r2u.org.ua / e2u.org.ua

Я побачила почерк і відразу – Метта: знаєте, як почерк викликає в уяві людину. І також відразу мені заболіло по-старому, десь в грудях, болем важким, ниючим/скимним/тупим, ніби тужіння.
Тужіння, плач - це не біль, це реакція на біль. Через них біль "виливають".
Не зациклюйтеся на цьому. Тим паче проти ночі

Дякую!

Olesya_Gomin писав: В оригіналі було "by and lage". Ще подумаю над цим.

У наших словниках є відповідник — загалом і в цілому. Хоча й тут можна прискіпуватись до російських коренів, але загалом таки краще.

Вийшло так:
Спогади. Загалом, я до них не прихильна. Не те щоб серед них не було приємних, але в цілому я б краще склала їх у непроникну шафу й зачинила дверцята.
ОК?

Розділ третій

Я довго не розповідала Деніелу/ові про свою родину. Коли ми тільки почали зустрічатися, то, як усі, потроху обмінювалися особистим, але в деталі не вдавались. Думаю, я розповіла йому, що мої батьки померли, коли я була маленька, а інші члени сім'ї живуть північніше, й іноді я їх провідую. Хіба що додала ще кілька подробиць.

Про походження Деніела я знала багато, бо воно було, так би мовити, на видноті, просто в університеті. Деніел – професор Крейн з зоологічного факультету зоології. Його батько – професор Крейн з історичного факультету історії. Його мати – професор Крейн з факультету образотворчих мистецтв. Невеличка династія Крейнів. Чи ж, як мені потім стало відомо, маленька гілка великого родового дерева Крейнів. Перш ніж емігрувати до/в Канади, предки Деніела мандрували культурними столицями Європи. Вони були й лікарі, й астрономи, й історики та музиканти, кожен, безсумнівно, – майстер своєї справи. Супроти всього цього невелика саморобна підставка для книжки прабабусі Моррісон видавалася трохи жалюгідною, тож я тримала її в секреті.

Але Деніел – людина допитлива. Це їхня з Меттом спільна риса – єдине, що є в них спільного, тому не думайте, що в Деніелі я знайшла заміну Метту, – допитливість, що поширюється майже на все. Коли ми зустрічалися вже декілька тижнів, одного вечора він попросив: «Отож/Отже, розкажи мені історію свого життя, Кейт Моррісон».

Як я вже зауважила, це було на самому початку наших стосунків. Тоді я ще не знала, що це маленьке Даніелеве прохання поклало початок тому, що збиралося стати проблемою між нами, проблемою, яку я собі описувала собі як «Деніел просив у мене більше, ніж я могла дати», а Деніел – мені як «недопускання його в моє життя».

Я походжу не з того оточення, де люди обговорюють негаразди у взаєминах. Якщо/Коли хтось робить або каже щось, що тебе засмучує, про це не можна говорити. Може, це ще один аспект/одна риса пресвітеріанства; якщо одинадцята заповідь гласить/говорить: не по/виказуй своїх емоцій, то дванадцята – не визнавай, що засмучений, а коли вже всьому світу видно, що це так, ні в якому/в жодному разі не пояснюй, через що. Ні, проковтуй свої почуття, заштовхуй їх глибоко в себе, де вони можуть живитися, рости й розростатися, розцвітати, аж доки ти вибухнеш, непрощенно , на цілковите здивування того, хто тебе образив, хоч хто б то був. В Деніелевій сім'ї куди більше кричали, звинувачували і гримали дверима, але й куди менше дивувалися, бо вони пояснювали – чому.

Отож, я цілі місяці не говорила Деніелу/ові, що часом через нього я почувалася так, ніби йому хотілося б покласти моє життя і все, що його стосується, на одне із предметних скелець, і помістити під мікроскоп, як того бідолашного беззахисного мікроба, щоб роздивитися всеньку мою душу. Та Деніел сказав мені, тихо, але дуже серйозно, що відчував поки моє небажання ще себе йому відкривати/йому відкриватися. Що десь є бар'єр, який він відчуває, але не може визначити, і що він вважає це справжньою проблемою.

Однак саме того вечора все це ще чекало в майбутньому; наші стосунки все ще були дуже юні й дуже захоплюючі/иві. Того разу ми сиділи в ресторанчику. Неонове посмуговане світло і жовті пластикові столики на тонких металевих ніжках, постійний гамір з кухні. Смажені бутерброди «рубен» і капустяний салат, чудова кава і це маленьке прохання: розкажи мені історію свого життя.

Тоді я не могла збагнути, чому відчувала такий супротив цій ідеї[можна: я була супротив цієї ідеї]. Частково, думаю, бо я просто не вмію від/розкривати душу. Я ніколи не належала до підлітків, що сидять у друзів на ліжках і, прикрившись/прикривши рота долонями, перешіптуються, хіхікають і обмінюються секретами. І я завжди думала, що у відвертих розмовах про родичів з відносно незнайомою людиною, в жертвуванні приватність їхнього життя на олтар ритуалу «кращого пізнавання», який супроводжує зустрічі, є щось образливе. Але зараз/тепер я думаю, що великою мірою цей супротив з'явився/виник, бо історія мого життя тісно пов'язана з Меттовою, і я ні за яких обставин не збиралася розділити їх за чашкою кави з ким би то не було/хоч би з ким, тим більше/паче, з кимось таким успішним, як Деніел Крейн.

Отож, я відгородилася. Сказала:

Та я ж тобі вже майже все розповіла.
Та ти майже нічого не розповіла. Я знаю, як тебе звати, і те, що ти приїхала звідкись із півночі. Думаю, оце і все.
Що ще ти хочеш знати?
Все, – відповів Даніел. – Розкажи мені все.
Отак відразу все?
Почни з початку. Ні, почни з того, що було перед початком. Почни з того, звідки ти.
З Кроу Лейку?
Так. Як воно – рости в Кроу Лейку?
Добре, – сказала я. – Було добре.

Даніель почекав. Через хвилину від промовив:

Ти природжена оповідачка, Кейт. Чесно.
Ну я не знаю, що тобі буде цікаво почути!
Все. Містечко було велике? Скільки людей там жило? Наскільки/Який великим був центр? Чи була там бібліотека? А «Дейрі Квін»[1]? А пральня?
Ой, ні, – відповіла я. – Ні-ні. Був магазин. Ніякого центру. Був магазин і церква. І школа. І ферми. В основному/Переважно тільки ферми.

Він схилився над кавою, намагаючись уявити почуте. Деніел високий і худий, і він трохи сутулиться, бо днями вдивляється в мікроскопи. За такого життя прізвище Крейн[2] трохи невдале, і можна подумати, що його студенти насміхаються з нього, але, насправді, – ні, не насміхаються. Його вважають найкращим лектором на факультеті. Я думала прокрастися до нього на лекцію і подивитися, як йому це вдається, але так і не наважилась. Якщо говорити про читання лекцій, то мене вважають трохи нудною.

Все так по-дідівськи, – сказав він.
Не по-дідівськи, – заперечила я. – Там і досі так, більш-менш. І таких місць є багато. Вони вже не настільки/такі ізольовані, бо дороги кращі й машини кращі. Струан лише за двадцять миль. Колись двадцять миль вважалися довгою дорогою. Зараз/Тепер це дрібниця. Ну, крім як взимку.

Він кивав, й досі/далі намагаючись уявити. Я запитала:

Хіба ти не бував на півночі?

Він замислився.

Беррі. Я бував у Беррі.
Беррі! Боже правий, Деніелу/е! Беррі не на півночі!

Чесно кажучи, я була досить-таки шокована. Він такий ерудований, він бував усюди. Все його дитинство пройшло/минуло в складанні та розкладанні чемоданів, бо хтось із батьків погоджувався рік викладати то тут, то там. Він рік жив у Бостоні й рік – у Римі, рік - у Лондоні, рік - у Вашингтоні, й рік - в Единбурзі. І виявити таку неймовірну діру в його обізнаності з географією власної країни! Це ж не те, щоб він був єгиптологом і провів своє життя, повзаючи по гробницях, – він мікробіолог. Вчений/Науковець, що займається природничою наукою! Біолог, що ніколи не бував на власному задньому дворі.

Я була така вражена, що забула про свою стриманість, напевно, бо почала розказувати йому все про Кроу Лейк, про те, як там взагалі нічого не було, справжня дика природа, доки лісозаготівельні компанії не почали торувати собі шлях на північ; як вони проклали дорогу аж до невеличкого блакитного лоскутка води, який назвали Кроу Лейком, і як тією дорогою в свій час приїхало троє молодиків. Троє молодиків без копійки/цента в кишені, яким смертельно набридло працювати на чужих фермах, і вони хотіли мати свої. На трьох вони мали троє коней, вола, поперечну пилку й інші різні інструменти, тож об'єднали сили й почали очищати собі землю. Ця земля була коронна – вони взяли собі по п’ятдесят акрів – і тому, що знаходилась/містилась якраз там, де сам дідько «добривечір!» каже/де козам роги правлять, а уряд хотів, щоб там хтось поселився, дісталася їм безкоштовно/безплатно. Вони для початку розчистили собі по акру й побудували грубі дерев'яні халупи, кожен по одній. І потім вони повернулися, по черзі, на південь, до Нью Ліскерда, знайшли собі дружин, кожен по одній. І привезли своїх дружин до цих халуп.

Чотири стіни і дах, – розказувала я Деніелу. – Земляна підлога. Отакі були халупи. Вода – принесена у відрі з річки Кроу. Оце було дійсно по-дідівськи.
А чим вони харчувалися? До того, як могли щось вирощувати?
Привозили їжу конем і возом. Разом з дров’яними печами, умивальниками, ліжками і всім іншим. Потроху за раз. І вони продовжували очищати землю, потроху за раз. Очищення землі забирає роки. Покоління. Воно триває й досі.
І всі вони досягли свого? Їхні ферми процвітали?
Звісно. Грунт там не такий поганий. Не чудовий, але досить родючий. Там короткий посівний період, звісно.
Як давно це було? – запитав Деніел.

Я замислилась.

- Три чи чотири покоління тому.

Раніше мені в голову не приходило/впадало, що вони могли бути ровесниками прабабусі, ці троє.

А їхні родини й досі там?
Дехто/Деякі з них, – відповіла я. – Френк Джейні – він був однин із тих трьох – мав велику сім'ю, з часом вони зайнялися молочним фермерством. І досі добре тримаються. Стенлі Вернон був другий. Його ферму перенесли кудись далі дорогою, але одна з його дочок і досі там живе. Старенька місс Вернон. Їй має бути вже близько ста років.
Вони й досі живуть в халупах?

Я глянула на нього перевірити/переконатися, що він жартує. З Деніелем, буває, вгадати важко вгадати, тож я не мала певності.

Ні, Даніелу. Ні. Вони не живуть в халупах. Вони живуть в будинках, як інші люди.
Як прикро. А що сталося з халупами?
Певно, їх перетворили на сараї й хліви, коли побудували будинки. І, потім вони, певно, згнили і розвалилися. Таке стається з необробленим деревом, ти, як біолог, може, чув про таке чув. Всі халупи, крім однієї – тієї, що належала Френку Джейні, яку забрали і відвезли в кузові вантажівки – вона стала об'єктом культурної спадщини, для туристів, в Нью Ліскерді.
Об'єктом культурної спадщини, – промовив Деніел. Він ще трохи подумав, і хитнув головою. – Звідки ти все це знаєш? Це неймовірно! Подумати тільки – ти знаєш історію цілої громади!
Історії не так багато, – відповіла я. – Думаю, таке просто всотуєш. Поступово пізнаєш.
А що з третім чоловіком? Його родина й досі там?
Джексон Пай, – сказала я. Промовила ім'я – й ніби побачила його ферму. Їхній просторий, пофарбований сірим будинок, великий незграбний сарай, багато різної фермерської техніки навколо, поля, рівні й жовті, що простягалися під сонцем. Ставки, спокійні й тихі, в яких відбито темно-синє небо.

