Фрагмент українського перекладу роману Дж. Стейнбека "Грона гніву"
Додано: Суб березня 25, 2017 4:28 pm
Подаю частину свого перекладу "Грон гніву". У діялогах використовую галицький діялект. Цікаво, як то сприймають люди з інших регіонів України. Буду дуже вдячний за зауваги.
6 (виправлено 03-05.04.2017, 27.04.2017)
Превелебний Кейсі й молодий Том стояли на вершині пагорба і споглядали ферму Джоудів. Нетинькована хатина була з одного краю проломлена і зсунута з фундаменту; вона перехнябилась і дірами вікон дивилася високо поверх обрію. Плоти були знесені, й у палісаднику ріс бавовник, підступаючи до самої хати й оточуючи стодолу. Виходок також лежав на боці серед кущів бавовнику. Подвір’я, витоптане босими ногами дітлахів, збите підковами коней й утрамбоване широкими колесами возів, було зоране й на ньому теж ріс темно-зелений запорошений бавовник. Молодий Том довго дивився на кошлату вербу біля висохлого водопійного жолоба, на бетонний фундамент, де колись стояла кринична помпа.
— Боже! — мовив він нарешті. — Ніби сто чортів пронеслося. І ні душі живої.
І пустився вниз схилом пагорба, а Кейсі за ним. Заглянув у стодолу — порожньо, тільки трохи стелива на підлозі, заглянув у стійло для мулів у кутку. Поки дивився, на підлозі щось зашелестіло — то виводок мишей розбігся й заховався під солому. Джоуд став на дверях шопи для реманенту та інструментів, але не побачив інструментів, лише поламаний леміш, клубок сплутаного дроту в куті, залізне колесо від граблів, погризений мишами хомут на мула, покриту масним брудом пласку бляшанку на один галон з-під машинної оливи й подертий комбінезон на цвяху.
— Нічо’ не лишилося, — сказав Джоуд. — Ми мали непогані інструменти. І нічо’ не лишилося.
Кейсі мовив:
— Якби-м і далі був проповідником, то сказав би, шо то кара Божа. Але тепер не знаю, шо й гадати. Був-им далеко. Нічо’-м не чув.
Вони пішли до бетонного колодязя, через грядки з кущами бавовнику, де вже зав’язувалися коробочки.
— Ми ту ніколи не сіяли, — сказав Джоуд. — Двір завше був вільний. А тепер навіть коньом не заїдеш — витопчеш бавовник.
Вони зупинилися біля водопійного жолоба. Бур’яни, що зазвичай ростуть під ним, пропали, а старе грубе дерево жолоба висохло й потріскало. З цямрини колодязя тирчали шурупи, що колись кріпили помпу, із заржавілою різьбою, без гайок. Джоуд глянув у колодязь і прислу́хався. Кинув грудку землі й знову прислу́хався.
— Добрий був колодязь, — сказав він. — Вже не чути води.
Здавалося, йому ніяк не хотілося йти до хати. Кидав у колодязь грудку за грудкою.
— Може, усі повмирали, — сказав він. — Але хтось би ми’ повів. Якось би до мене дойшла вістка.
— Може, лишили в хаті якусь записку або шо. Вони знали, шо ти приїдеш?
— Хтозна, — сказав Джоуд. — Гадаю, нє. Та я й сам довідався хіба тиждень тому.
— Ходім подивимся в хату. Гет ’ї перекрутило. Шось мусило в ню сильно гримнути.
Вони поволі пішли до перекошеної хати. Два стояки веранди зсунулися, і дах з одного боку осів. Ріг хати був проломлений. Крізь завалище поколеного дерева проглядала кутова кімната. Вхідні двері звисали всередину, а міцні низькі ворітця перед ними були відчинені назовні й ледве трималися на шкіряних завісах.
Джоуд ступив на приступку — брус дванадцять на дванадцять дюймів.
— Приступка на місці, — мовив він. — Вони або виїхали, або мама померла. — Він показав рукою на ворітця. — Якби мама була десь близько, то ворота не теліпалися би отак, а були би на гачку. Вона завжди пильнувала, чи вони заперті. — Йому на очі набігла поволока. — З того часу, як у Джакобсів до хати зайшла свиня і з’їла немовля. Мілі Джакобс шось робила у стодолі. Вернулася до хати, коли свиня вже доїдала немовля. Ну а Мілі Джакобс виношувала другу дітину і гет здуріла. Ніколи вже з того не вийшла. Так і лишилася схиблена. А для мами то була наука. Ніколи не лишала ворота відкриті, хіба шо коли сама була в хаті. Ніколи про то не забувала. Нє… або виїхали… або повмирали.
Він заліз на розбиту веранду й заглянув до кухні. Вікна повибивані, на підлогу накидано каміння, підлога і стіни осіли набагато нижче від рівня дверей, і м’який порох покрив усі дошки. Джоуд показав на уламки скла й на каменюки.
— Дітлахи, — сказав він. — Побіжат за двадцять миль, аби тілько розгаратати шибу. І я був такий. Знают, шо хата пуста, добре знают. То перше, шо роблят діти, як люди виїдут.
Кухня була порожня, без меблів, плита пропала, і через круглу діру від димаря у стіні проникало світло. На поличці над умивальником лежала стара відкривачка для пива і зламана виделка, що втратила дерев’яну ручку. Джоуд обережно зайшов у кімнату, й підлога під ним застогнала. На підлозі біля стіни лежав старий примірник «Філаделфії Ледже» із пожовклими позагинаними сторінками. Джоуд заглянув у спальню: ні ліжок, ні крісел — порожньо. На стіні — кольоровий малюнок з індіянською дівчиною і написом «Червоне Крило». До стіни впиралася залізна пере́кладка від ліжка, а в кутку лежав високий жіночий черевик на ґудзики із загнутим догори носаком і дірою на підбиттю. Джоуд узяв черевика і покрутив у руках.
— Пам’ятаю ’го, — сказав він. — Мамин. Гет зношений. Мама дуже любила ті черевики. Роки носила. Нє, вони виїхали… й усьо позабирали.
Сонце сідало й тепер світило просто у вікна, виблискуючи на битому склі. Джоуд повернувся, вийшов надвір і пройшов через веранду. Сів на край веранди й поклав босі ноги на приступку дванадцять на дванадцять дюймів. Вечірнє сонце осявало поля, де кущі бавовнику відкидали на землю довгі тіні; вилиняла верба теж відкидала довгу тінь.
Кейсі сів поруч із Джоудом.
— Вони тобі нічо’ ніколи не писали? — запитав він.
— Нє. Вже-м казав, шо з них кепські писарі. Тато вміє писати, але не любит. Писаннє ’го у дрож мече. Не гірше за других може виписати замовленнє по каталогу, а листи писати — ні за які гроші.
Вони сиділи поруч, дивлячись удалину. Джоуд поклав свій згорнутий піджак на веранду біля себе. Його руки самі скрутили цигарку, вирівняли, запалили, він глибоко затягнувся й випустив дим носом.
— Шось ту сталося, — сказав він. — Шо — не збагну. Але чую, шо шось дуже паскудне. Хата розвалена, усі кудась поділися.
Кейсі мовив:
— Отам проходив канал, де я вас хрестив. Ти був не злий (важкий, mean) , але затятий (tough) . Учепився в косичку тої дівчинки, як бульдог. Хрестимо вас в ім’я Духа Святого, а ти тримаєшся за косичку й не відпускаєш. Старий Том каже: «Запхайте ’го під воду». Пхнув-им ти’ голову у воду, і аж коли пішли бульки, відпустив-ис ту косичку. Ти був не злий, але затятий. Часто з такого затятого хлопчиська виростає сповнений духу чоловік. (позначений духом чоловік; Sometimes a tough kid grows up with a big jolt of the sperit in him)
Зі стодоли надвір прошмигнула худа сіра кицька й поміж кущів бавовнику прокралася до краю веранди. Безшумно скочила на веранду й на зігнутих лапах підкралася до людей. Сіла між ними, за їхніми спинами, і поклала на підлогу випрямлений хвіст, потріпуючи його кінчиком. Кицька сиділа й дивилася вдаль разом із чоловіками.
Джоуд обернувся.
— Боже мій! Дивіться. Ту хтось лишився.
Він простягнув руку, але кицька відскочила, сіла далі, підняла лапку і взялася вилизувати подушечки. Джоуд зацікавлено поглянув на неї.
— Знаю, у чім річ, — вигукнув він. — Кіт поміг зрозуміти, шо ту сталося.
— Здається мені, ту багато шо сталося, — сказав Кейсі.
— І не хіба ту. Чого кіт не пішов до сусідів… хоч би до Рензів? Чого ніхто не позривав дошки з хати? Вже три-чотири місяці, як хата пуста, і ніхто не краде дерево. Чудові дошки на стодолі, купа добрих дощок на хаті, цілі віконні рами — й нікому того не треба. Шось ту не так. Сушив-им си’ голову й ніяк не міг зрозуміти, шо сталося.
— Ну й до чого ти додумався? — Кейсі нагнувся, зняв мешти і став розминати на приступці довгі босі пальці.
— Не знаю. Здається, шо в сусідів також нікого нема. Бо якби хтось був, то хіба вціліли би оті чудові дошки? Боже святий! Та якось на Різдво Алберт Ренз узяв сім’ю, псів і всьо решта та й поїхали в місто Оклагому. До кузина в гості. Ну й народ довкола подумав, шо Алберт нагло виїхав і нічо’ нікому не сказав — може, мав борги, або якась ’го жіночка доймала. І як за тиждень Алберт вернувся, у хаті було пусто: плиту винесли, ліжка винесли, віконні рами винесли, вісім футів дощок з південного боку пообдирали, й у стіні зяяла діра. Він нагодився, якраз коли Мюлі Ґрейвз виносив одвірки й колодязну помпу. Два тижні Алберт потому бігав по сусідах і збирав своє майно.
Кейсі з насолодою розтирав на ногах пальці.
— І ніхто не сперечався? Усьо повіддавали?
— Та певне, шо віддали. Бо не крали. Думали, шо він то позалишав, та й просто собі брали. Він усьо забрав назад, усьо, крім подушки на диван, велюрової, де індіянець був вишитий. Алберт казав, ніби то дідо ’ї забрав. Казав, шо в діда індіянська кров, тим то й малюнок ’му сподобався. То правда, дідо ’ї справді забрав, але десь він мав той малюнок. Просто ’му сама подушка підийшла. Тягав ’ї з собов усюди і клав під себе, як сідав. Так і не віддав Албертови. Казав: «Як Алберт жити без тої подушки не може, то най приходит і забирає. Але най з собов прихопит фузію, бо ’му знесу його бридку головеху, як припреться до мене за мойов подушков». Та й Алберт махнув руков і подушку дідови подарував. Але потому шось стрілило дідови в голову, і він став збирати куряче пір’я. Казав, що справит собі перину. Але так і не справив. Бо якось тато впав у нерви через скунса під підлогов. Прибив ’го дошков, а мама спалила усьо дідове пір’я, аби-смо не позадихалися в хаті. — Він засміявся. — Дідо наш — то скурвий син. Сідит собі на індіянській подушці і «Най Алберт приходит за нев. Ух! — каже. — Хоплю того засранця й виверну ’го нарубе, як старі калісони».
Кицька знову підповзла до чоловіків; її хвіст лежав, а вуса посіпувалися. Сонце опустилося до обрію, й насичене порохом повітря стало червоно-золотаве. Кицька підняла сіру лапку й обережно торкнулася Джоудового піджака. Джоуд оглянувся.
— Я й забув про черепаху! Не буду з нев носитися як дідько з цьвочком.
Він звільнив черепаху й запхав під хату. Та за мить вона вилізла й пошкандибала на південний захід, як і до того. Кицька накинулася на черепаху, вдарила лапками її витягнуту голову, дряпнула по лапах. Стареча, важка, насмішкувата голова втягнулася назад, а грубий хвіст швидко заховався під панцир, і коли кішці надокучило чекати й вона пішла собі геть, черепаха знов зашкандибала на південний захід.
Молодий Том Джоуд і проповідник дивилися, як іде від них черепаха, хитаючись (перевалюючись) на незграбних лапах і тягнучи високий купол важкого панцира на південний захід. Кицька трохи кралася за нею, та через десяток ярдів вигнула тугим луком спину, позіхнула й тихенько вернулася до чоловіків, що сиділи на веранді.
— Як гадаєте, куда ’ї понесло? — сказав Джоуд. — ’Кілько тих черепах я навидівся на свому віку! І завше кудась їх несе. Завше хочут кудась добратися.
Сіра кицька знову примостилася між ними, трошки позаду. Опускала й піднімала повіки. Раптом шкіра на її спині сіпнулась від укусу блохи й повільно відповзла назад. Кицька підняла лапу і стала оглядати, випустила пазурі й знову втягнула, випробуючи їх, а тоді лизнула подушечки ніжно-рожевим, як мушля, язиком. Червоне сонце торкнулося обрію й розпростерлося, немов медуза, і небо над ним здавалося значно яскравішим і барвистішим, як до того. Джоуд розгорнув піджак, узяв свої нові жовті черевики і, перед тим, як узути, позмахував рукою порох із ніг.
Проповідник, що дивився на поля, сказав:
— Хтось іде. Диви! Отам в долині, просто через бавовник.
Джоуд глянув туди, куди показував пальцем Кейсі.
— Справді, хтось іде, — сказав він. — Не виджу ’го добре, бо в порохах. І кого то дідько несе?
Вони дивилися на силует людини, що наближалася у вечірньому світлі, а сонце на обрії червонило куряву, що здіймала людина.
— Чоловік, — сказав Джоуд.
Чоловік наближався і коли проходив перед стодолою, Джоуд сказав:
— Та я ’го знаю. І ви знаєте. То Мюлі Ґрейвз.
І гукнув:
— Гей, Мюлі! Як ся маєш?
Наляканий окриком, чоловік зупинився, а тоді наддав ходи. Він був сухорлявий, невисокий. Рухи різкі й швидкі. У руці тримав мішок. Сині джинси повитиралися на колінах і на заду, (His blue jeans were pale at knee and seat / Его синие брюки совсем вылиняли на коленях и на сидении) старий чорний піджак від костюма був брудний і весь у плямах, рукави ззаду на передпліччях розпороті, а на ліктях протерті до дір. Чорний капелюх теж був у плямах, а стрічка на ньому трималася тільки одним кінцем; другий теліпався збоку. Обличчя Мюлі було гладеньке, без жодної зморшки, однак злобне, як у капризної дитини, рот маленький, міцно стулений, а очиці напівсердиті, напівзухвалі (half scowling, half petulant) .
— Пам’ятаєте Мюлі? — тихо запита в Джоуд проповідника.
— Хто там?! — вигукнув чоловік, що наближався.
Джоуд не відповів. Мюлі підійшов ближче, ще ближче, й нарешті упізнав.
