Re: Mary Lawson "Crow Lake"
Додано: Чет січня 24, 2013 6:27 pm
10
Вам варто знати про Паїв. Великий шмат їхньої історії мені переповіла старенька пані Вернон, коли я ще була старшокласниця і поралася на її овочевих грядках. Може, її пам'ять і не надто надійна, але, з іншого боку, вона ж свідок, вона бачила, фактично, кожне покоління цієї сім'ї, від Джексона Пая і далі, так що її словам можна було вірити. Звісно, вона розповідала не лише про Паїв; вся історія Кроу-Лейку та його ранніх поселенців оживала на грядках моркви й гороху. Вона розповідала, доки я трудилася, і коли я опинялася/відходила все далі й далі від неї, вона говорила дедалі голосніше, а тоді враз викрикувала: «Заради Бога, підійди й допоможи мені переміститися/перейти! Як я маю розмовляти з тобою, коли ти аж там?». І я йшла і допомагала їй підвестися із кухонного стільця, і переводила її далі доріжкою вздовж грядки, аж доки доводила її туди, де вона могла далі нормально розповідати.
За її словами, Джексон Пай мав гострий розум. Пам’ятаю, як вона запитала мене, чи я коли-небудь зауважувала будинок Паїв. Я не зрозуміла, про що вона говорить – я бачила будинок Паїв з мільйон разів, але потім пішла і глянула на нього ще раз. То була масивна дерев'яна будівля, зведена добре далі від дороги, із «доладним», як казала пані Вернон, фасадом. По обидва боки вхідних дверей виднілися величезні відсувні вікна, а елегантна веранда окутувала будинок з трьох боків. Джексон залишив декілька пишних берізок, що росли близько до нього/будинку, і вони затіняли його влітку, а взимку захищали від вітру. Можна уявити, як хороше/добре сидіти на тій веранді літнього вечора, слухаючи вітерець у березах, відпочиваючи після трудового дня. Певно, що Джексон саме це й мав на думці, коли її зводив, хоч я й не можу уявити його на тій веранді. Насправді, я не пригадую, щоб там взагалі хто-небудь сидів. Паї не були схильні відпочивати.
Але, як сказала пані Вернон, той будинок був кращий за середній, тим паче, враховуючи, що його звів зовсім неосвічений чоловік. Він спланував будинок Джейнів та Вернонів, і також добре справився. «Він мав у голові малюнок, яким все має бути, – казала пані Вернон. – І він міг придумати, як зробити так, щоб було, як на малюнку. Ох, який він був розумний. І добрий фермер. Він вдало вибрав землю. Знаєш, ферма Паїв найкраща з багатьох. Добре просушена. Добрий ґрунт, як на цю місцину. Кращий, ніж у нас. Кращий, ніж у Джейнів. Йому могло б там справді щасливо житися, якби він не сварився з усіма своїми хлопцями. Фермерам потрібні сини, знаєш. Дівчата не такі цінні. Ну, деякі з них непогані, але більшість просто не має потрібної сили. Фермерство – тяжкий труд. Ти цього не розумієш, але це тяжкий труд».
І оце після того, як я дві години сапала її грядки під палючим липневим сонцем.
- Скільки у нього було дітей? – запитала я. Тоді багацько з її історій про минуле мене не дуже цікавили – дітям минуле ні до чого, вони дивляться у майбутнє – але Паї слугували винятком. Біда цікава усім, а я тоді мала ще й особисті причини хотіти дізнатися про них усе.
- Семеро. Ти сапай, сапай. Ти сапатимеш, а я розказуватиму, тож ми обидві робитимемо те, що кожній добре вдається. Семеро дітей, п’ять хлопців і дві дівчини. Дівчата були близнята, але обидві померли ще немовлятами. Не знаю, чому, сама була ще маленька. Може, від скарлатини. Хай від чого, а обидві померли.
- Хлопці. Так, дай-но згадаю. Норман був найстарший. Трохи старший за мене. Він утік. Я ж тобі про це розповідала, так? Втрапив у воду на озері взимку й надто боявся батька, щоб піти додому. Наступний/Далі – Едвард. Цей був з тугодумів. Пані Пай нелегко довелося, як його народжувала, тож, може, через це, не знаю. Він так і не навчився ні читати, ні писати, і його татко аж зі штанів вистрибував, так злився на нього. Постійно на хлопця кричав, а той стояв і дивився, як вівця. Не розумів, що діється.
- Одного дня він просто пішов, прямо посередині сварки. Обернувся й пішов, ніби всі ці роки складав два до двох, і тепер нарешті зметикував – життя кращим не стане. Отож взяв і пішов.
- Цей був другий. Третій був Піт. Чула таке ім’я? Пітер Пай. Звісно, всі його дражнили Пітером Пайпером і все питали, скільки паків пекучих перчиків він міг понасмикувати , певно, доводили його до сказу. Але, думаю, то була не найбільша його біда. Ні, не найбільша.
Вона застукала зубами, зсутулившись на стільці, вглядаючись у минуле. Пам’ятаю, що подумала, яке ж її минуле довге. Скільки в неї минулого.
- Хочеш лимонаду? – запитала вона раптом.
Я кивнула.
- То сходи принеси.
Кожного пообіддя, як я приходила до пані Вернон, моїм першим завданням було приготувати кварту лимонаду й поставити його у смердючий старий холодильник. Через кожні кілька грядок вона мене посилала по скляночку лимонаду їй і собі, а через кожні кілька склянок я з деяким поспіхом допомагала пані Вернон дістатися до ванної.
- Про що ми тут говорили? – запитала вона, коли ми допили лимонад і я перенесла її стілець ближче до редиски.
- Про синів Джексона Пая.
- А-а-а, так. До кого я дійшла?
- Щойно почали про Піта.
- Піт, – кивнула. – Правильно. – Вона гостро глянула на мене. Її очі були бліді й туманні, та все одно мені завжди здавалося, що вона бачила більше за інших людей.
- Мені подобався Піт. Справді подобався. І я йому подобалася. – Вона кинула мені хитрий погляд/Вона хитро зиркнула на мене. – Ти, мабуть, цьому не віриш, бо молода. Думаєш, що я завжди була така, як тепер. – Вона замислено ворушила підборіддям. Пані Вернон мені скидалася/видавалася схожою на коня, дуже старого коня з обвислою шкірою й вусами, і майже зовсім без вій.
- Він був вродливий парубок. Привітний, як мати. Вона була привітна жінка, бідолашка. Дивно, але чоловіки із Паїв завжди мали/знали добрий смак на жінок/у жінках. Хто б міг подумати. Але Піт був на неї схожий. Тихий і милий. І розумний. Якби його пускали в школу, він би досягнув там успіху. Але він швидше за інших додумався, що розумніше буде піти. Розказав мені, що збирається йти. Сказав, що поїде у Торонто. Кликав мене їхати з ним. Я не знала, що робити.
Вона знову замовкла, перебираючи спогади. Коли на неї дивилась, я майже уявила її молодою. Майже побачила її свіжою й гарною дівчиною, що дивиться в обличчя тому юнакові, хоче піти з ним, хоче залишитися удома. Розривається. Намагається уявити, яким буде життя, якщо вона залишиться, і яким – якщо піде.
- Я не поїхала. Побоялась. Мені було лише п'ятнадцять. Ми із Неллі – це моя сестра, на рік молодша, – ми були дуже близькі, тож я не могла її покинути, навіть заради Піта.
Вона посиділа непорушно якусь хвилю. Тоді заворушилась і глянула на мене.
- Скільки тобі років?
- П'ятнадцять.
- Ну то ти, певно, знаєш, про що я. Ти б поїхала з хлопцем, якби він тобі подобався? Просто зараз. Підвелася й пішла.
