Мовна ситуація очима вихідця з Донбасу
Додано: Вів серпня 27, 2013 6:21 pm
Мовна ситуація очима вихідця з Донбасу
Сергій Лащенко, 23.08.2013, "День"
Про Олексія Курінного випадково дізнався від друзів. Мовляв, цей молодий столичний науковець дуже цікавиться Кубанню. А ще Берестейщиною, Придністров’ям та іншими регіонами компактного проживання українців. Ѓрунтовно досліджував тему Голодомору 1932—1933 років на Північному Кавказі. Мені допомогли зв’язатися з Олексієм, і ми цілу годину розмовляли під київськими каштанами. Виявилося, що переді мною людина з донбаським корінням, а це викликало додатковий інтерес. Тож пропоную найцікавіше із розмови з перспективним науковцем, людиною, яку можна вважати яскравим представником молодого покоління «мовних аналітиків за покликанням». Разом з тим Олексій Курінний — експерт Центру політико-правових реформ, старший викладач кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук Національного університету «Києво-Могилянська академія. Перше моє запитання до нього — про відсоток україномовного населення в столиці.
«У Києві, за моїми експертними оцінками, 20—25% мешканців щодня розмовляє українською мовою, — каже Олексій. — Мої дані практично збігаються зі спостереженнями інших експертів, таких як Василь Бабич (він пише статті на цю тему) і з останніми дослідженнями Галини Залізняк. Зрозуміло, рахувати можна по-різному. Можна заїхати у спальний мікрорайон і послухати, якою мовою розмовляють пересічні хлопці й дівчата, яким нема чого робити вечорами. У нас «на лавочках» російською розмовляє 90—95% населення мікрорайонів. Але це не означає, що весь Київ російськомовний аж до такої міри. Україномовні громадяни зазвичай об’єднані за інтересами. Тому й українську мову можна частіше почути в громадському транспорті або десь у центрі міста. Але ця обставина свідчить, що мовна асиміляція українців, безперечно, триває. Навіть у столиці».
Про свою українізацію Олексій розповідає цікаву історію: «Я народився в російськомовній родині; мама — росіянка, тато — українець із черкаським корінням. Виховувався перші сім років повністю, а потім, до чотирнадцяти, частково — на Донбасі. Бабуся й дідусь по материнській лінії — росіяни, дідусь, до того ж, колишній військовий. Імперського російського духу в нас у родині не було, але не плекалося й українство: тато мене, малого, просто вимуштровував говорити один день на тиждень англійською, про українську навіть мови не було. Коли мені виповнилося сім років, постала проблема: до якої школи мене віддавати? До російської в Артемівську (сто метрів від дому), чи до української в Києві (кілометр від дому, 20 хвилин пішки). І уявіть собі: дідусь-росіянин наполіг, щоб я вчився українською! Тому я ніколи не злився на світ через своє незнання української. Не було в моїй душі спротиву й несприйняття українства — навпаки, тільки посилювалось бажання вивчати мову і захищати все українське. У київській школі перші три роки мені було дуже важко, бо потрапив до україномовної школи без жодної попередньої домашньої підготовки. З двох років декламував напам’ять Тютчева і Лермонтова, але це мені в україномовній школі допомагало слабо... І все ж, результати переїзду із шахтарського краю до Києва не забарилися. Коли влітку 1995-го я приїхав у рідний Донбас, то одразу побіг у двір похвалитися своєю українською наукою. Хлопці сприйняли мої місіонерські, українізаційні потуги більше ніж байдуже. Один із них так і сказав: «Говоришь по-украински, ну и вали в свою Украину...» І тоді я обурено вигукнув: «А это и есть моя Украина, это ты вали отсюда!» До бійки не дійшло, але той випадок закарбувався в моїй пам’яті на все життя: презирство та агресія в очах хлопця з нашого двору і моє почуття образи. Ровесник відкинув і розтоптав безцінний, як на мене, дарунок, який я привіз із Києва — українську мову...»
За експертними оцінками Олексія, майже 60% вихідців із села русифікується навіть у київських, столичних умовах. Лише 40% тримається своєї мови. «Міграційні процеси відбуваються уже не так, як це було за радянської доби. Тепер до Києва уже переїжджають міські мешканці з Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя, з усього урбанізованого Донбасу. Зараз орієнтовно 60% мігрантів до Києва — це колишні мешканці міст, які від народженя були російськомовними. Звичайно, за рахунок сільської міграції та переїзду до Києва вихідців із Західної України відбувається певна стабілізація цього процесу. Але тенденція є тенденція...» — констатує Олексій. Із сумом він говорить і про нову мовну політику в сфері освіти, зокрема той самий закон Ківалова — Колєсніченка, що загалом «призвело до того, що упродовж 2010—2013 років відбувалося послідовне скорочення кількості першачків, які навчалися українською». Так, Олексій констатує: «Якщо у 2009—2010 роках приблизно 55% дітей на Донбасі пішло в перші класи з українською мовою навчання, то 2010-го — 53%, а тепер лише 50%. По Одесі, Харківській, Луганській областях також спостерігається спад на 5—10%. Найбільше втратила Луганщина, яка спочатку майже подолала 50-відсотковий бар’єр, а тепер скотилася до позначки 42—43%. Нагадую, що йдеться саме про першачків. Це десятки тисяч учнів, які пішли в класи з російською мовою навчання. Їхній світогляд тепер формуватимуть російськомовні коди».
