7. Амір Аксель. Чому наука не заперечує існування Бога [ПЕРЕКЛАДЕНА!]
Додано: Сер грудня 10, 2014 11:57 pm
поправила й додала новий матеріял
Про автора:
Амір Аксель, відомий науковий письменник, математик, фізик, автор бестселера «Остання теорема Ферма» блискуче відповідає на досить сміливі заяви так званих неоатеїстів щодо походження Всесвіту й життя на землі і водночас дає мільйонам віруючих – і все ж освічених – людей чітке уявлення про те, що наука насправді може зараз стверджувати. Також він показує, як Усесвіт доводить можливість існування творця, і що віра й наука не є несумісними.
Ціла когорта маститих учених і мислителів, серед них Річард Докінз, Крістофер Гітченс, Лоуренс Краусс, категорично заявляють, що останні відкриття в науці однозначно доводять, що Бога немає, а Всесвіт виник з нічого; релігія ж, у свою чергу, є абсолютне зло, а еволюція пояснює все розмаїття і складність форм життя на землі, і навіть більше. У своїй книжці Амір Аксель висловлює незгоду з такими поглядами й ґрунтовно доводить, що наразі наука не може з певністю стверджувати, що не існує Творця, чий задум призвів до існування життя.
Книжка «Чому наука не заперечує існування Бога» містить ретельний аналіз теорій таких світил, як Роджер Пенроуз, Альберт Ейнштейн, Алан Гут, Чарльз Дарвін, і змушує дійти висновку, що всі вони не лише не заперечують, а навіть дають підстави припускати, що Творець таки існує.
Аксель звертається до таких маловивчених областей фізики, як квантова теорія, антропний принцип, ідеальні співвідношення в протонах і кварках, вчення про антиматерію і паралельні світи, і ясно показує, чому вони теж не доводять, що Бога немає.
ВІДГУКИ
Мудра книжка, спонукає до роздумів… Частина постійного й корисного діалогу людства з собою. Зрештою, все наше мистецтво, наука, релігійні переконання – це спроба надати змісту нашому захопливому й швидкоплинному існуванню.
(Алан Лайтмен, Вашингтон пост)
В особі Акселя Річард Докінз і його колеги-неоатеїсти знайшли собі гідного опонента. Випускник Берклі й Гарварду, математик Аксель блискуче розгромлює заяви неоатеїстів, нібито наука вже довела, що Бога немає. Наводячи незаперечні докази, Аксель показує, що Докінз та його однодумці лише спотворюють наукові методи й досягнення щоразу, коли спрямовують свої напади на будь-який аспект проблеми, за винятком хіба що буквального тлумачення Біблії. Дарвінівська теорія не змогла пояснити, як людська свідомість з’явилася без божественного втручання. Спроба звести приголомшливо точні співвідношення, спричинені Великим вибухом до квантової фізики теж залишає без відповіді дуже важливі питання. Намагання довести, що Бога немає, за допомогою теорії ймовірностей теж зазнають невдачі після глибшого дослідження. Коли неоатеїсти намагаються знайти підтримку своїх недосконалих гіпотез, апелюючи до авторитету Айнштайна, Аксель ловить їх на висмикуванні цитат, щоб приховати метафізичні погляди великого фізика. Тих, хто знається на сучасній науці, Аксель зрештою переконує шукати в ній не доказів проти існування Бога, а захопливі таємниці, як-от запаморочливі перспективи нескінченності, які дуже релігійний теоретик Ґеорґ Кантор уздрів за своєю революційною континуум-гіпотезою. Може, ці таємниці й не доводять існування Бога, зате зворушують до глибини.
(Брайс Крістенсен, доцент, викладач англійської мови, Університет Південної Юти)
Нова книга Аміра Д. Акселя «Чому наука не заперечує існування Бога» - результат його титанічної праці, щоб показати, чому багато науковців і філософів не можуть порозумітися, коли йдеться про одвічні питання… Книжка Акселя варта того, аби її прочитати.
(Джон Фарел, Форбс)
Якби кожен розумів так добре, як Амір Аксель, що релігія й наука як способи пізнання світу не суперечать одна одній і навіть не лежать в одній площині, то у світі було б набагато легше жити.
(Іен Татерсол, Американський музей природознавства (відділ антропології); автор книжки «Господарі планети: у пошуках походження людини»)
Аксель – один із найвідоміших популяризаторів науки.
(Паблішерз віклі)
Амір Аксель – кумир наукового письменства.
(Віламет вік)
Пояснює, що наука й релігія не мусять бути несумісними, [й] можна поєднувати визнання наукового прогресу з відданістю своїй релігії.
(Біліфнет)
У книжці «Чому наука не заперечує існування Бога» Амір Аксель вдало поєднує наукову достовірність, елегантність стилю й потужну арґументацію. До того ж, він має рацію.
(Раббі Давид Волп, Синайський храм (Лос-Анджелес), автор книжки «Чому віра важлива»)
Глибока, пізнавальна мандрівка теренами сучасної науки й філософії, а також повне розкриття проблеми, яку людство не може пояснити вже тисячоліттями.
(Маріо Лівіо, астрофізик, Науковий інститут космічного телескопа, автор книжок «Чи Бог знає математику?» і «Геніальні помилки»)
ЧОМУ НАУКА НЕ ЗАПЕРЕЧУЄ ІСНУВАННЯ БОГА
Зміст
Вступ.
Передмова: зародження неоатеїзму.
1. Коеволюція релігії та науки на її первісному етапі.
2. Чому археологія не спростовує Біблію.
3. Наука міняє напрям.
4. Тріумфальні досягнення науки ХІХ століття.
5. Айнштайн, Бог і Великий вибух.
6. Бог і квант.
7. Псевдотеорія «Всесвіту з нічого».
8. І на восьмий день створив Господь багатосвіт.
9. Математика, ймовірність і Бог.
10. Хаос, катастрофи та межі людського пізнання.
11. Між Богом і антропним принципом.
12. Обмеження еволюції.
13. Мистецтво, символічне мислення та невидна межа.
14. Трохи про нескінченність.
15. Висновок: чому «наукове» підґрунтя атеїзму не витримує критики.
ВСТУП
Під час телевізійних дебатів про релігію та науку в рамках міжнародної конференції ідей «Місто ідей» (La Ciudad de las Ideas), що відбувалася в листопаді 2010 року в місті Пуеблі (Мексика), відомий британський еволюційний біолог і атеїст Річард Докінз зробив нову заяву: наше розуміння фізики – це головне джерело доказів проти існування «творця». До того Докінз багато років спростовував існування Бога за допомогою самої лише біології та еволюції. Я теж виступав на тій конференції в Мексиці, і той випадок спонукав мене оприлюднити основну ідею цієї книжки: насправді наука поки не має доказів того, що твердження про існування божественного творця помилкове. І далі я покажу, що ми аж ніяк не досягли тієї миті, коли людство – іменем науки – може заявляти, що Бога немає.
Я слухав, як Докінз свавільно інтерпретує поняття з фізики й математики, і в пам’яті виринали певні моменти з моєї кар’єри професора математики й статистики, а також наукового письменника. У 1970-х роках, тоді ще як студент Каліфорнійського університету в Берклі, я працював у лабораторії професора Ґабора Соморяя. Цей фізико-хемік сподівався розкрити таємницю походження життя, досліджуючи процеси, що відбуваються на поверхні кристалічної ґратки платини. У нього була теорія, що сотні мільйонів років тому каталіз на первісній кристалічній поверхні привів до зародження життя. Соморяй так і не спромігся її довести. Усі його зусилля відтворити незбагненні процеси, що породжують життя з неживих хемічних елементів і речовин, не мали успіху. Це змусило його повернутися до скромного захоплення складною будовою Всесвіту (але він долучився до розробляння автомобільного нейтралізатора, і тим зажив собі слави).
Я також згадав, як вивчав надзвичайно складні закони квантової механіки: спочатку на видатній лекції, яку дав у Берклі Вернер Гайзенберґ – один із піонерів у цій галузі – лише за кілька років до своєї смерті; відтак на заняттях з новітньої фізики. Ці закони такі незбагненні для нас (Річард Файнмен якось сказав: «Якщо ви думаєте, що розумієтеся на квантовій механіці, то ви зовсім не розумієтеся на квантовій механіці.»), що спроби Докінза та цілого ряду космологів довести, начебто химерні правила квантової фізики пояснюють, як Всесвіт з’явився «з нічого» (а значить, Бога немає), дуже мене подивували.
Як науковий письменник, що здебільша працює з математикою, фізикою та космологією, я сотні разів замислювався над тим, що для мене найбільша з усіх таємниць: яким чином у надзвичайно гарячому й густому первинному бульйоні, за частку секунди після Великого вибуху, кварки раптом зібралися по троє, до того ж саме 2 верхніх і один нижній, щоб утворити протони, а два нижніх і один верхній, щоб утворити нейтрони. Я постійно запитував себе, як таке можливо, щоб заряди кварків становили рівно 2/3 для верхнього і -1/3 для нижнього, без найменшої похибки, так, щоб якимось дивом протон приєднував до себе негативно заряджений електрон, а заряд нейтрона, отже, точно дорівнював нулеві? А саме це необхідна умова утворення атомів і молекул. Як така малоймовірна подія взагалі сталася без будь-якого заздалегідь спланованого розумного втручання? І ще, як так сталося, що маси елементарних частинок мають саме таке ідеальне співвідношення, за якого наш світ атомів і молекул узагалі може існувати? Яким способом сили природи – гравітація, електромагнетизм, сильна і слабка ядерні взаємодії, та ще загадкова «темна енергія», що пронизує космос, – дістають саме відповідні інтенсивності, необхідні, щоб підтримувати Всесвіт, який має потрібну стабільність, і ні колапсує, ні вибухає ще до того, як зародиться життя? Дуже важко уявити, що все це відбувалося випадково.