Я похитала головою. Глибоко в душі я знала, що ніколи б не поїхала з хлопцем. Я поїду сама, коли настане час. Я це знала. І працювала, щоб це збулося. Саме для цього складала гроші, що мені платила пані Вернон – на спеціальний рахунок, мій «університетський» рахунок. Люк його для мене відкрив, і я була вдячна, бо знала, що йому зайві гроші не завадили б. Я дуже старанно вчилася – старанніше за будь-кого зі знайомих. Не надто любила бувати в товаристві – ніколи не була «популярною» , – але вчитися мені подобалось. Гуманітарні предмети: мови й історія, малювання й музика не давалися мені легко, але я однаково над ними працювала. Природничі науки любила, особливо біологію. А хіба могло бути інакше? Я отримувала/мала лише добрі оцінки. Люк уважно розглядав мої табелі, виглядаючи враженим. «Ти зовсім як Метт», – сказав він якось. Але не мав рації. Я знала, що й близько не така розумна, як Метт.
- Можеш подати мені редисочку, – сказала пані Вернон. – Саме редисочку я б зараз і з’їла.
Я висмикнула велику редиску й простягнула її старенькій.
- На вигляд добра. Візьми й собі, якщо хочеш.
Я відмовилась. Редиска після лимонаду мене не спокушала.
- У нас у всіх є вибір. Часом не знаєш, правильно вибрав, чи ні. Що вже цим тепер перейматися. Хай там як, отакий був Піт. Троє пішли, двоє залишилися. Подумати лишень про ту бідолашну жінку, що споглядала, як її родина розпадається. Привела на світ сімох, залишилася з двома. Навряд чи ті, хто пішов, писали їй листи. Вони таким не морочилися. Просто зникли з лиця землі.
- Еге ж. Двоє, що лишилися, були Артур та Генрі. Вони між собою вирішили, що попри все мають триматися разом, отож вони обоє успадкували б ферму. Для двох роботи там було з вершком/верхом, тож вони так собі вирішили, що вже скільки праці туди вклали, тож мають її таки дістати, хай там що.
- Поза тим, звісно, минав час, ми з Неллі й хлопці Пая повиростали з підліткування – Артуру виповнилось десь двадцять. І яким буде їхнє майбутнє, стало важливим для нас, бо ми вирішили, що підемо за них заміж.
Тут вона раптом захихотіла.
- Думаєш, що це дивно, особливо раз я щойно сказала, що вподобала Піта. Але я на нього довго чекала, сподіваючись, що він повернеться, навіть коли глибоко в душі знала, що – ні, і на той момент мені виповнилось дев’ятнадцять, час мій збігав. Якщо говорити про молодиків, то тоді у Кроу-Лейку не те, щоб був великий їх вибір. Ти, певно, думаєш, що їх і зараз/тепер тут небагато, але тоді ситуація була куди гірша. Тут жило лише три родини, до Струана їхати добрий день, так що туди дуже не наїздишся. Френк Джейні мав повну хату хлопців, але ці Джейні всі були страшенно негарні. Не надто чемно таке казати, але це правда. Всі миршаві й бліді. Хоча вдачею добрі, але коли ти молодий, то шукаєш більшого, аніж просто добра вдача. Чи ж то ми з Неллі шукали. Правду кажучи, ми особливо не замислювалися, які були Паєві хлопці на вдачу. Ми з Неллі собі на уявляли, як облаштовуватимемо дім у тому старому гарному фермерському будинку, що його звів старий Джексон. Бачили, як удвох теревенимо й хихочемо на кухні, готуючи їм вечері, випікаючи пироги з яблуками о п’ятій ранку, щоб не стояти біля плити у спеку, пораємося в саду і біля курей та свиней, прибираємо в будинку – робимо все, що робила наша мама, тільки нам буде весело, бо ми все це робитимемо з Неллі удвох. І матимемо дітей одного віку, і наші діти ростимуть разом, і ніхто до пуття не знатиме, котра з нас мама, а котра – тітка. Ой, як же добре ми все спланувати. Бачили себе на тій гарній великій веранді увечері з церуванням на колінах, як ми перемовляємося між собою, доки наші чоловіки розмовляють то про те, то про се…
Вона замовкла, розглядаючи малюнок у своїй уяві, а тоді пирхнула.
- Двійко дурненьких дівчат, та й годі. Гралися в дорослих. Жодної розважливої думки в голові. – Вона роздратовано провела нігтистими пальцями однієї руки по набряклих щиколодках іншої. Минуло сімдесят років, а дурощі молодості й досі її дратували. Вона кинула оком/зиркнула через овочеві грядки на мене й сварливо сказала:
- Не те, що ви, молода панно Моррісон. Думаю, в тій твоїй голові тільки розважливі думки. Занадто багато розважливих думок. Спробувала б трохи побути молодою, доки можеш. Знаєш, життя – це більше, ніж добрі оцінки. Більше, ніж розум.
Я не відповіла. Я терпіти не могла, коли вона починала розповідати мені про мене. Минулого тижня вона сказала, що я увесь час виглядаю розлюченою і вже час пробачити того, хто мене розлютив, і продовжувати жити. Я так на неї розсердилася за ці слова, що пішла, не забравши грошей і не попрощавшись.
Тепер вона до себе бурмотіла, спостерігаючи, як полола редиску. Стояла страшенна спека. Я була боса, темна земля обпікала ступні, якщо не викопати собі невеликі ямки й не стояти в них. У кущах за нами цикади виспівували гімн сонцю.
- Тепер піди й принеси нам лимонаду, – наказала пані Вернон, з відчутною ноткою гостроти в голосі. – І печива теж візьми. А тоді приходь і посидь тут, як їстимеш. Спекотно сьогодні.
Я пішла до будинку. Мені він особливо не подобався, хоч і був так добре спланований Джексоном Паєм. Занадто темний і тихий, ще й відгонило там старістю й мишами. Я сполоснула склянки й знову наповнила їх лимонадом, витягнула банку для печива й перевірила її вміст. Печиво з корицею. Печиво з корицею – значить, пані Становіч. Сметанне – пані Мітчел. Квадратове, з родзинками й фініками – пані Тедвотс. Ми, моррісонські діти, не єдині були на совісті у Добрих Жінок Кроу-Лейку. Я обачно примостила склянки на банку з печивом і повернулася на город. Сіла поряд з пані Вернон на спалену траву, і якийсь час ми гризли печиво з корицею і/та слухали цикад, аж доки перестали були роздратовані минулим і одна одною.
- На чому я спинилася? – нарешті запитала пані Вернон.
- Ви із сестрою вирішили вийти заміж за Генрі й Артура Паїв.
- Ага! – вигукнула вона. – Саме так! Саме так і було!
Вона випрямилася, сидячи на стільці, звузила очі й стала вглядатися у ліси за городом, у далекі ліси й далі, у минуле. Тепер вона дивилася йому в обличчя, строго, без жодних дівочих романтичних ідей.
- Ми вбили собі це в голову, ми з Неллі. Без жодної причини – вони до нас не залицялися, нічого такого. Ну, якісь знаки уваги коли-не-коли, ото й усе. Чесно сказати, ми навіть не знали їх добре. Звучить дивно, бо ми ж так близько росли, з ким нам ще було знатися. Але вони працювали на тій фермі з рання до смерку майже відтоді, як почали ходити, так що вільного часу у них особливо й не було. І до любителів поговорити вони не належали. Тільки Піт вмів розмовляти й думати про усяке. Все, що ми з Неллі знали про Генрі й Артура – що вони нежонаті й вродливі. Всі чоловіки з роду Паїв були вродливі, кожнісінький з них. Ну, це ти й сама знаєш. Кожен з них, перерісши худорлявість, ставали високими/й й стрункими/й, з густим темним волоссям й такими їхніми очима. Неллі все говорила, що очі у них темні, як у Бога/божественні. Саме Артур і Генрі мали чудові темні очі. Вони також були кремезні, міцні хлопці, кремезніші за свого татка. Кремезніші за наших братів.
Вона зітхнула.
- Хай там як, то був наш із Неллі план. Ми збиралися вийти заміж за Паєвих хлопців. Тож зраділи, дізнавшись, що ті постановили собі успадкувати ферму. Звісно, ми планували, що старого Джексона не буде. Ти б подумала, що він вчився на своїх помилках, правда ж? Спровадив трьох синів – більш ніж половину своєї робочої сили, тож ти б подумала, що будь-хто усвідомить, що має щось змінитися, і ставитиметься до тих, що залишилися, з дрібкою поваги. Але виявилося, що він цього усвідомити не зміг.