Даніел очікував на відповідь. Я сказала:

Третій чоловік був Джексон Пай. Взагалі-то Паї були наші найближчі сусіди. Та для них врешті-решт/кінець кінцем все склалося не надто добре.

Опісля я впіймала себе на тому, що думаю про стареньку пані Вернон. Про дещо з почутого від неї, що краще б я залишила незгаданим. Пані Вернон, беззуба і з видовженим волохатим підборіддям, батько якої був - одним із тих перших трьох чоловіків. Це було за часів моєї юності, коли влітку я допомагала пані Вернон з її овочевими грядками. Вона вже тоді виглядала на сто років. Пані Вернон слабувала на артрит і нічого не могла робити, тільки сиділа на кухонному стільці, який просила мене винести надвір, щоб приглядати за мною. Так вона казала, але насправді їй просто хотілося товариства. Вона розказувала, доки я виривала бур'яни. Попри те, що я сказала Деніелу, все-таки не все, однак, можна дізнатися зі спостережень, тож майже все, що я знаю про Кроу Лейк, мені розповіла пані Вернон.

Того дня вона розказувала про своє дитинство, про ігри, в які вони грали, про халепи, в які вони втрапляли. Пані Вернон розповідала, як одного дня ранньою зимою вони з її братом і ще двома хлопчаками, синами Джексона Пая, гралися на березі озера. Озеро стояло замерзлим ще недовго і їм всім було категорично заборонено/или заходити на лід, але Норман Пай, найстарший з усіх, сказав, що нічого не трапиться, якщо ковзати на животах. Так вони й зробили.

Нічого страшного не сталося, тож ми вирішили, що це дуже захопливо, – сказала місс Вернон. – Ми чули, як лід тріщить, але не провалюється, тож ми ковзали по ньому, як тюлені. Ой, як же було весело. Лід прозорий, як скло, і через нього видно аж до дна. Всі донні камені стають блискучіші і яскравіші, ніж будь-коли, якщо дивитися на них через воду. Було видно, як риба снувала туди-сюди. А тоді, якось відразу, почувся гучніший тріск й цілий пласт відколовся, і ми потрапили у воду. Змерзли неймовірно. Але ми плескалися прямо поряд з берегом, отож просто видерлися на сушу. Але Норман не пішов додому. Він сказав, що краще йому не йти.

На цьому вона зупинилася і почала так стукати зубами, як вона робила, коли історія закінчувалась. Через хвилину я запитала:

- Ви маєте на увазі, він не пішов додому, аж доки не висох?

Я уявила його: зуби стукають, шкіра синя, намагається зметикувати, як не замерзнути, доки одяг висохне, боїться бути битий, якщо батько дізнається. Найстаршому, йому б дісталося найбільше.

Місс Вернон відповіла:

Ні, ні. Він не пішов додому взагалі.
Що, ніколи?
Він розраховував, що просто прямуватиме дорогою і, може, якась вантажівка його підбере. Ми більше його не бачили.

Опісля/Пізніше мене ця історія переслідувала. Усі підліткові роки нагадувала/згадувалися мені про себе. Образ того хлопчика, що йшов дорогою. Що зігріває себе руками, ноги задубіли, чоботи зачіпаються за замерзлу дорогу. Опускається темрява. Падає сніг.

Чого я найбільше не могла позбутися, так це думки, що три покоління тому жив син Пая, готовий радше ризикнути замерзнути на смерть, аніж з'явитися батькові на очі.

[1] “Dairy Queen” – мережа ресторанів швидкого харчування. – Прим. перекл.

[2] Crane – журавель (англ.). – Прим. перекл.

Розділ четвертий
Тітка Енні приїхала через два дні після похорону. Вам варто знати про тітку Енні, вона зіграла роль в тому, що сталося. Вона була найстарша сестра мого батька, достойна спадкоємиця прабабусі Моррісон, і так само вдало справлялась із більшістю труднощів. Того разу вона вперше покинула Ґаспе́, і хоч Люк та Метт бачилися з нею, коли наші батьки одного разу/якось взяли їх з собою під час поїздки/подорожі «додому», як. Тоді хлопці були ще маленькі,. ми з Бо жодного разу її не бачили.

