До правопису „ґ”, „г” і „х”
Додано: П'ят грудня 28, 2012 8:04 pm
Проблеми зіставної семантики : Зб. наук. ст. – Вип. 10 / Відп. ред. Корольова А. В. – К : Вид. центр КНЛУ, 2011. – Ч. IІ. – 415 с. – С. 136 141
М. О. Вакуленко
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
ОСОБЛИВОСТІ ВЖИВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЛІТЕР ”Ґ”, ”Г” ТА ”Х” У ЗАПОЗИЧЕНИХ ЛЕКСЕМАХ
Актуальність дослідження визначається тим, що в сучасному правописі правила вживання відповідних графем сформульовані недостатньо чітко, тому написання таких запозичень зазнає великого впливу суб’єктивних чинників. Метою цієї праці є з’ясування фонетичних, етимологічних і семантичних закономірностей уживання „ґ”, „г” і „х”.
О. О. Потебня [18, с. 156] розрізняв у слові зовнішню форму (тобто звучання), об’єктивований звуком зміст і внутрішню форму (або найближче етимологічне значення слова, той спосіб, яким виражається зміст), підкреслюючи при цьому, що зовнішня форма нероздільна з внутрішньою. Отже, вживання тієї чи іншої літери впливає не лише на звучання слова, а й на його семантику.
Українські графеми „г” і „ґ” походять із грецької гами γ: перша з’явилася в Х столітті разом із кириличним письмом (за деякими даними – зокрема, [2, с. 15] – вона існувала ще раніше в протокирилиці), а другу ввів Мелетій Смотрицький у 1619 році ([13, с. 5]). Фонема /ґ/ має словорозрізнювальну функцію зовсім у небагатьох парах: гніт – ґніт, грати – ґрати. І ця функція не є принципово важливою, оскільки після заміни ґ на г значення наведених слів можна легко відновити з контексту. У працях [4, с. 89; 6, с. 12; 7, с. 14–15] було підмічено, що /ґ/ змінюється за тріадою фонеми /г/, тобто маємо г (ґ) – ж – з': Вінніпеґ – Вінніпезький, а не Вінніпедзький. Зауважимо, що глухі їх відповідники мають окремі тріади: х – ш – с' (рух – рушити – в русі), к – ч – ц' (рука – ручний – у руці). Отже, фонема /ґ/ виступає як варіант /г/ – подібно до відповідних графем. І це не дивно – адже, як переконливо показав відомий слов’яніст А. Мейє в роботі „Общеславянский язык” [14, с. 15] (див. також [12, с. 82]), у процесі становлення української мови проривний звук [ґ] перетворився на щілинний [г]. Ця тенденція, як свідчить [13], спостерігається і в еволюції українського правопису: запозичені слова (переважно грецького походження), які початково (скажімо, за желехівкою) було писано з „ґ”, у пізніших правописах (наприклад, 1928 року) – коли засвоєння вже завершилося – вживалися з „г”. Саме тому в словнику української мови [11] – який відображає українську лексику, що складалася протягом століть – переважна більшість слів із літерою "ґ" мають паралельні форми з „г”. А відомий мовознавець Іван Огієнко зазначає в „Українському стилістичному словнику” [16, с. 97–98]: „Чуже, малоприродне нам g нарід наш оминає... Вимова [г] єсть наша характерна споконвічна ознака, руйнувати яку було б непотрібним нехтуванням своєї старої культури”. В іншій своїй праці – „Історія української літературної мови” [17, с. 372 373] – він справедливо критикує Правопис 1928 року за невиправдано надмірне вживання літери „ґ”, що спричинило тоді масове невдоволення вчительської інтелігенції.
Зауважмо, що вибуховий [g] нестійкий і в інших мовах: перед голосними переднього ряду і, е в англійській та італійській мовах він перетворюється в [дж] (George, Genova), у французькій – у [ж] (Gerard), в іспанській – у [х] (Gijon).
Отже, ця нехарактерна для української мови фонема спрямована в минуле і є лише варіантом /г/. Тому вживати відповідну букву доцільно лише в небагатьох усталених словах та хіба що, за зразком грецької мови, після н (де першотвірний двознак "" читається як [(н)ґ]): анґел, анґіна тощо.
У зв’язку з цим розширення сфери вживання літери „ґ” сприймається як неприродне явище. Тим більше, що деякі з тих слів, у яких нам пропонують замінити „г” на „ґ”, навіть в оригіналі не мають проривного звука [g]. Такі слова, як геній, геніальний, генератор, нітроген, оксиген походять від грецького слова γένος (укр. рід); генерал – від спорідненого слова γενικός (укр. загальний; генеральний, головний; капітальний); газон – від γαζώνω (укр. строчу; шию на машинці); гарнір – від γαρνίρω (укр. прикрашаю; гарнірую); гірлянда – від γιρλάντα; глісер – від γλίστρημα (укр. ковзання); грип – від γρίπη; дегустація – від грецького γούστο (укр. смак); егоїст, егоїзм – від εγώ (укр. я); ігнорувати – від γνωρίζω (укр. знайомлю; ставлю до відома; знаю); плагіат – від πλαγιάζω (укр. вкладаю в ліжко); португалець – від Porto + Γαλλία (укр. Франція); пропаганда – від προπαγάντα. Літера „γ” читається як український звук [г].