- Саме тієї зими він загадав їм очистити ще землі: зрубати дерева, висмикати підлісок, викорчувати корені. Страшенно важка робота. Мої брати допомагали – тоді всі сім'ї виручали одна одну, і вони розповідали, що приходили зранку, а Паєві хлопці вже працювали, аж гай шумів, а коли увечері йшли додому, то робота все ще кипіла, а старий Пай і на хвилину не припиняв їх лаяти увесь день. Аж то цього дня, коли вже сонце почало сідати, а Джексон став кричати на Генрі за щось, і Генрі кинув, що робив, просто завмер на хвилю, втупившись у землю. А тоді опустив сокиру і попрямував до батька – пам’ятаєш, я казала, що хлопці були кремезні? Ну, він підняв Джексона, вхопивши за шию.
Пані Вернон стисла собі горло під підборіддям артритичною старечою рукою.
- Отак. І підняв його над землею. Він потримав Джексона, притиснувши до дерева, хвилину чи дві. Джексон махав і брикав ногами й пищав, як миша. Мої брати казали, що це було б смішно, якби не було так страшно. А тоді Генрі кинув погляд на Артура, що стояв разом з моїми братами, і пальцем не поворухнувши, щоб допомогти батькові, і сказав: «Хай ферма тобі, Арте». Відпустив батька й пішов. Забрав свої речі з дому і того ж вечора пішов дорогою униз.
Вона знову зітхнула і склала руки на колінах.
Я взяла печиво з банки й простягнула їй, але вона похитала головою, тож я з’їла його сама. Я жувала тихо, сподіваючись, що як я її не тривожитиму, вона продовжить розповідати. І нарешті вона знову заговорила. Її голос був втомлений, ніби спогади далися в знаки.
- Генрі мав бути мій, – сказала вона. – Не пам’ятаю, як ми з Неллі визначили, хто буде кому, але я знала, що Генрі мав бути мій. Може, він цього й не знав, бо не зайшов попрощатися. Я думала про нього, що йшов тією дорогою, уявляла, як він іде точнісінько слідами Піта, що пішов раніше за нього. Звісно, Едварда і Нормана теж – чотири пари відбитків ніг Паїв, всі – спрямовані на південь, жодні/а – у зворотній бік – але думала я в першу чергу про Піта. Пам’ятаю, як думала: оце пішов мій останній шанс.
Якийсь час вона мовчала. Тоді знову пирхнула, але цього разу, здавалось, не через зневагу, а через іронічне прийняття
.
- Отож Артурові дісталася ферма, – сказала вона.
Вона знову спинилась і стала шамкати. Я стривожилась, що вона не розповідатиме далі, тож все ж її підштовхнула:
- А що з Неллі? Вона вийшла за Артура?
- Я до цього підходжу. – Вона сердито на мене глянула. – Май терпіння. Це довга історія, вона мене виснажує.
Саме цього я й боялася – що вона виснажиться до того, як дійде до кінця. Я відчувала, що мала знати про все, що сталося на тій нещасній фермі. Не хотіла чекати до наступного дня/завтра. А якщо вона помре вночі або матиме серцевий напад і втратить мову? Я ніколи не почую решту історії. Це здавалося мені майже катастрофою. Я майже почувалася так, ніби якщо б я знала усе про минуле, якщо б точно знала усе, що трапилося з попередніми поколіннями Паїв, то могла би прослизнути крізь час і навести лад у їхній історії, дати їй інший курс, щоб вона не наштовхнулась на нашу/зіткнулась з.
Так що зберігати терплячість мені було непросто. Я мала чинити супротив своєму пориву штовхнути її, буркнути до неї, щоб продовжувала. Ми обидві забули, що я мала б полоти город. Так і сиділи: вона – на стільці, я – на траві поряд з нею, доки день помалу втрачав своє тепло.
- Отож, що було далі… - Вона постукала зубами, подумки гортаючи сторінки минулого. – А далі померла пані Пай. Так, померла. Від пневмонії. Дуже швидко потому, як Генрі пішов. А ще через кілька місяців Артур попросив Неллі вийти за нього заміж. Пам’ятаю, як спостерігала за ними крізь кухонне вікно. Вони були надворі, стояли біля повітки. Я збагнула, що він казав, бо Неллі мало не вистрибнула зі шкури. Було видно, яка вона рада, навіть зі спини. Вона мала промовистий зад, та дівка. Звісно, вона погодилась. Але наш батько сказав – ні. Сказав, що нічого особистого не має проти Артура, але одного дня на тій фермі когось уб’ють і він не хоче, щоб там була його дочка, коли це станеться. Так що отак. Вона поїхала з проповідником через рік після того. Про це я тобі іншим разом розкажу, це зовсім окрема оповідка; для неї все склалося добре.
- Джексон з Артуром стали жити удвох. Пліткували, що Артур не розмовляв з батьком останні три роки його життя, але не знаю, хто міг мати таку певність. А як з вечерею? Звідки люди знали, що Артур не казав: «Передай сіль» або «Куди подівся ніж для хліба?». Хай там як, одне можна сказати точно – в день, коли батька хоронили, Артур радів. Я це знаю, бо була на похороні. Він не міг перестати усміхатися. Усю службу усміхався. Я б нітрохи не здивувалася, якщо б він повернувся після того, як усі пішли, і станцював босий на могилі.
- Наступного дня Артур – на коня і аж за ним закурило. Через шість тижнів повернувся додому з дружиною.
Я стривожено на неї глянула. З’явилося зловіще почування, майже передчуття, ніби я, сама того не усвідомлюючи, завжди знала, куди ця історія поверне. Ніби це знання завжди було в мені, але до цього часу залишалось поховане .
Пані Вернон мені закивала, ніби знаючи, що я відчуваю, й погоджуючись з усім.
- Тож це була наступна пані Пай, – сказала вона. – Миле й ніжне створіння. З великими блакитними очима. Власне, була трохи схожа на Артурову матір.
- Вони з Артуром почали вити гніздечко у тому великому фермерському будинку. Жили там тільки вдвох. Можна сказати, свіжий початок. Через рік вона народила дитину. Ще через рік – іще одну. Всього шестеро, троє хлопців і троє дівчат, повна сім'я. Все мало б бути добре. Але знаєш що? Артур сварив їх усіх. Кожнісінького. Дівчата повискакували заміж, щойно попідростали – що завгодно, якби світ за очі. Не знаю, куди вони поїхали, але жодна з них не повернулася. І двоє хлопців теж. Пішли тією дорогою за своїми дядьками…
Вона похитала головою й цокнула язиком.
- Господи-Боже…Жінки із Паїв, певно, ненавиділи ту дорогу. Ніби біля неї стояв знак: «Односторонній рух». Як у казках, що дітям розповідають. Про велику гору, яка заковтнула всіх дітей – ну, знаєш, та, що ще про пацюків.
Я кивнула.
- Як там вона називається? Я все забуваю назви. Це так злить.
- «Щуролов» .
- Ага, вона. Всіх дітей заковтнула гора. Мабуть, таким все здавалося пані Пай. Всім паням Пай. Пішли дітки тією дорогою…
Я подумала про дорогу. Сіра, курна, непримітна. Вихід. Мені й самій хотілося тією дорогою піти, але навіть тоді, а я думаю, що то були найгіркіші й найприкріші часи, коли бідолашна пані Вернон бачила мене найгіршу, хотіла цього геть не так дуже[зайве], як ті діти з родини Паїв.
- Хай там як, один син залишився. Знаєш, хто то був?
Я подумки перебрала декілька поколінь Паїв, намагаючись пов’язати те, що вже знала, з тим, що розповіла пані Вернон, і зрозуміла, що то міг бути лише один чоловік.
- Келвін?
