r2u.org.ua / e2u.org.ua

той самий параграф двічі вставлено

бгатьох
мільйон мільйону частку
пожируть

дякую. не знаю, як видалити
щодо мільйон мільйонну, то поки не знаю, як подати ліпше:
less than one million millionth

5. Наука і релігія
Ми повинні навчитися жити з тим, що деякі розбіжності неможливо розв’язати.

5.1. Вступ
В останньому розділі ми побачили, що філософські припущення мали сильний вплив на думки фізиків про походження та природу Всесвіту, зокрема щодо існування багатосвіту. Неодноразове використання слова «реалізм» у популярних працях науковців часто поєднується з невисловленими припущеннями стосовно того, що таке реалістичний погляд, а що ні; часто сприймається як аксіома, що автор – реаліст і тому його/її опонент вочевидь введений в оману. Переконання науковців варіюються від "простого" платонізму до широкого спектра явно релігійних (або антирелігійних) переконань. У п. 2.7 ми також побачили, що не можна зрозуміти історичний розвиток християнства без посилання на святого Авґустина і не можна зрозуміти святого Авґустина без посилання на Плотіна та Платона. Внесення розділу про релігійну віру виправдане як через її непрості стосунки з наукою, так і через те, що це третій притулок платонізму, центральної теми цієї книжки.
Якщо зайти до книгарні Блеквела в Оксфорді, то можна з’ясувати, що тут продається кілька тисяч книжок з теології та релігії. Багато з них містять розділи про гаданий конфлікт між наукою та релігією. Тому, перш ніж спробувати сказати щось важливе, необхідно накласти жорсткі обмеження. Також важливо визнати принципові розбіжності щодо відповідей на важливі релігійні питання та навіть щодо того, які питання релевантні. Джон Гедлі Брук описав проблему так:

Нема такого поняття, як зв’язок між наукою та релігією. Це те, що різні люди та спільноти зробили з нього в безлічі різних контекстів. Мало того, що проблематична межа поділу між ними зсунулася з часом, так ще існує високий ступінь штучності в абстрагуванні науки та релігії попередніх століть, щоб побачити, як вони були пов’язані.[1]

Візьмімо, наприклад, Декарта. Він вважав свою механістичну філософію вмонтованою в його загальні релігійні переконання про відносини між Богом і людиною. На жаль, іншим виявилося занадто легко розірвати його зв'язок між тілом і душею і використовувати його механістичну філософію для підтримки своїх власних переконань. Його система привела зрештою до редукціонізму та матеріалізму. Ньютона спіткала подібна доля. Він провів таку ж частину життя, займаючись своїми (єретичними) релігійними переконаннями, як і фізикою. Загальний схоліум «Принципів» свідчить, що він вважав Сонце, планети, комети та зорі такими, якими спроєктував Бог, якому згодом не потрібно було діяти на них, хоча він всюдисущий. Протягом століття деякі вважали, що закони Ньютона дають повний виклад руху планет і не потребують посилання на Бога. Зростання знань у XVII столітті та пізніше поступово змушувало людей спеціалізуватися на конкретних галузях науки і привело до відокремлення науки від теології. Ідея, що вони стосуються різних типів питань, тепер часто вважається самоочевидною, але так було не завжди. Релігійні фундаменталісти досі не визнають цього, і з цієї причини їх часто висміюють ті, хто вважає, що вони не засвоїли научок останніх трьох століть наукового прогресу.
У цьому розділі не робиться спроба відобразити схему змін у віруваннях протягом віків, його присвячено деякому сучасному ставленню до науки та релігії. Навіть це Геркулесове завдання, але не слід вважати, що дебати з часом ставали витонченішими. Дедалі гостріші суперечки щодо теорії еволюції Дарвіна в США часто ігнорують дві інші важливі проблеми, які хвилювали людей у ХІХ столітті. Першим було систематичне вивчення геологічних шарів та кам'янин, які вони містили, що розпочалося наприкінці XVIII ст. Це робило історію створення в Книзі Буття повністю неправдоподібною, якщо сприймати її буквально, особливо після того, як відкриття радіоактивності дало змогу забезпечити абсолютне, на відміну від відносного, датування шарів. Незалежно від цього зростання вищої критики (Higher Criticism) – детального аналізу Біблії, що розглядається як низка історичних текстів – викликало величезну суперечку. Вона стрімко розвивалася в ХІХ столітті в Німеччині, але її випередив один з найперших філософів-раціоналістів, Барух Спіноза, у своєму «Теологічно-політичному трактаті», опублікованому в 1670 році. Її зростання ускладнювало представлення Нового Заповіту як розповіді очевидців про реальні події. Протягом ХХ століття багато провідних теологів реагували на це, дедалі більше зосереджуючись на етичних та духовних посланнях у Біблії, або підкреслюючи цінність міту, який розглядали як щось поза рамками раціонального аналізу.
У фізичних науках деякі з тих, хто не сповідує релігійних переконань, створюють замінники, які забезпечують їм певний тип комфорту. Ми бачили, що чисті математики можуть оголосити себе платоністами, тоді як фізики можуть воліти за краще вірити в кілька паралельних всесвітів, ніж у Бога-творця. Тим, хто не поділяє їхніх переконань, очевидно, що вони мають метафізичний характер і що і ті і ті залежать від присвоєння математиці містичного статусу. Такі переконання не можна довести, але їх природу слід визнати. Це ж стосується і релігії. Нашим завданням не може бути доведення або спростування догматів деяких чи всіх релігій шляхом наукового аналізу. Можна просто спробувати зрозуміти, чому люди мають такі переконання і вивчити їх внутрішню послідовність та релевантність до етичних проблем, які постають перед наукою.
Те, що пишуть люди про релігійну віру, так сильно залежить від їхнього власного походження, що мені слід розкрити своє власне. Мій батько виріс у суворій баптистській громаді в містечку Валійської долини Тредегарі, де регулярно проповідували прокляття. Він відмовився від своєї віри, бувши дорослим, і я виховувався в нерелігійній атмосфері. Не дивно, що в підлітковому віці я був атеїстом, хоча відтоді рухався до гуманізму. Цей розділ – результат. Він виражає моє незадоволення тим, що пишуть про релігію і науковці, і теологи. Науковці несуть відповідальність за дослідження величезних розмірів, віку та різноманітності Всесвіту та зростну єдність наших знань про нього так само, як релігійні лідери зобов'язані це визнавати. Кілька згаданих нижче науковців отримали Темплтонівську премію, яка присуджується за розуміння або відкриття про духовні реалії. Я не переконаний, що глибина поглядів їхніх і лавреатів Нобелівської премії порівнянна.
Гуманісти, на прикладі Конфуція і Сократа, мають два характерні переконання. По-перше, вони не приймають тверджень або цінностей, основаних винятково на авторитеті, а шукають доказів, перш ніж прийти до судження. Зокрема, вони підтримують наукову справу. Друге, можливо, навіть важливіше, полягає в тому, що гуманісти намагаються вдосконалити себе морально і спочувати всім іншим людям не через сподівання на винагороду в якомусь майбутньому житті, а заради себе. Деякі гуманісти поділяють конфуціанський оптимізм, що люди по суті доброчесні, за винятком випадків, коли вони зазнали злого впливу протягом свого життя. Хоча вони не визнають надприродних поглядів на дійсність, їхні переконання сумісні з поглядами певних релігійних сект. Комусь може здатися, що відмінність між гуманізмом та атеїзмом невелика, але вона життєво важливо. Гуманізм робить позитивні твердження про людські цінності, тоді як атеїзм – це лише твердження, що Бога немає. Питання про те, чи атеїзм – квазірелігійна віра чи відмова від релігійної віри – не цікаве. Вжливіше те, що не доповнений деякими іншими переконаннями, він не забезпечує підтримки етичної поведінки, залишаючи тих, хто відданий йому, самотніми дрейфувати в океані, в якому кожна дія дорівнює за цінністю будь-якій іншій дії. Гуманізм зазвичай розглядають як світський рух, але він непомітно переходить у релігійний гуманізм, а потім унітаризм. Багато критики традиційних догм, представлених нижче, сприйняли б багато унітаріїв.
У цьому розділі розглядаються способи опису релігійного світогляду та питається, чи сумісний він із науковим світоглядом, який наразі веде західне суспільство. Перше питання досить важке, бо богослови визнають, що вони не змогли дати всебічного означення релігії. А що це так, то відповідь на друге питання залежить від конкретної розглядуваної релігії.
Є ще одне, простіше, питання. Чому люди так палко не погоджуються щодо релігійних питань? Практично все, що написано з цього приводу, – це спроба виправдати переконання автора та вказати на помилки інших людей, якщо їх розглядати з погляду автора. Можливо, це неминуче: якщо ви справді вірите у власний світогляд, то не зможете легко брати до уваги кардинально інакший. Однак, якщо ви справді намагаєтеся з’ясувати, чому інша людина, що має значний інтелект, дотримується переконань, які він (або вона) має, то можете сподіватися визначити питання, що їх можна переконати переглянути – або які ви хочете розглянути. Альтернатива до терплячої дискусії – конфронтація, часто через поєднання тенденційних аргументів та насмішок. Її мета – не змінювати погляди опонента, а переконувати інших, що переконання опонента не заслуговують на жодну прихильність. У деяких ситуаціях це може привести до соціальної або навіть юридичної дискримінації. Це навряд чи веде до зникнення системи переконань опонента, щонайменше, у релігійному контексті.
Багато хто з тих, хто критикує релігійну віру, представляють пародії на те, у що насправді вірять помірковані релігійні люди. Щоб уникнути цієї пастки, я базував свої коментарі щодо християнства на широких цитатах людей, яких у своїх галузях слід вважати основними авторитетами. Я не претендую на згоду з усім, що вони написали, але незгода сильно відрізняється від перекручування, а останнього є багато в письмових згадках. Я легко визнаю, що не поглинув увесь спектр богословської літератури, але якщо видатні богослови не можуть дійти згоди щодо основних аспектів їхніх систем вірувань, то на них лежить обов’язок зробити краще, а не на мені прочитати все, що вони написали. Читаючи апологетичні твори, швидко розумієш, що вони зазвичай спрямовані на вірян, які хочуть бути певними, що їхні переконання розумні; тому сторонній людині легше побачити недоліки в слабко побудованих аргументах, ніж тим, хто поділяє переконання автора.

Означення науки
Науку можна описати досить точно. Дійсно, ми можемо заручитися допомогою юристів через судовий процес у США щодо того, чи наука про створення насправді наука. Нижчезазначене взяте з рішення судді Джонза в судовому процесі "Інтелектуальний проєкт" у Дуврі, Пенсильванія, 2004 р.:

Починаючи з [XVII ст.], наука була дисципліною, в якій перевірність, а не будь-який церковний авторитет чи філософська узгодженість, – мірило цінності наукової ідеї. Свідомо опускаючи богословські чи «остаточні» пояснення існування чи характеристики природного світу, наука не розглядає питань «значення» та «мети» у світі. Хоча надприродні пояснення можуть бути важливими і мають заслуги, вони не частина науки. Цю самонакладену наукову конвенцію, яка обмежує дослідження перевірними, природними поясненнями про світ природи, філософи називають «методологічним натуралізмом».[2]

Опис науки судді Джонза дуже близький до поглядів Національної академії наук США, на які він покликається кілька разів. Однак, слід визнати, що науковці іноді роблять пророчі твердження, які набагато випереджають те, що перевірне. Очевидним прикладом, який уже обговорювався, була Кеплерова заява, що планети – це звичайні матеріальні тіла, які підлягають тим же фізичним законам, що й тіла на Землі. Закони, що керують рухом земних тіл, були значною мірою невідомі на той час, і його пророцтво Ньютон правильно довів через майже вісімдесят років. Рутинна наука може бути систематичною, але шаблонноруйнівні ідеї часто ні.
Один із фундаментальних аспектів наукового мислення – те, що воно не залежить від думок чи переконань навіть його найбільших героїв, таких як Ньютон та Дарвін. Їхні монументальні книги важливі для істориків науки, але не для науковців. Обидві їхні теорії розвинулися, і навіть були модифіковані способами, яких вони не передбачали. Ми захоплюємося тим, що вони започаткували абсолютно нові напрями мислення, які виявилися надзвичайно плідними, але віримо тому, що вони написали, тією мірою, якою це робимо, бо ми самі можемо самостійно перевірити їхні твердження. На жаль, наука має і авторитарні аспекти, через витрати та навчання, необхідні для розуміння та перевірки її теорій. Попри це, один із гарантованих способів отримання Нобелівської премії – доведення того, що встановлена і важлива теорія помилкова – що визнаніша, то краще. Культура процвітає на розбіжності, а не на спробах її придушити. Нечисленні винятки з цієї відкритості здебільшого є в медицині, де неправильна наука іноді переконувала громадськість відмовитися від методів лікування, яке врятувало б багато життів.
Мета наукових досліджень – створення теорій, які дають успішні передбачення та розуміння широкого кола явищ. Вони завжди тимчасові, в тому сенсі, що вони можуть бути переглянуті в якийсь час у майбутньому, але це не означає, що вони не більш ніж історії, які науковці вважають правдоподібними. Ньютонову теорію гравітації переглянув Айнштайн, але вона все ще використовується для обчислення орбіт планет, комет і космічних зондів, і дає надзвичайно точні результати. Міт про те, що легко створити кілька правдоподібних загальних теорій, які однаково добре пояснюють спостереження, абсолютно помилковий – для створення навіть однієї можуть знадобитися десятиліття інтенсивних зусиль. Філософи можуть зазначити, що це твердження залежить від надання чітких критеріїв правдоподібності, але це рідко справжня проблема в наукових контекстах.

Природа релігії
Релігія – набагато складніше поняття, ніж наука. Дійсно, теологи погоджуються з тим, що неможливо дати означення релігії, застосовне до всього, від саєнтології та будизму до марксизму. Нам буде корисно розділити релігійну віру на нижчезазначені дуже орієнтовні категорії. Багато тверджень у цьому пункті широкі узагальнення: християнство, іслам та юдаїзм містять багато сект із кардинально різними поглядами на фундаментальні аспекти своєї релігії та важливість різних ритуалів. Аргументи з приводу цих внутрішніх відмінностей часто запекліші, ніж дискусії між людьми з різними релігіями.
Деякі категорії релігійного переконання
• Переконання, що мають релігійний характер, але не мають конкретного ритуалу чи іншого змісту, наприклад деякі форми пантеїзму. Вони поширеніші, ніж можна було б очікувати серед науковців.
• Переконання, що між наукою та релігією не існує конфлікту, бо вони зачіпають незв'язані сфери дискурсу – факти та етику. Ґулд називає їх магістраліями, що не перекриваються (non-overlapping magisteria – NOMA).
• Переконання, що наука та релігія суттєво перекриваються, і що вони врешті-решт примиряться та підтримуватимуть одна одну без жодної компрометації.
• Фундаменталізм. Він стверджує, що якась конкретна релігійна традиція містить повну істину. Коли інші переконання суперечать йому, вони просто хибні, і рішучі заперечення проти них виправдані.
Люди зазвичай належать до релігії через громаду та соціальне середовище, в якому вони були виховані. Як наслідок, деякі оборони певних релігій і сект, безперечно, ґрунтуються більше на знайомстві, ніж на раціональних міркуваннях. Є такі, хто вважає, що всі релігії – це різні шляхи до одного і того ж Бога, але інші так само щиро стверджують, що власна релігія має винятковий доступ до істини. У дальших кількох параграфах я перелічу кілька відмінностей між деякими основними світовими релігіями, не прагнучи до вичерпності. Дехто може вважати це свідченням багатства людської культури, але вони також свідчать про фундаментальні розбіжності. На жаль, є мало доказів того, що вони розв’язуються з плином часу; насправді дехто сказав би, що напруженість між основними релігіями гірша, ніж була кілька десятиліть тому. Частково це пов’язано з інформаційними медіями, які дуже швидко поширюють погані новини по всьому світу і мимоволі спонукають людей у різних культурах ставати одне супроти одного. Звісно, є люди, які використовують цю нову форму пропаганди.
Нижчезазначене може здатися очевидним для багатьох, але його потрібно сказати.
Релігія – це набагато більше, ніж питання прихильності до певного набору теологічних пропозицій.
Результат цього – те, що невірянам може здатися сумнівом у конкретній вірі, наприклад, чи Біблія – буквально пряме Боже слово, віряни трактують як напад на їхнє почуття ідентичності та на громаду, до якої належать. Дійсно, вони можуть мати рацію: відмова від такої віри чи навіть ставлення її під сумнів може привести до вигнання їх із громади. Дуже важко подолати цю проблему. Можливо, переконання, що розв’язок повинен існувати, – сама по собі риса західного раціоналізму.
Якщо обмежитися основними світовими релігіями, ми виявимо, що, попри сильну відмінність, усі вони містять три компоненти: ритуальні практики, вірування та етику. Вони не мають однакового значення в усіх випадках, і їх не завжди легко відрізнити. Нижченаведені приклади відмінностей між релігіями лише ілюстративні, і ми не стверджуємо, що вони формують ядро вірування релігій. Ортодоксальні євреї менше наголошують на віруванні і більше на дотриманні єврейського закону, або Галахі; це ґрунтується на інтерпретаціях Тори поколіннями вчених. Християнство не має таких суворих правил, але воно сильне догмами і віруваннями; до них належить воскресіння Христа та тривання душі після смерті. Більшість релігій має певну форму Бога, але в індуїзмі їх багато, тоді як будисти не вірять у найвищого творця.
Багато католиків шанують Діву Марію майже як божественну фігуру – значну частину другої енцикліки Папи Бенедикта, листопад 2007 року, становить декларація про її фундаментальну роль у католицькій вірі. Вона має активну програму проголошення людей святими, і її нинішній список з понад десяти тисяч святих може незабаром поповнитися матір’ю Терезою з Колкати. Для того щоб бути оголошеним святим, потрібно засвідчити хоча б два чуда. Наразі протестантські церкви не роблять людей святими і різною мірою з підозрою ставляться до святості.
Ставлення юдаїзму та ісламу до ідолопоклонства, поклоніння ідолам, просте: воно заборонене, і це правило сприймається дуже серйозно. Католики та православні християни шанують (але не поклоняються) величезній кількості різноманітних ікон святих, Діви Марії та Христа; запеклим запереченням проти цього з боку іконоборців протягом кількох десятиліть врешті-решт поклали край, коли їх відлучили на синоді в Константинополі 842 року. Протестанти мають різні практики, але багато хто обмежує своє використання ікон для поклоніння перед Христом на хресті. Відмінність ікон як символів та ікон як ідолів залучає звивисті теологічні аргументи. Для сторонніх людей очевидно, що вони покликані виправдати практику відповідної секти. Ці розбіжності й досі провокують пристрасті і спричинили тенденційні варіації в перекладах Другої заповіді. Індуїзм значно спокійніше ставиться до використання релігійних образів.
В ісламі, природи чоловіків і жінок повинні бути різними, і це внесено в ісламське право. Католики погоджуються з цим стосовно їхньої ролі в церковній ієрархії, тоді як англіканська спільнота глибоко розділена з цього питання. Багато протестантських сект надає жінкам по суті такий же статус, як і чоловікам, як і законодавство більшості західних країн. Юдаїзм надає чоловікам і жінкам різні релігійні ролі й передає релігію від покоління до покоління по жіночій лінії.
Читачі помітять, що я присвячую значну кількість сторінок у цьому розділі, коментуючи різні книжки Кіта Ворда, донедавна професора богослів’я в Оксфордському університеті. Я роблю це через його зацікавленість у відносинах між наукою та релігією і тому, що вважаю його послідовним і раціональним – дарма що я не погоджуюся з його релігійною позицією. Без сумніву, я міг би вибрати когось іншого, але Ровен Вільямз, нинішній архієпископ Кентерберійський, був би поганим вибором, тому що я належу до багатьох людей, які не можуть зрозуміти багато чого з того, що він написав.
Ворд погоджується з великою частиною того, що написано вище. Ось цитата з його книжки "Бог, віра і нове тисячоліття":

