Як сліпий з глухим говорили
Додано: Чет листопада 14, 2013 2:56 pm
Як сліпий з глухим говорили, або Про парламентські слухання з питань доступності і якості освіти
Дзеркало тижня, 25.10.2013
Інна Совсун, директорка Центру дослідження суспільства
23 жовтня у стінах парламенту відбулись слухання "Доступність і якість загальної середньої освіти: стан і шляхи поліпшення". На жаль, замість майданчика для критичного обговорення стану шкільної освіти слухання перетворились на політичне дійство.
Сумніви щодо того, чи можна буде почути щось нове, з'явились у момент, коли я побачила, як до приміщення Верховної Ради заходить відомий на всю Україну губернатор Харківської області Михайло Добкін. Оскільки пан губернатор не проявляв себе раніше як активний учасник освітніх дебатів, спершу подумалось, що він приїхав до Києва в інших справах, які збіглися у часі зі слуханнями.
Проте, як виявилось, пан Добкін таки приїхав поговорити про досягнення у розвитку шкільної освіти в Харківській області. Більше того, приїхав не сам, а з групою підтримки з числа харківських освітян. П'ять автобусів довкола Верховної Ради яскраво засвідчували масовий характер "підвезень" і нагадували звичні виборчі каруселі.
У своїй крайній наївності я навіть не спромоглася уявити, що можна здогадатись витратити зусилля і гроші для масового завезення освітян на слухання, які навіть не мають конкретних законодавчих наслідків.
Нормотворчі досягнення
Слухання проходили в сесійній залі парламенту під головуванням спікера Верховної Ради. Щоправда, досить скоро після виголошення загальної промови про важливість освіти для суспільного розвитку, пан голова покинув слухання, але хмара пафосу залишилася.
Першим виступав міністр освіти і науки України Дмитро Табачник. Монотонно зачитана промова пана міністра зводилась до демонстрації успіхів нового керівництва міністерства. Щоправда, мірила цих успіхів викликали деякі запитання. Так, пан Табачник відзначив, що під його керівництвом МОН було розроблено найбільшу кількість нормативних актів щодо упорядкування освітньої галузі, у тому числі – затверджено п'ять державних цільових програм.
Щоправда, пізніше у виступі депутатки від Партії регіонів Віталіни Дзоз пролунала скарга, що програма підвищення якості природничо-математичної освіти хоча і була затверджена, але не фінансується. Але, звісно, суперечності у виступі представників владної партії ніхто не помітив.
Іншим досягненням МОН пан Табачник назвав покращення результатів українських школярів у міжнародному порівняльному дослідженні TIMSS: позиція України у рейтингу з математики підвищилась з 25 місця у 2007 році до 19 місця у 2011 році, з природничих дисциплін – з 19 до 18 місця. Щоправда, оскільки дослідження проводилось менше ніж через рік після призначення Табачника на посаду, можна сперечатись про те, наскільки такі показники є результатом роботи міністерства власне під його керівництвом.
Далі пан Табачник зазначив, що необхідним є більше залучення батьків до процесів виховання та освіти учнів. Складно не погодитись, що роль батьків є критично важливою для розвитку дитини. Разом з тим, подібні заклики часто означають, що батьки повинні не лише більше часу проводити з дітьми, а й залучатись до їхньої освіти фінансово. Сам міністр сказав, що не бачить проблеми у тому, що школи значною мірою залежать від "благодійних фондів", головне — щоб вони чесно використовувались. І жодним чином не згадав, що це породжує нерівність у доступі до освіти, подолання якої було головним закликом у виступі голови парламентського комітету з питань науки і освіти Лілії Гриневич.
Втрачені соціальні ліфти
Пані голова комітету у своєму виступі наводила дані про різку відмінність у результатах ЗНО дітей з села і міста, про фактично нульові шанси отримання вищої освіти для дітей, чиї батьки не мають університетського диплому. Усе це свідчить про те, що матеріальне і соціальне становище сімей дуже суттєво впливає на освітні можливості дітей. На основі цих даних пані Гриневич робила висновок, що "українська освіта замість того, щоб долати бідність, відтворює її".