Прагнення створити таку просту й однозначну відповідність g – ґ неодмінно тягне за собою таке ж просте співвідношення h – г: гомонім, газарт, гісторія, Гельсінкі, Сагара, Ганой, нов-гав, гав ду ю ду, генде гох, Голмс, Гартфорд, Гельмут, Гичкок, стала Гола, голокост, Рагіль, Загар, Паргом, Мигайло, тьгу та й годі, не пгикайте, гай гірше, аби інше...
Кажуть, що це нібито віддаляє українську мову від російської – але насправді відбувається віддалення не від російської мови, а від болгарської. Наприклад, назва міста Hamburg і в російській, і в українській мовах записується однаково: Гамбург. А в болгарській – Хамбург. Це стосується більшості слів, які запозичувалися через письмо (це насамперед топоніми).
Представники заокеанської діаспори власне український звук [г] сприймають зовсім не так, як ми, і вимовляють його ближче до нашого [х]: „хосподь”, „бахато” тощо. Це дуже близько до звучання англійської фонеми /h/.
Латинська h у грецизмах позначає давній еллінський придих, який пізніше зник, і в сучасних романських мовах вона здебільшого не вимовляється: ’ώ – ora (італ.), hora (ісп.), heure (фр.). Самі ж елліни англійську h транскрибують як („хі”), яку англійці прочитують „hai”: Hamilton – ά, Hilton – ί, ά – Hania.
В іспанській, італійській і французькій мовах ця літера не читається. Сербохорватська мова дає відповідність h – х: Hrvatska – Хрватска. Та й болгари пишуть: „Хамбург” (Hamburg). У румунській мові h звучить як [х]: Mihai (Міхай), Hagi (Хаджі). В угорській – [х]: Mihály Csikszentmihályi (Міха́й Чіксентміха́ї), Szombathely (Сомбатхей), у фінській – [х]: Lahti (Лахті), Lehtonen (Лехтонен), в арабській – [х]: Mahmoud al-Zahar (Махмуд аль-Захар), Rahil (Рахіль). У сучасній польській мові h звучить як [х]. У чеській мові h прочитується близько до української [г] тільки в своїх словах, а в запозичених тут звучить [х] ([22, с. 138]). Англійці, в свою чергу, сприймають чеський звук [h] як близький до свого [g], а не до [h]: Praha – Prague.
Згідно з дослідженнями [27; 23, с. 519–520], праслов’янському „х” відповідає німецька „h”: хліб – hleib (давньонім.), hleifs (гот.), хижина – hûs (давньонім.). Німецький же [ch] часто звучить близько до [шь]. У відомій праці [14, с. 37] зазначено, що слов’янський звук [х] менш напружений, ніж німецький ch, і легко редукується в придихання чи зникає зовсім.
Етимологічно англійській h відповідає х: house – хата.
У стихійних запозиченнях, де носії мови орієнтуються здебільшого на слух, при відтворенні англійських слів явно переважає відповідність „h” – „х”: холдинг (holding), хеджування (hedging) – див. [20]; ховер (hover), хіп-твіст (hip twist) – див. [21]; хіндж (hinge), хіп-хоп (hip hop), хаб (hub), хакер (hacker), хелпер (helper), хілер (healer), хот-дог (hot dog), Хаммер (Hummer), холідей (holiday) – див. [9].
Порівняльні дослідження акустичних характеристик відповідних звуків переконують, що англійський [h] фонетично значно ближчий до українського [x], ніж до [г].
В англійській мові (а також у романських, германських та багатьох інших мовах) фонема /h/ завжди передує голосній фонемі – що вказує на її етимологічний і функціональний зв’язок із придиханням. Тому під час вимови звука [h] конфігурація мовленнєвого тракту подібна до конфігурації для вимови голосного, але зі значно ширшим розкривом голосових зв’язок ([26, с. 34]). Українські фонеми /х/ та /г/ не мають таких обмежень у сполучуваності, а звуки [х] і [г], взагалі кажучи, відрізняються від [h] за своєю артикуляцією. Отже, можна говорити не про тотожність відповідного англійського та українського звука, а лише про їх певну акустичну подібність. В українській мові основні алофони цих фонем розрізняються насамперед за ознакою „дзвінкий” – „глухий”.
Оскільки англійська фонема /h/ завжди стоїть перед голосною, то у формуванні акустичного сигналу значну роль відіграє взаємодія відповідних звуків. Отже, порівнювати потрібно не окремі звуки, а їх комбінації: [hV] та [хV] і [гV], де V – голосний. І в таких сполученнях важливу роль відіграє післяпридих. Під час вимови вголос у перехідному проміжку між глухим приголосним [x] і наступним голосним виникає “післяпридиховий” звук, який має голосову складову. Очевидно, це й спричинювало “несподівані” стрибки частоти основного тону після глухих приголосних, спостережені в роботі [15, с. 257].