Вона була на багато років старша за батька, низенька, а він був високий, товста, а він був худий, і мала такий зад, який би я рада не успадкувати, але щось в них було спільне й вона відразу здавалась мені добре знайома. Вона була незаміжня. Матір мого батька померла декількома роками раніше, незадовго після прабабусі, власне, з того часу тітка Енні вела господарство, піклуючись про свого батька і братів. Я думаю, що родина просто могла вирішити відправити її просто тому, що вони/бо вважали цю роботу жіночою, і оскільки/а що вона не мала дітей, то без неї найлегше було обійтися, але/хоч, підозрюю, існувала/була ще й суттєвіша причина. Повідомлення, яке вона повинна була/мала привезти – плани, що приготувала для нас родина – було болюче, тому, думаю, добровольців багато не знайшлося.
• Мені шкода, що я так пізно приїхала, – сказала вона, коли отець Мітчел познайомив її з нами: від часу аварії ми не мали автомобіля, і йому довелося забирати її зі станції, – просто ця країна аж надто велика. У вас є убиральня? Я думаю, що є. Кейт, ти страшенно подібна/схожа на свою матір, хіба ж тобі не пощастило? А це Бо. Привіт, Бо.
Бо розглядала її з-під лоба, сидячи в Люка на руках. Тітка Енні здавалась незворушна. Вона зняла капелюшка, маленького, круглого й коричневого/брунатного, що не прикрашав її жодним чином, і почала озиратися навкруги, куди б його покласти. Всюди панував безлад, але здавалось, що вона його не помічала. Вона поклала капелюшок на буфет, поряд із тарілкою з білим мутним півмісяцем жиру, що лишився після шинки. Потім спушила і пригладила волосся.
• Я схожа на опудало? Відчуваю себе опудалом. Ну то й що. Покажіть мені убиральню, а тоді я зможу почати. Думаю, роботи тут багато.
Її голос був бадьорий і діловий, ніби вона всього лише приїхала на гостину, а наших батьків просто не було в кімнаті на той момент. Але таке її поводження здавалось правильним. Такими були б і наші батьки. Я вирішила, що вона мені подобається. Я не розуміла, чому Люк з Меттом мали такий стривожений вигляд.
• Ось і я, – сказала вона через декілька хвилин, виходячи з ванної. – Що тепер. Котра година? Четверта. Це добре. Нам всім потрібно познайомитись один з одним, але я сподіваюся, що це станеться само собою. Що, як я думаю, ми маємо зробити зараз, так це владнати з нагальним – їжею, прибиранням, миттям, такими речами. Отець Мітчелл сказав, що ви чудово справляєтесь, але має бути щось…
Вона змовкла. Певно, щось у виразах облич Люка і Метта збило її з пантелику, бо речення вона так і не закінчила. Натомість, трохи менш бадьоро і трохи ніжніше, сказала:
• Я знаю, що є речі, які нам треба обговорити, але я думаю, що нам варто їх відкласти на день чи два, хіба ні? Треба буде переглянути папери вашого батька і поговорити з юристом і банком. Тоді ми будемо знати, яка у нас ситуація. До того часу немає сенсу щось обговорювати. Ви не проти?
Вони кивнули, і обидва раптом ніби розслабилися, наче затримували дихання/затамовували віддих, а зараз могли його випустити.
Отож, у нас було декілька днів, які, думаю, можна назвати медовим місяцем, впродовж яких тітка Енні відновлювала порядок, тим самим даючи Метту і Люку можливість перевести дух/звести дух/віддихатися. Прання було найбільша проблема, отож вона почала з нього, тоді навела прядок/дала лад в будинку і обережно позбулась одягу наших батьків, розібралася із листами, що залишалися без відповіді, і з неоплаченими рахунками. Вона багато встигала, була тактовна і не мала вимог стосовно наших симпатій. Я впевнена, що за інших обставин ми б її полюбили.
В четвер, майже через два тижні після аварії, тітка Енні і Люк поїхали до міста, щоб зустрітися з батьковим юристом і зайти в банк. Їх відвіз отець Мітчел, а Метт залишився вдома зі мною і Бо.
Коли вони поїхали, ми спустились до озера. Мені було цікаво, чи Метт запропонує поплавати, але натомість, після того, простоявши декілька хвилин, спостерігаючи за Бо, що тупотіла на краєчку води, Метт раптом сказав:
- Чому би нам не повернутися до ставків?
- А як же Бо? – відповіла я.
- Вона теж піде. Настав час нам її навчати.
- Вона впаде, – занепокоїлась я. На відміну від озера, ставки мали круті береги. Тепер за кожним поворотом я бачила трагедію, увесь час боялася. Зі страхом я лягала спати і прокидалася з ним вранці.
Але Метт відповів:
• Звісно, вона впаде, правда ж, Бо? Для того ставки й існують.
Він ніс Бо через ліси на плечах, так само, як носив колись мене всі ці роки тому. Ми не розмовляли. Ми ніколи багато не розмовляли під час таких походів, але цього разу мовчання було інакше. Ще тоді ми мовчали, бо не було потреби говорити, зараз – бо наші думки були зайняті речами, що їх ми не могли виразити/висловити.
Цього разу ми вперше повернулися сюди з часу смерті наших батьків/відколи померли нашібатьки, і коли я побачила/побачивши ставки знову, та спустившись до берега одного з них, попри все, мій настрій покращився. Перший був «наш» ставок, не тільки тому, що знаходився найближче/ий, а й бо тому, що з одного боку мав шельф завширшки чотири чи п’ять футів, де вода була не глибша за три фути/і завглибшки до трьох футів. Вода була чиста і тепла, багато жителів ставка збиралися там, і, звісно, було видно до самого дна.
Бо озиралася, сидячи на плечах Метта. «Те!» – сказала вона, вказуючи пальчиком на воду.
• Подивися, що там, Бо, – я сказала я. – Ми тобі розкажемо, що́ як називається.
Я лежала на животі, як завжди, і вглядалась у воду. Пуголовки, що трималися поблизу країв/ю води, табунцями втекли, щойно їх накрила моя тінь, а тепер поступово повертались, звиваючись. Вони вже були добре розвинені, задні ноги повністю сформовані, хвости короткі й міцні. Ми спостерігали, як вони росли, Метт і я, як робили це кожного щороку, з найпершого дня, коли вони починали рухатись всередині крихітних прозорих круглих яєць.
Колюшки безцільно плавали туди-сюди. Період розмноження закінчився, і тому було важко розрізнити рибок за статями. Під час сезону розмноження самці дуже гарні, з червоними пузиками, сріблястою лускою і блискучими блакитними очима. Метт мені розказував – це було навесні, всього декілька місяців тому, а здається, ніби в іншому житті, – що самці виконують всю роботу. Вони ліплять гнізда і приваблюють самок, провітрюють кладку, рухаючи плавниками, щоб яєчка мали достатньо кисню. Якщо на яєчка нападають, саме самці їх обороняють. Якщо маленька рибка відбивається від табунця, батько поміщає/бере її собі до рота і випускає назад до зграї.
• А чим займаються самки? – запитала я його.
• Ну, байдикують. Ходять в гості пити чай. Пліткують з подругами. Ти ж знаєш, які вони – жінки.
• Ні, Метте, а насправді? Чим вони займаються?
• Не знаю. Багато їдять, мабуть. Певно, їм треба відновити сили після відкладання всіх цих яєць.
Він лежав поряд зі мною тоді, підборіддям на складених долонях, вглядаючись у воду, і все, чим були зайняті наші думки – маленький світ, такий спокійний, що простягався перед нами.
Зараз я озирнулась на нього. Він стояв за декілька футів до/від ставка, вглядаючись в нього так, як люди дивляться на щось, чого насправді не бачать. Бо гицала в нього на плечах.
• Вниз! – вигукнула вона.
• Хіба ти не йдеш подивитися? – запитала я.
• Йду.
Він зсадив Бо і вона потупцяла до краю води. Метт сказав :
• Лягай, Бо. Лягай, як Кейт, і спостерігай за рибкою.
Бо подивилася на мене. Вона присіла поряд. Бо була в коротенькій блакитній сукенці і її підгузок стирчав з-під неї, отож, коли мала́ присіла, він зіжмакався, і через це здавалось, що в неї велетенська дупця.
• Люкові не дуже добре вдаються підгузки, – сказала я.
Тітка Енні пропонувала взяти на себе справу/, що сама мінятиме Бо підгузки, але Бо/тій це не подобалось, тому це залишилось єдиною роботою, яку Метт і Люк досі ділили між собою.
Метт відповів:
• Цей підгузок зробив я, спасибі за комплімент.
Він всміхнувся мені, але коли я подивилася йому в очі, в них не було сміху. Раптом я помітила, що в ньому зараз не було радості. Не було справжньої радості, просто видимість, заради мене. Я швидко відвернулася від нього і вдивлялася в воду з усіх сил. Страх і жах, що ховалися в мені, піднімалися хвилями, як річка, як повінь. Я вдивлялася у воду і намагалася їх притлумити.
Хвилину потому Метт ліг поряд із Бо, так, що вона була між нами. Він сказав:
• Подивися на рибку, Бо. – Показав пальцем у воду і Бо подивилась на його палець. – Ні, дивися у воду. Бачиш рибку?
Бо вигукнула: «О-о-о-о!». Вона підвелася і застрибала, з криками захвату, і риба зникла, ніби її й не було. Бо припинила стрибати і вдивлялася у воду. Глянула на Метта, не вірячи своїм очам.
• Ти її всю розлякала, – пояснив Метт.
• Нема рибки! – сказала Бо. Вона була збита з пантелику і вбита горем, її обличчя скривилося і почали текти сльози.
• Припини, Бо. Просто посидь тихенько, і вона повернеться.
Мала́ подивилась на Метта з недовірою, запхнула палець до рота, але потім присіла знову. Через хвилинку, доки Метт говорив з нею, щоб вона сиділа спокійно, маленька колюшка пропливла повз нас.
• Ось вона, – прошепотів Метт.
А Бо підстрибнула від захвату, наступила на звисаючий/звислий кінець свого підгузка, і впала у воду.
***
На зворотному шляху вздовж залізничних колій ми зустріли Мері Пай, що несла в кожній руці по сумці з продуктами. Ферма Паїв знаходилась/містилась далеко за гравійними кар’єрами, – взагалі-то, земля, де були кар’єри, належала їм, а до магазину МакЛінів через колії лежала найкоротша дорога. Метт уповільнив ходу, коли вона йшла повз нас, і Мері уповільнила теж, потім зупинилась і пропустила нас.
• Привіт, Мері, – сказав Метт, трохи переміщаючи Бо на плечах.
• Привіт, – відповіла Мері знервовано. Вона подивилася повз нас у напрямку ферми, ніби боялася, що батько в пориві гніву прийде доріжкою від кар’єрів, щоб відчитати її/вичитати їй. Мама колись сказала, що Мері – єдина нормальна людина з усієї бідолашної родини, але, як на мене, вигляд вона мала такий же нервовий, як і всі інші. Вона була ширококістна/маслакувата, на вигляд здорова, але бліда, з ореолом гарного світлого волосся і широкими стривоженими очима. Вони з Меттом, певно, досить добре знали один одного, чи, хоча би, принаймні, досить довго. Мері була на рік старша, але Метт перескочив на рік вперед, отож, вони вчилися в одному класі. А ще вони бачилися, хоч і на відстані, коли Метт працював у її батька.
Цього разу вони зустрілися вперше після похорону, і обидва, здавалось, не знали, що сказати. Я не могла зрозуміти, чому вони повинні були щось говорити. Я втомилася і хотіла додому.
• Бо рибалила, – нарешті промовив Метт, хитнувши назад головою об живіт Бо.
Мері подивилася на Бо, наскрізь мокру і вкриту ставковими водоростями, і непевно всміхнулася. Потім вона знову подивилася на Метта, зачервонілася/зашарілася, і квапливо сказала:
• Мені…мені дуже шкода твоїх батьків.
• Ага, – відказав Метт. – Дякую.
• Ти знаєш…ти знаєш, що ви будете робити? Що буде далі?
• Ще ні. Нам треба дізнатись…. – Він замовк, і хоч я й не дивилась на нього, але знала, що він кивнув на мене.
• А, – сказала Мері. – Хай там як, мені щиро шкода.
Ми постояли ще хвилину, а тоді Мері подивилась на Бо й на мене і неясно всміхнулась.
• Ну, бувайте, – промовила вона.
Ми пішли. Я подумала: що буде далі? Щось ще має статися? Чого він ще не знає? Що буде далі? Щось настільки/таке погане, що він не захотів говорити про це при мені.
Ми йшли доріжкою, що вела від колій до лісів. Коли ми дійшли до них, і крокували, захищені темним усамітненням дерев, я спробувала його запитати. Відкрила рота, але потреба не знати переважила потребу знати, і я нічого сказати не змогла. Тоді заціпеніння мозку вплинуло на ноги, і я спіткнулася. Метт озирнувся і глянув на мене.
• Щось потрапило в черевика?
Я запитала:
• Що вона мала на увазі? – і почала судорожно/судомно дихати.
• Хто?
• Мері. Коли запитала тебе, що буде далі. Що вона мала на увазі?
Якусь хвильку Метт не відповідав. Бо перебирала його волосся, підіймаючи довгі пасма, мугикала. Його сорочка була мокра, вкрита водоростями, як і Бо.
Я сказала: «Що вона…»,– а потім відразу заплакала, стоячи на доріжці, випрямившись, тримаючи руки вздовж тіла. Метт зняв Бо, опустився на коліна і взяв мене за плечі.
• Кейті! Кейті[Кейті=Кейт?], що таке?
• Що вона мала на увазі? Що буде далі? Що вона мала на увазі?
• Кейті, все буде добре. Про нас подбають. Тітка Енні цим займається.
• Що вона мала на увазі? Ти сказав, що ще не знаєш. Чого ти ще не знаєш?
Він глибоко вдихнув і видихнув.
• Справа в тому, Кейті, що ми не зможемо тут залишитись. Нам доведеться поїхати звідси і жити з родиною.
• Хіба тітка Енні приїхала не для того, щоб жити з нами?
• Ні. Вона не може. Їй треба доглядати за батьками і працювати на фермі. В неї занадто багато справ.
• Тоді до кого? До кого ми поїдемо?
• Я ще не знаю. Саме цього я ще не знаю. Але, хоч як би там не булояк, все буде гаразд. Вони будуть добрі. В нашій родині всі добрі.
• Я хочу жити тут. Я не хочу звідси їхати. Я хочу, щоб ви з Люком дбали про нас. Чому ви з Люком не можете дбати про нас?
• Для того, щоб дбати про когось, потрібні гроші, Кейт. Нам не буде за що жити. Слухай, тобі не треба хвилюватися. Все буде добре. Саме для цього тітка Енні тут. Щоб все влаштувати. Все буде добре. От побачиш.
***
Люк і тітка Енні повернулися з міста щойно по п'ятій. Тітка Енні попросила нас зібратися й сісти у вітальні, що ми й зробили, всі, окрім Люка, який стояв і дивився у вікно на озеро. Тітка Енні сіла на стілець і випрямилась, й розповіла нам таке:.
Що наш батько залишив нам грошей, але небагато.
Що із кабінету юриста вона зателефонувала іншим членам родини, і було/й вони погоджено/или, що Люкові варто поїхати по педагогічного університету, як і планувалося. Для цього доведеться витратити майже всі гроші, але всім здається, що це саме те, чого би хотіли наші батьки.
А коли справа дійшла до решти з нас… тут тітці Енні, з усією її рішучістю, було важко говорити. Вона дивилася то вбік, то назад, її погляд переходив від Метта до мене, і нарешті зупинився на Бо… коли справа дійшла до нас, на жаль, жодна із різних сімей, що належали до нашої родини, не виявилася у змозі взяти до себе ще троє/трьох дітей. Насправді, фінансові обставини виявилися такими, що ніхто з них не міг собі дозволити взяти навіть двох. Тому, для того, щоб ми з Бо могли залишатися разом, було вирішено/или, що Метт, якщо захоче, з тіткою повернеться на ферму. Там він буде цінною допомогою/цінним помічником, зароблені ним гроші витрачатимуть на його сестер. Люк, на що сподіваються, зможе вносити свій вклад, як тільки закінчить навчання і знайде роботу. А до того часу Меттові заробітки, плюс внески від інших членів родини дадуть змогу тітці Емілі та дядьку Єну, що живуть в Рів'єр-дю-Лю і мають своїх чотирьох дітей, взяти нас із Бо.

Розділ п'ятий

В наші часи ви бачите страждання дітей постійно. Війни і голодування розгортаються на наших очах/перед нашими очима у наших вітальнях, і майже кожного щотижня показують фотографії дітей, що пережили неймовірну втрату й кошмар/жахіття/страхіття. Частіше за все/Найчастіше на вигляд вони дуже спокійні. Ви бачите, як вони дивляться в камеру, просто в об’єктив, і, знаючи, що вони пережили, очікуєте побачити жах чи скорботу в їхніх очах, але часто там не розгледіти емоцій. У цих дітей настільки/такий байдужий вигляд, що легко можна припустити – відчувають вони небагато.

Хоч я і жодним чином/зовсім/аж ніяк не прирівнюю те, що пережила, зі/до стражданнями тих дітей, я пам’ятаю, як/що почувалася так, як вони виглядають. Я пам’ятаю, як Метт говорив до мене – інші теж, але в основному/переважно Метт, і пам’ятаю неймовірні зусилля, які/яких доводилося прикладати, навіть для того, щоб почути, що він говорить. Мене так переповнювали неконтрольовані емоції, що я нічого не відчувала. Ніби була на морському дні.

Кейт?

Я дивилась на його коліна. Мої були худі, засмаглі й горбисті. Меттові ж, що виглядали з-під шортів, щонайменше вдвічі товщі.

Кейт?
Що?
Ти слухаєш?
Так.
Подивися на карту/мапу. Це недалеко, бачиш? Я зможу тебе провідувати. Це ж не так далеко. Бачиш?

Його коліна вкривало менше волосся, ніж стегна чи гомілки, і шкіра на них була інша. Зморщена , бо він нагнувся . На моїх колінах волосся не було зовсім, а зморшки – менші.

Кейт, подивися сюди.

Ми тут проводили багато часу, сидячи на дивані. Метт із Люком знову працювали на фермі пана Пая, але вечорами він брав мене до ставків, а якщо йшов дощ чи вже було занадто пізно йти, то він сидів зі мною і розказував, яким буде наше нове життя, і як ми зберемося разом. Я слухала. Чи намагалася слухати. В мені завивав вихор, й він заважав розчути.

Ми можемо з цим справитися, – сказав Метт. – Ось тут є шкала/масштаб, бачиш? Вона/Він показує, скільки миль в одному дюймі.

Та мапа була не дуже хороша/добра. Нью Річмонда, найближчого до ферми тітки Енні міста, на ній бракувало, але Метт попросив тітку Енні показати, де воно знаходиться, взяв ручку, і, хоч і не можна писати в книжках, поставив крапку в потрібному місці, а потім поряд написав назву – Нью Річмонд, дуже чітко.

Ми всі мали б залишатися в Кроу Лейку, доки б настав час Люкові їхати до університету, а тоді вчотирьох, тітка Енні, Метт, Бо і я, мали би поїхати на схід разом. Метт і тітка Енні приїдуть до Рів'єр-дю-Люп разом зі мною і Бо, й залишаться з нами на три дні, щоб ми звикли до нової домівки. А тоді вони покинуть нас, і поїдуть на ферму тітки Енні.