- Правильно. Келвін Пай. Саме він. На мою думку, ненавидів свого татка більше за інших. І боявся його також. Але все одно залишився. Впертюх. Йому, певно, було нелегко. Худенький малий хлопчина, низенький, як на свій вік. Виріс тільки у вісімнадцять чи близько того – отож, трудитися, мабуть, довелося до сьомого поту. І увесь цей час Артур на нього кричав…
Слухаючи її розповідь, я уявляла собі кожного героя. Але тепер виявилося, що я не можу уявити Келвіна хлопчаком. Натомість бачу Лорі. Лорі, худенький малий хлопчина, низенький, як на свій вік, день у день працює на полях і завжди, завжди його супроводжує батькова лайка.
- Він ніколи не відсварювався, – говорила пані Вернон, і я збентежилася, а тоді згадала, що це вона про Келвіна. – Навіть як став дорослий. Не наважувався. Просто стояв і слухав, і проковтував образу. Виїло йому, мабуть, все нутро.
Отож, врешті, різниця між ними була. Дитиною Лорі теж спалахував від проковтнутої образи, але коли підріс, то став огризатися. О так, він точно відповідав.
Пані Вернон й далі бурмотіла.
- А тоді померла його матір. Дай подумати…Скільки було Келвіну...Десь двадцять один-двадцять два. Вона померла, стоячи біля плити – готувала підливу. Ця ніколи не зчиняла ґвалту. Приготувала вечерю, усе, крім підливи. Я це знаю, бо допомагала класти покійницю на стіл. Підлива пристала до дна каструлі – чоловікам не спало на думку зняти її з плити. Ох і довелося мені помучитися з тією каструлею.
- Ніхто з нас не міг збагнути, чому Келвін вирішив залишитися після цього. Всі думали, що він поїде. Не могли уявити, що йому аж так хотілося тієї ферми. Але він зостався. Може, думав, що татко скоро впокоїться, але помилився. Артур був здоровий чоловік, прожив ще вісімнадцять років. Тільки уяви. Жити й працювати разом вісімнадцять років, до смерті ненавидячи один одного. Тільки подумаєш – мороз поза шкірою.
Пані Вернон знову похитала головою й цокнула язиком.
- Сім'ї, – промовила вона і стала переміщатися на стільці, намагаючись сісти зручніше. Хоч би вона не сказала, що їй треба в туалет. Я боялася, що вона загубить нитку, тепер, в останню хвилину, так близько до моменту, коли мої знання вже могли підхопити розповідь. Але все було гаразд, вона продовжила.
- На чому я спинилась?
- Артур і Келвін залишилися удвох.
- Ага. Правильно. Зосталися удвох у тому великому старому домі, й жили з ненавистю один до одного. Певно, під кінець вигострили її до досконалості. Повторення дає уміння. Врешті Артура розбив напад. Горлав на Келвіна за щось через поле цукрових буряків, та й упав мертвий. Вбитий гнівом, скажеш ти, яке благословенне полегшення для усіх.
Вона знову змовкла.
- Отож скільки це було Келвіну, як він нарешті став вільним? Порахуй. Я погано вмію додавати.
- Тридцять дев’ять або сорок.
- Десь так. Чоловік середніх літ. Але це нічого, він тепер нарешті вільний і має добру ферму. Як думаєш, що було далі? Скажи мені.
Я глитнула. Раніше передчуття тепер скрутило мені шлунок.
- Поїхав у Нью-Ліскерд і знайшов собі дружину?
Вона кивнула.
- Правильно. Ти зрозуміла. Збагнула, куди воно йде.
Ми трохи посиділи, слухаючи тишу. Цикади перестали співати. Роками я намагалася застати їх, коли вони замовкають – почути, як найостанніша цикада доспівує останню ноту дня – і ніколи мені не вдавалося. Тепер ліси стояли страхітливо мовчазні, чекаючи, як на зміну прийдуть створіння ночі.
- Я б тепер з’їла ще печивко, – сказала пані Вернон.
Я простягнула їй печиво й старенька повільно його з’їла, кришачи на сукню. Ще з повним ротом вона промовила:
- Вона теж була приємна жінка, тільки імені не згадаю. Чоловіки із Паїв завжди мали добрий смак на жінок. Як пак її ім’я? Маю запам’ятати.
- Еліс.
- Саме так, Еліс. Приємна жіночка. Приїхала повна життя, як і усі вони. Пекла для церковних свят, вступила до клубу швачок. Думаю, вона навіть якийсь час грала на церковному органі. Саме так. Грала. А тоді Келвін сказав, що репетиції забирали надто багато часу, тож їй довелося покинути. Джойс Тедвортс її замінила, а вона й нот не знає...Слухати її – просто тобі тортури…
Пані Вернон стала вглядатися у ліси, пригадуючи недолугу музику. А за хвилинку сумовито сказала:
- У Еліс було багато викиднів. Певно, по два на кожну народжену дитину. Бідолашна. Так що вона народила тільки трьох. Я так ніколи і не вивчила їхніх імен. Хоча, ти ж їх знаєш. Мені не треба тобі про них розповідати.
Я подумала про Розі. Вона була схожа на паросток, що випадково зійшов на чиємусь задньому дворі – худюща, бліда, цибата й скуйовджена. Раптом чітко пригадала Розі, як та стояла біля парти – наші парти були поряд, тож вона стояла і біля моєї. Ми обидві тоді мали десь по шість років, вчилися у першому класі. Певно, пані Керрінгтон поставила їй питання: щоб відповісти, треба було підвестися. Але Розі не могла відповісти. Вона просто мовчки стояла, а за хвилину я помітила, що вона тремтить усім тілом. Пані Керрінгтон сказала, досить м'яко:
- Я знаю, що ти це знаєш, Розі. Спробуй відповісти.
І тут щось задзюркотіло, і засмерділо сечею, і я раптом/враз побачила на підлозі калюжку, що росла навколо її черевичків. Пані Керрінгтон після цього її більше нічого не питала.
Отака була Розі. А ще була Мері. Як вона завжди стояла, коли мала/були порожні руки – обійнявши себе, вкривши лікті долонями, ніби мерзла, навіть у спекотний день. Її голос завжди звучав м’яко й боязко – занадто м’яко і боязко. Він мене завжди дратував. Пам’ятаю, як слухала їхні з Меттом розмови і дратувалася через той голос.
І Лорі, який брав на себе лев’ячу частку Келвінового гніву. Я ніколи не мала жодного уявлення, яким було його життя. Такі речі лежали зовсім поза межами моєї уяви. Все, що я знала – він майже ніколи не дивився людям в очі, а коли таки дивився, то в його очах було щось таке, що примушувало тебе відвести погляд.
Пані Вернон заворушилася й зітхнула.
- Тепер ти мені щось скажи. Ти ж маєш бути розумна, всі так кажуть. Як так вийшло, що всі чоловіки з родини Паїв так не любили своїх дітей? Як таке могло статися з усіма трьома поколіннями? Передалось по крові? Чи просто вони не знали, як інакше поводитися? Бо мені це не здається природним. Не має жодного сенсу.
- Не знаю, – відповіла я.
- Ні. Я й не думала, що знаєш. Ти не аж така розумна. Ніхто того не знає.
Ми посиділи у тиші. З лісу ширилася тінь, нишком повзла, підкрадалася до нас. Я пристукнула комара долонею, шкіра на руці виявилась холодною.
- Хай там як, – сказала пані Вернон. – Думаю, решту ти знаєш. Може, навіть краще за мене.
Я кивнула. Я знала решту.
Вона струсила крихти з колін покрученою старечою долонею.
- Назбирати вам овочів на вечерю? – запитала я.
- Горошку. Але спочатку відведи мене до туалету. Бо я вже довго терплю.
Отож ми з пані Вернон поплелися до ванної й залишили історію Паїв ще раз розтавати/розчинятися, повільно, як туман із озера, у прохолодному вечірньому повітрі.
Примітки:
1) Мається на увазі Пітер Пайпер, герой скоромовки: «Peter Piper picked a peck of pickled peppers. A peck of pickled peppers Peter Piper picked...».
2) Середньовічна німецька легенда про дударя, що позбавив місто Гельн щурів, але міська влада обманула його й відмовила у винагороді. Тоді музикант вивів усіх дітей з міста музикою своєї флейти і втопив у річці (або повів за собою в гірську ущелину на горі Копп).