Звісно, така ситуація не є результатом діяльності одного лиш міністра Табачника, так само як не можна говорити, що вона є типовою лише для України. Звісно, у різних країнах глибина цієї проблема є неоднаковою – скандинавські країни найкращою мірою забезпечують соціальну мобільність через освіту, США чи Британія – дуже стратифіковані з обмеженими можливостями пересування між соціальними класами, у тому числі через освіту.
Проте в усіх західних країнах питання соціальної мобільності постійно обговорюється, відслідковується і контролюється. Парламентські слухання показали, що в України ця проблема не стоїть на порядку денному взагалі.
Звісно, вкрай слабкі оплески після виступу пані Гриневич значною мірою пояснюються політичними причинами, а не байдужістю до піднятої нею проблеми. Коли в залі міністр – аплодувати треба саме йому, а не його критикам.
Проте навіть якщо прослідкувати за громадськими дискусіями щодо проблем освіти, стає очевидним, що різні стартові можливості для дітей зовсім не проблематизуються і продовжують побутувати міфи про те, що "якщо постаратись – то можна вступити у найкращі університети країни навіть після закінчення сільської школи".
Звісно, такі приклади є, але вони не змінюють загальної статистики, котра вперто доводить, що матеріальні можливості батьків мають дуже суттєвий вплив на якість освіти учнів.
На жаль, абсолютна більшість виступаючих на слуханнях про проблему доступності освіти не згадували. А пан Добкін взагалі заявив, що він не дуже зрозумів, про що говорила пані голова комітету і взагалі, замість говорити і запити писати – краще б члени комітету скинулись і встановили хоч один туалет у сільській школі.
Питання санвузлів у школах згадувалось у виступі харківського губернатора декілька разів, на відміну від проблеми доступності освіти. Але щільно посаджені освітяни Харківського регіону дуже активно плескали в долоні і ствердно хитали головами, всіляко демонструючи повагу до керівництва області.
До слова, після завершення слухань привезені автобусами харківські освітяни з щасливими обличчями вишикувались для спільної фотографії з паном Добкіним. Лиш тоді стали зрозумілі масштаби участі харківської делегації у заході – до спільної знимки стало щонайменше п'ятдесят чоловік (усього у слуханнях взяло участь близько 500 осіб). Звісно, окрім губернатора, жоден інший освітянин Харківщини права виступу не отримав, та й що нового могли повідомити люди, які не вбачали проблеми у тому, що їх очевидно було використано з політичними цілями.
При цьому у харківських медіа, навіть попри повну їхню контрольованість владою, уже другий тиждень виринають репортажі про обурення шкільних вчителів місцевих шкіл через необхідність приховувати підручники без міністерського грифу. Проте, звісно, то говорять "неправильні" вчителі, які не заслужили права виступити на найвищій парламентській трибуні.
Львівський демарш
За кілька днів до слухань було оприлюднено відкрите звернення педагогічних працівників Львівщини до учасників парламентських слухань. Львівські вчителі визнають, що "станом на сьогодні система середньої освіти в Україні загалом не спроможна забезпечити якісної загальної освіти". У тексті вказуються на проблеми з новими стандартами, недофінансуванням, "благодійними внесками", браком якісного моніторингу.
Взагалі, для тих, хто має хочь якесь відношення до української школи, у зверненні не було нічого нового. Проте міністр Табачник висловив припущення, що львівське звернення було інспіроване керівництвом комітету, оскільки сім пунктів рекомендацій фактично слово в слово відтворені у проекті резолюції слухань, підготованому у стінах парламенту.
При цьому пан міністр сказав, що якби у дисертації виявили чужий текст – то це було б порушенням. Звісно, у відповідь на цей закид можна було б згадати, що дисертації самого пана Табачника досі так і не було знайдено. Проте надто інтелігентна голова комітету Гриневич лиш коротко роз'яснила, що резолюція готувалась на основі пропозицій, надісланих з різних джерел, тому нічого дивного у збігові немає.
"Право на істину"
У своєму виступі пан Табачник зробив начебто загальний закид про те, що "дехто" окупував "право на істину". При цьому протягом слухань складалось стійке враження, що проблемою є не факт окупації права на істину, а її характер. "Істина", котра містить хоч якусь критику, є окупаційною, а підтримка слів міністра – це, звісно ж, правильна істина.