Тим часом Кельвін Пай дуже потребував допомоги, і тітка Енні сказала, що немає жодних причини, які б заважали хлопцям заробити трохи грошей. Вона й не думала, що я почую її слова про те, що це також допоможе нам з Бо звикнути не мати/бачити їх поруч.

Приклади великого пальчика до шкали, Кейт. Отак. Тепер дивись. Оце перша відстань до твого великого пальчика, він звідси до сюди, це приблизно сто миль . Бачиш? Тепер приклади цю відстань до карти. Подивись. Це ж не набагато більше за сто миль, правда? Максимум сто п’ятдесят. Я легко зможу до тебе приїжджати.

Він говорив, а торнадо завивало.

Хто це? – запитала тітка Енні. – Кейт, хто це спускається по дорозі/дорогою?
Пані Керрінгтон.
А хто така пані Керрінгтон?
Моя вчителька.
Ох, – проронила тітка Енні з цікавістю в голосі. – Вона надто молодо виглядає як на вчительку.

Ми сиділи на веранді, обрізали стручкову квасолю. Тітка Енні була прихильниця твердження, що корисна праця – найкращі ліки від всіх хвороб. Вона примушувала мене говорити. Їй це вдавалося краще, ніж Метту, бо вона була нещадніша.

Вона хороша/добра вчителька? Вона тобі подобається?
Так.
Що тобі в ній подобається ?

Мертва тиша.

Кейт, що тобі подобається в пані Керрінгтон?
Вона добра.

А потім мені більше не довелося відповідати на питання, бо пані Керрінгтон підійшла занадто близько.

Добридень, – сказала тітка Енні, опускаючи відро з квасолею, й підводячись, щоб привітатися. – Я так розумію, ви – вчителька Кеті. Я Енні Моррісон.

Вони потиснули руки, радше/швидше для порядку.

Тітка Енні запитала:

Може, вип'єте чогось холодного? Або чаю? Ви й шли пішки аж із села?
Так, – відповілала пані Керрінгтон. – Дякую. Я із задоволенням/залюбки вип'ю чаю. Привіт, Кейт. Бачу, ти вся в роботі.

Вона злегка всміхнулась до мене, і я побачила, що вона нервує. Я мало що помічала в ті дні, але це помітила, бо це було так незвично.

Кейт, як думаєш, не могла би ти заварити нам чайничок чаю? – запитала тітка Енні. – Можна взяти найкращий посуд, правда ж? Це ж для пані Керрінгтон.

Вона усміхнулась пані Керрінгтон і зазначила:

Кейт запарює чай найкраще з усіх, кого я знаю.

Я встала, зайшла всередину і поставила чайник нагріватися. В будинку стояла мертва тиша. Бо була в спальні – тітка Енні залишила її там поспати після обіду, і вона виплакала всі сльози, але зараз/тепер, здавалось, заснула.

Доки чайник нагрівався, я стала на стільчика і зняла найкращий мамин запарник з найвищої в кухні полиці. Запарник був круглий, гладенький, насиченого кремового кольору, з гілочкою яблуні, намальованою на ньому, з декількома темно-зеленими листочками і двома дуже червоними яблуками. Яблука були не тільки намальовані, а й витиснені, таким чином, що можна було долонями відчути їхню округлість. А ще в сервізі був маленький кувшинчик /глечик для вершків і цукерниця з кришечкою, а також шість чашок, шість блюдець і шість маленьких тарілочок, всі з яблуками і ні на жодному й/ніде ні щербинки. Тітка Енні розповіла мені, що цей чайний сервіз подарувала батькам на весілля леді з Нью Річмонда, і що він буде мій, коли я виросту, але зараз/тепер я можу ним користуватися, якщо мені хочеться, коли особливо важливі люди приходять в гості. Я знала, що мені мало б бути приємно.

Я нагріла запарника і зробила чай. Поставила чайничок на найкращу тацю і вкрила його чайним рушником. Поставила дві чашки і два блюдця, молоко і цукор, й обережно понесла його до дверей. Я бачила пані Керрінгтон і тітку Енні через скляні двері. Пані Керрінгтон говорила:

Сподіваюся, ви не будете проти, пані Моррісон. Сподіваюся, ви не сприймете це хибно.

Тітка Енні побачила мене, підвелася й відчинила мені двері.

Вона сказала:

Дякую, Кейті. Ти все так гарно зробила. А тепер нам з пані Керрінгтон треба дещо обговорити – як думаєш, ти не могла б взяти квасолю на кухню і там закінчити з нею замість мене там? Або можеш забрати її на пляж, якщо хочеш. Як ти хочеш?
На пляж, – відповіла я, хоч мені було байдуже. Я зібрала квасолю, відерце, ніж, спустилася сходами з веранди і обійшла ріг будинку. Якраз за рогом я впустила ножа. Скоріше за все, він впав просто мені під ноги, але трава була висока і я не бачила його. Я обережно перебирала траву пальцями ноги, тримаючи квасолю і відерце для неї, й почула, як пані Керрінгтон сказала:
Я розумію, що це не моя справа, але відчуваю, що мушу сказати. Звісно, вони всі здібні діти, але Метт – інакший. Він має любов до знань…він ерудит, пані Керрінгтон. Ерудит від природи. Він найрозумніша дитина з усіх, кого мені доводилося вчити. Набагато розумніша. І йому залишилося вчитися в школі всього лише рік….
Два роки, взагалі-то, – промовила тітка Енні.
Ні, лише один. Розумієте, він перескочив на рік вперед. І хоч він на два роки молодший за Люка, йому залишився всього рік. Він складе іспити навесні. І він отримає стипендію в університеті. Це точно. Поза будь-яким сумнівом.

Настала тиша. Мої пальці нащупали/намацали щось холодне й тверде. Я нахилилась і підняла ножа.

Тітка Енні сказала:

Її вистачить на все? На всі витрати на життя? На оренду житла?
Ну, ні. Але її вистачить, щоб заплатити за навчання. І щось має вирішитися з житлом. Я впевнена, що вирішиться. Я впевнена, що можна буде знайти вихід. Пані Моррісон, я прошу вибачення, що так наполягаю на цьому, але ви мусите зрозуміти – якщо Метт не буде вчитися в університеті – це стане трагедією. Насправді, це буде трагедія.

Хвилину потому тітка Енні м’яко відповіла:

Пані Керрінгтон, більшою трагедією, є вже/ще більша трагедія та, що сталася.
Я знаю! Святі небеса, я це чудово розумію! Але саме тому так несправедливо, що цей подвійний удар має витримати саме Метт!

Тиша. Зітхання тітки Енні. Нарешті, м’яко, як і раніше, вона сказала:

Думаю, ви не зовсім розумієте ситуацію. Якби ми могли, ми б допомогли Метту. Ми б допомогли всім дітям, якби тільки могли. Але грошей немає. Я розумію, що це звучить неправдоподібно, але так і є. Останні п’ять-шість років були дуже важкими для всіх ферм на Ґаспé. Обидва мої брати в боргах. Мій батько в боргах. Він уже старий, і в боргах, й раніше теж не мав і копійки/цента.
Але цей будинок…
Гроші за цей будинок, разом з грошима, що залишив Роберт, будуть використані для того, щоб Люк закінчив педагогічний університет, і забезпечать дуже маленьку суму, яку отримає кожен з дітей/кожна дитина, коли їм/їй виповниться двадцять один рік. Дуже маленьку суму. Ми не можемо свідомо позбавити дівчат цього для того/тільки, щоб Метт зміг вчитися в університеті. І в будь-якому випадку, цих грошей не вистачить.
Але, напевно…
Пані Керрінгтон, будь ласка, послухайте. Я не повинна була б цього говорити, це дуже…недоречно...Але я хочу, щоб ви зрозуміли. Я вдячна вам за турботу про Метта і хочу, щоб ви зрозуміли, як…як боляче це для родини. Роберт залишив так мало грошей, бо допомагав усім нам. Розумієте, він відчував, що зобов’язаний нам. Мої брати пішли на жертви, щоб у нього був шанс, він скористався цим шансом, досить успішно, отож, звісно, коли в нас почалися негаразди, він вирішив, що має допомогати. Що було дуже великодушно з його боку…І, звісно, він не міг знати, що його діти…Він сподівався на хорошу зарплатню/добру зарплату/добру платню в найближчі роки.

Настала тиша. Я встромила ножа в квасолю.

Пані Керрінгтон холодно сказала:

- Трагедія, звісно. Як ви й сказали.

- Боюся, що так.

- Ви не могли б…Ви не могли б хоча би дозволити йому хоча б закінчити школу. Пані Моррісон, він заслуговує на те, щоб хоча би закінчити школу.

- Люба моя, у моєї сестри – не тієї, що забирає Кейт і Елізабет – четверо синів, всі вони заслуговують закінчити школу, всі вона заслуговують вчитися в університеті, раз на те пішло/пішлося. Вони розумні хлопці. Вся родина, думаю, в нас розумна. Але всі вони зараз/тепер на риболовних човнах. Для них немає майбутнього навіть на фермі. Ви можете і це теж назвати трагедією, але в цьому з таким зіткнулися дуже багато людей. Правду кажучи, мені здається набагато гіршим те, що доведеться розлучити цих дітей, ніж те, що Метт не закінчить школу. Він і так вже отримав/здобув освіту вищу, ніж більшість.

Знову мовчання. Я уявила пані Керрінгтон, і як вона стиснула губи, як на уроці/лекції, коли сердилася.

Тітка Енні сказала:

Цінуймо те, що маємо, знаєте. В тому автомобілі могли бути діти.

Я спустилася на пляж. Коли закінчила обрізати квасолю, посиділа трохи, дивлячись на хвилі, слухаючи їх ритмічний шум. Шум хвиль, у всій його різноманітності, був фоном/тлом мого життя. З моменту/Від народження він ніколи мене не залишав.

Через якийсь час я знову взяла ніж і притисла гострий кінець до пальця. Він розрізав шкіру, і бризнула/виступила маленька крапля темної блискучої крові. Майже зовсім не боліло.


Все добре, Олесю. Невелика заувага: залежно від того, на яку букву закінчується попереднє слово пишемо "би" або "б". Частка "би" – після приголосних, "б" – після голосних: була/робили б, був/робив би тощо

Розділ шостий

О, ці випадковості, крихкі ситуації, що визначають плин наших життів. Можна сказати, що моє життя повернуло в певний бік через смерть батьків – це зрозуміло, така значна подія вплинула б на будь-чиє майбутнє. Але й можна й сказати, що воно повернуло в певний бік, бо того дня приходила пані Керрінгтон, я впустила ножа, а Метт, за/через декілька годин потому, все ще незграбно намагаючись мені допомогти, ставив і ставив питання, і так сталося, що Люк був присутній при цьому і намагався читати газету, а Бо репетувала…

Ти порізала пальця, – зауважив Метт.

Ми сиділи на дивані. Вже повечеряли, я закінчила витирати посуд, після того, як тітка Енні його вимила, яка,. Вона безжалісно намагаючись привчити нас до нових порядків, вкладала Бо спати. Бо/Та бушувала і її було чути через двоє зачинених дверей. «Нє!» – волала вона. «Нє, нє, нє!».

Не тітка Енні, мала вона на увазі. Ми всі це знали, а тітка Енні – навіть краще за всіх.

Люк лежав на підлозі, спершись на коліна й лікті, вдавав, що читає газету. Він поклав підборіддя на стиснуті кулаки.

Як ти порізала пальця? – запитав Метт.
Ножем.
А що ти робила ножем?
Обрізала квасолю.
Будь обережніша.

Він обіперся об/на спинку дивана, покрутив плечима і застогнав :

Як болить спина! Краще вже обрізати квасолю, ніж займатися тим, чим ми із Люком займаємось, точно тобі кажу.

Він хотів, щоб я за/спитала, що вони робили. Я це розуміла, але слова, здавалося, ховалися десь так глибоко в мені, що я не могла їх витягти.

