DO NOT Leave Your Language Alone
Додано: Вів січня 17, 2012 2:07 pm
Joshua A. Fishman. DO NOT Leave Your Language Alone.
Джошуа А.Фішман. Не кидайте свою мову напризволяще. Приховані статусні наміри в корпуснопланувальній мовній мполітиці. Переклад з англ. О.Гурца, редактура О.Телемка. – К.: К.І.С., 2009. – 196 с.
Рецензії/обговорення: Мій Подільський Майдан, Лівий берег, Видавництво Львівської політехніки, ЖЖ
6. Класицизація проти «паніфікації»: біполярний вимір
Багато з найуживаніших світових мов з’явилося на арені порівняно недавно, тобто в історичний, а не доісторичний час. Англійська мова фактично належить до «найпізніших Іванів» на европейській мовній арені. Попри те, що народження будь-якої мови просто неможливо датувати певним днем, місяцем, роком, багато з них можна датувати приблизно, через конкретні визначні події (міграції, вторгнення, завоювання тощо), безпосередньо пов’язані з їхнім створенням. Англійську мову, на відміну від більшості інших, можна дещо точніше датувати, бо ми приблизно знаємо, коли англи, сакси, юти перетнули канал зі своїх прибережних районів Нижніх країн [Цим історичним терміном називають територію, приблизно відповідну теперішнім Нідерляндам, Бельґії і Люксембурґу. – Прим. ред.] і висадилися в Англії. Це сталося невдовзі по тому, як римські легіони, котрим вдалося приєднати південну частину того, що є нинішньою Англією, до Римської імперії , були виведені служити в інше місце, бо в самий центр імперії відбулося вторгнення з тодішнього германського сходу. Масова поява лютих германських воїнів по всій Центральній Европі, ймовірно, також стала вагомою причиною подальших переміщень англів, саксів, ютів через Ля-Манш і зміцнення там англійської, як тільки ці племена згодом відносно «швидко» об’єднались.
Романські мови беруть початок з часів завоювання римськими легіонами Ґалії (Франції) та Іберії (Еспанії), що відбулося набагато раніше, ніж захоплення частини Англії. Їхні мови-попередники мали, ймовірно, переважно кельтський характер, і французька зрештою була створена з таких долатинських утворень, на які накладалася вульгарна латинь різних часів (коли нові легіони прибували, а старі виводилися). Крім того, є певний внесок з боку германських франків, які врешті розгромили останні легіони, прийняли християнство і поступово стали правителями країни, об’єднання якої відбувалося століттями після цього. Дуже важко визначити точну дату народження французької мови, бо кожне з вищезгаданих послідовних нашарувань було століттями віддалене від свого попередника. Будь-яке вікове припущення було б умовним, але, хоч який вік бери (переважно ідеологічно), він має бути прив’язаним до певних історично встановлених дат.
Але ми не маємо таких історичних позначок, які дозволили б нам навіть приблизно визначити початок атенської грецької мови (тепер її звичайно називають «класичною грецькою»), івриту, латині, церковнослов’янської мови чи санскриту, класичної тамільської мови, класичної китайської (мандаринської), чи класичної арабської. Більшість з вищезгаданих мов «по-справжньому старі», тобто старіші за будь-яку з нинішніх европейських мов (мабуть, за винятком баскської ), і точне датування їх виникнення є, відповідно, подвійно складним і спірним. Однак, оскільки їх давно пов’язують з основними світовими релігіями, вищезгадані вісім класичних мов (і декілька інших, розкиданих по земній кулі), передали високий престиж не тільки сучасним варіянтам, пов’язаним з ними чи похідним від них, але й забезпечили нас самим поняттям давності як дуже бажаною мовною характеристикою. Більшість людей можуть не мати чіткого уявлення про час вироблення своєї рідної мови, але вони бажають, щоб вона була настільки старою, наскільки можливо. Старші мови слугують за приклад молодим і мають засвоєні міти для «підтримки» своїх претензій. Оскільки їхнє «створення» невідоме або непізнанне, то й чітка складовість (з огляду на мови-попередники, які вплинули або були поглинуті ними) є переважно невідомою або непізнанною. Ця позірно нескінченна назад протяжність і їх пов’язаність з релігіями надає класичним мовам таку собі ауру чистоти, яка вочевидь сильно перебільшена. Якщо все вищесказане підсумувати, то вік загалом і священний класицизм, зокрема, характеристики, які можуть використати чи вибудувати нинішні мовні планувальники, для того щоб модернізувати і здобути соціокультурну підтримку обстоюваним мовам. Ми коротко розглянемо два таких приклади «класицизму для цілей модернізації»: мову гінді (відносно санскриту ) та ізраїльську (відносно класичного івриту).
Санскрит
Сучасні намагання «відродити» чи знову зробити розмовним санскрит і визволити матінку Індію з британських пут є значною мірою одночасними. Не дивно, що в пошуках своєї національної мови для індуїзму, щоб об’єднати більшість з тих індусів, які боролися за незалежність Індії від християнського Заходу, гінді (початково називана гіндустані [Впродовж декількох століть гіндустані була лінгва франка в Північній Індії, а назви «гіндустані» і «урду » були синонімами. Після розділу Британської Індії в 1947 році Індія і Пакистан стали розвивати свої варіянти мови: в Індії – гінді (використовують деванагарі (буквально «писемність міста богів» – різновид індійського письма) і масово запозичують термінологію з санскриту ), а в Пакистані – урду (використовують арабсько-перське письмо і запозичують термінологію з арабської і перської мов) – Прим. ред.]) вийшла переможцем, хоча це й не було ні неминучим, ні легким. Ґанді сприяв їй, як і його Індійський національний конгрес (див. рис. 6.1), навіть більшою мірою, ніж вони сприяли англійській чи навіть самому санскриту. Однак, будучи дуже шанованим, санскрит мав декілька страйків проти себе: він надто пов’язаний з індуїзмом (і, відповідно, неприйнятний для мусульман, хоча Ґанді рішуче підтримав гінді саме через її мовну близькість до урду (див. рис. 6.2), яку найбільше використовували місцеві мусульмани). Як наслідок, не було жодних шансів, щоб та чи інша могла б прислужитися для гоїння глибокого і мінливого релігійного розриву. Навіть гінді була дещо проблематичною для пересічного індуса, оскільки її модернізація була міцно заснована на запозиченнях із санскриту і санскритських коренях, які, можна припускати, вільно розуміли тільки дуже вчені й дуже набожні. Навіть сам Неру, котрий виступав за об’єднання партій перед вирішальними виборами і який докладав чимало вміння й зусиль, щоб бути зрозумілим ненавченим масам, постійно скаржився на те, що коли його промови відредаговували для повторної трансляції слухачам (які були на роботі чи далеко від своїх радіоприймачів, чи навіть від сіл, коли його промови спочатку транслювали «в прямому етері»), то його висловлювання були настільки санскритизовані для ретрансляції, що навіть для нього самого були незрозумілими. Це описав автор зауваг!
ПЛАНУВАЛЬНИКИ МОВИ ГІНДІ НАРІКАЮТЬ
Перекладачі та редактори, яких Неру шпетив, аж ніяк не намагалися зірвати виборчу кампанію об’єднання партій. З їхнього погляду, вони всього лише прагнули представити гінді на її найповажнішому, найосвіченішому, найвищокласному рівні. Пересічні індуси можуть бути спантеличені мудрованим санскритським словом (чи коренем), підставленим то тут, то там замість простого слова з гінді, але вони цілком могли поцікавитись, що це слово означає, в інших, освіченіших. Вони могли б тим самим будувати догори свою гінді , залишаючи мусульманських слухачів одних-самих в темноті (ті не докучали вищезгаданим проєктувальникам мови). Справжнє класичне минуле, яким весь цивілізований і модернізований світ дорожить (і навіть йому заздрить), – цим не легко знехтувати в ході мовного планування з модернізаційними цілями. Це надто важливий ресурс, щоб його досить необмежені наддіялектні особливості (лексична невичерпність, ортографічне унормування, граматична повнота) зникли з очей (тим паче, зійшли з думки), особливо для витончених поціновувачів, які постійно благоговіють перед анлійською (мовою колишніх колонізаторів), але, втім, далеко не таких, що не знають про набагато більші достойності, які може запропонувати гідності, справжності, креативності сучасної Індії незрівняно старший санскрит. Без санскриту гінді була б просто однією з незчисленних звичайних місцевих мов Індії, з допомогою санскриту вона стала на шлях до об’єднання Індії і, крім того, перетворюється на одну з великих мов сучасного світу!
Рис. 6.1. Мовна мапа гінді.
Рис. 6.2. Урду в Північно-Східній Індії і Пакистані.
Примітка: є місця накладання між рис. 6.1 і 6.2, тобто райони, в яких стосовно обох мов була поширеною відповідь, що тут ними говорять. Важко зробити несуперечну мовну мапу.
Інші класичні ускладнення
Багато в чому використання класичної арабської мови для сучасних простомовних функцій в мусульманському світі свідчить про такі ж труднощі, як і використання санскриту в індуському середовищі. Власне, в певному сенсі, арабська проблема складніша, бо нема багатовікової місцевої літератури жодним з декількох різновидів розмовної арабської (наприклад, єгипетської, сирійської, саудівсько-арабійської, іракської та ін.) [Тепер є три відмінні форми арабської мови: класична або коранічна арабська мова, сучасна стандартна (літературна) арабська і розмовна арабська. Більшість друкованих видань в арабському світі, зокрема більшість книг, газет, журналів, офіційних документів тощо, написані сучасною стандартною арабською мовою (стандартним різновидом, основаним на класичній (коранічній) арабській, використовуваним на письмі, що є офіційною мовою всіх арабських країн і єдиною формою арабської, яку викладають в школах на всіх етапах). Розмовні арабські мови – численні національні чи регіональні різновиди, похідні від арабської, якими говорять щоденно в усьому регіоні й вивчають як першу мову. Багато з них досить відмінні між собою і є взаємонезрозумілими (наприклад, мароканський і ліванський). – Прим. ред.], тоді як всі основні розмовні нащадки санскриту стали засобами народної літератури й релігійної освіти сотні років тому, або навіть більше. Отже, основні різновиди нинішніх індійських місцевих мов «розробляють через» тимчасову угоду (модус вівенді) з санскритом і повині тепер робити те ж стосовно гінді, досить молодої офіційної мови, що також, як і вони, санскритського походження. Насправді проблеми, що існують в Індії, пов’язані не так з численними провінційними говірками, як насамперед з самою гінді . По суті, гінді стикається з «війною на два фронти»: з одного боку, значущість санскриту для внесення до її складу з метою вдосконалення і збагачення, і водночас, з іншого – наскільки відмінною від урду вона має стати через таку санскритизацію. Ми приділили увагу першому «фронтові» в цьому розділі, а другому «фронтові» – в розділі 7.