До речі, коли я проводив масштабне дослідження свідомості та можливих способів її появи в первісних гомінідів для своєї книжки «Єзуїт і череп» (про пекінську людину), мені довелося порозмовляти з усесвітньо відомими антропологами й археологами. Завдяки цьому я зрозумів, як мало ми знаємо про свідомість: що це таке, як вона з’явилася, та яке значення має як ступінь людського розвитку. Коротше кажучи, ми майже нічого не знаємо про себе, не те що про Бога.
Ми дуже туманно собі уявляємо, як утворилися складні евкаріотичні клітини живих організмів, а з ними й усе розмаїття життєвих форм на Землі. З наукового погляду, ймовірність, що співвідношення всіх параметрів, потрібних для виникнення життя, – результат сліпого випадку, така мала, що відомий британський космолог Стівен Гокінг сказав: «Малоймовірно, щоб міг випадково виникнути Всесвіт, схожий на наш, якщо взяти до уваги всі можливі константи й закони, які мають для цього існувати.»
І ще: «Я вважаю, що коли мова заходить про походження Всесвіту, то в ній завжди є нотка релігійності.»
Інший видатний фізик, Роджер Пенроуз, узяв лише одну з багатьох величин, необхідних для зародження життя, і показав, що ймовірність, що вона стала такою випадково, дорівнює 1: . Такі числа змушують забути про категоричність. А тепер подумайте про шанси на випадковий розвиток розумного життя. Враховуючи те, яке неймовірне є існування нашого Всесвіту, я вважаю, що відкидати Бога чи акт створення, – видається зарозумілим.
Отже, думка написати книжку, в якій я міг би викласти своє переконання, що наука не спростувала існування Бога, оволоділа мною під час дебатів на Конференції ідей і потім лише міцніла впродовж іще трьох щорічних скликань цього надзвичайно заохочувального зібрання. Між іншим, конференція в Пуеблі, що збирає провідних мислителів, письменників, науковців світу, завдячує своїм існуванням докторові Андресові Ремеру, відомому мексиканському інтелектуалові й громадському діячеві.
Невдовзі після того, як мене у 2005 році нагородили стипендією Ґуґенгайма, доктор Ремер знайшов мене через Фонд Саймона Ґуґенгайма і запитав, чи хотів би я взяти участь у його першій конференції. Ми зустрілися в Кембриджі, Масачусетс, і я тут-таки запропонував свою допомогу й підтримку. Мої дебати з Докінзом були тільки частиною програми.
В останні роки бачимо швидке поширення переконання, що Бог і наука зовсім не сумісні. Думаю, багато людей, що підтримують цей погляд, викривлюють і саму науку, і її цінність. Наука має на меті знайти об’єктивну істину, тому треба обережно ставитися до намагань псевдонауковців просувати власні умовиводи й культурно обумовлені погляди.
Мета цієї книжки – захистити цілісність науки.
Я твердо переконаний, що духовність, релігія, віра дуже важливі в нашому житті. Вони змушують схилятися перед дивами природи, дотримуватися суспільних цінностей, спонукають дбати про слабких і вбогих, дають надію і певні моральні засади в нашому щодалі заплутанішому світі. Наука й релігія (в найширшому значенні цього слова) є інструменти людини у пошуку істини і розуміння, інструменти для пізнання й цінування космосу й нашого місця в ньому.
Мета цієї книжки не пропагувати погляди будь-якої релігійної течії чи виправдати репутацію якоїсь із численних – і далеко не ідеальних – релігійних інституцій. Слово «Бог» тут використовується в найширшому сенсі: Творця. Під духовністю, зокрема релігійною вірою, розуміється відвічна людська спонука пізнавати, відповідати і, можливо, орієнтуватися на цю абсолютну, початкову і вічну силу, без якої Всесвіт не існував би. Моя мета – повернути науку й віру до їм властивих царин і покінчити з плутаниною, вношуваною тими, хто прагне зруйнувати віру в ім’я науки.
Останні чверть століття я, як науковий письменник, висвітлюю найдивовижніші й найскладніші досягнення у фізиці й математиці, тому дуже добре усвідомлюю всі ризики, пов’язані з виданням цієї книжки. Я тут критикую докази багатьох відомих науковців, тому, цілком природно, готовий до шквалу критики й на свою адресу. Все ж я надто гостро відчуваю, що слід відновити добре ім’я науки, скомпрометоване деякими письменниками – новими атеїстами, і як важливо встановити речі прямо та відновити відмінність між строгою логікою й надмірним реагуванням.
Я щиро вдячний своєму доброму другові Андресу Ремерові за його неодноразові запрошення взяти участь у Конференції ідей, а також її організаторам за гостинність. Також хочу подякувати людям, чиї імена перераховано нижче, за честь упродовж років обговорювати питання науки й релігії. Я в боргу перед своїм літературним агентом Альбертом Цукерманом і його відданими колегами з «Райтерз Гауз» за їхню підтримку в написанні цієї книжки. Також надзвичайно вдячний Пітерові Габарду, моєму редакторові в «Гарпер Колінз», за всі його зусилля й за віру в мою книжку. Дякую асистентові редактора Коулу Гаґеру, який доклався до того, щоб проект видання цієї книжки просувався без перепон; технічному редакторові Ґреґу Вільпіку – за його уважність до дрібниць, а також дизайнерові Даян Стердж – за допомогу з виданням цієї книжки.
Інтерв’ю та дискусії
Філіп Андерсон, фізик, лавреат Нобелівської премії, Принстонський університет
Ален Аспект, фахівець із квантової теорії, Паризький університет
Офер Бар-Йосеф, археолог, Гарвардський університет
Шмулі Ботеах, рабин, письменник
Діпак Чопра, оратор, автор книжок на духовні теми
Річард Докінз, еволюційний біолог, Оксфордський університет
Дінеш Д’Соуза, автор книжок на політичні й релігійні теми
Джером І. Фрідмен, фізик, лавреат Нобелівської премії, Масачусетський технологічний інститут
Шелдон Ґлешов, фізик, лавреат Нобелівської премії, Бостонський університет
Алан Ґут, космолог і фізик, Масачусетський технологічний інститут
Акігіро Канаморі, математик, Бостонський університет
Томас Кінг, єзуїт-богослов, еволюціоніст (нині покійний), Джорджтаунський університет
Роберт Курзбен, еволюційний психолог, Нью-Йоркський університет
Леон Ледермен, фізик, лавреат Нобелівської премії, автор терміну частинка Бога, Чиказький університет
Бенуа Мандельброт, математик і засновник фрактальної геометрії (нині покійний), Ай-Бі-Ем та Єльський університет
Ґері Маркус, когнітивний психолог, Нью-Йоркський університет
Роджер Пенроуз, математик і фізик, Оксфордський університет
Мартін Перл, лавреат Нобелівської премії з фізики, Стенфордський університет
Сол Перлматер, лавреат Нобелівської премії, астрофізик, Каліфорнійський університет, Берклі
Томас Реді, єзуїт-богослов, Ватикан
Мартін Різ, королівський астроном Великої Британії, Кембридзький університет
Сагарон Шелах, математик, Єврейський університет
Майкл Шермер, головник редактор журналу «Скептик»
Абнер Шимоні, фізик і філософ, Бостонський університет
Джордж Смут, лавреат Нобелівської премії з фізики, Каліфорнійський університет, Берклі
Джек Штайнберґер, лавреат Нобелівської премії з фізики, ЦЕРН, Женева
Пол Стайнгардт, космолог, Принстонський університет
Леонард Сасскінд, фізик і космолог, Стенфордський університет
Іен Татерсол, палеоантрополог, Американський музей природознавства
Герард ’т Гоофт, лавреат Нобелівської премії з фізики, Утрехтський університет
Стівен Вайнберґ, лавреат Нобелівської премії з фізики, Техаський університет
Джон Арчибалд Вілер, фізик (нині покійний), Принстонський університет
Френк Вілчек, лавреат Нобелівської премії з фізики, Масачусетський технологічний інститут
Дейвід Волп, рабин і теолог
Антон Цайлінґер, фахівець з квантової фізики, Віденський університет.
ПЕРЕДМОВА
ЗАРОДЖЕННЯ НЕОАТЕЇЗМУ
Рух неоатеїзму став прямим наслідком трагедії 11 вересня 2001 року. Холоднокровне вбивство тисяч ні в чому не винних людей погідного осіннього дня шокувало Америку й увесь світ. Таке варварство в багатьох людей викликало справедливий гнів на релігію, яка могла бодай натякати, що її прибічникам слід чинити злочини в ім’я Бога. Як може будь-яка релігія, за ідеєю основана на слові Бога, спонукати людей нищити без розбору так багато інших людських життів, можливо, навіть своїх же одновірців? Це питання виникло в багатьох.