— Най нє дідько хопит, як то не Томі Джоуд, — сказав він. — Коли ти вийшов, Томі?
— Два дни тому, — сказав Джоуд. — Трохи часу пішло, аби добратися додому попутками. І диви, шо-м застав. Де всі мої поділися, Мюлі? Чого хата розвалена, а у дворі росте бавовник?
— Богу дякувати, шо-м проходив коло вас! — сказав Мюлі. — Бо старий Том дуже переживав. Коли вони надумали виїхати, сідів-им отам, на кухні. І казав Томови, що, бігме, нікуда ’відти не рушуся. Я ’му то говорю, а Том каже: «Дуже переживаю за Томі. Приїде додому, а ту нікого нема. Шо він собі подумає?» Я ’му кажу: «А чо’ би вам не написати лист?» А Том каже: «Може й напишу. Подумаю. Але як не напишу, то подивися за Томі, як ту будеш». «Буду, — кажу, — піду ’відти, аж як рак на горі свисне. Ше такий не народився, аби зміг вигнати когось із Ґрейвзів із нашого краю». І як видиш, не змогли нє вигнати.
Джоуд нетерпляче перебив його:
— То де мої ділися? Розкажеш потому, шо ти їм говорив, кажи, де вони ділися.
— Ну, коли банк прислав трактори, шоб усьо ту зорати, твої не думали поступатися (stick her out). Твій дідо став оту з фузійов і розніс тій чортовій гусені фари, але вона всьо одно посунула вперед. Дідо не хотів убивати хлопа на тракторі, а то був Вілі Філі, й Вілі то знав, і попер просто на хату, гримнув ’ї й затряс нев як чорт грішнов душов (як пес щуром). Томови аж шось перевернулося всередині. І гризло ’го. І став він після того як сам не свій.
— То де вони ділися? — сердито заговорив Джоуд.
— Та я й кажу. Три рази приганяли віз твого стрика Джона. Забрали плиту, колодязну помпу, ліжка. Видів би ти ті ліжка на возі з дітлахами, з дідом, з бабов, шо уперлися у спинку і так сіділи. А твій брат Ной, знай, курит собі папіросу і спльовує через драбинки (облавки) .
Джоуд ледве встиг розтулити рота, як Мюлі швидко проказав:
— Вони у стрика Джона.
— Всі у Джона? А шо вони там роблят? Почекай, Мюлі. Почекай хвильку. Потому будеш говорити, шо ти на язик упаде. Кажи, шо вони там роблят?
— Обсікают бавовник, усі, навіть діти й дідо. Збирают гроші, бо хочут перти на Захід. Куплят авто — і на Захід, де житє легке. Бо ту нема шо робити. П’ятдесят центів за акр обсіченого бавовнику (Fifty cents a clean acre for choppin’ cotton / Pięćdziesąt centów od akra za zbieranie bawełny / Cinquante cents l’arpent pour décortiquer du coton / Пятьдесят центов с акра — вот как за окучивание платят), і то люди ше й вимолюют роботу (і то ше за щастє, як знайдеш таку роботу).
— А вони ше не поїхали?
— Нє, — відповів Мюлі. — Напевне, ше нє. Остатний раз чув-им про них чотири дни тому: видів твого брата Ноя, як полював на кріликів, казав, шо думают їхати десь через два тижні. Джонови також сказали, аби забирався. Іди до Джона, то напросто миль вісім ’відти. Усі тво́ї там, набилися в його хату, як ховрахи в нору на зиму.
— Добре, — сказав Джоуд. — Тепер кажи, шо ти на язик упаде. Ти який був, такий і лишився, Мюлі. Заходиш здалека і ходиш кругами. (If you want to tell about somepin off northwest, you point your nose straight southeast. Хочеш повісти одно, а починаєш зовсім з инакшого. Хочеш сказати за здравіє, а починаєш за упокій).
Мюлі сказав ущипливо:
— І ти який був, такий і лишився. Як ніс задирав, так і задираєш. Часом не збираєшся учити нє, як маю жити?
Джоуд посміхнувся:
— Не збираюся, Мюлі. Ти як си’ в голову шось уб’єш, то хоч ти’ ків на голові теши, всьо одно своє зробиш. Знаєш нашого проповідника, Мюлі? Превелебний Кейсі.
— Знаю, аякже. Просто-м ше не придивився. Добре ’го пам’ятаю.
Кейсі встав, і вони потисли один одному руки.
— Радий, шо вас стрінув, — сказав Мюлі. — Вже бозна відколи не були-сте в наших краях.
— Я пішов, шоб над дечим помізкувати, — відповів Кейсі. — А шо ту сталося? Чого зганяют людей із землі?
Мюлі так міцно стис губи, що верхня заяча губа з невеличкою виїмкою (папужим дзьобом, perrot’s beak, bec de perroquet) посередині цілком стулилася з нижньою. Він насупився і сказав:
— Скурві сини! Паскудні скурві сини! Нікуда ’відти не піду, то я вам кажу. Вони мене не спекаються. Як видворят нє ’відти — всьо одно назад вернуся, а як надумают відправити нє на той світ, то заберу двох-трьох скурвих синів з собов за компанію.
Він поплескав по чомусь важкому в бічній кишені піджака.
— Нікуда ’відти не піду. Мій тато прийшов сюда п’ятдесят років тому. І я нікуда ’відти не піду.
Джоуд сказав:
— Шо то за така затія — витурити людей із землі?
— О! Вони солодонько говорили. Сам знаєш, шо за роки були в нас остатний час. Нано́сило порохів і всьо пропадало, так шо чоловік не міг зибрати навіть ’тілько, аби ослу зад заткати. І всі влізли в борги в продуктовому магазині. (An’ ever’body got bills at the grocery. / Każdy był zadłużoby w sklepiku po uszy. / Et tout le monde a les dettes chez le marchand. / Бакалейщику все задолжали.) Знаєш, як то є. Ну і власники стали говорити: «Не можем більше собі дозволити тримати орендарів». «Частка орендарів — якраз та маржа доходу, шо ми не можем дозволити собі втрачати», — казали. «Навіть як усі паї зберем в один, і то земля себе заледве шо окупит». Та й зигнали тракторами усіх орендарів із землі. Усіх, опріч мене, а я, бігме, ’відти не піду. Ти мене знаєш, Томі. З малих літ мене знаєш.
— Шо правда, то правда, — сказав Джоуд. — З малих літ знаю.
— Ну й знаєш, шо я не дурень. І розумію, шо та земля не дуже добра. Ніколи не була добра, хіба шо на пасовисько. Не треба було ’ї розорювати. А тепер ше й бавовником добивают. Якби ми’ не казали забиратися, то, може, був би-м уже в Каліфорнії, їв виноград і рвав помаранчі, як прийде охота. Але ті скурві сини сказали, аби-м забирався. Не може чоловік на то погодитися, бігме, не може!
— Певне, шо не може — сказав Джоуд. — Мені дивно, як тато так легко погодився. Дивно, як дідо нікого не пристрілив. Дідом ніхто ніколи не міг командувати. Та й мама була не з тих, шо дают собов крутити. Раз-им видів, як вона лупила мандрівного купця (peddler, міняйла?) живов курков, бо він сказав ї’ якесь криве слово. Тримала в одній руці курку, а в другій — сокиру: збиралася відрубати курці голову. Хотіла вдарити купця сокиров, але забула, шо в якій руці, й давай періщити ’го курков. Потому ми навіть не могли ту курку з’їсти. Бо від неї нічо’ не лишилося, хіба лаби в маминій руці. Дідо на то дивився й ледве не луснув зи сміху. І як вони так легко згодилися виїхати?
— Та хлоп, шо крутився навколо, щебетав, як соловейко. «Ви мусите виїхати. Не моя у тім вина». «Ну, добре, — кажу ’му. — А чи́я в тім вина? Піду ’го закатруплю». «То Земельно-тваринницька компанія Шоуні. Я тілько виконую наказ». «Хто то такий, Шоуні?» «Ніхто, то — компанія». Скаженієш від люті. А кого винуватити — не знаєш. Багатьом людям надоїло шукати тих, на кому би зигнати гнів, але хіба не мені. Я не заспокоюся. (Lot a the folks jus’ got tired out lookin’ for somepin to be mad at—but not me. I’m mad at all of it.) І нікуда ’відти не поїду.
Величезна червона крапля сонця загаялася на обрії, а тоді впала і зникла (A large red drop of sun lingered on the horizon and then dripped over and was gone / Une large goutte de soleil rouge s’attarda à l’horison, puis elle tomba et disparut / Ostatnia czerwona kropla slońca jak gdyby ociągała się nad widnokregięm / Огромная красная капля солнца помедлила над горизонтом, потом просочилась вниз и исчезла) , і над тим місцем, де вона зникла, яскравіло небо і, як скривавлене клоччя, нависала обшарпана хмара. Від обрію на сході поповзли небом сутінки, й темрява зі сходу оповила землю. У присмерку зійшла й мерехтіла вечірня зірка. Сіра кицька прокралася до відчиненої стодоли й тінню зникла всередині.
Джоуд сказав:
— Ну то як? Не будем іти серед ночи аж вісім миль до стрика Джона. Мої костилі огньом пече. Може, підем до тебе, Мюлі? До тебе не дальше, як милю ’відти.
— Нема сенсу, — Мюлі виглядав заскоченим. — Моя жінка з дітьми і з сво́їм братом усьо забрали й поїхали в Каліфорнію. Не мали шо їсти. Вони не такі озлоблені, як я; взяли й виїхали. Не мали ту шо їсти.
Проповідник заворушився.
— Тобі треба було їхати разом з ними. Не мож’ розпорошувати сім’ю.
— Не міг-им, — сказав Мюлі Ґрейвз. — Шось нє не пускало.
— Я голодний як вовк, — сказав Джоуд. — Кишки марша грают. Цілих чотири роки їв-им на час. Ти шо збираєшся їсти, Мюлі? Як ти кормишся?
Мюлі сором’язливо відповів:
— Якийсь час їв-им жаб, білок, а деколи і прерійних песиків. Бо шо-м мав робити. А тепер наставляю пастки з дроту в хащах висохлих річищ, де є сліди (on the tracks in the dry stream brush). Лапаю кріликів, деколи дику курку (лугового тетерука). Попадаються скунси, а буває, і єноти.
Він нагнувся, підняв свою торбу й витрусив її вміст на веранду. Два сірих кролики і заєць вивалилися й покотилися, м’які й пухнасті. (Two cottontails and a jackrabbit fell out and rolled over limply, soft and furry. /Deux petits lapin de garenne et un gros mâle en tombèrent et roulèrent, flasques, doux et fourrés. / Wypadły z niego i potoczyły się bezwładnie dwa mały króliczki i jeden duży samiec, wszystkie miękkie i puszyste. / Два кролика и заяц шлепнулись на крыльцо мягкими, пушистыми комками.)
— Господи Всемогучий! — сказав Джоуд. — Більше як чотири роки не їв-им свіжого м’яса.
Кейсі підняв одного кролика.
— Поділишся з нами, Мюлі Ґрейвзе? — запитав він.
Мюлі знітився і засовався.
— Та не маю вибору.
І замовк, відчувши, що його слова прозвучали нелюб’язно. (He stopped on the ungracious sound of his words.)
— Не то-м хотів сказати. Не то. Хотів-им сказати, — він запнувся, — хотів сказати, шо як один хлоп має шо їсти, а другий хлоп голодний, ну то перший не має вибору. Хотів-им сказати… припустім, шо заберу сво́їх кріликів, піду кудась і з’їм сам. Розумієте?
— Розумію, — сказав Кейсі. — Можу зрозуміти. Мюлі шось збагнув, Томе. Мюлі шось ухопив, але воно завелике для нього, та й для мене тако́ж.
Молодий Том потер руки.
— Хто має ніж? Зара’ дамо раду тим бідолашним гризунам. Дамо їм раду.
Мюлі засунув руку в кишеню штанів і витягнув великого складаного ножа з роговою ручкою. Том Джоуд узяв того ножа, розкрив і понюхав лезо. Упхав лезо в землю, потім ще, і ще, і знову понюхав, а тоді витер до штанини й попробував великим пальцем.
Мюлі вийняв із задньої кишені літрову пляшку води й поклав на веранду.
— Не дуже налягайте на воду (Go easy on that there water / Allez-y doucement avec cette eau / Ostrożnie z wodą / На воду не очень налегайте), — сказав він. — То всьо, шо є. А колодязь засипали.
Том узяв у руки кролика.
— Най хтось із вас піде до стодоли і прине́се дроту. Огень розпалимо з поколених дощок із хати. — Він глянув на мертву тварину. — Нема нічо’ лекшого, як освіжувати крілика.
Він відтягнув на спині кролика шкірку, надрізав, запхав у надріз пальці і стягнув її. Шкіра зісковзнула, як панчоха, з тулуба — до шиї, а зі стегон — до лапок. Джоуд знову взяв у руки ножа й повідрізав голову й лапки. Шкіру розпростер на землі, розрізав кролика вздовж ребер, витряс на шкіру нутрощі, згорнув і викинув згорток у бавовник. Тільце з оголених м’язів було готове. Він повідрізав стегна, а м’ясисту спинку розділив надвоє. Коли Кейсі повернувся зі сплутаним клубком дроту, Джоуд уже взявся за другого кролика.
— Тепер розпаліт огень і забийте пальки, — сказав Джоуд. — Господи, аж слинка котиться, як дивлюся на тих звіряток!
Він випотрошив і порізав другого кролика і зайця й нанизав м’ясо на дріт. Мюлі й Кейсі поздирали поколені дошки з розтрощеного рогу хати й розклали багаття, а по два боки багаття забили в землю по кілку, щоб натягнути дріт.
Мюлі звернувся до Джоуда:
— Подивися, чи нема на зайцю чиряків. Не люблю їсти зайця з чиряками. (Nie zostaw tam flaków. Nie lubię jeść królika z bebechami.)
Він вийняв з кишені мішечок з матерії і поклав на веранду.
— Заєць чистенький, як нова монетка… Боже святий, та ти і сіль маєш? А може ше й тарелі й намет витягнеш з кишені?
Він насипав на руку солі й посолив нанизані на дріт кусні кролятини.
Полум’я метнулося вгору й кинуло тіні на хату; сухе дерево потріскувало й стріляло. Небо вже було майже чорне, й на ньому яскраво світили зорі. Сіра кицька вийшла зі стодоли і, нявкаючи, побігла до багаття, але, не добігши, звернула вбік просто на одну з купок кролячих нутрощів, що лежали на землі. Вона їх жувала й заковтувала, і нутрощі звисали з її мордочки.
Кейсі сидів на землі біля багаття, підкидав у вогонь тріски й підсував згорілі з одного кінця довгі дошки. Кажани стрілами влітали у світло від вогню і знову зникали в мороці. Кицька, крадучись, підбігла знов (The cat crouched back and licked its lips / Le chat se coucha / Kot pszysiadł pszy ogniu / Кошка подкралась к огню), облизалася, умила мордочку й вуса.