Цікавими є також його спостереження щодо мови вивісок: «Якщо говорити про мій рідний Донбас, то найбіш українізований у цьому сенсі — Донецьк. Там до 30% україномовних вивісок. І це попри те, що в цьому місті українці становлять лише 45% від усього населення, а з них лише 20% вважають українську мову рідною. У моєму ж рідному Артемівську українців значно більше — 73%, і 40% із них визнає цю мову рідною. Але українських вивісок в Артемівську значно менше, ніж у Донецьку — лише кожна п’ята. Найбільш драматична ситуація — в Києві. На початку 2000-х столиця була на 90% україномовною — маю на увазі за вивісками. А тепер — лише на 60—70%. Сьогодні Київ зрівнявся з Харковом. А раніше виглядав значно краще».
У цілому про мовну ситуацію Олексій відгукується так: «За даними соціологічних досліджень, понад 70% вінничан також спілкуються в побуті українською мовою. Але анкети в соцмережах заповнюють українською мовою лише... 26% вінничан. Прірва між 70% і 26% просто вражає! Вона свідчить про сильний мовний конформізм мешканців столиці Поділля. В Житомирі, Черкасах, Кіровограді, Сумах більшість населення розмовляє російською, меншість — українською або суржиком. На власні очі міг оцінити ситуацію в Ужгороді. У центрі міста не менше 70% спілкується українською. Але ужгородці частіше переходять на мову співрозмовника, ніж львів’яни чи тернопільці. Отже, ситуація в Україні не настільки погана, як прогнозували песимісти, але й не настільки добра, як запевняли оптимісти: мовляв, закон Ківалова — Колєсніченка ні на що не вплине. Не можу не думати про те, яку негативну роль відіграли «противсіхи» під час останніх виборів».
Сергій Лащенко, 23.08.2013, "День"
Про Олексія Курінного випадково дізнався від друзів. Мовляв, цей молодий столичний науковець дуже цікавиться Кубанню. А ще Берестейщиною, Придністров’ям та іншими регіонами компактного проживання українців. Ѓрунтовно досліджував тему Голодомору 1932—1933 років на Північному Кавказі. Мені допомогли зв’язатися з Олексієм, і ми цілу годину розмовляли під київськими каштанами. Виявилося, що переді мною людина з донбаським корінням, а це викликало додатковий інтерес. Тож пропоную найцікавіше із розмови з перспективним науковцем, людиною, яку можна вважати яскравим представником молодого покоління «мовних аналітиків за покликанням». Разом з тим Олексій Курінний — експерт Центру політико-правових реформ, старший викладач кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук Національного університету «Києво-Могилянська академія. Перше моє запитання до нього — про відсоток україномовного населення в столиці.
«У Києві, за моїми експертними оцінками, 20—25% мешканців щодня розмовляє українською мовою, — каже Олексій. — Мої дані практично збігаються зі спостереженнями інших експертів, таких як Василь Бабич (він пише статті на цю тему) і з останніми дослідженнями Галини Залізняк. Зрозуміло, рахувати можна по-різному. Можна заїхати у спальний мікрорайон і послухати, якою мовою розмовляють пересічні хлопці й дівчата, яким нема чого робити вечорами. У нас «на лавочках» російською розмовляє 90—95% населення мікрорайонів. Але це не означає, що весь Київ російськомовний аж до такої міри. Україномовні громадяни зазвичай об’єднані за інтересами. Тому й українську мову можна частіше почути в громадському транспорті або десь у центрі міста. Але ця обставина свідчить, що мовна асиміляція українців, безперечно, триває. Навіть у столиці».
