Коли бібліотека — альтер еѓо
Додано: Вів серпня 27, 2013 2:56 pm
Коли бібліотека — альтер еѓо
Розмова з письменником та публіцистом Миколою Рябчуком
Людмила Таран, 22 серпня, 2013, "День"
У робочому кабінеті Миколи Рябчука книжки на полицях — до самої стелі «сталінки». Здається, вони виживають звідти господаря й живуть власним буттям... Утім, вони сумують за ним, коли він їде на тривалий час читати лекції за кордон. Тоді зненацька падає то одна, то друга книжка з полиць — чим не містика?
— Миколо, мені важко зорієнтуватися, скільки томів у твоїй книгозбірні. Ти пробував коли-небудь порахувати?
— Ні, шкода часу. На око, разом із журналами, — близько десяти тисяч. Якщо читати щомісяця по десять книжок — за життя можна подужати. У принципі, це реально: коли навчався в Літінституті, то прочитував приблизно такий обсяг. Та це тривало лише кілька років. Був у тому навіть спортивний азарт: я, наприклад, старався щовечора сходити до якогось театру — благо в Москві їх було багато, а в інституті нам давали контрамарки. Так само і з книжками. У Львові я працював освітлювачем у театрі чи ще десь — за жебрацьку платню, зате мав купу часу — і це було для мене найважливіше. Потім, однак, життя змінилося. З’явилися нові обов’язки, відповідальність — за родину, роботу, друзів. Блаженна безтурботність минула. Та і книжково-театральний розчин у голові, сказати б, наситився. У певний момент відчуваєш, що немає нічого нового під сонцем; усе виглядає не те щоб цілком знайомим, але досить упізнаваним. Світ втратив свою зачарованість, як сказав би Вебер. Мистецький світ, принаймні. Може, тому я й подався в критику, закинувши свою «андеґраундну» прозу й поезію. Зі скульптора став анатомом. А потім подався ще далі — у публіцистику, політологію.
— Твоя бібліотека, схоже, відображає всі ці захоплення?
— Як кільця на стовбурі дерева. Наприклад, у 1970-х ми з друзями захоплювалися Стародавнім Сходом — Китаєм, Індією, Японією. Гессе був нашим культовим автором. Кавабата, Акутагава... Взагалі, як я тепер розумію, то було дуже важливе щеплення від довколишнього маразму і, взагалі, від надмірної ідеологічності: стоїцизм у дзен-буддистській версії.
— А україністика?
— Її в той час практично не існувало. Тобто від старших друзів ми, звісно, знали про шістдесятників, про «київську школу» і навіть про «нью-йоркську групу». Завдяки їм мали доступ до самвидаву, до давніших видань. Але в книгарнях не було нічого. Одні — як Калинець, Стус, Сверстюк — сиділи, інших — як Шевчука, Костенко, Голобородька — не друкували, а ще інші почали так писати, що краще б вони пішли, як ми, у сторожі та електроосвітлювачі.
— Але ж була класика?
— «Спасибі» радянській школі, вона надовго відбила нам від неї охоту. Нас цікавили модерністи — завдяки цьому відкрили для себе Стефаника, Коцюбинського. Дуже сильне враження справив «Камінний господар» Лесі Українки — завдяки блискучій виставі в театрі імені Заньковецької зі Ступкою і Кадировою в головних ролях. І, звісно, — «Розстріляне Відродження».
— А з росіян?
— До російської літератури ми були ще більш упереджені, ніж до української, — і то не тільки й не стільки через шкільну програму, як через загальну культурну ситуацію, яку ми відчували як колоніальну й принизливу. Тож наша реакція — «геть від Москви!» — була цілком природною.
— І все ж русистики в тебе, бачу, чимало?
— Я відкрив її для себе наприкінці 1970-х, навчаючись у Москві. А до того, протягом цілого десятиліття, її для мене мовби не існувало. Розумієш, оскільки все довкола нещадно російщилося, ми намагалися з друзями жити в альтернативному, ідеальному світі, де російська культура — не єдина й не головна, а одна з багатьох зарубіжних. Нашими кумирами були письменники західні.
— І давньосхідні?