Різні релігії мають різні вірування, і навіть різні християни мають відмінні вірування одне від одного. У цій книжці я не намагаюся знайти спосіб, яким такі, здавалося б, непримиренні переконання можна якось гармонізувати. Насправді, я думаю, що подібні програми ніколи не зможуть створити якусь загальну згоду в релігії, бо ортодоксальні віряни в кожній релігійній традиції їх відкидатимуть.[3]

Такі твердження роблять завдання невірянина, що намагається зрозуміти релігійну віру, майже неможливим. Якщо хтось запитає богослова, як узгодити два, здавалося б, взаємно несумісні вірування, можна сказати, що те чи інше більше не частина основних релігійних вірувань, або що більшість релігійно поінформованих людей тепер згодні з тим, що їх слід тлумачити метафорично. Проблема полягає в тому, що звичайні прихильники цього, схоже, не знають. Богослови різних сект і релігій аргументовано обговорюють подібні питання, але вони часто не можуть дійти згоди з догматичних питань. Як результат, врешті-решт багато людей, які не є релігійно віддані, перестають слухати.

Фундаменталізм
Кожна з трьох авраамічних релігій за останні кілька століть пережила різноманітні фундаменталістські рухи; інколи вони були менш активними, але в останні десятиліття становили значну загрозу домінантному секулярному раціоналізмові західних суспільств, особливо в США. Ми зосередимося на протестантському фундаменталізмі, який він є тепер, і навіть тоді надамо лише узагальнений миттєвий знімок.[4]
Протестантські фундаменталісти ставлять Біблію в центр віри і відкидають ліберальні ревізіоністські інтерпретації, прикладом яких служить англіканська церква. Вони стверджують, що Біблія строго безпомилкова, тому що це пряме слово Бога, і вважають її надійним викладом подій, що насправді сталися, як описано. Вони рішуче відкидають концепцію вищої критики.
Ніколи не зрозуміти фундаменталізм, якщо розглядати його як інтелектуальну позицію. Він ґрунтується на соціальному/політичному неприйнятті панівного секуляризму західного суспільства, що, як вважають, відмовилося від загальноприйнятих моральних цінностей, замінивши їх прославленням матеріального споживання, яке стає дедалі виродженішим. Науку не розглядають (фундаменталісти) як визвольну силу, коли її безжально використовують для забезпечення політичних і матеріальних інтересів домінантних груп, як вдома, так і за кордоном. Багато науковців поділяє це занепокоєння, але їхні докори сумління мають незначний ефект. Зростна терпимість Заходу до різноманітних сексуальних та інших способів життя розглядається як ще один доказ морального загнивання та як загроза сімейним цінностям. Теорія еволюції трактується як замах на буквальну істину історії Буття. Серйозний недолік деяких груп фундаменталістів – у них нема спочуття до тих, хто не належить до їхньої власної секти; чужих людей відправляють у пекло, а іноді вбивають без явного жалю. (Я не стверджую, що релігійні фундаменталісти унікальні в цьому аспекті, але дивно, що це походить від людей, які заявляють, що вони поклоняються Богові любові.)
Багато недавніх дебатів про взаємозв'язок між наукою та релігією були зосереджені на порядку денному американських креаціоністів. Стандарт обмінів був дуже низьким з різних причин, зокрема через низький рівень наукового розуміння значної частини населення та тенденцію преси повідомляти про розбіжності в сенсаційних виразах, щоб підвищити свої продажі. Згідно з серією опитувань «Гелап», близько 40 % населення Сполучених Штатів вважає, що Бог створив людей значною мірою в їхньому нинішньому вигляді десь протягом останніх 10000 років. Креаціоністи неодноразово намагалися внести якийсь тип «науки про створення» до навчальних програм середньої школи, але їм щоразу перешкоджали охоронці американської конституції.
Наука та креаціонізм так рішуче протистоять, що важко вести раціональну дискусію щодо їх відносних чеснот. На жаль, деякі люди з обох сторін дебатів використовують риторичні хитрощі, щоб перемогти своїх опонентів – серйозні перекручення та навіть відверті неправильні цитування, поєднані із заявами про те, що іншій стороні потрібно засвоїти вищі стандарти, коли вони пишуть. Неправильне цитування успішне лише в тому разі, якщо читачі не перевіряють посилання, а більшість цього не робить. Що більше хтось читає з цієї теми, то гірше може занепасти духом.
Розумні обговорення цих питань, на відміну від пристрасних, але непродуктивних дебатів, які привертають авдиторію, повинні бути поінформовані, але не обов'язково обмежуватися якомога більшою різноманітністю доказів. Історики, археологи, фізики, геологи, генетики та теологи розуміють, що знання потребують постійного повторного розгляду та перегляду. Всі вони вважають, що просте повторення традиційних вірувань не життєздатний варіант, якщо ретельні дослідження їх підривають. Немає простого ключа до всіх життєвих проблем, а якщо, здається, що він є, цілком може виявитися, що він не підходить до наступного замка.
Католицька церква, зокрема Папа Іван Павло ІІ, схоже, засвоїла цю научку і тепер тверда у своїй відданості теорії еволюції.[5] Англіканська церква визнала цю теорію набагато раніше і має вебсайт, присвячений її просуванню; зміст сайту близько відповідає сучасній науковій думці. На жаль, теологи часто відкидають християнський фундаменталізм як нерепрезентативний маргінальний рух, релігійні погляди якого не варті обговорення. Це серйозна помилка.
Християнські теологи ігнорують фундаменталістський виклик на свій страх і ризик. Це найбільша загроза раціональному мисленню та толерантності в наш час.
Консервативне євангельське християнство – це не лише американське явище. У промові, виголошеній у жовтні 2006 року, директор Річард Тернбул (Richard Turnbull) з Віклі-голу, Оксфорд, сказав, що «дев'яносто п'ять відсотків людей в [Англії] чекає пекло, якщо послання Євангелія не будуть втілені в життя». Далі він сказав: "Якщо ліберали прагнуть захопити теологічні коледжі, щоб справляти стратегічний вплив, першим кроком буде заохочення ліберальних євангелістів захопити євангельські коледжі. І я просто хочу привернути вашу увагу до цього виклику, не випускати його з уваги і не думати, що все гаразд».[6] Це не можна відкидати як окреме твердження когось, що не має жодного значення. Тернбула призначили на важливу посаду в теологічному коледжі Оксфордського університету люди, що, мабуть, знали, які його переконання. Попри широкі протести щодо його поглядів, він усе ще директор.
Існує ще одне пояснення широкого відкидання американцями теорії еволюції, що применшує релігійний аспект. У Сполучених Штатах та інших країнах є багато груп, які бажають вигадувати химерні пояснення небажаних фактів. Одне з останніх – спроба стверджувати, що Барак Обама став президентом шахрайським шляхом, на тій підставі, що він народився не в США. Той факт, що свідоцтво про його народження та багато інших доказів свідчать про те, що він народився в Гонолулу, не відхиляє таких неправдоподібних тверджень, бо вони ґрунтуються на глибоко вкоріненій потребі не визнавати його обрання, а не на раціональних аргументах. Теорії про те, що події 11 вересня організували ЦРУ, інші урядові установи чи навіть Мосад, можна охарактеризувати лише як параноїдальні, але їх вигадали європейські журналісти до того, як їх підхопили в США. Докази того, що наша передбачувана раціональність – лише тонкий шар поверх інших способів мислення, аж ніяк не обмежуються США. М’якший приклад – продовження існування астрології та публікація гороскопів багатьма журналами через довгий час після того, як зникла будь-яка можливість їх виправдання. Ніщо з цього не виправдовує нераціональність, але це попередження, що раціональний підхід до життєвих проблем не обов’язково переможе.

Етика
Хоча всі згодні з тим, що етична поведінка має найбільше значення, є глибокі розбіжності стосовно того, що це означає на практиці. Аргументи про те, чи аборти та евтаназія, якщо навести лише два приклади, можуть бути етичними за будь-яких мислимих обставин, викликають гострі розбіжності, що призвели до значних судових баталій. Можна підійти до теми з кількох досить різних поглядів.
Почнімо з обговорення основних стандартів, за якими можна вирішувати, правильні чи неправильні дії. Більшість релігійних авторитетів вважає очевидним, що етичні норми мусять ґрунтуватися на релігійній вірі. Їхній Бог, за означенням, добрий, і всі, що справді вірять у нього, неминуче мусять, як вони вірять, намагатися поводитися так, як він хотів би. І навпаки, стверджується, що без Бога не може бути абсолютних етичних стандартів, і людство було б загублене в морі релятивізму.
Скасування рабства забезпечує дуже неоднозначну підтримку цьому твердженню. На підтримку, слід зазначити, що квакери були однією з найдавніших спільнот, які виступали проти рабства в Англії та Пенсильванії, і значну роль у скасуванні рабства в Британії відіграли такі християни, як Вільям Вілберфорс та Томас Бакстон. Однак було б абсурдно характеризувати скасування рабства в Америці в ХІХ століття як рух християн проти решти, бо решта була також християнами, які вважали, що рабство та вищість білої раси санкціонував Бог, принаймні в південній частині США. Томас Джеферсон, який намагався (безуспішно) скасувати рабство у своєму першому проєкті Американської декларації незалежності 1776 року, не був християнином у жодному загальноприйнятому розумінні. Бувши деїстом і глибоко зацікавленим духовними питаннями, він вважав більшу частину Нового Заповіту, зокрема народження від діви, воскресіння та всі аспекти, що мали будь-який чудесний компонент, абсолютно фальшивими. По суті, він надавав великої ваги етичним аспектам Ісусового вчення, а решту відкидав. Джордж Вашинґтон так само виступав проти рабства. Він чітко усвідомлював важливість релігії для інших, але дуже важко знайти докази його особистої віри. Джон Квінсі Адамз, шостий президент США, ще один відданий противник рабства, був унітарій.
Щоб не думалося, що вищенаведені коментарі вибіркові та тенденційні, дозвольте мені зазначити, що англіканський декан Королівського коледжу Лондону Річард Берідж (Richard Burridge) сказав майже те саме на лекції, яку він прочитав у Вестмінстерському абатстві в травні 2007 року. Він заявив, що у вісімнадцятому та дев'ятнадцятому столітті рабство розглядали як "біблійну" доктрину, підтримувану законами Бога та людським законом, тоді як аболюціоністів розглядали як небезпечних лібералів, що підбурювали до заколоту і революції.
Хоч би що доводив наведений вище приклад, Конфуцій, Сократ, Арістотель та інші вважали етику дуже важливим предметом задовго до християнської ери. У недавньому минулому деякі основні етичні дебати проводили швидше соціальні, а не релігійні сили. Дійсно, прогресові прав жінок активно перешкоджали багато найбільших релігій, і досі перешкоджає ісламське право. Етичну основу для прав жінок забезпечив утилітаризм, філософська теорія, яку розробили Джеремі Бентам, а пізніше Джон Стюарт Міл, ранній гуманіст. У чудовому есе Міла «Поневолення жінок», написаному в 1869 році, аргументація на користь їхньої емансипації представлена в термінах природної справедливості та людської гідності, майже без покликань на релігію. Забезпечення університетської освіти жінкам очолив Університетський коледж Лондону в 1878 році; не випадково, що коли він був заснований у 1826 р., то став першим англійським університетом, який приймав студентів, незалежно від їхньої релігійної належності. Рух за надання жінкам рівних прав на освіту успішно завершився лише в 1970-х та на початку 80-х років, коли капітулювали останні бастіони чоловічої вищості, зокрема Оксфордський та Кембридзький університети. Дебати були сформульовані не релігійними термінами, а зосереджені на руйнівному впливі, який може спричинити прийняття великої кількості жінок (на студентів чоловічої статі), і навіть на тому, чи не буде це марною тратою ресурсів – навчати жінок на такому рівні, надто в медицині.
За останні сорок років права жінок дуже прогресували в західних країнах, але дискримінація все ще звичайна річ. Статтю 16 Загальної декларації прав людини про шлюб та сім'ї приймають далеко не всі. Шлюби за домовленістю можуть бути прийнятними, якщо пара погоджується на них, але все ще трапляються випадки, коли жінок примушують до шлюбу проти їхньої волі. Закон про примусові шлюби у Великій Британії існує не просто так: щороку близько двохсот людей репатріюються до Великої Британії після того, як їх вивезли за кордон проти їхньої волі, щоб одружити, а іноді жінок вбивають за відмову прийняти рішення своєї сім'ї.
Розвиток рівних прав для геїв та лесбійок ще менш завершений і анатема для багатьох релігій та сект. Також це ставлення не обмежується релігійними колами. Англійські суди дозволяли роботодавцям дискримінувати та навіть звільняти гомосексуальний персонал до 2003 року. Багато суспільств ще менш толерантні до їхніх людських прав, а деякі політики навіть заперечують існування гомосексуалізму в їхніх країнах. Ті, кому не вистачає прихильності щодо прав геїв, можуть замислитися над долею англійського математика та логіка Алана Тюрінга. Він був лідером у Блетчлі-парку під час Другої світової війни, де вирішальний внесок у поразку німецьких військ став результатом розроблених ним методів для зламу німецьких кодів. Після війни він відіграв важливу роль у розробленні комп'ютерів, поки не визнав себе гомосексуалістом і не був засуджений та підданий хемічній кастрації. Це була одна з причин, що зрештою змусила його покінчити життя самогубством у 1954 році.
Інша можливість – спробувати обґрунтувати етичні норми в біології. Спроба підпорядкувати етику науці призвела до одного з найзгубнiших епізодів в історії науки. Рух евгеніки наводив теорію Дарвіна на свою підтримку, хоча сам Дарвін жахнувся б від цього. У 1893 році Томас Гакслі, "бульдог Дарвіна", писав:

Існує ще одна помилка, що, як мені здається, пронизує так звану "етику еволюції". Це поняття того, що раз загалом тварини і рослини просунулися в удосконаленні організації завдяки боротьбі за існування і, як наслідок, «виживанню найпристосованіших»; то люди в суспільстві, люди як етичні істоти, мусять дивитися на той самий процес, щоб допомогти собі рухатися до досконалості. Я підозрюю, що ця помилка виникла через прикру неоднозначність фрази "виживання найпристосованішого". «Найпристосованіший» (fittest) має побічне значення "найкращий" (best); а в "найкращому" є моральний відтінок. Однак у космічній природі, що є "найпристосованіше", залежить від умов... Як я вже наголошував, застосування на практиці того, що найкраще етично – того, що ми називаємо добротою або чеснотою – передбачає лінію поведінки, яка, всіма сторонами, протилежна тому, що веде до успіху в космічній боротьбі за існування... Зрозуміймо, раз і назавжди, що етичний прогрес суспільства залежить не від наслідування космічного процесу, тим паче не від втечі від нього, а від боротьби з ним.