Коли літній методист з іноземних мов Бориспільського районного відділу освіти Київської області Анатолій Шванц дуже доцільно вказав, що є проблема із запровадженням другої іноземної мови в школах, оскільки більшість вчителів можуть викладати лиш одну іноземну, то одразу після нього виступив ректор Київського національного лінгвістичного університету Роман Васько, який заявив, що в його університеті фактично усі випускники мають право викладати дві мови.
Пан ректор не вказав, яка частка його випускників їде працювати в школи області, але при цьому дорікнув попередньому виступаючому за відсутність ініціативи з перекваліфікації вчителів, оскільки з Бориспільського району не надійшло жодного запиту на перепідготовку педагогів. Звідки мало управління освіти взяти гроші на таку перепідготовку, пан ректор, звісно ж, не зазначив.
Незамінний директор Інститут інноваційних технологій і змісту освіти Олександр Удод так само озвучив закид в бік керівництва профільного комітету Верховної Ради: "Хто дав право в проекті резолюції говорити, що стан шкільної освіти незадовільний?" (закид супроводжували бурхливі оплески із зали, особливо – з боку "харківської делегації"). Відповідаючи на нього, пані Гриневич вказала на явну маніпуляцію, адже у проекті резолюції нічого подібного немає. Проте на її слова зала не відреагувала. Звісно ж, адже істина уже була проголошена, навіщо звіряти її текстом, який був розданий усім учасникам.
* * *
За дивним збігом обставин, я закінчила ту ж школу, що й Михайло Добкін. У цій одній з найпрестижніших гімназій Харкова, подібно до решти шкіл в Україні, були як блискучі вчителі і учні, так і посередні, або ж і відверто слабкі. Такою, зрештою, є уся українська освіта на сьогодні – у ній є і ентузіасти своєї справи, і пристосуванці.
Якщо ми дійсно хочемо підвищити якість освіти та її доступність – треба для початку навчитись відверто говорити про наявні проблеми. А коли люди, які заявляють про необхідність розвитку критичного мислення, не спроможні відрефлексувати своє власне становище, це тільки профанує реформи.
Парламентські слухання справили гнітюче враження – адже було очевидно, що проговорювання недоліків системи прирівнюється до зради корпоративних інтересів, або ж і простого оббріхування.
Звичною залишається традиція говорити про проблеми за закритими дверима, щоб не почуло керівництво. Цікаво, про що говорили представники харківської делегації, коли губернатор їх не чув?
Дзеркало тижня, 25.10.2013
Інна Совсун, директорка Центру дослідження суспільства
23 жовтня у стінах парламенту відбулись слухання "Доступність і якість загальної середньої освіти: стан і шляхи поліпшення". На жаль, замість майданчика для критичного обговорення стану шкільної освіти слухання перетворились на політичне дійство.
Сумніви щодо того, чи можна буде почути щось нове, з'явились у момент, коли я побачила, як до приміщення Верховної Ради заходить відомий на всю Україну губернатор Харківської області Михайло Добкін. Оскільки пан губернатор не проявляв себе раніше як активний учасник освітніх дебатів, спершу подумалось, що він приїхав до Києва в інших справах, які збіглися у часі зі слуханнями.
Проте, як виявилось, пан Добкін таки приїхав поговорити про досягнення у розвитку шкільної освіти в Харківській області. Більше того, приїхав не сам, а з групою підтримки з числа харківських освітян. П'ять автобусів довкола Верховної Ради яскраво засвідчували масовий характер "підвезень" і нагадували звичні виборчі каруселі.
У своїй крайній наївності я навіть не спромоглася уявити, що можна здогадатись витратити зусилля і гроші для масового завезення освітян на слухання, які навіть не мають конкретних законодавчих наслідків.
Нормотворчі досягнення
Слухання проходили в сесійній залі парламенту під головуванням спікера Верховної Ради. Щоправда, досить скоро після виголошення загальної промови про важливість освіти для суспільного розвитку, пан голова покинув слухання, але хмара пафосу залишилася.
Першим виступав міністр освіти і науки України Дмитро Табачник. Монотонно зачитана промова пана міністра зводилась до демонстрації успіхів нового керівництва міністерства. Щоправда, мірила цих успіхів викликали деякі запитання. Так, пан Табачник відзначив, що під його керівництвом МОН було розроблено найбільшу кількість нормативних актів щодо упорядкування освітньої галузі, у тому числі – затверджено п'ять державних цільових програм.