«Трішечки цукру»
Урду – державна мова Пакистану, країни, що відділилася від Індії, і з якою та межує на північному заході. Це стародавня мова літератури та поезії, але фактична тотожність неофіційної розмовної мови гінді й урду серед неосвіченої більшості обох груп населення зменшує здатність кожної з них цілком стати добре упізнаваними національними інструментами й символами двох окремих і часто сперечальних країн. Очевидно, що усна й писемна мови мали б бути «відміннішими » одна від одної, ніж були. Індія зробила спробу досягти цього переважно за рахунок санскритизації гінді в друці чи близькому до друку мовленні. Класицизацію гінді, мови, що постала як окрема тільки в середині 1940-х років, більшість мовних планувальників гінді вважає необхідним і навіть священним обов’язком, який значною мірою узгоджується з індійськими віковими цінностями й традиціями. Якщо якісь питання й залишилися у зв’язку з цим, то вони стосуються більше ступеня санскритизації, ніж питань потреби чи бажаності процесу санскритизації взагалі.
Звичайно, модернізація гінді відбувається також під сильним впливом англійської мови. Проте це чужий і, врешті-решт, сумнівний вплив (навіть якщо мова, як і раніше, одна з офіційних), і тільки санскрит може протидіяти, не давати ходу і подолати його. Дехто вважає, що якби не санскрит , Індія швидко б повернулась у часи культурної і мовної «колоніялістської» підлесливості за британського панування, а не була б культурним центром Азії і за її межами, відповідно до свого самоусвідомлюваного істинного призначення. Питання полягає в тому, чи готова Індія взяти на себе складне завдання серйозної санскритизації, а не в тому, чи це завдання є дійсно великим і гідним індійського духу. Загальніше, це також більш-менш усвідомлюваний характер виклику класицизації як шляху до модернізації в інших контекстах, коли дійсно класична мова перебуває в класичній серцевині національної культури. Це, можливо, менше стосується івриту , але й тут ця проблема існує і ятрить серця багатьох.
Іврит/«ізраїльська мова»
Сучасному розмовному івритові лише близько ста років і, відповідно, в нього не було багато часу, щоб розвинутися далеко від класичного зразка, який зберігся впродовж тисячоліть для відправлення богослужінь, в усних біблійних заповідях, для вивчення класичних релігійних текстів (Старого Заповіту й, зокрема, Талмуду), рабинських відповідей і пояснювальних текстів. Перші дві функції призначені для «пересічних» євреїв і, відповідно, іврит тут залишається особливо непорушним. Останні три функції значною мірою залежать від текстів юдейсько-арамійською мовою, яка стала єврейською розмовною мовою незадовго до початку християнської ери й продовжувала змінюватись і надалі, як це роблять усі інші розмовні мови. Протягом близько 1500 чи навіть більше років, також втрачаючи розмовні функції, вона значною мірою продовжувала притягувати тільки найкращих учнів і рабинів. Ці дві мови разом (біблійний іврит і юдейсько-арамійську) розглядають як одне ціле в межах єврейської традиції. Разом вони становлять мову лошн (га)койдеш (святу мову чи мову святості), але насамперед це біблійний івритський складник, що був широко відомим і його активно використовувало в повсякденному, принаймні, житті майже все чоловіче населення старше 13 років, і, отже, який став основним джерелом захисного «кокона», що зберіг класичну мову до свого «дзвінка будильника» в кінці ХІХ століття, коли на сцену вийшов політичний сіонізм, спершу в Центральній Европі, а потім і в Східній, де євреї переважно говорили на їдиші.
Рис. 6.3. Еліезер Бен-Єгуда (1858 – 1922) – основний ранній ревернакуляризатор (відновлювач розмовних функцій. – Прим. ред.) мови іврит , обстоював продовження класицизму й семітські акценти в своїх модернізаційних зусиллях. Він навіть класицизував своє власне прізвище від оригінального «Перельман» і заснував Академію мови (іврит ) (1890, спочатку: «Мовний комітет»).
Це той «дзвінок будильника», який мають на увазі, коли говорять про всіма називане «відродження івриту» (що мали б насправді називати радше «ревернакуляризацією» [відновленням розмовних функцій. – Прим. ред.], ніж «відродженням» івриту) (див. рис. 6.3). І тому, що відтоді пройшло тільки століття чи близько того, ревернакуляризований різновид (тут називаний – ізраїльська мова) є насправді дуже молодим утворенням і воно, виламавшись зі свого ув’язнення в колі біблійного івриту , суттєво запозичило не лише з інших різновидів сукупності лошн койдеш, але й з інших семітських мов; а зовсім недавно також і з европейських мов (спочатку німецької , російської , польської і насамперед їдишу), і врешті-решт, і все більшою мірою також з американської англійської мови.
Академія мови іврит, якій по праву доручили модернізувати цю мову для усіх запитів повсякденного сучасного життя, спочатку ретельно дотримувалася лінії на «класицизацію», але її рекомендації й уподобання були так широко знехтувані (якщо не висміяні) через це, що, по суті, утрималася від свого попереднього нормативного способу дії. Вона зосереджувала все більше й більше своїх засобів і зусиль на підготування «Великого словника мови іврит», задуманого як етимологічний та історичний словник, що охоплює всі віки і стадії розвитку мови й, відповідно, без жодних приписів. Час мовного планування , що спочатку було таким доконечним для відновлення буденного вживання івриту , зараз, по суті, є надмірним і перейменування мови на деяку (наприклад, «ізраїльську») здогадно передасть таке усвідомлення (Zuckerman, 2003).
КЛАСИЦИЗАЦІЙНИЙ КОНТИНУУМ
Арабська, санскрит та іврит перебувають на трьох різних стадіях вздовж континууму в рамках загального процесу мовного планування. Санскрит все ще покликаний постійно модернізовувати гінді (і значною мірою модернізовувати всі інші основні похідні від санскриту місцеві мови Північної та Центральної Індії). Ці місцеві мови, зокрема й гінді , добре усталені й перебувають під владним мовнопланувальним контролем. Нема підстав побоюватися зникнення жодної такої мови, окрім хіба найнезначніших серед них. Санскрит широко вивчають, а певна частка населення визначає його своєю рідною мовою. І хоча ця заявка майже напевно є «помилкою захоплення», вона, втім, відбиває той факт, що багато з тих, хто освоїв його після тривалого й інтенсивного вивчення, тепер мають змогу використовувати його як розмовну мову і можуть, по суті, зробити це в своїх власних малих громадах. Проте не було відомостей про міжпоколіннєве передання санскриту як рідної мови на соціяльному рівні й, відповідно, справжньої вернакуляризації (зрідномовлення) [в оригіналі – Vernacularization (вернакуляризація) – творення простонародної мови, чи роблення якоїсь мови буденною, розмовною, рідною (зрідномовлення, спростомовлення). – Прим. ред.] санскриту ще (все ще) не досягнуто.
Класична арабська мова також не була відновлена розмовною. З іншого боку, жоден арабський діялект не використовується в писемному чи навіть усному варіянті для офіційних і культурних цілей. Найбільше, чого досягнуто на шляху зрідномовлення, це використання декількох регіональних різновидів сучасної середньоарабської мови, яку інколи називають стандартною сучасною арабською, хоча таке позначення може більше приховувати, ніж виявляти. Мається на увазі, що «середня» – це компроміс між місцевими розвиненими рідними мовами і класичною писемною арабською мовою. Їм вдалося врешті досягти успіху, створивши усний всерегіональний засіб спілкування, за змоги і все частіше використовуваний на радіо, телебаченні і під час звернень урядовців. Ця середньоарабська (в Маґрибі, в районі Каїра, в районі Дамаска та ін.) також починає набувати попередньої, але загальнопоширеної писемної функції, та це досі не має жодного нормативного затвердження, ймовірно, через страх в кінцевому підсумку підштовхнути розкол однорідної писемної класичної арабської мови, традиції, що має понад тисячолітню історію. Зрештою, поки це триватиме, та писемна арабська не вступить у процес корпусного планування так ґрунтовно чи так серйозно, як основні регіональні мови Індії. Останні використовують як офіційні (усні й писемні) в освіті на всіх рівнях, зокрема найвищому, і вони є (і вже давно) засобами вираження обсяжної народної, технічної і белетристичної літератури.
В сучасному світському житті іврит майже цілком емансипувався від своїх витоків і від офіційної влади, яка досі значною мірою контролює його модернізацію за схваленими напрямами, як останнім часом, так і пів століття тому. В теперішньому, емансипованішому вигляді мову стали називати «ізраїльською». За неперервної класичної іпостасі традиційного релігійно-панівного суспільства, його часто ще називають лошн (га)койдеш, чи навіть іврис (Ivris), даючи пов’язане з їдишом викривлення його світського позначення (іврит), на знак визнання того факту, що в ультраортодоксальних колах його фонологія була збережена цілком тотожною тій, що в громадах, де безперервно розмовно використовували їдиш. Отже, тільки частина ізраїльского єврейського суспільства по-давньому перебуває в півтіні класичного івриту , все більше виходячи з цієї півтіні, що стає нормою для світського єврейського життя загалом. За таких обставин, відбувається помітне збільшення (яке постійно нарощується) числа американізмів , які проникли в ізраїльську усну мову (і, меншою мірою, в письмо).
Отже, класицизація – не безкомпромісна справа. Справді, інша крайність її біполярної протилежності , «паніфікація», до вивчення якої ми переходимо, часто підтверджує, що вона має далекий зв’язок з класицизацією.
РЕГІОНАЛІЗАЦІЯ ЧЕРЕЗ ПАН-МОВИ
[В оригіналі – Pan-languages – пан-мови чи загальні мови. – Прим. перекл.]
«Пан»-мови призначені об’єднати декілька держав, які очевидно мають «спільні інтереси» (чи «спільні проблеми») через прийняття єдиної мови чи «надмови» в цілях їх пліднішого співробітництва і зрештою політичного та культурного об’єднання. Проте замість прийняття чи перегляду теперішніх лінгва франка чи створення нового бренду під об’єднавчою ланкою в «паніфікації» розуміють ту, що мала існувати у віддаленому минулому й зараз втрачена в імлі передісторії, ця ланка чекає на відтворення і новий запит від людей, відповідальних за відновлення величі, яка раніше була їхнім колективним надбанням. Таке мовне планування ризикує поєднати класицизм і зачарування давниною, але, в усякому разі, давність втраченої пан-мови може виявитись навіть старішою, ніж «класичної», а її точні географічні межі, відповідно, набагато нечіткішими й менш «інтерпретованими».