— Так, але я тут говорю про літературу актуальну, модерну. Кафка, Камю, Костасар, Фолкнер, Бьоль, Варгас Льйоса... Книжки в ті часи були дефіцитом, коштували вони сміховинно мало, але в книгарнях не залежувалися. Або й узагалі туди не потрапляли — йшли одразу на чорний ринок. Зате в усіх обласних центрах були книгарні мережі «Дружба» — так званих країн соціалізму. Там можна було роздобути польські переклади книжок, яких на той час у Союзі взагалі не перекладали. Так я, наприклад, відкрив для себе Борхеса, а потім і Орвела — його скандальний роман «1984» друкувався в журналі Literatura na swiecie.
— Aле ж був і його український аналог — журнал «Всесвіт»?
— Так, у 1970-х роках, за редакторства Павличка, це був першокласний журнал. Там друкувався Маркес, Фріш, Сол Белоу, Курт Воннеґут. Причому виключно ті твори, які російською ще не перекладалися. До речі, «Иностранку» ми теж читали — це, власне, було єдине популярне в нашому середовищі російське видання. Так само, як «Всесвіт» був єдиним українським.
— Зберігаєш ті часописи?
— Павличківський «Всесвіт» зберігаю — маю до нього особливий сентимент. Зрештою, згодом і сам віддав йому десять років праці.
— А з інших журналів?
— «Сучасність». Але тільки за тих кілька років, коли я там працював. Ну, і, звісно, «Критику» — всю. Маю ще певний сентимент до зарубіжних журналів, де надруковані мої тексти. Хоча доведеться їх викинути. Бо все одно ні по-шведськи, ні по-турецьки я не втну. Українські журнали зі своїми публікаціями я повикидав ще коли переїжджав зі Львова до Києва.
— Книжки на полицях у твоєму кабінеті туляться в два ряди. Котрі ставиш у першому ряду, а котрі — за ними? Який принцип тут діє?
— Банальний. У другому ряду стоять багатотомники або ж серійні видання. А в перший виставляю лише один том — для підказки.
— А взагалі, як даєш цьому раду — адже полиць уже, бачу, не вистачає?
— Та отож. Здається, нічого вже й не купую, а воно все одно звідкілясь береться. Щороку віддаю добру сотню книжок — то до Острога, то до Могилянки, то до УКУ, то ще кудись. Від певного часу поповнюю бібліотеку лише фаховими виданнями, переважно зарубіжними — англомовними й польськомовними, яких у нас просто ніде не знайдеш, навіть в академічній бібліотеці. Не допомагає! То друзі щось подарують, то дружина-письменниця щось придбає, а то й сам спокушуся на нового Жадана або Андруховича. А тоді, узявши голову в руки, міркую: і що його винести натомість?
— У Андруховича в «Таємниці» є згадка про твою львівську книгозбірню 1970-х років, зокрема про «книжкову інсталяцію» в несправному холодильнику. Це не вигадка?
— Ні, хоча в ті часи я й слова такого не знав — «інсталяція». Просто друзі якось подарували мені великий фотопортрет Брежнєва у маршальському мундирі з незліченними орденами, від плечей аж до пупа. Я й причепив його в холодильнику на задній стінці, аби хоч чимось ту вічно порожню скриню заповнити. Вийшло ефектно: відчиняєш дверцята, запалюється всередині світло і Брежнєв грізно на тебе дивиться з-під густих брів. А потім я комусь того Брежнєва передарував, а натомість почав у холодильнику складати книжки — досить зручно.
— Знаю, що в радянські часи ти від руки переписував мало не всі числа українського журналу «Основа», та й не тільки його. Нині в Інтернеті можна знайти мало не все, чого інтелект й душа забажає. Тебе тішить ця ситуація?
— Не перебільшуй, журналів я не переписував, лише робив іноді виписки. А от самвидавні тексти справді передруковував — на цигарковому папері, щоб вийшло більше копій — для друзів. Той процес, той весь досвід, гадаю, не менш важливий, ніж саме читання. Я не проти Інтернету, сам залюбки ним користуюся, можна сказати — живу в ньому, але й за переписуванням-передруковуванням не жалкую. Зрештою, сама знаєш, що деякі стародавні народи створили високу культуру без Інтернету і навіть без друку. І навпаки — почитаєш деякі дописи на інтернет-форумах і думаєш: краще б їхні автори й далі жили собі у печерах.