Одним із перших відреагував на болісну проблему Сем Гаріс. Упродовж трьох років після трагедії він видав книжку під назвою «Кінець віри: Релігія, терор і майбутнє розуму» (2004). У ній він нещадно критикує й піддає сумнівові цінність релігії як такої саме крізь призму подій 11 вересня. Він гаряче доводить, що віра, власне, будь-яка релігійна організація, не має права на існування в сучасному світі, бо приносить лише зло й розруху. І він висловив думку, що ми ніколи не зможемо протистояти екстремістському ісламові, якщо будемо дотримуватися власних релігійних переконань. За Гарісом, раціонально й ефективно боротися з агресивною релігією можуть лише люди без релігійних вірувань. Книжка відразу стала бестселером і розпалила вогнище суперечок. У своїй наступній книжці, «Лист до християнської нації» (2006), Гаріс відповів на критичні зауваги з приводу написаного в попередній.
Гаріс не науковець-практик, однак у своїх аргументах проти релігії використовує наукові поняття. Проте одна річ – виявляти справедливе обурення подіями 9/11, і зовсім інша – переходити до заперечення віри в цілому за допомогою «наукових» тверджень. А останнє прозвучало в дещо поблажливому тоні. Наведу приклад із його книжки:
«Все розмаїття складних форм життя на Землі розвинулося з простіших його форм за мільярди років. Це факт, який не підлягає обговоренню. Якщо ви сумніваєтеся, що люди еволюціонували від нижчих видів, то з таким же успіхом можете сумніватися, що Сонце – зоря. Певна річ, Сонце зовсім не виглядає, як звичайна зоря, але ми знаємо, що це зоря, і знаємо, що ця зоря просто розташована відносно близько до Землі».
Тут Гаріс наводить деякі сильні сторони науки: нині більшість людей переконані, що еволюція стала механізмом для біологічних змін на Землі. Але його твердження на кшталт «Сонце зовсім не виглядає, як звичайна зоря» і «ця зоря просто розташована відносно близько до Землі» базується на впевненості, що релігійні люди зовсім нічого не знають про науку.
Антирелігійні аргументи Гаріса поширюються на всі сфери сучасного життя:
«Найзгубніший наслідок релігії – це те, що вона відокремлює мораль від страждань. Релігія дозволяє людям уявляти, що їхня побожність – ознака високої моралі, але насправді вона не спонукає їх полегшити страждання інших людей чи тварин.»
На жаль, такі погляди притаманні неоатеїзмові. Його послідовники вважають, що релігія не має нічого спільного з мораллю, і часто на доказ цього наводять випадки ґвалтування й убивства малих дітей, геноцид, тортури та інші жахливі злочини. Гаріс говорить про конкретних вірян, чия релігія не дозволяє їм припинити ці звірства. Отже, Гаріс доходить висновку, що мораль і релігія ніяк не перетинаються. Ці докази зовсім не достатні, бо ж атеїсти не досягли кращих результатів у боротьбі з насиллям. Також слід визнати, що багато важливих благодійних організацій мають релігійне підґрунтя, й ігнорувати це було б несправедливо.
Того ж року, що Гаріс випустив свій «Лист до християнської нації», Річард Докінз, багатолітній поборник атеїзму в публічних лекціях і статтях, видав книжку «Бог як ілюзія» (2006), що навіть іще більше сколихнула світову громадськість. У ній Докінз використовує свої знання в галузі біології, щоб довести, що Бога не існує. Але на додаток до використання ідей з науки, здебільшого зі сфери еволюційної біології, та ще поверхового знання понять, насмиканих із фізики й космології, Докінз починає особистий хрестовий похід на Святе Письмо, особливо Старий Заповіт.
Процитувавши уривки з Біблії, де, за словами Докінза, «авраамівський Бог» постає мстивим, жорстоким, непередбачуваним і заздрісним, він таврує Бога як «злочинця-психопата». Докінз висловлює жах з приводу того, що людина з дещицею розуму може вірити в такого зіпсованого Бога, а тоді ганить певні аспекти Нового Заповіту, як-от непорочне зачаття, воскресіння та інші «чуда». Біолог говорить, що в природі не існує непорочних зачать, померлі не повертаються до життя і не підносяться на небеса. Одкровення – це не метод отримання інформації про світ, на відміну від наукових доказів. І в цьому я можу погодитися з Докінзом.
Дивно, проте, що Докінз із певною теплотою відгукується про англіканство (це релігія його батьків), навіть стримано хвалить англіканських священнослужителів, і жодним чином не критикує східні релігії, винахідливо назвавши їх «способом життя». Але то таки релігії, в повному розумінні цього слова.
Разом з тим Докінз ділиться деякими своїми зовсім уже не науковими поглядами, скажімо, що Каліґула набагато гірший за Гітлера (звідки йому знати?); або що краще вже ґвалтувати дітей, ніж нав’язувати їм якісь релігійні переконання. Стосовно останнього твердження Докінз покликається на власний досвід: він зазнав сексуальної наруги в дитинстві, але це, за його словами, викликало лише «ніяковість». А от те, що йому постійно нав’язували релігійні ідеї, завдало значно серйознішої шкоди. Цікаво, чи багато дорослих, які пережили сексуальне насильство у дитинстві, погодяться з такою позицією.
Докінз проводить крізь усю свою книжку ідею, що релігія не просто погана – це несосвітенна дурня. Її прихильники не заслуговують на повагу всіх інших членів суспільства. (У першому розділі книжки «Бог як ілюзія» Докінз присвячує цьому цілий параграф під назвою «Незаслужена повага»). Все ж, попри свої холоднокровні розгромні напади на релігію за її безглуздість, Докінз дає собі лише 6 балів за семибальною шкалою атеїзму, яку сам же створив і на якій 7 означає стовідсоткову впевненість, що Бога немає. Чого це раптом найвідоміший атеїст світу так перестрахувався?
У будь-якому разі, головною метою Докінзової книжки залишається спроба довести хибність релігії й неможливість існування Бога за допомогою науки. Докінз намагається замінити «Бога» «еволюцією» і продемонструвати, що еволюційні чинники – виживання найсильніших, пристосування до навколишнього середовища і природний добір (вибіркове статеве розмноження найпристосованіших особин) – причина всієї сучасної різноманітності форм життя, а отже ніколи й не було потреби у «творцеві».
Також він стверджує, хоч і мимохідь, що Всесвіт як ціле постав завдяки певному небіологічному механізмові, що, як він заявляє, має бути «схожий на еволюційний». Докінз також пише, що «Дарвінівська еволюція, а точніше, природний добір…не залишає каменя на камені від ілюзії задуму в сфері біології і вчить нас дуже критично ставитися до будь-яких гіпотез із цього приводу в царині фізики й космології.» Проблема «задуму» має семантичне навантаження, бо в цьому контексті часто натякає на погляди людей, що відкидають еволюцію, – йдеться про «розумний задум». Однак річ не в тому. Ми знаємо, що еволюція описує, як форми життя змінюються в часі. Постає питання, чи еволюція справді усуває первісного ініціятора законів природи, зокрема законів еволюції, і дуже важливу точку відліку еволюційного процесу. Поки що сучасна наука не в стані відповісти на це питання.
Враховуючи, що Докінз не має глибоких знань з фізики й математики, його аргументи стосовно походження Всесвіту легко спростувати. Власне, жоден грамотний фізик не відважився б стверджувати, що механізм, «подібний до біологічної еволюції» діє в чисто фізичному Всесвіті. А втім, ми детальніше розглянемо наукові аргументи Докінза проти релігії та їх слабкі місця трохи далі в цій книжці.
Менш ніж за рік після виходу в світ книжки Докінза Крістофер Гітченз підхопив неоатеїстичну агресивну наснагу й опублікував свою книжку «Бог не великий» (2007). Здається, Гітченз запозичив усі свої наукові докази в Докінза. Гітченз – політичний і соціологічний оглядач, а не науковець, а тому шукає доказів проти релігії головно в царині журналістики й філософії, а не серед наукових фактів. Отож, його книжка має багато спільного з двома ранішими полеміками Гаріса, бо так само менше за Докінзові праці спирається на науку, зате вдається до гострішого засуду релігії, звинувачуючи її у війнах, геноцидах, тортурах, що відбувалися впродовж історії людства. Як і Докінз, Гітченз звертається до історій зі свого власного життя, щоб проілюструвати крайню порочність, яке він бачить у всіх релігіях:
«Я належав до Грецької православної церкви, мабуть, із тієї самої причини, що змушує багатьох визнавати свою позірну належність до релігійної течії. Я став православним, бо цього хотіли батьки моєї дружини, греки з походження. Архієпископ, що прийняв мене до своєї парафії у день мого вінчання, таким чином отримавши плату за дві церемонії замість одної, пізніше палко підтримував своїх сербських одновірців і масових убивць, Радована Караджича та Ратка Младича, відповідальних за винищення тисяч людей у Боснії.»
Останнім часом декотрі неоатеїсти визнають, що самої лиш еволюції й біології недостатньо, щоб поставити крапку в суперечці про віру. Вони усвідомлюють, що «творення» стосується не лише живого світу, а й неживої природи, яка передує виникненню життя й підтримує його існування. Отож, вони – услід за Докінзом – почали розширювати коло своїх аргументів на користь Всесвіту без Бога. Для цього вони звернулися до фізики.
