Як зберегтися українцем у Києві
Додано: Чет листопада 03, 2011 3:13 pm
Останнім часом відчувається наростання порушень чинного законодавства в мовній сфері. В Києві це можна зауважити навіть на рівні вивісок чи реклами. Відверто порушують закони. Як приклад: товариш недавно прикупив в "розетці" ноутбук. Інструкція англійською, російською, казахською мовами. Це, я так розумію, їхня норма. Чудовий рецепт від подібних норм пропонує М.Стріха. [Підкреслення моє]
ЗВИЧАЙНОЮ РОБОЧОЮ МОВОЮ ФІЗИКІВ СТАЛА УКРАЇНСЬКА
— Які настрої у молоді, у Ваших студентів?
— Я викладаю у двох київських університетах: переклад в Університеті імені Бориса Грінченка, фізику конденсованого середовища в університеті імені Тараса Шевченка. Студенти, з якими мені доводиться спілкуватися, хороші. Не знаю, якими їх зробить життя, — адже вони живуть у жорстокий, дуже прагматичний час, який впливає на людей. Але зараз це — незашорена молодь, з певними проблемами в освіті (це скоріше проблеми нашої школи), але досить грамотна. Попри суцільне зомбування з чужого інформаційного простору, молодь достатньо патріотична. Це однаковою мірою стосується і гуманітаріїв-перекладачів, і магістрів-фізиків. Більша частина моєї нинішньої групи в університеті Шевченка природно українськомовна. Якщо років тридцять тому, коли я вчився в цьому ж університеті й, мабуть, був єдиний, хто російськомовним викладачам відповідав українською, то зараз українська мова стала нормальною робочою мовою фізиків, і це ні в кого не викликає щонайменших сумнівів. Ми природно й легко ведемо наші наукові дискусії, висловлюємось щодо найскладніших питань розвитку науки. Це теж величезне досягнення.
— Ви корінний киянин, як вдалося зберегтися українцем у Києві за тодішніх обставин?
— На щастя, я не єдиний з корінних киян, хто зберігся українцем. Можливо, мені було легше, тому що завжди мав відпорність до середовища. Я ніколи не зважав на те, що модне. У часи, коли модними були естрадні пісеньки, демонстративно любив високу класику, робив це щиро і з того тішився (і люблю цю класику досі). У часи, коли модно було “пєрєходіть на общєпонятний”, до дванадцяти років я таки переходив. У родині розмовляв українською, якою й сказав перші свої слова. Але вулиця є вулиця, отож хлопчиком від чотирьох і до дванадцяти робив, як усі. Але із дванадцяти років замислився: “Чому це я в рідному місті, в себе на Батьківщині маю переходити на іншу мову?” І вирішив цього не робити. І в подальшому не робив ніколи, за винятком ситуації, коли натрапляв на людей, які справді цієї мови не розуміли — приїжджих, чужинців.
Вважаю, що чинив абсолютно правильно. За радянських часів нам втовкмачували дивну настанову: “Где появляется русский человек, там нужно из вежливости переходить на русский”. Де було десятеро українців і раптом з’являвся один росіянин — усі переходили “на великий и могучий”. А чому б росіянам із ввічливості не вивчити українську?
У науковому середовищі бувають різні ситуації. Минулого тижня читав публічну лекцію, де були присутні двісті студентів Київського університету і двадцятеро академіків з різних країн СНД. Я мусив перейти з української, але перейшов не на російську, а на англійську. І перекладав окремі терміни українською, якщо бачив, що студенти їх не розуміли. Студентам це було корисно, бо англійська є міжнародною мовою науки. Взагалі вважаю, що російська в українській науці зараз виконує шкідливу роль. Фактично кожна наука побудована на універсальній мові — сьогодні це англійська — і національній, якою слухають і читають університетські курси, обговорюють результати в лабораторіях тощо. Коли між універсальною й національною з’являється посередник, який не може виконувати функції універсальної мови (бо 98 % наукової й технічної інформації в світі — англійською, а російською — на порядки менше), а водночас вона претендує на якусь універсальну роль саме щодо нас, українців, то це витрачання нами зайвих зусиль, коштів і обман самого себе.
Друкувати сьогодні наукові тексти в Україні російською, як на мене, ознака щонайменше провінційності. Те, що ми хочемо, аби прочитав світ, потрібно друкувати англійською. А от українською принаймні окремі базові тексти з природничих наук друкувати таки треба — насамперед для того, щоб своєчасно творити нові наукові терміни. Тому “Український фізичний журнал”, членом редколегії якого я є, виходить двома паралельними випусками — українським і англійським.
— Як реагували однокласники, коли Ви свого часу постійно говорили українською?
— На перервах школярі спілкувалися російською, але мою українську толерували. На вулиці бувало по-різному. Я добре знаю ситуацію, коли кажуть: “Вот такой культурный мальчик, но почему-то нормально говорить не научился”. Це часом било по нервах, але сказати, що мене колись лупцювали за мою українську — теж не можу. Між іншим, одне з найбільших досягнень нашого часу: в Києві перестали озиратися на українську мову. Вона ще не домінує на вулиці, але вже й не озираються, коли нею розмовляєш.