Джоуд обома руками натягнув за кінці обтяжений кролятиною дріт і підійшов до багаття.
— Бери за один кінець, Мюлі. Обв’яжи навколо палька. Добре! Натягнім трохи. Треба би почекати, поки спаде огень, але в мене нема терпцю.
Він туго натягнув дріт, тоді знайшов дрючок і пересунув кусні м’яса по дроту так, щоб були над самим полум’ям. Язики полум’я облизали м’ясо, і його поверхня затвердла, покрилася глянцем. Джоуд сів біля багаття й ворушив та обертав дрючком кусні кролятини, щоб не приставали до дроту.
— Ото буде забава, — сказав він. — І сіль Мюлі має, і воду, і кролятину. Якби він ше витягнув з кишені трохи кукурудзянки, то більше ми’ нічо’ й не треба було би.
Мюлі, що сидів по другий бік багаття, сказав:
— Ви, хлопці, певне гадаєте, шо я звихнутий, шо отак живу.
— Звихнутий? — сказав Джоуд. — Та шо ти! Як ти звихнутий, то хотів би-м, аби кождий був такий звихнутий.
Мюлі провадив далі:
— Дивно то якось. Як сказали ми’ забиратися ’відти, шось зо мнов сталося. Спочатку хотів-им піти й перестріляти цілу купу людей. Потому всі мої виїхали на Захід. А я став никати навколо. Просто вештався без цілі. Ніколи-м далеко не заходив. Спав, де заставала ніч. Нині думав-им оту заночувати. Тому й прийшов сюда. І казав собі: «Стережу майно, і як люди вернуться, всьо буде на місці». Але знав-им, шо то неправда. Ту нема шо стерегти. І люди ніколи вже не вернуться. І я никаю навколо, як проклятий старий привид на цвинтари.
— Хлоп звикає до місця й тяжко ’му перебратися деинде, — сказав Кейсі. — Хлоп звикає навіть до способу думаннє і тяжко ’му відвикнути. Я вже не проповідник, але шораз лапаю себе на тому, шо молюся, — нехотячи (мимоволі / і навіть не думаю, шо роблю).
Джоуд обернув на дроті кусні м’яса. З них уже скрапував сік, й упавши у вогонь, кожна крапля спалахувала яскравим полум’ям. Гладенька поверхня м’яса морщилася й буріла.
— Понюхайте, — сказав Джоуд. — Ви хіба понюхайте!
Мюлі продовжував:
— Як проклятий старий привид на цвинтари. Обійшов-им усі місця, шо чимось мені запам’яталися. Як отой чагарник у виярку за нашим полем. Там я перший раз з дівков ліг. Було ми’ тогди чотирнайцять літ; ох і товкся, і сіпався, і пирхав, як олень, і грубий був, як цап. Ото я пішов був туда, ліг на землю й усьо ніби наново пережив. А ше є місце коло стодоли, де тата бик на смерть заколов рогами. І татова кров ше дотепер у тій земли. Мала би бути. Бо ніхто ’ї так і не змив. І прийшов-им і притулив руку до землі, змішаної з кров’ю тата. — Він тяжко зітхнув. (He paused uneasily.) — Хлопці, гадаєте, я звихнувся?
Джоуд обертав м’ясо і був заглиблений у себе. Кейсі, підібгавши ноги (підтягнувши, feet drawn up), дивився на вогонь. Кроків п’ятнадцять за чоловіками сиділа сита кицька, старанно закрутивши свій довгий сірий хвіст навколо передніх лап. Велика сова з пронизливим криком промайнула над головами й вогонь вихопив з темряви її біле пір’я на черевці й розпростерті крила (its white underside and the spread of its wings).
— Нє, — сказав Кейсі, — ти хіба самотний, але не звихнутий.
Щупле обличчя Мюлі застигло.
— Притулив-им руку до землі якраз у тому місці, де ше є кров. І увидів-им тата з діров у грудях, і, як колись, відчув-им його дрож на свому тілі, й увидів-им, як він упав навзнак і протягнув руки й ноги. І увидів-им його очи, затуманені від болю, а потому він затих, і очи стали чистими… і дивилися догори. А я, малий хлопчисько, сідів там і ні плакав, ні нічо’, просто сідів собі.
Раптом він труснув головою. А Джоуд усе повертав кусні м’яса.
— І зайшов-им у покій, де народився наш Джо. Там не було ліжок, але то був той самий покій. І всі ті річи правдиві, й вони якраз на тому місці, де й сталися. (An’ all them things is true, an’ they’re right in the place they happened. Да, того, что случалось в этих памятных местах, никуда не денешь, оно там и останется.) Джо там прийшов у світ. Він широко розкритим писком ха́пнув воздуху і як закричит — за милю було чути, а його баба стоїт коло него та й примовляє: «Золотко ти моє. Золотко ти моє», і так без кінця. Була така горда, шо за вечір три горнята розбила.
Джоуд прокашляв горло.
— Гадаю, мож’ приступати.
— Дай ’му досмажитися, шоб було буре, майже чорне, — роздратовано сказав Мюлі. — Хочу трохи поговорити. Бо-м ні з ким не говорив. Раз-им уже звихнутий, то звихнутий. Ходжу поночи по хатах сусідів, як старий привид на цвинтари. До Пітерзів, Якобзів, Рензів, Джоудів; й усі хати чорні, як злиденні щурячі нори, а колись там були гостини, танці. Були там зібрання, кричали славу Господу. Були там весілля — усьо було в тих хатах. І мене так і пориває піти до міста й повбивати тих людей. Бо шо їм то дало́, шо витурили тракторами народ із землі? Шо їм то дало́, шо дістали свою «маржу доходу»? Чи то дало́ їм мого тата, шо вмирав на тій земли, чи Джо, шо з криком робив свій перший подих, чи мене, шо, як цап, сіпався вночи під кущами? Шо їм то дало́? Бог свідок, земля ту не є добра. Ніхто роками не міг зибрати з неї добрий урожай. Але вони, ті скурві сини за сво́їми бюрками, вони роздерли людей надвоє через оту сво́ю маржу доходу. Роздерли надвоє. Місце, де живут люди, — то частина тих людей. Вони вже не цілі, як поневіряються дорогами в напханих крамом автах. Вони вже не живі. Ті скурві сини їх убили.
І він замовк. Його тонкі губи ще ворушилися, а груди важко здіймалися. Він сидів і дивився на свої руки у світлі вогню.
— Я... я вже давно ні з ким не говорив, — тихо мовив Мюлі, виправдовуючись. — Никав-им навколо, як старий привид на цвинтари.
Кейсі підсунув довгі дошки у вогонь; їх охопили язики полум’я і знову метнулися до м’яса. Хата голосно тріщала, бо в холодному нічному повітрі дерево стискалося. Кейсі сказав спокійним голосом:
— Мушу піти до тих людей, шо поневіряються дорогами. Відчуваю, шо мушу піти до них. Їм треба помочи, не проповідей, а помочи. Яка надія на небо, як їх житє ше не прожите? Який Святий Дух, як їх власний дух пониклий і сумний? Їм треба помочи. Їм ше треба пожити до того, як зможут позволити собі вмерти.
Джоуд закричав сердито:
— На Бога, їджмо нарешті того крілика, бо скоро вже стане менчий, як смажена миш! Подивіться на него. Понюхайте ’го.
Він зірвався на ноги й по дроту пересунув м’ясо з-над вогню. Узяв ножа Мюлі й, надрізавши кусень м’яса, зняв з дроту.
— То для проповідника, — сказав він.
— Казав-им ти’, шо я вже не проповідник.
— Ну добре, тогди — для чоловіка (людини). — Він відрізав ще один кусень. — А то для тебе, Мюлі, як ти’ з горя ше не відхотілося їсти. Зайчатина. Тверда, як підошва. (This here’s jackrabbit. Tougher’n a bull-bitch. / C’est un morceau de mâle. Plus coriace que du vieux chien. / To, bracie, królik, jak się patrzy, a nie pieczeń z psa. / Зайчатина. Жесткая, точно камень.)
Він знову сів, устромив свої довгі зуби у м’ясо, відкусив великий кусень і почав жувати.
— Господи Ісусе! Як хрумтит! — І жадібно відкусив ще кусень.
А Мюлі сидів і дивився на свій шмат м’яса.
— Може, мені не треба було то повідати, — сказав він. — Може, хлоп має тримати таке в собі.
Кейсі, з ротом, напханим кролятиною, глянув на Мюлі. Кейсі жував і ковтав, і мускули на його шиї конвульсивно підскакували й опускалися (his muscled throat convulsed in swallowing, ходили ходором).
— Нє, треба було, — сказав він. — Часом сумний чоловік виговориться — і сум промине. А часом чоловік, шо хоче когось убити, виговориться — і вже ’му відхочеться вбивати. Ти добре робиш. Нікого не вбивай, як можеш тому зарадити.
І він відкусив ще кусень кролятини. (And he bit out another hunk of rabbit. Et il mordit dans un autre morceau de lapin. И он снова поднес зайчатину ко рту.) Джоуд викинув кістки у вогонь, зірвався з місця і знову відрізав м’ясо з дроту. Мюлі вже їв, але повільно, а його неспокійні очка бігали від одного розмовника до іншого. Джоуд їв, помуркуючи, як звір, і навколо його губів був обідок від жиру.
Мюлі дивився на Тома довго і якось боязко. Він опустив руку, в котрій тримав м’ясо.
— Томі, — промовив Мюлі.
Джоуд здійняв очі, не перестаючи обгризати м’ясо.
— Шо? — буркнув він з повним ротом.
— Томі, ти не злишся на мене, шо говорю про вбивство? Ти не ображаєшся, Томе?
— Нє, — сказав Том. — Не ображаюся. Шо бу́ло, то загу́ло.
— Усі знали, шо ти не винуватий, — сказав Мюлі. — Старий Тернбул погрожував, шо шкіру з тебе зидре, як вийдеш із тюрми. Він казав, шо хто вбив одного з його синів, тому то так легко не минеться. Але люди навколо відговорили ’го.
— Ми були п’яні, — тихо мовив Джоуд. — Випили на танцях. Не знаю, з чого то всьо почалося. Відчув-им, як у мене входит ніж, і відразу-м протверезів. Перше, шо-м зауважив, — шо до мене знов підходит Герб з ножом. А там, коло стіни школи, стояла та лопата, ну й ухопив-им ’ї і шльопнув Герба по голові. Ніколи не мав-им нічо’ проти Герба. Він був файний хлопець. Ше малий увивався коло мої сестри Розашарн. Нє, він ми’ подобався, той Герб.
— Та старому всі то говорили й нарешті ’го заспокоїли. Хтось ми’ казав, шо в нього кров Гетфілдів по матери, і тому він мусит вести себе відповідно (he’s got to live up to it). Не знаю, чи то правда. Він зи сво́їми виїхав у Каліфорнію півроку тому.
Джоуд зняв з дроту й роздав останні кусні кролятини (останній кусень м’яса й пустив його по колу). (Joad took the last of the rabbit from the wire and passed it around. Джоуд снял с проволоки оставшиеся куски, роздал их сотрапезникам и опять уселся у костра. Joad détacha le dernier morceau de lapin du fil de fer et le passa à la ronde.) Тоді знову сів, але їв уже повільніше, добре пережовуючи м’ясо й витираючи рукавом губи від жиру. А його темні напівзаплющені очі задумливо дивилися на вогонь, що загасав.
— Усі їдут на Захід, — сказав він. — А я мушу тримати слово. Не можу виїжджати зи штату.
— Слово? — запитав Мюлі. — Чув-им про то. Але не знаю, як воно робиться.
— Ну, я вийшов дочасно, на три роки скорше. І маю сповняти деякі умови, бо знов посадят. Час до часу мушу зголошуватися.
— Як з вами там обходилися, в Мак-Алестері? Кузин мої жінки був у Мак-Алестері й казав, шо ’му там давали дідька з’їсти.
— Та не так вже й погано, — сказав Джоуд. — Не гірше, ніж у других тюрмах. Вони тобі дают дідька з’їсти, як ти сам дідько. А так — мож’ жити, як стражники (наглядачі) на тебе не озлоблені. Бо тогди справді дают дідька з’їсти. Мені було не зле. Пильнував-им свої справи, як і кожен. Навчився красно писати. І не хіба слова, а й пташок (bird — птах; арештант) і всьо таке. Мій старий буде злющий, як увидит, як я вимахую пташку одним розчерком олівця. Ой, тато буде лютий, як то увидит. Він не любит тих штучок. Навіть не любит, як слова пишут. Боїться, певне. Бо шораз, як ’му показували написане, хтось шось у него забирав.
— А тебе там не били, чи шось такого?
— Нє, я пильнував сво́ї справи. Ясно, шо чоловіка починає нудити, як робит одно й то день у день і так чотири роки. Як натворив-ис такого, шо ти’ встидно, то маєш час над тим подумати. А я, дідько би ’го взяв, якби ше раз увидів, шо Герб Тернбул іде на мене з ножом, то знов би-м ’го уперіщив лопатов.
— Кождий би так зробив на твому місці, — сказав Мюлі.
Проповідник дивився на вогонь, і його високе чоло біліло в дедалі густішій темряві. Спалахи язичків полум’я підкреслювали жили на шиї. Він обхопив руками коліна й захрустів фалангами пальців.
Джоуд кинув у вогонь останні кістки, облизав пальці й витер до штанів. Устав і приніс пляшку води з веранди, трохи надпив і, перед тим як сісти, передав пляшку. Він провадив далі:
— Найбільше нє мучило, шо всьо то не має сенсу. Про сенс не думаєш, як грім убиває корову, або як всьо заливає повінь. Так вже воно є, та й по всьому. Але як купка людей бе́ре й запроторює тебе в цюпу на чотири роки, в тому має бути якийсь резон. Людині призначено думати. Вони нє закривают, і тримают, і кормлят чотири роки. То має або змінити мене так, аби-м більше такого не робив, або покарати, аби-м боявся більше таке робити. — Він трохи помовчав. — Але як Герб чи ше хто-небудь знов би на мене напав, зроблю то саме. Зроблю ше до того, як зрозумію, шо-м зробив. Тим більше, як буду п’яний. І така безсенсовність мучит чоловіка.
Мюлі зауважив:
— Суддя казав, шо дав ти’ легкий вирок, бо то була не хіба тво́я вина.
Джоуд провадив далі:
— Є у Мак-Алестері один хлопака — пожиттєвик. Цілий час учиться. Він секретар у начальника тюрми, пише для нього листи і всьо таке. Страшенно мудрий хлоп, знає закони й усякі подібні штуки. Ну й раз ми з ним про то говорили, бо він купу всього попрочитував. І він сказав, шо читаннє книжок не дає нічо’ доброго. Казав, шо начитався вього про тюрми і тепер, і в старі часи, і шо став розуміти менче, ніж коли ше не починав читати. Він казав, шо то всьо вже дідько знає відколи (it’s a thing that started way to hell an’ gone back), і ніхто то не може спинити, і ні в кого нема такого розуму, аби шось змінити. Казав, не думай то читати, бо одно, шо ше гірше запутаєшся, а друге, шо втратиш усяку повагу до хлопців з уряду.