Він все одно розповів.

Сьогодні ми скирдували солому. Це, скажу я тобі, одна з найжахливіших робіт. Пил забиває ніс і рота, солома потрапляє під сорочку й штани, а пилюка, змішаний із потом, налипає, як клей, між пальців; старий Пай стоїть, як троль, спираючись на вила, й сподівається, що ми втратимо пильність і можна буде зі спокійною душею нас з’їсти.

Він хотів, щоб я засміялася, але/та це було понад мої сили. Але я таки йому всміхнулась. Він усміхнувся у відповідь і сказав:

А тепер розкажи, як пройшов твій день. Що було цікавого/е, крім обрізання квасолі?

Я нічого не могла згадати. Думати стало так само важко, як і говорити. Здавалося, мою свідомість поглинув туман, як човника на річці.

Ну ж бо, Кейті, давай, розкажи. Що ти робила? Приходив хто-небудь?
Пані Керрінгтон.
Пані Керрінгтон? Як люб'язно з її боку. Що вона хотіла?

Я бродила в тумані.

Сказала, що ти розумний.

Метт засміявся.

Правда?

Я почала пригадувати. Вона нервувалась. Вона боялась тітку Енні і тому їй доводилось примушувати себе говорити те, що надумала сказати, і через це у неї був дивний голос.

Вона сказала, що ти найрозумніших серед усіх її учнів. Сказала, що буде трагедією… трагедією, якщо ти не підеш вчитися в університеті.

Якийсь час стояла тиша. Метт сказав:

Пані Керрінгтон, така вона завжди. Підлизуватися до вчителів завжди вигідно, Кейт, повір мені на слово.

Меттів голос був дивний. Я глянула на нього, але він дивися на Люка, і обличчя його почервоніло. Люк відірвався від газети, і вони зіштовхнулися/зіткнулися поглядами. А тоді Люк, звертаючись до мене, але не відриваючи погляду від Метта, запитав :

А що на це сказала тітка Енні?

Я намагалася згадати.

Сказала, що у нас мало грошей.

Вона ще щось говорила, але я не могла згадати, що саме.

Люк кивнув. Він все ще не відводив погляду від Метта.

Хвилину потому Метт промовив:

Ну, вона має рацію. Хай там як, це не має значення.

Люк нічого не відповів.

Ні з того ні з цього/ні сіло ні впало Метт, здавалось, розізлився. Він промовив:

Якщо ти хочеш решту свого життя почуватися винним через те, що народився перший – справа твоя, але мене в це не вплітай.

Люк не відповів. Він відвернувся і знову почав читати газету. Метт нахилився і підняв іншу її частину. Переглянув і кинув назад на підлогу. Метт глянув на годинника і сказав:

Було б добре піти на ставок. Ще годину буде світло, – але ніхто не поворухнувся.

На фоні було чути Бо, що й досі репетувала.

Люк раптом підвівся і вийшов з кімнати; ми чули, як він зайшов у дитячу. Ми чули голоси, сердитий – Люка і рішучий – тітки Енні, а також Бо, яка вже наплакалась/вшись і схлипувала, як можна було уявити,/й, здогадно, тягнула рученята до Люка. А потім, на диво чітко і гостро, тітка Енні сказала:

Цим ти їй не допомагаєш, Люку. Аж Ніяк не допомагаєш.

Потім ми чули, як Люк, зло й голосно гупаючи, вийшов, і за ним гримнули вхідні двері.

Дещо варто розповісти про Люка. Аж до того дня, коли загинули наші батьки, я не пам’ятаю, щоб він брав Бо на руки. Жодного разу. Метт постійно носив її на руках, але не Люк. Також я не пам’ятаю, щоб ми з ним порядно розмовляли. Тисячі разів із Меттом, жодного разу з Люком. Крім випадкових сварок та підтрунювання між ним і Меттом, я не пам’ятаю, щоб Люк коли-небудь показував, що він усвідомлює, або що йому небайдуже, що всі ми існуємо.

Зранку його не виявилось вдома.

Ліжко прим’яте, в мийці миска з-під пластівців, але його самого – ні сліду. Вони з Меттом мали би працювати на фермі.

Може, він уже пішов, – припустила тітка Енні. – Рано почав.
Точно ні, – відповів Метт. Він дуже розгнівався. Він зашнуровував/ючи робочі чоботи біля дверей, різко смикаючи шнурівки, намагався натягнути холоші штанів поверх, щоб всередину не потрапляла солома.
Куди він подівся? – запитала я.
Не знаю, Кейт. Якщо б він залишив записку, я б знав, але ж він не залишив. Що, власне, нормально. Якщо колись Люк потурбується сповістить іншим про свої наміри, цей день оголосять святковим.

Метт мав рацію. Люк, старий Люк, той, що був два місяці тому, доводив батьків до сказу тим, що забував попереджати, куди йде і коли повернеться. Тоді Метту було байдуже, бо його це особливо не зачіпало.

Я почала гризти палець там, де порізалась. Я боялася, що Люк нас покинув. Загинув або втік.

Як ти думаєш, куди він пішов?
Кейт, я не знаю. Не має значення. Важливо, що якщо/коли він через дві хвилини не повернеться, ми запізнимося на роботу.
Доведеться тобі іти без нього, – сказала тітка Енні. Вона робила бутерброди їм на обід, фермерські бутерброди – велетенські кусні хліба зі шматками шинки, завтовшки з палець. – Йому самому доведеться за себе вибачатися. Міг він для чогось поїхати до міста? Зміг би він туди дістатися?
Міг поїхати на молоковозі. Пан Жані вирушає десь о четвертій ранку, можливо, він його підвіз.
Він повернеться? – мій голос почав дрижати. Як-не-як, наші батьки теж поїхали до міста.
Звісно, повернеться. Єдине, що мене непокоїть – що я скажу старому Паю? В нього дим піде з вух.
А звідки ти знаєш, що він повернеться?
Кейт, я знаю. Не чіпай палець, – він забрав мою руку з рота. – Я впевнений, чуєш? Впевнений.

Увесь ранок я допомагала по господарству, а пообіддя ми з Бо провели на пляжі. Бо оголосила тітці Енні війну. Думаю, так малій здавалось. Тітка Енні була винна в усьому, що їй не подобалося в житті, тому єдиним виходом Бо вбачала боротьбу на смерть. Думаю, вона би виграла. Щось мені підказує, що тітка Енні думала так само.

Отож, нас вигнали з будинку, щоб тітка Енні мала можливість/змогу вибудувати стратегію оборони. Я уявляю нас двох по дорозі до пляжу, рука в руці, я плентаюсь, Бо тупцяє, і з кожним кроком її ніжки огортає хмарка пилу. Моє волосся висить, прим’яте і нерозчесане, в Бо – стирчить в/на усі боки/увсібіч , як антени. Милі сестрички.

Ми сиділи на гарячому піску і дивилися на озеро, абсолютно спокійне. Було видно, як воно дихає, як здіймається його гладка, блискуча, срібляста шкіра. Бо сиділа поряд зі мною, перебирала камінчики і час від часу посмоктувала великий палець.

Я намагалась заспокоїти вихор, що вирував усередині, але коли зусиллям волі мені це вдавалося його заспокоювати, щоб й можна було зосередитися на окремих думках, самі думки мене переповнювали. Бути без Метта. Бути без Люка. Покинути дім. Жити з чужими. Тітка Енні мені про них розповіла: у них четверо дітей, три хлопчики і дівчинка. Вони всі старші за нас із Бо, але, як сказала тітка Енні, дуже милі. Як вона може знати, що вони милі, треба бути дитиною, щоб це знати. Метт сказав, що я мушу наглядати за Бо, але ж він точно знає, що я не можу. Мені було аж занадто страшно. Куди страшніше, ніж Бо.

Я з усіх сил/якомога дивилася на човника посеред озера, примусила себе на ньому зосередитися. Я знала, чий це був човник – Джима Сумака, Люкового товариша, що жив в індіанській резервації.

Це Великий Джим Сумак, – голосно сказала я до Бо. Мені хотілося говорити, щоби заглушити думки.

Бо схлипнула і почала смоктати ще сильніше. В ті часи її великий палець був увесь наче налитий водою, а кінчик побілів.

Він рибалить, – сказала я. – Збирається впіймати рибу на вечерю. Його звуть Великий Джо Сумак, бо він важить більше ста/понад сто кілограмів. Він більше не ходить до школи, але Мері Сумак вчиться в третьому класі. Взимку вона не відвідувала заняття, і коли до них прийшли поговорити з їхньою мамою, виявилось, що Мері не ходила до школи, бо не мала взуття. Індіанці по-справжньому бідні.

Мама сказала, що нам всім має бути соромно. Я не була впевнена, через що, як їй, здавалось, нам має бути соромно, але мала невиразне почуття провини. Я подумала про маму. Намагалась уявити її обличчя, але риси були нечіткі. Бо вже перестала про неї питати.

Звідкись взялася гагара, сіла за двадцять метрів від берега.

– Це гагара, – сказала я.

Бо схлипнула знову, і гагара зникла.

Юк? – промовила раптом Бо, витягнувши з рота палець і поглядаючи на мене.
Його тут немає.
Етт?
Його теж тут немає. Вони скоро повернуться додому.

Я озирнулась, намагаючись знайти, чим її відволікти, щоб вона не розплакалась. Поряд з нами по піску повз павук, ніс мертву муху. Чи, радше/точніше, він задкував, тримаючи муху щелепами і/та передніми лапками, і з усіх сил/усієї сили перебираючи задніми. Одного разу ми з Меттом спостерігали, як павук намагався витягти із діри в піску муху, що була втричі більша за нього. Пісок був сухий, і кожного щоразу, коли павуку вдавалося витягти ношу наполовину, стінки діри осипалися, і він знову зісковзував на дно. Він пробував знову і знову, жодного разу не змінивши шляху, не уповільнивши руху. Метт тоді сказав: «Цікаво, Кейті, чи це він повний рішучості, чи його пам'ять така коротка, що він забуває все, що трапилось дві секунди тому, тому кожного разу йому здається, що він це робить вперше? Ось в чому питання».

Ми спостерігали за павуком півгодини, і в кінці, на наш подив, йому таки вдалося витягнути муху, тож ми вирішили, що він не тільки рішучий, а ще й дуже розумний.

Дивися, Бо, – сказала я. – Бачиш павука? Він впіймав муху і тягне її додому, в гніздо, бачиш? А коли донесе, сплете навколо неї кокон, а потім, коли буде голодний – з’їсть.

Я не намагалася розділити з нею своє зачудування, як Метт намагався розділити зі мною своє. Моя мета була не така піднесена. Я просто сподівалась, що вона зацікавиться, замість того, щоб розізлитися, бо не мала сил справлятися з її істериками.

Однак не спрацювало/склалося. Я спочатку подумала, що спрацьовувало/складається, коли вона нахилилась і уважно дивилась на павука декілька секунд, але потім вона витягнула з рота палець, підвелася, потупцяла вперед і наступила на нього.

Розділ сьомий

Метт прийшов додому майже о шостій. Я чекала його на сходах веранди. Він запитав, чи Люк вже повернувся, а коли я відповіла – ні, то нічого не сказав. Він відразу пішов просто на пляж, здер із себе все, окрім трусів, і пірнув в озеро.

Я пішла за ним і тихо стояла на березі, споглядаючи, як з того місця, де зник Метт, розходяться по воді кола. Коли він випірнув, то скидався на тюленя, мокрий і глянцевий. Його тіло було розділене на світлі та темні частини: засмагле обличчя, шия і передпліччя, світліші груди та спина, і білі ноги.

Він попросив:

Принеси мені, будь ласка, шматок мила. Я його забув.

І я сходила в будинок й принесла йому мило.

Метт мився люто, тер своє тіло милом, втирав його у волосся. Потім він кинув брусок на берег і знову пірнув у воду, залишивши по собі молочно-білу пляму в темній воді. Назад він плив здалеку.

