади. Але, на жаль, його потрактувала частина мовців, чи мовок/мовчинь/мовиць/мовес/тощо, як «дозвіл» на творення будь-яких фемінітивів. Тож у «Коментарях» бажано розтлумачити, які фемінітиви годящі, а які ні, щось на кшталт https://www.inmo.org.ua/news/про-феміна ... -мові.html. А то тими членкинями / математикинями так запаскудять мову, що потім не вимести .

От аж бігом погоджуся з тим, що розділові знаки в мові другорядне (якщо не третьорядне). Як на мене варто мати декілька простих/залізних правил + ставити коми, там де від цього міняється значення.
Для підтвердження цього варто проглянути (непоганий) Пунктуаційний словник-довідник - Зеновій Терлак. Ми за цим довідником додали декілька пунктуаційних правив у Правописник LanguageToo. Але жодна притомна людина не зможе запам'ятати навіть третини всіх цих правил і винятків.
А мати правила, яких майже ніхто не дотримується - зле.

Якісний словник, що взагалі рідкість серед такого роду книжок. Маю деякі зауваги (я б викинув, скажімо, наскільки, оскільки, причому, незважаючи на тощо), дещо уточнив (приміром, очевидно, не обов'язково вставне слово), але загалом зер ґут

щось не дуже форумці критикують . Аж невдобно

Кувалда писав: ↑Вів липня 30, 2024 10:08 pm 0. Загальна заувага. Насамперед правописцям варто чітко визначити, які питання будуть розглянуті в правописі і яким обсягом. Надмірна деталізація зайва, як і наведення великої кількості прикладів. Для першої варто видати щось на кшталт «Коментарів до правопису» — що грубших, то ліпше, — в яких детально розглянути обґрунтування і нюанси.

Я впевнений, що правописці й самі до кінця зараз не знають, що потрібно змінити. Безперечно, час від часу з'являються дописи та цілі розвідки про те, що і де потребує уточнення та додаткового розгляду. Утім, далеко не всі такі пропозиції дійдуть до Інституту української мови. Тому те, що ми надішлемо свої пропозиції, таки стане в пригоді. Але за однієї умови.

Правописцям треба запроваджувати нові підходи. Треба сприймати будь-яку заувагу, навіть дуже дивну, як привід її обговорити, отримати одне від одного ґрунтовну аргументацію за та проти. І лише тоді ухвалювати рішення. Лише у всеохопній дискусії народиться істина.

Не варто забувати, що правописці, як і всі ми, заточені кожен на свій напрям. Хтось більше тямить у фонетиці, хтось — у діалектному мовленні тощо. Обґрунтування фахівців, на основі яких ухвалять остаточне рішення, мають бути не лише проговорені і задокументовані, а й зафільмовані. Щоб усе було відкрито і нічого не було втрачено. Саме це — шлях до швидшої появи "Коментарів до правопису", яких инколи бракує більше, ніж самого правопису.

І ще одне побажання: давати відповіді всім, хто надіслав пропозиції. Хоча б е-поштою. Щоб користувачі знали, що їхнє питання розглянуть. Такої комунікації дуже бракувало у 2018 році.

Кувалда писав: ↑Вів липня 30, 2024 10:08 pm Для першої варто видати щось на кшталт «Коментарів до правопису» — що грубших, то ліпше, — в яких детально розглянути обґрунтування і нюанси. Щодо других — потрібно видати «Правописний словник» (взірець для наслідування «Правописний словник» Г.Голоскевича), в якому, зокрема, стосовно слів, що їх раніше писали інакше (або здебільшого інакше) в дужках вказувати і попередній варіант (поширений, але неправильний), на кшталт: Айнштайн (не Ейнштейн).

Ні «Коментарів», ні «Словника» Кабмін не затверджуватиме, будь-хто може видати такі праці. Тож в інтересах Ін-ту укрмови написати найліпші, підтвердити, так би мовити, своє чільне місце в прависній справі і словом, і ділом.

Було б добре, якби "Правописний словник" та "Коментарі до правопису" були єдиним цілим. І для цього не потрібно винаходити велосипед: уже існують "Словники України online" на сайті УМІФ, які просто потрібно доопрацювати.

Щоб, коли натискаєш на слово, на його сторінці:
— було відображено написання згідно із чинним правописом (із чим зараз є певні проблеми);
— під словом і його словоформами в квадратних дужках містилася фонетична транскрипція з поділом на склади (це легко автоматизувати, головна проблема — брак сучасних та/або авторитетних джерел з ортоепії);
— поряд зі словом і деякими його словоформами був перелік його варіянтів, які вживати не варто (написання за старим правописом, русизми та полонізми тощо, причому щоб їх також додали до словника, і при переході на них писалося, що це написання не актуальне, див. правильну форму);
— можна було перейти в блок "Правопис" (аналог блоків "Синонімія", "Фразеологія"), де буде випадний список ортограм, натиснувши на будь-яку з них відкриється відповідне правило з правопису та його обґрунтування;
— якщо це иншомовне слово, то не завадило б указувати його етимологію, у перспективі посилаючись на затверджені таблиці з передавання звуків тієї-то мови українською (їх дуже бракує, як мінімум для написання власних назв);

Якщо говорити про паперову версію словника, то це має бути щось на кшталт "Українського стилістичного словника" Огієнка. Там і етимологія, і згадки про хибні форми та діялекти, і за потреби коротке обґрунтування. А розлогі обґрунтування та сучасний ортоепічний словник (або хоча б чинні правила вимови) варто все ж видати й окремо.

Ми вперше перебуваємо в ситуації, коли правописом займаються не окремі ентузіасти, і не правописна комісія, яку призначив уряд, а урядова інституція — Національна комісія зі стандартів державної мови, яка в питаннях правопису має насамперед спиратися на Інститут української мови НАНУ. Як Інститут реагуватиме на пропозиції і як він збирається обговорювати правопис — побачимо. До нинішнього люди внесли десь 3000 пропозицій і правописна комісія склала табличку, в якій виписала пропозиції [зрозуміло, не всі] і своє рішення щодо них. П.Гриценко в інтерв'ю сказав:

Питання дуже слушне, питання актуальне і, я думаю, що тут треба на деякий час просто взяти широкий скотч і заклеїти роти. Не дискутувати навколо цього питання доти, доки не буде готовий український правопис. А він може бути, в кращому випадку, тільки до кінця поточного року. Варіант, який будемо обговорювати.

З ким обговорювати — не уточнено. Надішлемо зауваги, тож і побачимо, як реагуватимуть

Якщо не помиляються, УЛІФ і Інститут української мови не дуже дружать. Це загалом якось дуже дивним видається створення окремої інституції, яка займається словниками. Бо словники — це найголовніше, що може продукувати інститут [хоч, можливо його, працівники думають, що найголовніше — це їхні дисертації і статті ], але чомусь цю роботу роблять інші