Найяскравіший приклад такого «наукового атеїзму» – книжка фізика Лоренза Крауса «Всесвіт із нічого: чому все існує» (2012), що стала бестселером. Сам автор каже, що надихнули його на написання цієї книжки розмови з Гітчензом, у яких останній висловлював бажання краще розуміти фізику й космологію, щоб ефективніше послуговуватись ними в своїх працях. На жаль, як пише автор, Гітченз помер, не встигнувши використати набуті знання й написати переднього слова, обіцяного Краусові. Проте Докінз таки написав післяслово до цієї книжки.
У своїй праці Краус стверджує, що Всесвіт виник «з нічого» – просто за «законами фізики». Він починає з переповідання добре відомої історії космології, починаючи з відкриття Едвіном Габлом і його колегами у 1929 році розширення Всесвіту до не менш важливого відкриття пришвидшеного розширення Всесвіту, що його в 1998 році зробили Сол Перлматер, Адам Ріс та Браян Шмідт (за це вони отримали Нобелівську премію з фізики в 2011 році). Тоді Краус, скориставшись квантовою теорією, доходить висновку, що повна енергія Всесвіту дорівнює нулеві, звідси Всесвіт постав «з нічого». Автор не пояснює, звідки він знає, що повна енергія Всесвіту точно дорівнює нулеві, якщо в ньому є величезна кількість «темної матерії» й «темної енергії», про які майже нічого не знаємо. Він також не розтлумачує, як з'явилися самі закони фізики. Краус стверджує, ніби «квантова механіка доводить, що Всесвіт мусив з'явитися». Власне, ми пізніше переконаємося, що квантова механіка нічого такого не доводить.
2010 року Сем Гаріс видає ще одну книжку, під назвою «Ландшафт моралі», у якій твердив, що мораль не походить від релігії, а швидше еволюціонує – подібно до інших рис. Схожу думку обстоює й філософ Деніел Денет, мовляв, еволюційна психологія пояснює розвиток свідомості й моралі, а отже немає потреби, щоб яка-небудь «свята книга» розтлумачувала, як слід поводитись.
Атеїзм існував іще за часів античності: послідовники грецького філософа Епікура (341 – 270 р. до н.е.) вірили, що життя виникло випадково і що не існує всевишньої істоти, яка б керував нами чи піклувався про нас. Подібно до його сучасника Демокріта, який висунув видатну гіпотезу, що Всесвіт складається з дрібних частинок, Епікур теж вірив у існування цих частинок і вважав, що їхні безладні рухи і взаємодії спричинилися до появи Всесвіту навколо нас – без жодного попереднього плану, задуму чи неперервного керування.
У будь-якому суспільстві завжди існували релігійні люди й атеїсти. Великих мислителів, наприклад Декарта, вороги часто звинувачували в атеїзмі, навіть якщо вони не підтримували його. А через те що правитель держави часто заручався підтримкою церкви й перебував під її впливом, атеїстів часто переслідували, а за єресь карали смертю. В Іспанії при проведенні автодафе, наприклад, євреїв спалювали живцем як єретиків. Та й італійського філософа, математика й ченця-домініканця Джордано Бруно спалили 1600 року в Римі після того як інквізиція визнала його винним у єретичних переконаннях, що Сонце – зоря і що у Всесвіті, ймовірно, є й інші цивілізації. А втім, переслідування атеїстів або тих, кого лише вважали ними, відбувалися сотні років тому.
Новий атеїзм войовничий, агресивний і налаштований проти вірян. Його прихильники дотримуються думки, що релігія – зло, і на повний голос заявляють про це вірянам. Нові атеїсти, неважливо, науковці вони чи ні, активно залучають науку до свого арсеналу доказів.
Неоатеїсти – Докінз, Краус, Гітченз, Гаріс і Денет – об’єднані спільною метою й підтримують одне одного. Але є одна проблема: наукові докази в книжках неоатеїстів – це не чиста наука, тобто об’єктивне знання про Всесвіт. Швидше, це «наука з умислом» – спростувати існування Бога. А отже докази цих письменників часто тендейційні. Вони викривляють і перекручують наукові дослідження, щоб проштовхувати своє. Це дуже схоже на те, що робить науковець, якому фармацевтична компанія платить за позитивний звіт про препарат сумнівної якості.
Світила науки, особливо в таких її галузях, як фізика (де більше математики), зазвичай не втягуються в атеїстичні дебати, а переважно займаються наукою винятково заради пізнання Всесвіту, залишаючи іншим філософські диспути на тему існування Бога (проте багато з них насправді можуть бути атеїстами). Тому й трапляються книжки науковців, що симпатизують атеїстам, але не стали ревними поборниками атеїзму.
Серед них Стівен Гокінг, чия книжка (в співавторстві з Леонардом Млодіновим) «Величний задум» (2010) стала своєрідною науковою одисеєю до меж пізнання у фізиці й космології. Вона підтримує тезу, що Бог не обов’язкова передумова існування Всесвіту, але не доходить до одержимих атеїстичних закликів, як у Докінза, Крауса, Денета й Гаріса.
Можна було б додати, що Гокінг сам не раз за свою тривалу кар’єру уживав слово «Бог», принаймні в значенні творця законів фізики, скажімо, оголошуючи: «Ми наближаємося до Бога!» (оцінюючи значення одного відкриття в теоретичній фізиці кілька років тому) і в назві книжки «Бог створив цілі числа» (2005) під його редакцією. Не маючи, звісно, на увазі будь-якої релігійної віри, Гокінг уживає слово «Бог», але Докінз, Гаріс, Денет і Краус узагалі ніколи б цього не зробили.
У своїй лекції в Оксфордському університеті, надрукованій пізніше в британській газеті «Ґардіан», Джеймс Вуд викриває деякі суттєві вади нового «войовничого атеїзму», а саме: його невтомні напади на будь-яке релігійне переконання, заперечення, що в особистих релігійних практиках взагалі може бути щось цінне; і впевненість, що всі західні релігії огидні. Як зауважив Вуд, лише діти часто «застрягають» у буквальному розумінні речей, але передбачається, що вони все ж переростуть це. Далі він додав:
«Неоатеїзм зациклився на подібному буквалізмі. Він паразитує на своєму ворогові. Так самісінько, як євангелістське християнство буквально трактує Святе Письмо і невибагливо вірить у «особового Бога», так і неоатеїзм, здається, веде боротьбу лише з буквальним тлумаченням Біблії. Так Бог неоатеїстів і Бог християн-фундаменталістів виявляються дуже схожими.»
Святе Письмо не слід сприймати буквально. Оригінальний єврейський текст Старого Заповіту й грецький Нового Заповіту написано дуже поетичною мовою. Але агресивні неоатеїсти схиляються до буквального тлумачення кожного слова, чого не зробив би жоден тямущий читач. Наприклад, Крістофер Гітченз наводить уривок з Книги Ісуса Навина 10:12,13:
«Тоді Ісус говорив Господеві того дня, коли Господь дав амореянина перед Ізраїлевих синів, та й сказав на очах Ізраїля:
«Стань, сонце, в Ґів’оні, а ти, місяцю, ув айялонській долині! І сонце затрималося, а місяць спинився, аж поки народ відімстився своїм ворогам».
Чи це написане в книзі Праведного? І сонце стало на половині неба, і не поспішало ся заходити майже цілий день.»
Гітченз заявляє, що «Текст Старого Заповіту рясніє снами й астрологією (сонце стояло, щоб Ісус Навин міг закінчити масову різню, та ще й у місцевості, яку так і не знайшли)». Юдейські тлумачі Талмуду ще в Середньовіччі розуміли, що цей уривок треба розуміти алегорично, бо ж сонце й місяць не можуть справді припинити свій рух, інакше це було б надзвичайне чудо, яке порушило б закони фізики, а тому неможливо, щоб це буквально сталося. Насправді описане тут – метафора, щоб читач міг яскраво уявити собі, як надзвичайно довго тривала битва. Часто ми чуємо, як хтось описує особливі моменти зі свого життя, скажімо, відпочинок на пляжі на якомусь тропічному острові, й каже: «Час завмер. Нам було так добре! Ми потягували свої напої й милувалися нескінченним заходом сонця.» Чи ж будемо прискіпуватися: а чи дійсно був захід нескінченним? Чи справді час завмер?
Слід визнати, неоатеїсти не перші, хто взявся за безкомпромісно буквальне тлумачення тексту Святого Письма. Католицька церква першою прийняла такий спосіб розуміння Біблії й упродовж століть непоступливо захищала його всупереч науковим відкриттям і теоріям про рух Землі, як відомо, переслідуючи Ґалілео Ґалілея та багатьох інших прихильників небіблійної геліоцентричної теорії. Але ж можна було б сподіватися, що неоатеїсти ХХІ століття краще знатимуться на цьому.
У дальших розділах я спростую доводи неоатеїстів і чітко покажу, що наука не спростовує існування Бога. Але спочатку звернемо увагу на те, як виникла релігія, й побачимо, що вона, власне, колись була тісно пов’язана з тим, що ми могли б назвати рудиментарною «наукою», бо являла собою спробу первісних людських спільнот зрозуміти природу і її закони.