Деякі пан-мови , що були (чи «могли/мусили» бути)
Контрасти між класицизмом і «паніфікацією» можуть часто бути ще більшими й ще повчальнішими, ніж досі загалом припускали. Класицизація припускає збереження і поновлений розвиток дуже конкретного різновиду, що має велику безпосередню значущість для певного народу й держави, чия єдина або основна рідна мова існувала в часи добре задокументованої, дарма що тепер давно минулої величі. Паніфікація, з іншого боку, містить в собі потрійну силу віри: а) відновлення гаданої історичної єдності тепер уже окремих політичних утворень; б) відновлення їхньої гаданої історичної величі за часів колишньої гаданої єдності; в) функціональне відродження гаданої спільної мови цієї гаданої єдності й величі. Очевидно, триярусна «гаданість» не забезпечує достатньо непорушної основи для багатьох прикладів паніфікації, якими точково позначені людські соціокультурні починання. Але повторюваний характер таких зусиль свідчить про притягальність, яку ще й досі має «велике минуле» для тих, чиє сьогодення часто розглядуване як недосконале порівняно з далеким, можливо, дещо мітичним, але, хоч би там як, безспірно славетним минулим.
Декілька прикладів з европейської історії
Знаменита «Страсбурзька присяга » 842 року від Р.Х., якою імперія Карла Великого була поділена між трьома його спадкоємцями [Точніше, Страсбурзька присяга – союзницький договір між західнофранкським королем Карлом II Лисим і його братом східнофранкським королем Людовіком II Німецьким 14 лютого 842 р. Імперія розділена за Верденським договором, укладеним 11 серпня 843 р. між трьома синами короля франків Людовіка Благочестивого – Лотарем I, Карлом II Лисим і Людовіком II Німецьким. – Прим. ред.], коли один отримав романські землі на захід від Райну, інший – тевтонські землі на схід від Райну, а третій – ще й двомовні землі вздовж Райну, є свідченням розвитку европейських народних мов для деяких функцій держави і Церкви, а також послаблення латинської на користь мов, уже на той час розвинутих, якими могли говорити світські люди цілком впевнено й безсумнівно ідентично. У рамках однієї й тієї ж сім’ї обидві мови можуть бути досить добре відомими кожному принцові, щоб присягатися мовою іншої держави [Людовік, який командував германомовними тевтонцями присягав романською мовою, а Карл, який командував романомовним військом – по-тевтонськи. Потім кожне військо клялося своєю мовою. – Прим. перекл.], хоча в колишній імперії загалом таке траплялося все рідше й рідше, навіть серед принців і духівництва. Слава та велич латинської мови все більше й більше перетворювалась на місцеву спадщину (наприклад, Еспанія та Франція довго вважали себе особливими спадкоємцями слави латини ), а її відроджене використання як об’єднавчої мови всієї Европи, що лежала в межах кордонів відданості Західній Церкві, залишалося привабливою дійсною можливістю для багатьох церковнослужителів, зокрема. Германські землі мали набагато менше претензій на будь-яку об’єднавчу мову, враховуючи, що їхні мови навіть віддалено не походять від латинської і їхню відповідальність за дії, що привели до падіння колишньої Римської імперії. Отже, пан-мови з різних частин Центральної та Східної Европи почали серйозно розглядати тільки набагато пізніше, насправді аж в епоху раннього сучасного націоналізму.
Справжня і несправжня паніфікація
Так звана Священна Римська імперія (800 – 1806 рр. від Р.Х.) і її наступниця, двоєдинна монархія Австрії та Угорщини (1867 – 1918), довго висували певні претензії на пангерманську федерацію, яка б простяглася аж від французького до російського кордону. Проте навіть так пізно (на середину XIX ст.) Німеччина була не більше ніж клаптиковою країною вотчин, незалежних герцогств і князівств, які постійно між собою сварилися й військово не були рівними потужнішим і політично згуртованим сусідам. Попри це, слабкість є родючим підґрунтям для пан-руху, що обіцяє майбутню велич через повернення до своєї давнини. Пангерманісти зосереджувалися не тільки на «Германській серцевині», але й приділяли щедру увагу закордоним німцям (аусландойчам – німцям, що жили в поселеннях поза межами Райху). Останні через мінливість історії були залишені на землях, яким в свій час, здавалося, призначено було стати частинами великої Німеччини: Австрія, Чехія, Словаччина, Західна Польща, Ельзас і Швайцарія (це не згадуючи навіть про ще віддаленіші поселення вздовж річки Волги, в південних слов’янських землях, Трансильванії і США). Хоч би як далеко німецькі поселення відірвалися (чи відбилися) від батьківщини, вони мали бути возз’єднані з серцем країни, так щоб німецький дух (спочатку і насамперед упізнаваний за мовою і мовною творчістю в народних піснях, народних казках, народних приказках, прислів’ях, загадках тощо) міг і мав неподільно панувати, як він робив колись повсюди, де панувала його мова.
Приголомшлива перемога Німеччини (на чолі з Бісмарком) над Францією у франко-пруській війні (1870 – 1871) майже зразу привела до відновлення об’єднаної Німеччини, вперше з часів Середньовіччя. Згодом початкові німецькі успіхи на Східному і Західному фронтах Першої світової війни, цілком видавалося, провіщали здійснення давньої мрії паннімецького возз’єднання. Цю мрію легко кооптував нацистський рух в кінці 1920-х – на початку 1930-х років. Хоч і був початковий успіх в поверненні багатьох «втрачених дітей (провінцій)» до німецького «фатерлянду», поразка нацизму в середині 40-х років також чітко поклала кінець такому починові. За винятком возз’єднання після Другої світової війни Східної і Західної Німеччин, паннімецькі настрої в ширшому географічному масштабі навряд чи відтоді виникали.
Питання все ще залишається відкритим, незалежно від того, чи це цільне німецьке явище є дійсним прикладом пан-руху в межах орбіти мовного планування . Хоча деяка риторика початку XIX ст., безумовно, воскрешає в пам’яті тему зосередження на возз’єднанні розсіяних і взаємно відділених гілок одного народу, для того щоб створити відроджену «німецькість» [німецьку національну самобутність. – Прим. перекл.] («Germaness» чи «Germandom»), вона не доходила до спроб охопити інші тевтонські народи (навіть попри те, що нацисти були високої думки про інші «арійські» народи, таких як скандинави, ті все ж були не такими чистими тевтонцями, як самі німці). Водночас вона також не націлювалася на відновлення та створення мовного середовища, яке б могло об’єднати і сприяти поверненню до величі всіх членів «раси панів». Насправді німецький/нацистський випадок є лише расистсько зарядженим надкаральним і самозвеличуваним рухом, і заслуговує того, щоб бути розглянутим як жахливий викидень етнонаціоналізму, а зовсім не як хибне заведення мовної паніфікації. Іншими псевдо-паніфікаційними рухами в Европі були панславізм (котрий був головним знаряддям царської російської експансії серед західних і східних слов’ян) і панарабізм в сусідньому близькосхідному і північно-східному Середземномор’ї (який сукупно виступає проти західного колоніялізму, але в іншому відчуває нестачу якого-небудь першорядного політичного чи мовного об’єднавчого зусилля). Кожному з цих процесів (пангерманізмові , панславізмові й навіть панарабізмові) може не вистачати того чи іншого виміру істинішого триспрямованого руху мовнопаніфікаційного типу.
СТВОРЕННЯ ІЛІРІЙСЬКОЇ МОВИ
Невдовзі після того, як завершилися наполеонівські війни, після першої чверті ХІХ ст., південнослов’янський мовознавець, історик, націоналістичний політик, Людевіт Ґай займався пошуком ідентичності, навколо якої словенці, серби, хорвати, боснійці й, можливо, навіть македонці могли б об’єднатися і побудувати всеохопну загальноприйнятну південнослов’янську націю та культуру. Він придумав назву «іліряни». На диво, назва була доволі розпливчастою, некривдною і, крім того, наводила на думку, що її сприймуть досить доброзичливо (і як назву мови, і як етнокультурне позначення), щоб сподіватися на обнадійливий початковий інтерес з боку всіх зацікавлених сторін. Той факт, що ніхто, навіть сам початковий головний рушій і призвідця ілірянського руху Людевіт Ґай , не міг з будь-якою точністю визначити ні місця, ні культури, що були б пов’язані з Ілірією в давні часи, не викликав великого збентеження. Кожен значущий, кому доводилося чути цю назву, не чітко, але все ж усвідомлював, що вона якимось чином підхожа («приблизно») для частини багатомовних і багатоетнічних Балкан (див. рис. 6.4).
Рис. 6.4. Приблизні кордони Ілірії.
Дійсно, позначення Іліріум для частини північного Адріятичного узбережжя сягає доримських часів, але за винятком недовговічного ілірійського царства в ІІІ ст. до Р.Х. її найвизнаніші кордони, як правило, ті, що встановили римляни (див. рис. 6.4.), які завоювали цю землю в ІІ ст. як одну з своїх найперших колоній за межами Італії. Пізніше вона розширилася, охопивши також більшу частину Адріятичного узбережжя, більшість островів і багато північних і східних внутрішніх районів. Ця назва потім (на приблизно 1500 років) впала в сплячку, аж поки Наполеон 1809 року явно відновив її як назву регіону своєї імперії, в надії на те, що вона розбурхуватиме місцевий запал, підхожий для його прагнення підкорити Европу. Проте через поразку Наполеона згодом вона [за винятком деяких земель. – Прим. ред.] як королівство Ілірія 1816 р. була приєднана до Австрії, а остаточне встановлення її точних кордонів відклали до спокійніших часів і врегулювання невідкладніших, що становили ключовий інтерес для великих держав, питань (див. рис. 6.5).
Саме такого спокійного часу чекав Ґай . Він жадібно вів переговори з іншими лідерами південних слов’ян (всі вони потім стали суб’єктами австрійського, угорського, російського та османського врядування). В цих дискусіях стало очевидним, що Ґая дійсно полонив ідеал відродження давньої ілірянської нації та мови, з яких, як він вважав, безперечно знову повставатиме південна панслов’янська сутність, приносячи нову славу і визнання на радість спадкоємцям знаменитої ілірійської назви (Despalatovic, 1975). Антиросійська політика з боку Німеччини і почергово Франції чи Британії також зіграли на руку Ґаю й забезпечили йому додаткову підтримку. Попри гердеріянське мислення часів обожнюваної «ідеї ілірян» і таку її гнучкість, що можна було зробити що-небудь дійсно унікальне, він, однак, не домовився з будь-яким більшим чи меншим сусідом. Цей тихий проміжний час Ґай використав, щоб спробувати переконати спочатку сербських, а потім і хорватських лідерів прийняти ілірійський писемний стандарт, який він кодифікував (припускаючи, що єдиний усний двійник буде так чи інакше цілком гнучко сформованим з нього), оскільки той був ближчим до їхніх власних дещо відмінних писемних стандартів. Ґай бачив «розвиток граматичного скелету сучасної писемної ілірійської на основі літературних скарбів далекого і славетного ілірійського минулого». В той час була дуже поширена думка, що ілірійська рідна мова вже існує, і все, що треба було зробити, – це вибрати один із багатьох однаково підхожих усних напрямів для її писемної систематизації (Kohn, 1955) так, щоб вона могла гордо вступити до лав слов’янських літературних мов, як це передбачав ніхто інший, як сам Й.Ґ.Гердер (див. рис. 6.6.).