Попри це, рух, який часто називають соціальним дарвінізмом, призвів, особливо в Німеччині, до ідеї расового очищення, засобу "поліпшення" людського роду шляхом усунення непідхожих осіб і навіть нижчих рас. Зрештою це призвело до жахів нацистської Німеччини. Люди багатьох національностей, зокрема Томас Роберт Малтус та Френсіс Ґалтон в Англії, Ніцше в Німеччині та Чарлз Девенпорт у США, поділяють відповідальність за зло, скоєне в ім'я евгеніки, але пов’язування цього з Дарвіном –велика несправедливість щодо людини, яка ніколи не могла б зробити таких висновків зі своїх наукових теорій. Коли він помер у 1882 році, багато громадських діячів вшановувало його «благородний характер». Англіканська церква була рада провести його похорон і поховала його у Вестмінстерському абатстві, дарма що знала про його агностичні погляди.
Тепер майже всі погоджуються, що, виходячи з теорії Дарвіна, неможливо сперечатися про те, як ми повинні поводитися. Етика має бути поінформована через науку, але її неможливо вивести з неї. Річард Докінз, якого багато хто вважає атеїстом, написав у своїй найважливішій книжці «Егоїстичний ген»:

Спробуймо навчити нас великодушності та альтруїзму, адже ми народжені егоїстичними. Зрозуміймо, що задумали наші власні егоїстичні гени, тому що тоді ми можемо принаймні мати шанс порушити їхні плани, чого ніколи не прагнув зробити жоден інший вид.

Едвард Вілсон стверджував, що наша готовність допомагати людям, навіть зовсім незнайомим, можна пояснити племінними інстинктами. Він стверджує, що етичні напучення не походять з божественного одкровення; вони досягаються консенсусом під керуванням вроджених правил розумового розвитку.[7] Він також вважає, що деякі з наших основних моральних інстинктів погано адаптовані та незбутньо небезпечні в сучасних суспільствах.[8] У дослідницькій програмі бере участь низка науковців, що намагається конкретизувати ці ідеї в особливих випадках, найвідоміший з яких – уникнення інцесту. Дослідження слід продовжувати, але воно перебуває в зародковому стані, і потрібно ще багато роботи, перш ніж можна буде упевнитися в тому, як далеко воно зайде. Розуміння біологічних джерел нашої соціальної поведінки колись може мати велике значення для пояснення наших етичних схильностей, але зрештою воно не зможе підказати нам, який вибір зробити.
В останні роки були спроби надати біологічні пояснення релігійної віри. Вони спрямовані на виявлення вроджених механізмів у мозку, які схиляють людей приймати релігійні чи надприродні пояснення явищ за певних обставин. Апологети, безумовно, логічно праві, зазначаючи, що такі дослідження не пов'язані з істинністю релігійних вірувань, які має більшість людей. Однак справа не така проста. Припустімо, хтось випустить таблетку, яка вплине на якийсь тонкий аспект розвитку мозку дітей, зробивши їх глибоко релігійними (або нерелігійними) в подальшому житті, не змінюючи інших їхніх здібностей. Це не мало б ніяких логічних наслідків щодо існування Бога, але це, безумовно, спровокувало б глибоку тривогу.
Гуманісти засновують свої етичні стандарти на особистій реалізації та повазі до людської гідності. Вони можуть стосуватися того, чи може певна дія сприяти щастю або принципові взаємності: потрібно поводитися з іншими так, як ви хотіли б, щоб вони поводилися з вами. Це обстоював Ісус, але це важлива концепція в різних ранніх східних релігіях. Принцип взаємності має свої чесноти, але він не легко застосовний, якщо двоє людей перебувають у досить різних обставинах. Зокрема, зовсім не ясно, що чоловіки повинні мати можливість визначати закони, пов’язані з абортами, хоча на практиці вони це роблять майже в кожній країні.
У застосовній етиці можна уникати загальних принципів і намагатися базувати конкретні етичні рішення на раціональному аналізі, який пом’якшується усвідомлюваним ставленням громади, яке цілком може розвиватися протягом певного періоду часу. Це добре працює в країнах, де експертні групи можуть викликати повагу і населення відносно однорідне культурно. Це не було таким успішним у США, де населення надзвичайно різноманітне, а розбіжності звично приводять до судових процесів.
Кардинал Кормак Мерфі-О'Конор та інші протиставили релігійні погляди на шлюб та сім'ю бракові цінностей у ліберальних, світських суспільствах.[9] Ототожнення секуляризму з "лібералізмом" (його лапки) – помилка. Гуманістичні організації цінують шлюб та проводять власні церемонії народження, одруження та похорону як альтернативу звичайним релігійним обрядам. Поширеність розлучення та самотнього батьківства, безумовно, законні причини для занепокоєння, але було спрощено вважати само собою зрозумілим, що вони викликані крахом релігійної віри. Якби це було основною причиною, рівень розлучень у Великій Британії був би в багато разів вищим, ніж у США, але фактично статистика показує, що у Великій Британії цей показник дещо нижчий. Проблема набагато складніша, ніж він припускає.
Богоцентричний погляд на етику, також має проблеми, бо ті, хто дотримується цієї лінії виправдання, не згодні з тим, як Бог хоче, щоб ми поводилися. Хоча (майже) всі згодні з тим, що добро і зло існують, є великі розбіжності щодо того, чи конкретна діяльність є зло. Ось ґк архієпископ Кентерберійський Ровен Вільямз намагався (безуспішно) розрядити дискусію про релігійний статус геїв в англіканській громаді в червні 2006 року, стверджуючи, що єдність Церкви важливіша за сучасні погляди на права людини:

Отже, якщо інші церкви після подій 2003 року заявили, що вони не можуть залишатися повністю в спілкуванні з американською церквою, це не слід автоматично розглядати як якийсь сліпий фанатизм проти геїв. Там, де такий фанатизм проявляється, потрібно чітко пояснити, що він неприйнятний; і якщо це не зрозуміло, то зовсім не дивно, якщо все питання зводиться в очах багатьох до боротьби між справедливістю та лютими упередженнями. Це говорить про те, що незалежно від проблеми жодна церква-член не може ухвалювати значних рішень одностороннім порядком, і все одно сподіватися, що це не матиме значення для того, як це сприймається в спільноті.

У червні 2008 року виявилося, що англіканська спільнота прямує до відвертого розколу між консерваторами, для яких авторитет Біблії та святість родини були поставлені на карту, та лібералами в єпископальній церкві, які вважали свободу совісті фундаментальнішим питанням в англіканській традиції; для визначення остаточного результату цієї суперечки може знадобитися багато років.
У 2006 році Вільямз також написав про деякі основні етичні відмінності між християнством та ісламом такими термінами:

Отже, одне з питань, яке християни захочуть розглянути у своєму постійному діалозі з ісламом, полягає в тому, чи справді ідея світського рівня громадянства – з усім, що це означає стосовно свободи совісті – сумісна із засадничо ісламськими зобов’язаннями у формі суспільства загалом; чи розмежовуватиме мусульманська держава те, що заборонено релігійно, і те, що юридично карається як порушення державного порядку – так щоб перелюб чи віровідступництво, якщо взяти очевидні приклади, не мали розглядатися як передбачені законом злочини (не кажучи вже про злочини, що караються стратою). Мусульманські правознавці в кількох мусульманських суспільствах уже ставлять ці питання зі значною витонченістю та делікатністю, і діалог між нашими громадами потребує великої обережності в цій дискусії.

Я безуспішно намагався знайти будь-який його коментар щодо засудження жінки до 200 ударів батогом та шести місяців ув'язнення після того, як вона стала жертвою багаторазового зґвалтування в Саудівській Арабії в листопаді 2007 року. (Злочином було перебування наодинці з неродинним чоловіком до зґвалтування). Вирок та подальше помилування королем Абдулою були заувагою до саудівської правової системи, а не до ісламу – часто важко сказати, що сповідують самі релігії, бо вони мають такі різноманітні прояви.
Вільямс захищав своє небажання публічно критикувати певні події так:

Я думаю, мені дуже незручно говорити те, що насправді нічого не змінює, і не рухає далі. Так багато слів, які ми використовуємо щодо козлів відпущення – чи то пари в Кілбурні чи будь-якого – нічого не змінюють... Тепер я розумію, що це не дуже популярно в усіх колах. Знаєте, люди думають: "Чому б вам чітко не захистити християнські моральні норми?". Є контексти, в яких ви можете це зробити – і я насправді досить старомодний щодо деяких із цих питань – але публічне висловлювання голосно і агресивно його не змінює.[10]

На жаль, Папа Бенедикт більше готовий взяти на себе і не зміг передбачити ймовірні реакції на те, що він говорив у кількох важливих випадках. Його різкі заяви про іслам у виступі в Регенсбурзькому університеті, Німеччина, у вересні 2006 року, викликали дуже несприятливу реакцію. Пізніше він, намагався непереконливо викрутитися, зазначивши, що просто цитував "ерудованого візантійського імператора", близько 1400 року, але він не дав жодного натяку на якусь незгоду з цим імператором у своєму початковому виступі. Проте в жовтні 2007 року сто тридцять вісім мусульманських учених зібралися разом, щоб опублікувати безпрецедентний відкритий лист із закликом до кращих відносин між двома віросповідуваннями. Під назвою "Спільне слово між нами та вами" він був тепло прийнятий у всьому світі і може мати довготривалий ефект.[11]

5.2. Різновиди віри
У цьому пункті я описую релігійні вірування ряду знаменитих або принаймні відомих науковців. Ми побачимо, що вони не мають більше спільного, ніж інші люди. Цей висновок може декого розчарувати, але він демонструє, що науковці не мають особливого доступу до фундаментальних релігійних істин.

Ґалілей та Ньютон
У першому розділі ми бачили, що Ґалілей був відданий і вірний католик, чиї погляди суперечили поглядам церкви лише тому, що він заявляв право застосовувати доктрини, які обстоював Авґустин тисячу років тому. Навіть Ватикан тепер визнає, що "праці Ґалілея запропонували шлях до вивчення того, як віра і розум не були несумісні".
З іншого боку, Ньютон був пуританин із сильними, але єретичними релігійними переконаннями. Він доклав великих зусиль, щоб тримати їх при собі, бо вони коштували б йому становища в суспільстві та посади лукасівського професора в Кембриджі. Він присвятив роки свого життя дуже детальному вивченню Біблії, і його особисті зошити свідчать, що він прийшов до відхилення догмату про Трійцю що, на його думку, не мав біблійних підстав і було пізнішим перекрученням християнства. У релігійних термінах, він був прихильний до аріанства, що підпорядковувало Христа Богові і було оголошене єрессю на Першому Нікейському соборі в 325 році. «Принципи» старанно уникають згадок про релігію, за винятком Загального схоліуму, доданого до другого видання в 1713 році. Навіть тоді він уникав будь-якої згадки про аріанство чи що-небудь навіть злегка неортодоксальне. Справді, він так добре приховав свої переконання, що вони виявилися лише у ХХ столітті, коли його записники стали загальнодоступними.

Майкл Фарадей
Не буде перебільшенням сказати, що наша нинішня цивілізація залежить від машин, що запускаються чи використовують електроенергію. Ці машини стали можливими завдяки відкриттю данського науковця Ганса Крістіана Ерстеда у 1820 р. зв'язку між електрикою та магнетизмом. Його досягнення швидко підхопили, зокрема Майкл Фарадей.
Фарадей народився в сім'ї дуже скромного достатку, в Лондоні. 1791 року, і значною мірою був самоуком. Його здібності привернули увагу сера Гамфрі Дейві, у якого він працював науковим помічником. Згодом він став професором хемії в Королівському інституті в Лондоні, де залишався до кінця життя. Його найбільші відкриття були зроблені в 1830-х роках, коли він детально з'ясував взаємозв'язок між електрикою та магнетизмом; він також сконструював одне з перших електричних динамо – ключ до виробництва електроенергії. Він також зробив інші важливі внески, наприклад, в хемію, але відмовився від рицарського звання, запропонованого на знак визнання його заслуг.
Із сказаного не можна було б здогадатися, що Фарадей протягом життя був членом протестантської секти сандеманіан, що налічувала загалом менше ніж тисячу членів.[12] Секта утворювала закриту та тісно згуртовану спільноту, яка говорила про брак будь-яких біблійних підстав для існування англіканської церкви. У них не було духівництва і ними керувала група старшин, яка могла вигнати будь-кого із секти за недотримання її суворих правил. Фарадей не вважав членство в секті простою формальністю; він був цілком відданий їй і розглядав її як одну з найважливіших особливостей свого життя. Його інтеграція релігійних та наукових поглядів суперечить часто висловлюваним твердженням, що ці два світогляди обов'язково конфліктують.
Інші три особи в нашій добірці також вважають (вважали) свої духовні переконання важливою частиною свого життя. Їхні вірування відрізняються тим, що вони майже не контактують з основними світовими релігіями. Насправді вони не стосуються нічого, що загалом було б гідне імені Бога.

Альберт Айнштайн
Альберт Айнштайн – один із трьох найвідоміших науковців усіх часів і писав на широкий спектр тем, зокрема про свої релігійні переконання. Тому я навряд чи міг не внести його до списку обговорюваних тут. Він народився в єврейській сім’ї в Ульмі, яка не дотримувалася віросповідання, і більшу частину дитинства провів у Мюнхені. Він мав глибоке духовне ставлення до світу та науки зокрема, і писав про найрізноманітніші питання в подальшому житті, але його переконання не підпадали під звичайні релігійні категорії. Одного разу, роздратований помилковими твердженнями з цього приводу, він написав:

Звісно, те, що ви читали про мої релігійні переконання, – брехня, яка систематично повторюється. Я не вірю в особового Бога, і ніколи цього не заперечував, а чітко це висловив. Якщо в мені є щось таке, що можна назвати релігійним, то це безмежне захоплення структурою світу, скільки наша наука може її виявити.

and:
В інших випадках він писав:

Моя позиція щодо Бога агностична. Я переконаний, що чітке усвідомлення першочергового значення моральних принципів для покращення та збагачення життя не потребує ідеї законодавця, особливо законодавця, який діє на основі винагороди та покарання.

і:
Мені здається, що ідея особового Бога – це антропологічна концепція, яку я не можу сприймати серйозно. Я також відчуваю, що не можу уявити собі якусь волю чи мету поза людською сферою. Мої погляди близькі до поглядів Спінози: захоплення красою та віра в логічну простоту порядку, який ми можемо сприймати смиренно і лише недосконало. Я вважаю, що ми маємо задовольнятися своїми недосконалими знаннями та розумінням і ставитися до цінностей та моральних зобов'язань як до суто людської проблеми – найважливішої з усіх людських проблем.
Не слід робити висновок, що переконання Спінози та Айнштайна лежать в одній точці на спектрі між містичним пантеїзмом та атеїстичним раціоналізмом. Хоча обидва були євреї-непрактики, вони жили в дуже різних суспільствах і були розділені двома з половиною століттями.
Айнштайн не вірив у безсмертя особи, і вважав етику суто людською турботою, за якою не стояв жоден надлюдський авторитет. Його погляди на роль релігії в житті людини ґрунтувалися на відкиненні її мітів і зосередженні на її етичних аспектах. Нижче ми побачимо дивовижну паралель між його переконаннями та Ґулдовими; без сумніву, їхнє спільне єврейське походження має якоюсь мірою до цього стосунок.