— Та я й так не маю до них бозна якої поваги, — сказав Мюлі. — Ми, хлопи, відчули на своїй шкірі хіба один спосіб урядуваннє — «безпечну маржу доходу». (On’y kind a gover’ment we got that leans on us fellas is the ’safe margin a profit. / Мы знаем только одно правительство — это те самые, кто на нас налегает и печется о своей «минимальной прибыли». / Jedyne rząnd, jaki my znamy, to taki, co pilnuje “zabezpieczenia marży zysku”.) Одно мені не вкладається в голові: як міг Вілі Філі, тракторист, стати ніби начальником на тій земли, шо обробляли його люди (родичі)? То мені не дає спокою. Ше би-м не дивувався, якби прийшов хто чужий, але Вілі — свій. Так нє то мучило, шо-м пішов до него і запитав. Він відразу запалився. «Маю на шиї двох дітей, — каже, — маю жінку й жінчину маму. Треба їм шось істи чи нє?» І ше більше упав у нерви. «Найперше, про кого маю думати, — то про них. Шо з другими — то їх власна морока», — каже. Йому, певне, було встидно, тому й так нервувався.
Джім Кейсі дивився на вогонь, що догоряв, очі його розширилися, а м’язи на шиї напнулися. Раптом він закричав:
— Я збагнув! Якшо дух може увійти в чоловіка, то він тепер у мені. Я прозрів!
Кейсі зірвався на рівні ноги й заходи́в туди-сюди, похитуючи головою.
— Колись мав-им намет. Шовечора в нього набивалося чоловік п’ятсот. То було давно, ви ше мене, хлопці, не знали. — Він зупинився і подивився на них. — Ви не зауважили, шо-м ніколи не збирав гроші, як проповідував тутешнім людям, чи то надворі, чи в стодолі?
— То правда — ніколи, — сказав Мюлі. — І народ так до того звик, шо як прийшов другий проповідник і пустив по людях капелюха, усі стали дивитися на него криво, на того проповідника. Шо правда, то правда.
— Брав-им трохи їсти, — сказав Кейсі. — Брав пару штанів, як мо́ї вже зносилися, і пару старих мештів, як з мо́їх вже світилися босі ноги. Але инакше було, коли мав-им намет. Бували дні, шо-м збирав десять, а то й двайцять долярів. Але не чувся щасливим, і відмовився від того, і якийсь час був-им щасливий. Гадаю, я шойно дешо збагнув. Не знаю, чи зможу то пояснити. Ліпше не буду пробувати, але скажу, шо, може, ту є місце для проповідника. Може, почну проповідувати знов. Люди, шо самотні поневіряються дорогами, люди без землі й без даху над головов. Їм треба дати якийсь дім. Може…
Він стояв над багаттям. Сотня мускулів рельєфно виступали на його шиї, і світло від вогню проникало йому глибоко в очі й запалювало там червоні жаринки. Кейсі стояв і дивився на багаття, і лице його було напружене, ніби когось уважно слухав, а руки, що до того піднімали, перебирали, розкидали ідеї, стали спокійні і зникли в кишенях. Кажани проносилися туди-сюди у тьмяному світлі вогню, а з полів долинало тихе булькання (кумкання) дрімлюги (soft watery burble of a night hawk; хлипкое курлыканье ночной птицы / glos lelka, podobny do cichego bulgotu wody).
Том неквапливо засунув руку в кишеню, витягнув тютюн і, дивлячись на жар від вогню, повільно скрутив цигарку. Він не реагував на промову проповідника, ніби то була суто приватна справа, в яку не варто втручатися. Він сказав:
— Шоночи в ліжку я собі думав, як то буде, коли вернуся додому. Може, дідо й баба вже до того часу помрут, може, ше народяться дітлахи. Може, тато вже не буде такий прикрий. (Maybe Pa’d not be so tough. / Pa serait peut-être un peu moins dur. / Że ojciec trochę podupadnie na zdrowiu. / Может, нрав у отца будет не такой крутой.) Може, мама перекладе трохи хатньої роботи на Розашарн. Знав-им, шо шось мусит помінятися… Ну, добре. Гадаю, треба заночувати ту, а завтра з самого рана підем до стрика Джона. Принаймні я піду. А ви, Кейсі, підете зо мнов?
Проповідник усе ще стояв і дивився на жар від багаття.
— Так, піду з тобов. А як твої пустяться в дорогу, то і я з ними. Хочу бути з тими, хто в дорозі.
— Прошу дуже, — сказав Джоуд. — Мама завше була до вас прихильна. Казала, шо такому проповідникови мож’ вірити. Розашарн тогди була ше маленька. — Він повернув голову. — Мюлі, підеш з нами?
Мюлі дивився на дорогу, звідки прийшов.
— Думаєш іти з нами, Мюлі? — перепитав Джоуд.
— Шо? Нє. Нікуда не йду, лишаюся ту. Видиш он там світло, скаче то догори, то вдолину. То певне сторож тої плантації бавовнику (the super’ntendent of this stretch a cotton). Хтось мусів увидіти наш огень.
Том поглянув. Світло наближалося до вершини пагорба.
— Ми нічо’ поганого не робим, — сказав він. — Просто сідимо собі. Та й уже.
Мюлі хихикнув:
— Е нє! Вже самим тим, шо ми ту, ми шось робим. Порушуєм закон. Не маєм права ту бути. Вони вже два місяці пробуют мене злапати. А тепер дивіться: якшо то авто — заходим у бавовник і залягаєм. Не мусим лізти далеко. Най нас пошукают! Най обнишпорят усі пороги (міжряддя). Треба просто лежати й не висувати голову.
Джоуд запитав:
— Шо з тобов сталося, Мюлі? Колись ти ніколи не ховався. Був-ис лихий (mean).
Мюлі не зводив очей з вогнів, що наближалися.
— То правда, — сказав він. — Був-им лихий, як вовк. А зара’-м лихий, як ласиця. Як на шось полюєш, то ти мисливець, ти сильний. Ніхто не може побороти мисливця. Але як полюют на тебе — то инша річ. Шось з тобов стається. Ти вже не сильний; може, лютий, але не сильний. На мене довго полюют. І я більше не мисливець. Можу пристрілити хлопа з темноти, але вперіщити когось штахетов — того вже не можу. Нема чого дурити самого себе і вас. Отакі справи.
— Добре, ти йди й ховайся. А нам із Кейсі дай сказати тим виродкам пару теплих слів.
Сніп світла був уже ближче, він стрибав до неба, зникав, згодом знову стрибав угору. Усі три чоловіки стояли й спостерігали.
Мюлі сказав:
— Є ше одна річ. Коли на тебе полюют, починаєш думати про всілякі небезпеки. А як сам полюєш, то про то не думаєш і не маєш страху. Ти мені сам недавно казав: як попадеш у якусь заваруху, тебе відправлят назад у Мак-Алестер і відсідиш там до кінця.
— То правда, — сказав Джоуд. — Так вони казали, але сідіти ту й відпочивати чи спати на земли — то не значит попасти в заваруху. В тому нічо’ поганого нема. То не пиячити, чи збивати бучу.
Мюлі розсміявся:
— Увидиш. Посіди й дочекайся авта. То може бути Вілі Філі, бо Вілі тепер заступник шерифа. «Шо ви ту робите, на чужому полі?» — скаже Вілі. Ну, а ти завше знав, шо Вілі гівняний хлоп, ото й відповідаєш: «А тобі шо до того?» Вілі впадає в лють і каже: «Або ти заберешся, або я тебе пов’яжу». Ну а ти не даш, аби якийсь Філі тобов командував і кричав на тебе з перестраху. Але Філі вже почав шось із себе корчити, то й мусит іти далі, а тебе то також заїло й уже не можеш відступати… о нє, ліпше вже залягти в бавовнику, і най шукают. Так ше й веселіше, бо вони бісяться з люті, а зробити нічо’ не можут, і ти лежиш собі й посміюєшся з них. А попробуй, поговори з Вілі чи ше з якимось босом; як почнеш спорити з ними (you slug hell out of ’em), то вони тебе пов’яжут і запроторят у Мак-Алестер ше на три роки.
— То правда, — сказав Джоуд. — Кожде твоє слово — то правда. Але, Боже мій, не хочу, аби мнов поштурхувалися! У сто разів ліпше, як вріжу добре тому Вілі (I lots rather take a sock at Willy).
— Він з револьвером, — сказав Мюлі. — Буде стріляти, бо, як заступник шерифа, має право. Ну й або він уб’є тебе, або ти відбереш у нього револьвер й уб’єш його. Ходи, Томі. Скажи собі, шо то ти їх обкрутиш навколо пальця, як заляжеш у бавовнику. Ту всьо залежит від того, я́к ти собі скажеш.
Яскраві снопи світла вперлися в небо і стало чути рівний гул мотора.
— Ходи, Томі. Не треба відходити далеко, якихось чотирнайцять-п’ятнайцять порогів (міжрядь), і зможем видіти, шо вони будут робити.
Том скочив на ноги.
— Бігме, маєш рихт! — сказав він. — Так чи инак — нічо’ не виграю. (Мож’ виграти ріжними способами, нема ріжниці як.I ain’t got a thing in the worl’ to win, no matter how it comes out. / Этим ничего не выиграешь. / De toute manière j’ai rien à y gagner. / Nic nie wygram, jeśli zostanę.)
— Ну то гайда. Сюда. — Мюлі обійшов хату й зайшов у поле бавовнику кроків на п’ятдесят. — Ту буде добре, — сказав він. — Тепер лягайте. Вам треба тілько пригинати голови, як будут на нас світити. То навіть весело.
Усі троє простягнулися на землі й сперлися на лікті. Раптом Мюлі зірвався на ноги, побіг до хати, скоренько вернувся і кинув на землю клунок піджаків і мештів.
— Заберут з собов, аби звести рахунки, — сказав він.
Снопи світла піднялися схилом і вперлися в хату. Джоуд запитав:
— А вони не підут нас шукати з ліхтарями? Треба було взяти ломаку.
Мюлі захихотів:
— Нє, не підут. Казав-им ти’, шо-м лихий, як ласиця. Вілі раз був попробував і я ’го вперіщив ззаду штахетов. Упав пластом. (Knocked him colder’n a wedge.) Потому всім повідав, шо напало на нього п’ятеро хлопів.
Машина під’їхала під саму хату і вдарила променем світла. (a spotlight snapped on)
— Пригинайтеся, — сказав Мюлі.
Сніп білого холодного світла пронісся над ними й почав нишпорити полем. Чоловіки попригинали голови й не бачили, що робиться біля хати, але чули, як траснули дверці машини, чули голоси.
— Бояться виходити на світло, — прошепотів Мюлі. — Я раз-другий стрілив по фарах. І Вілі став уважніший. Він когось привіз із собов на той раз.
Вони почули кроки по дерев’яній підлозі, а тоді побачили світло ліхтаря в хаті.
— Може, пальнути в хату, — прошепотів Мюлі. — Вони не зрозуміют, з якого то боку. Будут мати над чим думати.
— Давай, — погодився Джоуд.
— Не треба, — прошепотів Кейсі. — То нічо’ не дасть. Пусте. Нам треба подумати, як зробити шось таке, шо має сенс.
Десь від хати долинуло ніби шкряботіння.
— Гасят огень, — прошептав Мюлі. — Нагортают ногами пилюки.
Дверці машини траснули, світло фар описало дугу і знов освітило дорогу.
— Пригинайтеся! — скомандував Мюлі.
Тільки-но вони припали до землі, як над ними ковзнув промінь прожектора, побігав туди-сюди полем бавовнику, а тоді машина рушила й поїхала, піднялася схилом і зникла.
Мюлі сів.
— Вілі завжди на прощаннє світит прожектором. Він то так часто робит, шо я вже можу вирахувати, коли то буде. А він і далі гадає, шо дуже хитрий.
Кейсі сказав:
— Може, вони лишили когось коло хати. І як підийдем, то нас схоплят.
— Всьо може бути. Почекайте мене ту. Я ті штуки знаю.
Він пішов так тихо, що було чути тільки легенький шурхіт грудок землі під його ногами. Кейсі й Джоуд дослуха́лися, але нічого не чули. Раптом Мюлі закричав від хати:
— Нема нікого. Ходіт.
Вони підвелися і попрямували до темного громаддя хати. Мюлі стояв біля купи пороху, звідки пробивався дим, — то все, що лишилося з їхнього багаття.
— Я знав, шо вони нікого не лишат, — сказав він гордо. — Після того, як-им раз-другий уперіщив Вілі й розгаратав фари, він став уважніший. Вони не впевнені, хто то зробив, і я їм не дамся в руки. Не сплю коло хат. Ходіт зо мнов, хлопці, покажу вам місце, де ніхто через вас не зашпортається.
— Іди наперед, — сказав Джоуд. — А ми за тобов. Ніколи би-м не подумав, шо буду колись ховатися на фермі свого старого.
Мюлі пішов полями, а Джоуд і Кейсі за ним. Ідучи, вони спотикалися об кущі бавовнику.
— Тобі ше не раз прийдеться ховатися, — сказав Мюлі.
Вони йшли вервечкою через поля. Підійшли до водомию і легко зсунулися вниз на дно.
— Бігме, я знаю, куда ти нас ведеш, — вигукнув Джоуд. — До печери в бе́резі.
— Правильно. А ’відки ти знаєш?
— Бо то я ’ї вирив, — сказав Джоуд. — Разом з братом Нойом. Ми нібито шукали золото, а насправді просто рили печери, як усі дітлахи риют.
Схили водомию були тепер вище їх голів.
— Десь ту близонько, — сказав Джоуд. — Пригадується мені, шо дуже близонько.
Мюлі сказав:
— Накрив-им вхід ріщям (хмизом). Ніхто не зможе знайти.
Дно яру стало пласкіше й піщане. Джоуд улігся на чистому пісочку.
— Не буду спати ні в якій печері. Ту буду спати.
Він скрутив піджак і поклав собі під голову.
Мюлі розсунув хмиз, що закривав вхід у печеру, і заповз усередину.
— А мені ліпше ту, — гукнув він. — Відчуваєш, шо ніхто до тебе не залізе.
Кейсі сів на пісок поруч із Джоудом.
— Спіт, — сказав Джоуд. — Із самого рана вирушаєм до стрика Джона.
— Не хочу спати, — сказав Кейсі. — Забагато всього в голові крутиться.
Він підтягнув ноги й обхопив їх руками. Закинув голову і став дивитися на яскраві зорі. Джоуд позіхнув і поклав одну руку під голову. Вони замовкли, й мало-помалу потаємне життя землі, нір, заростів увійшло у свою колію: бігали ховрахи, кролики кралися до зеленого листя, миші дерлися на грудки землі, а над ними безшумно пролітали крилаті мисливці.
