Дебютний роман, за право опублікувати який змагалося 9 міжнародиних видавництв, і який дістав/здобув декілька звань та нагород.
На Амазон. ком 2833 відгуків, із яких 1652 - 5 зірок.
Щось на зразок/кшталт передмови, хоч авторкою не вказано.
Світло між океанів
Частина І
27-е квітня, 1926 р.
Того дня, коли сталося чудо, Ізабель стояла на колінах біля урвища, пораючись біля/коло недавно поставленого хрестика зі сплавного дерева. Стояв кінець квітня, одна пухка хмара повзла по напнутому над островом небу, що відбивалося у дзеркалі океану. Ізабель знову покропила водою й приплескала землю навколо щойно посадженого куща розмарину.
«…і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого», – прошепотіла вона.
Лише на мить їй вчувся дитячий плач. Вона відігнала оману, натомість прикипівши поглядом до невеликої зграї/стада китів, що пливли до узбережжя, у теплі води, народжувати китенят, знай виринаючи й занурюючи хвости, як голки у шитво. Плач почувся знову, цього разу голосніший у світанковому вітерці. Неможливо.
Із цього боку острова аж до Африки виднілась тільки широчінь. Тут Індійський океан зливався із Антарктичним й разом вони простягалися, як безкінечний килим між скель. У дні, як цей, він виглядав таким твердим, що їй здавалося, ніби по цій блакиті можна дійти пішки до Мадагаскару. Інший, поряблений, бік острова оглядався на австралійський материк за мало не сто миль звідси; він і великій землі не належав, і бути вільним від неї не міг. Найвища із низки підводних гір, що стриміли з океанського дна, як зуби вздовж заскаленої[заскалений - або примружений, або заскаблений, тут – вискалений швидше] щелепи, зажидаючи невинних кораблів в останньому пориванні дістатися гавані.
Ніби як знак примирення, на острові, – що звався Янус Рок, – виднівся маяк, вкриваючи тридцять миль води світлом безпеки. Щоночі повітря наповнювалося рівним гулом, коли ліхтар обертався, обертався й обертався; справедливий, він не винуватив камені, не боявся хвиль: рятував тих, хто шукав порятунку.
Плач не змовк. Удалині брязнули двері маяка, висока Томова постать з’явилася на балконі – він оглядав острів у бінокля.
- Іззі! – крикнув він, – човен! – І показав на бухточку. – На пляжі – човен!
Зник і з’явився за хвилю вже за землі.
- У ньому ніби хтось є! – гукнув він. Ізабель з усіх сил/щодуху, прожогом кинулась йому на зустріч, і він тримав її за руку, коли вони спускалися стрімкою, битою стежкою до маленького пляжу.
- Непоганий човен, – проголосив Том. – І – оце так! Тут чоловік, але –…
Тіло, перекинуте через сидіння, не рухалося, але плач не стихав. Том поспішив до шлюпки й спробував підняти чоловіка, перш ніж оглядати її ніс, звідки той долинав/Том поспішив до шлюпки, та перш ніж оглянути її ніс, звідки долинав плач, спробував підняти чоловіка. Він витягнув вовняний згорток: у жіночу кофту лавандового кольору було загорнене мале дитя, що голосно плакало.
- Побий мене грім! – вигукнув він. – Побий мене грім, Іззі. Це…
- Дитина! О, мій милий Боже! Ой, Томе! Томе! Ну ж-бо, дай її мені!
Він вручив їй згорток, а сам знову спробував оживити незнайомця. Пульсу не було. Він обернувся до Ізабель, що оглядала крихітну істоту.
- Він мертвий, Ізз. Як дитина?
- На вигляд – все гаразд. Ні порізів, ні синців. Вона така малесенька! – відповіла вона, звертаючись до дитини, притискаючи її до себе. – Тихше, тихше. Ти тепер у безпеці, крихітко. Ти в безпеці, пташенятко.
Том стояв нерухомо, думаючи про мертве тіло, міцно заплющуючи й розплющуючи очі, щоб упевнитися, що це не сон. Дитя перестало плакати й тепер схлипувало в Ізабелі на руках.
- На чоловікові немає ран, і хворим він не виглядає/видається. Не може бути, щоб він довго дрейфував…Я так не думаю. – Він змовк. – Ти віднось/віднеси дитину в дім, Ізз, а я знайду, чим прикрити тіло.
- Але ж, Томе…
- Я надірвуся, доки витягну його стежкою вгору. Краще залишити його тут, доки не прибуде допомога. Однак не хочу, щоб до нього дісталися пташки або мухи – у сараї є брезент, він підійде. – Він говорив досить спокійно, але руки й обличчя йому похололи, коли старі тіні закрили яскраве весіннє сонце.
Янус Рок був квадратною милею зелені й мав досить трави годувати кілька овець та кіз і трохи курей, і ґрунту на невеликого овочевого городика. На острові росло лише двійко високих норфолтських сосен, посаджених бригадою із Поїнт Португіс, що побудували маяк тридцять років тому, в 1889-му році. Кілька старих могил пам’ятали ще куди ранішу корабельну катастрофу/кораблетрощу, коли «Гордість Бірмінгему» наштовхнулася на невситимі камені при світлі дня. Пізніше на такому ж кораблі привезли з Англії сам маяк із гордою назвою «Ченс Бразерс» – гарант

Течії затягували усе: уламки кружляли як між двох пропелерів: залишки вантажу, ящики з чаєм, китова рогівка. Речі виринали, коли хотіли і як хотіли. Маяк міцно стояв посеред острова, будиночок доглядача й сарайчики присіли біля маяка, залякані десятиліттями гніву розлютованих вітрів.