Рис. 6.5. Пам’ятник Людевіту Ґаю, 1809 – 1871, батькові мертвонародженої ілірійської пан-мови, задуманої, щоб об’єднати південних слов’ян.
Рис. 6.6. Йоган Ґотфрід Гердер (1744 – 1803), «захисник» слов’ян і «батько» романтичного націоналізму.
Ця лінія аналізування уривків писемних пам’яток давно забутих усних мов, розкриття їхніх загальних граматичних структур на засадах такого аналізу і розроблення нових писемних стандартів з таких розкриттів уже послужила модернізації деяких інших пізно модернізованих мов зі слов’янського та афро-азійського кіл і могла б також прислужитися ілірійській , та ба, цього не сталося. «Основоположна» рідна мова не могла бути швидко встановленою, а граматична система, яка виникала, – постати. Найгірше те, що ані серби, ані хорвати, не були серйозно готові oб’єнатися навколо ілірійського стандарту, якого ще не було, враховуючи набагато просунутіший стан своїх власних і розвиваних стандартизованих писемних різновидів. Вони грали разом з Ґаєм, але відмовилися б першими прийняти його «подарований» ілірійський стандарт як свій власний.
В другій половині ХІХ ст. задум ілірійської «можливої» мови знову віддалився від уваги мовного планування , навіть на своїй власній частині світу, а сьогодні майже повністю забутий як там, так і в інших місцях.
Декілька «нездійснених» паніфікацій
Той факт, що ілірійська мова не змогла появитися на світ як південнослов’янська пан-мова (а, крім цього, є ще декілька інших таких невдалих прикладів паніфікації, як скажімо, сплановане Ахметом Сукарном «Мафіліндо» [Мафіліндо – від слів Малая, Філіпіни та Індонезія. – Прим. ред.] (Minogue, 1967, с. 13 – 14; Kennedy, J., 1908, с. 82 – 83), для об’єднання (тобто возз’єднання) Малайзії, Філіпін та Індонезії, які нібито колись давним-давно складали королівство Меджпегіт [Індіянізоване королівство, острівна імперія, що, починаючи зі східної частини острова Яви, поступово об’єднувала під своєю владою навколишні острови, архіпелаги, феодальні держави; існувала від 1293-го до приблизно 1520-х років. Деякі науковці вважають, що королівство займало всю територію сучасної Індонезії, інші – що територія обмежувалася східною Явою та Балі. – Прим. ред.], у велике Австронезійське королівство; і рух «Дравідістан» [Дравідістан (Дравідастган, Дравіданад (Дравіда-Наду)) – пропонована назва суверенної держави для всіх небрамінів (браміни – найвища з чотирьох каст в Індії), що говорять дравідійськими мовами в Південній Азії. Спочатку вимога ініціяторів щодо держави обмежувалася таміломовними регіонами, але пізніше була розширена за рахунок інших індійських штатів з переважно дравідійською мовою (Андхра-Прадеш, Керала, Карнатака). Деякі поборники долучали сюди частину Цейлону (Шрі-Ланки), штати Ориса і Магараштра. Рух за Дравідістан був на висоті від 1940-х до 1960-х років, але не зміг здобути будь-якої підтримки за межами штату Тамілнаду (і навіть тут, де антиіндуська агітація мала багато прихильників, не було серйозної підтримки ідеї дравідійської суверенної держави з боку простих людей. Реорганізація індійських штатах за мовним принципом на основі Закону про реорганізацію штатів 1956 року послабила сепаратистські рухи, і вимогу щодо Дравідістану тамільський лідер Рамасвамі Найкер зняв 1956 року. Але цей рух продовжила регіональна партія Федерація дравідського прогресу, яка офіційно заявила вимогу щодо окремої суверенної держави в 1963 році. (Тепер є штат Тамілнад). У 1980-х роках, коли індійські сили з підтримання миру були направлені в Шрі-Ланку, так звана Тамілнадська визвольна армія поновила вимогу щодо Дравідістану. – Прим. ред.], зокрема, спрямований на возз’єднання всіх південців (неарійців та неіндоевропейців) півдня Індії через основану на тамільській пан-мову (McCully, 1940; див. рис. 6.7)), не роблять неповноцінними такого роду зусилля, якщо виходити з нашого сьогоднішнього мовопланувального типологічного мислення. Історія ідей – це не тільки історія успішних ідей. Насправді, без кращого усвідомлення невдач, успіхи також не будуть повною мірою усвідомлюваними і відрізнюваними від невдач.
Можливо, є набагато більша кількість успішних пан-рухів, ніж видається на перший погляд. Кожен успішний випадок переозначення «норми» й офіційну підтримку здійснення переозначення можна по праву розглядати як випадок успішної паніфікації. Немає ніякого природного бар’єру і хоч-скільки відчутної різниці між флямандською мовою з бельґійського боку й голяндською мовою – з нідерляндського на бельґійсько-нідерляндському кордоні. Однак протягом багатьох поколінь існував флямандський рух заради політичної незалежності й надання офіційного характеру флямандській говірці порівняно з різновидами валонської (і німецької) частини Бельґії. Впродовж цього часу дуже мало флямандців у Бельґії чи флямандців в західній частині Нідерляндів були переконані, що флямандські мови обох країн були просто діялектними різновидами однієї й тієї ж голяндської (нідерляндської) мови, єдиної для більшої частини Нідерляндів. Будь-які етнополітичні відмінності через підданство відповідних мовців не були виразнішими, ніж між мовцями інших нідерляндських говірок в Нідерляндах загалом. Однак, як результат Віденського договору (1815 р.), який підвів риску під наполеонівськими війнами, нідерляндські флямандці і бельґійські флямандці опинилися по різні боки по-новому встановленого та міжнародно визнаного кордону. Мало того, бельґійські флямандці, нідерляндські
флямандці, бельґійські німці й люксембурзькомовні [або льотцебурзькомовні. – Прим. перекл.] Люксембурґу цілком могли б скласти основну частину нової паннижньонімецькомовної конфедерації, враховуючи спірну претензію на загальнопоширений писемний варіянт всіх своїх власних мов. Можливо, такий варіянт був би навіть поширений на ельзаську і швайцарську німецьку мови в якому-небудь майбутньому Льотринзькому союзі. Цей сценарій, однак, не здійснився, але й цілий нідерляндсько-нижньонімецький кордон сьогодні є однаковою мірою ірраціональним і не був/є анітрохи обумовленим «фактами на місцях».
Рис. 6.7. Далітстан [Далітстан (батьківщина далітів) – гіпотетична країна для далітів (касти недоторканних) в Індії. – Прим. ред.], заявлений як «єдине розв’язання проблеми далітів», однак, сам передбачував ще одне, більше, пандравідійське розв’язання, об’єднання з Дравідістаном і утворення Судрастану.
Коли діялектне об’єднання обмежується спробою або відбувається в межах невеликої кількості внутрішньодержавних юрисдикцій (0 – 1), ми схильні думати, що це всього лише невіддільна частина процесу стандартизації. Проте, коли діялектне об’єднання відбувається через багато політичних кордонів (за умови, що підсумкові довші й набагато охопніші кордони відповідають тим, що існували в якомусь легендарному золотому минулому), тоді проступають необхідна психологічна і етнокультурна основи для паніфікації (див. рис. 6.8). Об’єднання, яке ми вважаємо «просто» стандартизацією, зовсім не так легко досягти; а об’єднання, що ми сприймаємо як паніфікацію, не є аж таким важким і малоймовірним. Обидва поняття потребують компромісу й означення прийнятної моделі «доброї мови» і в обох випадках ця модель неминуче буде соціополітично забарвленою. Деякі мовні різновиди (наприклад, такі як кечуа, аймара і мая [групи індіянських мов. Кечуа й аймара часто об’єднують в одну групу – кечумара. – Прим. ред.]) можуть «розвиватися так і сяк». Їхні теперішні політичні кордони не означають дуже багато для мовців будь-якого з цих трьох різних кластерів, але про їх злиття, кожного окремо чи спільно, як і раніше, мало хто говорить, і повернення до якогось гаданого золотого минулого навряд чи відбудеться в осяжному майбутньому.
Висновки
Протилежні полюси виміру класицизація – паніфікація – цілком протилежні один до одного (як, власне, й повинно бути з діяметрально протилежними полюсами біполярного виміру). Класицизація стосується корпусного планування , що може бути бажаним для місцевої мови уже об’єднаної і визнаної даності. Її класичний список підходить для культури населення, що вже визнає свою відмінну минулу спільність, класичний, релігійно вбудований і релігійно регульований зміст якого є безсумнівним (навіть для світських модернізаторів). Класицизація змінюється тією мірою, якою (і з тою швидкістю, з якою) сьогодні розмовна місцева мова потребує бути збагаченою чи заміщеною класичним різновидом. Паніфікація змінюється навіть більше, проте прагне переконати різних місцевих мовців в насущності для їхнього життя гіпотетичної класичної мови, на основі якої вона прагне відновити і знову з’єднати їх. Очевидно, що остання мета є набагато важчим завданням, ніж перша, і цим цілком можна пояснити, чому паніфікація має таку сумно низьку частку успішних спроб. Навіть панарабізм, класицизація, що стоїть найближче до паніфікації (можливо, тому що пов’язана з релігійною/писемною класичною мовою, і в цьому випадку не було небезпеки її псування хоч яким-небудь чином), хоча й була спрямована винятково на світські цілі й функції, може мати успіх за умови, що вона не має уніфікованої усної/писемної заміни. Попри це, паніфікація ще ніде не була цілком успішною в своєму завданні об’єднати широке коло людей, щоб досягти необхідних рідномовних писемних функцій для сучасного повсякденного життя.
Чистота – Простомовність
Вестернізація – Унікальність
Класицизація (класична тамільська, катаревуса) – Паніфікація (мафіліндо, ілірійська)
Рис. 6.8. Класицизм проти паніфікації.
ПОКЛИКÁННЯ І ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДОДАТКОВОГО ЧИТАННЯ
Celan, P. (2004). Todesfuge und andere Gedichte. Suhrkamp, Frankurt A. M.
Despalatović, E. M. (1975). Ljudevit Guy and the Illyrian Movement. Boulder:
Eastern European Quarterly.
Fishman, J. A., Conrad, A., & Lopez, R. (Eds.) (1996). Post-imperial English.
Berlin: Mouton.
Fishman, J. A. (1963). Nationality-nationalism and nation-nationism. In J.
A. Fishman, C. A. Ferguson, & J. Das Gupta (Eds.), Language problems of developing
nations (pp. 39 – 52). New York: Wiley.
Kennedy, J. (1968). Asian nationalism in the twentieth century. New York:
Macmillan.
Kohn, H. (1944). The idea of nationalism: A study in its origins and background.
New York: Macmillan.
McCully, B. T. (1940). English education and the origins of Indian nationalism.
New York: Columbia.
Minogue, K. R. (1967). Nationalism. New York; Basic Books.