6 (виправлено 03-05.04.2017, 27.04.2017)
Превелебний Кейсі й молодий Том стояли на вершині пагорба і споглядали ферму Джоудів. Нетинькована хатина була з одного краю проломлена і зсунута з фундаменту; вона перехнябилась і дірами вікон дивилася високо поверх обрію. Плоти були знесені, й у палісаднику ріс бавовник, підступаючи до самої хати й оточуючи стодолу. Виходок також лежав на боці серед кущів бавовнику. Подвір’я, витоптане босими ногами дітлахів, збите підковами коней й утрамбоване широкими колесами возів, було зоране й на ньому теж ріс темно-зелений запорошений бавовник. Молодий Том довго дивився на кошлату вербу біля висохлого водопійного жолоба, на бетонний фундамент, де колись стояла кринична помпа.
— Боже! — мовив він нарешті. — Ніби сто чортів пронеслося. І ні душі живої.
І пустився вниз схилом пагорба, а Кейсі за ним. Заглянув у стодолу — порожньо, тільки трохи стелива на підлозі, заглянув у стійло для мулів у кутку. Поки дивився, на підлозі щось зашелестіло — то виводок мишей розбігся й заховався під солому. Джоуд став на дверях шопи для реманенту та інструментів, але не побачив інструментів, лише поламаний леміш, клубок сплутаного дроту в куті, залізне колесо від граблів, погризений мишами хомут на мула, покриту масним брудом пласку бляшанку на один галон з-під машинної оливи й подертий комбінезон на цвяху.
— Нічо’ не лишилося, — сказав Джоуд. — Ми мали непогані інструменти. І нічо’ не лишилося.
Кейсі мовив:
— Якби-м і далі був проповідником, то сказав би, шо то кара Божа. Але тепер не знаю, шо й гадати. Був-им далеко. Нічо’-м не чув.
Вони пішли до бетонного колодязя, через грядки з кущами бавовнику, де вже зав’язувалися коробочки.
— Ми ту ніколи не сіяли, — сказав Джоуд. — Двір завше був вільний. А тепер навіть коньом не заїдеш — витопчеш бавовник.
Вони зупинилися біля водопійного жолоба. Бур’яни, що зазвичай ростуть під ним, пропали, а старе грубе дерево жолоба висохло й потріскало. З цямрини колодязя тирчали шурупи, що колись кріпили помпу, із заржавілою різьбою, без гайок. Джоуд глянув у колодязь і прислу́хався. Кинув грудку землі й знову прислу́хався.
— Добрий був колодязь, — сказав він. — Вже не чути води.
Здавалося, йому ніяк не хотілося йти до хати. Кидав у колодязь грудку за грудкою.
— Може, усі повмирали, — сказав він. — Але хтось би ми’ повів. Якось би до мене дойшла вістка.
— Може, лишили в хаті якусь записку або шо. Вони знали, шо ти приїдеш?
— Хтозна, — сказав Джоуд. — Гадаю, нє. Та я й сам довідався хіба тиждень тому.
— Ходім подивимся в хату. Гет ’ї перекрутило. Шось мусило в ню сильно гримнути.
Вони поволі пішли до перекошеної хати. Два стояки веранди зсунулися, і дах з одного боку осів. Ріг хати був проломлений. Крізь завалище поколеного дерева проглядала кутова кімната. Вхідні двері звисали всередину, а міцні низькі ворітця перед ними були відчинені назовні й ледве трималися на шкіряних завісах.
Джоуд ступив на приступку — брус дванадцять на дванадцять дюймів.
— Приступка на місці, — мовив він. — Вони або виїхали, або мама померла. — Він показав рукою на ворітця. — Якби мама була десь близько, то ворота не теліпалися би отак, а були би на гачку. Вона завжди пильнувала, чи вони заперті. — Йому на очі набігла поволока. — З того часу, як у Джакобсів до хати зайшла свиня і з’їла немовля. Мілі Джакобс шось робила у стодолі. Вернулася до хати, коли свиня вже доїдала немовля. Ну а Мілі Джакобс виношувала другу дітину і гет здуріла. Ніколи вже з того не вийшла. Так і лишилася схиблена. А для мами то була наука. Ніколи не лишала ворота відкриті, хіба шо коли сама була в хаті. Ніколи про то не забувала. Нє… або виїхали… або повмирали.
Він заліз на розбиту веранду й заглянув до кухні. Вікна повибивані, на підлогу накидано каміння, підлога і стіни осіли набагато нижче від рівня дверей, і м’який порох покрив усі дошки. Джоуд показав на уламки скла й на каменюки.
— Дітлахи, — сказав він. — Побіжат за двадцять миль, аби тілько розгаратати шибу. І я був такий. Знают, шо хата пуста, добре знают. То перше, шо роблят діти, як люди виїдут.
Кухня була порожня, без меблів, плита пропала, і через круглу діру від димаря у стіні проникало світло. На поличці над умивальником лежала стара відкривачка для пива і зламана виделка, що втратила дерев’яну ручку. Джоуд обережно зайшов у кімнату, й підлога під ним застогнала. На підлозі біля стіни лежав старий примірник «Філаделфії Ледже» із пожовклими позагинаними сторінками. Джоуд заглянув у спальню: ні ліжок, ні крісел — порожньо. На стіні — кольоровий малюнок з індіянською дівчиною і написом «Червоне Крило». До стіни впиралася залізна пере́кладка від ліжка, а в кутку лежав високий жіночий черевик на ґудзики із загнутим догори носаком і дірою на підбиттю. Джоуд узяв черевика і покрутив у руках.
— Пам’ятаю ’го, — сказав він. — Мамин. Гет зношений. Мама дуже любила ті черевики. Роки носила. Нє, вони виїхали… й усьо позабирали.
Сонце сідало й тепер світило просто у вікна, виблискуючи на битому склі. Джоуд повернувся, вийшов надвір і пройшов через веранду. Сів на край веранди й поклав босі ноги на приступку дванадцять на дванадцять дюймів. Вечірнє сонце осявало поля, де кущі бавовнику відкидали на землю довгі тіні; вилиняла верба теж відкидала довгу тінь.
Кейсі сів поруч із Джоудом.
— Вони тобі нічо’ ніколи не писали? — запитав він.
— Нє. Вже-м казав, шо з них кепські писарі. Тато вміє писати, але не любит. Писаннє ’го у дрож мече. Не гірше за других може виписати замовленнє по каталогу, а листи писати — ні за які гроші.
Вони сиділи поруч, дивлячись удалину. Джоуд поклав свій згорнутий піджак на веранду біля себе. Його руки самі скрутили цигарку, вирівняли, запалили, він глибоко затягнувся й випустив дим носом.
— Шось ту сталося, — сказав він. — Шо — не збагну. Але чую, шо шось дуже паскудне. Хата розвалена, усі кудась поділися.
Кейсі мовив:
— Отам проходив канал, де я вас хрестив. Ти був не злий (важкий, mean) , але затятий (tough) . Учепився в косичку тої дівчинки, як бульдог. Хрестимо вас в ім’я Духа Святого, а ти тримаєшся за косичку й не відпускаєш. Старий Том каже: «Запхайте ’го під воду». Пхнув-им ти’ голову у воду, і аж коли пішли бульки, відпустив-ис ту косичку. Ти був не злий, але затятий. Часто з такого затятого хлопчиська виростає сповнений духу чоловік. (позначений духом чоловік; Sometimes a tough kid grows up with a big jolt of the sperit in him)
Зі стодоли надвір прошмигнула худа сіра кицька й поміж кущів бавовнику прокралася до краю веранди. Безшумно скочила на веранду й на зігнутих лапах підкралася до людей. Сіла між ними, за їхніми спинами, і поклала на підлогу випрямлений хвіст, потріпуючи його кінчиком. Кицька сиділа й дивилася вдаль разом із чоловіками.
Джоуд обернувся.
— Боже мій! Дивіться. Ту хтось лишився.
Він простягнув руку, але кицька відскочила, сіла далі, підняла лапку і взялася вилизувати подушечки. Джоуд зацікавлено поглянув на неї.
— Знаю, у чім річ, — вигукнув він. — Кіт поміг зрозуміти, шо ту сталося.
— Здається мені, ту багато шо сталося, — сказав Кейсі.
— І не хіба ту. Чого кіт не пішов до сусідів… хоч би до Рензів? Чого ніхто не позривав дошки з хати? Вже три-чотири місяці, як хата пуста, і ніхто не краде дерево. Чудові дошки на стодолі, купа добрих дощок на хаті, цілі віконні рами — й нікому того не треба. Шось ту не так. Сушив-им си’ голову й ніяк не міг зрозуміти, шо сталося.
— Ну й до чого ти додумався? — Кейсі нагнувся, зняв мешти і став розминати на приступці довгі босі пальці.
— Не знаю. Здається, шо в сусідів також нікого нема. Бо якби хтось був, то хіба вціліли би оті чудові дошки? Боже святий! Та якось на Різдво Алберт Ренз узяв сім’ю, псів і всьо решта та й поїхали в місто Оклагому. До кузина в гості. Ну й народ довкола подумав, шо Алберт нагло виїхав і нічо’ нікому не сказав — може, мав борги, або якась ’го жіночка доймала. І як за тиждень Алберт вернувся, у хаті було пусто: плиту винесли, ліжка винесли, віконні рами винесли, вісім футів дощок з південного боку пообдирали, й у стіні зяяла діра. Він нагодився, якраз коли Мюлі Ґрейвз виносив одвірки й колодязну помпу. Два тижні Алберт потому бігав по сусідах і збирав своє майно.
Кейсі з насолодою розтирав на ногах пальці.
— І ніхто не сперечався? Усьо повіддавали?
— Та певне, шо віддали. Бо не крали. Думали, шо він то позалишав, та й просто собі брали. Він усьо забрав назад, усьо, крім подушки на диван, велюрової, де індіянець був вишитий. Алберт казав, ніби то дідо ’ї забрав. Казав, шо в діда індіянська кров, тим то й малюнок ’му сподобався. То правда, дідо ’ї справді забрав, але десь він мав той малюнок. Просто ’му сама подушка підийшла. Тягав ’ї з собов усюди і клав під себе, як сідав. Так і не віддав Албертови. Казав: «Як Алберт жити без тої подушки не може, то най приходит і забирає. Але най з собов прихопит фузію, бо ’му знесу його бридку головеху, як припреться до мене за мойов подушков». Та й Алберт махнув руков і подушку дідови подарував. Але потому шось стрілило дідови в голову, і він став збирати куряче пір’я. Казав, що справит собі перину. Але так і не справив. Бо якось тато впав у нерви через скунса під підлогов. Прибив ’го дошков, а мама спалила усьо дідове пір’я, аби-смо не позадихалися в хаті. — Він засміявся. — Дідо наш — то скурвий син. Сідит собі на індіянській подушці і «Най Алберт приходит за нев. Ух! — каже. — Хоплю того засранця й виверну ’го нарубе, як старі калісони».
Кицька знову підповзла до чоловіків; її хвіст лежав, а вуса посіпувалися. Сонце опустилося до обрію, й насичене порохом повітря стало червоно-золотаве. Кицька підняла сіру лапку й обережно торкнулася Джоудового піджака. Джоуд оглянувся.
— Я й забув про черепаху! Не буду з нев носитися як дідько з цьвочком.
Він звільнив черепаху й запхав під хату. Та за мить вона вилізла й пошкандибала на південний захід, як і до того. Кицька накинулася на черепаху, вдарила лапками її витягнуту голову, дряпнула по лапах. Стареча, важка, насмішкувата голова втягнулася назад, а грубий хвіст швидко заховався під панцир, і коли кішці надокучило чекати й вона пішла собі геть, черепаха знов зашкандибала на південний захід.
Молодий Том Джоуд і проповідник дивилися, як іде від них черепаха, хитаючись (перевалюючись) на незграбних лапах і тягнучи високий купол важкого панцира на південний захід. Кицька трохи кралася за нею, та через десяток ярдів вигнула тугим луком спину, позіхнула й тихенько вернулася до чоловіків, що сиділи на веранді.
— Як гадаєте, куда ’ї понесло? — сказав Джоуд. — ’Кілько тих черепах я навидівся на свому віку! І завше кудась їх несе. Завше хочут кудась добратися.
Сіра кицька знову примостилася між ними, трошки позаду. Опускала й піднімала повіки. Раптом шкіра на її спині сіпнулась від укусу блохи й повільно відповзла назад. Кицька підняла лапу і стала оглядати, випустила пазурі й знову втягнула, випробуючи їх, а тоді лизнула подушечки ніжно-рожевим, як мушля, язиком. Червоне сонце торкнулося обрію й розпростерлося, немов медуза, і небо над ним здавалося значно яскравішим і барвистішим, як до того. Джоуд розгорнув піджак, узяв свої нові жовті черевики і, перед тим, як узути, позмахував рукою порох із ніг.
Проповідник, що дивився на поля, сказав:
— Хтось іде. Диви! Отам в долині, просто через бавовник.
Джоуд глянув туди, куди показував пальцем Кейсі.
— Справді, хтось іде, — сказав він. — Не виджу ’го добре, бо в порохах. І кого то дідько несе?
Вони дивилися на силует людини, що наближалася у вечірньому світлі, а сонце на обрії червонило куряву, що здіймала людина.
— Чоловік, — сказав Джоуд.
Чоловік наближався і коли проходив перед стодолою, Джоуд сказав:
— Та я ’го знаю. І ви знаєте. То Мюлі Ґрейвз.
І гукнув:
— Гей, Мюлі! Як ся маєш?
Наляканий окриком, чоловік зупинився, а тоді наддав ходи. Він був сухорлявий, невисокий. Рухи різкі й швидкі. У руці тримав мішок. Сині джинси повитиралися на колінах і на заду, (His blue jeans were pale at knee and seat / Его синие брюки совсем вылиняли на коленях и на сидении) старий чорний піджак від костюма був брудний і весь у плямах, рукави ззаду на передпліччях розпороті, а на ліктях протерті до дір. Чорний капелюх теж був у плямах, а стрічка на ньому трималася тільки одним кінцем; другий теліпався збоку. Обличчя Мюлі було гладеньке, без жодної зморшки, однак злобне, як у капризної дитини, рот маленький, міцно стулений, а очиці напівсердиті, напівзухвалі (half scowling, half petulant) .
— Пам’ятаєте Мюлі? — тихо запита в Джоуд проповідника.
— Хто там?! — вигукнув чоловік, що наближався.
Джоуд не відповів. Мюлі підійшов ближче, ще ближче, й нарешті упізнав.
— Най нє дідько хопит, як то не Томі Джоуд, — сказав він. — Коли ти вийшов, Томі?