Стівен Ґулд
Стівен Дж. Гулд, який помер у 2002 році, був агностик, його дід був нью-йоркський єврейський іммігрант. Він відомий як еволюційний біолог, есеїст, автор багатьох надзвичайно успішних науково-популярних книжок. Слід також зазначити, що його піддавали критиці за перебільшення важливості "переривної рівноваги", аспекту теорії еволюції, що не був таким радикальним, як він вважав. Річард Докінз та він брали участь у тривалій та лютій дискусії щодо деталей Дарвінової теорії, на превелику радість креаціоністів. В одній зі своїх останніх книжок "Скелі віків" він стверджував, що наука та релігія можуть мирно співіснувати як магістерії, що не перекриваються. Передбачалося, що вони мають справу з двома непов'язаними питаннями, формою природного світу та нашими етичними стандартами, і жодне з яких нічого не має сказати про інше. Готовність Ґулда прирівняти релігію та етику викликала чимало коментарів, переважно несхвальних. Він присвятив розділ «Скелі віків» боротьбі з креаціонізмом в Америці, в якій він відіграв значну роль. Він стверджував, що креаціоністський рух не був насамперед релігійним, а сягає корінням у культурні поділи Америки. Ці поділи стосувалися півночі проти півдня, міських проти сільських та багатих проти бідних. На його думку, релігія забезпечувала ярлик, за яким меншинна група ідентифікувала свою відокремленість, і що більше вона почувалася пригніченою, то більше була змушена чинити опір. За Ґулдом,

велика більшість професійного духівництва та релігійних учених стоїть на одному боці зі значною більшістю науковців – як захисники НОМА та Першої поправки, і проти нав'язування будь-якої конкретної теологічної доктрини, особливо такого небезстороннього та меншинного погляду, науковим програмам державних шкіл. Наприклад, до довгого переліку офіційних позивачів, які успішно оскаржили закон про креаціонізм Арканзасу в 1981 році, входили деякі науковці та педагоги, але ще більше висвячене духівництво всіх основних конфесій та релігієзнавці.[13]

Ґулд зробив багато посилань на юдаїзм та християнство в «Скелях віків», але жодного на різні гілки ісламу. Сьогодні це здається незрозумілим, але «Скелі віків» вийшли в 1999 році, до руйнування Всесвітнього торгового центру у 2001 році та війни в Іраку. Відтоді ставлення кардинально змінилися, і не на краще.
Ще однією особливістю «Скель віків» було ставлення Ґулда до католицької церкви, яке, ймовірно, пояснюється тим, що більшість неєвреїв, яких він зустрічав у дитинстві, були католики. Нетерпимість церкви до Ґалілея не можна виправдати так легко, як це зробив Ґулд. Він цілком правильно сказав, що Ґалілей провокував, навіть висміював, високопоставлених церковників, і в цьому сенсі заслужив те, що отримав. Ґудл припустив, що ми не можемо зрозуміти «світ, так глибоко відмінний від нашого, що сучасні категорії та означення можуть лише занурити нас у нерозуміння».[14] Це має певні підстави, але уникається зіткнення з деякими досить незручними фактами. Євреїв переслідувала інквізиція в Іспанії та Португалії протягом тривалого часу, але за життя Ґалілея багатьом дозволили поселитися як біженцям у набагато ліберальніших Нідерландах, особливо в Амстердамі. Єдиним італійським містом, яке прийняло велику кількість єврейських біженців, була Венеція, що мала давню традицію політичної незалежності від Риму. Римська церква була репресивною навіть за тодішніми стандартами, і це стримувало багатьох людей, зокрема Декарта, від висловлювання ідей, над якими вони довго і наполегливо думали.
Перш ніж наука і релігія зможуть дружно жити разом, різні секти та релігії повинні погодитися, що їхня спільна основа важливіша за розбіжності. Примирення між різними сектами в межах основних релігій, на жаль, лише надія в умах небагатьох; між різними релігіями від цього ще далі. Ритуальні практики могли здаватися такими ж неважливими для Ґулда, як і для інших агностиків, але для релігійних людей вони центральні складники їхнього віросповідання. Те, що релігійні та культурні поділи часто збігаються, як у Північній Ірландії та Іраку, – джерело значної нетерпимості між багатьма сектами та релігіями, які існують сьогодні. Надія може бути тим, що нас тримає, але Ґулд був надто оптимістично настроєний щодо людської природи.
Ґулд був рішуче проти переконання, що наука та релігія можуть підтримувати одна одну: він насправді вважав їх логічно непов'язаними. Він не сприймав ідеї, що теорія Великого вибуху в певному сенсі узгоджується з достатньо широким тлумаченням книги Буття. Він погоджувався із загальним поглядом і науковців, і теологів, що Великий вибух – це наукова теорія, тоді як історія створення в Бутті – міт.[15] Він, мабуть, мав рацію стверджуючи, що ніякі останні наукові відкриття не мають цікавих релігійних наслідків, але це не означає, що не могли мати, якщо тільки не означувати релігію дуже вузько. Якби, наприклад, археологи знайшли обсяжний рукопис надійного історика того часу в Палестині, що хронізує життя Ісуса інакше, це, безумовно, мало б суттєвий вплив на християнську релігію, дарма що це не розв’язало б жодного етичного питання. Сувої Мертвого моря могли зробити це, але виявилося, що в них не згадується Ісус чи хтось із його послідовників. (Я погоджуюся з консенсусом, що синоптичні Євангелії були написані більше ніж через тридцять років після смерті Ісуса; значення коротких згадок про Ісуса в Йосипа Флавія, ймовірно, ніколи не буде розкрите.)

Фрімен Дайсон
Як третій приклад високоособистої релігійності я вибираю Фрімена Дайсона. Він має незвичні релігійні переконання за будь-якими мірками, але його слід внести до списку науковців, які дивляться на світ із сильним почуттям благоговіння та подиву. Народився в Англії 1923 року, його навчання в Трініті-коледжі, Кембридж, перервала Друга світова війна. Він емігрував до США в 1953 році і більшу частину життя провів в Інституті передових досліджень у Принстоні. Після дуже відомих ранніх робіт з чистої математики, квантової електродинаміки та інших галузей теоретичної фізики він звернувся до цілого ряду інженерних та космічних проєктів. Він пропагував переваги отримання результатів дешево і швидко, але багато його ідей випередили свій час. У подальшому житті він написав низку науково-популярних книжок і отримав Темплтонівську премію у 2000 році. У своїй промові на нагородженні він описав себе як християнина, який не дуже переймається догматом про Трійцю або історичною правдою Євангелій (в іншому місці він сказав, що для нього релігія – це спосіб життя, а не віра). Якщо розглядати окремо, це можна вважати форма унітаризму, але його висловлювання нижче відносять його до тих, хто створив високоособисті замінники традиційної релігійної віри.
Я не проводжу чіткого розрізнення між розумом і Богом. Бог є той, ким стає розум, коли він виходить за межі нашого розуміння. Бог може бути або світовою душею, або сукупністю світових душ. Тож, я думаю, що атоми, і люди, і Бог можуть мати розум, який відрізняється за ступенем, але не за типом. Ми, так би мовити, стоїмо посередині між непередбачуваністю атомів та непередбачуваністю Бога. Атоми – це маленькі частинки нашого розумового апарату, а ми – маленькі частинки Божого розумового апарату. Наш розум може отримувати дані однаково від атомів і від Бога. Такий погляд на наше місце в космосі може бути неправдивим, але він сумісний з активною природою атомів, як це виявлено в експериментах сучасної фізики.
Посилання Дайсона на "активну природу атомів" важко інтерпретувати без додаткового пояснення – їх поведінка описується добре встановленими квантовомеханічними рівняннями, правильність яких підтверджена багатьма детальними розрахунками. Уривок загалом свідчить про його духовність, але він описує пантеїзм (насправді панпсихізм), а не християнство. У цього давня історія, але є мало доказів того, що Дайсон з цим боровся. Можливо, він просто дозволяв собі потурати в спекуляціях; пізніше в лекції він процитував Френсіса Бейкона, який сказав: "Не дай Боже, щоб ми видавали мрію нашої власної уяви за картину світу".
У 1988 році Дайсон написав натхненну книгу під назвою «Нескінченність у всіх напрямках», в якій він здійснював сподівання Десмонда Бернала на те, що людський вид буде жити повік, поступово перетворюючись на нематеріальну форму відповідно до законів теорії інформації. Технічнішу версію ідеї, яка продемонструвала, що вона не суперечить жодному законові фізики, він уже був опублікував у фізичному журналі. Дайсонів погляд на кінцеву долю людського роду поділяють і деякі інші математичні фізики, зокрема Френк Тіплер, що описував англіканський фізик Джон Полінґгорн як "різновид південного баптистського атеїста".[16] Справді, нещодавно в Римі відбулася конференція на цю тему та її релігійні наслідки останнім часом.[17] Це має дивну чарівність, але я хотів би знати, чи переживе наша цивілізація нинішнє століття.
Чому Дайсон так палко відчуває бажаність такого майбутнього, незрозуміло, але це не має нічого спільного з християнством. Це не має жодного зв’язку з розп'яттям Христа, конфліктом між добром і злом або викупленням через Божу благодать. Це передбачає заміщення Бога самодостатньою і врешті всемогутньою постлюдською расою. Попри оптимістичний та натхненний стиль Дайсона, цей аспект його книжки надто близький до наукової фантастики, на мій смак, і він сам визнає цю схожість. Проте це, очевидно, дуже важливо для нього.

Річард Докінз
Через особисте минуле мені дуже легко симпатизувати поглядам Річарда Докінза, але навіть якби цього не робив, я мав би згадати його залученість до поточних дебатів між наукою та креаціоністським рухом. Він народився в Найробі, але більшу частину життя провів в Англії. Він здобув ступінь із зоології в Оксфордському університеті, а згодом вивчав еволюційну біологію і зробив особливий внесок, стверджуючи, що одиницею еволюції був ген, а не весь організм. Він був шімонійським професором з суспільного розуміння науки в Оксфорді між 1995 і 2008 роками. У подальшому житті він написав багато науково-популярних книжок і, очевидно, насолоджується суперечками, які викликали деякі з них. Вони надзвичайно добре написані, а також цікаві, за умови, що ви не ціль його нападів. «Делюзія щодо Бога» – одна з найсуперечливіших і користується великою популярністю. Однак нижчеподана думка Бертренда Расела заважає мені дати їй позитивну оцінку:
Будьте скрупульозно правдиві, навіть якщо правда незручна, бо ще незручніше, коли ви намагаєтеся її приховати.
Найгірша особливість Докінзової книжки – її неспроможність впоратися з різноманітністю релігійних вірувань. Справжній ворог Докінза – фундаменталізм, але він нападає на релігію без розбору. У його очах "Гулд застосовував мистецтво прогинатися", щоб не ображати релігійно схильних. Він не вірить, що Ґулд міг мати на увазі багато з того, що написав у «Скелях віків». Аналогічно він зараховує Майкла Рюса до «школи еволюціоністів Невіла Чемберлена» за те, що той не дотримується його (Докінза) лінії, всупереч «твердженню» про атеїста. Він не може зрозуміти, що багато поміркованих вірян так само, як він, не люблять фундаменталістів усіх релігій.
Для Докінза було б краще, якби він зосередився на антинаукових позиціях креаціоністського руху. Майкл Рюс, філософ науки, який не вірує, вважає, що Докінз став абсолютною катастрофою в боротьбі з розумним проєктом, бо він не бажає серйозно вивчати християнство та займатися його ідеями. Боюся, що «Делюзія щодо Бога» – це дуже глибоко дефектна книжка, яка не відповідає звичайним стандартам Докінза, і підозрюю, що його захопило чисте задоволення від її написання.
Написано кілька книжок, що критикують «Делюзію щодо Бога». Одна з найкращих «Делюзія Докінза» Алістера Мак-Ґрата, в минулому науковця-атеїста, а тепер професора теології, служіння та освіти в Королівському коледжі Лондону. Якщо треба вказати на слабкість «Делюзії Докінза», то Мак-Ґрат сильно концентрується на християнській англіканській традиції. Він рідко згадує католицизм, коротко відкидає креаціонізм і посилається на іслам лише в контексті джихадистського фундаменталізму.[18] Це питання, які Мак-Ґратові слід було обговорити набагато детальніше, бо крайній фундаменталізм забезпечує найсильнішу підтримку аргументації Докінза.
Якщо зняти з «Делюзії щодо Бога» викривальну критику, що, правда кажучи, серйозне завдання, то в ній можна знайти осередки здорового глузду. Докінз і Ровен Вільямз, без сумніву, здивуються, почувши, що, на мою думку, у них багато спільного. Обидва виступають проти викладання креаціонізму в школах, і обидва відкидають як абсурдну ідею надприродної істоти, яка могла створити Всесвіт у тому ж сенсі, як люди створили Нью-Йорк. Обидва вважають, що теорія Дарвіна надзвичайно всебічна й успішна, якщо мати справу з біологією. Вони також погоджуються з тим, що в ім'я релігії скоєно багато зла, навіть у недалекому минулому. Їх відмінності випливають з їхніх переконань про природу людини. Докінз сподівається переконати людей відмовитися від релігії, і вважає, що тим самим зменшиться нетерпимість, хоча тут підстав для оптимізму мало. Вільямз поставив перед собою завдання спробувати схилити лідерів інших сект і релігій до діалогу, підкреслюючи те, що в них є спільного. Примирення – позитивніша стратегія, ніж протиборство, тому я підтримую діяльність Ровена Вільямза, хоча й не розумію багатьох його переконань.

Джон Полкінґгорн
Більшу частину своєї кар'єри Джон Полкінґгорн був відомим фізиком-теоретиком Кембридзького університету. Він залишив свою катедру в 1979 році та був висвячений в англіканській церкві в 1982 році. Він повернувся до Кембриджу, став президентом Квінз-коледжу та здобув багато нагород, зокрема рицарське звання в 1997 році і Темплтонівську премію у 2002 році.
Полкінґгорн багато писав про науку та релігію, його висновки продумані і їх варто прочитати, бо він глибоко розуміє обидві сфери. Особливо цікаві його коментарі щодо філософських припущень інших науковців. Однак він проявляє загальний недолік вірян – він пише про свою власну релігію, ліберальне англіканське християнство, не враховуючи величезного розмаїття інших конфесій. Особливо це стосується його недавньої книжки «Питання істини», нібито про Бога, Науку та Істину, але насправді малоцікаву, крім тих, хто належить до його власної спільноти. Вона майже не містить згадок про інші секти християнства, не кажучи вже про інші релігії.
Не дуже дивно, що Полкінґгорн мало що може сказати про Докінза, якого він вважає релігійно неграмотним. Він зробив би набагато краще, як для науки, так і для поміркованої релігії, якби зосередив свою увагу не на Докінзі, а на фундаменталістах у різних релігіях і навіть в інших відгалуженнях власної англіканської віри. Докінз – легка ціль, але врешті не така важлива, як десятки мільйонів молодоземельних креаціоністів. Відкидання їхніх переконань як таких, що не заслуговують серйозної уваги, не зупинить їхніх спроб підірвати всю концепцію раціональної дискусії.

Еткінз і Колсон
Нарешті, згадаю про двох професорів хемії Оксфордського університету.
Релігійні переконання Пітера Еткінза вже були коротко описані в п. 3.9. Він безкомпромісний щодо адекватності наукового світогляду та описав релігію як фантазію без будь-якого пояснювального змісту. Ось ще одна типово відверта цитата:

Звісно, є одне велике, космічно велике, здавалося б, справжнє питання: звідки це все взялося? Тут ми бачимо найчіткіше відмінність між методами. Релігія прийняла жирну відповідь: це створив Бог – з причин, які назавжди залишаться незбагненними, поки ми, можливо, не станемо одним цілим з Ним (тобто, поки не помремо). Така відповідь, дарма що вона внутрішньо абсурдна та порочна за своїм прихованим змістом, здається, задовольняє тих, для кого Бог – суттєва частина їхнього існування. Навпаки, наука неухильно і наполегливо працює над збагненним поясненням.[19]

Чарлз Колсон був набагато старший за Еткінза і помер у 1974 році наприкінці видатної кар'єри. За життя він був відзначений багатьма нагородами та почесними званнями за свої осяяння в молекулярній хемії. Він був вихований як методист і був відданим християнином у дорослому віці. Він був енергійним світським проповідником і написав низку популярних книжок, пов’язаних з його релігійними та науковими переконаннями. Він став віцепрезидентом Британської методистської конференції в 1959 році та членом Центрального комітету Всесвітньої ради церков у 1962 р. Більший контраст між двома хеміками в одному університеті навряд чи можна уявити.
Короткі біографії, наведені вище, показують, що в науковців широке коло переконань у релігійному спектрі. Також є незліченна кількість науковців, серед яких Стівен Гокінг, Френсіс Крік, Гаролд Крото та Стівен Вайнберґ, які не мають релігійної віри або активні атеїсти. Якщо приклади, які я вибрав, що-небудь демонструють, то це те, що немає «наукового консенсусу» щодо статусу релігії. Ні релігійна віра, ні атеїзм не наслідки наукової експертизи. Якщо хтось бажає глибше оцінити релігійну віру, то підрахунок умів, навіть найвидатніших умів, не переконливий спосіб розгляду. Потрібно детально обговорити припущення, що лежать в основі.