Про автора:
Амір Аксель, відомий науковий письменник, математик, фізик, автор бестселера «Остання теорема Ферма» блискуче відповідає на досить сміливі заяви так званих неоатеїстів щодо походження Всесвіту й життя на землі і водночас дає мільйонам віруючих – і все ж освічених – людей чітке уявлення про те, що наука насправді може зараз стверджувати. Також він показує, як Усесвіт доводить можливість існування творця, і що віра й наука не є несумісними.
Ціла когорта маститих учених і мислителів, серед них Річард Докінз, Крістофер Гітченс, Лоуренс Краусс, категорично заявляють, що останні відкриття в науці однозначно доводять, що Бога немає, а Всесвіт виник з нічого; релігія ж, у свою чергу, є абсолютне зло, а еволюція пояснює все розмаїття і складність форм життя на землі, і навіть більше. У своїй книжці Амір Аксель висловлює незгоду з такими поглядами й ґрунтовно доводить, що наразі наука не може з певністю стверджувати, що не існує Творця, чий задум призвів до існування життя.
Книжка «Чому наука не заперечує існування Бога» містить ретельний аналіз теорій таких світил, як Роджер Пенроуз, Альберт Ейнштейн, Алан Гут, Чарльз Дарвін, і змушує дійти висновку, що всі вони не лише не заперечують, а навіть дають підстави припускати, що Творець таки існує.
Аксель звертається до таких маловивчених областей фізики, як квантова теорія, антропний принцип, ідеальні співвідношення в протонах і кварках, вчення про антиматерію і паралельні світи, і ясно показує, чому вони теж не доводять, що Бога немає.
ВІДГУКИ
Мудра книжка, спонукає до роздумів… Частина постійного й корисного діалогу людства з собою. Зрештою, все наше мистецтво, наука, релігійні переконання – це спроба надати змісту нашому захопливому й швидкоплинному існуванню.
(Алан Лайтмен, Вашингтон пост)
В особі Акселя Річард Докінз і його колеги-неоатеїсти знайшли собі гідного опонента. Випускник Берклі й Гарварду, математик Аксель блискуче розгромлює заяви неоатеїстів, нібито наука вже довела, що Бога немає. Наводячи незаперечні докази, Аксель показує, що Докінз та його однодумці лише спотворюють наукові методи й досягнення щоразу, коли спрямовують свої напади на будь-який аспект проблеми, за винятком хіба що буквального тлумачення Біблії. Дарвінівська теорія не змогла пояснити, як людська свідомість з’явилася без божественного втручання. Спроба звести приголомшливо точні співвідношення, спричинені Великим вибухом до квантової фізики теж залишає без відповіді дуже важливі питання. Намагання довести, що Бога немає, за допомогою теорії ймовірностей теж зазнають невдачі після глибшого дослідження. Коли неоатеїсти намагаються знайти підтримку своїх недосконалих гіпотез, апелюючи до авторитету Айнштайна, Аксель ловить їх на висмикуванні цитат, щоб приховати метафізичні погляди великого фізика. Тих, хто знається на сучасній науці, Аксель зрештою переконує шукати в ній не доказів проти існування Бога, а захопливі таємниці, як-от запаморочливі перспективи нескінченності, які дуже релігійний теоретик Ґеорґ Кантор уздрів за своєю революційною континуум-гіпотезою. Може, ці таємниці й не доводять існування Бога, зате зворушують до глибини.
(Брайс Крістенсен, доцент, викладач англійської мови, Університет Південної Юти)
Нова книга Аміра Д. Акселя «Чому наука не заперечує існування Бога» - результат його титанічної праці, щоб показати, чому багато науковців і філософів не можуть порозумітися, коли йдеться про одвічні питання… Книжка Акселя варта того, аби її прочитати.
(Джон Фарел, Форбс)
Якби кожен розумів так добре, як Амір Аксель, що релігія й наука як способи пізнання світу не суперечать одна одній і навіть не лежать в одній площині, то у світі було б набагато легше жити.
(Іен Татерсол, Американський музей природознавства (відділ антропології); автор книжки «Господарі планети: у пошуках походження людини»)
Аксель – один із найвідоміших популяризаторів науки.
(Паблішерз віклі)
Амір Аксель – кумир наукового письменства.
(Віламет вік)
Пояснює, що наука й релігія не мусять бути несумісними, [й] можна поєднувати визнання наукового прогресу з відданістю своїй релігії.
(Біліфнет)
У книжці «Чому наука не заперечує існування Бога» Амір Аксель вдало поєднує наукову достовірність, елегантність стилю й потужну арґументацію. До того ж, він має рацію.
(Раббі Давид Волп, Синайський храм (Лос-Анджелес), автор книжки «Чому віра важлива»)
Глибока, пізнавальна мандрівка теренами сучасної науки й філософії, а також повне розкриття проблеми, яку людство не може пояснити вже тисячоліттями.
(Маріо Лівіо, астрофізик, Науковий інститут космічного телескопа, автор книжок «Чи Бог знає математику?» і «Геніальні помилки»)
ЧОМУ НАУКА НЕ ЗАПЕРЕЧУЄ ІСНУВАННЯ БОГА
Зміст
Вступ.
Передмова: зародження неоатеїзму.
1. Коеволюція релігії та науки на її первісному етапі.
2. Чому археологія не спростовує Біблію.
3. Наука міняє напрям.
4. Тріумфальні досягнення науки ХІХ століття.
5. Айнштайн, Бог і Великий вибух.
6. Бог і квант.
7. Псевдотеорія «Всесвіту з нічого».
8. І на восьмий день створив Господь багатосвіт.
9. Математика, ймовірність і Бог.
10. Хаос, катастрофи та межі людського пізнання.
11. Між Богом і антропним принципом.
12. Обмеження еволюції.
13. Мистецтво, символічне мислення та невидна межа.
14. Трохи про нескінченність.
15. Висновок: чому «наукове» підґрунтя атеїзму не витримує критики.
ВСТУП
Під час телевізійних дебатів про релігію та науку в рамках міжнародної конференції ідей «Місто ідей» (La Ciudad de las Ideas), що відбувалася в листопаді 2010 року в місті Пуеблі (Мексика), відомий британський еволюційний біолог і атеїст Річард Докінз зробив нову заяву: наше розуміння фізики – це головне джерело доказів проти існування «творця». До того Докінз багато років спростовував існування Бога за допомогою самої лише біології та еволюції. Я теж виступав на тій конференції в Мексиці, і той випадок спонукав мене оприлюднити основну ідею цієї книжки: насправді наука поки не має доказів того, що твердження про існування божественного творця помилкове. І далі я покажу, що ми аж ніяк не досягли тієї миті, коли людство – іменем науки – може заявляти, що Бога немає.
Я слухав, як Докінз свавільно інтерпретує поняття з фізики й математики, і в пам’яті виринали певні моменти з моєї кар’єри професора математики й статистики, а також наукового письменника. У 1970-х роках, тоді ще як студент Каліфорнійського університету в Берклі, я працював у лабораторії професора Ґабора Соморяя. Цей фізико-хемік сподівався розкрити таємницю походження життя, досліджуючи процеси, що відбуваються на поверхні кристалічної ґратки платини. У нього була теорія, що сотні мільйонів років тому каталіз на первісній кристалічній поверхні привів до зародження життя. Соморяй так і не спромігся її довести. Усі його зусилля відтворити незбагненні процеси, що породжують життя з неживих хемічних елементів і речовин, не мали успіху. Це змусило його повернутися до скромного захоплення складною будовою Всесвіту (але він долучився до розробляння автомобільного нейтралізатора, і тим зажив собі слави).
Я також згадав, як вивчав надзвичайно складні закони квантової механіки: спочатку на видатній лекції, яку дав у Берклі Вернер Гайзенберґ – один із піонерів у цій галузі – лише за кілька років до своєї смерті; відтак на заняттях з новітньої фізики. Ці закони такі незбагненні для нас (Річард Файнмен якось сказав: «Якщо ви думаєте, що розумієтеся на квантовій механіці, то ви зовсім не розумієтеся на квантовій механіці.»), що спроби Докінза та цілого ряду космологів довести, начебто химерні правила квантової фізики пояснюють, як Всесвіт з’явився «з нічого» (а значить, Бога немає), дуже мене подивували.
Як науковий письменник, що здебільша працює з математикою, фізикою та космологією, я сотні разів замислювався над тим, що для мене найбільша з усіх таємниць: яким чином у надзвичайно гарячому й густому первинному бульйоні, за частку секунди після Великого вибуху, кварки раптом зібралися по троє, до того ж саме 2 верхніх і один нижній, щоб утворити протони, а два нижніх і один верхній, щоб утворити нейтрони. Я постійно запитував себе, як таке можливо, щоб заряди кварків становили рівно 2/3 для верхнього і -1/3 для нижнього, без найменшої похибки, так, щоб якимось дивом протон приєднував до себе негативно заряджений електрон, а заряд нейтрона, отже, точно дорівнював нулеві? А саме це необхідна умова утворення атомів і молекул. Як така малоймовірна подія взагалі сталася без будь-якого заздалегідь спланованого розумного втручання? І ще, як так сталося, що маси елементарних частинок мають саме таке ідеальне співвідношення, за якого наш світ атомів і молекул узагалі може існувати? Яким способом сили природи – гравітація, електромагнетизм, сильна і слабка ядерні взаємодії, та ще загадкова «темна енергія», що пронизує космос, – дістають саме відповідні інтенсивності, необхідні, щоб підтримувати Всесвіт, який має потрібну стабільність, і ні колапсує, ні вибухає ще до того, як зародиться життя? Дуже важко уявити, що все це відбувалося випадково.