Zuckerman, G. (2003). Language contact and lexical enrichment in Israeli
Hebrew. New York: Palgrave Macmillan.
__
Джошуа А.Фішман. Не кидайте свою мову напризволяще. Приховані статусні наміри в корпуснопланувальній мовній мполітиці. Переклад з англ. О.Гурца, редактура О.Телемка. – К.: К.І.С., 2009. – 196 с.
Рецензії/обговорення: Мій Подільський Майдан, Лівий берег, Видавництво Львівської політехніки, ЖЖ
6. Класицизація проти «паніфікації»: біполярний вимір
Багато з найуживаніших світових мов з’явилося на арені порівняно недавно, тобто в історичний, а не доісторичний час. Англійська мова фактично належить до «найпізніших Іванів» на европейській мовній арені. Попри те, що народження будь-якої мови просто неможливо датувати певним днем, місяцем, роком, багато з них можна датувати приблизно, через конкретні визначні події (міграції, вторгнення, завоювання тощо), безпосередньо пов’язані з їхнім створенням. Англійську мову, на відміну від більшості інших, можна дещо точніше датувати, бо ми приблизно знаємо, коли англи, сакси, юти перетнули канал зі своїх прибережних районів Нижніх країн [Цим історичним терміном називають територію, приблизно відповідну теперішнім Нідерляндам, Бельґії і Люксембурґу. – Прим. ред.] і висадилися в Англії. Це сталося невдовзі по тому, як римські легіони, котрим вдалося приєднати південну частину того, що є нинішньою Англією, до Римської імперії , були виведені служити в інше місце, бо в самий центр імперії відбулося вторгнення з тодішнього германського сходу. Масова поява лютих германських воїнів по всій Центральній Европі, ймовірно, також стала вагомою причиною подальших переміщень англів, саксів, ютів через Ля-Манш і зміцнення там англійської, як тільки ці племена згодом відносно «швидко» об’єднались.
Романські мови беруть початок з часів завоювання римськими легіонами Ґалії (Франції) та Іберії (Еспанії), що відбулося набагато раніше, ніж захоплення частини Англії. Їхні мови-попередники мали, ймовірно, переважно кельтський характер, і французька зрештою була створена з таких долатинських утворень, на які накладалася вульгарна латинь різних часів (коли нові легіони прибували, а старі виводилися). Крім того, є певний внесок з боку германських франків, які врешті розгромили останні легіони, прийняли християнство і поступово стали правителями країни, об’єднання якої відбувалося століттями після цього. Дуже важко визначити точну дату народження французької мови, бо кожне з вищезгаданих послідовних нашарувань було століттями віддалене від свого попередника. Будь-яке вікове припущення було б умовним, але, хоч який вік бери (переважно ідеологічно), він має бути прив’язаним до певних історично встановлених дат.
Але ми не маємо таких історичних позначок, які дозволили б нам навіть приблизно визначити початок атенської грецької мови (тепер її звичайно називають «класичною грецькою»), івриту, латині, церковнослов’янської мови чи санскриту, класичної тамільської мови, класичної китайської (мандаринської), чи класичної арабської. Більшість з вищезгаданих мов «по-справжньому старі», тобто старіші за будь-яку з нинішніх европейських мов (мабуть, за винятком баскської ), і точне датування їх виникнення є, відповідно, подвійно складним і спірним. Однак, оскільки їх давно пов’язують з основними світовими релігіями, вищезгадані вісім класичних мов (і декілька інших, розкиданих по земній кулі), передали високий престиж не тільки сучасним варіянтам, пов’язаним з ними чи похідним від них, але й забезпечили нас самим поняттям давності як дуже бажаною мовною характеристикою. Більшість людей можуть не мати чіткого уявлення про час вироблення своєї рідної мови, але вони бажають, щоб вона була настільки старою, наскільки можливо. Старші мови слугують за приклад молодим і мають засвоєні міти для «підтримки» своїх претензій. Оскільки їхнє «створення» невідоме або непізнанне, то й чітка складовість (з огляду на мови-попередники, які вплинули або були поглинуті ними) є переважно невідомою або непізнанною. Ця позірно нескінченна назад протяжність і їх пов’язаність з релігіями надає класичним мовам таку собі ауру чистоти, яка вочевидь сильно перебільшена. Якщо все вищесказане підсумувати, то вік загалом і священний класицизм, зокрема, характеристики, які можуть використати чи вибудувати нинішні мовні планувальники, для того щоб модернізувати і здобути соціокультурну підтримку обстоюваним мовам. Ми коротко розглянемо два таких приклади «класицизму для цілей модернізації»: мову гінді (відносно санскриту ) та ізраїльську (відносно класичного івриту).
Санскрит
Сучасні намагання «відродити» чи знову зробити розмовним санскрит і визволити матінку Індію з британських пут є значною мірою одночасними. Не дивно, що в пошуках своєї національної мови для індуїзму, щоб об’єднати більшість з тих індусів, які боролися за незалежність Індії від християнського Заходу, гінді (початково називана гіндустані [Впродовж декількох століть гіндустані була лінгва франка в Північній Індії, а назви «гіндустані» і «урду » були синонімами. Після розділу Британської Індії в 1947 році Індія і Пакистан стали розвивати свої варіянти мови: в Індії – гінді (використовують деванагарі (буквально «писемність міста богів» – різновид індійського письма) і масово запозичують термінологію з санскриту ), а в Пакистані – урду (використовують арабсько-перське письмо і запозичують термінологію з арабської і перської мов) – Прим. ред.]) вийшла переможцем, хоча це й не було ні неминучим, ні легким. Ґанді сприяв їй, як і його Індійський національний конгрес (див. рис. 6.1), навіть більшою мірою, ніж вони сприяли англійській чи навіть самому санскриту. Однак, будучи дуже шанованим, санскрит мав декілька страйків проти себе: він надто пов’язаний з індуїзмом (і, відповідно, неприйнятний для мусульман, хоча Ґанді рішуче підтримав гінді саме через її мовну близькість до урду (див. рис. 6.2), яку найбільше використовували місцеві мусульмани). Як наслідок, не було жодних шансів, щоб та чи інша могла б прислужитися для гоїння глибокого і мінливого релігійного розриву. Навіть гінді була дещо проблематичною для пересічного індуса, оскільки її модернізація була міцно заснована на запозиченнях із санскриту і санскритських коренях, які, можна припускати, вільно розуміли тільки дуже вчені й дуже набожні. Навіть сам Неру, котрий виступав за об’єднання партій перед вирішальними виборами і який докладав чимало вміння й зусиль, щоб бути зрозумілим ненавченим масам, постійно скаржився на те, що коли його промови відредаговували для повторної трансляції слухачам (які були на роботі чи далеко від своїх радіоприймачів, чи навіть від сіл, коли його промови спочатку транслювали «в прямому етері»), то його висловлювання були настільки санскритизовані для ретрансляції, що навіть для нього самого були незрозумілими. Це описав автор зауваг!
ПЛАНУВАЛЬНИКИ МОВИ ГІНДІ НАРІКАЮТЬ
Перекладачі та редактори, яких Неру шпетив, аж ніяк не намагалися зірвати виборчу кампанію об’єднання партій. З їхнього погляду, вони всього лише прагнули представити гінді на її найповажнішому, найосвіченішому, найвищокласному рівні. Пересічні індуси можуть бути спантеличені мудрованим санскритським словом (чи коренем), підставленим то тут, то там замість простого слова з гінді, але вони цілком могли поцікавитись, що це слово означає, в інших, освіченіших. Вони могли б тим самим будувати догори свою гінді , залишаючи мусульманських слухачів одних-самих в темноті (ті не докучали вищезгаданим проєктувальникам мови). Справжнє класичне минуле, яким весь цивілізований і модернізований світ дорожить (і навіть йому заздрить), – цим не легко знехтувати в ході мовного планування з модернізаційними цілями. Це надто важливий ресурс, щоб його досить необмежені наддіялектні особливості (лексична невичерпність, ортографічне унормування, граматична повнота) зникли з очей (тим паче, зійшли з думки), особливо для витончених поціновувачів, які постійно благоговіють перед анлійською (мовою колишніх колонізаторів), але, втім, далеко не таких, що не знають про набагато більші достойності, які може запропонувати гідності, справжності, креативності сучасної Індії незрівняно старший санскрит. Без санскриту гінді була б просто однією з незчисленних звичайних місцевих мов Індії, з допомогою санскриту вона стала на шлях до об’єднання Індії і, крім того, перетворюється на одну з великих мов сучасного світу!
Рис. 6.1. Мовна мапа гінді.
Рис. 6.2. Урду в Північно-Східній Індії і Пакистані.
Примітка: є місця накладання між рис. 6.1 і 6.2, тобто райони, в яких стосовно обох мов була поширеною відповідь, що тут ними говорять. Важко зробити несуперечну мовну мапу.
Інші класичні ускладнення
Багато в чому використання класичної арабської мови для сучасних простомовних функцій в мусульманському світі свідчить про такі ж труднощі, як і використання санскриту в індуському середовищі. Власне, в певному сенсі, арабська проблема складніша, бо нема багатовікової місцевої літератури жодним з декількох різновидів розмовної арабської (наприклад, єгипетської, сирійської, саудівсько-арабійської, іракської та ін.) [Тепер є три відмінні форми арабської мови: класична або коранічна арабська мова, сучасна стандартна (літературна) арабська і розмовна арабська. Більшість друкованих видань в арабському світі, зокрема більшість книг, газет, журналів, офіційних документів тощо, написані сучасною стандартною арабською мовою (стандартним різновидом, основаним на класичній (коранічній) арабській, використовуваним на письмі, що є офіційною мовою всіх арабських країн і єдиною формою арабської, яку викладають в школах на всіх етапах). Розмовні арабські мови – численні національні чи регіональні різновиди, похідні від арабської, якими говорять щоденно в усьому регіоні й вивчають як першу мову. Багато з них досить відмінні між собою і є взаємонезрозумілими (наприклад, мароканський і ліванський). – Прим. ред.], тоді як всі основні розмовні нащадки санскриту стали засобами народної літератури й релігійної освіти сотні років тому, або навіть більше. Отже, основні різновиди нинішніх індійських місцевих мов «розробляють через» тимчасову угоду (модус вівенді) з санскритом і повині тепер робити те ж стосовно гінді, досить молодої офіційної мови, що також, як і вони, санскритського походження. Насправді проблеми, що існують в Індії, пов’язані не так з численними провінційними говірками, як насамперед з самою гінді . По суті, гінді стикається з «війною на два фронти»: з одного боку, значущість санскриту для внесення до її складу з метою вдосконалення і збагачення, і водночас, з іншого – наскільки відмінною від урду вона має стати через таку санскритизацію. Ми приділили увагу першому «фронтові» в цьому розділі, а другому «фронтові» – в розділі 7.