Кожен приголосний може мати післяпридих. У фонетиці давно відомо про існування так званої і-подібної ділянки у звукосполученнях „пом’якшений приголосний + голосний” (див. [19]). Саме післяпридих зумовлює появу такої ділянки. При вимові вголос післяпридих кожного приголосного – навіть глухого – має голосову складову. Післяпридих приголосних (крім проривних) здебільшого відсутній перед наступним приголосним.
Післяпридих надає складу властивість відкритості – тому може зявлятися й перед паузою, якщо артикуляційний апарат "готується" вимовити голосний звук. Аналоги післяпридиху – це короткі голосні “ъ” і “ь” (“єр” і “єрчик”) у старослов’янській мові, нейтральний англійський звук [ə], звучання французької “німої” е (згадаймо пісню “Tombe la neige” у виконанні Сальваторе Адамо). Слід відрізняти післяпридих від початкової фази наступного голосного – адже наявність голосного звука зовсім не обовязкова для виникнення цього явища.
Частотні характеристики післяпридихів українських приголосних було знайдено у [8]. Зокрема, післяпридих звука [х] (подібно до післяпридиху [г]) має форманту Гельмгольца в межах 360–530 Hz, першу форманту в межах 1150–1550 Hz, другу – в межах 2000–2500 Hz. У післяпридиху звука [х] (на відміну від післяпридиху [г]) виникають сумарні та різницеві комбінаційні форманти на частотах Fp2 + Fp1 і Fp2 – Fp1, де останні – разом із основним тоном і резонансом Гельмгольца – зумовлюють низькочастотну складову до 1100 Hz.
Акустична та функціональна спорідненість звука [х] із придиханням відзначається в ряді досліджень. Так, відомий слов’яніст А. Мейє [14, с. 37] зазначає, що слов’янський звук [х] менш напружений, ніж німецький ch, і легко редукується в придихання чи зникає зовсім. Нестійкість звука [х] та його уподібнювання до наступного голосного підтверджується експериментальними даними [1, с. 103]. Українська мова також відтворює придихання буквою х: ха-ха, хи-хи, хе-хе, хо-хо, хап, хекати (а не: “загеканий”), тьху (а не “тьгу”), кахикати (а не “кагикати”), чхати (а не “чгати”), пхикати (а не “пгикати”).
У наших акустичних експериментах в усіх акустичних реалізаціях фонеми /h/ – як ізольованої, так і в потоці мовлення – осердя звука [h] характеризувалося невеликою амплітудою основної хвилі та доволі значними амплітудами шумів, що свідчить про його акустичну близькість до українського [х]. Це узгоджується з висновками американських фахівців. Так, за даними відомого в світі фонетиста Петера Ладефогеда [24, с. 182], в англійській мові фонема /h/ на початку слова вимовляється як глухий палатальний щілинний звук. Кеннет Стівенс [26, с. 448-449] відзначає, що в інтервокальній позиції під час [h] переважає шум, а вібрація голосових зв’язок здебільшого припиняється. Інколи ці коливання продовжуються, але їх тривалість не перевищує 100 мс. А експерименти зі сприймання мовлення [25] показали, що короткочасні коливання голосових зв’язок (до 100 мс) недостатні для того, щоб слухачі сприймали такий приголосний як дзвінкий.
Іноді англійський [h] в інтервокальній позиції (коли коливання голосових зв’язок не припиняються) може справді сприйматися як дещо наближений до українського [г]. Відзначимо, що таке явище є не дуже поширеним: наприклад, під час наших записів американських мовців тільки один із десяти продемонстрував цей тип вимови. Крім того, не існує чіткої закономірності такої вимови (після яких звуків), і така акустична реалізація дуже залежить від особливостей конкретного мовця.
Співвідношення амплітуд основного тону, гармонік і формант переходу [h-a] подібне до [х-а]. У спектрі транземи [г-а] значно вища амплітуда основного тону та першої головної форманти [г], а також є відчутний провал у діапазоні 500–1000 Hz. Український придиховий звук [х] і англійський [h] мають схожий частотний склад – зокрема, істотну низькочастотну складову в інтервалі 500–800 Hz, – а український звук [г] вирізняється саме відсутністю помітних обертонів у цьому діапазоні. Ці результати підтверджують те, що ми чуємо „неозброєним” вухом. Спектральний склад транземи [х-а] з такою низькочастотною складовою зумовлюється не голосним [а], а післяпридихом [(х)ъ].
Таким чином, наявність післяпридиху з низькочастотною складовою до 1100 Hz (зумовленою резонансом Гельмгольца та різницевою комбінаційною формантою) робить український звук [х] (у поєднанні з голосним) близьким акустичним відповідником англійського звука [h].
Без урахування цих фонетичних особливостей української мови освоєння нею запозичень із фонемою /h/ так і залишатиметься, за словами К. Г. Городенської [10, с. 4], „найскладнішою проблемою”.