Вам варто знати про Паїв. Великий шмат їхньої історії мені переповіла старенька пані Вернон, коли я ще була старшокласниця і поралася на її овочевих грядках. Може, її пам'ять і не надто надійна, але, з іншого боку, вона ж свідок, вона бачила, фактично, кожне покоління цієї сім'ї, від Джексона Пая і далі, так що її словам можна було вірити. Звісно, вона розповідала не лише про Паїв; вся історія Кроу-Лейку та його ранніх поселенців оживала на грядках моркви й гороху. Вона розповідала, доки я трудилася, і коли я опинялася/відходила все далі й далі від неї, вона говорила дедалі голосніше, а тоді враз викрикувала: «Заради Бога, підійди й допоможи мені переміститися/перейти! Як я маю розмовляти з тобою, коли ти аж там?». І я йшла і допомагала їй підвестися із кухонного стільця, і переводила її далі доріжкою вздовж грядки, аж доки доводила її туди, де вона могла далі нормально розповідати.
За її словами, Джексон Пай мав гострий розум. Пам’ятаю, як вона запитала мене, чи я коли-небудь зауважувала будинок Паїв. Я не зрозуміла, про що вона говорить – я бачила будинок Паїв з мільйон разів, але потім пішла і глянула на нього ще раз. То була масивна дерев'яна будівля, зведена добре далі від дороги, із «доладним», як казала пані Вернон, фасадом. По обидва боки вхідних дверей виднілися величезні відсувні вікна, а елегантна веранда окутувала будинок з трьох боків. Джексон залишив декілька пишних берізок, що росли близько до нього/будинку, і вони затіняли його влітку, а взимку захищали від вітру. Можна уявити, як хороше/добре сидіти на тій веранді літнього вечора, слухаючи вітерець у березах, відпочиваючи після трудового дня. Певно, що Джексон саме це й мав на думці, коли її зводив, хоч я й не можу уявити його на тій веранді. Насправді, я не пригадую, щоб там взагалі хто-небудь сидів. Паї не були схильні відпочивати.
Але, як сказала пані Вернон, той будинок був кращий за середній, тим паче, враховуючи, що його звів зовсім неосвічений чоловік. Він спланував будинок Джейнів та Вернонів, і також добре справився. «Він мав у голові малюнок, яким все має бути, – казала пані Вернон. – І він міг придумати, як зробити так, щоб було, як на малюнку. Ох, який він був розумний. І добрий фермер. Він вдало вибрав землю. Знаєш, ферма Паїв найкраща з багатьох. Добре просушена. Добрий ґрунт, як на цю місцину. Кращий, ніж у нас. Кращий, ніж у Джейнів. Йому могло б там справді щасливо житися, якби він не сварився з усіма своїми хлопцями. Фермерам потрібні сини, знаєш. Дівчата не такі цінні. Ну, деякі з них непогані, але більшість просто не має потрібної сили. Фермерство – тяжкий труд. Ти цього не розумієш, але це тяжкий труд».
І оце після того, як я дві години сапала її грядки під палючим липневим сонцем.
- Скільки у нього було дітей? – запитала я. Тоді багацько з її історій про минуле мене не дуже цікавили – дітям минуле ні до чого, вони дивляться у майбутнє – але Паї слугували винятком. Біда цікава усім, а я тоді мала ще й особисті причини хотіти дізнатися про них усе.
- Семеро. Ти сапай, сапай. Ти сапатимеш, а я розказуватиму, тож ми обидві робитимемо те, що кожній добре вдається. Семеро дітей, п’ять хлопців і дві дівчини. Дівчата були близнята, але обидві померли ще немовлятами. Не знаю, чому, сама була ще маленька. Може, від скарлатини. Хай від чого, а обидві померли.
- Хлопці. Так, дай-но згадаю. Норман був найстарший. Трохи старший за мене. Він утік. Я ж тобі про це розповідала, так? Втрапив у воду на озері взимку й надто боявся батька, щоб піти додому. Наступний/Далі – Едвард. Цей був з тугодумів. Пані Пай нелегко довелося, як його народжувала, тож, може, через це, не знаю. Він так і не навчився ні читати, ні писати, і його татко аж зі штанів вистрибував, так злився на нього. Постійно на хлопця кричав, а той стояв і дивився, як вівця. Не розумів, що діється.
- Одного дня він просто пішов, прямо посередині сварки. Обернувся й пішов, ніби всі ці роки складав два до двох, і тепер нарешті зметикував – життя кращим не стане. Отож взяв і пішов.
- Цей був другий. Третій був Піт. Чула таке ім’я? Пітер Пай. Звісно, всі його дражнили Пітером Пайпером і все питали, скільки паків пекучих перчиків він міг понасмикувати , певно, доводили його до сказу. Але, думаю, то була не найбільша його біда. Ні, не найбільша.
Вона застукала зубами, зсутулившись на стільці, вглядаючись у минуле. Пам’ятаю, що подумала, яке ж її минуле довге. Скільки в неї минулого.
- Хочеш лимонаду? – запитала вона раптом.
Я кивнула.
- То сходи принеси.
Кожного пообіддя, як я приходила до пані Вернон, моїм першим завданням було приготувати кварту лимонаду й поставити його у смердючий старий холодильник. Через кожні кілька грядок вона мене посилала по скляночку лимонаду їй і собі, а через кожні кілька склянок я з деяким поспіхом допомагала пані Вернон дістатися до ванної.
- Про що ми тут говорили? – запитала вона, коли ми допили лимонад і я перенесла її стілець ближче до редиски.
- Про синів Джексона Пая.
- А-а-а, так. До кого я дійшла?
- Щойно почали про Піта.
- Піт, – кивнула. – Правильно. – Вона гостро глянула на мене. Її очі були бліді й туманні, та все одно мені завжди здавалося, що вона бачила більше за інших людей.
- Мені подобався Піт. Справді подобався. І я йому подобалася. – Вона кинула мені хитрий погляд/Вона хитро зиркнула на мене. – Ти, мабуть, цьому не віриш, бо молода. Думаєш, що я завжди була така, як тепер. – Вона замислено ворушила підборіддям. Пані Вернон мені скидалася/видавалася схожою на коня, дуже старого коня з обвислою шкірою й вусами, і майже зовсім без вій.
- Він був вродливий парубок. Привітний, як мати. Вона була привітна жінка, бідолашка. Дивно, але чоловіки із Паїв завжди мали/знали добрий смак на жінок/у жінках. Хто б міг подумати. Але Піт був на неї схожий. Тихий і милий. І розумний. Якби його пускали в школу, він би досягнув там успіху. Але він швидше за інших додумався, що розумніше буде піти. Розказав мені, що збирається йти. Сказав, що поїде у Торонто. Кликав мене їхати з ним. Я не знала, що робити.
Вона знову замовкла, перебираючи спогади. Коли на неї дивилась, я майже уявила її молодою. Майже побачила її свіжою й гарною дівчиною, що дивиться в обличчя тому юнакові, хоче піти з ним, хоче залишитися удома. Розривається. Намагається уявити, яким буде життя, якщо вона залишиться, і яким – якщо піде.
- Я не поїхала. Побоялась. Мені було лише п'ятнадцять. Ми із Неллі – це моя сестра, на рік молодша, – ми були дуже близькі, тож я не могла її покинути, навіть заради Піта.
Вона посиділа непорушно якусь хвилю. Тоді заворушилась і глянула на мене.
- Скільки тобі років?
- П'ятнадцять.
- Ну то ти, певно, знаєш, про що я. Ти б поїхала з хлопцем, якби він тобі подобався? Просто зараз. Підвелася й пішла.