«Трішечки цукру»
Урду – державна мова Пакистану, країни, що відділилася від Індії, і з якою та межує на північному заході. Це стародавня мова літератури та поезії, але фактична тотожність неофіційної розмовної мови гінді й урду серед неосвіченої більшості обох груп населення зменшує здатність кожної з них цілком стати добре упізнаваними національними інструментами й символами двох окремих і часто сперечальних країн. Очевидно, що усна й писемна мови мали б бути «відміннішими » одна від одної, ніж були. Індія зробила спробу досягти цього переважно за рахунок санскритизації гінді в друці чи близькому до друку мовленні. Класицизацію гінді, мови, що постала як окрема тільки в середині 1940-х років, більшість мовних планувальників гінді вважає необхідним і навіть священним обов’язком, який значною мірою узгоджується з індійськими віковими цінностями й традиціями. Якщо якісь питання й залишилися у зв’язку з цим, то вони стосуються більше ступеня санскритизації, ніж питань потреби чи бажаності процесу санскритизації взагалі.
Звичайно, модернізація гінді відбувається також під сильним впливом англійської мови. Проте це чужий і, врешті-решт, сумнівний вплив (навіть якщо мова, як і раніше, одна з офіційних), і тільки санскрит може протидіяти, не давати ходу і подолати його. Дехто вважає, що якби не санскрит , Індія швидко б повернулась у часи культурної і мовної «колоніялістської» підлесливості за британського панування, а не була б культурним центром Азії і за її межами, відповідно до свого самоусвідомлюваного істинного призначення. Питання полягає в тому, чи готова Індія взяти на себе складне завдання серйозної санскритизації, а не в тому, чи це завдання є дійсно великим і гідним індійського духу. Загальніше, це також більш-менш усвідомлюваний характер виклику класицизації як шляху до модернізації в інших контекстах, коли дійсно класична мова перебуває в класичній серцевині національної культури. Це, можливо, менше стосується івриту , але й тут ця проблема існує і ятрить серця багатьох.
Іврит/«ізраїльська мова»
Сучасному розмовному івритові лише близько ста років і, відповідно, в нього не було багато часу, щоб розвинутися далеко від класичного зразка, який зберігся впродовж тисячоліть для відправлення богослужінь, в усних біблійних заповідях, для вивчення класичних релігійних текстів (Старого Заповіту й, зокрема, Талмуду), рабинських відповідей і пояснювальних текстів. Перші дві функції призначені для «пересічних» євреїв і, відповідно, іврит тут залишається особливо непорушним. Останні три функції значною мірою залежать від текстів юдейсько-арамійською мовою, яка стала єврейською розмовною мовою незадовго до початку християнської ери й продовжувала змінюватись і надалі, як це роблять усі інші розмовні мови. Протягом близько 1500 чи навіть більше років, також втрачаючи розмовні функції, вона значною мірою продовжувала притягувати тільки найкращих учнів і рабинів. Ці дві мови разом (біблійний іврит і юдейсько-арамійську) розглядають як одне ціле в межах єврейської традиції. Разом вони становлять мову лошн (га)койдеш (святу мову чи мову святості), але насамперед це біблійний івритський складник, що був широко відомим і його активно використовувало в повсякденному, принаймні, житті майже все чоловіче населення старше 13 років, і, отже, який став основним джерелом захисного «кокона», що зберіг класичну мову до свого «дзвінка будильника» в кінці ХІХ століття, коли на сцену вийшов політичний сіонізм, спершу в Центральній Европі, а потім і в Східній, де євреї переважно говорили на їдиші.
Рис. 6.3. Еліезер Бен-Єгуда (1858 – 1922) – основний ранній ревернакуляризатор (відновлювач розмовних функцій. – Прим. ред.) мови іврит , обстоював продовження класицизму й семітські акценти в своїх модернізаційних зусиллях. Він навіть класицизував своє власне прізвище від оригінального «Перельман» і заснував Академію мови (іврит ) (1890, спочатку: «Мовний комітет»).
Це той «дзвінок будильника», який мають на увазі, коли говорять про всіма називане «відродження івриту» (що мали б насправді називати радше «ревернакуляризацією» [відновленням розмовних функцій. – Прим. ред.], ніж «відродженням» івриту) (див. рис. 6.3). І тому, що відтоді пройшло тільки століття чи близько того, ревернакуляризований різновид (тут називаний – ізраїльська мова) є насправді дуже молодим утворенням і воно, виламавшись зі свого ув’язнення в колі біблійного івриту , суттєво запозичило не лише з інших різновидів сукупності лошн койдеш, але й з інших семітських мов; а зовсім недавно також і з европейських мов (спочатку німецької , російської , польської і насамперед їдишу), і врешті-решт, і все більшою мірою також з американської англійської мови.
Академія мови іврит, якій по праву доручили модернізувати цю мову для усіх запитів повсякденного сучасного життя, спочатку ретельно дотримувалася лінії на «класицизацію», але її рекомендації й уподобання були так широко знехтувані (якщо не висміяні) через це, що, по суті, утрималася від свого попереднього нормативного способу дії. Вона зосереджувала все більше й більше своїх засобів і зусиль на підготування «Великого словника мови іврит», задуманого як етимологічний та історичний словник, що охоплює всі віки і стадії розвитку мови й, відповідно, без жодних приписів. Час мовного планування , що спочатку було таким доконечним для відновлення буденного вживання івриту , зараз, по суті, є надмірним і перейменування мови на деяку (наприклад, «ізраїльську») здогадно передасть таке усвідомлення (Zuckerman, 2003).
КЛАСИЦИЗАЦІЙНИЙ КОНТИНУУМ
Арабська, санскрит та іврит перебувають на трьох різних стадіях вздовж континууму в рамках загального процесу мовного планування. Санскрит все ще покликаний постійно модернізовувати гінді (і значною мірою модернізовувати всі інші основні похідні від санскриту місцеві мови Північної та Центральної Індії). Ці місцеві мови, зокрема й гінді , добре усталені й перебувають під владним мовнопланувальним контролем. Нема підстав побоюватися зникнення жодної такої мови, окрім хіба найнезначніших серед них. Санскрит широко вивчають, а певна частка населення визначає його своєю рідною мовою. І хоча ця заявка майже напевно є «помилкою захоплення», вона, втім, відбиває той факт, що багато з тих, хто освоїв його після тривалого й інтенсивного вивчення, тепер мають змогу використовувати його як розмовну мову і можуть, по суті, зробити це в своїх власних малих громадах. Проте не було відомостей про міжпоколіннєве передання санскриту як рідної мови на соціяльному рівні й, відповідно, справжньої вернакуляризації (зрідномовлення) [в оригіналі – Vernacularization (вернакуляризація) – творення простонародної мови, чи роблення якоїсь мови буденною, розмовною, рідною (зрідномовлення, спростомовлення). – Прим. ред.] санскриту ще (все ще) не досягнуто.
Класична арабська мова також не була відновлена розмовною. З іншого боку, жоден арабський діялект не використовується в писемному чи навіть усному варіянті для офіційних і культурних цілей. Найбільше, чого досягнуто на шляху зрідномовлення, це використання декількох регіональних різновидів сучасної середньоарабської мови, яку інколи називають стандартною сучасною арабською, хоча таке позначення може більше приховувати, ніж виявляти. Мається на увазі, що «середня» – це компроміс між місцевими розвиненими рідними мовами і класичною писемною арабською мовою. Їм вдалося врешті досягти успіху, створивши усний всерегіональний засіб спілкування, за змоги і все частіше використовуваний на радіо, телебаченні і під час звернень урядовців. Ця середньоарабська (в Маґрибі, в районі Каїра, в районі Дамаска та ін.) також починає набувати попередньої, але загальнопоширеної писемної функції, та це досі не має жодного нормативного затвердження, ймовірно, через страх в кінцевому підсумку підштовхнути розкол однорідної писемної класичної арабської мови, традиції, що має понад тисячолітню історію. Зрештою, поки це триватиме, та писемна арабська не вступить у процес корпусного планування так ґрунтовно чи так серйозно, як основні регіональні мови Індії. Останні використовують як офіційні (усні й писемні) в освіті на всіх рівнях, зокрема найвищому, і вони є (і вже давно) засобами вираження обсяжної народної, технічної і белетристичної літератури.
В сучасному світському житті іврит майже цілком емансипувався від своїх витоків і від офіційної влади, яка досі значною мірою контролює його модернізацію за схваленими напрямами, як останнім часом, так і пів століття тому. В теперішньому, емансипованішому вигляді мову стали називати «ізраїльською». За неперервної класичної іпостасі традиційного релігійно-панівного суспільства, його часто ще називають лошн (га)койдеш, чи навіть іврис (Ivris), даючи пов’язане з їдишом викривлення його світського позначення (іврит), на знак визнання того факту, що в ультраортодоксальних колах його фонологія була збережена цілком тотожною тій, що в громадах, де безперервно розмовно використовували їдиш. Отже, тільки частина ізраїльского єврейського суспільства по-давньому перебуває в півтіні класичного івриту , все більше виходячи з цієї півтіні, що стає нормою для світського єврейського життя загалом. За таких обставин, відбувається помітне збільшення (яке постійно нарощується) числа американізмів , які проникли в ізраїльську усну мову (і, меншою мірою, в письмо).
Отже, класицизація – не безкомпромісна справа. Справді, інша крайність її біполярної протилежності , «паніфікація», до вивчення якої ми переходимо, часто підтверджує, що вона має далекий зв’язок з класицизацією.
РЕГІОНАЛІЗАЦІЯ ЧЕРЕЗ ПАН-МОВИ
[В оригіналі – Pan-languages – пан-мови чи загальні мови. – Прим. перекл.]
«Пан»-мови призначені об’єднати декілька держав, які очевидно мають «спільні інтереси» (чи «спільні проблеми») через прийняття єдиної мови чи «надмови» в цілях їх пліднішого співробітництва і зрештою політичного та культурного об’єднання. Проте замість прийняття чи перегляду теперішніх лінгва франка чи створення нового бренду під об’єднавчою ланкою в «паніфікації» розуміють ту, що мала існувати у віддаленому минулому й зараз втрачена в імлі передісторії, ця ланка чекає на відтворення і новий запит від людей, відповідальних за відновлення величі, яка раніше була їхнім колективним надбанням. Таке мовне планування ризикує поєднати класицизм і зачарування давниною, але, в усякому разі, давність втраченої пан-мови може виявитись навіть старішою, ніж «класичної», а її точні географічні межі, відповідно, набагато нечіткішими й менш «інтерпретованими».
Деякі пан-мови , що були (чи «могли/мусили» бути)
Контрасти між класицизмом і «паніфікацією» можуть часто бути ще більшими й ще повчальнішими, ніж досі загалом припускали. Класицизація припускає збереження і поновлений розвиток дуже конкретного різновиду, що має велику безпосередню значущість для певного народу й держави, чия єдина або основна рідна мова існувала в часи добре задокументованої, дарма що тепер давно минулої величі. Паніфікація, з іншого боку, містить в собі потрійну силу віри: а) відновлення гаданої історичної єдності тепер уже окремих політичних утворень; б) відновлення їхньої гаданої історичної величі за часів колишньої гаданої єдності; в) функціональне відродження гаданої спільної мови цієї гаданої єдності й величі. Очевидно, триярусна «гаданість» не забезпечує достатньо непорушної основи для багатьох прикладів паніфікації, якими точково позначені людські соціокультурні починання. Але повторюваний характер таких зусиль свідчить про притягальність, яку ще й досі має «велике минуле» для тих, чиє сьогодення часто розглядуване як недосконале порівняно з далеким, можливо, дещо мітичним, але, хоч би там як, безспірно славетним минулим.