Розмова з письменником та публіцистом Миколою Рябчуком
Людмила Таран, 22 серпня, 2013, "День"
У робочому кабінеті Миколи Рябчука книжки на полицях — до самої стелі «сталінки». Здається, вони виживають звідти господаря й живуть власним буттям... Утім, вони сумують за ним, коли він їде на тривалий час читати лекції за кордон. Тоді зненацька падає то одна, то друга книжка з полиць — чим не містика?
— Миколо, мені важко зорієнтуватися, скільки томів у твоїй книгозбірні. Ти пробував коли-небудь порахувати?
— Ні, шкода часу. На око, разом із журналами, — близько десяти тисяч. Якщо читати щомісяця по десять книжок — за життя можна подужати. У принципі, це реально: коли навчався в Літінституті, то прочитував приблизно такий обсяг. Та це тривало лише кілька років. Був у тому навіть спортивний азарт: я, наприклад, старався щовечора сходити до якогось театру — благо в Москві їх було багато, а в інституті нам давали контрамарки. Так само і з книжками. У Львові я працював освітлювачем у театрі чи ще десь — за жебрацьку платню, зате мав купу часу — і це було для мене найважливіше. Потім, однак, життя змінилося. З’явилися нові обов’язки, відповідальність — за родину, роботу, друзів. Блаженна безтурботність минула. Та і книжково-театральний розчин у голові, сказати б, наситився. У певний момент відчуваєш, що немає нічого нового під сонцем; усе виглядає не те щоб цілком знайомим, але досить упізнаваним. Світ втратив свою зачарованість, як сказав би Вебер. Мистецький світ, принаймні. Може, тому я й подався в критику, закинувши свою «андеґраундну» прозу й поезію. Зі скульптора став анатомом. А потім подався ще далі — у публіцистику, політологію.
— Твоя бібліотека, схоже, відображає всі ці захоплення?
— Як кільця на стовбурі дерева. Наприклад, у 1970-х ми з друзями захоплювалися Стародавнім Сходом — Китаєм, Індією, Японією. Гессе був нашим культовим автором. Кавабата, Акутагава... Взагалі, як я тепер розумію, то було дуже важливе щеплення від довколишнього маразму і, взагалі, від надмірної ідеологічності: стоїцизм у дзен-буддистській версії.
— А україністика?
— Її в той час практично не існувало. Тобто від старших друзів ми, звісно, знали про шістдесятників, про «київську школу» і навіть про «нью-йоркську групу». Завдяки їм мали доступ до самвидаву, до давніших видань. Але в книгарнях не було нічого. Одні — як Калинець, Стус, Сверстюк — сиділи, інших — як Шевчука, Костенко, Голобородька — не друкували, а ще інші почали так писати, що краще б вони пішли, як ми, у сторожі та електроосвітлювачі.
— Але ж була класика?
— «Спасибі» радянській школі, вона надовго відбила нам від неї охоту. Нас цікавили модерністи — завдяки цьому відкрили для себе Стефаника, Коцюбинського. Дуже сильне враження справив «Камінний господар» Лесі Українки — завдяки блискучій виставі в театрі імені Заньковецької зі Ступкою і Кадировою в головних ролях. І, звісно, — «Розстріляне Відродження».
— А з росіян?
— До російської літератури ми були ще більш упереджені, ніж до української, — і то не тільки й не стільки через шкільну програму, як через загальну культурну ситуацію, яку ми відчували як колоніальну й принизливу. Тож наша реакція — «геть від Москви!» — була цілком природною.
— І все ж русистики в тебе, бачу, чимало?
— Я відкрив її для себе наприкінці 1970-х, навчаючись у Москві. А до того, протягом цілого десятиліття, її для мене мовби не існувало. Розумієш, оскільки все довкола нещадно російщилося, ми намагалися з друзями жити в альтернативному, ідеальному світі, де російська культура — не єдина й не головна, а одна з багатьох зарубіжних. Нашими кумирами були письменники західні.
— І давньосхідні?