Отже, практика відтворювання англійської (німецької, шведської, фінської, румунської, угорської, хорватської і т. д.) h українською х має вагомі історичні, логічні та акустичні підстави. Відповідність „h” – „г” виправдана для запозичень із чеської та словацької мов. Але змінювати написання тих слів, які вже давно вкоренилися в українській мові, недоцільно.
Література
1.Бондарко Л. В. Звуковой строй современного русского языка / Л. В. Бондарко. – М. : Просвещение, 1977. – 175 с.
2.Брайчевський М. Походження слов’янської писемності / Михайло Брайчевський. – К. : Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2009. – 154 с.
3.Вакуленко М. Про переклад та запозичення чужомовних слів // Вісник НАН України. – 1995. – № 11 12. – С. 78 81.
4.Вакуленко М. О. До правопису чужомовних географічних власних назв // Вісник геодезії та картографії. – 1996. – № 1 (5). – С. 86–92.
5.Вакуленко М. О. Термінологічна правописна конвенція 1993 з точки зору науки термінології // Український фізичний журнал. – 1996. – № 1. – С. 122 123.
6.Вакуленко М. О. Російсько-український словник фізичної термінології / М. О. Вакуленко ; за ред. проф. О. В. Вакуленка. – К. : Поліграф. центр Київського ун-ту ім. Тараса Шевченка, 1996. – 236 с.
7.Вакуленко М. Про “складні” проблеми українського правопису (українська латиниця, запозичені слова та ін.) / Максим Вакуленко. – К. : Курс, 1997. – 32 с.
8.Вакуленко М. О. Акустичні інваріанти українських приголосних // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО Київського нац. лінгвіст. ун ту. – Філологія, педагогіка, психологія. – Вип. 20. – Київ, 2010. – С. 4–16.
9.Вакуленко М. О. Розвиток терміносистем і термінотворення / Максим Олегович Вакуленко // Українська мова. – 2010. – № 1. – С. 88 93.
10.Городенська К. Нові запозичення і новотвори на тлі фонетичної та словотвірної підсистем української літературної мови / Катерина Городенська // Українська термінологія і сучасність : зб. наук. праць. – Вип. VIII / відп. ред. Л. О. Симоненко. – К. : КНЕУ, 2009. – 316, [4] с. – С. 3 9.
11.Грінченко Б. Словарь української мови : [надрук. з вид. 1907 1909 рр. фотомеханічним способом] / упор., з дод. власного матеріялу Борис Грінченко. – К. : Вид во АН УРСР, 1958 1959. – Т. І ІV.
12.Історична граматика української мови / О. П. Безпалько, М. К. Бойчук, М. А. Жовтобрюх та ін. – К. : Радянська школа, 1957. – 475 с.
13.Історія українського правопису XVI XX : [Хрестоматія] / [В. Німчук, Л. Зизаній, М. Смотрицький та ін.]; упор. В. В. Німчук, Н. В. Пуряєва ; переднє слово В. В. Німчука. – К. : Наукова думка, 2004. – 583 с.
14.Мейе А. Общеславянский язык. – М. : Иностранная лит ра, 1951. – 491 с.
15.Методы автоматического распознавания речи : в 2 х кн. / пер. с англ. ; под ред. У. Ли. – М. : Мир, 1983. – Кн. 1. – 328 с., ил.
16.Огiєнко І. Український стилiстичний словник / Іван Огієнко. – 2 ге вид. – Віннiпeг : Т во „Волинь”, 1978. – 497 с.
17.Огiєнко І. Історія української літературної мови. – К. : Наша культура і наука, 2001. – 440 с.
18.Потебня А. А. Полное собрание трудов: Мысль и язык / Александр Афанасьевич Потебня // [Подготовка текста Ю. C. Рассказова и О. А. Сычёва. Комментарии Ю. C. Рассказова.]. – М. : Лабиринт, 1999. – 300 с.
19.Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова: фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. – Київ: Вища школа, 1981. – 183 с. Українська рада танцю : положення. – Львів, 1999. – 18 с.
20.Шимків А. Англо-український тлумачний словник економічної лексики / А. Шимків. – К. : Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2004. – 429 с.
21.УРТ – Українська рада танцю : положення. – Львів, 1999. – 18 с.
22.Чешско-русский словарь / под ред. К. Горалека, Б. Илка, Л. Копецкого. – Прага : Гос. пед. изд во, 1958. – 1302 с.
23.Этимологический словарь русского языка / Г. П. Цыганенко. – К. : Радянська школа, 1970. – 599 с.
24.Ladefoged P. A Course in Phonetics. – Orlando: Harcourt Brace. – University of California, 1975. – 196 p.
25.Stevens K. N. Acoustic and perceptual characteristics of voicing in fricatives and fricative clusters / K. N. Stevens, S. E. Blumstein, L. Glicksman, M. Burton, K. Kurowski // J. of the Acoustical Soc. of America, 91, 1992. – P. 2979 3000.
26.Stevens K. N. Acoustic Phonetics. – Cambridge : MIT Press, 1998. – 607 p.