Декілька прикладів з европейської історії
Знаменита «Страсбурзька присяга » 842 року від Р.Х., якою імперія Карла Великого була поділена між трьома його спадкоємцями [Точніше, Страсбурзька присяга – союзницький договір між західнофранкським королем Карлом II Лисим і його братом східнофранкським королем Людовіком II Німецьким 14 лютого 842 р. Імперія розділена за Верденським договором, укладеним 11 серпня 843 р. між трьома синами короля франків Людовіка Благочестивого – Лотарем I, Карлом II Лисим і Людовіком II Німецьким. – Прим. ред.], коли один отримав романські землі на захід від Райну, інший – тевтонські землі на схід від Райну, а третій – ще й двомовні землі вздовж Райну, є свідченням розвитку европейських народних мов для деяких функцій держави і Церкви, а також послаблення латинської на користь мов, уже на той час розвинутих, якими могли говорити світські люди цілком впевнено й безсумнівно ідентично. У рамках однієї й тієї ж сім’ї обидві мови можуть бути досить добре відомими кожному принцові, щоб присягатися мовою іншої держави [Людовік, який командував германомовними тевтонцями присягав романською мовою, а Карл, який командував романомовним військом – по-тевтонськи. Потім кожне військо клялося своєю мовою. – Прим. перекл.], хоча в колишній імперії загалом таке траплялося все рідше й рідше, навіть серед принців і духівництва. Слава та велич латинської мови все більше й більше перетворювалась на місцеву спадщину (наприклад, Еспанія та Франція довго вважали себе особливими спадкоємцями слави латини ), а її відроджене використання як об’єднавчої мови всієї Европи, що лежала в межах кордонів відданості Західній Церкві, залишалося привабливою дійсною можливістю для багатьох церковнослужителів, зокрема. Германські землі мали набагато менше претензій на будь-яку об’єднавчу мову, враховуючи, що їхні мови навіть віддалено не походять від латинської і їхню відповідальність за дії, що привели до падіння колишньої Римської імперії. Отже, пан-мови з різних частин Центральної та Східної Европи почали серйозно розглядати тільки набагато пізніше, насправді аж в епоху раннього сучасного націоналізму.
Справжня і несправжня паніфікація
Так звана Священна Римська імперія (800 – 1806 рр. від Р.Х.) і її наступниця, двоєдинна монархія Австрії та Угорщини (1867 – 1918), довго висували певні претензії на пангерманську федерацію, яка б простяглася аж від французького до російського кордону. Проте навіть так пізно (на середину XIX ст.) Німеччина була не більше ніж клаптиковою країною вотчин, незалежних герцогств і князівств, які постійно між собою сварилися й військово не були рівними потужнішим і політично згуртованим сусідам. Попри це, слабкість є родючим підґрунтям для пан-руху, що обіцяє майбутню велич через повернення до своєї давнини. Пангерманісти зосереджувалися не тільки на «Германській серцевині», але й приділяли щедру увагу закордоним німцям (аусландойчам – німцям, що жили в поселеннях поза межами Райху). Останні через мінливість історії були залишені на землях, яким в свій час, здавалося, призначено було стати частинами великої Німеччини: Австрія, Чехія, Словаччина, Західна Польща, Ельзас і Швайцарія (це не згадуючи навіть про ще віддаленіші поселення вздовж річки Волги, в південних слов’янських землях, Трансильванії і США). Хоч би як далеко німецькі поселення відірвалися (чи відбилися) від батьківщини, вони мали бути возз’єднані з серцем країни, так щоб німецький дух (спочатку і насамперед упізнаваний за мовою і мовною творчістю в народних піснях, народних казках, народних приказках, прислів’ях, загадках тощо) міг і мав неподільно панувати, як він робив колись повсюди, де панувала його мова.
Приголомшлива перемога Німеччини (на чолі з Бісмарком) над Францією у франко-пруській війні (1870 – 1871) майже зразу привела до відновлення об’єднаної Німеччини, вперше з часів Середньовіччя. Згодом початкові німецькі успіхи на Східному і Західному фронтах Першої світової війни, цілком видавалося, провіщали здійснення давньої мрії паннімецького возз’єднання. Цю мрію легко кооптував нацистський рух в кінці 1920-х – на початку 1930-х років. Хоч і був початковий успіх в поверненні багатьох «втрачених дітей (провінцій)» до німецького «фатерлянду», поразка нацизму в середині 40-х років також чітко поклала кінець такому починові. За винятком возз’єднання після Другої світової війни Східної і Західної Німеччин, паннімецькі настрої в ширшому географічному масштабі навряд чи відтоді виникали.
Питання все ще залишається відкритим, незалежно від того, чи це цільне німецьке явище є дійсним прикладом пан-руху в межах орбіти мовного планування . Хоча деяка риторика початку XIX ст., безумовно, воскрешає в пам’яті тему зосередження на возз’єднанні розсіяних і взаємно відділених гілок одного народу, для того щоб створити відроджену «німецькість» [німецьку національну самобутність. – Прим. перекл.] («Germaness» чи «Germandom»), вона не доходила до спроб охопити інші тевтонські народи (навіть попри те, що нацисти були високої думки про інші «арійські» народи, таких як скандинави, ті все ж були не такими чистими тевтонцями, як самі німці). Водночас вона також не націлювалася на відновлення та створення мовного середовища, яке б могло об’єднати і сприяти поверненню до величі всіх членів «раси панів». Насправді німецький/нацистський випадок є лише расистсько зарядженим надкаральним і самозвеличуваним рухом, і заслуговує того, щоб бути розглянутим як жахливий викидень етнонаціоналізму, а зовсім не як хибне заведення мовної паніфікації. Іншими псевдо-паніфікаційними рухами в Европі були панславізм (котрий був головним знаряддям царської російської експансії серед західних і східних слов’ян) і панарабізм в сусідньому близькосхідному і північно-східному Середземномор’ї (який сукупно виступає проти західного колоніялізму, але в іншому відчуває нестачу якого-небудь першорядного політичного чи мовного об’єднавчого зусилля). Кожному з цих процесів (пангерманізмові , панславізмові й навіть панарабізмові) може не вистачати того чи іншого виміру істинішого триспрямованого руху мовнопаніфікаційного типу.
СТВОРЕННЯ ІЛІРІЙСЬКОЇ МОВИ
Невдовзі після того, як завершилися наполеонівські війни, після першої чверті ХІХ ст., південнослов’янський мовознавець, історик, націоналістичний політик, Людевіт Ґай займався пошуком ідентичності, навколо якої словенці, серби, хорвати, боснійці й, можливо, навіть македонці могли б об’єднатися і побудувати всеохопну загальноприйнятну південнослов’янську націю та культуру. Він придумав назву «іліряни». На диво, назва була доволі розпливчастою, некривдною і, крім того, наводила на думку, що її сприймуть досить доброзичливо (і як назву мови, і як етнокультурне позначення), щоб сподіватися на обнадійливий початковий інтерес з боку всіх зацікавлених сторін. Той факт, що ніхто, навіть сам початковий головний рушій і призвідця ілірянського руху Людевіт Ґай , не міг з будь-якою точністю визначити ні місця, ні культури, що були б пов’язані з Ілірією в давні часи, не викликав великого збентеження. Кожен значущий, кому доводилося чути цю назву, не чітко, але все ж усвідомлював, що вона якимось чином підхожа («приблизно») для частини багатомовних і багатоетнічних Балкан (див. рис. 6.4).
Рис. 6.4. Приблизні кордони Ілірії.
Дійсно, позначення Іліріум для частини північного Адріятичного узбережжя сягає доримських часів, але за винятком недовговічного ілірійського царства в ІІІ ст. до Р.Х. її найвизнаніші кордони, як правило, ті, що встановили римляни (див. рис. 6.4.), які завоювали цю землю в ІІ ст. як одну з своїх найперших колоній за межами Італії. Пізніше вона розширилася, охопивши також більшу частину Адріятичного узбережжя, більшість островів і багато північних і східних внутрішніх районів. Ця назва потім (на приблизно 1500 років) впала в сплячку, аж поки Наполеон 1809 року явно відновив її як назву регіону своєї імперії, в надії на те, що вона розбурхуватиме місцевий запал, підхожий для його прагнення підкорити Европу. Проте через поразку Наполеона згодом вона [за винятком деяких земель. – Прим. ред.] як королівство Ілірія 1816 р. була приєднана до Австрії, а остаточне встановлення її точних кордонів відклали до спокійніших часів і врегулювання невідкладніших, що становили ключовий інтерес для великих держав, питань (див. рис. 6.5).
Саме такого спокійного часу чекав Ґай . Він жадібно вів переговори з іншими лідерами південних слов’ян (всі вони потім стали суб’єктами австрійського, угорського, російського та османського врядування). В цих дискусіях стало очевидним, що Ґая дійсно полонив ідеал відродження давньої ілірянської нації та мови, з яких, як він вважав, безперечно знову повставатиме південна панслов’янська сутність, приносячи нову славу і визнання на радість спадкоємцям знаменитої ілірійської назви (Despalatovic, 1975). Антиросійська політика з боку Німеччини і почергово Франції чи Британії також зіграли на руку Ґаю й забезпечили йому додаткову підтримку. Попри гердеріянське мислення часів обожнюваної «ідеї ілірян» і таку її гнучкість, що можна було зробити що-небудь дійсно унікальне, він, однак, не домовився з будь-яким більшим чи меншим сусідом. Цей тихий проміжний час Ґай використав, щоб спробувати переконати спочатку сербських, а потім і хорватських лідерів прийняти ілірійський писемний стандарт, який він кодифікував (припускаючи, що єдиний усний двійник буде так чи інакше цілком гнучко сформованим з нього), оскільки той був ближчим до їхніх власних дещо відмінних писемних стандартів. Ґай бачив «розвиток граматичного скелету сучасної писемної ілірійської на основі літературних скарбів далекого і славетного ілірійського минулого». В той час була дуже поширена думка, що ілірійська рідна мова вже існує, і все, що треба було зробити, – це вибрати один із багатьох однаково підхожих усних напрямів для її писемної систематизації (Kohn, 1955) так, щоб вона могла гордо вступити до лав слов’янських літературних мов, як це передбачав ніхто інший, як сам Й.Ґ.Гердер (див. рис. 6.6.).
Рис. 6.5. Пам’ятник Людевіту Ґаю, 1809 – 1871, батькові мертвонародженої ілірійської пан-мови, задуманої, щоб об’єднати південних слов’ян.