Я похитала головою. Глибоко в душі я знала, що ніколи б не поїхала з хлопцем. Я поїду сама, коли настане час. Я це знала. І працювала, щоб це збулося. Саме для цього складала гроші, що мені платила пані Вернон – на спеціальний рахунок, мій «університетський» рахунок. Люк його для мене відкрив, і я була вдячна, бо знала, що йому зайві гроші не завадили б. Я дуже старанно вчилася – старанніше за будь-кого зі знайомих. Не надто любила бувати в товаристві – ніколи не була «популярною» , – але вчитися мені подобалось. Гуманітарні предмети: мови й історія, малювання й музика не давалися мені легко, але я однаково над ними працювала. Природничі науки любила, особливо біологію. А хіба могло бути інакше? Я отримувала/мала лише добрі оцінки. Люк уважно розглядав мої табелі, виглядаючи враженим. «Ти зовсім як Метт», – сказав він якось. Але не мав рації. Я знала, що й близько не така розумна, як Метт.
- Можеш подати мені редисочку, – сказала пані Вернон. – Саме редисочку я б зараз і з’їла.
Я висмикнула велику редиску й простягнула її старенькій.
- На вигляд добра. Візьми й собі, якщо хочеш.
Я відмовилась. Редиска після лимонаду мене не спокушала.
- У нас у всіх є вибір. Часом не знаєш, правильно вибрав, чи ні. Що вже цим тепер перейматися. Хай там як, отакий був Піт. Троє пішли, двоє залишилися. Подумати лишень про ту бідолашну жінку, що споглядала, як її родина розпадається. Привела на світ сімох, залишилася з двома. Навряд чи ті, хто пішов, писали їй листи. Вони таким не морочилися. Просто зникли з лиця землі.
- Еге ж. Двоє, що лишилися, були Артур та Генрі. Вони між собою вирішили, що попри все мають триматися разом, отож вони обоє успадкували б ферму. Для двох роботи там було з вершком/верхом, тож вони так собі вирішили, що вже скільки праці туди вклали, тож мають її таки дістати, хай там що.
- Поза тим, звісно, минав час, ми з Неллі й хлопці Пая повиростали з підліткування – Артуру виповнилось десь двадцять. І яким буде їхнє майбутнє, стало важливим для нас, бо ми вирішили, що підемо за них заміж.
Тут вона раптом захихотіла.
- Думаєш, що це дивно, особливо раз я щойно сказала, що вподобала Піта. Але я на нього довго чекала, сподіваючись, що він повернеться, навіть коли глибоко в душі знала, що – ні, і на той момент мені виповнилось дев’ятнадцять, час мій збігав. Якщо говорити про молодиків, то тоді у Кроу-Лейку не те, щоб був великий їх вибір. Ти, певно, думаєш, що їх і зараз/тепер тут небагато, але тоді ситуація була куди гірша. Тут жило лише три родини, до Струана їхати добрий день, так що туди дуже не наїздишся. Френк Джейні мав повну хату хлопців, але ці Джейні всі були страшенно негарні. Не надто чемно таке казати, але це правда. Всі миршаві й бліді. Хоча вдачею добрі, але коли ти молодий, то шукаєш більшого, аніж просто добра вдача. Чи ж то ми з Неллі шукали. Правду кажучи, ми особливо не замислювалися, які були Паєві хлопці на вдачу. Ми з Неллі собі на уявляли, як облаштовуватимемо дім у тому старому гарному фермерському будинку, що його звів старий Джексон. Бачили, як удвох теревенимо й хихочемо на кухні, готуючи їм вечері, випікаючи пироги з яблуками о п’ятій ранку, щоб не стояти біля плити у спеку, пораємося в саду і біля курей та свиней, прибираємо в будинку – робимо все, що робила наша мама, тільки нам буде весело, бо ми все це робитимемо з Неллі удвох. І матимемо дітей одного віку, і наші діти ростимуть разом, і ніхто до пуття не знатиме, котра з нас мама, а котра – тітка. Ой, як же добре ми все спланувати. Бачили себе на тій гарній великій веранді увечері з церуванням на колінах, як ми перемовляємося між собою, доки наші чоловіки розмовляють то про те, то про се…
Вона замовкла, розглядаючи малюнок у своїй уяві, а тоді пирхнула.
- Двійко дурненьких дівчат, та й годі. Гралися в дорослих. Жодної розважливої думки в голові. – Вона роздратовано провела нігтистими пальцями однієї руки по набряклих щиколодках іншої. Минуло сімдесят років, а дурощі молодості й досі її дратували. Вона кинула оком/зиркнула через овочеві грядки на мене й сварливо сказала:
- Не те, що ви, молода панно Моррісон. Думаю, в тій твоїй голові тільки розважливі думки. Занадто багато розважливих думок. Спробувала б трохи побути молодою, доки можеш. Знаєш, життя – це більше, ніж добрі оцінки. Більше, ніж розум.
Я не відповіла. Я терпіти не могла, коли вона починала розповідати мені про мене. Минулого тижня вона сказала, що я увесь час виглядаю розлюченою і вже час пробачити того, хто мене розлютив, і продовжувати жити. Я так на неї розсердилася за ці слова, що пішла, не забравши грошей і не попрощавшись.
Тепер вона до себе бурмотіла, спостерігаючи, як полола редиску. Стояла страшенна спека. Я була боса, темна земля обпікала ступні, якщо не викопати собі невеликі ямки й не стояти в них. У кущах за нами цикади виспівували гімн сонцю.
- Тепер піди й принеси нам лимонаду, – наказала пані Вернон, з відчутною ноткою гостроти в голосі. – І печива теж візьми. А тоді приходь і посидь тут, як їстимеш. Спекотно сьогодні.
Я пішла до будинку. Мені він особливо не подобався, хоч і був так добре спланований Джексоном Паєм. Занадто темний і тихий, ще й відгонило там старістю й мишами. Я сполоснула склянки й знову наповнила їх лимонадом, витягнула банку для печива й перевірила її вміст. Печиво з корицею. Печиво з корицею – значить, пані Становіч. Сметанне – пані Мітчел. Квадратове, з родзинками й фініками – пані Тедвотс. Ми, моррісонські діти, не єдині були на совісті у Добрих Жінок Кроу-Лейку. Я обачно примостила склянки на банку з печивом і повернулася на город. Сіла поряд з пані Вернон на спалену траву, і якийсь час ми гризли печиво з корицею і/та слухали цикад, аж доки перестали були роздратовані минулим і одна одною.
- На чому я спинилася? – нарешті запитала пані Вернон.
- Ви із сестрою вирішили вийти заміж за Генрі й Артура Паїв.
- Ага! – вигукнула вона. – Саме так! Саме так і було!
Вона випрямилася, сидячи на стільці, звузила очі й стала вглядатися у ліси за городом, у далекі ліси й далі, у минуле. Тепер вона дивилася йому в обличчя, строго, без жодних дівочих романтичних ідей.
- Ми вбили собі це в голову, ми з Неллі. Без жодної причини – вони до нас не залицялися, нічого такого. Ну, якісь знаки уваги коли-не-коли, ото й усе. Чесно сказати, ми навіть не знали їх добре. Звучить дивно, бо ми ж так близько росли, з ким нам ще було знатися. Але вони працювали на тій фермі з рання до смерку майже відтоді, як почали ходити, так що вільного часу у них особливо й не було. І до любителів поговорити вони не належали. Тільки Піт вмів розмовляти й думати про усяке. Все, що ми з Неллі знали про Генрі й Артура – що вони нежонаті й вродливі. Всі чоловіки з роду Паїв були вродливі, кожнісінький з них. Ну, це ти й сама знаєш. Кожен з них, перерісши худорлявість, ставали високими/й й стрункими/й, з густим темним волоссям й такими їхніми очима. Неллі все говорила, що очі у них темні, як у Бога/божественні. Саме Артур і Генрі мали чудові темні очі. Вони також були кремезні, міцні хлопці, кремезніші за свого татка. Кремезніші за наших братів.
Вона зітхнула.
- Хай там як, то був наш із Неллі план. Ми збиралися вийти заміж за Паєвих хлопців. Тож зраділи, дізнавшись, що ті постановили собі успадкувати ферму. Звісно, ми планували, що старого Джексона не буде. Ти б подумала, що він вчився на своїх помилках, правда ж? Спровадив трьох синів – більш ніж половину своєї робочої сили, тож ти б подумала, що будь-хто усвідомить, що має щось змінитися, і ставитиметься до тих, що залишилися, з дрібкою поваги. Але виявилося, що він цього усвідомити не зміг.