Мило не можна кидати на берег, бо зчистити з нього пісок майже неможливо. Мило треба класти на камінь. Я підняла його, вмочила у воду і почала намагати/лася відмити, та пісок тільки глибше в нього загруз.

Метт приплив назад і вибрів з води. Він сказав:

Не переймайся, Кейт, – і забрав у мене мило. Коли ми йшли додому, він напружено усміхнувся мені, мимохідь, але то була не справжня усмішка, а просто гримаса.

Тітка Енні відкладала вечерю, доки могла, сподіваючись, що Люк таки з'явиться, але, врешті-решт, ми сіли вечеряти без нього. Тітка приготувала свинячу ногу, а також на столі стояла велика миска яблучного пюре, яке я дуже любила/моє улюблене, але, як виявилось, їсти не могла. Я нічого не могла їсти. Ніби не могла проковтнути. В роті все збиралася слина і мені доводилося проштовхувати її вниз.

Бо теж було непереливки. Коли тітка Енні поставила перед нею вечерю, Бо скинула її на підлогу, тому тепер сиділа за порожнім столом, бліда від виснаження, з багряними тінями під очима, і похмуро смоктала великого пальця.

Метт їв розмірено, діловито, ніби закидав дрова в піч. Він перевдягнувся в чисті джинси й сорочку і зачесав волосся назад. З волосся на комір скрапувала вода. На руках виднілися подряпини від соломи. До купання вони були чорні, але зараз яскраво червоніли.

Ще свинини? – запитала тітка Енні, вдавано бадьоро. Якщо її й непокоїв Люк, вона не збиралася цього показувати.
Так, дякую, – відповів Метт. Він простягнув тітці тарілку.
Картоплі? Моркви? Яблучного пюре?
Спасибі.
Яблучне пюре від пані Лілі Становіч. Занесла сьогодні пообіді. Розпитувала про вас усіх. Сентиментальна душа. Все ж, з її боку було люб'язно принести яблучне пюре – врятувала мене від довгого чищення яблук. Я розповіла їй, що ви були на пляжі, Кейт, і вона так хотіла спуститися до вас і погомоніти, але я сказала, що ти зовсім зайнята Бо, й краще іншим разом. Овочі від Еліс Пай. Вона така дивна жінка. Це ж дружина твого наймача, Метте.?

Вона замовкла в очікуванні відповіді, отож Метт кивнув.

І який він?
Пан Пай?
Так. Який він? На нього приємно працювати?

Метт жував.

Він добре платить, – відповів він нарешті.
Не надто вичерпний опис, – промовила тітка Енні. – Розкажи нам ще щось про нього.

Їй було достатньо трагедій на день, тож ми мали вести належну розмову за вечерею за будь-яку ціну.

Хочете, щоб я описав пана Пая?
Хочу. Розкажи нам про нього. Нам хочеться розважитися.

Метт розрізав картоплину і наколов шматок на виделку. Було видно, як він обирає прикметники і відхиляє їх.

Я думаю, що він, певно, несповна розуму, – сказав він врешті-решт.
Заради бога, Метте. Розкажи чесно.
Це і є чесно. Я думаю, що він, напевне, божевільний. Така моя думка.
Божевільний в якому сенсі?
Він злиться увесь час.
Тоді це називається не божевільний.
Скажений. Несамовито злючий. Шалений.
Ви з ним сварилися?
Не я. Він не зривається на Люка або мене – знає, що ми просто підемо. Він кидається на своїх дітей. Особливо на Лорі. Ви би чули його сьогодні в обід. Лорі залишив ворота відчиненими, – ви би тільки чули.
Це серйозна річ, – осудливо сказала тітка Енні. Її не хвилювало те, як Метт описав свого наймача. – Ти можеш цього й не розуміти – ти не ріс на фермі, але якщо худоба втрапить на поле, то наробить багато шкоди. Може бути зіпсовано/зіпсувати увесь врожай.
Я це розумію, тітко Енні! Я роки працював на тій фермі! І Лорі це розуміє! На жодному полі не було худоби. Хай там як, я не кажу тільки про сьогодні, я про завжди/весь час. Старий Пай кожну хвилину/щохвилини на нього гнівається.

Метт старався не дратуватися, але я чула надрив в його голосі. Він так сердився на Люка, що йому взагалі не хотілося розмовляти, не кажучи вже, щоб обговорювати пана Пая.

Тітка Енні затхнула.

Це, звісно, погано, але ж не варто називати його божевільним. Більшість батьків та синів коли-не-коли проходять через складні періоди час від часу.
О, так, це складний період, – відповів Метт. – Складний період, який триває вже чотирнадцять років, і стає все гірший...

Він замовк. Він помітив водночас зі мною, що Бо поводилася дивно. Вона більше не тримала в роті великий палець і сиділа із здійнятими ручками й розширеними очима. Бо була подібна/схожа на карикатуру людини, що слухає.

Що це вона витворяє, заради бога? – роздратовано запитала тітка Енні, а Бо промовила:
Юк! – й озирнулась, і справді, там таки був Люк, що йшов доріжкою вниз.
Добре, – сказав Метт, опускаючи виделку і ніж й відставляючи стілець. – Тепер я його вб'ю.
Сиди на своєму місці, Метте. Нам такого не треба.

Він її ніби й не чув. Він крокував до дверей.

Ану сядь, Метью Джеймс Моррісон! Сядь на своє місце і послухай, що він скаже!
Мені байдуже, що він скаже.
Ану сядь!

Її голос дрижав, і коли я поглянула на неї, її підборіддя тремтіло, а очі були втомлені й червоні. Метт теж на неї дивився. Він почервонів. Промовив: – "Вибачте!" – і сів.

Увійшов Люк. Він зупинився в дверях і подивився на нас.

Привіт, – сказав він.

Бо закрекотіла і простягнула рученята, Люк її підняв. Бо притулилася личком до його шиї і пристрасно його поцілувала. Він промовив:

Я зовсім запізнився на вечерю?

Підборіддя тітки Енні й досі тремтіло. Вона ковтнула і вимовила, не дивлячись на нього:

Дещо залишилося. Але захололо.

Люк дивився на Метта, а Метт витріщався на Люка.

Та нічого, – відповів він неуважно. – Я з'їм і холодне.

Люк сів і посадив Бо собі на коліна.

Метт сказав:

Де. Ти. Був., – абсолютно рівним голосом.
У місті, – відповів Люк. – Їздив відвідати пана Левінсона, батькового юриста. Треба було дещо владнати. Мені треба було дізнатися дещо. Я з'їм всю ту картоплю, якщо більше ніхто її не хоче.
І ти не міг нам сказати, що збирався поїхати, – Меттів голос був рівний, жорсткий і гострий, як ніж.
Я хотів дещо владнати перед тим, як про щось говорити. А що? – він озирнувся. – Щось сталося?

У Метта з горла вирвався звук.

Тітка Енні сказала:

Не зважай, Люку. Просто розкажи зараз.
Можна, я спочатку повечеряю? Я всенький день нічого не їв.
Ні, – відповів Метт.
Та що тебе непокоїть? Ну добре! Добре! Заспокойся! Я розкажу – все не так складно. Якщо коротко – я не буду вчитися в педагогічному університеті. Я залишаюсь тут. Ми всі вчотирьох залишаємось тут. Я буду піклуватимуся про вас, малі. Це все законно, я достатньо дорослий і все таке. У нас будуть гроші, які я мав би витратити на університет – не з продажу дому, очевидно, бо ми не станемо його продавати, але решта буде. Нам знадобиться більше, та я можу знайти роботу. Я можу працювати вечорами – від того часу, коли ти, Метте, повертатимешся зі школи, і доглядатимеш Кейт і Бо. Скоріше за все, робота буде в місті, тож потрібен буде автомобіль, так що доведеться витратити на нього певні гроші, але пан Левінсон сказав, що пильнуватиме для нас старі автомобілі, виставлені на продаж. Я повідомив йому, що ти хочеш вчитися в університеті, й він відповів, що нам варто звернутися до батькового банку по позику, вони можуть поставитися зі співчуттям. Звісно, тобі доведеться дістати/здобути стипендію, але ж ти ж геній, так що це не проблема, правда? Хай там як, нам доки що не варто цим перейматися. Найголовніше – ми всі залишаємося тут. Так що спасибі вам велике за ваші плани і за все, тітко Енні, але вони нам не знадобляться. Але подякуйте всім від нас, добре?

Стояла тиша.

Бо вказала на яблучне пюре.

Те, – промовила вона і причмокнула. Ніхто не звернув уваги.

Метт сказав:

Ти не будеш вчитися в університеті.
Правильно.
Ти залишаєшся тут. Ти відмовляєшся від вчителювання.
Я не так і/уже й хотів бути вчителем. Цього хотіли мама з батьком/татом.

Він встав зі стільця, посадив на нього Бо і почав накладати собі свинини. Моя голова дивно гуділа, ніби всередині дзижчали бджоли.

Тітка Енні сиділа зовсім нерухомо, долоні лежали в на колінах, погляд був спрямований на стіл. Її очі досі червоніли.

Те! – сказала Бо, гоцаючи на Люковому стільці й витягуючи шию, щоб заглянути у миску з яблучним пюре. – Те!

Метт промивив:

Спасибі, не треба.

Люк глянув на нього:

Що?
Я знаю, чому ти це робиш. Я такого не хочу, дякую.
Про що ти говориш?
Як би ти почувався? – запитав Метт. Він був блідий, як скатертина. – Якби я покинув здобуте місце в університеті, щоб ти спробував його отримати/дістати – як би ти почувався? Всеньке своє життя, як би ти почувався?

Люк відповів:

Я роблю це не для тебе. Я роблю це для Бо і Кейт. І тому що я так хочу.
Я тобі не вірю. Ти це робиш через те, що Кейт сказала вчора увечері.
Мені абсолютно по цимбалах , віриш ти мені, чи ні. Як тільки тобі стукне вісімнадцять, можеш забрати свою долю /частку грошей і котись на всі чотири сторони/на чотири вітри.

Він поклав собі на тарілку всього, що хотів, підняв Бо зі стільця і посадив її на підлогу, сів і почав їсти.

Те! – закричала Бо. – Те...пудинг!

Люк взяв зі столу миску із яблучним пюре і поставив її на підлогу поряд з Бо.

Метт промовив:

Тітко Енні, скажіть, що йому так не можна.

Я ошелешено дивилася на нього. Люк пропонував нам порятунок, а Метт від нього відмовлявся. Я не могла в це повірити. Я не могла цього збагнути. Насправді, перш ніж я збагнула, минули роки. Минули роки, перш ніж мені вдалося зрозуміти, як відчайдушно йому хотілося, щоб все було так, як пропонував Люк, для Бо, для мене, і для себе також, і яку лють і розпач він відчував, бо знав, що має від цього відмовитися.

Він повторив:

Тітко Енні, скажіть йому!

Тітка Енні розглядала тарілку з м'ясом. Вона глибоко вдихнула і промовила:

Люку, боюся, Метт має рацію. Це дуже шляхетно з твого боку, дуже шляхетно, але, боюся, так не вийде.

Люк кинув/зиркнув на неї погляд, але не перестав їсти. З-під столу було чути, як плямкає Бо.

Мені шкода, що твої батьки не чують, як ти це пропонуєш – сказала тітка Енні. Вона йому всміхнулась. Її обличчя було напружене і бліде, як у Метта. Ще одне, чого мені не вдавалося збагнути роками – наскільки/як важко, скоріше за все, було тітці Енні. Вона так хотіла для нас найкращого – заради свого брата і також, думаю, незважаючи на/попри все, через що ми змусили її пройти, вона всіх нас полюбила, але можливості, відкриті перед нею, були дуже обмежені. Певно, вона бачила, наскільки/як ідеально пожертва Люка, здавалося, вирішувала/розв’язувала проблеми кожного, але також вона, певно, розуміла розпач Метта. Більш за все вона, очевидно, знала, що Люк насправді не міг розуміти/цілком усвідомлювати, що пропонував.
Справа в тому, Люку, що так не вийде. Мене дивує, що пан Левінсон цього не розуміє. Хоча, звісно, – він же чоловік.

