r2u.org.ua / e2u.org.ua

Як знайти роботу
Наталка ШЕВЧУК, 13.03.2013
Коли я вчилася на першому курсі, знайшла на якомусь фільмошному сайті оголошення "Потрібні ведучі в треш-проект". Люблю казитись, тож недовго думаючи, записалася на прослуховування.

Одягла якесь незбагненне вбрання, придумала мініатюру. То мав бути монолог "Реклама кетчупу "Валєра", стьобчик на тему експлуатації жіночих принад у рекламі. Я вдавала качка, який спокушає чоловіків купити своїй дружині "Валєру". Псевдосексуально мастилась кетчупом і простогнувала слоган "Ти не жив, якщо не куштував "Валєри". На кастингу було десятків з чотири акторок і модельок, і хоч ноги мала не найдовші, я вірила у свого "Валєру".

Після виступу в мене поцікавились, на який трешняк я б відважилась у кадрі. Відповіла: "Та все, що завгодно. Хіба що російською не заговорю". Не з нелюбові, просто я розмовляю українською.
Мої ненайдовші взяли. Пізніше продюсер казав, що незабутнє враження справила вся моя поява, але та фраза про "не заговорю" їх просто підкорила.

Взяла мовою. За час роботи у проекті засівала гречкою перехожих, імітувала кохання з надувним інопланетянином, виходила на спіритичний контакт із Бобом Марлі, але російською так і не заговорила. У те, що я корінна киянка, повірили тільки, коли принесла паспорт. Пізніше сама займалася підбором людей у творчий проект. Коли приходили західняки чи приїзджі з областей і намагалися говорити російською, знала наперед – з них діла не буде. Закомплексовані.

Ще за кілька років отримала цікаву пропозицію, бо, як пізніше розповідали, з усіх надісланих резюме, моє єдине було українською, і саме це зацікавило.

Мораль сієї байки банальна до непристойності: не закріпачуйтесь, лишайтеся собою. До речі, Боб Марлі чудово розумів мою українську.

Не та мова
Северин Наливайко, 09.11.2013

"Родько Виктория Володимирівна", – написала знайома в шапці свого резюме й забезпечила присутнім трохи сміху на вечір.

– А чого ти російською заповнюєш? Раз ми з Полтави, то пиши вже так, щоб усе було по-українськи, – після порції жартів каже її хлопець.

Зав'язалася розмова, як і наскільки впливає мова на успіх у пошуку роботодавця. Вирішили не нависати над Вікою, хай сама вирішує. Але домоглись обіцянки: вона щодня перечитуватиме по одній отриманій від мене статті.

– Все, – кажу хлопцям. – Скоро Україна матиме нову нацючку, – і виношую план нещадного зомбування.

На третій день листування згадую, що розміщував на сайті матеріал київської дописувачки Наталки Шевчук "Як знайти роботу". ­Авторка зізнавалась, як, закінчивши філологію КНУ Шевченка, пішла на телекастинг. На запитання, чого б вона ніколи не зробила на камеру, відказала: "Ну, хіба що російською не розмовляла б". – "А голою знялась би?" – "Чого ж ні?" Невідомо, друге їх підкупило чи перше, але Наталку взяли. І за якийсь час уже вона добирала нових людей на продакшн. "Не закріпачуйся. Говориш українською вдома? Так і на вулиці ж тебе зрозуміють!", – таким був посил у писанині піврічної давності.

– Ну добре, – каже після цього Вікторія. – Я сьогодні матиму співбесіду. Для експерименту спробую дотриматись української.

За кілька годин телефонує:

– Уявляєш, дзвонять мені ще з одного офіса. Думаю: "Що буде, те буде". Говорю українською. І чую: "О, хорошо, что у вас приличный украинский. Нам как раз такой диктор сейчас нужен".

За кілька днів обговорюємо на одній хаті подробиці, як то воно все так збіглося. І тут озивається один із господарів – інженер-будівельник Валєра:

– О, то, може, й мені переписати резюме українською, а то вже три тижні ніхто не віддзвонює?