5.3. Антропний принцип
Ніхто ні в якому разі не мусить приймати аргументи про метафізичне чи навіть релігійне значення тонкого настроєння фундаментальних констант. З цього зроблено всілякі висновки, але в більшості випадків вони досить очевидно залежать від попередніх переконань відповідної людини. Слабкий антропний принцип – це не що інше, як спостереження, що Всесвіт мусить бути таким, щоб уможливити нам існування, бо ми існуємо. Це досить нецікаво, але деякі люди відчувають потребу докладно розробити це пояснення, втягуючи в цю картину величезну кількість інших таких же реальних всесвітів. Враховуючи кількість зусиль, яких ще потрібно докласти, щоб зрозуміти наш власний Всесвіт, це, м’яко кажучи, здається божевіллям – наш власний Всесвіт достатньо багатий і містить достатньо таємниць, щоб усіх зайняти ще на багато десятиліть.
1979 року Бернар Кар та Мартін Різ опублікували часто цитовану статтю, в якій стверджували, що структуру фізичного світу до порядку величини визначають лише чотири константи. Вони відзначили деякі незрозумілі збіги між величинами певних комбінацій цих чотирьох констант, без яких життя, яке ми знаємо, було б неможливе. У своєму висновку вони зазначили, що:

[Еверетова картина квантової теорії та Вілерів опис Всесвіту] трохи просуваються до надання антропному принципові статусу фізичної теорії, але лише трохи: він ніколи не зможе піднестися до того, щоб бути чимось набагато більшим, ніж філософською дивиною.[20]

1999 року Різ розвинув ці ж ідеї у своїй популярній книжці «Всього шість чисел», в якій знову згадав вуглецевий резонанс. У цій книжці він був захопленіший антропним принципом, ніж у 1979 році:

Якщо хтось не сприймає аргумент «провидіння» [для тонкого настроєння], є ще одне бачення, яке – хоч і все ще гіпотетичне – я вважаю непереборно привабливим. Річ у тому, що наш Великий вибух, можливо, був не єдиним. Окремі всесвіти могли охолонути по-різному, і зрештою керуються різними законами та визначаються різними числами.

Стівен Вайнберґ, який знає про фізику стільки, скільки не знає ніхто, один з багатьох фізиків, які вважають використання антропного принципу визнанням невдачі. У статті, написаній у 2005 році, він стверджував, що вуглецевий резонанс Гойла, здається, не надає йому жодного доказу тонкого настроєння.[21] Пізніше в тій же статті, в якій він сам використовував антропні аргументи для оцінення енергії вакууму, він зробив такий висновок:

Деякі фізики висловлюють сильну неприязнь до антропних аргументів. (Я чув, як Дейвід Ґрос говорив: «Я ненавиджу його».) Це зрозуміло. Теорії, засновані на антропному обчисленні, безумовно, відступ від того, на що ми сподівалися: обчислення всіх фундаментальних параметрів з перших принципів. Занадто рано відмовлятися від цього сподівання, але, не люблячи його, нам, можливо, доведеться просто змиритися від відступу, так само як Ньютонові довелося відмовитися від сподівання Кеплера на розрахунок відносних розмірів планетних орбіт з перших принципів.

Вайнберг – не єдина людина, готова поставити під сумнів існування тонкого настроєння. У недавній дослідницькій статті Фред Адамз провів числове моделювання, яке демонструє, що зоряні структури, що діють завдяки підтримуваному ядерному синтезові, можуть існувати для широкого діапазону трьох відповідних фундаментальних констант.[22] Він не обговорює умови, відповідні для існування життя, але стаття – вагоме доповнення до дискусій про антропний принцип. Хоч би яким був результат, дещо тривожно те, що саме існування явища, яке було основою багатьох філософських дискусій, усе ще залишається відкритим питанням.
Нижчевказані цитати ілюструють чотири ставлення, які можна прийняти до значень фундаментальних констант.
• Їх значення не мають фундаментального пояснення так само, як не має такого пояснення розмір орбіти Землі. Якби вона була значно меншою чи більшою, життя тут не розвинулося б.
• Вони можуть бути обчислені з якоїсь ще невідомої теорії.
• Їх обрав Бог під час акту створення, щоб забезпечити всесвіт якомога більшим багатством.
• Їх можна пояснити, звертаючись до теорії багатосвіту та антропного принципу.
Два останні пояснення знеохочують шукати другу можливість, що була б набагато бажанішим результатом, якби вона була можлива. Пояснення може не бути, але ймовірність його знайти набагато менша, якщо перестанемо шукати. Невелика кількість таких констант говорить про те, що в цьому аспекті може бути слабкий оптимізм, якщо це щось означає. Або, навпаки, існування набагато більшої кількості фундаментальних констант позбавило б надії на те, що їх значення можна пояснити.
Починаючи з цього моменту, ми будемо вважати, суто задля продовження аргументації, що не існує теорії, яка б давала змогу обчислювати значення фундаментальних констант – якщо існує, тоді залишається на одну загадку менше для пояснення. Якщо існує багато фізичних всесвітів з різними значеннями фундаментальних констант, то, бувши тими, хто ми є, ми обов'язково опинимося в одному, у якому є велика кількість водню, вуглецю, азоту та кисню, і це, здається, вимагає існування зір. Це питання обговорював Полкінґгорн у своїй книжці «Поза наукою». Він запитує, чи пропонується нам багатосвітове пояснення Всесвіту як фізика чи як метафізика, і врешті робить висновок, що це метафізичне припущення. На його думку, це нарівні з його власним метафізичним припущенням про те, що може існувати Бог, чия воля і мета виражаються в єдиному Всесвіті.
Останній пункт у наведеному вище списку припускає, що надзвичайні збіги можна пояснити наявністю кількох реальностей. Наслідуючи Джона Леслі, припустимо, що ви стоїте перед розстрільною командою, п’ятдесят стрільців стріляють по вас і промахуються. Припустімо, що ймовірність промаху кожного стрільця окремо становить 50 %, так що шанс, що всі вони промахнуться, становить приблизно один на тисячу трильйонів. Багатосвітове пояснення вашого вціління запрошує вас повірити, що існує тисяча трильйонів різних світів, кожен з яких містить вашу версію, яка стоїть перед інакшою розстрільною командою (Власне кажучи це не багатосвітове (multiverse), а багатосвітнє/багатоісторійне (many-worlds) пояснення. – Перекл.) У всіх цих випадках, окрім одного, ви помрете, зі змінною кількістю куль у вашому тілі. Антропний принцип означає твердження, що раз ви ще живі, то неодмінно опинилися у світі, в якому всі стрільці промахнулися – чисто випадково. Зовсім не ясно, чи цей аргумент повинен зменшити ваше здивування щодо того, що ви все ще живі, але, можливо, це вже психологічне питання, а не раціональне.
Вайнберґ відзначив, що кардинал, архієпископ Відня у 2005 році також протиставив теорію багатосвіту релігійним переконанням; як відданого атеїста, його, очевидно, потішило, що вони обоє зійшлися на цьому. Віра в багатосвіт може бути сумісна або ж ні з християнством, але це залежить від готовності прийняти форму платонізму, що також становить метафізичну віру. Багато фізиків-теоретиків не помічає, що вони переходять у сферу метафізики, коли їм не вдається розрізняти математичні моделі фізичної реальності від самої фізичної реальності.
Якщо хтось хоче займатися метафізикою, обговорення значень фундаментальних констант – не найцікавіший вибір теми. Безумовно, слід зосередитися на основних законах фізики – теорії струн, квантовій теорії, загальній теорії відносності і т. д. Я був би цілком готовий жити у світі без загальної теорії відносності, тому що вона має малий очевидний вплив на наше повсякденне життя, навіть якщо вона була життєво важливою відразу після Великого вибуху. З іншого боку, наш тип життя не міг би існувати без квантової теорії, бо вона контролює сьогоднішню поведінку атомів і молекул, які складають усі об'єкти навколо нас. Ми не маємо уявлення, чому Всесвіт можна описати законами, сформульованими через використання квантової теорії. Теорія струн нічого з цього приводу сказати, бо вона використовує стандартні правила квантової теорії. Метафізика множинних всесвітів, які відрізняються лише значеннями їхніх фундаментальних констант, набагато менш значуща, ніж такі питання.
Хоча антропний принцип стосується існування основаного на вуглеці життя, більшість людей більше зацікавлена в існуванні самосвідомого розумного життя. Якби нам вдалося якось перенести дискусію назад у часі на мільярд років, коли не було нічого розвиненішого, ніж одноклітинні організми, антропний принцип здався б значно менш цікавим. Хто знає, чи буде він ще здаватися цікавим через мільярд років?
Всесвіт може бути дуже добре пристосований до існування основаного на вуглеці життя, але, на жаль для антропного принципу, він, здається, дуже погано пристосований до існування розуму.
На Землі існує величезна кількість різноманітних видів, але тільки ми по-справжньому розумні, і ми існували менше ніж одну тисячну частину часу, протягом якого тут наявне життя. Якщо дивитися за межі нашої Сонцевої системи, було багато дискусій щодо того факту, вперше відзначеного Енріко Фермі в 1950 році, що, попри систематичні пошуки, ми не змогли знайти жодного доказу існування розумних інопланетян. За останні десять років виявлено кілька сотень планет за межами Сонцевої системи, але, скільки ми знаємо, люди – єдиний справді розумний вид у Всесвіті. Якщо новий масив телескопів Алена (Allen Telescope Array) та його наступники знайдуть докази існування розумних інопланетян протягом наступних ста років, тоді твердження християнства про те, що ми маємо особливий статус в очах Бога, будуть виглядати менш переконливими. На такі релігії, як будизм та метафізичні твердження про те, що Бог – "основа буття", може не вплинути існування розумних інопланетян, але значення розп'ятого Христа у великій схемі речей було б значно зменшене. Можливо, це причина того, чому інститут SETI (від search for extraterrestrial intelligence – пошук позаземного розуму. – Перекл.) в Каліфорнії не отримує федерального фінансування на пошуки розумних інопланетян, дарма що вплив позитивного результату був би таким величезним.
Деякі фізики, такі як Пол Дейвіс, стверджували, що існування Всесвіту саме по собі становить метафізичну проблему. Наука, як видається, досягає кульмінації в описі Великого вибуху, але, навіть якщо є щось поза цим, наука не може пояснити, чому існує Всесвіт, коли в буквальному сенсі могло б нічого не бути – навіть простору і часу. Якщо хтось релігійний, то можна сказати, що Всесвіт існує тому, що Бог вирішив його створити. Іноді припускають, що він міг це зробити тому, бо йому добре вступати в люблячі стосунки з іншими людьми. Відповіді на такі запитання дуже спекулятивні та залежать від попередніх переконань мисленника. Немає сенсу прагнути їх, навіть якщо вони здаються важливими.

шаблонноруйнівні
будисти з однією д, а внесеено з двома е? ото правопис
спілнот
конкретизизувати
спілнот
проводжуe
змирититися
фундаменальних
змогує

дякую!

5.4. Існування Бога

Свінбернів аргумент щодо існування
Християнська апологетика складається зі спроб навести раціональні аргументи щодо існування та природи Бога. Це величезна тема і має багато різновидів, які не всі узгоджуються один з одним. Найвідоміший завдячує теологові тринадцятого століття Томі Аквінському. Він навів низку аргументів на користь існування Бога у своїй знаменитій «Сумі теології» (Summa Theologica). Він назвав ці доведення та обговорив їхні переваги й недоліки структуровано, логічно. Дослідники Аквінського не дійшли згоди щодо правильного тлумачення його аргументів, написаних за теологічної та наукової культури, що дуже відрізняється від нашої. Найпростіший підхід – не турбуватися про те, що міг мати на увазі Аквінський, а обговорювати питання в сучасному контексті.
Не слід думати, що використання слова «доведення» в цьому контексті має те саме значення, що і в математиці. Його слід тлумачити відповідно до його первинного значення в Оксфордському словнику англійської мови: факти, докази, аргументи тощо, що встановлюють або допомагають встановити факт (мій курсив). Часто корисно розрізняти дедуктивні доведення, які застосовні лише у вузькому діапазоні логічних та математичних умов, та індуктивні доведення, в яких докази не роблять висновки певними.
Річард Свінберн – філософ релігії з Оксфордського університету, що особливо відомий своєю відданістю природній теології, спробі довести існування Бога аргументами, основаними на нашому досвіді в природному світі. Він не вірить у те, що існування Бога можна довести дедуктивно і довго наводив аргументи на підтримку одного конкретного індуктивного доведення існування Бога. У своїй книжці «Існування Бога» він намагається встановити, що ймовірність існування Бога досить висока, аргументами, які використовують теорему Баєса, статистичний результат, який забезпечує метод маніпулювання умовними ймовірностями.[23] Його ідеї окремо правдоподібні, але поступово стає зрозуміло, що його математичні формули не мають дійсної функції: на жодному етапі він не вставляє у формули ніяких чисел і не вказує на порядок величини відповідних імовірностей. Іноді він цілком слушно стверджує, що одна ймовірність мусить бути більшою за іншу, але його метод не дає змоги оцінити, на скільки більше. Кінцевий результат – те, що з його книжки неможливо зробити будь-які кількісні висновки – що стосується його аргументів, то ймовірність існування Бога може становити 1 %, 99 % або будь-яке інше значення. Його "ймовірності" – це літературний спосіб, який мало стосується імовірності, як це практикується в науці.
Візьмімо, наприклад, умовну ймовірність P (h|c & k) гіпотези h, що Бог існує з огляду на появу Христа c та наші попередні знання k розвитку цивілізації, фізики та теорії еволюції. Свінберн використовує теорему Баєса для запису[24]
P (h|c & k) = P (c|h & k) P (h|k)/P (c|k).
Можна легко зробити висновок, що P (c|h & k) досить близька до 1 на тій підставі, що якщо Бог існує, то він. цілком можливо, виявить свою любов і емпатію до нас, принісши в жертву свого єдиного Сина. Це дає
P (h|c & k) ≤ P (h|k)/P (c|k),
тому можна порівняти ймовірності існування Бога та появи подібної до Христа фігури в Палестині/Ізраїлі протягом відповідного періоду. Якби хтось ще не знав, що Христос існував, можна було б судити, що ймовірність появи такої фігури в той час була невеликою, але не крихітною з суто історичних/політичних причин. Справжня проблема полягає в тому, чи ймовірність існування Бога така мала, щоб залишатися незначною після того, як ми дізналися про існування Христа, як вважає багато атеїстів, чи достатньо велика, щоб сама по собі вартувала серйозного розгляду, як вважають теїсти. Десь такі чи подібні судження мусять бути зроблені, і результат залежить від цього набагато більше, ніж від будь-яких математичних формул.
Ситуація істотно змінюється, якщо c стосується справді дива дивного, появу якого неможливо заперечити. Апріорна ймовірність того, що таке диво станеться, тоді була б така мала, що значно збільшить імовірність існування Бога. Але для цього не потрібна теорема Баєса, щоб сказати, що це очевидно, без посилання на будь-які формули. Проблема, звісно, полягає в тому, що готовність людей вірити в дива, наприклад, у воскресіння Христа, сильно залежить від їхньої попередньої віри в Бога.
Неадекватність аргументів Свінберна можна також побачити, застосувавши їх до інакшого типу Бога, того, хто поділяє всі трансцендентні атрибути Свінбернового Бога, але йому ідеальна доброта замінена цілком аморальним бажанням створити світ, який забезпечить його якомога більше химерних розваг. Цього можна було б досягти, створивши людей, які вважають, що етична поведінка надзвичайно важлива, водночас вважаючи, що вбивати абсолютно незнайомих людей виправдано, людей, яким вдається переконати себе, що великі природні катастрофи – це неминучий результат Божої любові, людей, які вірять, що їхня власна релігія, очевидно, вища за релігію мільйонів інших, людей великого розуму, яким вдається переконати себе, що квантова теорія може бути справжнім описом реальності, і людей, які щиро вірять у викрадення інопланетянами. Можна було б побудувати громіздкий індуктивний аргумент на користь існування такого Бога, використовуючи аргументи, аналогічні до тих, які використовує Свінберн. Питання полягає не в тому, чи хтось вірить, що Бог має такий характер, а в тому, чи аналіз Свінберна видається успішним лише тоді, коли читач уже переконаний, що потрібно враховувати лише вузький спектр можливостей. Більшість підходів до природної теології зазнають невдачі з тієї ж причини – вони обмежуються обґрунтуванням пояснення світу, яке здається правдоподібним лише в одній конкретній спільноті.
З часів Авґустина теологи вважали само собою зрозумілим, що Бог ідеально добрий, або розглядали це як частину означення Бога. Свінберн відкидає можливість абсолютно аморального Бога, стверджуючи, що концепція логічно суперечлива – іншими словами, що Божу доброту можна довести дедуктивно з його всезнання та ідеальної свободи.[25] Він стверджує, що вільний агент повинен вибрати робити щось одне, а не інше, бо це здається добрим; ніхто навмисно не робить поганий вибір. Цей силогічний аргумент – плутання бажання чогось і вважання його досягнення морально добрим. Ототожнювати обох просто неправильно. Багато наших дій робляться, щоб збільшити наше задоволення чи комфорт; це може бути добре з нашого особистого погляд, але це не морально добре в будь-якому серйозному розумінні. Інші дії вживаються для поліпшення нашого особистого статусу в кар’єрі чи соціальній спільноті; це цілком може не сприяти загальному благу суспільства.

