«Кладовище» вітчизняного перекладу
Додано: Нед серпня 16, 2015 11:05 am
«Кладовище» вітчизняного перекладу
Наша сучасна читацька аудиторія більше не дозволяє себе ошукувати
День, 31.07.2015
Олек Веремко-Бережний
Днями у видавничому та читацькому світах країни сталася безпрецедентна подія, яка, попри те, що кидає величезну тінь на вітчизняний книжковий бізнес, обіцяє мало не нову епоху якості нашої літературної продукції.
ЧИТАЧІ ПОЧАЛИ «ВІДСТРІЛЮВАТИ» ПЕРЕКЛАДАЧІВ-БРЕХУНІВ
Нагострившись видавати якісні українські переклади свіжих книжок Стівена Кінга, з часом видавництво «Клуб сімейного дозвілля» звернулося й до класичних творів «короля жахів». Так, наприкінці червня 2015-го вийшли романи «Кладовище домашніх тварин» і «Воно». Утім, святковий настрій кінголюбів швидко поступився місцем глибокому розчаруванню. Члени багатотисячної читацької спільноти «Стівен Кінг. Український клуб», помітивши певні дивацтва в тексті «Кладовища...», з’ясували, що український переклад робився не з оригінального тексту Кінга, а з російського недбалого перекладу роботи Вадима Ерліхмана. Отриманий не без допомоги комп’ютерної програми перекладу продукт подеколи не звірявся не лише з оригіналом, а й із тим-таки російським варіантом. Перекладене (вельми своєрідно) Ерліхманом речення, де йдеться про «бус», тобто автівку, сповіщає українському читачеві про «намисто». Зображення фрагментів трьома мовами розійшлися Інтернетом, демонструючи сумнівну якість російського й українського видань.
Далі видно, що до української книжки перейшли всі аж занадто фривольні, як на переклад, вигадки Ерліхмана, проте не повернулися численні викинуті ним навіщось фрагменти оригіналу.
Члени клубу не забарилися з обуреними листами до видавця. Слід віддати належне «КСД»: найпотужніше українське видавництво не лише офіційно визнало «проблеми з перекладом», а й вирішило «відкликати наклад із неякісним перекладом для його подальшого знищення». Покупцям гарантували повернення вартості та можливість обміну на «якісне видання», вихід якого планується у вересні.
Та це був лишень епізод перший.
«ЗАСЛУЖЕНІ ХАЛЯВЩИКИ УКРАЇНИ»
Не все гаразд виявилося й із Кінговим романом «Воно», який було видано дублетом із «Кладовищем...». Перші 750 сторінок книжки містять переклад Олександра Красюка, знавця американських реалій, скрупульозного та високохудожнього відтворювача нюансів Кінгової стилістики. Останні 300 сторінок зроблені не меншим фанатом Сергієм Крикуном.
А між цими краями три сотні сторінок — роботи Михайла Каменюка та Романа Трифонова. Перший із них має звання заслуженого працівника культури України, і мало лишилося в галузі вітчизняної культури премій, лауреатом яких він би не був. Другий — кандидат філологічних наук. Та їхні попередні заслуги аж ніяк не врятували нашого читача від прикрого факту: їхня частина роботи є відтворенням російського перекладу Віктора Вебера. Триста сторінок, перенесені з його тексту до українського видання, слабують на знайомі вже хвороби. Тут повна глухота до Кінгових стилістичних прийомів, невпізнання американських сталих виразів, надлишок непотрібних уточнень.
Можна було б припустити, що саме видавництво заохочувало до такої несумлінної роботи, адже цілу команду перекладачів було запрошено задля якнайшвидшого виходу книжки, хоча ні Каменюк, ні Трифонов раніше не відзначилися здобутками в перекладі з англійської. Та це не збігається з попередньою турботою видавництва про якість продукції. Коли йшлося про публікацію книжки Кінга «Доктор Сон», продовження відомого роману «Сяйво», «КСД», плануючи випустити дилогію, не пішло простим шляхом купівлі прав на вже існуючий переклад старого роману, здійснений Іваном Андрусяком, — саме через сумнівну його якість.
ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ, ЩЕ І В ОВЕЧІЙ ШКУРІ
«Переклад» Андрусяка має всі підстави увійти до історії як один із найцинічніших випадків у вітчизняній літературно-видавничій практиці. Цікаво, що відомий письменник і редактор Іван Андрусяк колись долучився до так званої «Полеміки на «Снігу», казусної суперечки довкола українського перекладу роману нобелівського лауреата Орхана Памука «Сніг». Не бувши, як і більшість дискутантів, знавцем турецької мови, він сформулював гнівний присуд: «Маємо знущання з української книговидавничої справи; знущання з традиції, можливостей і якості українського перекладацтва; нарешті — знущання з української мови! Чи не забагато «честі» для одного несумлінного харківського видавництва?» І вже за три роки у тому ж видавництві «Фоліо», яке так завзято ганив Андрусяк, вийде його «переклад» роману Кінга «Сяйво», зроблений тим самим способом, що й «Кладовище...» Полякова.
Андрусяк ніби й не забув, що писав про «Сніг» Памука, але взяв ту фразу за власну творчу настанову й професійне кредо. Ось вам знущання з традицій перекладацтва: услід за російською перекладачкою Катериною Александровою він пропускає десятки речень і цілі абзаци, фрази й стилістичні прийоми Кінга. Натомість додано дії персонажів, про які в автора не йшлося. Нарешті, внаслідок нехитрої операції доктора Андрусяка співачка Біллі Голідей робиться співаком. А мій улюблений персонаж — поліцейський Трупер (насправді state trooper — службовець поліції штату).
Знущання з української мови теж на місці: «кров, що збігає долілиць»; «стояла у віконця»; «стилізована під бурчання паща маски»; «сальне волосся» тощо.
Книговидавничий бік справи «вшанувався» теж. На титульній сторінці значиться: «Переклад з англійської». Хоча «машинний» переклад російського тексту може насторожити й малодосвідченого читача: дійшло до того, що ескімоські снігові житла іглу (igloo) стали «ескімоськими голками».
АНТИДЕРЖАВНИЙ ЗАКОЛОТ ЛІТЕРАТУРНИХ ХАЛТУРНИКІВ
Мало того, що наш книжковий ринок фантастично узалежнений від російського, так навіть у своїх проявах самостійності він часто прагне лишатися придатком «разухабистой» російської культурної традиції, додаючи до недобросовісності її представників недобросовісність власну, а отже, являючи собою лише фікцію національного культурного процесу.
Український споживач таких «перекладів» ошуканий двічі. Зрозуміло, що й у разі адекватного російського перекладу його перетягування до української мови ще більше віддаляло б результат від оригінального твору. Та, враховуючи кількість книжок того ж Кінга, перекладених в Росії Вебером, Ерліхманом та іншими, можемо не сумніватися, що широкий російський читач загалом не має уявлення про «справжнього Кінга». Те саме пропонувалося й нам.
А позаяк старі романи цього бестселериста перекладалися росіянами здебільшого ще на початку 90-х, наші драгомани, спершись на їхні тексти, намагаються заштовхати українського читача до «парку совєтського періоду», де ніхто не знає таких понять, як безстроковий контракт або знежирене молоко. Чи навіть затискач для банкнот і закритий клуб (останній перетворився в Андрусяка на загадковий «ключ-клуб»). Усе це нагадує про часи, коли Маркса й Енгельса дозволялося перекладати українською лише з російських перекладів, і то не міняючи ані коми. Таке збочене ставлення до роботи, яке панує у моторошному «ключ-клуб-клані» наших драгоманів-диверсантів, могло зродитися саме в травмованій колоніалізмом свідомості.
Щодо подальшої долі понівеченого роману «Воно» — ми, як і кінголюби, звернулися з питаннями до «КСД». Трохи розваживши, видавництво запевнило, що роман теж відправиться на доопрацювання, уточнивши: «Якість наших видань є пріоритетною завданням, ми приділяємо цьому питанню особливу увагу... і в майбутньому докладемо всіх зусиль, щоб такий прикрий випадок не повторився».
Це — видатний трапунок у нашій видавничій справі. Власне, ген-ген не раз і не два читачами висловлювалися підозри та наводилися докази звички видавців публікувати українізовані російські переклади, часто вже зовсім не схожі на писане автором. Проте це перший випадок цивілізованого поводження видавця у відповідь. Вірогідно, що, зазнавши збитків, «КСД» краще стежитиме за роботою штатних і контрактних працівників. Головред «КСД» Світлана Скляр визнала: «Тут поспіх теж був на шкоду». Що ж, добре, щоб поспіх змінився на поступ, адже це не той поспіх, що дозволив би встигати видавцям за розвитком публіки, вже активнішої й освіченішої за публіку 90-х. Як каже перекладач Олександр Красюк: «Країна намагається стати цивілізованою. Одна з головних ознак цивілізованості — якість продукції».