Люк глянув на неї, жуючи свинину.

Що з того?
Йому не зрозуміло, наскільки/як це важко – піклуватися про сім'ю. Це ж робота на повний день. Не можна виконувати її, а окрім того ще й заробляти гроші на ваше життя. А всі ми не зможемо надсилати вам достатньо для прожитку. Не на постійноих засадах, на що можна було б покладатися.
Метт допомагатиме. Він зможе працювати на канікулах.
Навіть з Меттовою допомогою тобі це не вдасться. Ти ж не маєш жодного/найменшого уявлення, що доведеться робити, Люку. Та й не можеш мати. Я тільки цим і займалася, щоб справлятися з дівчатками останні декілька тижнів, а я веду господарство вже тридцять років.
Так, але ж ви не звикли до дітей, – сказав Люк. – А я до них звик.
Не звик, Люку. Жити з ними це не те саме, що відповідати за них. Піклуватися про них. Задовольняти кожнісіньку їхню потребу, роками, роками й роками. Це тяжка нескінченна робота. Святі небеса, лише Бо – це робота на повний день.
Так, але я їй подобаюсь, - сказав Люк. Він почервонів. – Я не маю на увазі, що ви їй не подобаєтеся. Я маю на увазі – мені з нею легше. Я знаю, що впораюсь. Я знаю, що буде нелегко, але сусіди допомагатимуть і все таке. Ми справимося. Я знаю, що впораюсь.

Тітка Енні трохи випрямилась на стільці. Її погляд був спрямований тільки на Люка. Раптом я побачила в ній нашого батька – у нього був точно такий самий вираз, коли він вирішував, що обговорення зайшло занадто далеко, і саме настав час його закінчити. І в її словах теж вчувався батько.

Люку, ти не можеш цього знати. Якийсь час ти зможеш ладнати з усім, але життя важчатиме. Сусіди не допомагатимуть вічно. Метт поїде, ти залишишся сам із двома малими дітьми. Ти збагнеш, що покинув власне життя...
Це життя – моє, – відповів Люк. – Я з ним можу робити, що захочу, а хочу я цього.

Люк говорив вперто, з викликом/визивно, рішуче, але поклав виделку і обома руками провів по волоссю. Він теж побачив в тітці Енні нашого батька.

Тітка Енні сказала:

Ти хочеш цього зараз/тепер. За рік все може змінитися, але ти вже втратиш свій шанс. Мені шкода, Люку. Я не можу тобі дозволити...

Її перервав інший звук. Пронизливий. Ридання. Линуло воно від мене. Я виявила, що мій рот був розкритий, роззявлений, очі розришені і я ридала, ридала. Всі з подивом дивилися на мене, а мої губи намагалися щось вимовити щось, тремтіли й напружувалися у спробі/, пробуючи сказати слово.

Будь ласка...будь ласка...будь ласка...будь ласка...

Розділ восьмий

Отримавши запрошення на вечірку від Меттового сина, я вночі не дуже добре спала. Мені наснилось декілька туманних незв’язних снів, деякі з них/декотрі – про дім, деякі/декотрі – про роботу, а потім, під ранок, – дуже яскравий сон, який не полишав мене увесь день. Метт і я – дорослі – лежимо на животах на березі ставка, спостерігаємо, як тонкий, гладенький водяний жучок, таких/їх називають водомірками, плавно ковзає по поверхні, полюючи на здобич. Він зупиняється просто у нас під носами і нам чітко видно брижі, що розходяться по воді з-під його лапок. Метт каже: «У води є ніби як шкіра, Кейт. Це явище називається поверхневим натягом. Саме тому жук не тоне».
( Collapse )

Мене здивувало, що він вважав, ніби має розказувати мені настільки/такі абсурдно елементарні речі. Я зараз/тепер вивчаю сурфактанти – сполуки, що зменшують поверхневий натяг води. Це є/- частиною моїх наукових досліджень. Я знаю, – кажу я м’яко. – А поверхневий натяг викликаний тим, що у води така висока когезія. Молекули полярні; позитивно заряджені атоми водню однієї молекули притягуються до негативно заряджених атомів кисню іншої молекули. Це явище називається водневим зв’язком.

Я глянула на Метта, щоб пересвідчитися, що йому зрозуміло, але він дивився у воду. Я довго чекала, але він більше він так нічого і не сказав. А потім задзвенів будильник.

Була неділя. Пообіді я мала разом з Деніелем[м’який знак забрали, а відмінювання залишили наче з м’яким знаком ] відвідати виставку, після якої ми збиралися зустрітися з його батьками і повечеряти в центрі міста. В мене була купа звітів лабораторних досліджень до перегляду й оцінки/ення, і з цією справою я збиралася покінчити найпершою/насамперед, отож я піднялась, сходила в душ, запарила собі кави, але неприємне відчуття від сну не полишало мене. Я з’їла миску кукурудзяних пластівців, стоячи біля вікна на кухні з чудовим видом на кухонне вікно з будинку навпроти, потім забрала каву до убогої й тісної їдальні-вітальні, де папери купою були складені на столі. Оцінювати звіти лабораторних експериментів – одна з найнудніших справ у світі. Їх пишуть відразу після проведення дослідження, коли все, що студент дізнався, має бути ще свіжим в голові, і тому звіти демонструють, наскільки/як багато студентові не вдалося осягнути. Навіть черствий заплаче. Я в доцентурі тільки перший рік, але робота зі студентами вже мене гнітить. Чому діти вступають до університету, якщо не прагнуть вчитися? Очевидно, бо вважають, що це лінія найменшого спротиву. Такі приходять по пиво та вечірки; хоч чого б вони не нахапалися в процесі, обов’язково виявляється вивчене мимохідь.

Я прочитала перший звіт. Сенсу не знайшла, тому прочитала вдруге. На третій раз зрозуміла, що, хоч це і печально/сумно, але винен не звіт, а я. Відклала його вбік і спробувала збагнути, що то було за відчуття, що/яке мене турбує, це відлуння сну, і раптом зрозуміла, що це – сором.

Ситуація зовсім позбавлена логіки – відчувати сором за зроблене уві сні. Наяву я би ніколи не повчала Метта. Я завжди обережна в таких речах. Я ніколи з ним не говорила про свою роботу, бо мені довелося б спрощувати її, і це здавалося образливим по відношенню до /щодо нього. Може, він би так і не вважав, але мені так здається.

Я повернулась до звітів. Один чи два демонстрували певне прагнення до точності, певну обізнаність із науковою методою. Півдюжини/Зо шість були такі порожні, що довелося себе стримувати, аби/щоб не написати «Покиньте курс» на обгортці. Коли мені залишилося проглянути ще два, задзвонив дверний дзвінок. Я встала, кнопкою відчинила двері, й знову сіла.

- Майже закінчила, – сказала я, коли увійшов Деніель, захеканий після підніймання по сходах/сходами. Беручи/Взявши до уваги, що йому лише тридцять чотири, він у жахливій формі. Деніель належить до людей худої статури, які ніколи не стануть огрядними, але худий – не обов’язково здоровий. Я постійно на нього бурчу через це, він серйозно киває і погоджується, що йому треба більше займатися спортом/їсти здорову їжу/висипатися. Я так розумію, застосовувати таку тактику – урочисто погоджуватися із критикою – він почав з дитинства. Його матір (професор Крейн з факультету образотворчого мистецтва) можна назвати владною особистістю, а батько (професор Крейн з історичного факультету) – ще гірший. Деніель майстерно справляється з ними обома: погоджується, а потім ігнорує все, ними сказане.

Там кава, - сказала я. – Пригощайся.

Він зайшов на кухню, повернувся з чашкою кави і став позаду мене, читаючи звіти через моє плече.

Не можу повірити, що вони такі жахливі, – сказала я. – Просто катастрофа.

Він кивнув.

А так завжди. Чому ти їх сама перевіряєш? Для цього є асистенти викладачів.
Як інакше я буду знатиму про успіхи своїх студентів?
А нащо тобі знати про їхні успіхи? Думай про них, як про слонів, що проходять повз. Він злегка кивнув у бік стада, що зникало за горизонтом.

Звісно, він прикидається. Деніель щонайменше такий же сумлінний, як і я. Він каже, що я все занадто серйозно сприймаю, маючи на увазі, що успіхи його студентів – їхня турбота. Насправді ж він більше за мене витрачає часу на викладацьку роботу. Різниця в тому, що його викладання, здається, не зводить з розуму.

Я продовжила читати. Деніель бродив по кімнаті, посьорбуючи каву і забавляючись з речами: підіймав, розглядав і ставив на місце. Деніель – «копирсальник», як сказала його мама. Йому подобається крутити речі в руках. Пані Крейн за роки зібрала колекцію дуже гарних фігурок, і їй доводилося ховати їх у шафі зі скляними дверцятами, щоб Деніель ними не грався.

Певно, це хтось із родичів.

Я підвела погляд/очі. Він тримав у руці фотографію. Саймона. Я й забула, що залишила її на дивані.

Мій племінник, – відповіла я.
Трохи схожий на стару даму, портрет якої висить у тебе в спальні. Твою пра-пра-пра-прабабцю, чи хто вона там.
Тільки одне «пра».

Я відразу напружилась всім тілом. Не могла згадати, куди поклала те запрошення. На ньому Метт нашкрябав «Візьми з собою когось, якщо хочеш». Воно лежало поряд з фотографією? Деніель помітив його чи ні?

У вас у всіх таке дивовижне волосся?
Воно всього-на-всього[Хоча І.Огієнко вважає: Всього-на-всього — це переклад вульгарного московського «всего на всего»; «на» ніколи в родовому відмінку не вживається, тому треба: всього-на́-все (та і в мові російській літературна форма тільки: всего на все) ] світле.

Певно, щось, що прозвучало в моєму голосі, примусило його дивно на мене глянути і повернути фото на місце.

Вибач. Воно просто тут лежало. Я не міг не помітити сімейну подібність.
Та нічого, - сказала я недбало. – Я знаю. Всі кажуть, що ми подібні.

Він побачив запрошення чи ні?

Варто зазаначити, що Деніель познайомив мене зі своїми батьками через місяць після першого побачення. Ми разом вечеряли. Вони живуть саме там, де, за загальним уявленням, і мають жити поважні вчені/науковці – у гарному «древньому» будинку з дощечкою із прізвищем на стіні, в районі, що називається Апекс, поряд з університетом. На стінах картини – оригінали, не копії, то тут, то там валяються важкенькі скульптури. Меблі на вигляд старі й/та солідні, і вилискують так, як можуть вилискувати тільки меблі, які любовно натирали/них раз на тиждень щонайменше останні сто років. Там, звідки я родом, такий безумовно хороший/добрий смак, а, разом з тим, любов до матеріального, яка/що стоїть за хорошим смаком/ним, заслужили би на певний осуд/певного осуду. Але я знаю, що це – різновид аристократичної зверхності, і, чесно кажучи, я вважаю їхній будинок ра/швидше цікавим, аніж претензійним.

Тим не менш/Проте/Втім/Однак, того вечіра я почувалась ніяково. Не дивлячись на оздоблення – ми вчотирьох вечеряли в їдальні з багряними шпалерами і овальним столом, за яким можна було розмістити якнайменше дванадцятеро – батьки Деніеля здалися мені тривожні /стурбованими. Вони обидва говорили надзвичайно виразно і надзвичайно впевнено/переконано у власній правоті, й постійно сперечалися один з одним[це коли стосується чоловіків, коли обох статей – одне з одним], отож атмосфера була напружена через обмін перериваннями, непогодженнями та шпильками. Час від часу один із них раптово згадував про нашу присутність, припиняв чіплятися до іншого, дивився стривожено і говорив щось на зразок: «Деніелю, ти б налив Кетрін ще вина», – а потім відразу продовжував поєдинок.