27.Vasmer M. Russisches etymologisches Woerterbuch / M. Vasmer. – Heidelberg, 1953 1958. – Bd. I III.
М. О. Вакуленко
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
ОСОБЛИВОСТІ ВЖИВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЛІТЕР ”Ґ”, ”Г” ТА ”Х” У ЗАПОЗИЧЕНИХ ЛЕКСЕМАХ
Актуальність дослідження визначається тим, що в сучасному правописі правила вживання відповідних графем сформульовані недостатньо чітко, тому написання таких запозичень зазнає великого впливу суб’єктивних чинників. Метою цієї праці є з’ясування фонетичних, етимологічних і семантичних закономірностей уживання „ґ”, „г” і „х”.
О. О. Потебня [18, с. 156] розрізняв у слові зовнішню форму (тобто звучання), об’єктивований звуком зміст і внутрішню форму (або найближче етимологічне значення слова, той спосіб, яким виражається зміст), підкреслюючи при цьому, що зовнішня форма нероздільна з внутрішньою. Отже, вживання тієї чи іншої літери впливає не лише на звучання слова, а й на його семантику.
Українські графеми „г” і „ґ” походять із грецької гами γ: перша з’явилася в Х столітті разом із кириличним письмом (за деякими даними – зокрема, [2, с. 15] – вона існувала ще раніше в протокирилиці), а другу ввів Мелетій Смотрицький у 1619 році ([13, с. 5]). Фонема /ґ/ має словорозрізнювальну функцію зовсім у небагатьох парах: гніт – ґніт, грати – ґрати. І ця функція не є принципово важливою, оскільки після заміни ґ на г значення наведених слів можна легко відновити з контексту. У працях [4, с. 89; 6, с. 12; 7, с. 14–15] було підмічено, що /ґ/ змінюється за тріадою фонеми /г/, тобто маємо г (ґ) – ж – з': Вінніпеґ – Вінніпезький, а не Вінніпедзький. Зауважимо, що глухі їх відповідники мають окремі тріади: х – ш – с' (рух – рушити – в русі), к – ч – ц' (рука – ручний – у руці). Отже, фонема /ґ/ виступає як варіант /г/ – подібно до відповідних графем. І це не дивно – адже, як переконливо показав відомий слов’яніст А. Мейє в роботі „Общеславянский язык” [14, с. 15] (див. також [12, с. 82]), у процесі становлення української мови проривний звук [ґ] перетворився на щілинний [г]. Ця тенденція, як свідчить [13], спостерігається і в еволюції українського правопису: запозичені слова (переважно грецького походження), які початково (скажімо, за желехівкою) було писано з „ґ”, у пізніших правописах (наприклад, 1928 року) – коли засвоєння вже завершилося – вживалися з „г”. Саме тому в словнику української мови [11] – який відображає українську лексику, що складалася протягом століть – переважна більшість слів із літерою "ґ" мають паралельні форми з „г”. А відомий мовознавець Іван Огієнко зазначає в „Українському стилістичному словнику” [16, с. 97–98]: „Чуже, малоприродне нам g нарід наш оминає... Вимова [г] єсть наша характерна споконвічна ознака, руйнувати яку було б непотрібним нехтуванням своєї старої культури”. В іншій своїй праці – „Історія української літературної мови” [17, с. 372 373] – він справедливо критикує Правопис 1928 року за невиправдано надмірне вживання літери „ґ”, що спричинило тоді масове невдоволення вчительської інтелігенції.
Зауважмо, що вибуховий [g] нестійкий і в інших мовах: перед голосними переднього ряду і, е в англійській та італійській мовах він перетворюється в [дж] (George, Genova), у французькій – у [ж] (Gerard), в іспанській – у [х] (Gijon).
Отже, ця нехарактерна для української мови фонема спрямована в минуле і є лише варіантом /г/. Тому вживати відповідну букву доцільно лише в небагатьох усталених словах та хіба що, за зразком грецької мови, після н (де першотвірний двознак "" читається як [(н)ґ]): анґел, анґіна тощо.
У зв’язку з цим розширення сфери вживання літери „ґ” сприймається як неприродне явище. Тим більше, що деякі з тих слів, у яких нам пропонують замінити „г” на „ґ”, навіть в оригіналі не мають проривного звука [g]. Такі слова, як геній, геніальний, генератор, нітроген, оксиген походять від грецького слова γένος (укр. рід); генерал – від спорідненого слова γενικός (укр. загальний; генеральний, головний; капітальний); газон – від γαζώνω (укр. строчу; шию на машинці); гарнір – від γαρνίρω (укр. прикрашаю; гарнірую); гірлянда – від γιρλάντα; глісер – від γλίστρημα (укр. ковзання); грип – від γρίπη; дегустація – від грецького γούστο (укр. смак); егоїст, егоїзм – від εγώ (укр. я); ігнорувати – від γνωρίζω (укр. знайомлю; ставлю до відома; знаю); плагіат – від πλαγιάζω (укр. вкладаю в ліжко); португалець – від Porto + Γαλλία (укр. Франція); пропаганда – від προπαγάντα. Літера „γ” читається як український звук [г].