Про свою українізацію Олексій розповідає цікаву історію: «Я народився в російськомовній родині; мама — росіянка, тато — українець із черкаським корінням. Виховувався перші сім років повністю, а потім, до чотирнадцяти, частково — на Донбасі. Бабуся й дідусь по материнській лінії — росіяни, дідусь, до того ж, колишній військовий. Імперського російського духу в нас у родині не було, але не плекалося й українство: тато мене, малого, просто вимуштровував говорити один день на тиждень англійською, про українську навіть мови не було. Коли мені виповнилося сім років, постала проблема: до якої школи мене віддавати? До російської в Артемівську (сто метрів від дому), чи до української в Києві (кілометр від дому, 20 хвилин пішки). І уявіть собі: дідусь-росіянин наполіг, щоб я вчився українською! Тому я ніколи не злився на світ через своє незнання української. Не було в моїй душі спротиву й несприйняття українства — навпаки, тільки посилювалось бажання вивчати мову і захищати все українське. У київській школі перші три роки мені було дуже важко, бо потрапив до україномовної школи без жодної попередньої домашньої підготовки. З двох років декламував напам’ять Тютчева і Лермонтова, але це мені в україномовній школі допомагало слабо... І все ж, результати переїзду із шахтарського краю до Києва не забарилися. Коли влітку 1995-го я приїхав у рідний Донбас, то одразу побіг у двір похвалитися своєю українською наукою. Хлопці сприйняли мої місіонерські, українізаційні потуги більше ніж байдуже. Один із них так і сказав: «Говоришь по-украински, ну и вали в свою Украину...» І тоді я обурено вигукнув: «А это и есть моя Украина, это ты вали отсюда!» До бійки не дійшло, але той випадок закарбувався в моїй пам’яті на все життя: презирство та агресія в очах хлопця з нашого двору і моє почуття образи. Ровесник відкинув і розтоптав безцінний, як на мене, дарунок, який я привіз із Києва — українську мову...»
За експертними оцінками Олексія, майже 60% вихідців із села русифікується навіть у київських, столичних умовах. Лише 40% тримається своєї мови. «Міграційні процеси відбуваються уже не так, як це було за радянської доби. Тепер до Києва уже переїжджають міські мешканці з Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя, з усього урбанізованого Донбасу. Зараз орієнтовно 60% мігрантів до Києва — це колишні мешканці міст, які від народженя були російськомовними. Звичайно, за рахунок сільської міграції та переїзду до Києва вихідців із Західної України відбувається певна стабілізація цього процесу. Але тенденція є тенденція...» — констатує Олексій. Із сумом він говорить і про нову мовну політику в сфері освіти, зокрема той самий закон Ківалова — Колєсніченка, що загалом «призвело до того, що упродовж 2010—2013 років відбувалося послідовне скорочення кількості першачків, які навчалися українською». Так, Олексій констатує: «Якщо у 2009—2010 роках приблизно 55% дітей на Донбасі пішло в перші класи з українською мовою навчання, то 2010-го — 53%, а тепер лише 50%. По Одесі, Харківській, Луганській областях також спостерігається спад на 5—10%. Найбільше втратила Луганщина, яка спочатку майже подолала 50-відсотковий бар’єр, а тепер скотилася до позначки 42—43%. Нагадую, що йдеться саме про першачків. Це десятки тисяч учнів, які пішли в класи з російською мовою навчання. Їхній світогляд тепер формуватимуть російськомовні коди».
Цікавими є також його спостереження щодо мови вивісок: «Якщо говорити про мій рідний Донбас, то найбіш українізований у цьому сенсі — Донецьк. Там до 30% україномовних вивісок. І це попри те, що в цьому місті українці становлять лише 45% від усього населення, а з них лише 20% вважають українську мову рідною. У моєму ж рідному Артемівську українців значно більше — 73%, і 40% із них визнає цю мову рідною. Але українських вивісок в Артемівську значно менше, ніж у Донецьку — лише кожна п’ята. Найбільш драматична ситуація — в Києві. На початку 2000-х столиця була на 90% україномовною — маю на увазі за вивісками. А тепер — лише на 60—70%. Сьогодні Київ зрівнявся з Харковом. А раніше виглядав значно краще».
У цілому про мовну ситуацію Олексій відгукується так: «За даними соціологічних досліджень, понад 70% вінничан також спілкуються в побуті українською мовою. Але анкети в соцмережах заповнюють українською мовою лише... 26% вінничан. Прірва між 70% і 26% просто вражає! Вона свідчить про сильний мовний конформізм мешканців столиці Поділля. В Житомирі, Черкасах, Кіровограді, Сумах більшість населення розмовляє російською, меншість — українською або суржиком. На власні очі міг оцінити ситуацію в Ужгороді. У центрі міста не менше 70% спілкується українською. Але ужгородці частіше переходять на мову співрозмовника, ніж львів’яни чи тернопільці. Отже, ситуація в Україні не настільки погана, як прогнозували песимісти, але й не настільки добра, як запевняли оптимісти: мовляв, закон Ківалова — Колєсніченка ні на що не вплине. Не можу не думати про те, яку негативну роль відіграли «противсіхи» під час останніх виборів».