КІТЧ, -у, чол.
1. Естетично бідний об'єкт масової культури, сучасного псевдомистецтва, творів, яким бракує смаку.
[В її роботах український кітч не становив унікального національного винятку, а був структурований за законами масового візуального мистецтва Європи й Америки (Т. Г. Свербилова. Від модерну до авангарду: Жанрово-стильова парадигма української драматургії першої третини ХХ століття). У такому випадку не можна бути певним, чи кітч є просто кумедним – можливо, що кітчова людина спить у кожному аматорові мистецтва, - чи він є водночас курйозним і критичним (Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей. Т. 2). Сьогодні вже багато митців зізнаються у своїй симпатії до кітчу; сформульовані навіть догми кітчу, серед яких чи не основним є лозунг «кітч є людяність, чуттєвість, світло» (Т. І Гундорова. Кітч і література). Однак взаємовідношення кітчу, який зорієнтований на предметність, і авангарду, який прагне редукувати предметність і стати нефігуративним мистецтвом, значно складніші («Слово і час»). Ярмаркові твори, в яких майстри зберігають один чи декілька елементів художньої мови традиційного мистецтва, тоді як усі інші є проявами кітчу (Минуле і сучасне Волині та Полісся). Ви, така чутлива до мистецького кітчу, втрачаєте свій інстинкт і смак, коли йдеться про моральну сферу, і зі спокійним сумлінням плекаєте погожий та неусвідомлений дилетантизм святості (Шульц Бруно. Книга листів).]
2. розм. Бездарність, відсутність смаку, халтура.
[Котрого з двох Куїнджі? — саркастично посміхнувся він. — Звісно, Архипа, — знизала плечима вона. — Роботи Юрія, як на мене, надто комерційні та тяжіють до кітчу (Сергій Батурин. Польовий командир). Молодші цих пісень уже не знали, їхній репертуар складався здебільша з родинно-побутової лірики і новіших жанрів, серед яких особливо улюбленим була мелодраматична, з явними елементами кітчу, балада (Пісенний фольклор Харківщини у записах 1979-1983 рр.).]