Прагнення створити таку просту й однозначну відповідність g – ґ неодмінно тягне за собою таке ж просте співвідношення h – г: гомонім, газарт, гісторія, Гельсінкі, Сагара, Ганой, нов-гав, гав ду ю ду, генде гох, Голмс, Гартфорд, Гельмут, Гичкок, стала Гола, голокост, Рагіль, Загар, Паргом, Мигайло, тьгу та й годі, не пгикайте, гай гірше, аби інше...
Кажуть, що це нібито віддаляє українську мову від російської – але насправді відбувається віддалення не від російської мови, а від болгарської. Наприклад, назва міста Hamburg і в російській, і в українській мовах записується однаково: Гамбург. А в болгарській – Хамбург. Це стосується більшості слів, які запозичувалися через письмо (це насамперед топоніми).
Представники заокеанської діаспори власне український звук [г] сприймають зовсім не так, як ми, і вимовляють його ближче до нашого [х]: „хосподь”, „бахато” тощо. Це дуже близько до звучання англійської фонеми /h/.
Латинська h у грецизмах позначає давній еллінський придих, який пізніше зник, і в сучасних романських мовах вона здебільшого не вимовляється: ’ώ – ora (італ.), hora (ісп.), heure (фр.). Самі ж елліни англійську h транскрибують як („хі”), яку англійці прочитують „hai”: Hamilton – ά, Hilton – ί, ά – Hania.
В іспанській, італійській і французькій мовах ця літера не читається. Сербохорватська мова дає відповідність h – х: Hrvatska – Хрватска. Та й болгари пишуть: „Хамбург” (Hamburg). У румунській мові h звучить як [х]: Mihai (Міхай), Hagi (Хаджі). В угорській – [х]: Mihály Csikszentmihályi (Міха́й Чіксентміха́ї), Szombathely (Сомбатхей), у фінській – [х]: Lahti (Лахті), Lehtonen (Лехтонен), в арабській – [х]: Mahmoud al-Zahar (Махмуд аль-Захар), Rahil (Рахіль). У сучасній польській мові h звучить як [х]. У чеській мові h прочитується близько до української [г] тільки в своїх словах, а в запозичених тут звучить [х] ([22, с. 138]). Англійці, в свою чергу, сприймають чеський звук [h] як близький до свого [g], а не до [h]: Praha – Prague.
Згідно з дослідженнями [27; 23, с. 519–520], праслов’янському „х” відповідає німецька „h”: хліб – hleib (давньонім.), hleifs (гот.), хижина – hûs (давньонім.). Німецький же [ch] часто звучить близько до [шь]. У відомій праці [14, с. 37] зазначено, що слов’янський звук [х] менш напружений, ніж німецький ch, і легко редукується в придихання чи зникає зовсім.
Етимологічно англійській h відповідає х: house – хата.
У стихійних запозиченнях, де носії мови орієнтуються здебільшого на слух, при відтворенні англійських слів явно переважає відповідність „h” – „х”: холдинг (holding), хеджування (hedging) – див. [20]; ховер (hover), хіп-твіст (hip twist) – див. [21]; хіндж (hinge), хіп-хоп (hip hop), хаб (hub), хакер (hacker), хелпер (helper), хілер (healer), хот-дог (hot dog), Хаммер (Hummer), холідей (holiday) – див. [9].
Порівняльні дослідження акустичних характеристик відповідних звуків переконують, що англійський [h] фонетично значно ближчий до українського [x], ніж до [г].
В англійській мові (а також у романських, германських та багатьох інших мовах) фонема /h/ завжди передує голосній фонемі – що вказує на її етимологічний і функціональний зв’язок із придиханням. Тому під час вимови звука [h] конфігурація мовленнєвого тракту подібна до конфігурації для вимови голосного, але зі значно ширшим розкривом голосових зв’язок ([26, с. 34]). Українські фонеми /х/ та /г/ не мають таких обмежень у сполучуваності, а звуки [х] і [г], взагалі кажучи, відрізняються від [h] за своєю артикуляцією. Отже, можна говорити не про тотожність відповідного англійського та українського звука, а лише про їх певну акустичну подібність. В українській мові основні алофони цих фонем розрізняються насамперед за ознакою „дзвінкий” – „глухий”.
Оскільки англійська фонема /h/ завжди стоїть перед голосною, то у формуванні акустичного сигналу значну роль відіграє взаємодія відповідних звуків. Отже, порівнювати потрібно не окремі звуки, а їх комбінації: [hV] та [хV] і [гV], де V – голосний. І в таких сполученнях важливу роль відіграє післяпридих. Під час вимови вголос у перехідному проміжку між глухим приголосним [x] і наступним голосним виникає “післяпридиховий” звук, який має голосову складову. Очевидно, це й спричинювало “несподівані” стрибки частоти основного тону після глухих приголосних, спостережені в роботі [15, с. 257].