Щоправда, пізніше у виступі депутатки від Партії регіонів Віталіни Дзоз пролунала скарга, що програма підвищення якості природничо-математичної освіти хоча і була затверджена, але не фінансується. Але, звісно, суперечності у виступі представників владної партії ніхто не помітив.
Іншим досягненням МОН пан Табачник назвав покращення результатів українських школярів у міжнародному порівняльному дослідженні TIMSS: позиція України у рейтингу з математики підвищилась з 25 місця у 2007 році до 19 місця у 2011 році, з природничих дисциплін – з 19 до 18 місця. Щоправда, оскільки дослідження проводилось менше ніж через рік після призначення Табачника на посаду, можна сперечатись про те, наскільки такі показники є результатом роботи міністерства власне під його керівництвом.
Далі пан Табачник зазначив, що необхідним є більше залучення батьків до процесів виховання та освіти учнів. Складно не погодитись, що роль батьків є критично важливою для розвитку дитини. Разом з тим, подібні заклики часто означають, що батьки повинні не лише більше часу проводити з дітьми, а й залучатись до їхньої освіти фінансово. Сам міністр сказав, що не бачить проблеми у тому, що школи значною мірою залежать від "благодійних фондів", головне — щоб вони чесно використовувались. І жодним чином не згадав, що це породжує нерівність у доступі до освіти, подолання якої було головним закликом у виступі голови парламентського комітету з питань науки і освіти Лілії Гриневич.
Втрачені соціальні ліфти
Пані голова комітету у своєму виступі наводила дані про різку відмінність у результатах ЗНО дітей з села і міста, про фактично нульові шанси отримання вищої освіти для дітей, чиї батьки не мають університетського диплому. Усе це свідчить про те, що матеріальне і соціальне становище сімей дуже суттєво впливає на освітні можливості дітей. На основі цих даних пані Гриневич робила висновок, що "українська освіта замість того, щоб долати бідність, відтворює її".
Звісно, така ситуація не є результатом діяльності одного лиш міністра Табачника, так само як не можна говорити, що вона є типовою лише для України. Звісно, у різних країнах глибина цієї проблема є неоднаковою – скандинавські країни найкращою мірою забезпечують соціальну мобільність через освіту, США чи Британія – дуже стратифіковані з обмеженими можливостями пересування між соціальними класами, у тому числі через освіту.
Проте в усіх західних країнах питання соціальної мобільності постійно обговорюється, відслідковується і контролюється. Парламентські слухання показали, що в України ця проблема не стоїть на порядку денному взагалі.
Звісно, вкрай слабкі оплески після виступу пані Гриневич значною мірою пояснюються політичними причинами, а не байдужістю до піднятої нею проблеми. Коли в залі міністр – аплодувати треба саме йому, а не його критикам.
Проте навіть якщо прослідкувати за громадськими дискусіями щодо проблем освіти, стає очевидним, що різні стартові можливості для дітей зовсім не проблематизуються і продовжують побутувати міфи про те, що "якщо постаратись – то можна вступити у найкращі університети країни навіть після закінчення сільської школи".
Звісно, такі приклади є, але вони не змінюють загальної статистики, котра вперто доводить, що матеріальні можливості батьків мають дуже суттєвий вплив на якість освіти учнів.
На жаль, абсолютна більшість виступаючих на слуханнях про проблему доступності освіти не згадували. А пан Добкін взагалі заявив, що він не дуже зрозумів, про що говорила пані голова комітету і взагалі, замість говорити і запити писати – краще б члени комітету скинулись і встановили хоч один туалет у сільській школі.
Питання санвузлів у школах згадувалось у виступі харківського губернатора декілька разів, на відміну від проблеми доступності освіти. Але щільно посаджені освітяни Харківського регіону дуже активно плескали в долоні і ствердно хитали головами, всіляко демонструючи повагу до керівництва області.
До слова, після завершення слухань привезені автобусами харківські освітяни з щасливими обличчями вишикувались для спільної фотографії з паном Добкіним. Лиш тоді стали зрозумілі масштаби участі харківської делегації у заході – до спільної знимки стало щонайменше п'ятдесят чоловік (усього у слуханнях взяло участь близько 500 осіб). Звісно, окрім губернатора, жоден інший освітянин Харківщини права виступу не отримав, та й що нового могли повідомити люди, які не вбачали проблеми у тому, що їх очевидно було використано з політичними цілями.
