Нагальні мовні питання України
Додано: Суб грудня 05, 2015 4:41 pm
Цілком очевидно, що мовні питання зараз не на часі: ми спізнилися років на 24.
Але оскільки краще пізно, ніж ніколи, доводиться займатися цими питаннями зараз, коли це вкрай складно. Та ще й державні службовці твердять: „не на часі, от скінчиться війна, тоді, можливо, коли-небудь...”. Але це все одно, що говорити: лікувати хворого не на часі, от нехай спаде температура чи розсмокчеться гангрена, отоді полікуємо. Війна жорстко і навіть жорстоко показує, що з такими речами не жартують.
Згадаймо, що саме мовне питання – так званий „захист” російськомовного населення – було по-єзуїтському використано для введення російських найманців в Україну. Важливо усвідомлювати, що війна, яка зараз іде в Україні, не є якоюсь окремо взятою проблемою. Це – лише наслідок, видима неозброєним оком верхівка айсберга тих культурних, соціальних і мовних проблем, які були і є в Україні і які штучно роздмухували зацікавлені в цьому сили – в той час як наша влада цими проблемами як слід не займалася.
Слід розуміти, що далі відкладати цю проблему – означає допомагати агресору в його інформаційній війні проти України. Українсько-російська двомовність, спроби підвищення статусу російської мови, занепад української мови й культури, звуження сфери вживання української мови, розхитування її правописних норм і засмічення новітніми словесними покручами та російськими матюками – це те, що має місце зараз і з дня у день підживлює загарбницькі плани наших агресивних сусідів.
І в цьому контексті дещо несподівано для кремлівських ідеологів постає феномен російськомовного патріота України. Їм здавалося, що Україна приречена: адже такі хрестоматійні націєтворчі чинники, як релігія та мова, її не об’єднували. На жаль, це сталося не без допомоги деяких недалекоглядних псевдопатріотів, які своїми радикальними діями тільки сприяли розколу держави за релігійною та мовною ознаками.
І раптом виявилося, що чимала частина населення України, яка волею обставин говорить російською, не тільки не бажає, щоб Росія їх захищала, а й активно протидіє російській агресії. У фейсбуку є навіть група РУН – Російськомовні українські націоналісти. Здавалося б, несумісні речі, але так є. Виходить, що патріотів України об’єднують не мова чи релігія, а інші речі. Напевно, порядність.
На мій погляд, феномен російськомовного патріота України підтверджує тезу про те, що в мовно-розумовому процесі первинним є мислення, а мова вторинна. У таких людей патріотизм склався на глибинному рівні як частина їхнього світогляду, а російська мова є лише зовнішньою формою словесного вираження їхніх поглядів і думок. І ця мовна недооформленість не дає змоги повністюреалізувати патріотичний потенціал особи.
Очевидно, саме ці люди щиро вважають, що питання мови „не на часі” – оскільки для них особисто ці питання не є вирішальними для формування світогляду. Але цих людей можна і потрібно переконувати – з огляду на їхню мовну толерантність – що терпимість до російської мови на рівні особистого спілкування не повинна переходити на рівень державного службовця чи працівника сфери обслуговування. Саме ці люди хочуть, щоб їхні діти вивчали українську мову, саме вони самі йдуть на курси української, саме вони вважають, що державною мовою в Україні повинна бути тільки українська. Тому це наші спільники, і діяти мусимо разом.
Українська мова повинна стати нарешті державотворчим чинником, тобто об’єднати український народ.
Для держави мова – це один із найголовніших чинників єдності нації всередині країни. І держава мусить дбати про те, щоб захищати насамперед мовні права корінної нації, які є ніби сонцем, що освітлює інші небесні тіла – мовні права інших націй. Як і в будь-якій іншій державі, в Україні мовні права корінної нації мусять бути передумовою, джерелом мовних прав усіх інших націй. І ніяк інакше.
Якщо ж держава дозволяє порушувати мовні права корінної нації, вона себе не шанує. Кричуща невідповідність мовної практики в Україні, де непоодинокими є випадки зневаги до державної мови, до мовної практики більшості світових держав може свідчити хіба що про те, що Україна мовчазно погоджується з тими, хто не ідентифікує її з повноцінною державою. У сусідів з’являється спокуса покінчити з цим „непорозумінням” і розпочати агресію. Наслідки ми бачимо на сході України, де йде війна.
Пріоритет державної мови є загальновизнаною в світі нормою. А розмовляти українською в Україні сьогодні означає відвертати війну і сприяти встановленню миру.
