r2u.org.ua / e2u.org.ua

напишіть ім’я прізвище авторки українською

Мері Ловсон

Кувалда писав:напишіть ім’я прізвище авторки українською

Що це було?

Дякую за зауваги!

Питання до розділу 10: відчувається, що говорить бабця, чи щось змінити?
І ще, пояснення до оцієї правочки:
"Бо мені це не здається природним. Не має жодного сенсу."
Малося на увазі: це не здається, це не має.
Чи погано?

питання "Що це було?" я спишу на п’ятницю .
малося на увазі, що тре’ Немає/Нема
та нормально бабця говорить, хоча дуже вже пам’ятлива як на сто років

І на тому спасибі

Я залишила ім*я й назву англійською, бо назву ще не перекладено, а писати ім*я авторки українською, а назву твору залишати в оригіналі - якось криво. От.

11
(скоро буде)

12
11-е жовтня, неділя
Люба тьотю Енні,
Як поживаєте? Сподіваюся, що добре. У нас все добре. У Бо все добре. Пані Керрінгтон приходила. Пані Мітчел приходила принисла тушковане м'ясо. Пані Стеновіч приходила принисла періг.
З любов’ю,
Кейт.
18-е жовтня, неділя
Люба тьотю Енні,
Як поживаєте? Сподіваюся, що добре. У нас все добре. Пані Стеновіч приходила принисла курча. Пані Тедвортс приходила принисла шинку.
З любов’ю,
Кейт.
Ці листи тепер у мене. Рік тому тітка Енні померла від раку, й після її смерті дядько Вільям надіслав їх мені. Мене розчулило, що тітка зберегла ті листи, особливо враховуючи повну відсутність в них стилю та змісту. За кілька років їх назбиралася ціла коробка, і коли я переглянула кілька з найперших, то подумала: «Боже правий, вони ж зовсім ні про що». А коли ще раз їх перебрала, намагаючись уявити, як їх читала тітка Енні, як вона розгортала невеликі записочки з нерівними окрайками, поправляла окуляри й розбирала мої кривульки, то збагнула – якщо шукати, то, певно, можна знайти між рядків розраду.
Насамперед, так вона знала, що ми не голодуємо й що громада про нас не забула. Що я була здорова, раз змогла сісти й написати листа, а Люк з Меттом – достатньо організовані, щоб його відіслати. Те, що я писала кожнісінької неділі, вказувало – у нас є режим, а тітка Енні належала до тих, хто режим дуже поважає. А ще вряди-годи бували справжні новини:
15-е листопада, неділя
Люба тьотю Енні,
Як поживаєте? Сподіваюся, що добре. У нас все добре. У Бо все добре. Пан Тьортл сламав ногу бо впав іс даху там у димарі була мердва ворона й він по неї поліс. Пані Становіч приходила принисла рисовий пудинг і сказала що пані Керрінгтон сказала що Лорі має повернутися до школи а пан Пай нагрубіяниф. Пані Лукас приходила принисла огірки й горошок. Вчора вночі йшов сніг.
З любоф’ю,
Кейт.

Говорячи про їжу: не знаю, чи то парафіянки встановили чергу, чи кожна вирішила за себе, але раз на кілька днів нам заносили чимало продуктів. Або ж їх залишали на порозі зранку, або ж зі схилу скочувалася вантажівка, і якась з десяти фермерських дружин вистрибувала з каструлею, що її тримала під пахвою. «Ось, тримай, люба, – проїжджали повз. Поставте в піч на двадцять хвилин, має вистачити на двічі. Як у вас справи? Матір Божа, тільки подивіться на Бо! Як вона виросла!».
Надовго вони не затримувались. Думаю, не знали, як поводитися поряд з Люком. Якби він був дівчиною, або молодшим, або не аж так намірявся справлятися з усім самотужки, може, вони б присідали погомоніти й у розмові давали б дуже корисні поради. Але Люк був Люк, отож вони вручали принесені гостинці, тактовно не оглядаючись на безлад, і йшли.
Серед цих тактовних візитів траплялися винятки. Пані Становіч приїжджала щонайменше двічі на тиждень, викочувалася з-за керма чоловікової битої вантажівки, засапано піднімалася сходами до вхідних дверей з двома буханцями хліба, що колихалися, покладені на велетенське відро кукурудзи, або ж зі свинячої ногою, що стриміла з-під однієї руки, й торбою картоплі – з-під іншої. Вона стояла посеред кухонного безладу: ноги на ширину плечей, груди під кофтою схвильовано колишуться, волосся зібране на потилиці в гульку, ніби знала, що Ісусові все одно, який в неї вигляд, і оглядалася навкруги, доки її підборіддя тремтіло від схвилювання.
Власне, через чутливість вона не наважувалася зробити Люкові зауваження, але на її обличчі все було написано. А якщо їй потрапляли на очі Бо чи я, то це схвилювання переливалося за край.
- Моя солоденька, моя дорогенька (притискає мене до грудей. Тільки мене – після першого разу вона більше не поривалася обіймати Бо), ми маємо старатися змиритися з воленькою Господа нашого, але часом це тяжко, тяжко побачити в його діяннях сенс, тяжко побачити мету.
Часом мені здавалося, що я вчувала в її голосі надрив, ніби вона насправді говорила не до мене, а до когось, кого не видно, але хто міг її чути. Зверталася вона до мене, але хотіла, щоб послання дісталося до Бога. Вона на Нього сердилася. Вона думала, що, забравши у нас батьків, особливо маму, яку вона, думаю, щиро любила, Він зробив досить ганебну помилку в судженнях.