— Наші люди дуже поважають думку вищих керівників, часто прагнуть “вислужитися”. Коли Леонід Кучма пообіцяв ввести другу державну мову, хоч цього й не зробив, процес зросійщення відновився. Чи не буде нині “відкату” назад?
— “Відкат” уже спостерігається, дуже серйозний. Часом він спонтанний, бо ми під величезним пресом російських мас-медіа, російської масової культури. А нині — добре продуманий, бо міністр освіти і науки, молоді і спорту попри все — дуже напористий політик, який має на меті ввести Україну в сферу “русского мира”. Усе робиться для цього, зокрема, щоб наша мова була зведена до статусу однієї з двох, бажано другої. Так що ситуація ближчим часом погіршуватиметься. Однак, думаю, вона не дійде до такого стану, який мали 25 років тому, коли в українських школах навчалося вже менше половини учнів. Але й від усіх нас залежатиме, наскільки ми будемо відпорними до російських мас-медіа, до російської масової культури, яка тут існує під гаслом “хохол, поддержи русский шоу-бизнес своей гривной”.
Я, наприклад, коли потрапляю до ресторану й мені не дають меню українською, підводжуся і йду. Кажу: я не плачу свої гроші там, де мене не поважають. Це впливає. Закликаю всіх українців поводитися саме так. Не йти до крамниць, які мають російськомовні вивіски й російськомовну рекламу, до ресторанів, де не говорять українською. Я не можу дати цієї поради харків’янам, бо прирік би людей на те, щоб не ходити до крамниць і ресторанів узагалі. А в Києві ми ще маємо шанс поборотися, тож зробімо це. Це ж стосується й українськомовної преси. Любімо, як навчав Чикаленко, Україну не лише до глибини душі, а й до глибини кишені, до чого багато наших людей не зовсім готові. Водночас ця ситуація накладає величезний обов’язок на українську пресу, книговидавців, перекладачів робити дуже якісні речі. Годі думати, що нас підтримуватимуть лише за те, що ми українськомовні. Відомий вислів Лесі Українки: “Послухаєш, що цей пан говорить, то краще б він говорив по-китайському”. Тобто, ми маємо давати не просто українськомовний продукт, а якісний український продукт. Це те, що я відчував завжди. До речі, коли тридцять років тому прийшов в інститут напівпровідників і був там єдиним, хто готував доповіді українською, це накладало на мене колосальний обов’язок — я не мав права робити погані, а лишень блискучі доповіді, бо коли єдиний, хто читає доповіді українською, робить це погано, він дискредитує саму мову.
ЗВИЧАЙНОЮ РОБОЧОЮ МОВОЮ ФІЗИКІВ СТАЛА УКРАЇНСЬКА
— Які настрої у молоді, у Ваших студентів?
— Я викладаю у двох київських університетах: переклад в Університеті імені Бориса Грінченка, фізику конденсованого середовища в університеті імені Тараса Шевченка. Студенти, з якими мені доводиться спілкуватися, хороші. Не знаю, якими їх зробить життя, — адже вони живуть у жорстокий, дуже прагматичний час, який впливає на людей. Але зараз це — незашорена молодь, з певними проблемами в освіті (це скоріше проблеми нашої школи), але досить грамотна. Попри суцільне зомбування з чужого інформаційного простору, молодь достатньо патріотична. Це однаковою мірою стосується і гуманітаріїв-перекладачів, і магістрів-фізиків. Більша частина моєї нинішньої групи в університеті Шевченка природно українськомовна. Якщо років тридцять тому, коли я вчився в цьому ж університеті й, мабуть, був єдиний, хто російськомовним викладачам відповідав українською, то зараз українська мова стала нормальною робочою мовою фізиків, і це ні в кого не викликає щонайменших сумнівів. Ми природно й легко ведемо наші наукові дискусії, висловлюємось щодо найскладніших питань розвитку науки. Це теж величезне досягнення.
— Ви корінний киянин, як вдалося зберегтися українцем у Києві за тодішніх обставин?
— На щастя, я не єдиний з корінних киян, хто зберігся українцем. Можливо, мені було легше, тому що завжди мав відпорність до середовища. Я ніколи не зважав на те, що модне. У часи, коли модними були естрадні пісеньки, демонстративно любив високу класику, робив це щиро і з того тішився (і люблю цю класику досі). У часи, коли модно було “пєрєходіть на общєпонятний”, до дванадцяти років я таки переходив. У родині розмовляв українською, якою й сказав перші свої слова. Але вулиця є вулиця, отож хлопчиком від чотирьох і до дванадцяти робив, як усі. Але із дванадцяти років замислився: “Чому це я в рідному місті, в себе на Батьківщині маю переходити на іншу мову?” І вирішив цього не робити. І в подальшому не робив ніколи, за винятком ситуації, коли натрапляв на людей, які справді цієї мови не розуміли — приїжджих, чужинців.