При цьому у харківських медіа, навіть попри повну їхню контрольованість владою, уже другий тиждень виринають репортажі про обурення шкільних вчителів місцевих шкіл через необхідність приховувати підручники без міністерського грифу. Проте, звісно, то говорять "неправильні" вчителі, які не заслужили права виступити на найвищій парламентській трибуні.
Львівський демарш
За кілька днів до слухань було оприлюднено відкрите звернення педагогічних працівників Львівщини до учасників парламентських слухань. Львівські вчителі визнають, що "станом на сьогодні система середньої освіти в Україні загалом не спроможна забезпечити якісної загальної освіти". У тексті вказуються на проблеми з новими стандартами, недофінансуванням, "благодійними внесками", браком якісного моніторингу.
Взагалі, для тих, хто має хочь якесь відношення до української школи, у зверненні не було нічого нового. Проте міністр Табачник висловив припущення, що львівське звернення було інспіроване керівництвом комітету, оскільки сім пунктів рекомендацій фактично слово в слово відтворені у проекті резолюції слухань, підготованому у стінах парламенту.
При цьому пан міністр сказав, що якби у дисертації виявили чужий текст – то це було б порушенням. Звісно, у відповідь на цей закид можна було б згадати, що дисертації самого пана Табачника досі так і не було знайдено. Проте надто інтелігентна голова комітету Гриневич лиш коротко роз'яснила, що резолюція готувалась на основі пропозицій, надісланих з різних джерел, тому нічого дивного у збігові немає.
"Право на істину"
У своєму виступі пан Табачник зробив начебто загальний закид про те, що "дехто" окупував "право на істину". При цьому протягом слухань складалось стійке враження, що проблемою є не факт окупації права на істину, а її характер. "Істина", котра містить хоч якусь критику, є окупаційною, а підтримка слів міністра – це, звісно ж, правильна істина.
Коли літній методист з іноземних мов Бориспільського районного відділу освіти Київської області Анатолій Шванц дуже доцільно вказав, що є проблема із запровадженням другої іноземної мови в школах, оскільки більшість вчителів можуть викладати лиш одну іноземну, то одразу після нього виступив ректор Київського національного лінгвістичного університету Роман Васько, який заявив, що в його університеті фактично усі випускники мають право викладати дві мови.
Пан ректор не вказав, яка частка його випускників їде працювати в школи області, але при цьому дорікнув попередньому виступаючому за відсутність ініціативи з перекваліфікації вчителів, оскільки з Бориспільського району не надійшло жодного запиту на перепідготовку педагогів. Звідки мало управління освіти взяти гроші на таку перепідготовку, пан ректор, звісно ж, не зазначив.
Незамінний директор Інститут інноваційних технологій і змісту освіти Олександр Удод так само озвучив закид в бік керівництва профільного комітету Верховної Ради: "Хто дав право в проекті резолюції говорити, що стан шкільної освіти незадовільний?" (закид супроводжували бурхливі оплески із зали, особливо – з боку "харківської делегації"). Відповідаючи на нього, пані Гриневич вказала на явну маніпуляцію, адже у проекті резолюції нічого подібного немає. Проте на її слова зала не відреагувала. Звісно ж, адже істина уже була проголошена, навіщо звіряти її текстом, який був розданий усім учасникам.
* * *
За дивним збігом обставин, я закінчила ту ж школу, що й Михайло Добкін. У цій одній з найпрестижніших гімназій Харкова, подібно до решти шкіл в Україні, були як блискучі вчителі і учні, так і посередні, або ж і відверто слабкі. Такою, зрештою, є уся українська освіта на сьогодні – у ній є і ентузіасти своєї справи, і пристосуванці.
Якщо ми дійсно хочемо підвищити якість освіти та її доступність – треба для початку навчитись відверто говорити про наявні проблеми. А коли люди, які заявляють про необхідність розвитку критичного мислення, не спроможні відрефлексувати своє власне становище, це тільки профанує реформи.
Парламентські слухання справили гнітюче враження – адже було очевидно, що проговорювання недоліків системи прирівнюється до зради корпоративних інтересів, або ж і простого оббріхування.
Звичною залишається традиція говорити про проблеми за закритими дверима, щоб не почуло керівництво. Цікаво, про що говорили представники харківської делегації, коли губернатор їх не чув?