Кожен приголосний може мати післяпридих. У фонетиці давно відомо про існування так званої і-подібної ділянки у звукосполученнях „пом’якшений приголосний + голосний” (див. [19]). Саме післяпридих зумовлює появу такої ділянки. При вимові вголос післяпридих кожного приголосного – навіть глухого – має голосову складову. Післяпридих приголосних (крім проривних) здебільшого відсутній перед наступним приголосним.
Післяпридих надає складу властивість відкритості – тому може зявлятися й перед паузою, якщо артикуляційний апарат "готується" вимовити голосний звук. Аналоги післяпридиху – це короткі голосні “ъ” і “ь” (“єр” і “єрчик”) у старослов’янській мові, нейтральний англійський звук [ə], звучання французької “німої” е (згадаймо пісню “Tombe la neige” у виконанні Сальваторе Адамо). Слід відрізняти післяпридих від початкової фази наступного голосного – адже наявність голосного звука зовсім не обовязкова для виникнення цього явища.
Частотні характеристики післяпридихів українських приголосних було знайдено у [8]. Зокрема, післяпридих звука [х] (подібно до післяпридиху [г]) має форманту Гельмгольца в межах 360–530 Hz, першу форманту в межах 1150–1550 Hz, другу – в межах 2000–2500 Hz. У післяпридиху звука [х] (на відміну від післяпридиху [г]) виникають сумарні та різницеві комбінаційні форманти на частотах Fp2 + Fp1 і Fp2 – Fp1, де останні – разом із основним тоном і резонансом Гельмгольца – зумовлюють низькочастотну складову до 1100 Hz.
Акустична та функціональна спорідненість звука [х] із придиханням відзначається в ряді досліджень. Так, відомий слов’яніст А. Мейє [14, с. 37] зазначає, що слов’янський звук [х] менш напружений, ніж німецький ch, і легко редукується в придихання чи зникає зовсім. Нестійкість звука [х] та його уподібнювання до наступного голосного підтверджується експериментальними даними [1, с. 103]. Українська мова також відтворює придихання буквою х: ха-ха, хи-хи, хе-хе, хо-хо, хап, хекати (а не: “загеканий”), тьху (а не “тьгу”), кахикати (а не “кагикати”), чхати (а не “чгати”), пхикати (а не “пгикати”).
У наших акустичних експериментах в усіх акустичних реалізаціях фонеми /h/ – як ізольованої, так і в потоці мовлення – осердя звука [h] характеризувалося невеликою амплітудою основної хвилі та доволі значними амплітудами шумів, що свідчить про його акустичну близькість до українського [х]. Це узгоджується з висновками американських фахівців. Так, за даними відомого в світі фонетиста Петера Ладефогеда [24, с. 182], в англійській мові фонема /h/ на початку слова вимовляється як глухий палатальний щілинний звук. Кеннет Стівенс [26, с. 448-449] відзначає, що в інтервокальній позиції під час [h] переважає шум, а вібрація голосових зв’язок здебільшого припиняється. Інколи ці коливання продовжуються, але їх тривалість не перевищує 100 мс. А експерименти зі сприймання мовлення [25] показали, що короткочасні коливання голосових зв’язок (до 100 мс) недостатні для того, щоб слухачі сприймали такий приголосний як дзвінкий.
Іноді англійський [h] в інтервокальній позиції (коли коливання голосових зв’язок не припиняються) може справді сприйматися як дещо наближений до українського [г]. Відзначимо, що таке явище є не дуже поширеним: наприклад, під час наших записів американських мовців тільки один із десяти продемонстрував цей тип вимови. Крім того, не існує чіткої закономірності такої вимови (після яких звуків), і така акустична реалізація дуже залежить від особливостей конкретного мовця.
Співвідношення амплітуд основного тону, гармонік і формант переходу [h-a] подібне до [х-а]. У спектрі транземи [г-а] значно вища амплітуда основного тону та першої головної форманти [г], а також є відчутний провал у діапазоні 500–1000 Hz. Український придиховий звук [х] і англійський [h] мають схожий частотний склад – зокрема, істотну низькочастотну складову в інтервалі 500–800 Hz, – а український звук [г] вирізняється саме відсутністю помітних обертонів у цьому діапазоні. Ці результати підтверджують те, що ми чуємо „неозброєним” вухом. Спектральний склад транземи [х-а] з такою низькочастотною складовою зумовлюється не голосним [а], а післяпридихом [(х)ъ].
Таким чином, наявність післяпридиху з низькочастотною складовою до 1100 Hz (зумовленою резонансом Гельмгольца та різницевою комбінаційною формантою) робить український звук [х] (у поєднанні з голосним) близьким акустичним відповідником англійського звука [h].
Без урахування цих фонетичних особливостей української мови освоєння нею запозичень із фонемою /h/ так і залишатиметься, за словами К. Г. Городенської [10, с. 4], „найскладнішою проблемою”.
Отже, практика відтворювання англійської (німецької, шведської, фінської, румунської, угорської, хорватської і т. д.) h українською х має вагомі історичні, логічні та акустичні підстави. Відповідність „h” – „г” виправдана для запозичень із чеської та словацької мов. Але змінювати написання тих слів, які вже давно вкоренилися в українській мові, недоцільно.