Природа Бога
Поняття Бога вже здавна асоціювалося з мудрістю, любов'ю, добром, перебуванням поза простором і часом, нематеріальністю та нескінченною творчою силою. Деякі кажуть, що всі основні релігії борються за одну й ту ж остаточну істину, і навіть що всі три авраамічні релігії поклоняються одному і тому ж Богові. На жаль, це не завадило вірянам тих релігій ненавидіти та навіть вбивати одне одного, іноді із захватом, понад тисячу з гаком років.
Ступінь, до якого Бог має людські характеристики, був предметом багатьох дискусій протягом століть. Шотландський філософ Дейвід Г’юм довго обговорював це у своїх «Діалогах про природну релігію», опублікованих у 1779 році, незабаром після його смерті. Книжка має форму бесіди між трьома людьми, в якій релігійне переконання не зачіпається прямо; вона вибирає витонченішу стратегію прийняття існування Бога, але стверджує, що кожне припущення про його природу зрештою або необґрунтоване, або непослідовне. Неможливо узагальнити широке розмаїття аргументів, викладених кількома рядками, але персонаж Клеантес застерігає від занадто трансцендентного образу Бога. Ось короткий витяг з його аргументу про те, що віра в досить незрозуміле божество нічим не відрізняється від атеїзму:

Розум, чиї дії та почуття, та ідеї не чіткі й послідовні; той, що абсолютно простий і абсолютно незмінний; це розум, який не має ні думки, ні розуму, ні волі, ні почуття, ні любові, ні ненависті; або словом, зовсім не розум. Це зловживання термінами, що дає йому таке позначення.

Цей тип опису Бога досі зберігається. Згідно з різними промовами архієпископа Кентерберійського Ровена Вільямза, Бог – "пояснення того, чому ми шукаємо пояснення", він "сам пояснення раціональності", і він не "член жодного класу сущих істот". Висловлювання Вільямза узгоджуються з теологом Паулем Тіліхом, що описує Бога як "основу буття". Проблема з означуванням Бога таким способом полягає в тому, що ті, хто починає з цього моменту, регулярно припускають без аргументів, що цього дуже абстрактного Бога можна ототожнити з люблячим та особовим Богом християнської релігії. Навіть якщо Бог як основа буття і Бог як трансцендентна істота – метафори чогось, що ми не можемо збагнути, слід зауважити, що ці серйозні теологічні абстракції мають мало спільного з релігійними віруваннями звичайних християн.
Християнство, дарма що наполягає на простоті Бога, має шар складності, якого нема в юдаїзмі та ісламі – догмат про Трійцю. Він стверджує, що Бог Отець, Ісус Христос Син і Святий Дух – одночасно три різні особи, і всі та сама особа, жодна з яких не підпорядкована іншій, всі три цілковито рівні і мають єдину волю. Спроби зрозуміти це цілком можуть привести читача до однієї з головних єресей з такими назвами, як докетизм, монархізм, аріанство та македонізм. Декларація того, що Отець і Син мають одну сутність і співвічні, стала офіційним догматом церкви на Першому Нікейському соборі в 325 р. і не вказана прямо в самій Біблії. Здається, що узгодження простоти Бога з догматом про Трійцю залежить від віри, а не від розуміння.

Аргументи щодо проєкту
Аквінський представив п'ять аргументів щодо існування Бога, але сьогодні часто згадується лише один. Цей проєктний (або телеологічний) аргумент досить детально розробив Вільям Пейлі на початку ХІХ століття. В ньому стверджується, що можна виснувати існування проєктувальника з того факту, що живі істоти так ідеально пристосовані до свого середовища. Один із прикладів, який він навів, – це око, яке містить низку дуже спеціалізованих частин – зіницю, кришталик, райдужну оболонку, сітківку тощо, – які майже дивовижно координуються одне з одним. Пейлі відчув, що об’єкт такої вишуканої складності просто кричить про існування проєктувальника.
На жаль для Пейлі, Дарвін показав, що цей привабливий аргумент малозмістовний. У своєму "Походженні видів", опублікованому в 1859 р., він показав, що цілком можливо, щоб така структура виникла в процесі поступового пристосування, керованого природним добором; з того часу додаткові докази достатньо підтвердили його припущення. Дарвін, звісно, вважав, що його теорія еволюції надає правдивий виклад походження видів, але навіть якщо хтось не погоджується з цим судженням, як не погоджуються креаціоністи, він встановив, що аргумент Палі не був логічно переконливим.
Г’юм уже показав, яким слабким був аргумент про проєкт, у "Діалогах про природну релігію", опублікованих посмертно в 1779 р., критикуючи його з кількох боків. Тут підкреслено, що постійна боротьба за виживання серед тварин та їх неминучі страждання не підтверджують ідею про те, що Бог був благодійним, навіть якщо він існував. Г’юм також міг би набагато більше усвідомлювати страждання людей, ніж багато людей на Заході сьогодні, після впровадження каналізації, чистої води, вакцинації та багатьох інших винаходів, які трансформують життя.
Припущення про те, що око майже ідеально пристосоване для своєї мети, також дефектне. "Око" – це в будь-якому разі ідеалізація – зір багатьох людей обмежений короткозорістю, далекозорістю, астигматизмом і колірною сліпотою, але серйозні дефекти зору все одно набагато краще, ніж не мати зору. Навіть у нормального ока є також дві основні вади конструкції. Акомодація кожної людини (здатність фокусуватися на об'єктах на різних відстанях) з віком неухильно падає, поки до шістдесяти вона часто повністю не зникає. Еволюційна теорія пояснює це легко: до недавнього часу мало хто досягав цього віку, тому не було еволюційного тиску, щоб вдосконалювалася конструкція. Друга вада – наявність сліпої плями збоку ямки, місця нашої сітківки, що забезпечує найдетальніший зір. Це наслідок того, як нервові волокна передають інформацію від світлочутливих клітин сітківки до мозку. Очі кальмарів та восьминогів, які еволюціонували самостійно, не мають цієї вади. Можна без зусиль перелічити десяток вад конструкції людського тіла, починаючи з будови нашого хребта, успадкованого від тварин, які не стояли вертикально. Сьогодні багато теологів повністю приймає цю критику аргументу Пейлі й підкреслюють, що релігійна віра не може залежати від базованих на фактах питань. На жаль, попри свої фатальні недоліки, додатково висвітлені в книжці Докінза «Сліпий годинникар», цей аргумент про проєкт досі час від часу повторюють миряни-християни всіх конфесій.
Останні втілення аргументу про проєкт походять від креаціоністського руху, і особливо Майкла Бігі (Michael Behe), який має велику і сприйнятливу авдиторію. Аргументи Бігі тепер зосереджені на концепції незменшенної складності (irreducible complexity), але біологи показали в одному за одним прикладах, що Бігі просто помиляється. Один з останніх випадків стосується бактеріального джгутика – маленького стрижня, що стирчить із клітинної стінки бактерії та обертається навколо своєї осі завдяки біологічному аналогові електродвигуна. Джгутики бактерії можуть бути набагато довшими, ніж її основне тіло, і регулярні хвильові рухи, що поширюються знизу, штовхають її крізь навколишнє середовище. Висувається безліч різноманітних ідей про те, як еволюціонувала така своєрідна та специфічна структура. (Римо-католицький) клітинний біолог Кен Мілер (Ken Miller) зазначив, що аргумент про "незменшенну складність" був рішуче спростований, принаймні для джгутиків: частина молекулярного механізму в джгутику також виявляється в іншій простішій структурі, яка дає змогу певним бактеріям вводити токсини через клітинні стінки своїх господарів. Коопціон та модифікація наявної структури для досягнення нової мети – знайома історія Дарвінової теорії. Щоб спростувати твердження Бігі, не потрібно доводити, що джгутик справді еволюціонував так; аргумент про незменшененну складність полягає в тому, що жоден можливий шлях еволюції не міг би привести до його появи.

Імовірнісний аргумент
У січні 2009 року Атеїстична кампанія на автобусах розмістила таку рекламу на боках сотень лондонських автобусів:

Мабуть, Бога немає. Тепер перестаньте хвилюватися і насолоджуйтесь своїм життям.

Британська асоціація гуманістів підтримала цю кампанію, яка була відповіддю на рекламу, розміщену християнами-євангелістами в червні 2008 року. Деякі люди стверджували, що їх образила реклама атеїстів, але більше вважали брак зв’язку між першим і другим реченням смішним. Вживання слова "мабуть" також викликало коментарі.
Науковці вважають, що поява Всесвіту, в якому ми живемо, утворення Землі та еволюція людини – все це надзвичайно малоймовірні події. Навіть беручи до уваги існування нашого виду, народження кожного з нас залежить від подальшої низки дуже неймовірних подій. Однак Всесвіт, Земля, людський вид, і ми індивідуально – всі існують. Немає сенсу намагатися обчислити ймовірності в будь-якому з цих випадків, бо вони не змінили б основних фактів, які встановлюються спостереженням.
Є й інші ситуації, в яких використання ймовірнісних ідей просто не доцільне. Якщо вам пропонують зробити ставку на те, чи сота цифра в десятковому розкладі числа π – 8, було б краще подумати про психологію людини, яка пропонує вам ставку, ніж робити свій вибір, використовуючи теорію ймовірностей.
Щойно представлені ідеї використав Елістер Мак-Ґрат, критикуючи ймовірнісний аргумент Річарда Докінза проти існування Бога:

Мабуть, нам слід розуміти, що є багато речей, які здаються неймовірними, але неймовірність не тягне за собою і ніколи не тягла за собою неіснування. Ми можемо бути дуже неймовірними, але ж ми тут. Отже, питання полягає не в тому, чи Бог імовірний, а в тому, чи Бог реальний.[26]

Коментар Мак-Ґрата можна з такою ж силою застосувати проти його одновірця Річарда Свінберна, коли останній намагається аргументувати існування Бога на ймовірнісних підставах.
Свінберн помиляється ще серйозніше, намагаючись знайти підтримку своєму ймовірнісному підходові до індукції у XVII столітті. Він стверджує, що "Ньютонова теорія руху була визнана високоймовірною на підставі доказів, наявних в кінці XVII століття".[27] Насправді ніхто в XVII столітті не став би стверджувати, що закони Ньютона були істинні з високою ймовірністю, бо теорія ймовірностей не існувало на той час, за винятком рудиментарної форми у зв’язку з азартними іграми. Насправді теорема Баєса, основна милиця Свінберна, була опублікована лише 1764 року. Ньютон насправді стверджував, що слід шукати простих пояснень не на ймовірнісних підставах, а тому, що він вірив, що природа проста. Свінберн правий, віддаючи перевагу простим поясненням, але не правий, надаючи цій перевазі імовірнісного блиску посиланнями на теорему Баєса, які не мають кількісного змісту.

Докінзів аргумент про неіснyвання
У своїй книжці «Делюзія щодо Бога», написаній у 2006 році, Річард Докінз наводить кілька аргументів проти існування Бога. Один із них має певну новизну, і він вважає його дуже важливим. Він стверджує, що Бог мусить бути принаймні таким же складним, як його творіння, весь Всесвіт, і що ніхто не пояснив чогось, якщо пояснення таке ж складне, як і пояснювана річ. У своїй книжці «Докінзова делюзія», про яку йдеться нижче, Алістер Мак-Ґрат відповідає, що той самий аргумент слід застосовувати і до «Теорії всього». З цим легко погодитись: у своїх популярних працях фізики-теоретики та космологи часто виявляють сильні ознаки винайдення метафізичних принципів для впорядкування світу.
Насправді немає необхідного зв’язку між пояснювальною силою та простотою. Простий штопор може складатися з короткого дерев’яного стрижня, в якому закріплений шматок товстого дроту, скрученого в спіраль. Існування штопорів можна пояснити лише посиланнями на виноградники, властивості скла та корки й усю галузь, що займається виробництвом, зберіганням та транспортуванням алкогольних напоїв. Так багато про ідею, що пояснення не може бути складнішим, ніж пояснювана річ. Подібне можна сказати про скріпку, такий простий виготовлений предмет, який тільки можна собі уявити. Повне пояснення її існування з погляду кінцевих причин передбачає опис властивостей паперу та розвитку писемності, тоді як одне з боку дієвих причин вимагало б врахування зростання сталеливарної галузі.
Можна подумати, що наведені вище приклади суперечать загальновідомому принципові, що слід шукати простих пояснень, а не складних. Однак це з урахуванням того, що може не існувати простого пояснення, а якщо такого немає, то людина зобов'язана визнати цей факт.
В інших випадках причина дійсно набагато простіша за наслідок. Хороший приклад у нинішньому контексті – зростання цивілізації, який певною мірою простежується до винаходу писемності. Як тільки люди навчилися вести записи своїх знань, цивілізація могла почати зростати поза межами того, що може запам'ятати будь-яка невелика група людей. Знання стали скоріше кумулятивним процесом, а не статичним. Нинішній Всесвіт міг розвинутися з дуже простих початків, незалежно від того, складалися вони з природних законів чи акту творення, за умови, що ці початки уможливлювали накопичення складності відкритим способом. Докінз та інші, можливо, віддають перевагу природному поясненню, але його спрощений аргумент непридатний.
Все вищесказане передбачає, що різницю між простотою та складністю завжди легко розпізнати. На жаль, це не так. Множина Мандельброта, описана в п. 3.7, – приклад математичного об’єкта, алгебричне означення якого досить просте, але геометрична природа така розгалужена, що її неможливо зрозуміти. У зворотному напрямку, вузол трилисника намалювати просто, але описати словами було б набагато складніше. Важливість перспективи при оціненні простоти може виправдати твердження теологів про те, що Бог сам по собі простий, хоча, з нашого погляду, він мусить мати величезну різноманітність здатностей.

Рис. 5.1. Вузол трилисника.

Вордів аргумент про існування
Кіт Ворд висловив ще один аргумент про існування Бога у своїй книжці «Бог, випадковість та необхідність». Він це розглядає як спростування тверджень Пітера Еткінза, щодо яких я не маю короткого захисту; Еткінз наводив аргументи на користь світогляду, який Ворд відкидає, і мені це важко переказувати; див. 3.9 і 5.2. Я погоджуюся з багатьма Вордовими коментарями щодо несвідомих припущень і застережень Еткінза, але після цього розійдуся з ним. Вордів аргумент на користь необхідного існування Бога передбачає таку саму "логічну хитрість", у використанні якої він звинувачує Еткінза. Основна відмінність полягає в тому, що він будує свій текст навколо постійного повторення слова "можливість", а не слова "ніщо". Дальший короткий витяг надає присмаку:

Я схильний казати, що можливості існують. Навіть якби не існувало наявного Всесвіту, його можливість існувала б, разом із можливостями будь-якого іншого можливого всесвіту, і кожен з яких містить нескінченний набір можливостей. Ми повертаємося до платонічного світу чистих форм, чистих можливостей. Але як можуть існувати прості можливості? Треба бути логічно безжальним і сказати, що можливостей насправді немає або вони існують у чомусь наявному. У цьому випадку, через те що можливості завжди, вічно існуватимуть, ніколи не буває абсолютно нічого.[28]

Це не переконливо. Використання фрази "логічно безжальним" приховує той факт, що представлені альтернативи вичерпують можливості лише для певного типу платоніка. Ворд намагається уникнути помилковості "недоречної конкретності" (misplaced concreteness), фраза, яку ввів Алфред Норт Вайтгед на початку ХХ століття, стверджуючи, що "платонічний світ" — лише метафора "ідей у розумі Бога". (Ця метафора пов’язана з Авґустином.) Якщо це так, то він не надає доказ існування Бога, а припускає його.
Покладання Ворда на платонізм не сутнісна частина християнства. Це можна зіставити з відмовою від платонізму математика Едварда Нелсона (див. 3.8). Нелсон твердо відданий своїй християнській вірі, але розглядає платонізм як заперечення свободи людського духу.
Ворд стверджує, що можливості повинні існувати в чомусь наявному, а саме в платонічному світі чистих форм, ототожнюваних з ідеями в розумі Бога, дарма що теологи загалом погоджуються, що Бог не член класу сущих істот. Безперечно, що бути наявним, але не сущим, має сенс для теолога, але це передбачає використання мови таким дивним чином, що стає неперекладним простою англійською мовою. Очевидна відповідь на це заперечення, що нескінченний, трансцендентний Бог справді незбагненний для нашого обмеженого розуму, відмовляється від раціонального аргументу, припускаючи те, що гадано становить кінцевий пункт цього аргументу.
Тут є альтернатива. Розгляньмо можливість існування зелених лебедів. Ніхто не зобов'язаний вірити, що мусить існувати світ, в якому ця можливість реалізується, або що ця можливість уже мусить існувати в розумі Бога, щоб хтось міг її брати до уваги. Очевидне пояснення полягає в тому, що можливість зелених лебедів – це плід уяви автора. Ця ідея досить розпливчаста, як і багато інших ідей, що їх мають люди, в тому сенсі, що автор не думав (насправді не міг) продумати екологічні наслідки існування зелених лебедів або генетичні модифікації, які могли б зробити лебедя зеленим. Є зелені птахи, тож ідея не самоочевидний абсурд, а просто фантазія. Мова вивчення про можливості, ідеї чи фантазії з теологічним значенням – це спосіб, призначений для досягнення бажаної мети, а не частина раціонального аргументу.
Після деяких інших подібних аргументів Ворд приходить до своєї теоретичної гіпотези, що "є істота, яка існує з необхідності, але яка створює цей Всесвіт свобідним актом волі". Потім він заявляє:

Однак необхідну Божу природу можна виразити багатьма можливими способами, кожен з яких може належним чином проявляти любов, творчу здатність і мудрість, що становлять сутнісну природу Бога.[29]

Те, що відразу вражає, принаймні якщо хтось ще не відданий християнству, – це введення слова «любов», яке ніде в аргументації не згадувалося, і кількома рядками далі слова «доброта», знову без пояснень. У цьому контексті вони цілком невідповідні як необхідні чи істотні властивості Бога, якими їх вважає Ворд. Віддаючи йому належне, Ворд пізніше визнає, що, «в принципі», світ могла створити надзвичайно зла істота, світ сильних і нескінченних страждань, просто для власної розваги.[30] Він вибирає між двома можливостями цілком з естетичних міркувань, що «найкраще» пояснення для світу полягає в тому, що в ньому переважають краса, задоволення та доброта. Йому може так здаватися, але багато мільйонів людей, які живуть у відчайдушній бідності та майже голодують, цілком можуть не погодитися. Аргумент у цьому уривку помилковий з причин, на які вказував Г’юм двісті років тому: моральні атрибути Бога не випливають з його необхідного існування.[31] Висновок Ворда може бути правильним, але, якщо так, то його аргумент, що любов – частина природи Бога, не ґрунтується на необхідності чи підставі.
Вордові розділи про теорію еволюції ще більше розчаровують. Він починає з того, що "теорія природного добору проста і надзвичайно плідна", але поступово відмовляється від своєї підтримки, стверджуючи, що "вона занадто розпливчаста і гнучка, щоб забезпечити задовільно конкретне пояснення еволюційного процесу". Йому не вдається розрізнити низьку прогностичну силу еволюційної теорії – вона не може сказати, як еволюціонували люди, – і її дуже високу пояснювальну силу. Як приклад останньої, розглянемо недавнє визначення генетичного коду качкодзьоба. До визначення його генетичного коду було можливо, що качкодзьоб не мав ДНК у своїх клітинах, або що його ДНК не була пов’язана з ДНК будь-якої іншої тварини, або що не було способу вписати його в еволюційне дерево. Неодарвінівська теорія передбачала, що жодна з цих можливостей не виникне, а також, що ДНК, ймовірно, буде дуже цікава. Це підтвердилося за всіма пунктами. І це не було незначне досягнення: воно стосувалося співвіднесення тисяч частин даних про ДНК качкодзьоба з даними інших видів, і все могло виявитися інакшим. Ворд, здається, не цікавиться такими фактами, зосереджуючись на непередбачуваності життя, як ніби це фатальна слабкість теорії. Насправді успіх теорії, попри непередбачуваність її теми, був надзвичайним досягненням.
Ворд, нарешті, заявляє, що:

З усього цього випливає, що природний добір не може бути єдиним поясненням еволюційних змін... Іншими словами, природний добір – необхідна, але не достатня умова для емерджентної еволюції. Насправді було б цілком підставово думати, що лише за принципом природного добору дуже складні та делікатно інтегровані структури мали б меншу ймовірність ефективного відтворення... [32]

Ворд перемикається між тим, що вважає підставовим, і твердженнями, що еволюція мусила відбуватися так, як він вважає за краще. Його віра в те, що можна розв’язати наукове питання про конкурентні переваги багатоклітинних організмів проти одноклітинних шляхом кабінетних дискусій, свідчить, що він має слабке уявлення про природу наукового дослідження. Поява багатоклітинних організмів мала величезне значення для нас і стає правдоподібнішою, якщо мати на увазі разючу кількість бактерій у світі в будь-який момент часу: у 1998 році Вітмен, Колмен і Віб підрахували, що теперішня кількість прокаріотів у світі становить близько 10³⁰, тобто мільйон трильйонів трильйонів. Слід також пам’ятати про надзвичайно короткий час, який їм потрібен для розмноження шляхом бінарного поділу та величезний проміжок часу, близько трьох мільярдів років, який знадобився для появи перших багатоклітинних організмів. Кількість нових генів, які мусили з’явитися за цей час, перевершує уяву. Вордове «пояснення» – це просто вираження його особистих уподобань. Є очевидна альтернатива: системи відкритого типу еволюціонують, а життєздатний механізм продукування стабільних багатоклітинних організмів має з’явитися лише один раз. Натепер ніхто не може довести, котре з цих пояснень правильне.
Немає сенсу намагатися перерахувати всі грубі наукові помилки Ворда на цих сторінках. Ось одна з найпоказовіших. Я не буду зупинятися на тому, що він міг мати на увазі під "переконаннями-постулатами/віро-постулатами науки" (faith-postulates of science). Наука не має переконань, і окремі науковці впродовж століть мали багато різних переконань:

Один із основних віро-постулатів науки – те, що в природі немає остаточного хаосу... Мутація не відбувається у вакуумі без жодної причини... Це спонукає підозрювати, що мутація випадкова лише тому, бо ми не можемо виявити або точно визначити причини, що приводять до генетичних змін.[33]

Він ототожнює радіоактивність як одну з цих причин, але, здається, забув, що писав раніше:

Це означає, що не можна назвати причину, наприклад, чому конкретний атом радію розпадається в конкретний, а не в інший час – це один із прикладів того, що означає невизначеність... Існує причина, чому все так, як є, але це унеможливлює наявність причини для кожної конкретної події.[34]

Квантова теорія – дуже важкий предмет для розуміння, і в першій цитаті вище Ворд, мабуть, забув, що важливо розрізняти її закони та окремі події, такі як мутації, що відбуваються на молекулярному рівні. Це має вирішальне значення, бо наслідки однієї мутації з часом можуть ставати дедалі важливішими.
Ще раз підкреслюю, що мета наукових досліджень у кожній галузі, зокрема цій, полягає в тому, щоб виявити, як багато можна пояснити природними аргументами, підкріпленими зовнішніми доказами, а не доводити, що релігійні вірування помилкові. Різноманітність форм життя така велика, що теорію Дарвіна неможливо оцінити без серйозного вивчення доказів. Філософські дискусії про можливий тріумф чи обмеження неодарвінівської програми викликають певний інтерес, але еволюційним біологам не потрібно вважати, як акт віри, що вона врешті дасть повне пояснення всього в біології, для того щоб продовжувати свої дослідження. З іншого боку, вже зрозуміло, що вона буде складником будь-якої майбутньої теорії про історичний розвиток форм життя на Землі.

5.5. Божа природа і діяння
Більша частина цього розділу стосується християнства не тому, що я вважаю християнство найважливішою релігією, а тому, що саме про нього я знаю найбільше. Я поясню, чому ряд християнських вірувань спричиняють великі труднощі в нехристиян. Багато ліберальних унітаріїв також відкидають догмати, про які йдеться нижче, вважаючи, що життя та вчення Ісуса – сильне моральне скерування для нашого суспільства.
Усі християни, які достатньо довго розмірковували над питаннями, які я порушую нижче, напевно, зможуть відповісти на них із задоволенням. На жаль, не потрібно особливо уважно читати, щоб виявити, що вони дають широкий спектр зовсім різних відповідей. Деякі теологи стверджують, що є прогрес у розумінні проблем, але він повільний, і багато християн усе ще усвідомлює, що їхні вірування були замінені. Інші повністю не згодні з цим і стверджують, що так званий прогрес втрачає з поля зору фундаментальні істини, які можна відкрити, лише читаючи саму Біблію.
Готовність людей повірити в деякі речі, описані нижче, спантеличує сторонніх людей, хоча вони не такі дивні, як розповіді людей про візити інопланетян на Землю, і навіть про їхні особисті зустрічі з прибульцями. Здається, що такі переконання захоплюють людей дуже легко, і від них дуже важко відмовитися. Пояснити, чому це так, непросто, але сам факт незаперечний.
Почнемо з чудес. Якщо вони трапляються, то, за означенням, перебувають поза полем, з яким можуть мати справу науковці. Багато релігійних людей прихильні до існування чудес, а видатні богослови захищають їх реальність. Часто кажуть, що Божий задум залежить від того, щоб його існування було неясним, бо віра в Бога не мала б ніяких чеснот, якби його присутність була очевидна; як результат, він гарантує, що його чудеса нечасті й відбуваються за обставин, які приховані від загального огляду. Для невірянина це вже звучить підозріло, адже Ісус, як вважається, творив свої власні чудеса цілком відкрито.

Дівоче народження
Це приклад чуда, яке більшість християн приймає, дарма що для цього немає вагомих причин. Задля визначеності ми розглядаємо аргументи Кіта Ворда в книжці «Бог, віра та нове тисячоліття».
Ворд визнає, що багато біблеїстів розглядають історію дівочого народження як легенду, символічну вставку в історію його життя.[35] Такі історії були звичними для того часу, їх розповідали про Буду, Крішну й різних єгипетських та грецьких богів і правителів, зокрема Персея, гаданого засновника Мікен. У той час приписування комусь дівочого народження надавало йому особливого статусу, подібно до того, як комета позначала подію; сьогодні перше твердження сприйняли б з потіхою, а друге вважали б простим збігом. Ця історія згадується лише у двох з чотирьох Євангеліях, від Матвія та Луки. Відповідне слово в єврейському оригіналі пророцтва про «дівоче народження» в Ісаї також може бути перекладене як «молода жінка», але є певні суперечки щодо того, який переклад найвідповідніший.
Видається, набагато краще розглядати дівоче народження як легенду чи міт, ніж як історичний факт, з таких причин. Надзвичайно малоймовірно, що жінки зможуть коли-небудь народжувати дітей без запліднення яйцеклітини сперматозоїдом, але якби це траплялося в дуже рідкісних випадках, дитина обов'язково була б жіночої статі. Якщо покладатися на природні процеси, дівоче народження дітей чоловічої статі просто неможливе, тож така подія має залежати від дива – призупинення природного закону без достатньої підстави. Часто кажуть, що таке призупинення вказує на те, що Ісус народився без гріха, або на позначення Божого звільнення людства від рабства гріха. Пов’язування статевого акту з гріхом, незалежно від того, сприймається це буквально чи символічно, один із найнепривабливіших аспектів християнської віри, і сумно, що Ворд не може від цього піти.[36]
Попри визнання всіх цих проблем, Ворд приходить до висновку, що Ісус справді був «народжений від Діви Марії». Очевидна причина – те, що він вважає символіку такою привабливою, що хотів би, щоб реальність відповідала їй. Це не розумний спосіб розв’язати питання, яке він сам поставив під серйозні сумніви і яке не має значення для месіанського статусу Ісуса, якщо тільки не сприймати пророцтва в Старому Заповіті буквально. Безумовно, варто починати думати про чудесне пояснення лише тоді, коли мало сумнівів у тому, що відповідна подія дійсно сталася, і вона має важливе духовне значення; в цьому випадку нема обох умов. Або Ворд інакше ставиться до чудес, або він мовчазно погоджується з традицію просто тому, що вона добре встановлена.
Ворд також повинен усвідомлювати, що для англіканської громади заперечення догмату про дівоче народження спровокувало б непоправний розрив із католицькою церквою. Варто лише поспостерігати за великодніми процесіями в таких місцях, як Палермо чи Севілья, щоб зрозуміти, як культ Діви Марії вбудований у католицизм. Можливо, Вордові довелося написати те, що написав, якщо він хотів зберегти екуменічний рух живим.
Ровен Вільямз також вірить у дівоче народження, але пояснює його по-іншому. У телевізійному інтерв'ю з Річардом Докінзом у серпні 2008 р. він сказав, що народження Ісуса "це не призупинення законів природи, а Природа, яка відкривається до свої власних глибин". Важко зрозуміти, що насправді означає така поетична мова, але цілком можливо, що це спеціально.

Воскресіння
Намагатися з’ясувати, що стверджує догмат про воскресіння, все одно, як дістати кров з каменя. Апостольський символ віри апостолів та тридцять дев'ять статтей [англіканського віросповідання] досить чітко свідчать про важливість фізичного воскресіння Христа і вони не сумісні з сумнівами щодо цього. Однак опитування показують, що значна частина духівництва у Великій Британії не вірять у фізичне воскресіння і вважають історію лише метафоричною чи мітичною. Багато інших розглядає буквальну істину воскресіння центральним моментом своєї віри, і вважає, що біблійні розповіді про нього надають майже неспростовні докази його правдивості. Католицька церква не сумнівається у воскресінні, а іслам визнає Ісуса пророком, але заперечує, що він був розіп'ятий.
У відповідь на дванадцять радикальних тез щодо християнської віри єпископального єпископа Спонга, Ровен Вільямз відмовився від своєї звичайної неясності, щоб виявити фундаментальну суперечність у його теології:

Отже, Бог ніколи не конкурує за простір з агенціями у Всесвіті. Коли Бог діє, це не означає, що через втручання ззовні у Всесвіті розривається діра... Для протоколу: мені ніколи не вдавалося уявити, як ми можемо надати сенсу сакраментальному життю церкви без теології воскреслого тіла; і мені ніколи не вдавалося побачити, як скласти таку теологію без віри в порожню гробницю. Якби з’явився труп з чітким позначенням «Ісус із Назарета», мені слід було б позбавити себе багатьох проблем і стати квакером.[37]

Згідно з останньою частиною цієї цитати, Вільямз вважає, що коли Ісус вознісся на небо, його фізичне тіло зникло зі світу; це так близько до того, щоб сказати, що його вознесіння залишило «діру у Всесвіті», як тільки можливо, не використовуючи фактичних слів. Однак у своїй книжці «Воскресіння: Інтерпретація пасхального Євангелія» Вільямз говорить, що «є сенс, у якому воскресіння Ісуса... не подія, з до і після, яка займає певний проміжок часу між п’ятницею та неділею». Написавши "є сенс", він говорить двозначно – він навряд чи може стверджувати, що існує інший сенс того, що воскресіння Ісуса з мертвих було фізичною подією, як ми зазвичай розуміємо цей термін. Також, з огляду на коментарі щодо порожньої гробниці, він не може говорити, що про його труп немає жодного факту. Проблема з надмірною витонченістю полягає в тому, що вона з часом перетворюється на красиві, але порожні поетичні фрази. Викликає занепокоєння, що такий видатний теолог не може пояснити свою позицію щодо такого фундаментального догматичного питання у формі, яку інші можуть зрозуміти. Розуміння не обов’язково приводить до віри, але воно може допомогти декому зробити наступний крок. Я розумію, що це надзвичайно делікатне питання для англіканської церкви, але ми не знаємо, що він вірить у Воскресіння як подію. Звісно, це може бути навмисно. Будь-хто, від кого за посадою вимагається керувати конфліктними групами без реальних санкцій, знатиме, яким складним може бути посередництво, якщо різні фракції боротимуться з проблемою до останнього.

Одержимість демонами
Неважко погодитися, що є морально добрі вчинки та морально погані вчинки, і що є люди, такі зіпсовані, через соціальне середовище чи власну природу, що їм подобається скоювати вчинки, які сповнюють жахом більшість людей. Добро і зло – це абстрактні іменники, які можуть бути корисними, коли говорять про таку поведінку, але прийняти їх у мову не означає погоджуватися, що за зло відповідають демони, які оволоділи людьми. Це, однак, одне з переконань католицької церкви.

Згідно з католицькою вірою, демони або упалі ангели зберігають, як розумні істоти, свою природну владу діяти на матеріальний Всесвіт, використовувати матеріальні об’єкти та спрямовувати матеріальні сили для власних злих цілей; і ця влада, яка сама по собі обмежена і підлягає, звісно, контролеві Божого провидіння, вважається, дістала ширші можливості для своєї діяльності внаслідок гріха людства. Отже, місця і речі, а також люди природно піддаються диявольському зараженню, в межах, дозволених Богом, і екзорцизм щодо них – це не що інше, як молитва до Бога в ім'я Його Церкви, щоб стримати цю диявольську владу надприродно, і сповідання віри в Його готовність зробити це від імені Своїх слуг на землі.[38]

Екзорцизм був частиною християнства протягом усієї його історії, але він також особливість інших, раніших, релігій. Дуже шкода, що більшість основних християнських сект усе ж визнає його і практикує різною мірою і з різним ступенем обачності. Поміркована англіканська церква не любить говорити на цю тему, але в кожній єпархії є "служіння визволення", яке відповідає за екзорцизм, визволення та паранормальність. Іноді екзорцизм може бути нешкідливим ритуалом, але в харизматичному контексті може інколи перероджуватися в жорстокість; деякі жахливі нещодавні екзорцизми дітей в Англії та Америці призвели до серйозних кримінальних вироків. Для кожного, хто хоч трохи ознайомлений з такими хворобами, як епілепсія та синдром Турета, екзорцизм – середньовічний забобон, який основні світові релігії повинні були вже рішуче відкинути. Можливо, його прихильники відчувають себе зобов'язаними сприймати за номіналом слова та дії Ісуса, записані в Біблії. Це не обов'язково: вони могли б сказати, що він мусив використовувати мову, якою користувався, бо жив у донауковій культурі. Або, можливо, проблема полягає в тому, що вони відчувають, що якщо відкинуть персоніфікацію зла, авторитет Церкви зменшиться – деякі віряни можуть подумати, що очевидний наступний крок – відкинути персоніфікацію добра в Ісусі.