— Два дни тому, — сказав Джоуд. — Трохи часу пішло, аби добратися додому попутками. І диви, шо-м застав. Де всі мої поділися, Мюлі? Чого хата розвалена, а у дворі росте бавовник?
— Богу дякувати, шо-м проходив коло вас! — сказав Мюлі. — Бо старий Том дуже переживав. Коли вони надумали виїхати, сідів-им отам, на кухні. І казав Томови, що, бігме, нікуда ’відти не рушуся. Я ’му то говорю, а Том каже: «Дуже переживаю за Томі. Приїде додому, а ту нікого нема. Шо він собі подумає?» Я ’му кажу: «А чо’ би вам не написати лист?» А Том каже: «Може й напишу. Подумаю. Але як не напишу, то подивися за Томі, як ту будеш». «Буду, — кажу, — піду ’відти, аж як рак на горі свисне. Ше такий не народився, аби зміг вигнати когось із Ґрейвзів із нашого краю». І як видиш, не змогли нє вигнати.
Джоуд нетерпляче перебив його:
— То де мої ділися? Розкажеш потому, шо ти їм говорив, кажи, де вони ділися.
— Ну, коли банк прислав трактори, шоб усьо ту зорати, твої не думали поступатися (stick her out). Твій дідо став оту з фузійов і розніс тій чортовій гусені фари, але вона всьо одно посунула вперед. Дідо не хотів убивати хлопа на тракторі, а то був Вілі Філі, й Вілі то знав, і попер просто на хату, гримнув ’ї й затряс нев як чорт грішнов душов (як пес щуром). Томови аж шось перевернулося всередині. І гризло ’го. І став він після того як сам не свій.
— То де вони ділися? — сердито заговорив Джоуд.
— Та я й кажу. Три рази приганяли віз твого стрика Джона. Забрали плиту, колодязну помпу, ліжка. Видів би ти ті ліжка на возі з дітлахами, з дідом, з бабов, шо уперлися у спинку і так сіділи. А твій брат Ной, знай, курит собі папіросу і спльовує через драбинки (облавки) .
Джоуд ледве встиг розтулити рота, як Мюлі швидко проказав:
— Вони у стрика Джона.
— Всі у Джона? А шо вони там роблят? Почекай, Мюлі. Почекай хвильку. Потому будеш говорити, шо ти на язик упаде. Кажи, шо вони там роблят?
— Обсікают бавовник, усі, навіть діти й дідо. Збирают гроші, бо хочут перти на Захід. Куплят авто — і на Захід, де житє легке. Бо ту нема шо робити. П’ятдесят центів за акр обсіченого бавовнику (Fifty cents a clean acre for choppin’ cotton / Pięćdziesąt centów od akra za zbieranie bawełny / Cinquante cents l’arpent pour décortiquer du coton / Пятьдесят центов с акра — вот как за окучивание платят), і то люди ше й вимолюют роботу (і то ше за щастє, як знайдеш таку роботу).
— А вони ше не поїхали?
— Нє, — відповів Мюлі. — Напевне, ше нє. Остатний раз чув-им про них чотири дни тому: видів твого брата Ноя, як полював на кріликів, казав, шо думают їхати десь через два тижні. Джонови також сказали, аби забирався. Іди до Джона, то напросто миль вісім ’відти. Усі тво́ї там, набилися в його хату, як ховрахи в нору на зиму.
— Добре, — сказав Джоуд. — Тепер кажи, шо ти на язик упаде. Ти який був, такий і лишився, Мюлі. Заходиш здалека і ходиш кругами. (If you want to tell about somepin off northwest, you point your nose straight southeast. Хочеш повісти одно, а починаєш зовсім з инакшого. Хочеш сказати за здравіє, а починаєш за упокій).
Мюлі сказав ущипливо:
— І ти який був, такий і лишився. Як ніс задирав, так і задираєш. Часом не збираєшся учити нє, як маю жити?
Джоуд посміхнувся:
— Не збираюся, Мюлі. Ти як си’ в голову шось уб’єш, то хоч ти’ ків на голові теши, всьо одно своє зробиш. Знаєш нашого проповідника, Мюлі? Превелебний Кейсі.
— Знаю, аякже. Просто-м ше не придивився. Добре ’го пам’ятаю.
Кейсі встав, і вони потисли один одному руки.
— Радий, шо вас стрінув, — сказав Мюлі. — Вже бозна відколи не були-сте в наших краях.
— Я пішов, шоб над дечим помізкувати, — відповів Кейсі. — А шо ту сталося? Чого зганяют людей із землі?
Мюлі так міцно стис губи, що верхня заяча губа з невеличкою виїмкою (папужим дзьобом, perrot’s beak, bec de perroquet) посередині цілком стулилася з нижньою. Він насупився і сказав:
— Скурві сини! Паскудні скурві сини! Нікуда ’відти не піду, то я вам кажу. Вони мене не спекаються. Як видворят нє ’відти — всьо одно назад вернуся, а як надумают відправити нє на той світ, то заберу двох-трьох скурвих синів з собов за компанію.
Він поплескав по чомусь важкому в бічній кишені піджака.
— Нікуда ’відти не піду. Мій тато прийшов сюда п’ятдесят років тому. І я нікуда ’відти не піду.
Джоуд сказав:
— Шо то за така затія — витурити людей із землі?
— О! Вони солодонько говорили. Сам знаєш, шо за роки були в нас остатний час. Нано́сило порохів і всьо пропадало, так шо чоловік не міг зибрати навіть ’тілько, аби ослу зад заткати. І всі влізли в борги в продуктовому магазині. (An’ ever’body got bills at the grocery. / Każdy był zadłużoby w sklepiku po uszy. / Et tout le monde a les dettes chez le marchand. / Бакалейщику все задолжали.) Знаєш, як то є. Ну і власники стали говорити: «Не можем більше собі дозволити тримати орендарів». «Частка орендарів — якраз та маржа доходу, шо ми не можем дозволити собі втрачати», — казали. «Навіть як усі паї зберем в один, і то земля себе заледве шо окупит». Та й зигнали тракторами усіх орендарів із землі. Усіх, опріч мене, а я, бігме, ’відти не піду. Ти мене знаєш, Томі. З малих літ мене знаєш.
— Шо правда, то правда, — сказав Джоуд. — З малих літ знаю.
— Ну й знаєш, шо я не дурень. І розумію, шо та земля не дуже добра. Ніколи не була добра, хіба шо на пасовисько. Не треба було ’ї розорювати. А тепер ше й бавовником добивают. Якби ми’ не казали забиратися, то, може, був би-м уже в Каліфорнії, їв виноград і рвав помаранчі, як прийде охота. Але ті скурві сини сказали, аби-м забирався. Не може чоловік на то погодитися, бігме, не може!
— Певне, шо не може — сказав Джоуд. — Мені дивно, як тато так легко погодився. Дивно, як дідо нікого не пристрілив. Дідом ніхто ніколи не міг командувати. Та й мама була не з тих, шо дают собов крутити. Раз-им видів, як вона лупила мандрівного купця (peddler, міняйла?) живов курков, бо він сказав ї’ якесь криве слово. Тримала в одній руці курку, а в другій — сокиру: збиралася відрубати курці голову. Хотіла вдарити купця сокиров, але забула, шо в якій руці, й давай періщити ’го курков. Потому ми навіть не могли ту курку з’їсти. Бо від неї нічо’ не лишилося, хіба лаби в маминій руці. Дідо на то дивився й ледве не луснув зи сміху. І як вони так легко згодилися виїхати?
— Та хлоп, шо крутився навколо, щебетав, як соловейко. «Ви мусите виїхати. Не моя у тім вина». «Ну, добре, — кажу ’му. — А чи́я в тім вина? Піду ’го закатруплю». «То Земельно-тваринницька компанія Шоуні. Я тілько виконую наказ». «Хто то такий, Шоуні?» «Ніхто, то — компанія». Скаженієш від люті. А кого винуватити — не знаєш. Багатьом людям надоїло шукати тих, на кому би зигнати гнів, але хіба не мені. Я не заспокоюся. (Lot a the folks jus’ got tired out lookin’ for somepin to be mad at—but not me. I’m mad at all of it.) І нікуда ’відти не поїду.
Величезна червона крапля сонця загаялася на обрії, а тоді впала і зникла (A large red drop of sun lingered on the horizon and then dripped over and was gone / Une large goutte de soleil rouge s’attarda à l’horison, puis elle tomba et disparut / Ostatnia czerwona kropla slońca jak gdyby ociągała się nad widnokregięm / Огромная красная капля солнца помедлила над горизонтом, потом просочилась вниз и исчезла) , і над тим місцем, де вона зникла, яскравіло небо і, як скривавлене клоччя, нависала обшарпана хмара. Від обрію на сході поповзли небом сутінки, й темрява зі сходу оповила землю. У присмерку зійшла й мерехтіла вечірня зірка. Сіра кицька прокралася до відчиненої стодоли й тінню зникла всередині.
Джоуд сказав:
— Ну то як? Не будем іти серед ночи аж вісім миль до стрика Джона. Мої костилі огньом пече. Може, підем до тебе, Мюлі? До тебе не дальше, як милю ’відти.
— Нема сенсу, — Мюлі виглядав заскоченим. — Моя жінка з дітьми і з сво́їм братом усьо забрали й поїхали в Каліфорнію. Не мали шо їсти. Вони не такі озлоблені, як я; взяли й виїхали. Не мали ту шо їсти.
Проповідник заворушився.
— Тобі треба було їхати разом з ними. Не мож’ розпорошувати сім’ю.
— Не міг-им, — сказав Мюлі Ґрейвз. — Шось нє не пускало.
— Я голодний як вовк, — сказав Джоуд. — Кишки марша грают. Цілих чотири роки їв-им на час. Ти шо збираєшся їсти, Мюлі? Як ти кормишся?
Мюлі сором’язливо відповів:
— Якийсь час їв-им жаб, білок, а деколи і прерійних песиків. Бо шо-м мав робити. А тепер наставляю пастки з дроту в хащах висохлих річищ, де є сліди (on the tracks in the dry stream brush). Лапаю кріликів, деколи дику курку (лугового тетерука). Попадаються скунси, а буває, і єноти.
Він нагнувся, підняв свою торбу й витрусив її вміст на веранду. Два сірих кролики і заєць вивалилися й покотилися, м’які й пухнасті. (Two cottontails and a jackrabbit fell out and rolled over limply, soft and furry. /Deux petits lapin de garenne et un gros mâle en tombèrent et roulèrent, flasques, doux et fourrés. / Wypadły z niego i potoczyły się bezwładnie dwa mały króliczki i jeden duży samiec, wszystkie miękkie i puszyste. / Два кролика и заяц шлепнулись на крыльцо мягкими, пушистыми комками.)
— Господи Всемогучий! — сказав Джоуд. — Більше як чотири роки не їв-им свіжого м’яса.
Кейсі підняв одного кролика.
— Поділишся з нами, Мюлі Ґрейвзе? — запитав він.
Мюлі знітився і засовався.
— Та не маю вибору.
І замовк, відчувши, що його слова прозвучали нелюб’язно. (He stopped on the ungracious sound of his words.)
— Не то-м хотів сказати. Не то. Хотів-им сказати, — він запнувся, — хотів сказати, шо як один хлоп має шо їсти, а другий хлоп голодний, ну то перший не має вибору. Хотів-им сказати… припустім, шо заберу сво́їх кріликів, піду кудась і з’їм сам. Розумієте?
— Розумію, — сказав Кейсі. — Можу зрозуміти. Мюлі шось збагнув, Томе. Мюлі шось ухопив, але воно завелике для нього, та й для мене тако́ж.
Молодий Том потер руки.
— Хто має ніж? Зара’ дамо раду тим бідолашним гризунам. Дамо їм раду.
Мюлі засунув руку в кишеню штанів і витягнув великого складаного ножа з роговою ручкою. Том Джоуд узяв того ножа, розкрив і понюхав лезо. Упхав лезо в землю, потім ще, і ще, і знову понюхав, а тоді витер до штанини й попробував великим пальцем.
Мюлі вийняв із задньої кишені літрову пляшку води й поклав на веранду.
— Не дуже налягайте на воду (Go easy on that there water / Allez-y doucement avec cette eau / Ostrożnie z wodą / На воду не очень налегайте), — сказав він. — То всьо, шо є. А колодязь засипали.
Том узяв у руки кролика.
— Най хтось із вас піде до стодоли і прине́се дроту. Огень розпалимо з поколених дощок із хати. — Він глянув на мертву тварину. — Нема нічо’ лекшого, як освіжувати крілика.
Він відтягнув на спині кролика шкірку, надрізав, запхав у надріз пальці і стягнув її. Шкіра зісковзнула, як панчоха, з тулуба — до шиї, а зі стегон — до лапок. Джоуд знову взяв у руки ножа й повідрізав голову й лапки. Шкіру розпростер на землі, розрізав кролика вздовж ребер, витряс на шкіру нутрощі, згорнув і викинув згорток у бавовник. Тільце з оголених м’язів було готове. Він повідрізав стегна, а м’ясисту спинку розділив надвоє. Коли Кейсі повернувся зі сплутаним клубком дроту, Джоуд уже взявся за другого кролика.
— Тепер розпаліт огень і забийте пальки, — сказав Джоуд. — Господи, аж слинка котиться, як дивлюся на тих звіряток!
Він випотрошив і порізав другого кролика і зайця й нанизав м’ясо на дріт. Мюлі й Кейсі поздирали поколені дошки з розтрощеного рогу хати й розклали багаття, а по два боки багаття забили в землю по кілку, щоб натягнути дріт.
Мюлі звернувся до Джоуда:
— Подивися, чи нема на зайцю чиряків. Не люблю їсти зайця з чиряками. (Nie zostaw tam flaków. Nie lubię jeść królika z bebechami.)
Він вийняв з кишені мішечок з матерії і поклав на веранду.
— Заєць чистенький, як нова монетка… Боже святий, та ти і сіль маєш? А може ше й тарелі й намет витягнеш з кишені?
Він насипав на руку солі й посолив нанизані на дріт кусні кролятини.
Полум’я метнулося вгору й кинуло тіні на хату; сухе дерево потріскувало й стріляло. Небо вже було майже чорне, й на ньому яскраво світили зорі. Сіра кицька вийшла зі стодоли і, нявкаючи, побігла до багаття, але, не добігши, звернула вбік просто на одну з купок кролячих нутрощів, що лежали на землі. Вона їх жувала й заковтувала, і нутрощі звисали з її мордочки.
Кейсі сидів на землі біля багаття, підкидав у вогонь тріски й підсував згорілі з одного кінця довгі дошки. Кажани стрілами влітали у світло від вогню і знову зникали в мороці. Кицька, крадучись, підбігла знов (The cat crouched back and licked its lips / Le chat se coucha / Kot pszysiadł pszy ogniu / Кошка подкралась к огню), облизалася, умила мордочку й вуса.
Джоуд обома руками натягнув за кінці обтяжений кролятиною дріт і підійшов до багаття.
