r2u.org.ua / e2u.org.ua

Чо’сь (чось), присудк. сл., у швидкій мові. Усічення від чого́сь.
[1. Котра дівка на пиреді, чо’сь вона сі дує, // Ни биріт ї, хлопці, в таниц, най ї мать мордує («Коломийки». Зібрав Володимир Гнатюк. Том І // Етнографічний збірник). 2. — Чось мені страшно. — Я не боюся, — сказав Степан, і на його обличчі перебігла тінь жовтої усмішки. — Тут оно пучку вріжеш та болить, а то ж серце, — знов забідкалась мати (Василь Шкляр, «Тінь сови»). 3. Мій чотирирічний онук Петько липне до мене більше, ніж до свого батька, не відпускає мене ні на крок, безперестанку щось випитує, чось вимагає (Степан Ганущин, «Медаль»). 4. Ось він, будинок! Чотири кімнaти нa трьох. І комірчинa. І кухня літня. І город — двaдцять соток. — І синок у нaс не пройдисвіт. Добрa дитинa. А щaстя чо’сь… Рaїсa зітхнулa, зиркнулa нa кляту тaбуретку. Як спaлa нaвколішки, тaк сотні рaзів лобом об неї билaся. Дашвар Люко, «Село не люди». 5. Тебе діти під ноги взяли, а ти хочеш правди від чужих. Може, тому і взяли, що слабину твою чули? А чо’сь мовчав, як можна вже було говорити? (Марія Матіос, «Армагедон уже відбувся»).]

Заувага. Чинний правопис регламентує написання апострофа на позначення роздільності вимови я, ю, є, ї та попереднього твердого приголосного, а також після частки д та ірландської частки о з власними іменами. Водночас апострофом часто позначають усічення слова в розмовній і поетичній мові (така норма є в Проєкті Українського правопису): зара’ (зараз), ма’ (мамо), мо’ (може), одне ’дного (одне одного), ка’е (каже) тощо. Особливо це доречно задля уникнення омонімії: тре (форма від терти) і тре (усічення від треба), ба (усічення від бабо) і ба (вигук на вираження здивування) тощо.
Рекомендуємо вживати апостроф в усічених формах слів, що належать до невідмінюваних частин мови, а також в усічених формах слів у непрямих відмінках, що належать до відмінюваних частин мови.