На жаль, далеко не всі українськомовні громадянивживають українську мову в повсякденному спілкуванні, проявляючи надмірну„толерантність” до російськомовного співрозмовника. Зараз необхідно більшактивно просувати українську мову в суспільну практику.
Тут є два аспекти: зовнішній і внутрішній. У зовнішньому це означає ніяких додаткових поступок, привілеїв, пільг чи статусів російській мові, навіть у плані вживання російських матюків. У внутрішньому – гіпо-гіперонімічний ланцюжок: єдність країни – єдність мови – єдність правопису.
Чи можна собі уявити, щоб у Німеччині державний службовець чи касир у магазині дозволив собі спілкуватися з місцевими клієнтами не німецькою, а якоюсь іншою мовою? Що буде з касиром московського супермаркету, якби йому заманулося спілкуватися з російськими покупцями не російською, а китайською чи українською мовою? Тому в державних структурах і сфері обслуговування України має панувати українська мова.
А для досягнення правописної єдності нам необхідно утримуватися від необгрунтованих новацій в українській мові: „абикання” (заміна нейтрального сполучника „щоб” емоційно забарвленим „аби”), „докання” (заміна українського прийменника „в/у” на польский „до”) – „зазирнути до словника”, „гекання” (відтворення англійської „h” українською „г”) – „нов-гав”, „гіт-парад”, „гайвей”,„Гокінг” тощо, а також вишукування замість звичного слова чи терміна іншого, аби тільки не схожого на російські (гелікоптер замість вертоліт, послід замість результат, мапа замість карта, тямка замість поняття тощо). Ці речі не тільки суперечать внутрішнім тенденціям і нормам української мови, а й сприяють розколу України. А в умовах війни така мовна „демократія”, що межує з анархією, є недозволеною розкішшю. Усі незграбні порухи на „віддалення” від російської мови та зближення з польською чи англійською давно передбачила кремлівська пропаганда, яка стверджує, що українська мова – це суміш російської та польської, а також зуміла залякати чималу частину українців „лихим дядьком Семом”.
Українська мова мусить відвоювати – в усіх значеннях цього слова – ті ніші, які незаслужено й незаконно зайняла мова російська. А для цього необхідно, щоб у ній було якомога менше штучно накинутих і невиправданих явищ, які тільки на перший погляд віддаляють її від російської,а насправді її руйнують.
Гадаю, що зараз як ніколи важливо зацікавлювати людей українською мовою і об’єднувати українців, які мешкають у різних куточках України. Зниження соціальної напруги, прихильність до державної мови України – це те, що зупиняє агресію. А в умовах війни будь-яка дрібничка може врятувати комусь життя.
Перспективний шлях – це шлях національного розвитку української мови, без нервових смикань у бік польської чи англійської мов.
З іншого боку, необхідним є затвердження єдиного національного транслітераційного стандарту української латиниці (УЛ), який би запроваджував правила латинізації української мови для міжнародного спілкування, засновані на вимогах історичної обгрунтованості, слов’янської єдності та еквівалентності транслітерованого тексту вихідному. З огляду на інтенсивний обмін інформацією на міждержавному рівні і великий обсяг різноманітних банків даних, така розробка повинна включати відповідну транслітераційну програму.
Але сьогодні державні установи змушені послуговуватися Постановою Кабінету Міністрів України № 55 від 27 січня 2010 року, яка зорієнтована на англійську мову як „головнішу” і не забезпечує взаємної однозначності між вихідним і транслітерованим текстами. Зокрема, назву „Україна” записують у російському варіанті: Ukraina. Російська пропаганда стверджує, що ми самі не користуємося українською мовою. І поки діють згадані правила – ми не маємо чого тут посутньо заперечити.
УЛ необхідна і для ефективної протидії інформаційній агресії Росії, зокрема для розвінчування старих і нових міфів, які принижують роль України у світовому процесі. Наприклад, для розкриття справжньої історії Київської Русі та її справжніх спадкоємців необхідно чітко пояснити світові, що означають поняття «Русь», «русин», «русич», «руський», «російський», «великорос», «малорос», «Україна» тощо. На жаль, сучасний рівень підготовки наших перекладачів і журналістів дає мало надій на успіх. Традиційно перекладачів навчають підлаштовувати переклад під особливості мови-реципієнта. От вони і вживають англійське «Russian» і для «руський», і для «російський», а назву нашої країни записують у російському варіанті: Ukraina. Саме те, що потрібно кремлівській пропаганді. «Привласнення» Київської Русі відбувалося не без «допомоги» недолугого перекладу відповідних понять на англійську мову, який сплутує цілком різні для слов’ян речі.