Природне зло
Кожен, крім найвідданішого матеріаліста, визнає існування добра і зла. Люди без релігійної віри так само переконані, що слід намагатися зменшити кількість страждань у світі, як і релігійні. Коли запитують, як надзвичайно добрий і всесильний Бог терпить кількість людських страждань, християни зазвичай зосереджуються на злі, спричиненому людьми, тому що це легше пояснити.
Однак Бог-творець також відповідальний за всі стихійні лиха у світі, який він сам створив. Це особливо актуально, якщо вважати, що Бог бере активну участь у розвитку світу і здатний втручатися випадковими чудесами, якщо захоче. Стверджувалося, що він не може втручатися очевидним чином, бо мусить приховувати своє існування; людська віра, певно, похвальна, коли нема об'єктивних доказів. Навіть якщо прийняти цю пропозицію, вона навряд чи визначальна. Бог міг би запобігти Лісабонському землетрусові 1755 року, без того, щоб хтось став тямущішим. Якби він це зробив, Вольтер, певно, не написав би свою знамениту сатиру «Кандід» у 1759 році, висміюючи ідею про те, що Бог не міг би створити кращий світ, навіть якби він цього захотів. Коли я пишу, у травні 2008 року китайці намагаються впоратися з руйнуваннями, спричиненими потужним землетрусом у провінції Сичуані, внаслідок якого загинуло понад сімдесят тисяч людей, а до п'яти мільйонів залишилося без даху над головою. Без сумніву, погані будівельні технології сприяли цій катастрофі, але першопричиною мусив бути сам землетрус, за який Бог не може уникнути відповідальності.
Аргументи про те, що добро на Землі істотно переважає природне зло, були особливо популярними в Англії. Можливо, це тому, що в Англії немає вулканів, немає значних землетрусів, тут помірний клімат протягом року (за мірками багатьох інших країн), тут не зазнають масштабного голоду і немає великих або особливо отруйних хижаків. У багатьох інших країнах життя менш приємне, а добродійність природи менш очевидна. Проте навіть в Англії Дарвінові довелося змиритися з втратою трьох своїх дітей, одна з яких була йому дуже близька, і усвідомити, що постійна боротьба за виживання стосується людей так само, як і тварин. Це, безумовно, вплинуло на його втрату віри.
Часто припускають, що людські страждання можуть бути неминучим наслідком надання нам справжньої свободи; іншими словами, це може неминуче випливати з бажання Бога створити можливість найглибшого роду люблячих відносин. Відповідно до цього аргументу, наші розумові здібності такі обмежені проти Божих, що ми не маємо права судити про міркування, які мотивують його дії. Божа любов і доброта аксіоматичні, і завдання полягає в тому, щоб пояснити очевидні проблеми, пов'язані з цією вірою. "Проблема зла" викликала нескінченну муку в християнських теологів, але з того, що й далі пишуть про неї, стає очевидно, що вони не змогли розв’язати пов'язані суперечності навіть задля власного задоволення. Тим, хто не релігійний, можна пробачити висновок про те, що проблема не була розв’язана, бо вона нерозв’язна; припущення, що породжують проблему, не мають фактичної основи.

5.6. Життя після смерті
Люди вірили в можливість життя після смерті з часу будівництва Великої піраміди в Гізі, і, мабуть, набагато довше. Твердження про релігійне значення доісторичних обрядів не завжди слід сприймати серйозно, але археологічні докази ритуального поховання мертвих свідчать про те, що цій вірі десятки тисяч років. Вона була інкорпорована в тій чи іншій формі в більшість основних релігій, але, знову ж таки, ми обмежуємо увагу християнською традицією.
Природа раю і пекла невідома, і більшість вірян погоджується, що наші уявлення про них цілком неадекватні. Кілька описів раю здаються надзвичайно нудними, але описи пекла набагато мальовничіші. На одному полюсі – щотижневі проповіді про пекельний вогонь і прокляття, яких мій батько зазнав у дитинстві у своїй баптистській громаді у валійському вугледобувному місті Тредегарі. На іншому – слід згадати те, що ліберальна англіканська спільнота уникає поняття пекла, здається, розглядаючи це слово як позначення недопущення до раю, а не як самостійну сутність. Цей ліберальний оптимізм не має багато спільного з поглядами, які Папа Бенедикт XVI виголосив у проповіді в Римі в березні 2007 року. Він заявив, що люди, які не визнають вину, ризикують "вічним прокляттям – пеклом". Пекло "насправді існує і вічне, навіть якщо про нього більше ніхто не говорить".
Більшість християн погоджується з тим, що щирі віряни, які вели бездоганне життя, потрапляють на небеса, а ті, хто скоїв зло і відмовляється покаятися, навіть після смерті, не можуть. Немає такої згоди стосовно того, що відбувається з людьми, ані цілком хорошими, ані цілком поганими – іншими словами, майже з усіма. Один із розв’язків цієї проблеми – католицьке поняття про чистилище. Це дає змогу людям, які згрішили, потрапити на небеса, після періоду покарання, протягом якого вони якимось чином компенсують зло, яке заподіяли. Поняття про чистилище язичницьке своїм походженням і вперше його чітко сформулював Авґустин у V столітті. Воно стало офіційним догматом віри в католицькій церкві лише в XV столітті.
Не існує чіткої біблійної підтримки поняття про чистилище, яке відкидає багато протестантських сект. Зокрема, 22-а з 39 статтей англіканської церкви зазначає, що «Римський догмат стосовно чистилища, помилування, богослужіння та поклоніння, а також зображень мощей, а також звернення до святих – це наївна річ, марно вигадана та обґрунтована, для якої нема ніяких підстав у Святому Письмі, а скоріше вона несумісна зі Словом Божим». Не дивно, що, зважаючи на його постійні зусилля уникати догматичних суперечок, важко знайти будь-яке посилання на це питання в Ровена Вільямза.
Англо-католицький теолог Кіт Ворд виступив на захист поняття про чистилище, заявляючи, що, як християнин, він вважає дуже дивним вірити, що Бог любові посилав би людей до пекла лише за те, що вони не чули про Ісуса чи не були охрещені.[39] Це близько до ортодоксальної католицької позиції, але базується на тому, що він вважає розумним, а не на будь-якому біблійному авторитеті.
Уявіть двох людей, А (атеїст) і В (вірянин). Обоє виховуються у звичайних, але не особливо релігійних сім'ях, і обидва вирішують присвятити своє життя роботі в Оксфамі, допомагаючи людям, які живуть в африканській країні, що страждає від посухи. Під час своєї роботи А такий вражений стражданнями населення, що втрачає віру в Бога. В, однак, виявляє, що його віра єдине, що підтримує його. Через двадцять років обоє раптово гинуть в аварії. Після своєї смерті А дізнається, що Бог існує, і негайно визнає свою помилку (гріх?) у тому, що він не зберіг свою віру. А що задля цього обговорення припускається, що обоє жили бездоганним життям, то здоровий глузд підказує, що Бог мав би дозволити обом потрапити на небеса більш-менш негайно. Однак деякі євангельські християни впевнені, що А не потрапляє на небо. Вони дотримуються лютеранського вчення, що спасіння визначається лише вірою; крім того, віра приходить до нас як вільний дар Бога через дію Святого Духа, а не через наші власні внутрішні якості, зовнішні дії чи покуту.
Ця суперечка щодо чистилища пов'язана з віруваннями про те, чи можуть молитви за померлих мати якийсь ефект. Це все ще дуже живе в протестантській громаді, і цього не можна розв’язати, посилаючись на Біблію, в якій багато очевидно суперечних речей щодо умов потрапляння на небеса.
Деякі теологи та багато християн-мирян дотримуються дуалістичного ставлення до душі, вважаючи її відокремною сутністю, яка може пережити смерть тіла. У своїй книжці «Поза наукою» Полкінґгорн зовсім інакше описує душі людей:
Уже пояснював, що я думаю, що ми психосоматичні одиниці, а душа – це «форма» (патерн, що несе інформацію) тіла. Цей патерн розпадеться після смерті разом із розпадом мого тіла. І все ж мені здається цілком логічною надія на те, що цього патерна, який я є, запам'ятає Бог і відтворить у якомусь новому середовищі на свій вибір у своєму остаточному акті воскресіння... безсумнівно, існує імовірність існування нової «матерії», в якій ми зможемо знову втілитися при своєму воскресінні.[40]
Цей опис душі сумісний із сучасним науковим розумінням мозкових процесів, але порушує питання: проміжок між смертю та воскресінням означає, що трансформована сутність – початкова особа чи просто копія. Філософ Дерек Парфіт та інші вважають, що психологічна безперервність – суттєвий аспект індивідуальної ідентичності, але Полінґгорн вважає це "своєрідним висновком".[41] Справді, можна розумно вважати, що існує такий самий ступінь безперервності, якщо патерни людських особистостей утримуються в Божому розумі після їхньої смерті, так само як і в їхніх власних мізках, коли вони сплять.
Позитивна особливість такого опису душі – це може дати змогу йому відновити людину після смерті до її стану, що був до того, як її особистість виродилася під впливом деменції. Бог також міг би усунути різні психологічні травми у воскреслої людини. Ці коментарі припускають, що душі переживають смерть тіла; якщо вони цього не роблять, не потрібно пояснювати спосіб їхнього виживання. Зміст цього розділу так само незастосовний до мільйонів будистів, які вірять у повторне перевтілення, але ні в якого Бога.

5.7. Кіт Ворд
Окрім інших своїх посад, Кіт Ворд співпрезидент Всесвітнього конгресу віросповідань. Як і слід було б очікувати від цього, він постійно шукає спільну позицію між різними релігіями й іноді знаходить більше, ніж інші можуть подумати, що така насправді є. Остання з його численних книжок «Чи небезпечна релігія?» – одна з найкращих відповідей на Докінзову «Делюзію щодо Бога». Вона досягає цього, ігноруючи Докінзів текст, але по черзі розглядаючи кожне питання, яке порушував Докінз. Мене переконали багато аргументів, які він навів, але зосереджуся на тих, які менш ніж адекватні.
Ворд обґрунтовує свою віру у світогляд, який охоплює такі положення:[42]
• Для кожної події, що відбувається, існує певне пояснення, наукове чи ні (речі не відбуваються без причини).
• Люди у своїй основі добрі та доброзичливі, але вони також піддаються жахливим розбещенням жадібністю, ненавистю та невіглаством.
• Люди повинні принаймні певною мірою враховувати добробут інших, а ідеально – всіх інших живих істот.
• Властиво відчувати трепет і благоговіння перед красою та складністю природи, відчувати вдячність за факт існування та відчувати присутність якоїсь трансцендентної сили та цінності в моменти розуміння істини, цінування краси та насолоди дружбою.
Перший пункт був обговорений в п. 5.4, де стало очевидно, що Ворд не розуміє квантової теорії. Другий пункт – надмірно оптимістичний; контролювання базової схильності людини до насильства і навіть війни передбачає спочатку визнання цього повною мірою. Третій пункт починається добре, але більшість релігійних людей без вагань проголосувала б за знищення головних вошей, стьожкових червів та тарганів, дарма що вони живі істоти. Я поняття не маю, як Ворд зрівноважив би добробут тигрів з добробутом їхньої здобичі, якби йому довелося це зробити, і підозрюю, що цей аспект його «розгляду» порожній. Останнє Вордове положення потребує лише однієї суттєвої зміни – видалення посилання на трансцендентну силу, щоб зробити його прийнятним для людей, які не мають релігійних переконань. Нижчевказана гуманістична версія чотирьох положень Ворда демонструє, що існує цілісна альтернатива до матеріалізму, ідеалізму та релігійної віри:
• Основні події в нашому житті можуть відбуватися з тривіальних причин. Наприклад, люди гинуть у ДТП через миттєву втрату уваги, часто з боку інших. Люди також помирають від раку після крихітних випадкових змін у деяких клітинах їхнього тіла. Нам не потрібно сприймати ці факти пасивно, нам слід намагатися зменшити їх частоту.
• Люди можуть бути добрими та доброзичливими, але вони також можуть піддаватися жахливій розбещеності жадібністю, ненавистю та невіглаством. Ми повинні прагнути зміцнювати ті соціальні структури, в яких переважають кращі сторони нашої природи.
• Люди повинні, принаймні певною мірою, враховувати добробут інших та тварин, які достатньо схожі на нас. Ми можемо прагнути знищити види, які активно завдають нам шкоди, за умови, що ми ретельно врахували наслідки.
• Властиво почуватися глибоко зворушеними красою та складністю природи, цінувати сам факт існування та вважати правду, красу та дружбу центральними цінностями свого життя.
Один із аспектів Вордової книжки особливо незадовільний. Він стверджує, що свобода совісті завжди була фундаментальним принципом християнської думки, хоча її часто врівноважували патерналістськими міркуваннями. Це надмірно оптимістичне прочитання, особливо щодо поведінки католицької церкви протягом століть. Він усвідомлює її давній авторитарний характер та засудження лібералізму протягом більшої частини її історії, але акцентує увагу на ІІ Ватиканському соборі 1960-х років, який проголосив важливість свободи совісті. Це сталося сорок років тому, і всі докази свідчать про те, що Ватикан вважає це відхиленням. У 1979 р. Папа Іван Павло ІІ позбавив ліцензії на викладання шанованого католицького теолога Ганса Кюнга, якого багато хто вважав архітектором ІІ Ватиканського собору, – що критикував його за зловживання папською владою, щоб заблокувати дебати про реформи. У липні 2007 р. Папа Бенедикт XVI розкритикував «помилкові тлумачення» ІІ Ватиканського собору і заявив, що некатолицькі християнські громади або дефектні, або неістинні церкви. У січні 2009 року він реабілітував чотирьох ультраконсервативних єпископів, які не визнали ІІ Ватиканський собор, зокрема Річарда Вільямсона; той факт, що він заперечував Голокост, вважався таким, що не стосується справи. Нині католицька церква забороняє гомоеротику, позашлюбний секс, контрацепцію, аборти та евтаназію. Окремі католики можуть погоджуватися або не погоджуватися з її цінностями, але це не свобода совісті, яку Кюнг давно обстоює.
Вордів аналіз довгої послідовності воєн, які характеризували людське суспільство, дуже переконливий. Він відкидає Докінзове твердження, що релігійна нетерпимість відігравала центральну роль як причина воєн. Він розглядає як релігійні, так і нерелігійні війни, і стверджує, що постійним фактором було прагнення до влади та багатства. У багатьох випадках релігія була зручним ярликом для тих, хто зазнає пригнічення, але в інших випадках використовується етнічна належність або інші «виправдання».[43] Один приклад це дуже добре ілюструє: так звані «заворушення» в Північній Ірландії між двома корінними, білими громадами, однією – католицькою, а другою – протестантською. Католицька сторона хотіла об'єднаної Ірландії, тоді як протестанти були дуже віддані британській монархії. Напруженість почуттів обох сторін збентежила багатьох англійців. Обидві групи часто жили в окремих районах, особливо в Белфасті, а їхні діти ходили до різних шкіл. Шлюби між двома сторонами були рідкісні, і деколи молодих людей вбивали за те, що вони намагалися подолати культурні бар'єри. Католицьке населення часто зазнавало дискримінації при працевлаштуванні. Принаймні в цьому випадку зрозуміло, що конфлікти були передусім культурними, а не релігійними, хоча членів кожної групи можна було ідентифікувати за їхніми релігіями.
Ворд вказує на існування мільйонів релігійних вірян, які добре діють у звичайних життєвих справах, чия віра, здається, дає змогу їм жити добре і бути щасливими, і які можуть створювати розумний та цілісний захист своїх вірувань.[44] Це, звісно, правда, але те саме стосується людей з багатьма взаємно суперечливими релігіями, а також багатьох атеїстів та гуманістів; їхні переконання не можуть усі бути правильними. Попри його ентузіазм щодо "релігії" як такої, саме по собі це слово майже беззмістове своєю нечіткістю. Сам Ворд неспроможний означити її, і визнає, що це поняття охоплює широкий спектр взаємно несумісних переконань.[45]
У своїй книжці Ворд обговорює більш-менш універсальні релігійні почуття, які люди мали в усіх суспільствах і в усі часи. Він вважає, що природний висновок, який можна зробити з цього, також коректний: ми маємо релігійні почуття, тому що є щось поза нами, що робить такі почуття слушними. Ворд називає це щось Богом. Едвард Вілсон, з іншого боку, упевнений, що наші сильні релігійні інстинкти можна пояснити адаптивними біологічними термінами, не звертаючись до будь-якого надприродного впливу. Ворд передбачив таку можливість і стверджує, що розуміння біологічної основи вірування не може продемонструвати, що вірування хибне.[46] Однак якщо хтось зосереджується на окремому релігійному віруванні (наприклад, щодо воскресіння), то розуміє, що існують сотні мільйонів релігійних людей у світі, чиї погляди на це мають бути хибними. Навіть існування Бога заперечують будисти, яких слід зарахувати до тих, кого можна вважати релігійними. Релігійність сама по собі має так мало змісту, що її неможливо до ладу обговорювати.