- Саме тієї зими він загадав їм очистити ще землі: зрубати дерева, висмикати підлісок, викорчувати корені. Страшенно важка робота. Мої брати допомагали – тоді всі сім'ї виручали одна одну, і вони розповідали, що приходили зранку, а Паєві хлопці вже працювали, аж гай шумів, а коли увечері йшли додому, то робота все ще кипіла, а старий Пай і на хвилину не припиняв їх лаяти увесь день. Аж то цього дня, коли вже сонце почало сідати, а Джексон став кричати на Генрі за щось, і Генрі кинув, що робив, просто завмер на хвилю, втупившись у землю. А тоді опустив сокиру і попрямував до батька – пам’ятаєш, я казала, що хлопці були кремезні? Ну, він підняв Джексона, вхопивши за шию.
Пані Вернон стисла собі горло під підборіддям артритичною старечою рукою.
- Отак. І підняв його над землею. Він потримав Джексона, притиснувши до дерева, хвилину чи дві. Джексон махав і брикав ногами й пищав, як миша. Мої брати казали, що це було б смішно, якби не було так страшно. А тоді Генрі кинув погляд на Артура, що стояв разом з моїми братами, і пальцем не поворухнувши, щоб допомогти батькові, і сказав: «Хай ферма тобі, Арте». Відпустив батька й пішов. Забрав свої речі з дому і того ж вечора пішов дорогою униз.
Вона знову зітхнула і склала руки на колінах.
Я взяла печиво з банки й простягнула їй, але вона похитала головою, тож я з’їла його сама. Я жувала тихо, сподіваючись, що як я її не тривожитиму, вона продовжить розповідати. І нарешті вона знову заговорила. Її голос був втомлений, ніби спогади далися в знаки.
- Генрі мав бути мій, – сказала вона. – Не пам’ятаю, як ми з Неллі визначили, хто буде кому, але я знала, що Генрі мав бути мій. Може, він цього й не знав, бо не зайшов попрощатися. Я думала про нього, що йшов тією дорогою, уявляла, як він іде точнісінько слідами Піта, що пішов раніше за нього. Звісно, Едварда і Нормана теж – чотири пари відбитків ніг Паїв, всі – спрямовані на південь, жодні/а – у зворотній бік – але думала я в першу чергу про Піта. Пам’ятаю, як думала: оце пішов мій останній шанс.
Якийсь час вона мовчала. Тоді знову пирхнула, але цього разу, здавалось, не через зневагу, а через іронічне прийняття
.- Отож Артурові дісталася ферма, – сказала вона.
Вона знову спинилась і стала шамкати. Я стривожилась, що вона не розповідатиме далі, тож все ж її підштовхнула:
- А що з Неллі? Вона вийшла за Артура?
- Я до цього підходжу. – Вона сердито на мене глянула. – Май терпіння. Це довга історія, вона мене виснажує.
Саме цього я й боялася – що вона виснажиться до того, як дійде до кінця. Я відчувала, що мала знати про все, що сталося на тій нещасній фермі. Не хотіла чекати до наступного дня/завтра. А якщо вона помре вночі або матиме серцевий напад і втратить мову? Я ніколи не почую решту історії. Це здавалося мені майже катастрофою. Я майже почувалася так, ніби якщо б я знала усе про минуле, якщо б точно знала усе, що трапилося з попередніми поколіннями Паїв, то могла би прослизнути крізь час і навести лад у їхній історії, дати їй інший курс, щоб вона не наштовхнулась на нашу/зіткнулась з.
Так що зберігати терплячість мені було непросто. Я мала чинити супротив своєму пориву штовхнути її, буркнути до неї, щоб продовжувала. Ми обидві забули, що я мала б полоти город. Так і сиділи: вона – на стільці, я – на траві поряд з нею, доки день помалу втрачав своє тепло.
- Отож, що було далі… - Вона постукала зубами, подумки гортаючи сторінки минулого. – А далі померла пані Пай. Так, померла. Від пневмонії. Дуже швидко потому, як Генрі пішов. А ще через кілька місяців Артур попросив Неллі вийти за нього заміж. Пам’ятаю, як спостерігала за ними крізь кухонне вікно. Вони були надворі, стояли біля повітки. Я збагнула, що він казав, бо Неллі мало не вистрибнула зі шкури. Було видно, яка вона рада, навіть зі спини. Вона мала промовистий зад, та дівка. Звісно, вона погодилась. Але наш батько сказав – ні. Сказав, що нічого особистого не має проти Артура, але одного дня на тій фермі когось уб’ють і він не хоче, щоб там була його дочка, коли це станеться. Так що отак. Вона поїхала з проповідником через рік після того. Про це я тобі іншим разом розкажу, це зовсім окрема оповідка; для неї все склалося добре.
- Джексон з Артуром стали жити удвох. Пліткували, що Артур не розмовляв з батьком останні три роки його життя, але не знаю, хто міг мати таку певність. А як з вечерею? Звідки люди знали, що Артур не казав: «Передай сіль» або «Куди подівся ніж для хліба?». Хай там як, одне можна сказати точно – в день, коли батька хоронили, Артур радів. Я це знаю, бо була на похороні. Він не міг перестати усміхатися. Усю службу усміхався. Я б нітрохи не здивувалася, якщо б він повернувся після того, як усі пішли, і станцював босий на могилі.
- Наступного дня Артур – на коня і аж за ним закурило. Через шість тижнів повернувся додому з дружиною.
Я стривожено на неї глянула. З’явилося зловіще почування, майже передчуття, ніби я, сама того не усвідомлюючи, завжди знала, куди ця історія поверне. Ніби це знання завжди було в мені, але до цього часу залишалось поховане
.Пані Вернон мені закивала, ніби знаючи, що я відчуваю, й погоджуючись з усім.
- Тож це була наступна пані Пай, – сказала вона. – Миле й ніжне створіння. З великими блакитними очима. Власне, була трохи схожа на Артурову матір.
- Вони з Артуром почали вити гніздечко у тому великому фермерському будинку. Жили там тільки вдвох. Можна сказати, свіжий початок. Через рік вона народила дитину. Ще через рік – іще одну. Всього шестеро, троє хлопців і троє дівчат, повна сім'я. Все мало б бути добре. Але знаєш що? Артур сварив їх усіх. Кожнісінького. Дівчата повискакували заміж, щойно попідростали – що завгодно, якби світ за очі. Не знаю, куди вони поїхали, але жодна з них не повернулася. І двоє хлопців теж. Пішли тією дорогою за своїми дядьками…
Вона похитала головою й цокнула язиком.
- Господи-Боже…Жінки із Паїв, певно, ненавиділи ту дорогу. Ніби біля неї стояв знак: «Односторонній рух». Як у казках, що дітям розповідають. Про велику гору, яка заковтнула всіх дітей – ну, знаєш, та, що ще про пацюків.
Я кивнула.
- Як там вона називається? Я все забуваю назви. Це так злить.
- «Щуролов» .
- Ага, вона. Всіх дітей заковтнула гора. Мабуть, таким все здавалося пані Пай. Всім паням Пай. Пішли дітки тією дорогою…
Я подумала про дорогу. Сіра, курна, непримітна. Вихід. Мені й самій хотілося тією дорогою піти, але навіть тоді, а я думаю, що то були найгіркіші й найприкріші часи, коли бідолашна пані Вернон бачила мене найгіршу, хотіла цього геть не так дуже[зайве], як ті діти з родини Паїв.
- Хай там як, один син залишився. Знаєш, хто то був?
Я подумки перебрала декілька поколінь Паїв, намагаючись пов’язати те, що вже знала, з тим, що розповіла пані Вернон, і зрозуміла, що то міг бути лише один чоловік.
- Келвін?