Така адаптація може бути слушною для речей глобального масштабу, але для відображення специфіки українського буття цей підхід не годиться. Якщо йдеться про явища, притаманні якійсь окремій країні, мові, народу чи території, слід застосовувати транслітерацію – відтворення оригінального тексту латинськими літерами за принципом еквівалентності вихідного й транслітерованого текстів. Тут не обійтися без взаємнооднозначної транслітерації важливих для українців історичних назв і для сучасних новотворів.
Запровадження такого стандарту – згідно з рекомендаціями Транслітераційної комісії 16 листопада 2000 року – було б не лише знаком єдності всередині України, а й переконливим сигналом для світу, що Україна справді готова стати гідним членом європейської спільноти.
Які дії можна запропонувати для утвердження української мови як державотворчого чинника, не сподіваючись на особливу підтримку владних структур?
1. Розмовляти самому українською і заохочувати до цього інших.
2. Послуговуватися грамотною українською мовою,без новомодних покручів, невиправданих правописних новацій і нецензурної лексики.
3. Проводити різноманітні акції на пропаганду українізації України на зразок „круглих столів”, залучаючи до їх висвітлення засоби масової інформації та соціальні мережі.
4. Регулярно проводити в мережах просвітницько-агітаційні акції на зразок інтернет-опитування „Що заважає російськомовним патріотам України розмовляти українською мовою?”, „Чи говориш ти українською?” тощо.
5. Пропагувати у засобах масової інформації та в соціальних мережах досвід Безкоштовних курсів української мови, сприяти розширенню діяльності Курсів.
6. Регулярно звертатися до владних структур щодо дотримання законодавства на підтримку української мови шляхом особистих чи колективних звернень, а також депутатських запитів, зокрема:
§ звернутися до Міністерства науки і освіти України з вимогою посилити контроль за дотриманням мовного законодавства в навчальних закладах України;
§ звернутися до Кабінету Міністрів України з пропозицією вжити заходів до запровадження національного транслітераційного стандарту української латиниці відповідно до рішення Транслітераційної комісії від 16 листопада 2000 року.
7. Запропонувати навчальним закладам України допомогу в підготовці навчальних курсів із природничих дисциплін українською мовою.
8. Запропонувати Інститутові журналістики регулярні семінари для журналістів щодо очищення української мови від невиправданих нововведень, які сприяють розколу українського соціуму, і належного користування українською латиницею при перекладі українських текстів.
9. Використовувати в міжнародному спілкуванні транслітерацію українською латиницею.
Але оскільки краще пізно, ніж ніколи, доводиться займатися цими питаннями зараз, коли це вкрай складно. Та ще й державні службовці твердять: „не на часі, от скінчиться війна, тоді, можливо, коли-небудь...”. Але це все одно, що говорити: лікувати хворого не на часі, от нехай спаде температура чи розсмокчеться гангрена, отоді полікуємо. Війна жорстко і навіть жорстоко показує, що з такими речами не жартують.
Згадаймо, що саме мовне питання – так званий „захист” російськомовного населення – було по-єзуїтському використано для введення російських найманців в Україну. Важливо усвідомлювати, що війна, яка зараз іде в Україні, не є якоюсь окремо взятою проблемою. Це – лише наслідок, видима неозброєним оком верхівка айсберга тих культурних, соціальних і мовних проблем, які були і є в Україні і які штучно роздмухували зацікавлені в цьому сили – в той час як наша влада цими проблемами як слід не займалася.
Слід розуміти, що далі відкладати цю проблему – означає допомагати агресору в його інформаційній війні проти України. Українсько-російська двомовність, спроби підвищення статусу російської мови, занепад української мови й культури, звуження сфери вживання української мови, розхитування її правописних норм і засмічення новітніми словесними покручами та російськими матюками – це те, що має місце зараз і з дня у день підживлює загарбницькі плани наших агресивних сусідів.
І в цьому контексті дещо несподівано для кремлівських ідеологів постає феномен російськомовного патріота України. Їм здавалося, що Україна приречена: адже такі хрестоматійні націєтворчі чинники, як релігія та мова, її не об’єднували. На жаль, це сталося не без допомоги деяких недалекоглядних псевдопатріотів, які своїми радикальними діями тільки сприяли розколу держави за релігійною та мовною ознаками.
І раптом виявилося, що чимала частина населення України, яка волею обставин говорить російською, не тільки не бажає, щоб Росія їх захищала, а й активно протидіє російській агресії. У фейсбуку є навіть група РУН – Російськомовні українські націоналісти. Здавалося б, несумісні речі, але так є. Виходить, що патріотів України об’єднують не мова чи релігія, а інші речі. Напевно, порядність.