Вважаю, що чинив абсолютно правильно. За радянських часів нам втовкмачували дивну настанову: “Где появляется русский человек, там нужно из вежливости переходить на русский”. Де було десятеро українців і раптом з’являвся один росіянин — усі переходили “на великий и могучий”. А чому б росіянам із ввічливості не вивчити українську?
У науковому середовищі бувають різні ситуації. Минулого тижня читав публічну лекцію, де були присутні двісті студентів Київського університету і двадцятеро академіків з різних країн СНД. Я мусив перейти з української, але перейшов не на російську, а на англійську. І перекладав окремі терміни українською, якщо бачив, що студенти їх не розуміли. Студентам це було корисно, бо англійська є міжнародною мовою науки. Взагалі вважаю, що російська в українській науці зараз виконує шкідливу роль. Фактично кожна наука побудована на універсальній мові — сьогодні це англійська — і національній, якою слухають і читають університетські курси, обговорюють результати в лабораторіях тощо. Коли між універсальною й національною з’являється посередник, який не може виконувати функції універсальної мови (бо 98 % наукової й технічної інформації в світі — англійською, а російською — на порядки менше), а водночас вона претендує на якусь універсальну роль саме щодо нас, українців, то це витрачання нами зайвих зусиль, коштів і обман самого себе.
Друкувати сьогодні наукові тексти в Україні російською, як на мене, ознака щонайменше провінційності. Те, що ми хочемо, аби прочитав світ, потрібно друкувати англійською. А от українською принаймні окремі базові тексти з природничих наук друкувати таки треба — насамперед для того, щоб своєчасно творити нові наукові терміни. Тому “Український фізичний журнал”, членом редколегії якого я є, виходить двома паралельними випусками — українським і англійським.
— Як реагували однокласники, коли Ви свого часу постійно говорили українською?
— На перервах школярі спілкувалися російською, але мою українську толерували. На вулиці бувало по-різному. Я добре знаю ситуацію, коли кажуть: “Вот такой культурный мальчик, но почему-то нормально говорить не научился”. Це часом било по нервах, але сказати, що мене колись лупцювали за мою українську — теж не можу. Між іншим, одне з найбільших досягнень нашого часу: в Києві перестали озиратися на українську мову. Вона ще не домінує на вулиці, але вже й не озираються, коли нею розмовляєш.
— Наші люди дуже поважають думку вищих керівників, часто прагнуть “вислужитися”. Коли Леонід Кучма пообіцяв ввести другу державну мову, хоч цього й не зробив, процес зросійщення відновився. Чи не буде нині “відкату” назад?
— “Відкат” уже спостерігається, дуже серйозний. Часом він спонтанний, бо ми під величезним пресом російських мас-медіа, російської масової культури. А нині — добре продуманий, бо міністр освіти і науки, молоді і спорту попри все — дуже напористий політик, який має на меті ввести Україну в сферу “русского мира”. Усе робиться для цього, зокрема, щоб наша мова була зведена до статусу однієї з двох, бажано другої. Так що ситуація ближчим часом погіршуватиметься. Однак, думаю, вона не дійде до такого стану, який мали 25 років тому, коли в українських школах навчалося вже менше половини учнів. Але й від усіх нас залежатиме, наскільки ми будемо відпорними до російських мас-медіа, до російської масової культури, яка тут існує під гаслом “хохол, поддержи русский шоу-бизнес своей гривной”.
Я, наприклад, коли потрапляю до ресторану й мені не дають меню українською, підводжуся і йду. Кажу: я не плачу свої гроші там, де мене не поважають. Це впливає. Закликаю всіх українців поводитися саме так. Не йти до крамниць, які мають російськомовні вивіски й російськомовну рекламу, до ресторанів, де не говорять українською. Я не можу дати цієї поради харків’янам, бо прирік би людей на те, щоб не ходити до крамниць і ресторанів узагалі. А в Києві ми ще маємо шанс поборотися, тож зробімо це. Це ж стосується й українськомовної преси. Любімо, як навчав Чикаленко, Україну не лише до глибини душі, а й до глибини кишені, до чого багато наших людей не зовсім готові. Водночас ця ситуація накладає величезний обов’язок на українську пресу, книговидавців, перекладачів робити дуже якісні речі. Годі думати, що нас підтримуватимуть лише за те, що ми українськомовні. Відомий вислів Лесі Українки: “Послухаєш, що цей пан говорить, то краще б він говорив по-китайському”. Тобто, ми маємо давати не просто українськомовний продукт, а якісний український продукт. Це те, що я відчував завжди. До речі, коли тридцять років тому прийшов в інститут напівпровідників і був там єдиним, хто готував доповіді українською, це накладало на мене колосальний обов’язок — я не мав права робити погані, а лишень блискучі доповіді, бо коли єдиний, хто читає доповіді українською, робить це погано, він дискредитує саму мову.