— Бери за один кінець, Мюлі. Обв’яжи навколо палька. Добре! Натягнім трохи. Треба би почекати, поки спаде огень, але в мене нема терпцю.
Він туго натягнув дріт, тоді знайшов дрючок і пересунув кусні м’яса по дроту так, щоб були над самим полум’ям. Язики полум’я облизали м’ясо, і його поверхня затвердла, покрилася глянцем. Джоуд сів біля багаття й ворушив та обертав дрючком кусні кролятини, щоб не приставали до дроту.
— Ото буде забава, — сказав він. — І сіль Мюлі має, і воду, і кролятину. Якби він ше витягнув з кишені трохи кукурудзянки, то більше ми’ нічо’ й не треба було би.
Мюлі, що сидів по другий бік багаття, сказав:
— Ви, хлопці, певне гадаєте, шо я звихнутий, шо отак живу.
— Звихнутий? — сказав Джоуд. — Та шо ти! Як ти звихнутий, то хотів би-м, аби кождий був такий звихнутий.
Мюлі провадив далі:
— Дивно то якось. Як сказали ми’ забиратися ’відти, шось зо мнов сталося. Спочатку хотів-им піти й перестріляти цілу купу людей. Потому всі мої виїхали на Захід. А я став никати навколо. Просто вештався без цілі. Ніколи-м далеко не заходив. Спав, де заставала ніч. Нині думав-им оту заночувати. Тому й прийшов сюда. І казав собі: «Стережу майно, і як люди вернуться, всьо буде на місці». Але знав-им, шо то неправда. Ту нема шо стерегти. І люди ніколи вже не вернуться. І я никаю навколо, як проклятий старий привид на цвинтари.
— Хлоп звикає до місця й тяжко ’му перебратися деинде, — сказав Кейсі. — Хлоп звикає навіть до способу думаннє і тяжко ’му відвикнути. Я вже не проповідник, але шораз лапаю себе на тому, шо молюся, — нехотячи (мимоволі / і навіть не думаю, шо роблю).
Джоуд обернув на дроті кусні м’яса. З них уже скрапував сік, й упавши у вогонь, кожна крапля спалахувала яскравим полум’ям. Гладенька поверхня м’яса морщилася й буріла.
— Понюхайте, — сказав Джоуд. — Ви хіба понюхайте!
Мюлі продовжував:
— Як проклятий старий привид на цвинтари. Обійшов-им усі місця, шо чимось мені запам’яталися. Як отой чагарник у виярку за нашим полем. Там я перший раз з дівков ліг. Було ми’ тогди чотирнайцять літ; ох і товкся, і сіпався, і пирхав, як олень, і грубий був, як цап. Ото я пішов був туда, ліг на землю й усьо ніби наново пережив. А ше є місце коло стодоли, де тата бик на смерть заколов рогами. І татова кров ше дотепер у тій земли. Мала би бути. Бо ніхто ’ї так і не змив. І прийшов-им і притулив руку до землі, змішаної з кров’ю тата. — Він тяжко зітхнув. (He paused uneasily.) — Хлопці, гадаєте, я звихнувся?
Джоуд обертав м’ясо і був заглиблений у себе. Кейсі, підібгавши ноги (підтягнувши, feet drawn up), дивився на вогонь. Кроків п’ятнадцять за чоловіками сиділа сита кицька, старанно закрутивши свій довгий сірий хвіст навколо передніх лап. Велика сова з пронизливим криком промайнула над головами й вогонь вихопив з темряви її біле пір’я на черевці й розпростерті крила (its white underside and the spread of its wings).
— Нє, — сказав Кейсі, — ти хіба самотний, але не звихнутий.
Щупле обличчя Мюлі застигло.
— Притулив-им руку до землі якраз у тому місці, де ше є кров. І увидів-им тата з діров у грудях, і, як колись, відчув-им його дрож на свому тілі, й увидів-им, як він упав навзнак і протягнув руки й ноги. І увидів-им його очи, затуманені від болю, а потому він затих, і очи стали чистими… і дивилися догори. А я, малий хлопчисько, сідів там і ні плакав, ні нічо’, просто сідів собі.
Раптом він труснув головою. А Джоуд усе повертав кусні м’яса.
— І зайшов-им у покій, де народився наш Джо. Там не було ліжок, але то був той самий покій. І всі ті річи правдиві, й вони якраз на тому місці, де й сталися. (An’ all them things is true, an’ they’re right in the place they happened. Да, того, что случалось в этих памятных местах, никуда не денешь, оно там и останется.) Джо там прийшов у світ. Він широко розкритим писком ха́пнув воздуху і як закричит — за милю було чути, а його баба стоїт коло него та й примовляє: «Золотко ти моє. Золотко ти моє», і так без кінця. Була така горда, шо за вечір три горнята розбила.
Джоуд прокашляв горло.
— Гадаю, мож’ приступати.
— Дай ’му досмажитися, шоб було буре, майже чорне, — роздратовано сказав Мюлі. — Хочу трохи поговорити. Бо-м ні з ким не говорив. Раз-им уже звихнутий, то звихнутий. Ходжу поночи по хатах сусідів, як старий привид на цвинтари. До Пітерзів, Якобзів, Рензів, Джоудів; й усі хати чорні, як злиденні щурячі нори, а колись там були гостини, танці. Були там зібрання, кричали славу Господу. Були там весілля — усьо було в тих хатах. І мене так і пориває піти до міста й повбивати тих людей. Бо шо їм то дало́, шо витурили тракторами народ із землі? Шо їм то дало́, шо дістали свою «маржу доходу»? Чи то дало́ їм мого тата, шо вмирав на тій земли, чи Джо, шо з криком робив свій перший подих, чи мене, шо, як цап, сіпався вночи під кущами? Шо їм то дало́? Бог свідок, земля ту не є добра. Ніхто роками не міг зибрати з неї добрий урожай. Але вони, ті скурві сини за сво́їми бюрками, вони роздерли людей надвоє через оту сво́ю маржу доходу. Роздерли надвоє. Місце, де живут люди, — то частина тих людей. Вони вже не цілі, як поневіряються дорогами в напханих крамом автах. Вони вже не живі. Ті скурві сини їх убили.
І він замовк. Його тонкі губи ще ворушилися, а груди важко здіймалися. Він сидів і дивився на свої руки у світлі вогню.
— Я... я вже давно ні з ким не говорив, — тихо мовив Мюлі, виправдовуючись. — Никав-им навколо, як старий привид на цвинтари.
Кейсі підсунув довгі дошки у вогонь; їх охопили язики полум’я і знову метнулися до м’яса. Хата голосно тріщала, бо в холодному нічному повітрі дерево стискалося. Кейсі сказав спокійним голосом:
— Мушу піти до тих людей, шо поневіряються дорогами. Відчуваю, шо мушу піти до них. Їм треба помочи, не проповідей, а помочи. Яка надія на небо, як їх житє ше не прожите? Який Святий Дух, як їх власний дух пониклий і сумний? Їм треба помочи. Їм ше треба пожити до того, як зможут позволити собі вмерти.
Джоуд закричав сердито:
— На Бога, їджмо нарешті того крілика, бо скоро вже стане менчий, як смажена миш! Подивіться на него. Понюхайте ’го.
Він зірвався на ноги й по дроту пересунув м’ясо з-над вогню. Узяв ножа Мюлі й, надрізавши кусень м’яса, зняв з дроту.
— То для проповідника, — сказав він.
— Казав-им ти’, шо я вже не проповідник.
— Ну добре, тогди — для чоловіка (людини). — Він відрізав ще один кусень. — А то для тебе, Мюлі, як ти’ з горя ше не відхотілося їсти. Зайчатина. Тверда, як підошва. (This here’s jackrabbit. Tougher’n a bull-bitch. / C’est un morceau de mâle. Plus coriace que du vieux chien. / To, bracie, królik, jak się patrzy, a nie pieczeń z psa. / Зайчатина. Жесткая, точно камень.)
Він знову сів, устромив свої довгі зуби у м’ясо, відкусив великий кусень і почав жувати.
— Господи Ісусе! Як хрумтит! — І жадібно відкусив ще кусень.
А Мюлі сидів і дивився на свій шмат м’яса.
— Може, мені не треба було то повідати, — сказав він. — Може, хлоп має тримати таке в собі.
Кейсі, з ротом, напханим кролятиною, глянув на Мюлі. Кейсі жував і ковтав, і мускули на його шиї конвульсивно підскакували й опускалися (his muscled throat convulsed in swallowing, ходили ходором).
— Нє, треба було, — сказав він. — Часом сумний чоловік виговориться — і сум промине. А часом чоловік, шо хоче когось убити, виговориться — і вже ’му відхочеться вбивати. Ти добре робиш. Нікого не вбивай, як можеш тому зарадити.
І він відкусив ще кусень кролятини. (And he bit out another hunk of rabbit. Et il mordit dans un autre morceau de lapin. И он снова поднес зайчатину ко рту.) Джоуд викинув кістки у вогонь, зірвався з місця і знову відрізав м’ясо з дроту. Мюлі вже їв, але повільно, а його неспокійні очка бігали від одного розмовника до іншого. Джоуд їв, помуркуючи, як звір, і навколо його губів був обідок від жиру.
Мюлі дивився на Тома довго і якось боязко. Він опустив руку, в котрій тримав м’ясо.
— Томі, — промовив Мюлі.
Джоуд здійняв очі, не перестаючи обгризати м’ясо.
— Шо? — буркнув він з повним ротом.
— Томі, ти не злишся на мене, шо говорю про вбивство? Ти не ображаєшся, Томе?
— Нє, — сказав Том. — Не ображаюся. Шо бу́ло, то загу́ло.
— Усі знали, шо ти не винуватий, — сказав Мюлі. — Старий Тернбул погрожував, шо шкіру з тебе зидре, як вийдеш із тюрми. Він казав, шо хто вбив одного з його синів, тому то так легко не минеться. Але люди навколо відговорили ’го.
— Ми були п’яні, — тихо мовив Джоуд. — Випили на танцях. Не знаю, з чого то всьо почалося. Відчув-им, як у мене входит ніж, і відразу-м протверезів. Перше, шо-м зауважив, — шо до мене знов підходит Герб з ножом. А там, коло стіни школи, стояла та лопата, ну й ухопив-им ’ї і шльопнув Герба по голові. Ніколи не мав-им нічо’ проти Герба. Він був файний хлопець. Ше малий увивався коло мої сестри Розашарн. Нє, він ми’ подобався, той Герб.
— Та старому всі то говорили й нарешті ’го заспокоїли. Хтось ми’ казав, шо в нього кров Гетфілдів по матери, і тому він мусит вести себе відповідно (he’s got to live up to it). Не знаю, чи то правда. Він зи сво́їми виїхав у Каліфорнію півроку тому.
Джоуд зняв з дроту й роздав останні кусні кролятини (останній кусень м’яса й пустив його по колу). (Joad took the last of the rabbit from the wire and passed it around. Джоуд снял с проволоки оставшиеся куски, роздал их сотрапезникам и опять уселся у костра. Joad détacha le dernier morceau de lapin du fil de fer et le passa à la ronde.) Тоді знову сів, але їв уже повільніше, добре пережовуючи м’ясо й витираючи рукавом губи від жиру. А його темні напівзаплющені очі задумливо дивилися на вогонь, що загасав.
— Усі їдут на Захід, — сказав він. — А я мушу тримати слово. Не можу виїжджати зи штату.
— Слово? — запитав Мюлі. — Чув-им про то. Але не знаю, як воно робиться.
— Ну, я вийшов дочасно, на три роки скорше. І маю сповняти деякі умови, бо знов посадят. Час до часу мушу зголошуватися.
— Як з вами там обходилися, в Мак-Алестері? Кузин мої жінки був у Мак-Алестері й казав, шо ’му там давали дідька з’їсти.
— Та не так вже й погано, — сказав Джоуд. — Не гірше, ніж у других тюрмах. Вони тобі дают дідька з’їсти, як ти сам дідько. А так — мож’ жити, як стражники (наглядачі) на тебе не озлоблені. Бо тогди справді дают дідька з’їсти. Мені було не зле. Пильнував-им свої справи, як і кожен. Навчився красно писати. І не хіба слова, а й пташок (bird — птах; арештант) і всьо таке. Мій старий буде злющий, як увидит, як я вимахую пташку одним розчерком олівця. Ой, тато буде лютий, як то увидит. Він не любит тих штучок. Навіть не любит, як слова пишут. Боїться, певне. Бо шораз, як ’му показували написане, хтось шось у него забирав.
— А тебе там не били, чи шось такого?
— Нє, я пильнував сво́ї справи. Ясно, шо чоловіка починає нудити, як робит одно й то день у день і так чотири роки. Як натворив-ис такого, шо ти’ встидно, то маєш час над тим подумати. А я, дідько би ’го взяв, якби ше раз увидів, шо Герб Тернбул іде на мене з ножом, то знов би-м ’го уперіщив лопатов.
— Кождий би так зробив на твому місці, — сказав Мюлі.
Проповідник дивився на вогонь, і його високе чоло біліло в дедалі густішій темряві. Спалахи язичків полум’я підкреслювали жили на шиї. Він обхопив руками коліна й захрустів фалангами пальців.
Джоуд кинув у вогонь останні кістки, облизав пальці й витер до штанів. Устав і приніс пляшку води з веранди, трохи надпив і, перед тим як сісти, передав пляшку. Він провадив далі:
— Найбільше нє мучило, шо всьо то не має сенсу. Про сенс не думаєш, як грім убиває корову, або як всьо заливає повінь. Так вже воно є, та й по всьому. Але як купка людей бе́ре й запроторює тебе в цюпу на чотири роки, в тому має бути якийсь резон. Людині призначено думати. Вони нє закривают, і тримают, і кормлят чотири роки. То має або змінити мене так, аби-м більше такого не робив, або покарати, аби-м боявся більше таке робити. — Він трохи помовчав. — Але як Герб чи ше хто-небудь знов би на мене напав, зроблю то саме. Зроблю ше до того, як зрозумію, шо-м зробив. Тим більше, як буду п’яний. І така безсенсовність мучит чоловіка.
Мюлі зауважив:
— Суддя казав, шо дав ти’ легкий вирок, бо то була не хіба тво́я вина.
Джоуд провадив далі:
— Є у Мак-Алестері один хлопака — пожиттєвик. Цілий час учиться. Він секретар у начальника тюрми, пише для нього листи і всьо таке. Страшенно мудрий хлоп, знає закони й усякі подібні штуки. Ну й раз ми з ним про то говорили, бо він купу всього попрочитував. І він сказав, шо читаннє книжок не дає нічо’ доброго. Казав, шо начитався вього про тюрми і тепер, і в старі часи, і шо став розуміти менче, ніж коли ше не починав читати. Він казав, шо то всьо вже дідько знає відколи (it’s a thing that started way to hell an’ gone back), і ніхто то не може спинити, і ні в кого нема такого розуму, аби шось змінити. Казав, не думай то читати, бо одно, шо ше гірше запутаєшся, а друге, шо втратиш усяку повагу до хлопців з уряду.