На мій погляд, феномен російськомовного патріота України підтверджує тезу про те, що в мовно-розумовому процесі первинним є мислення, а мова вторинна. У таких людей патріотизм склався на глибинному рівні як частина їхнього світогляду, а російська мова є лише зовнішньою формою словесного вираження їхніх поглядів і думок. І ця мовна недооформленість не дає змоги повністюреалізувати патріотичний потенціал особи.
Очевидно, саме ці люди щиро вважають, що питання мови „не на часі” – оскільки для них особисто ці питання не є вирішальними для формування світогляду. Але цих людей можна і потрібно переконувати – з огляду на їхню мовну толерантність – що терпимість до російської мови на рівні особистого спілкування не повинна переходити на рівень державного службовця чи працівника сфери обслуговування. Саме ці люди хочуть, щоб їхні діти вивчали українську мову, саме вони самі йдуть на курси української, саме вони вважають, що державною мовою в Україні повинна бути тільки українська. Тому це наші спільники, і діяти мусимо разом.
Українська мова повинна стати нарешті державотворчим чинником, тобто об’єднати український народ.
Для держави мова – це один із найголовніших чинників єдності нації всередині країни. І держава мусить дбати про те, щоб захищати насамперед мовні права корінної нації, які є ніби сонцем, що освітлює інші небесні тіла – мовні права інших націй. Як і в будь-якій іншій державі, в Україні мовні права корінної нації мусять бути передумовою, джерелом мовних прав усіх інших націй. І ніяк інакше.
Якщо ж держава дозволяє порушувати мовні права корінної нації, вона себе не шанує. Кричуща невідповідність мовної практики в Україні, де непоодинокими є випадки зневаги до державної мови, до мовної практики більшості світових держав може свідчити хіба що про те, що Україна мовчазно погоджується з тими, хто не ідентифікує її з повноцінною державою. У сусідів з’являється спокуса покінчити з цим „непорозумінням” і розпочати агресію. Наслідки ми бачимо на сході України, де йде війна.
Пріоритет державної мови є загальновизнаною в світі нормою. А розмовляти українською в Україні сьогодні означає відвертати війну і сприяти встановленню миру.
На жаль, далеко не всі українськомовні громадянивживають українську мову в повсякденному спілкуванні, проявляючи надмірну„толерантність” до російськомовного співрозмовника. Зараз необхідно більшактивно просувати українську мову в суспільну практику.
Тут є два аспекти: зовнішній і внутрішній. У зовнішньому це означає ніяких додаткових поступок, привілеїв, пільг чи статусів російській мові, навіть у плані вживання російських матюків. У внутрішньому – гіпо-гіперонімічний ланцюжок: єдність країни – єдність мови – єдність правопису.
Чи можна собі уявити, щоб у Німеччині державний службовець чи касир у магазині дозволив собі спілкуватися з місцевими клієнтами не німецькою, а якоюсь іншою мовою? Що буде з касиром московського супермаркету, якби йому заманулося спілкуватися з російськими покупцями не російською, а китайською чи українською мовою? Тому в державних структурах і сфері обслуговування України має панувати українська мова.
А для досягнення правописної єдності нам необхідно утримуватися від необгрунтованих новацій в українській мові: „абикання” (заміна нейтрального сполучника „щоб” емоційно забарвленим „аби”), „докання” (заміна українського прийменника „в/у” на польский „до”) – „зазирнути до словника”, „гекання” (відтворення англійської „h” українською „г”) – „нов-гав”, „гіт-парад”, „гайвей”,„Гокінг” тощо, а також вишукування замість звичного слова чи терміна іншого, аби тільки не схожого на російські (гелікоптер замість вертоліт, послід замість результат, мапа замість карта, тямка замість поняття тощо). Ці речі не тільки суперечать внутрішнім тенденціям і нормам української мови, а й сприяють розколу України. А в умовах війни така мовна „демократія”, що межує з анархією, є недозволеною розкішшю. Усі незграбні порухи на „віддалення” від російської мови та зближення з польською чи англійською давно передбачила кремлівська пропаганда, яка стверджує, що українська мова – це суміш російської та польської, а також зуміла залякати чималу частину українців „лихим дядьком Семом”.
Українська мова мусить відвоювати – в усіх значеннях цього слова – ті ніші, які незаслужено й незаконно зайняла мова російська. А для цього необхідно, щоб у ній було якомога менше штучно накинутих і невиправданих явищ, які тільки на перший погляд віддаляють її від російської,а насправді її руйнують.
Гадаю, що зараз як ніколи важливо зацікавлювати людей українською мовою і об’єднувати українців, які мешкають у різних куточках України. Зниження соціальної напруги, прихильність до державної мови України – це те, що зупиняє агресію. А в умовах війни будь-яка дрібничка може врятувати комусь життя.