На кухні Ізабель сиділа за старим столом, тримаючи на руках дитя, загорнене у пухку жовту ковдру. Увійшовши, Том повільно витер черевики об килимок й поклав зашкарублу руку їй на плече.
- Я вкрив бідолаху. Як дитина?
- Це дівчинка, – сказала Ізабель із усмішкою/усміхаючись. – Я її викупала. Здається, вона досить здорова.
Дитя глянуло на нього великими очима, відчувши його погляд.
- Що ж вона про все це думає? – поцікавився він уголос.
- Я і трохи молочка їй дала, правда, крихітко? – затуркотіла Ізабель, звертаючись до дитини. – Ох, Томе, яка ж вона гарнесенька, – сказала вона й поцілувала дитину. – Лише Господь знає, що їй довелося пережити.
Том дістав пляшку бренді із соснової шафи, хлюпнув собі трохи й випив за одним духом/за один дух/духом. Сів поряд із дружиною, споглядаючи, як світло танцювало на її обличчі, коли вона роздивлялася скарб у своїх руках. Дитя слідкувало за кожним її поглядом, ніби Ізабель могла зникнути, якщо відвести від неї очі.
- Ох, крихітко, – вуркотіла Ізабель, а маля притискалося обличчям до її грудей, – бідолашна, бідолашна крихітко.
Том чув сльози у її голосі, пам'ять про невидиму присутність висіла між ними в повітрі.
- Ти їй подобаєшся, – сказав він. А тоді, майже до себе самого. – я став думати, як усе могло б бути…– І швидко додав. – я маю на увазі…я не маю на увазі…У тебе такий вигляд, ніби вмієш це від народження, тільки й того. – Він погладив її по щоці.
Ізабель підвела на нього погляд.
- Я знаю, любий. Я знаю, про що ти. Я почуваюся так само.
Він обійняв дружину й дитя. Ізабель відчувала у його диханні запах бренді.
- Ох, Томе, дякувати Богу, ми вчасно її знайшли, – пробурмотіла вона.
Том поцілував її, а тоді притиснувся губами до лобика маляти. Вони втрьох сиділи так хвилинку, доки дитя не почало крутитися, штовхаючись кулачком із-під ковдри.
- Ну, – Том потягнувся, встаючи. – Піду відправлю сигнал про шлюпку; хай пришлють човен по тіло. І по цю малу панянку Мафіт(1) .
- Ще не треба! – сказала Ізабель, торкаючись дитячих пальчиків. – Я маю на увазі, нема чого поспішати й робити це просто зараз. Тому бідоласі вже гірше не стане. А цьому курчаткові поки що досить човнів, на мою думку. Залиш це на трохи/Зачекай з цим трохи. Хай би вона трохи/трішки передихнула.
- Так, вони приїдуть не відразу, за кілька годин. З нею все буде гаразд. Ти ж уже її, бідосю, заспокоїла.
- Давай просто почекаємо. Врешті, яка вже різниця?
- Усе має бути записано в журналі, люба. Ти ж знаєш, я мушу про усе доповідати відразу, – сказав Том, до чиїх обов’язків входило фіксувати кожнісіньку важливу подію на маяку чи поряд із ним, від погоди і мимохідних кораблів до негараздів із приладом.
- Зроби це зранку, га?
- А що як човен із корабля?
- Він же весловий, а не рятувальний, – відповіла вона.
- Ну то ж дитина, певно, має матір, що десь на суші рве на собі волосся. Як би ти почувалася, якби вона була твоя?
- Ти ж бачив кофту. Її матір, певно, випала з човна й утонула.
- Серденько, ми ж зовсім не знаємо, що з її матір’ю. І що то за чоловік.
- Це найвірогідніше пояснення, правда ж? Не може ж мала дитина сама піти від батьків.
- Іззі, все можливо. Ми ж нічого не знаємо напевно.
- Коли ти востаннє чув про крихітне дитя, що відпливло у човні саме, без матері? – Вона трохи сильніше притулила до себе маля.
- Це серйозно. Той чоловік мертвий, Ізз.
- А дитя – живе. Пожалій його, Томе.
Щось у її голосі його зачепило, й замість просто їй заперечити, він змовк і подумав над її благанням. Може, їй було потрібно трохи часу з дитиною. Може, він їй це винен. Стояла тиша, й Ізабель дивилася на нього із безсловесним проханням.
- Думаю, раз така справа…– неохоче погодився він, й ці слова коштували йому значних зусиль. – Я міг би…відправити сигнал уранці. Однак першим ділом. Щойно зійде сонце.
Ізабель поцілувала його і стиснула його руку.
- Краще піду на маяк. Я саме замінював паровивідну трубку, – сказав він.
Крокуючи/Ідучи доріжкою, Том чув милі ноти Ізабеліного співу:
- Дми, вітре, на південь, на південь, на південь
Дми, вітре, через безкрає синє море... (2)
Хоч і мелодійна, та музика не заспокоювала його душу, коли він підіймався сходами до ліхтаря, намагаючись позбутися дивної тривоги через щойно зроблену поступку.
1. Героїня англійської дитячої пісеньки.
2. Традиційна англійська народна пісня.