Наша сучасна читацька аудиторія більше не дозволяє себе ошукувати
День, 31.07.2015
Олек Веремко-Бережний
Днями у видавничому та читацькому світах країни сталася безпрецедентна подія, яка, попри те, що кидає величезну тінь на вітчизняний книжковий бізнес, обіцяє мало не нову епоху якості нашої літературної продукції.
ЧИТАЧІ ПОЧАЛИ «ВІДСТРІЛЮВАТИ» ПЕРЕКЛАДАЧІВ-БРЕХУНІВ
Нагострившись видавати якісні українські переклади свіжих книжок Стівена Кінга, з часом видавництво «Клуб сімейного дозвілля» звернулося й до класичних творів «короля жахів». Так, наприкінці червня 2015-го вийшли романи «Кладовище домашніх тварин» і «Воно». Утім, святковий настрій кінголюбів швидко поступився місцем глибокому розчаруванню. Члени багатотисячної читацької спільноти «Стівен Кінг. Український клуб», помітивши певні дивацтва в тексті «Кладовища...», з’ясували, що український переклад робився не з оригінального тексту Кінга, а з російського недбалого перекладу роботи Вадима Ерліхмана. Отриманий не без допомоги комп’ютерної програми перекладу продукт подеколи не звірявся не лише з оригіналом, а й із тим-таки російським варіантом. Перекладене (вельми своєрідно) Ерліхманом речення, де йдеться про «бус», тобто автівку, сповіщає українському читачеві про «намисто». Зображення фрагментів трьома мовами розійшлися Інтернетом, демонструючи сумнівну якість російського й українського видань.
Далі видно, що до української книжки перейшли всі аж занадто фривольні, як на переклад, вигадки Ерліхмана, проте не повернулися численні викинуті ним навіщось фрагменти оригіналу.
Члени клубу не забарилися з обуреними листами до видавця. Слід віддати належне «КСД»: найпотужніше українське видавництво не лише офіційно визнало «проблеми з перекладом», а й вирішило «відкликати наклад із неякісним перекладом для його подальшого знищення». Покупцям гарантували повернення вартості та можливість обміну на «якісне видання», вихід якого планується у вересні.
Та це був лишень епізод перший.
«ЗАСЛУЖЕНІ ХАЛЯВЩИКИ УКРАЇНИ»
Не все гаразд виявилося й із Кінговим романом «Воно», який було видано дублетом із «Кладовищем...». Перші 750 сторінок книжки містять переклад Олександра Красюка, знавця американських реалій, скрупульозного та високохудожнього відтворювача нюансів Кінгової стилістики. Останні 300 сторінок зроблені не меншим фанатом Сергієм Крикуном.
А між цими краями три сотні сторінок — роботи Михайла Каменюка та Романа Трифонова. Перший із них має звання заслуженого працівника культури України, і мало лишилося в галузі вітчизняної культури премій, лауреатом яких він би не був. Другий — кандидат філологічних наук. Та їхні попередні заслуги аж ніяк не врятували нашого читача від прикрого факту: їхня частина роботи є відтворенням російського перекладу Віктора Вебера. Триста сторінок, перенесені з його тексту до українського видання, слабують на знайомі вже хвороби. Тут повна глухота до Кінгових стилістичних прийомів, невпізнання американських сталих виразів, надлишок непотрібних уточнень.
Можна було б припустити, що саме видавництво заохочувало до такої несумлінної роботи, адже цілу команду перекладачів було запрошено задля якнайшвидшого виходу книжки, хоча ні Каменюк, ні Трифонов раніше не відзначилися здобутками в перекладі з англійської. Та це не збігається з попередньою турботою видавництва про якість продукції. Коли йшлося про публікацію книжки Кінга «Доктор Сон», продовження відомого роману «Сяйво», «КСД», плануючи випустити дилогію, не пішло простим шляхом купівлі прав на вже існуючий переклад старого роману, здійснений Іваном Андрусяком, — саме через сумнівну його якість.
ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ, ЩЕ І В ОВЕЧІЙ ШКУРІ
«Переклад» Андрусяка має всі підстави увійти до історії як один із найцинічніших випадків у вітчизняній літературно-видавничій практиці. Цікаво, що відомий письменник і редактор Іван Андрусяк колись долучився до так званої «Полеміки на «Снігу», казусної суперечки довкола українського перекладу роману нобелівського лауреата Орхана Памука «Сніг». Не бувши, як і більшість дискутантів, знавцем турецької мови, він сформулював гнівний присуд: «Маємо знущання з української книговидавничої справи; знущання з традиції, можливостей і якості українського перекладацтва; нарешті — знущання з української мови! Чи не забагато «честі» для одного несумлінного харківського видавництва?» І вже за три роки у тому ж видавництві «Фоліо», яке так завзято ганив Андрусяк, вийде його «переклад» роману Кінга «Сяйво», зроблений тим самим способом, що й «Кладовище...» Полякова.
Андрусяк ніби й не забув, що писав про «Сніг» Памука, але взяв ту фразу за власну творчу настанову й професійне кредо. Ось вам знущання з традицій перекладацтва: услід за російською перекладачкою Катериною Александровою він пропускає десятки речень і цілі абзаци, фрази й стилістичні прийоми Кінга. Натомість додано дії персонажів, про які в автора не йшлося. Нарешті, внаслідок нехитрої операції доктора Андрусяка співачка Біллі Голідей робиться співаком. А мій улюблений персонаж — поліцейський Трупер (насправді state trooper — службовець поліції штату).
Знущання з української мови теж на місці: «кров, що збігає долілиць»; «стояла у віконця»; «стилізована під бурчання паща маски»; «сальне волосся» тощо.
Книговидавничий бік справи «вшанувався» теж. На титульній сторінці значиться: «Переклад з англійської». Хоча «машинний» переклад російського тексту може насторожити й малодосвідченого читача: дійшло до того, що ескімоські снігові житла іглу (igloo) стали «ескімоськими голками».
АНТИДЕРЖАВНИЙ ЗАКОЛОТ ЛІТЕРАТУРНИХ ХАЛТУРНИКІВ
Мало того, що наш книжковий ринок фантастично узалежнений від російського, так навіть у своїх проявах самостійності він часто прагне лишатися придатком «разухабистой» російської культурної традиції, додаючи до недобросовісності її представників недобросовісність власну, а отже, являючи собою лише фікцію національного культурного процесу.
Український споживач таких «перекладів» ошуканий двічі. Зрозуміло, що й у разі адекватного російського перекладу його перетягування до української мови ще більше віддаляло б результат від оригінального твору. Та, враховуючи кількість книжок того ж Кінга, перекладених в Росії Вебером, Ерліхманом та іншими, можемо не сумніватися, що широкий російський читач загалом не має уявлення про «справжнього Кінга». Те саме пропонувалося й нам.
А позаяк старі романи цього бестселериста перекладалися росіянами здебільшого ще на початку 90-х, наші драгомани, спершись на їхні тексти, намагаються заштовхати українського читача до «парку совєтського періоду», де ніхто не знає таких понять, як безстроковий контракт або знежирене молоко. Чи навіть затискач для банкнот і закритий клуб (останній перетворився в Андрусяка на загадковий «ключ-клуб»). Усе це нагадує про часи, коли Маркса й Енгельса дозволялося перекладати українською лише з російських перекладів, і то не міняючи ані коми. Таке збочене ставлення до роботи, яке панує у моторошному «ключ-клуб-клані» наших драгоманів-диверсантів, могло зродитися саме в травмованій колоніалізмом свідомості.
Щодо подальшої долі понівеченого роману «Воно» — ми, як і кінголюби, звернулися з питаннями до «КСД». Трохи розваживши, видавництво запевнило, що роман теж відправиться на доопрацювання, уточнивши: «Якість наших видань є пріоритетною завданням, ми приділяємо цьому питанню особливу увагу... і в майбутньому докладемо всіх зусиль, щоб такий прикрий випадок не повторився».
Це — видатний трапунок у нашій видавничій справі. Власне, ген-ген не раз і не два читачами висловлювалися підозри та наводилися докази звички видавців публікувати українізовані російські переклади, часто вже зовсім не схожі на писане автором. Проте це перший випадок цивілізованого поводження видавця у відповідь. Вірогідно, що, зазнавши збитків, «КСД» краще стежитиме за роботою штатних і контрактних працівників. Головред «КСД» Світлана Скляр визнала: «Тут поспіх теж був на шкоду». Що ж, добре, щоб поспіх змінився на поступ, адже це не той поспіх, що дозволив би встигати видавцям за розвитком публіки, вже активнішої й освіченішої за публіку 90-х. Як каже перекладач Олександр Красюк: «Країна намагається стати цивілізованою. Одна з головних ознак цивілізованості — якість продукції».