До речі, коли я проводив масштабне дослідження свідомості та можливих способів її появи в первісних гомінідів для своєї книжки «Єзуїт і череп» (про пекінську людину), мені довелося порозмовляти з усесвітньо відомими антропологами й археологами. Завдяки цьому я зрозумів, як мало ми знаємо про свідомість: що це таке, як вона з’явилася, та яке значення має як ступінь людського розвитку. Коротше кажучи, ми майже нічого не знаємо про себе, не те що про Бога.
Ми дуже туманно собі уявляємо, як утворилися складні евкаріотичні клітини живих організмів, а з ними й усе розмаїття життєвих форм на Землі. З наукового погляду, ймовірність, що співвідношення всіх параметрів, потрібних для виникнення життя, – результат сліпого випадку, така мала, що відомий британський космолог Стівен Гокінг сказав: «Малоймовірно, щоб міг випадково виникнути Всесвіт, схожий на наш, якщо взяти до уваги всі можливі константи й закони, які мають для цього існувати.»
І ще: «Я вважаю, що коли мова заходить про походження Всесвіту, то в ній завжди є нотка релігійності.»
Інший видатний фізик, Роджер Пенроуз, узяв лише одну з багатьох величин, необхідних для зародження життя, і показав, що ймовірність, що вона стала такою випадково, дорівнює 1: . Такі числа змушують забути про категоричність. А тепер подумайте про шанси на випадковий розвиток розумного життя. Враховуючи те, яке неймовірне є існування нашого Всесвіту, я вважаю, що відкидати Бога чи акт створення, – видається зарозумілим.
Отже, думка написати книжку, в якій я міг би викласти своє переконання, що наука не спростувала існування Бога, оволоділа мною під час дебатів на Конференції ідей і потім лише міцніла впродовж іще трьох щорічних скликань цього надзвичайно заохочувального зібрання. Між іншим, конференція в Пуеблі, що збирає провідних мислителів, письменників, науковців світу, завдячує своїм існуванням докторові Андресові Ремеру, відомому мексиканському інтелектуалові й громадському діячеві.
Невдовзі після того, як мене у 2005 році нагородили стипендією Ґуґенгайма, доктор Ремер знайшов мене через Фонд Саймона Ґуґенгайма і запитав, чи хотів би я взяти участь у його першій конференції. Ми зустрілися в Кембриджі, Масачусетс, і я тут-таки запропонував свою допомогу й підтримку. Мої дебати з Докінзом були тільки частиною програми.
В останні роки бачимо швидке поширення переконання, що Бог і наука зовсім не сумісні. Думаю, багато людей, що підтримують цей погляд, викривлюють і саму науку, і її цінність. Наука має на меті знайти об’єктивну істину, тому треба обережно ставитися до намагань псевдонауковців просувати власні умовиводи й культурно обумовлені погляди.
Мета цієї книжки – захистити цілісність науки.
Я твердо переконаний, що духовність, релігія, віра дуже важливі в нашому житті. Вони змушують схилятися перед дивами природи, дотримуватися суспільних цінностей, спонукають дбати про слабких і вбогих, дають надію і певні моральні засади в нашому щодалі заплутанішому світі. Наука й релігія (в найширшому значенні цього слова) є інструменти людини у пошуку істини і розуміння, інструменти для пізнання й цінування космосу й нашого місця в ньому.
Мета цієї книжки не пропагувати погляди будь-якої релігійної течії чи виправдати репутацію якоїсь із численних – і далеко не ідеальних – релігійних інституцій. Слово «Бог» тут використовується в найширшому сенсі: Творця. Під духовністю, зокрема релігійною вірою, розуміється відвічна людська спонука пізнавати, відповідати і, можливо, орієнтуватися на цю абсолютну, початкову і вічну силу, без якої Всесвіт не існував би. Моя мета – повернути науку й віру до їм властивих царин і покінчити з плутаниною, вношуваною тими, хто прагне зруйнувати віру в ім’я науки.
Останні чверть століття я, як науковий письменник, висвітлюю найдивовижніші й найскладніші досягнення у фізиці й математиці, тому дуже добре усвідомлюю всі ризики, пов’язані з виданням цієї книжки. Я тут критикую докази багатьох відомих науковців, тому, цілком природно, готовий до шквалу критики й на свою адресу. Все ж я надто гостро відчуваю, що слід відновити добре ім’я науки, скомпрометоване деякими письменниками – новими атеїстами, і як важливо встановити речі прямо та відновити відмінність між строгою логікою й надмірним реагуванням.
Я щиро вдячний своєму доброму другові Андресу Ремерові за його неодноразові запрошення взяти участь у Конференції ідей, а також її організаторам за гостинність. Також хочу подякувати людям, чиї імена перераховано нижче, за честь упродовж років обговорювати питання науки й релігії. Я в боргу перед своїм літературним агентом Альбертом Цукерманом і його відданими колегами з «Райтерз Гауз» за їхню підтримку в написанні цієї книжки. Також надзвичайно вдячний Пітерові Габарду, моєму редакторові в «Гарпер Колінз», за всі його зусилля й за віру в мою книжку. Дякую асистентові редактора Коулу Гаґеру, який доклався до того, щоб проект видання цієї книжки просувався без перепон; технічному редакторові Ґреґу Вільпіку – за його уважність до дрібниць, а також дизайнерові Даян Стердж – за допомогу з виданням цієї книжки.
Інтерв’ю та дискусії
Філіп Андерсон, фізик, лавреат Нобелівської премії, Принстонський університет
Ален Аспект, фахівець із квантової теорії, Паризький університет
Офер Бар-Йосеф, археолог, Гарвардський університет
Шмулі Ботеах, рабин, письменник
Діпак Чопра, оратор, автор книжок на духовні теми
Річард Докінз, еволюційний біолог, Оксфордський університет
Дінеш Д’Соуза, автор книжок на політичні й релігійні теми
Джером І. Фрідмен, фізик, лавреат Нобелівської премії, Масачусетський технологічний інститут
Шелдон Ґлешов, фізик, лавреат Нобелівської премії, Бостонський університет
Алан Ґут, космолог і фізик, Масачусетський технологічний інститут
Акігіро Канаморі, математик, Бостонський університет
Томас Кінг, єзуїт-богослов, еволюціоніст (нині покійний), Джорджтаунський університет
Роберт Курзбен, еволюційний психолог, Нью-Йоркський університет
Леон Ледермен, фізик, лавреат Нобелівської премії, автор терміну частинка Бога, Чиказький університет
Бенуа Мандельброт, математик і засновник фрактальної геометрії (нині покійний), Ай-Бі-Ем та Єльський університет
Ґері Маркус, когнітивний психолог, Нью-Йоркський університет
Роджер Пенроуз, математик і фізик, Оксфордський університет
Мартін Перл, лавреат Нобелівської премії з фізики, Стенфордський університет
Сол Перлматер, лавреат Нобелівської премії, астрофізик, Каліфорнійський університет, Берклі
Томас Реді, єзуїт-богослов, Ватикан
Мартін Різ, королівський астроном Великої Британії, Кембридзький університет
Сагарон Шелах, математик, Єврейський університет
Майкл Шермер, головник редактор журналу «Скептик»
Абнер Шимоні, фізик і філософ, Бостонський університет
Джордж Смут, лавреат Нобелівської премії з фізики, Каліфорнійський університет, Берклі
Джек Штайнберґер, лавреат Нобелівської премії з фізики, ЦЕРН, Женева
Пол Стайнгардт, космолог, Принстонський університет
Леонард Сасскінд, фізик і космолог, Стенфордський університет
Іен Татерсол, палеоантрополог, Американський музей природознавства
Герард ’т Гоофт, лавреат Нобелівської премії з фізики, Утрехтський університет
Стівен Вайнберґ, лавреат Нобелівської премії з фізики, Техаський університет
Джон Арчибалд Вілер, фізик (нині покійний), Принстонський університет
Френк Вілчек, лавреат Нобелівської премії з фізики, Масачусетський технологічний інститут
Дейвід Волп, рабин і теолог
Антон Цайлінґер, фахівець з квантової фізики, Віденський університет.
ПЕРЕДМОВА
ЗАРОДЖЕННЯ НЕОАТЕЇЗМУ
Рух неоатеїзму став прямим наслідком трагедії 11 вересня 2001 року. Холоднокровне вбивство тисяч ні в чому не винних людей погідного осіннього дня шокувало Америку й увесь світ. Таке варварство в багатьох людей викликало справедливий гнів на релігію, яка могла бодай натякати, що її прибічникам слід чинити злочини в ім’я Бога. Як може будь-яка релігія, за ідеєю основана на слові Бога, спонукати людей нищити без розбору так багато інших людських життів, можливо, навіть своїх же одновірців? Це питання виникло в багатьох.