— Та я й так не маю до них бозна якої поваги, — сказав Мюлі. — Ми, хлопи, відчули на своїй шкірі хіба один спосіб урядуваннє — «безпечну маржу доходу». (On’y kind a gover’ment we got that leans on us fellas is the ’safe margin a profit. / Мы знаем только одно правительство — это те самые, кто на нас налегает и печется о своей «минимальной прибыли». / Jedyne rząnd, jaki my znamy, to taki, co pilnuje “zabezpieczenia marży zysku”.) Одно мені не вкладається в голові: як міг Вілі Філі, тракторист, стати ніби начальником на тій земли, шо обробляли його люди (родичі)? То мені не дає спокою. Ше би-м не дивувався, якби прийшов хто чужий, але Вілі — свій. Так нє то мучило, шо-м пішов до него і запитав. Він відразу запалився. «Маю на шиї двох дітей, — каже, — маю жінку й жінчину маму. Треба їм шось істи чи нє?» І ше більше упав у нерви. «Найперше, про кого маю думати, — то про них. Шо з другими — то їх власна морока», — каже. Йому, певне, було встидно, тому й так нервувався.
Джім Кейсі дивився на вогонь, що догоряв, очі його розширилися, а м’язи на шиї напнулися. Раптом він закричав:
— Я збагнув! Якшо дух може увійти в чоловіка, то він тепер у мені. Я прозрів!
Кейсі зірвався на рівні ноги й заходи́в туди-сюди, похитуючи головою.
— Колись мав-им намет. Шовечора в нього набивалося чоловік п’ятсот. То було давно, ви ше мене, хлопці, не знали. — Він зупинився і подивився на них. — Ви не зауважили, шо-м ніколи не збирав гроші, як проповідував тутешнім людям, чи то надворі, чи в стодолі?
— То правда — ніколи, — сказав Мюлі. — І народ так до того звик, шо як прийшов другий проповідник і пустив по людях капелюха, усі стали дивитися на него криво, на того проповідника. Шо правда, то правда.
— Брав-им трохи їсти, — сказав Кейсі. — Брав пару штанів, як мо́ї вже зносилися, і пару старих мештів, як з мо́їх вже світилися босі ноги. Але инакше було, коли мав-им намет. Бували дні, шо-м збирав десять, а то й двайцять долярів. Але не чувся щасливим, і відмовився від того, і якийсь час був-им щасливий. Гадаю, я шойно дешо збагнув. Не знаю, чи зможу то пояснити. Ліпше не буду пробувати, але скажу, шо, може, ту є місце для проповідника. Може, почну проповідувати знов. Люди, шо самотні поневіряються дорогами, люди без землі й без даху над головов. Їм треба дати якийсь дім. Може…
Він стояв над багаттям. Сотня мускулів рельєфно виступали на його шиї, і світло від вогню проникало йому глибоко в очі й запалювало там червоні жаринки. Кейсі стояв і дивився на багаття, і лице його було напружене, ніби когось уважно слухав, а руки, що до того піднімали, перебирали, розкидали ідеї, стали спокійні і зникли в кишенях. Кажани проносилися туди-сюди у тьмяному світлі вогню, а з полів долинало тихе булькання (кумкання) дрімлюги (soft watery burble of a night hawk; хлипкое курлыканье ночной птицы / glos lelka, podobny do cichego bulgotu wody).
Том неквапливо засунув руку в кишеню, витягнув тютюн і, дивлячись на жар від вогню, повільно скрутив цигарку. Він не реагував на промову проповідника, ніби то була суто приватна справа, в яку не варто втручатися. Він сказав:
— Шоночи в ліжку я собі думав, як то буде, коли вернуся додому. Може, дідо й баба вже до того часу помрут, може, ше народяться дітлахи. Може, тато вже не буде такий прикрий. (Maybe Pa’d not be so tough. / Pa serait peut-être un peu moins dur. / Że ojciec trochę podupadnie na zdrowiu. / Может, нрав у отца будет не такой крутой.) Може, мама перекладе трохи хатньої роботи на Розашарн. Знав-им, шо шось мусит помінятися… Ну, добре. Гадаю, треба заночувати ту, а завтра з самого рана підем до стрика Джона. Принаймні я піду. А ви, Кейсі, підете зо мнов?
Проповідник усе ще стояв і дивився на жар від багаття.
— Так, піду з тобов. А як твої пустяться в дорогу, то і я з ними. Хочу бути з тими, хто в дорозі.
— Прошу дуже, — сказав Джоуд. — Мама завше була до вас прихильна. Казала, шо такому проповідникови мож’ вірити. Розашарн тогди була ше маленька. — Він повернув голову. — Мюлі, підеш з нами?
Мюлі дивився на дорогу, звідки прийшов.
— Думаєш іти з нами, Мюлі? — перепитав Джоуд.
— Шо? Нє. Нікуда не йду, лишаюся ту. Видиш он там світло, скаче то догори, то вдолину. То певне сторож тої плантації бавовнику (the super’ntendent of this stretch a cotton). Хтось мусів увидіти наш огень.
Том поглянув. Світло наближалося до вершини пагорба.
— Ми нічо’ поганого не робим, — сказав він. — Просто сідимо собі. Та й уже.
Мюлі хихикнув:
— Е нє! Вже самим тим, шо ми ту, ми шось робим. Порушуєм закон. Не маєм права ту бути. Вони вже два місяці пробуют мене злапати. А тепер дивіться: якшо то авто — заходим у бавовник і залягаєм. Не мусим лізти далеко. Най нас пошукают! Най обнишпорят усі пороги (міжряддя). Треба просто лежати й не висувати голову.
Джоуд запитав:
— Шо з тобов сталося, Мюлі? Колись ти ніколи не ховався. Був-ис лихий (mean).
Мюлі не зводив очей з вогнів, що наближалися.
— То правда, — сказав він. — Був-им лихий, як вовк. А зара’-м лихий, як ласиця. Як на шось полюєш, то ти мисливець, ти сильний. Ніхто не може побороти мисливця. Але як полюют на тебе — то инша річ. Шось з тобов стається. Ти вже не сильний; може, лютий, але не сильний. На мене довго полюют. І я більше не мисливець. Можу пристрілити хлопа з темноти, але вперіщити когось штахетов — того вже не можу. Нема чого дурити самого себе і вас. Отакі справи.
— Добре, ти йди й ховайся. А нам із Кейсі дай сказати тим виродкам пару теплих слів.
Сніп світла був уже ближче, він стрибав до неба, зникав, згодом знову стрибав угору. Усі три чоловіки стояли й спостерігали.
Мюлі сказав:
— Є ше одна річ. Коли на тебе полюют, починаєш думати про всілякі небезпеки. А як сам полюєш, то про то не думаєш і не маєш страху. Ти мені сам недавно казав: як попадеш у якусь заваруху, тебе відправлят назад у Мак-Алестер і відсідиш там до кінця.
— То правда, — сказав Джоуд. — Так вони казали, але сідіти ту й відпочивати чи спати на земли — то не значит попасти в заваруху. В тому нічо’ поганого нема. То не пиячити, чи збивати бучу.
Мюлі розсміявся:
— Увидиш. Посіди й дочекайся авта. То може бути Вілі Філі, бо Вілі тепер заступник шерифа. «Шо ви ту робите, на чужому полі?» — скаже Вілі. Ну, а ти завше знав, шо Вілі гівняний хлоп, ото й відповідаєш: «А тобі шо до того?» Вілі впадає в лють і каже: «Або ти заберешся, або я тебе пов’яжу». Ну а ти не даш, аби якийсь Філі тобов командував і кричав на тебе з перестраху. Але Філі вже почав шось із себе корчити, то й мусит іти далі, а тебе то також заїло й уже не можеш відступати… о нє, ліпше вже залягти в бавовнику, і най шукают. Так ше й веселіше, бо вони бісяться з люті, а зробити нічо’ не можут, і ти лежиш собі й посміюєшся з них. А попробуй, поговори з Вілі чи ше з якимось босом; як почнеш спорити з ними (you slug hell out of ’em), то вони тебе пов’яжут і запроторят у Мак-Алестер ше на три роки.
— То правда, — сказав Джоуд. — Кожде твоє слово — то правда. Але, Боже мій, не хочу, аби мнов поштурхувалися! У сто разів ліпше, як вріжу добре тому Вілі (I lots rather take a sock at Willy).
— Він з револьвером, — сказав Мюлі. — Буде стріляти, бо, як заступник шерифа, має право. Ну й або він уб’є тебе, або ти відбереш у нього револьвер й уб’єш його. Ходи, Томі. Скажи собі, шо то ти їх обкрутиш навколо пальця, як заляжеш у бавовнику. Ту всьо залежит від того, я́к ти собі скажеш.
Яскраві снопи світла вперлися в небо і стало чути рівний гул мотора.
— Ходи, Томі. Не треба відходити далеко, якихось чотирнайцять-п’ятнайцять порогів (міжрядь), і зможем видіти, шо вони будут робити.
Том скочив на ноги.
— Бігме, маєш рихт! — сказав він. — Так чи инак — нічо’ не виграю. (Мож’ виграти ріжними способами, нема ріжниці як.I ain’t got a thing in the worl’ to win, no matter how it comes out. / Этим ничего не выиграешь. / De toute manière j’ai rien à y gagner. / Nic nie wygram, jeśli zostanę.)
— Ну то гайда. Сюда. — Мюлі обійшов хату й зайшов у поле бавовнику кроків на п’ятдесят. — Ту буде добре, — сказав він. — Тепер лягайте. Вам треба тілько пригинати голови, як будут на нас світити. То навіть весело.
Усі троє простягнулися на землі й сперлися на лікті. Раптом Мюлі зірвався на ноги, побіг до хати, скоренько вернувся і кинув на землю клунок піджаків і мештів.
— Заберут з собов, аби звести рахунки, — сказав він.
Снопи світла піднялися схилом і вперлися в хату. Джоуд запитав:
— А вони не підут нас шукати з ліхтарями? Треба було взяти ломаку.
Мюлі захихотів:
— Нє, не підут. Казав-им ти’, шо-м лихий, як ласиця. Вілі раз був попробував і я ’го вперіщив ззаду штахетов. Упав пластом. (Knocked him colder’n a wedge.) Потому всім повідав, шо напало на нього п’ятеро хлопів.
Машина під’їхала під саму хату і вдарила променем світла. (a spotlight snapped on)
— Пригинайтеся, — сказав Мюлі.
Сніп білого холодного світла пронісся над ними й почав нишпорити полем. Чоловіки попригинали голови й не бачили, що робиться біля хати, але чули, як траснули дверці машини, чули голоси.
— Бояться виходити на світло, — прошепотів Мюлі. — Я раз-другий стрілив по фарах. І Вілі став уважніший. Він когось привіз із собов на той раз.
Вони почули кроки по дерев’яній підлозі, а тоді побачили світло ліхтаря в хаті.
— Може, пальнути в хату, — прошепотів Мюлі. — Вони не зрозуміют, з якого то боку. Будут мати над чим думати.
— Давай, — погодився Джоуд.
— Не треба, — прошепотів Кейсі. — То нічо’ не дасть. Пусте. Нам треба подумати, як зробити шось таке, шо має сенс.
Десь від хати долинуло ніби шкряботіння.
— Гасят огень, — прошептав Мюлі. — Нагортают ногами пилюки.
Дверці машини траснули, світло фар описало дугу і знов освітило дорогу.
— Пригинайтеся! — скомандував Мюлі.
Тільки-но вони припали до землі, як над ними ковзнув промінь прожектора, побігав туди-сюди полем бавовнику, а тоді машина рушила й поїхала, піднялася схилом і зникла.
Мюлі сів.
— Вілі завжди на прощаннє світит прожектором. Він то так часто робит, шо я вже можу вирахувати, коли то буде. А він і далі гадає, шо дуже хитрий.
Кейсі сказав:
— Може, вони лишили когось коло хати. І як підийдем, то нас схоплят.
— Всьо може бути. Почекайте мене ту. Я ті штуки знаю.
Він пішов так тихо, що було чути тільки легенький шурхіт грудок землі під його ногами. Кейсі й Джоуд дослуха́лися, але нічого не чули. Раптом Мюлі закричав від хати:
— Нема нікого. Ходіт.
Вони підвелися і попрямували до темного громаддя хати. Мюлі стояв біля купи пороху, звідки пробивався дим, — то все, що лишилося з їхнього багаття.
— Я знав, шо вони нікого не лишат, — сказав він гордо. — Після того, як-им раз-другий уперіщив Вілі й розгаратав фари, він став уважніший. Вони не впевнені, хто то зробив, і я їм не дамся в руки. Не сплю коло хат. Ходіт зо мнов, хлопці, покажу вам місце, де ніхто через вас не зашпортається.
— Іди наперед, — сказав Джоуд. — А ми за тобов. Ніколи би-м не подумав, шо буду колись ховатися на фермі свого старого.
Мюлі пішов полями, а Джоуд і Кейсі за ним. Ідучи, вони спотикалися об кущі бавовнику.
— Тобі ше не раз прийдеться ховатися, — сказав Мюлі.
Вони йшли вервечкою через поля. Підійшли до водомию і легко зсунулися вниз на дно.
— Бігме, я знаю, куда ти нас ведеш, — вигукнув Джоуд. — До печери в бе́резі.
— Правильно. А ’відки ти знаєш?
— Бо то я ’ї вирив, — сказав Джоуд. — Разом з братом Нойом. Ми нібито шукали золото, а насправді просто рили печери, як усі дітлахи риют.
Схили водомию були тепер вище їх голів.
— Десь ту близонько, — сказав Джоуд. — Пригадується мені, шо дуже близонько.
Мюлі сказав:
— Накрив-им вхід ріщям (хмизом). Ніхто не зможе знайти.
Дно яру стало пласкіше й піщане. Джоуд улігся на чистому пісочку.
— Не буду спати ні в якій печері. Ту буду спати.
Він скрутив піджак і поклав собі під голову.
Мюлі розсунув хмиз, що закривав вхід у печеру, і заповз усередину.
— А мені ліпше ту, — гукнув він. — Відчуваєш, шо ніхто до тебе не залізе.
Кейсі сів на пісок поруч із Джоудом.
— Спіт, — сказав Джоуд. — Із самого рана вирушаєм до стрика Джона.
— Не хочу спати, — сказав Кейсі. — Забагато всього в голові крутиться.
Він підтягнув ноги й обхопив їх руками. Закинув голову і став дивитися на яскраві зорі. Джоуд позіхнув і поклав одну руку під голову. Вони замовкли, й мало-помалу потаємне життя землі, нір, заростів увійшло у свою колію: бігали ховрахи, кролики кралися до зеленого листя, миші дерлися на грудки землі, а над ними безшумно пролітали крилаті мисливці.