- Правильно. Келвін Пай. Саме він. На мою думку, ненавидів свого татка більше за інших. І боявся його також. Але все одно залишився. Впертюх. Йому, певно, було нелегко. Худенький малий хлопчина, низенький, як на свій вік. Виріс тільки у вісімнадцять чи близько того – отож, трудитися, мабуть, довелося до сьомого поту. І увесь цей час Артур на нього кричав…
Слухаючи її розповідь, я уявляла собі кожного героя. Але тепер виявилося, що я не можу уявити Келвіна хлопчаком. Натомість бачу Лорі. Лорі, худенький малий хлопчина, низенький, як на свій вік, день у день працює на полях і завжди, завжди його супроводжує батькова лайка.
- Він ніколи не відсварювався, – говорила пані Вернон, і я збентежилася, а тоді згадала, що це вона про Келвіна. – Навіть як став дорослий. Не наважувався. Просто стояв і слухав, і проковтував образу. Виїло йому, мабуть, все нутро.
Отож, врешті, різниця між ними була. Дитиною Лорі теж спалахував від проковтнутої образи, але коли підріс, то став огризатися. О так, він точно відповідав.
Пані Вернон й далі бурмотіла.
- А тоді померла його матір. Дай подумати…Скільки було Келвіну...Десь двадцять один-двадцять два. Вона померла, стоячи біля плити – готувала підливу. Ця ніколи не зчиняла ґвалту. Приготувала вечерю, усе, крім підливи. Я це знаю, бо допомагала класти покійницю на стіл. Підлива пристала до дна каструлі – чоловікам не спало на думку зняти її з плити. Ох і довелося мені помучитися з тією каструлею.
- Ніхто з нас не міг збагнути, чому Келвін вирішив залишитися після цього. Всі думали, що він поїде. Не могли уявити, що йому аж так хотілося тієї ферми. Але він зостався. Може, думав, що татко скоро впокоїться, але помилився. Артур був здоровий чоловік, прожив ще вісімнадцять років. Тільки уяви. Жити й працювати разом вісімнадцять років, до смерті ненавидячи один одного. Тільки подумаєш – мороз поза шкірою.
Пані Вернон знову похитала головою й цокнула язиком.
- Сім'ї, – промовила вона і стала переміщатися на стільці, намагаючись сісти зручніше. Хоч би вона не сказала, що їй треба в туалет. Я боялася, що вона загубить нитку, тепер, в останню хвилину, так близько до моменту, коли мої знання вже могли підхопити розповідь. Але все було гаразд, вона продовжила.
- На чому я спинилась?
- Артур і Келвін залишилися удвох.
- Ага. Правильно. Зосталися удвох у тому великому старому домі, й жили з ненавистю один до одного. Певно, під кінець вигострили її до досконалості. Повторення дає уміння. Врешті Артура розбив напад. Горлав на Келвіна за щось через поле цукрових буряків, та й упав мертвий. Вбитий гнівом, скажеш ти, яке благословенне полегшення для усіх.
Вона знову змовкла.
- Отож скільки це було Келвіну, як він нарешті став вільним? Порахуй. Я погано вмію додавати.
- Тридцять дев’ять або сорок.
- Десь так. Чоловік середніх літ. Але це нічого, він тепер нарешті вільний і має добру ферму. Як думаєш, що було далі? Скажи мені.
Я глитнула. Раніше передчуття тепер скрутило мені шлунок.
- Поїхав у Нью-Ліскерд і знайшов собі дружину?
Вона кивнула.
- Правильно. Ти зрозуміла. Збагнула, куди воно йде.
Ми трохи посиділи, слухаючи тишу. Цикади перестали співати. Роками я намагалася застати їх, коли вони замовкають – почути, як найостанніша цикада доспівує останню ноту дня – і ніколи мені не вдавалося. Тепер ліси стояли страхітливо мовчазні, чекаючи, як на зміну прийдуть створіння ночі.
- Я б тепер з’їла ще печивко, – сказала пані Вернон.
Я простягнула їй печиво й старенька повільно його з’їла, кришачи на сукню. Ще з повним ротом вона промовила:
- Вона теж була приємна жінка, тільки імені не згадаю. Чоловіки із Паїв завжди мали добрий смак на жінок. Як пак її ім’я? Маю запам’ятати.
- Еліс.
- Саме так, Еліс. Приємна жіночка. Приїхала повна життя, як і усі вони. Пекла для церковних свят, вступила до клубу швачок. Думаю, вона навіть якийсь час грала на церковному органі. Саме так. Грала. А тоді Келвін сказав, що репетиції забирали надто багато часу, тож їй довелося покинути. Джойс Тедвортс її замінила, а вона й нот не знає...Слухати її – просто тобі тортури…
Пані Вернон стала вглядатися у ліси, пригадуючи недолугу музику. А за хвилинку сумовито сказала:
- У Еліс було багато викиднів. Певно, по два на кожну народжену дитину. Бідолашна. Так що вона народила тільки трьох. Я так ніколи і не вивчила їхніх імен. Хоча, ти ж їх знаєш. Мені не треба тобі про них розповідати.
Я подумала про Розі. Вона була схожа на паросток, що випадково зійшов на чиємусь задньому дворі – худюща, бліда, цибата й скуйовджена. Раптом чітко пригадала Розі, як та стояла біля парти – наші парти були поряд, тож вона стояла і біля моєї. Ми обидві тоді мали десь по шість років, вчилися у першому класі. Певно, пані Керрінгтон поставила їй питання: щоб відповісти, треба було підвестися. Але Розі не могла відповісти. Вона просто мовчки стояла, а за хвилину я помітила, що вона тремтить усім тілом. Пані Керрінгтон сказала, досить м'яко:
- Я знаю, що ти це знаєш, Розі. Спробуй відповісти.
І тут щось задзюркотіло, і засмерділо сечею, і я раптом/враз побачила на підлозі калюжку, що росла навколо її черевичків. Пані Керрінгтон після цього її більше нічого не питала.
Отака була Розі. А ще була Мері. Як вона завжди стояла, коли мала/були порожні руки – обійнявши себе, вкривши лікті долонями, ніби мерзла, навіть у спекотний день. Її голос завжди звучав м’яко й боязко – занадто м’яко і боязко. Він мене завжди дратував. Пам’ятаю, як слухала їхні з Меттом розмови і дратувалася через той голос.
І Лорі, який брав на себе лев’ячу частку Келвінового гніву. Я ніколи не мала жодного уявлення, яким було його життя. Такі речі лежали зовсім поза межами моєї уяви. Все, що я знала – він майже ніколи не дивився людям в очі, а коли таки дивився, то в його очах було щось таке, що примушувало тебе відвести погляд.
Пані Вернон заворушилася й зітхнула.
- Тепер ти мені щось скажи. Ти ж маєш бути розумна, всі так кажуть. Як так вийшло, що всі чоловіки з родини Паїв так не любили своїх дітей? Як таке могло статися з усіма трьома поколіннями? Передалось по крові? Чи просто вони не знали, як інакше поводитися? Бо мені це не здається природним. Не має жодного сенсу.
- Не знаю, – відповіла я.
- Ні. Я й не думала, що знаєш. Ти не аж така розумна. Ніхто того не знає.
Ми посиділи у тиші. З лісу ширилася тінь, нишком повзла, підкрадалася до нас. Я пристукнула комара долонею, шкіра на руці виявилась холодною.
- Хай там як, – сказала пані Вернон. – Думаю, решту ти знаєш. Може, навіть краще за мене.
Я кивнула. Я знала решту.
Вона струсила крихти з колін покрученою старечою долонею.
- Назбирати вам овочів на вечерю? – запитала я.
- Горошку. Але спочатку відведи мене до туалету. Бо я вже довго терплю.
Отож ми з пані Вернон поплелися до ванної й залишили історію Паїв ще раз розтавати/розчинятися, повільно, як туман із озера, у прохолодному вечірньому повітрі.
Примітки:
1) Мається на увазі Пітер Пайпер, герой скоромовки: «Peter Piper picked a peck of pickled peppers. A peck of pickled peppers Peter Piper picked...».
2) Середньовічна німецька легенда про дударя, що позбавив місто Гельн щурів, але міська влада обманула його й відмовила у винагороді. Тоді музикант вивів усіх дітей з міста музикою своєї флейти і втопив у річці (або повів за собою в гірську ущелину на горі Копп).
ставках. А що в оригіналі?