Одним із перших відреагував на болісну проблему Сем Гаріс. Упродовж трьох років після трагедії він видав книжку під назвою «Кінець віри: Релігія, терор і майбутнє розуму» (2004). У ній він нещадно критикує й піддає сумнівові цінність релігії як такої саме крізь призму подій 11 вересня. Він гаряче доводить, що віра, власне, будь-яка релігійна організація, не має права на існування в сучасному світі, бо приносить лише зло й розруху. І він висловив думку, що ми ніколи не зможемо протистояти екстремістському ісламові, якщо будемо дотримуватися власних релігійних переконань. За Гарісом, раціонально й ефективно боротися з агресивною релігією можуть лише люди без релігійних вірувань. Книжка відразу стала бестселером і розпалила вогнище суперечок. У своїй наступній книжці, «Лист до християнської нації» (2006), Гаріс відповів на критичні зауваги з приводу написаного в попередній.
Гаріс не науковець-практик, однак у своїх аргументах проти релігії використовує наукові поняття. Проте одна річ – виявляти справедливе обурення подіями 9/11, і зовсім інша – переходити до заперечення віри в цілому за допомогою «наукових» тверджень. А останнє прозвучало в дещо поблажливому тоні. Наведу приклад із його книжки:
«Все розмаїття складних форм життя на Землі розвинулося з простіших його форм за мільярди років. Це факт, який не підлягає обговоренню. Якщо ви сумніваєтеся, що люди еволюціонували від нижчих видів, то з таким же успіхом можете сумніватися, що Сонце – зоря. Певна річ, Сонце зовсім не виглядає, як звичайна зоря, але ми знаємо, що це зоря, і знаємо, що ця зоря просто розташована відносно близько до Землі».
Тут Гаріс наводить деякі сильні сторони науки: нині більшість людей переконані, що еволюція стала механізмом для біологічних змін на Землі. Але його твердження на кшталт «Сонце зовсім не виглядає, як звичайна зоря» і «ця зоря просто розташована відносно близько до Землі» базується на впевненості, що релігійні люди зовсім нічого не знають про науку.
Антирелігійні аргументи Гаріса поширюються на всі сфери сучасного життя:
«Найзгубніший наслідок релігії – це те, що вона відокремлює мораль від страждань. Релігія дозволяє людям уявляти, що їхня побожність – ознака високої моралі, але насправді вона не спонукає їх полегшити страждання інших людей чи тварин.»
На жаль, такі погляди притаманні неоатеїзмові. Його послідовники вважають, що релігія не має нічого спільного з мораллю, і часто на доказ цього наводять випадки ґвалтування й убивства малих дітей, геноцид, тортури та інші жахливі злочини. Гаріс говорить про конкретних вірян, чия релігія не дозволяє їм припинити ці звірства. Отже, Гаріс доходить висновку, що мораль і релігія ніяк не перетинаються. Ці докази зовсім не достатні, бо ж атеїсти не досягли кращих результатів у боротьбі з насиллям. Також слід визнати, що багато важливих благодійних організацій мають релігійне підґрунтя, й ігнорувати це було б несправедливо.
Того ж року, що Гаріс випустив свій «Лист до християнської нації», Річард Докінз, багатолітній поборник атеїзму в публічних лекціях і статтях, видав книжку «Бог як ілюзія» (2006), що навіть іще більше сколихнула світову громадськість. У ній Докінз використовує свої знання в галузі біології, щоб довести, що Бога не існує. Але на додаток до використання ідей з науки, здебільшого зі сфери еволюційної біології, та ще поверхового знання понять, насмиканих із фізики й космології, Докінз починає особистий хрестовий похід на Святе Письмо, особливо Старий Заповіт.
Процитувавши уривки з Біблії, де, за словами Докінза, «авраамівський Бог» постає мстивим, жорстоким, непередбачуваним і заздрісним, він таврує Бога як «злочинця-психопата». Докінз висловлює жах з приводу того, що людина з дещицею розуму може вірити в такого зіпсованого Бога, а тоді ганить певні аспекти Нового Заповіту, як-от непорочне зачаття, воскресіння та інші «чуда». Біолог говорить, що в природі не існує непорочних зачать, померлі не повертаються до життя і не підносяться на небеса. Одкровення – це не метод отримання інформації про світ, на відміну від наукових доказів. І в цьому я можу погодитися з Докінзом.
Дивно, проте, що Докінз із певною теплотою відгукується про англіканство (це релігія його батьків), навіть стримано хвалить англіканських священнослужителів, і жодним чином не критикує східні релігії, винахідливо назвавши їх «способом життя». Але то таки релігії, в повному розумінні цього слова.
Разом з тим Докінз ділиться деякими своїми зовсім уже не науковими поглядами, скажімо, що Каліґула набагато гірший за Гітлера (звідки йому знати?); або що краще вже ґвалтувати дітей, ніж нав’язувати їм якісь релігійні переконання. Стосовно останнього твердження Докінз покликається на власний досвід: він зазнав сексуальної наруги в дитинстві, але це, за його словами, викликало лише «ніяковість». А от те, що йому постійно нав’язували релігійні ідеї, завдало значно серйознішої шкоди. Цікаво, чи багато дорослих, які пережили сексуальне насильство у дитинстві, погодяться з такою позицією.
Докінз проводить крізь усю свою книжку ідею, що релігія не просто погана – це несосвітенна дурня. Її прихильники не заслуговують на повагу всіх інших членів суспільства. (У першому розділі книжки «Бог як ілюзія» Докінз присвячує цьому цілий параграф під назвою «Незаслужена повага»). Все ж, попри свої холоднокровні розгромні напади на релігію за її безглуздість, Докінз дає собі лише 6 балів за семибальною шкалою атеїзму, яку сам же створив і на якій 7 означає стовідсоткову впевненість, що Бога немає. Чого це раптом найвідоміший атеїст світу так перестрахувався?
У будь-якому разі, головною метою Докінзової книжки залишається спроба довести хибність релігії й неможливість існування Бога за допомогою науки. Докінз намагається замінити «Бога» «еволюцією» і продемонструвати, що еволюційні чинники – виживання найсильніших, пристосування до навколишнього середовища і природний добір (вибіркове статеве розмноження найпристосованіших особин) – причина всієї сучасної різноманітності форм життя, а отже ніколи й не було потреби у «творцеві».
Також він стверджує, хоч і мимохідь, що Всесвіт як ціле постав завдяки певному небіологічному механізмові, що, як він заявляє, має бути «схожий на еволюційний». Докінз також пише, що «Дарвінівська еволюція, а точніше, природний добір…не залишає каменя на камені від ілюзії задуму в сфері біології і вчить нас дуже критично ставитися до будь-яких гіпотез із цього приводу в царині фізики й космології.» Проблема «задуму» має семантичне навантаження, бо в цьому контексті часто натякає на погляди людей, що відкидають еволюцію, – йдеться про «розумний задум». Однак річ не в тому. Ми знаємо, що еволюція описує, як форми життя змінюються в часі. Постає питання, чи еволюція справді усуває первісного ініціятора законів природи, зокрема законів еволюції, і дуже важливу точку відліку еволюційного процесу. Поки що сучасна наука не в стані відповісти на це питання.
Враховуючи, що Докінз не має глибоких знань з фізики й математики, його аргументи стосовно походження Всесвіту легко спростувати. Власне, жоден грамотний фізик не відважився б стверджувати, що механізм, «подібний до біологічної еволюції» діє в чисто фізичному Всесвіті. А втім, ми детальніше розглянемо наукові аргументи Докінза проти релігії та їх слабкі місця трохи далі в цій книжці.
Менш ніж за рік після виходу в світ книжки Докінза Крістофер Гітченз підхопив неоатеїстичну агресивну наснагу й опублікував свою книжку «Бог не великий» (2007). Здається, Гітченз запозичив усі свої наукові докази в Докінза. Гітченз – політичний і соціологічний оглядач, а не науковець, а тому шукає доказів проти релігії головно в царині журналістики й філософії, а не серед наукових фактів. Отож, його книжка має багато спільного з двома ранішими полеміками Гаріса, бо так само менше за Докінзові праці спирається на науку, зате вдається до гострішого засуду релігії, звинувачуючи її у війнах, геноцидах, тортурах, що відбувалися впродовж історії людства. Як і Докінз, Гітченз звертається до історій зі свого власного життя, щоб проілюструвати крайню порочність, яке він бачить у всіх релігіях:
«Я належав до Грецької православної церкви, мабуть, із тієї самої причини, що змушує багатьох визнавати свою позірну належність до релігійної течії. Я став православним, бо цього хотіли батьки моєї дружини, греки з походження. Архієпископ, що прийняв мене до своєї парафії у день мого вінчання, таким чином отримавши плату за дві церемонії замість одної, пізніше палко підтримував своїх сербських одновірців і масових убивць, Радована Караджича та Ратка Младича, відповідальних за винищення тисяч людей у Боснії.»
Останнім часом декотрі неоатеїсти визнають, що самої лиш еволюції й біології недостатньо, щоб поставити крапку в суперечці про віру. Вони усвідомлюють, що «творення» стосується не лише живого світу, а й неживої природи, яка передує виникненню життя й підтримує його існування. Отож, вони – услід за Докінзом – почали розширювати коло своїх аргументів на користь Всесвіту без Бога. Для цього вони звернулися до фізики.