Рис. 6.6. Йоган Ґотфрід Гердер (1744 – 1803), «захисник» слов’ян і «батько» романтичного націоналізму.
Ця лінія аналізування уривків писемних пам’яток давно забутих усних мов, розкриття їхніх загальних граматичних структур на засадах такого аналізу і розроблення нових писемних стандартів з таких розкриттів уже послужила модернізації деяких інших пізно модернізованих мов зі слов’янського та афро-азійського кіл і могла б також прислужитися ілірійській , та ба, цього не сталося. «Основоположна» рідна мова не могла бути швидко встановленою, а граматична система, яка виникала, – постати. Найгірше те, що ані серби, ані хорвати, не були серйозно готові oб’єнатися навколо ілірійського стандарту, якого ще не було, враховуючи набагато просунутіший стан своїх власних і розвиваних стандартизованих писемних різновидів. Вони грали разом з Ґаєм, але відмовилися б першими прийняти його «подарований» ілірійський стандарт як свій власний.
В другій половині ХІХ ст. задум ілірійської «можливої» мови знову віддалився від уваги мовного планування , навіть на своїй власній частині світу, а сьогодні майже повністю забутий як там, так і в інших місцях.
Декілька «нездійснених» паніфікацій
Той факт, що ілірійська мова не змогла появитися на світ як південнослов’янська пан-мова (а, крім цього, є ще декілька інших таких невдалих прикладів паніфікації, як скажімо, сплановане Ахметом Сукарном «Мафіліндо» [Мафіліндо – від слів Малая, Філіпіни та Індонезія. – Прим. ред.] (Minogue, 1967, с. 13 – 14; Kennedy, J., 1908, с. 82 – 83), для об’єднання (тобто возз’єднання) Малайзії, Філіпін та Індонезії, які нібито колись давним-давно складали королівство Меджпегіт [Індіянізоване королівство, острівна імперія, що, починаючи зі східної частини острова Яви, поступово об’єднувала під своєю владою навколишні острови, архіпелаги, феодальні держави; існувала від 1293-го до приблизно 1520-х років. Деякі науковці вважають, що королівство займало всю територію сучасної Індонезії, інші – що територія обмежувалася східною Явою та Балі. – Прим. ред.], у велике Австронезійське королівство; і рух «Дравідістан» [Дравідістан (Дравідастган, Дравіданад (Дравіда-Наду)) – пропонована назва суверенної держави для всіх небрамінів (браміни – найвища з чотирьох каст в Індії), що говорять дравідійськими мовами в Південній Азії. Спочатку вимога ініціяторів щодо держави обмежувалася таміломовними регіонами, але пізніше була розширена за рахунок інших індійських штатів з переважно дравідійською мовою (Андхра-Прадеш, Керала, Карнатака). Деякі поборники долучали сюди частину Цейлону (Шрі-Ланки), штати Ориса і Магараштра. Рух за Дравідістан був на висоті від 1940-х до 1960-х років, але не зміг здобути будь-якої підтримки за межами штату Тамілнаду (і навіть тут, де антиіндуська агітація мала багато прихильників, не було серйозної підтримки ідеї дравідійської суверенної держави з боку простих людей. Реорганізація індійських штатах за мовним принципом на основі Закону про реорганізацію штатів 1956 року послабила сепаратистські рухи, і вимогу щодо Дравідістану тамільський лідер Рамасвамі Найкер зняв 1956 року. Але цей рух продовжила регіональна партія Федерація дравідського прогресу, яка офіційно заявила вимогу щодо окремої суверенної держави в 1963 році. (Тепер є штат Тамілнад). У 1980-х роках, коли індійські сили з підтримання миру були направлені в Шрі-Ланку, так звана Тамілнадська визвольна армія поновила вимогу щодо Дравідістану. – Прим. ред.], зокрема, спрямований на возз’єднання всіх південців (неарійців та неіндоевропейців) півдня Індії через основану на тамільській пан-мову (McCully, 1940; див. рис. 6.7)), не роблять неповноцінними такого роду зусилля, якщо виходити з нашого сьогоднішнього мовопланувального типологічного мислення. Історія ідей – це не тільки історія успішних ідей. Насправді, без кращого усвідомлення невдач, успіхи також не будуть повною мірою усвідомлюваними і відрізнюваними від невдач.
Можливо, є набагато більша кількість успішних пан-рухів, ніж видається на перший погляд. Кожен успішний випадок переозначення «норми» й офіційну підтримку здійснення переозначення можна по праву розглядати як випадок успішної паніфікації. Немає ніякого природного бар’єру і хоч-скільки відчутної різниці між флямандською мовою з бельґійського боку й голяндською мовою – з нідерляндського на бельґійсько-нідерляндському кордоні. Однак протягом багатьох поколінь існував флямандський рух заради політичної незалежності й надання офіційного характеру флямандській говірці порівняно з різновидами валонської (і німецької) частини Бельґії. Впродовж цього часу дуже мало флямандців у Бельґії чи флямандців в західній частині Нідерляндів були переконані, що флямандські мови обох країн були просто діялектними різновидами однієї й тієї ж голяндської (нідерляндської) мови, єдиної для більшої частини Нідерляндів. Будь-які етнополітичні відмінності через підданство відповідних мовців не були виразнішими, ніж між мовцями інших нідерляндських говірок в Нідерляндах загалом. Однак, як результат Віденського договору (1815 р.), який підвів риску під наполеонівськими війнами, нідерляндські флямандці і бельґійські флямандці опинилися по різні боки по-новому встановленого та міжнародно визнаного кордону. Мало того, бельґійські флямандці, нідерляндські
флямандці, бельґійські німці й люксембурзькомовні [або льотцебурзькомовні. – Прим. перекл.] Люксембурґу цілком могли б скласти основну частину нової паннижньонімецькомовної конфедерації, враховуючи спірну претензію на загальнопоширений писемний варіянт всіх своїх власних мов. Можливо, такий варіянт був би навіть поширений на ельзаську і швайцарську німецьку мови в якому-небудь майбутньому Льотринзькому союзі. Цей сценарій, однак, не здійснився, але й цілий нідерляндсько-нижньонімецький кордон сьогодні є однаковою мірою ірраціональним і не був/є анітрохи обумовленим «фактами на місцях».
Рис. 6.7. Далітстан [Далітстан (батьківщина далітів) – гіпотетична країна для далітів (касти недоторканних) в Індії. – Прим. ред.], заявлений як «єдине розв’язання проблеми далітів», однак, сам передбачував ще одне, більше, пандравідійське розв’язання, об’єднання з Дравідістаном і утворення Судрастану.
Коли діялектне об’єднання обмежується спробою або відбувається в межах невеликої кількості внутрішньодержавних юрисдикцій (0 – 1), ми схильні думати, що це всього лише невіддільна частина процесу стандартизації. Проте, коли діялектне об’єднання відбувається через багато політичних кордонів (за умови, що підсумкові довші й набагато охопніші кордони відповідають тим, що існували в якомусь легендарному золотому минулому), тоді проступають необхідна психологічна і етнокультурна основи для паніфікації (див. рис. 6.8). Об’єднання, яке ми вважаємо «просто» стандартизацією, зовсім не так легко досягти; а об’єднання, що ми сприймаємо як паніфікацію, не є аж таким важким і малоймовірним. Обидва поняття потребують компромісу й означення прийнятної моделі «доброї мови» і в обох випадках ця модель неминуче буде соціополітично забарвленою. Деякі мовні різновиди (наприклад, такі як кечуа, аймара і мая [групи індіянських мов. Кечуа й аймара часто об’єднують в одну групу – кечумара. – Прим. ред.]) можуть «розвиватися так і сяк». Їхні теперішні політичні кордони не означають дуже багато для мовців будь-якого з цих трьох різних кластерів, але про їх злиття, кожного окремо чи спільно, як і раніше, мало хто говорить, і повернення до якогось гаданого золотого минулого навряд чи відбудеться в осяжному майбутньому.
Висновки
Протилежні полюси виміру класицизація – паніфікація – цілком протилежні один до одного (як, власне, й повинно бути з діяметрально протилежними полюсами біполярного виміру). Класицизація стосується корпусного планування , що може бути бажаним для місцевої мови уже об’єднаної і визнаної даності. Її класичний список підходить для культури населення, що вже визнає свою відмінну минулу спільність, класичний, релігійно вбудований і релігійно регульований зміст якого є безсумнівним (навіть для світських модернізаторів). Класицизація змінюється тією мірою, якою (і з тою швидкістю, з якою) сьогодні розмовна місцева мова потребує бути збагаченою чи заміщеною класичним різновидом. Паніфікація змінюється навіть більше, проте прагне переконати різних місцевих мовців в насущності для їхнього життя гіпотетичної класичної мови, на основі якої вона прагне відновити і знову з’єднати їх. Очевидно, що остання мета є набагато важчим завданням, ніж перша, і цим цілком можна пояснити, чому паніфікація має таку сумно низьку частку успішних спроб. Навіть панарабізм, класицизація, що стоїть найближче до паніфікації (можливо, тому що пов’язана з релігійною/писемною класичною мовою, і в цьому випадку не було небезпеки її псування хоч яким-небудь чином), хоча й була спрямована винятково на світські цілі й функції, може мати успіх за умови, що вона не має уніфікованої усної/писемної заміни. Попри це, паніфікація ще ніде не була цілком успішною в своєму завданні об’єднати широке коло людей, щоб досягти необхідних рідномовних писемних функцій для сучасного повсякденного життя.
Чистота – Простомовність
Вестернізація – Унікальність
Класицизація (класична тамільська, катаревуса) – Паніфікація (мафіліндо, ілірійська)
Рис. 6.8. Класицизм проти паніфікації.
ПОКЛИКÁННЯ І ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДОДАТКОВОГО ЧИТАННЯ
Celan, P. (2004). Todesfuge und andere Gedichte. Suhrkamp, Frankurt A. M.
Despalatović, E. M. (1975). Ljudevit Guy and the Illyrian Movement. Boulder:
Eastern European Quarterly.
Fishman, J. A., Conrad, A., & Lopez, R. (Eds.) (1996). Post-imperial English.
Berlin: Mouton.
Fishman, J. A. (1963). Nationality-nationalism and nation-nationism. In J.
A. Fishman, C. A. Ferguson, & J. Das Gupta (Eds.), Language problems of developing
nations (pp. 39 – 52). New York: Wiley.
Kennedy, J. (1968). Asian nationalism in the twentieth century. New York:
Macmillan.
Kohn, H. (1944). The idea of nationalism: A study in its origins and background.
New York: Macmillan.
McCully, B. T. (1940). English education and the origins of Indian nationalism.
New York: Columbia.
Minogue, K. R. (1967). Nationalism. New York; Basic Books.
Zuckerman, G. (2003). Language contact and lexical enrichment in Israeli
Hebrew. New York: Palgrave Macmillan.
__