Література
1.Бондарко Л. В. Звуковой строй современного русского языка / Л. В. Бондарко. – М. : Просвещение, 1977. – 175 с.
2.Брайчевський М. Походження слов’янської писемності / Михайло Брайчевський. – К. : Вид. дім „Києво-Могилянська академія”, 2009. – 154 с.
3.Вакуленко М. Про переклад та запозичення чужомовних слів // Вісник НАН України. – 1995. – № 11 12. – С. 78 81.
4.Вакуленко М. О. До правопису чужомовних географічних власних назв // Вісник геодезії та картографії. – 1996. – № 1 (5). – С. 86–92.
5.Вакуленко М. О. Термінологічна правописна конвенція 1993 з точки зору науки термінології // Український фізичний журнал. – 1996. – № 1. – С. 122 123.
6.Вакуленко М. О. Російсько-український словник фізичної термінології / М. О. Вакуленко ; за ред. проф. О. В. Вакуленка. – К. : Поліграф. центр Київського ун-ту ім. Тараса Шевченка, 1996. – 236 с.
7.Вакуленко М. Про “складні” проблеми українського правопису (українська латиниця, запозичені слова та ін.) / Максим Вакуленко. – К. : Курс, 1997. – 32 с.
8.Вакуленко М. О. Акустичні інваріанти українських приголосних // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО Київського нац. лінгвіст. ун ту. – Філологія, педагогіка, психологія. – Вип. 20. – Київ, 2010. – С. 4–16.
9.Вакуленко М. О. Розвиток терміносистем і термінотворення / Максим Олегович Вакуленко // Українська мова. – 2010. – № 1. – С. 88 93.
10.Городенська К. Нові запозичення і новотвори на тлі фонетичної та словотвірної підсистем української літературної мови / Катерина Городенська // Українська термінологія і сучасність : зб. наук. праць. – Вип. VIII / відп. ред. Л. О. Симоненко. – К. : КНЕУ, 2009. – 316, [4] с. – С. 3 9.
11.Грінченко Б. Словарь української мови : [надрук. з вид. 1907 1909 рр. фотомеханічним способом] / упор., з дод. власного матеріялу Борис Грінченко. – К. : Вид во АН УРСР, 1958 1959. – Т. І ІV.
12.Історична граматика української мови / О. П. Безпалько, М. К. Бойчук, М. А. Жовтобрюх та ін. – К. : Радянська школа, 1957. – 475 с.
13.Історія українського правопису XVI XX : [Хрестоматія] / [В. Німчук, Л. Зизаній, М. Смотрицький та ін.]; упор. В. В. Німчук, Н. В. Пуряєва ; переднє слово В. В. Німчука. – К. : Наукова думка, 2004. – 583 с.
14.Мейе А. Общеславянский язык. – М. : Иностранная лит ра, 1951. – 491 с.
15.Методы автоматического распознавания речи : в 2 х кн. / пер. с англ. ; под ред. У. Ли. – М. : Мир, 1983. – Кн. 1. – 328 с., ил.
16.Огiєнко І. Український стилiстичний словник / Іван Огієнко. – 2 ге вид. – Віннiпeг : Т во „Волинь”, 1978. – 497 с.
17.Огiєнко І. Історія української літературної мови. – К. : Наша культура і наука, 2001. – 440 с.
18.Потебня А. А. Полное собрание трудов: Мысль и язык / Александр Афанасьевич Потебня // [Подготовка текста Ю. C. Рассказова и О. А. Сычёва. Комментарии Ю. C. Рассказова.]. – М. : Лабиринт, 1999. – 300 с.
19.Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова: фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. – Київ: Вища школа, 1981. – 183 с. Українська рада танцю : положення. – Львів, 1999. – 18 с.
20.Шимків А. Англо-український тлумачний словник економічної лексики / А. Шимків. – К. : Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2004. – 429 с.
21.УРТ – Українська рада танцю : положення. – Львів, 1999. – 18 с.
22.Чешско-русский словарь / под ред. К. Горалека, Б. Илка, Л. Копецкого. – Прага : Гос. пед. изд во, 1958. – 1302 с.
23.Этимологический словарь русского языка / Г. П. Цыганенко. – К. : Радянська школа, 1970. – 599 с.
24.Ladefoged P. A Course in Phonetics. – Orlando: Harcourt Brace. – University of California, 1975. – 196 p.
25.Stevens K. N. Acoustic and perceptual characteristics of voicing in fricatives and fricative clusters / K. N. Stevens, S. E. Blumstein, L. Glicksman, M. Burton, K. Kurowski // J. of the Acoustical Soc. of America, 91, 1992. – P. 2979 3000.
26.Stevens K. N. Acoustic Phonetics. – Cambridge : MIT Press, 1998. – 607 p.
27.Vasmer M. Russisches etymologisches Woerterbuch / M. Vasmer. – Heidelberg, 1953 1958. – Bd. I III.
)). Від останнього я нареготався до несхочу.