Перспективний шлях – це шлях національного розвитку української мови, без нервових смикань у бік польської чи англійської мов.
З іншого боку, необхідним є затвердження єдиного національного транслітераційного стандарту української латиниці (УЛ), який би запроваджував правила латинізації української мови для міжнародного спілкування, засновані на вимогах історичної обгрунтованості, слов’янської єдності та еквівалентності транслітерованого тексту вихідному. З огляду на інтенсивний обмін інформацією на міждержавному рівні і великий обсяг різноманітних банків даних, така розробка повинна включати відповідну транслітераційну програму.
Але сьогодні державні установи змушені послуговуватися Постановою Кабінету Міністрів України № 55 від 27 січня 2010 року, яка зорієнтована на англійську мову як „головнішу” і не забезпечує взаємної однозначності між вихідним і транслітерованим текстами. Зокрема, назву „Україна” записують у російському варіанті: Ukraina. Російська пропаганда стверджує, що ми самі не користуємося українською мовою. І поки діють згадані правила – ми не маємо чого тут посутньо заперечити.
УЛ необхідна і для ефективної протидії інформаційній агресії Росії, зокрема для розвінчування старих і нових міфів, які принижують роль України у світовому процесі. Наприклад, для розкриття справжньої історії Київської Русі та її справжніх спадкоємців необхідно чітко пояснити світові, що означають поняття «Русь», «русин», «русич», «руський», «російський», «великорос», «малорос», «Україна» тощо. На жаль, сучасний рівень підготовки наших перекладачів і журналістів дає мало надій на успіх. Традиційно перекладачів навчають підлаштовувати переклад під особливості мови-реципієнта. От вони і вживають англійське «Russian» і для «руський», і для «російський», а назву нашої країни записують у російському варіанті: Ukraina. Саме те, що потрібно кремлівській пропаганді. «Привласнення» Київської Русі відбувалося не без «допомоги» недолугого перекладу відповідних понять на англійську мову, який сплутує цілком різні для слов’ян речі.
Така адаптація може бути слушною для речей глобального масштабу, але для відображення специфіки українського буття цей підхід не годиться. Якщо йдеться про явища, притаманні якійсь окремій країні, мові, народу чи території, слід застосовувати транслітерацію – відтворення оригінального тексту латинськими літерами за принципом еквівалентності вихідного й транслітерованого текстів. Тут не обійтися без взаємнооднозначної транслітерації важливих для українців історичних назв і для сучасних новотворів.
Запровадження такого стандарту – згідно з рекомендаціями Транслітераційної комісії 16 листопада 2000 року – було б не лише знаком єдності всередині України, а й переконливим сигналом для світу, що Україна справді готова стати гідним членом європейської спільноти.
Які дії можна запропонувати для утвердження української мови як державотворчого чинника, не сподіваючись на особливу підтримку владних структур?
1. Розмовляти самому українською і заохочувати до цього інших.
2. Послуговуватися грамотною українською мовою,без новомодних покручів, невиправданих правописних новацій і нецензурної лексики.
3. Проводити різноманітні акції на пропаганду українізації України на зразок „круглих столів”, залучаючи до їх висвітлення засоби масової інформації та соціальні мережі.
4. Регулярно проводити в мережах просвітницько-агітаційні акції на зразок інтернет-опитування „Що заважає російськомовним патріотам України розмовляти українською мовою?”, „Чи говориш ти українською?” тощо.
5. Пропагувати у засобах масової інформації та в соціальних мережах досвід Безкоштовних курсів української мови, сприяти розширенню діяльності Курсів.
6. Регулярно звертатися до владних структур щодо дотримання законодавства на підтримку української мови шляхом особистих чи колективних звернень, а також депутатських запитів, зокрема:
§ звернутися до Міністерства науки і освіти України з вимогою посилити контроль за дотриманням мовного законодавства в навчальних закладах України;
§ звернутися до Кабінету Міністрів України з пропозицією вжити заходів до запровадження національного транслітераційного стандарту української латиниці відповідно до рішення Транслітераційної комісії від 16 листопада 2000 року.
7. Запропонувати навчальним закладам України допомогу в підготовці навчальних курсів із природничих дисциплін українською мовою.
8. Запропонувати Інститутові журналістики регулярні семінари для журналістів щодо очищення української мови від невиправданих нововведень, які сприяють розколу українського соціуму, і належного користування українською латиницею при перекладі українських текстів.
9. Використовувати в міжнародному спілкуванні транслітерацію українською латиницею.