Деніелева мама сказала щось подібне на кшталт: «Деніелів батько прагне тебе переконати в тому і тому, Кетрін». Вона здіймала на мене елеґантську брову, вимагаючи, щоб я посміялася з абсурдності того-то і того-то. Вона – жінка висока, худорлява, з яскравою зовнішністю, волоссям більш/швидше сріблястим, аніж сідим/сивим, що коротко підстрижене на потилиці, а спереду обрамляє обличчя чіткими пасмами.

Деніелів батько, що, хоч і нижчий за неї, але вигляд має владний, масивний та безжалісний, заледве стримував енергію, всміхнувся, втерся серветкою так, що якимось чином нагадував/скидався на стрільця, який спокійно прицілюється. Він посилався/поклика́вся на свою дружину як «почесна пані доктор». «Почесна пані доктор намагається перетягнути тебе на свій бік, Кетрін. Не дозволяй себе обманути. На її боці нема логіки…».

Я сиділа і слухала їх, і нервово відповідала, коли було треба, дивуючись, як цим двом, за генетичним щасливим випадком, випало народити такого врівноваженого і байдужого до суперечок Деніеля.

Деніель ховався за тушкованою олениною, не звертаючи на них жодної уваги/зовсім на них не зважаючи. Я була вражена його хоробрістю показувати їх – якби це були мої батьки, я би заперечувала, що їх знаю – і очікувала, що він потім за них вибачиться. Але він не вибачився. Здавалось, він вважав, що ці люди абсолютно нормальні.

Він сприймав/вважав як даність/самоочевидне, що мені вони сподобаються, або, якщо/коли ні, то, що я, якнайменше, заради нього буду до них терпимою. І справді, коли я краще з ними познайомилась, то почала відчувати до них більш-менш приязнь, більшою чи меншою мірою, за умови, що наше спілкування було дозоване. Вони обидва/оє були до мене привітні, і я справді вважаю їх цікавими людьми. Крім того, завдяки випадку чи ні, але вони народили Деніеля, тому аж зовсім поганими бути не можуть.

Але основне – Деніель сприймав як даність/вважав самозрозумілим, що я маю з ними познайомитись. Він сприймав це як щось, що треба зробити, коли з кимось маєш близькі стосунки – познайомити із родиною. Після першої зустрічі ми почали збиратися разом досить часто, десь раз в місяць чи близько до того. Деколи ми приїжджали до них, часом вечеряли разом в ресторані в центрі міста. Вони телефонували Деніелю/ові, і він проголошував, що час відвідати «поле бою», бо так він їх називав. Він мав на увазі, що ми поїдемо разом. Так ми й робили.

Звісно, Деніель очікував, що я чинитиму так само. Зі мною ситуація була інша через відстань, але, все ж, я знаю, що його дивувало, – більше, ніж дивувало, – що я ще його не брала з собою додому. Я це точно знала, бо приблизно за місяць до того, як отримала запрошення від Саймона, він, фактично, сам про це сказав.

Одного вечора ми розважались з друзями, колегою з факультету і його новою дружиною, які/що розказували, як вони вперше відсвяткували Різдво зі своїми родинами. Вони провели Свят-вечір із його родиною, а святкувати Різдво поїхали на гостину до її батьків. Ця домовленість нікого не потішила, їм ще й довелося між святами їхати сто миль у завірюху. Оповідали вони весело, але мені їхня розповідь здавалась печальною/сумною. Деніель був на диво тихий по дорозі/дорогою додому і я вирішила, що йому ця історія здалася печальною/сумною теж. Я сказала щось на зразок: «Ну, добре, хоч що вони хоч можуть над цим посміятися», а Деніель відповів: «Угу». А потім, по хвилині мовчання, промовив:

- Кейт, куди ми прямуємо?

Я подумала, що він має на увазі, куди ми поїдемо – до нього чи до мене. Він орендував останній поверх занедбаного старого будинку десь за півмилі від університету. Квартира темна, незграбна, з маленькими вікнами і великими, приземкуватими, занадто діяльними батареями, які продукували тепло такими кількостями, що йому доводилося увесь рік тримати вікна відчинені, але простору не бракувало, чого далеко на сказати/аж ніяк не скажеш про мою комірку, тому ми проводили більшість часу там. Я відповіла: «До тебе?»

Кермував Деніель. Мені завжди подобався його профіль – як у приязного сокола – але зараз/тепер, коли його час від часу накривало світлом машин, що їхали назустріч, вигляд у нього був незвично серйозний. Він поглянув на мене і сказав: «Я не це маю на увазі».

Щось у його голосі примусило моє серце стиснутись. Деніель нічого ніколи не драматизував. Він з гумором ставився до життя, або ж створював таке враження про себе, але незалежно від того, що обговорювалося, його тон завжди був веселим і трішки здивованим. Таким він був і тепер, але я відчувала в глибині щось іще, а що саме – впевнена не була. Тому перепитала:

Перепрошую. Що ти маєш на увазі?

Він завагався, але відповів:

Ти розумієш, що ми з тобою зустрічаємося вже більше року?
Так. Так, я знаю.
Справа в тому, що я не впевнений, що ми…до чогось ідемо. Я не маю жодного уявлення, як ти ставишся до…ну, до всього, насправді. Чи ці стосунки для тебе важливі.
Важливі, – відповіла я швидко, дивлячись на нього.
Наскільки важливі? Не дуже важливі? Досить важливі? Дуже важливі? Вибери варіант.
Дуже. Дуже важливі.
Що ж, яке полегшення…

Якийсь час він мовчав. Я теж нічого не казала. Сиділа напружено, тримаючи руки на колінах.

Він сказав:

Але, справді, немає нічого….немає нічого, що б це показувало, знаєш. Що ці стосунки важливі для тебе. Я маю на увазі – про що ми розмовляємо? Про роботу. Про друзів і колег, в основному, але в стосунку до їхньої роботи. Ми спимо разом, це чудово, – справді чудово, але потім ми закутуємось кожен у свою ковдру і розмовляємо про плани на завтрашній робочий день. Робота важлива. Звісно. Але ж не тільки вона, правда?

Він зупинився на червоне світло і втупився на/у світлофор так, ніби чекав від нього якоїсь відповіді. Я теж на нього дивилась.

Я й досі маю відчуття, ніби майже нічого про тебе не знаю. – Він глянув на мене і спробував усміхнутися. – Мені би хотілося знати більше. Ми зустрічаємося довше року/понад рік і, думаю, я вже мав би добре тебе знати. Ти…я не знаю, чи правильно пояснюю, але…здається, є щось… – він відпустив кермо і показав руками, ніби впирається в стіну –...якийсь бар’єр. Десь на шляху. Ніби ти показуєш тільки певну частину себе….не знаю. Я не знаю, як це пояснити.

Хвилю потому він подивився на мене знову, і ще раз спробував усміхнутися. – А мене це гризе. Думаю, тобі варто знати, що мене це гризе.

Світлофор засвітився зеленим. Ми рушили.

Я злякалась. Я й подумати не могла, що він це відчував. Я завмерла від жаху, що все може бути скінчено/скінчитися, що він хоче порвати стосунки, і від шоку від/через усвідомлення, як багато він для мене значить.

Ви мусите зрозуміти: я ніколи не думала, що справді зможу кого-небудь полюбити. Наскільки/Скільки я знала, на моїй долі такого не написано. Чесно кажучи, я думала, що не здатна на таке глибоке почуття. Коли я «знайшла» Даніеля, якщо це можна так назвати/сказати, думаю, я була вражена самим фактом його існування. Я не прислуховувалась до своїх почуттів аж занадто, і не дозволяла собі ними мучитись, певно, бо боялась, що/ану виявиться, що я так його люблю і він мені настільки/так потрібен, що він буде просто зобов’язаний зникнути. Люди, яких я люблю і які мені потрібні, мають звичку зникати з мого життя. З цієї ж причини я не дозволяла собі думати про майбутнє – спільне майбутнє – занадто багато. Просто сподівалась на краще.

Але сказати це все вголос я могла хіба що під прицілом. На той момент я цього й не усвідомлювала. Я й не думала про наші стосунки як про щось, що має рости чи розвиватися – мені ніколи не спадало на думку, що це необхідно чи навіть бажано. Я покладалась на долю; думала, що ми або будемо разом, або ні, і я на це не дуже можу вплинути. Сподівалась на краще. Припускаю, це як вести машину із заплющеними очима.

Я не знала, що йому сказати. Як зробити так, щоб він зрозумів. Я дуже засмутилась. Я промовила:

Деніелю, мені просто не дуже добре вдається…говорити про такі речі. Про кохання і все таке. Але це не значить, що я його не відчуваю.
Знаю. Але проблема не тільки в цьому, Кейт.
То в чому ж?

Якийсь час він мовчав. А потім відповів:

Ти могла б дозволити мені бути частиною інших аспектів/сторін твого життя. Інших речей, важливих для тебе.

Він не сказав прямо: «Ти могла би познайомити мене зі своєю сім’єю», але я знала, що це малося на увазі, хоча би частково. Малося на увазі, що, для початку, мені було варто взяти його з собою додому і познайомити з Люком. І з Бо. І з Меттом.

Справа в тому, що я саме про таке й подумати не могла. Не знаю, чому. Й досі не розумію. Я знала, що вони йому сподобалися б, знала, що він сподобався б їм, але, незважаючи на/попри це, і подумати про таке не могла. Безглуздя. Сказала собі, що це безглуздя.

Він завернув у провулок і зупинив машину на узбіччі. Я не знаю, як довго ми там стояли, двигун працював, хурделиця завивала за вітровим склом.

Я промовила до нього: «Я спробую, Деніелю. Чесно, я постараюсь».

Він кивнув. Мені хотілося, щоб він щось сказав, – сказав, що зрозумів, але ні; він завів машину і відвіз мене додому. З того часу/Відтоді минув місяць, і ми про це не згадували. Але це стояло між нами. Не зникло.

Отож, я знала, що він відчує, якщо побачить запрошення від Метта. Він вважатиме, що це ідеальна можливість. Насправді, так і є.

Він поставив фото Саймона на стіл, обережно, ніби здогадався, що воно було для мене особливе. І через його обережність я майже змогла його запросити, просто там. Майже змогла примусити себе перемогти свій супротив чи що то/щось таке. Але у моїй свідомості відразу ожив образ Метта, яскравий, бо недавно він мені снився, і раптом я уявила їх двох, їхнє знайомство, дуже чітко. По/Усміхаються, потискають долоні. Побачила так ясно: Метт питає, як ми доїхали, Деніель відповідає, що добре. Приємний сценарій. Вони вдвох ідуть до будинку. Метт каже: «Ви ж працюєте в університеті, правда ж? Займаєтесь мікробіологією, Кейт казала…» І відразу неприйняття поглинуло мене, аж за/перехопило подих/дух. Я поглянула на звіти, в роті гірчив металевий присмак.

Кейт?

Я знехотя підвела на нього очі. Він дивився на мене насуплено, збентежений. Деніель Крейн, наймолодший професор зоологічного факультету зоології, стоїть посеред моєї кімнати, збентежений, бо дещо в його житті не зовсім ідеально.

Я хотіла сказати: тобі це дісталось так легко. Так легко. Ти важко працював, але з тобою завжди була удача, закладаюсь, ти навіть цього не розумієш. Ти розумний чоловік, я знаю, я цього не заперечую, але мушу сказати, що в порівнянні з ним/супроти нього – звичайний. Не видатний. Не порівняти з Меттом.

Щось негаразд?
Ні,– відповіла я. – А що?
Ти якась така...

Я очікувала, що Деніель продовжить, але він не став. Взяв чашку кави, зробив ковток, все ще дивлячись на мене. Я подумала: не можу. Просто не можу. Якщо він побачив запрошення – що ж, погано. Так тому й бути.

Я сказала:

Майже закінчила, – і продовжила читати.