— Так, але я тут говорю про літературу актуальну, модерну. Кафка, Камю, Костасар, Фолкнер, Бьоль, Варгас Льйоса... Книжки в ті часи були дефіцитом, коштували вони сміховинно мало, але в книгарнях не залежувалися. Або й узагалі туди не потрапляли — йшли одразу на чорний ринок. Зате в усіх обласних центрах були книгарні мережі «Дружба» — так званих країн соціалізму. Там можна було роздобути польські переклади книжок, яких на той час у Союзі взагалі не перекладали. Так я, наприклад, відкрив для себе Борхеса, а потім і Орвела — його скандальний роман «1984» друкувався в журналі Literatura na swiecie.
— Aле ж був і його український аналог — журнал «Всесвіт»?
— Так, у 1970-х роках, за редакторства Павличка, це був першокласний журнал. Там друкувався Маркес, Фріш, Сол Белоу, Курт Воннеґут. Причому виключно ті твори, які російською ще не перекладалися. До речі, «Иностранку» ми теж читали — це, власне, було єдине популярне в нашому середовищі російське видання. Так само, як «Всесвіт» був єдиним українським.
— Зберігаєш ті часописи?
— Павличківський «Всесвіт» зберігаю — маю до нього особливий сентимент. Зрештою, згодом і сам віддав йому десять років праці.
— А з інших журналів?
— «Сучасність». Але тільки за тих кілька років, коли я там працював. Ну, і, звісно, «Критику» — всю. Маю ще певний сентимент до зарубіжних журналів, де надруковані мої тексти. Хоча доведеться їх викинути. Бо все одно ні по-шведськи, ні по-турецьки я не втну. Українські журнали зі своїми публікаціями я повикидав ще коли переїжджав зі Львова до Києва.
— Книжки на полицях у твоєму кабінеті туляться в два ряди. Котрі ставиш у першому ряду, а котрі — за ними? Який принцип тут діє?
— Банальний. У другому ряду стоять багатотомники або ж серійні видання. А в перший виставляю лише один том — для підказки.
— А взагалі, як даєш цьому раду — адже полиць уже, бачу, не вистачає?
— Та отож. Здається, нічого вже й не купую, а воно все одно звідкілясь береться. Щороку віддаю добру сотню книжок — то до Острога, то до Могилянки, то до УКУ, то ще кудись. Від певного часу поповнюю бібліотеку лише фаховими виданнями, переважно зарубіжними — англомовними й польськомовними, яких у нас просто ніде не знайдеш, навіть в академічній бібліотеці. Не допомагає! То друзі щось подарують, то дружина-письменниця щось придбає, а то й сам спокушуся на нового Жадана або Андруховича. А тоді, узявши голову в руки, міркую: і що його винести натомість?
— У Андруховича в «Таємниці» є згадка про твою львівську книгозбірню 1970-х років, зокрема про «книжкову інсталяцію» в несправному холодильнику. Це не вигадка?
— Ні, хоча в ті часи я й слова такого не знав — «інсталяція». Просто друзі якось подарували мені великий фотопортрет Брежнєва у маршальському мундирі з незліченними орденами, від плечей аж до пупа. Я й причепив його в холодильнику на задній стінці, аби хоч чимось ту вічно порожню скриню заповнити. Вийшло ефектно: відчиняєш дверцята, запалюється всередині світло і Брежнєв грізно на тебе дивиться з-під густих брів. А потім я комусь того Брежнєва передарував, а натомість почав у холодильнику складати книжки — досить зручно.
— Знаю, що в радянські часи ти від руки переписував мало не всі числа українського журналу «Основа», та й не тільки його. Нині в Інтернеті можна знайти мало не все, чого інтелект й душа забажає. Тебе тішить ця ситуація?
— Не перебільшуй, журналів я не переписував, лише робив іноді виписки. А от самвидавні тексти справді передруковував — на цигарковому папері, щоб вийшло більше копій — для друзів. Той процес, той весь досвід, гадаю, не менш важливий, ніж саме читання. Я не проти Інтернету, сам залюбки ним користуюся, можна сказати — живу в ньому, але й за переписуванням-передруковуванням не жалкую. Зрештою, сама знаєш, що деякі стародавні народи створили високу культуру без Інтернету і навіть без друку. І навпаки — почитаєш деякі дописи на інтернет-форумах і думаєш: краще б їхні автори й далі жили собі у печерах.