Найяскравіший приклад такого «наукового атеїзму» – книжка фізика Лоренза Крауса «Всесвіт із нічого: чому все існує» (2012), що стала бестселером. Сам автор каже, що надихнули його на написання цієї книжки розмови з Гітчензом, у яких останній висловлював бажання краще розуміти фізику й космологію, щоб ефективніше послуговуватись ними в своїх працях. На жаль, як пише автор, Гітченз помер, не встигнувши використати набуті знання й написати переднього слова, обіцяного Краусові. Проте Докінз таки написав післяслово до цієї книжки.
У своїй праці Краус стверджує, що Всесвіт виник «з нічого» – просто за «законами фізики». Він починає з переповідання добре відомої історії космології, починаючи з відкриття Едвіном Габлом і його колегами у 1929 році розширення Всесвіту до не менш важливого відкриття пришвидшеного розширення Всесвіту, що його в 1998 році зробили Сол Перлматер, Адам Ріс та Браян Шмідт (за це вони отримали Нобелівську премію з фізики в 2011 році). Тоді Краус, скориставшись квантовою теорією, доходить висновку, що повна енергія Всесвіту дорівнює нулеві, звідси Всесвіт постав «з нічого». Автор не пояснює, звідки він знає, що повна енергія Всесвіту точно дорівнює нулеві, якщо в ньому є величезна кількість «темної матерії» й «темної енергії», про які майже нічого не знаємо. Він також не розтлумачує, як з'явилися самі закони фізики. Краус стверджує, ніби «квантова механіка доводить, що Всесвіт мусив з'явитися». Власне, ми пізніше переконаємося, що квантова механіка нічого такого не доводить.
2010 року Сем Гаріс видає ще одну книжку, під назвою «Ландшафт моралі», у якій твердив, що мораль не походить від релігії, а швидше еволюціонує – подібно до інших рис. Схожу думку обстоює й філософ Деніел Денет, мовляв, еволюційна психологія пояснює розвиток свідомості й моралі, а отже немає потреби, щоб яка-небудь «свята книга» розтлумачувала, як слід поводитись.
Атеїзм існував іще за часів античності: послідовники грецького філософа Епікура (341 – 270 р. до н.е.) вірили, що життя виникло випадково і що не існує всевишньої істоти, яка б керував нами чи піклувався про нас. Подібно до його сучасника Демокріта, який висунув видатну гіпотезу, що Всесвіт складається з дрібних частинок, Епікур теж вірив у існування цих частинок і вважав, що їхні безладні рухи і взаємодії спричинилися до появи Всесвіту навколо нас – без жодного попереднього плану, задуму чи неперервного керування.
У будь-якому суспільстві завжди існували релігійні люди й атеїсти. Великих мислителів, наприклад Декарта, вороги часто звинувачували в атеїзмі, навіть якщо вони не підтримували його. А через те що правитель держави часто заручався підтримкою церкви й перебував під її впливом, атеїстів часто переслідували, а за єресь карали смертю. В Іспанії при проведенні автодафе, наприклад, євреїв спалювали живцем як єретиків. Та й італійського філософа, математика й ченця-домініканця Джордано Бруно спалили 1600 року в Римі після того як інквізиція визнала його винним у єретичних переконаннях, що Сонце – зоря і що у Всесвіті, ймовірно, є й інші цивілізації. А втім, переслідування атеїстів або тих, кого лише вважали ними, відбувалися сотні років тому.
Новий атеїзм войовничий, агресивний і налаштований проти вірян. Його прихильники дотримуються думки, що релігія – зло, і на повний голос заявляють про це вірянам. Нові атеїсти, неважливо, науковці вони чи ні, активно залучають науку до свого арсеналу доказів.
Неоатеїсти – Докінз, Краус, Гітченз, Гаріс і Денет – об’єднані спільною метою й підтримують одне одного. Але є одна проблема: наукові докази в книжках неоатеїстів – це не чиста наука, тобто об’єктивне знання про Всесвіт. Швидше, це «наука з умислом» – спростувати існування Бога. А отже докази цих письменників часто тендейційні. Вони викривляють і перекручують наукові дослідження, щоб проштовхувати своє. Це дуже схоже на те, що робить науковець, якому фармацевтична компанія платить за позитивний звіт про препарат сумнівної якості.
Світила науки, особливо в таких її галузях, як фізика (де більше математики), зазвичай не втягуються в атеїстичні дебати, а переважно займаються наукою винятково заради пізнання Всесвіту, залишаючи іншим філософські диспути на тему існування Бога (проте багато з них насправді можуть бути атеїстами). Тому й трапляються книжки науковців, що симпатизують атеїстам, але не стали ревними поборниками атеїзму.
Серед них Стівен Гокінг, чия книжка (в співавторстві з Леонардом Млодіновим) «Величний задум» (2010) стала своєрідною науковою одисеєю до меж пізнання у фізиці й космології. Вона підтримує тезу, що Бог не обов’язкова передумова існування Всесвіту, але не доходить до одержимих атеїстичних закликів, як у Докінза, Крауса, Денета й Гаріса.
Можна було б додати, що Гокінг сам не раз за свою тривалу кар’єру уживав слово «Бог», принаймні в значенні творця законів фізики, скажімо, оголошуючи: «Ми наближаємося до Бога!» (оцінюючи значення одного відкриття в теоретичній фізиці кілька років тому) і в назві книжки «Бог створив цілі числа» (2005) під його редакцією. Не маючи, звісно, на увазі будь-якої релігійної віри, Гокінг уживає слово «Бог», але Докінз, Гаріс, Денет і Краус узагалі ніколи б цього не зробили.
У своїй лекції в Оксфордському університеті, надрукованій пізніше в британській газеті «Ґардіан», Джеймс Вуд викриває деякі суттєві вади нового «войовничого атеїзму», а саме: його невтомні напади на будь-яке релігійне переконання, заперечення, що в особистих релігійних практиках взагалі може бути щось цінне; і впевненість, що всі західні релігії огидні. Як зауважив Вуд, лише діти часто «застрягають» у буквальному розумінні речей, але передбачається, що вони все ж переростуть це. Далі він додав:
«Неоатеїзм зациклився на подібному буквалізмі. Він паразитує на своєму ворогові. Так самісінько, як євангелістське християнство буквально трактує Святе Письмо і невибагливо вірить у «особового Бога», так і неоатеїзм, здається, веде боротьбу лише з буквальним тлумаченням Біблії. Так Бог неоатеїстів і Бог християн-фундаменталістів виявляються дуже схожими.»
Святе Письмо не слід сприймати буквально. Оригінальний єврейський текст Старого Заповіту й грецький Нового Заповіту написано дуже поетичною мовою. Але агресивні неоатеїсти схиляються до буквального тлумачення кожного слова, чого не зробив би жоден тямущий читач. Наприклад, Крістофер Гітченз наводить уривок з Книги Ісуса Навина 10:12,13:
«Тоді Ісус говорив Господеві того дня, коли Господь дав амореянина перед Ізраїлевих синів, та й сказав на очах Ізраїля:
«Стань, сонце, в Ґів’оні, а ти, місяцю, ув айялонській долині! І сонце затрималося, а місяць спинився, аж поки народ відімстився своїм ворогам».
Чи це написане в книзі Праведного? І сонце стало на половині неба, і не поспішало ся заходити майже цілий день.»
Гітченз заявляє, що «Текст Старого Заповіту рясніє снами й астрологією (сонце стояло, щоб Ісус Навин міг закінчити масову різню, та ще й у місцевості, яку так і не знайшли)». Юдейські тлумачі Талмуду ще в Середньовіччі розуміли, що цей уривок треба розуміти алегорично, бо ж сонце й місяць не можуть справді припинити свій рух, інакше це було б надзвичайне чудо, яке порушило б закони фізики, а тому неможливо, щоб це буквально сталося. Насправді описане тут – метафора, щоб читач міг яскраво уявити собі, як надзвичайно довго тривала битва. Часто ми чуємо, як хтось описує особливі моменти зі свого життя, скажімо, відпочинок на пляжі на якомусь тропічному острові, й каже: «Час завмер. Нам було так добре! Ми потягували свої напої й милувалися нескінченним заходом сонця.» Чи ж будемо прискіпуватися: а чи дійсно був захід нескінченним? Чи справді час завмер?
Слід визнати, неоатеїсти не перші, хто взявся за безкомпромісно буквальне тлумачення тексту Святого Письма. Католицька церква першою прийняла такий спосіб розуміння Біблії й упродовж століть непоступливо захищала його всупереч науковим відкриттям і теоріям про рух Землі, як відомо, переслідуючи Ґалілео Ґалілея та багатьох інших прихильників небіблійної геліоцентричної теорії. Але ж можна було б сподіватися, що неоатеїсти ХХІ століття краще знатимуться на цьому.
У дальших розділах я спростую доводи неоатеїстів і чітко покажу, що наука не спростовує існування Бога. Але спочатку звернемо увагу на те, як виникла релігія, й побачимо, що вона, власне, колись була тісно пов’язана з тим, що ми могли б назвати рудиментарною «наукою», бо являла собою спробу первісних людських спільнот зрозуміти природу і її закони.
Куцуватий текст 
, та переклад на 5. Навіть з плюсом 
. У тексті, щоправда, трапляються сліди радянської української, але загалом і мова на 5 (може, з мінусом) 
. Вичитку вишлю приватно. 
Цікавий ритм