- І скільки це триватиме? – запитав Метт. – Вічно? Тиждень туди-тиждень сюди, наступні тридцять років?
Люк глянув на напівз'їдену шинку зі свиней пана Тедвортса, що лежала на столі.
- Збіса смачна шинка, – сказав він замислено. – Мусиш це визнати.
Ми повечеряли, й Люк поклав Бо спати. Я сиділа за кухонним столом, теоретично – вчила граматику.
- Справа ж не в цьому, правда? – сказав Метт. – Справа в тому, що ми не можемо й далі приймати харчі.
- Чому ні?
- Годі тобі, Люку! Ми не можемо все життя жити з милосердя. Ти не можеш очікувати, що інші люди будуть про нас дбати. У них є свої сім'ї. Знаєш, вони й самі небагаті – люди, що тут живуть.
- Але й не бідні, – відповів Люк.
- Звідки на минулому тижні взялася щука? І ти скажеш, що Сумаки не бідні?
- Вони не з’їдають так багато риби, – сказав Люк. – Особливо щуки.
- Бо продають залишок, Люку. Продають, бо їм потрібні гроші!
- Ага. Ну, добре, що я мав сказати? Гей, Джиме, дякую, хлопче, але я не можу її взяти, бо ви бідні? Заради Бога, він зайшов потеревенити, а перед тим рибалив, тож і дав мені рибину! Ти про це так говориш, ніби так буде завжди! Не завжди, а доки ми станемо на ноги, знайдемо хорошу роботу. Вони припинять приходити, бо знатимуть, що нам це більше не треба.
- Ага, і коли це буде? Коли з’явиться ця хороша робота?
- Щось нагодиться, – врівноважено відказав Люк.
- Ну, я радий, що ти так в цьому впевнений, Люку. Як, мабуть, добре володіти секретною інформацією.
Люк відказав:
- Тобі подобається тривожитися, правда? Ти завжди так любив тривожитися.
Метт зітхнув і став викладати речі з портфеля на стіл.
- Вони люблять приносити гостинці, – промовив Люк, доводячи свою думку. – Так вони почуваються святими. Хай там як, не ти один маєш їм дякувати. Ти ходиш в школу. А я маю вигадувати, що сказати у мільйонний раз тій чи тій пані, що з’являються на порозі. Іноді вони ходять цілісінький день.
Метт на нього зиркнув. Було видно, як він над чимось мовчки розмірковує. Він сів поряд зі мною й вибрав одну книжку з купи принесених додому. Ми домовилися, що я сідатиму навпроти й учитиму граматику, а він перевірятиме мене в перерві між своєю домашньою роботою. Коли мої знання його задовольнять (чи, швидше, коли він втратить надію), мені можна буде сісти поряд з ним і малювати, доки він вчитиметься.
Однак тепер він не почав одразу вчитися. Розщепнув пенал і висипав усе на стіл, а тоді, скоса зиркнувши на мене, голосним шепотом запитав:
- Кейт, як думаєш, Люк вродливий? Тільки скажи чесно. Мені потрібен жіночий погляд.
Він дражнився, і я зраділа, бо це означало, що суперечку припинено. Я терпіти не могла їхніх суперечок.
Люк пирхнув. Він зішкрібав недоїдки з тарілок у помийницю. Він не виливав її так часто, як треба, тому з неї смерділо. З домашньої роботи Люк робив лише необхідне. Всі овочі варилися в одній каструлі й купою накладалися в тарілки, щоб довелося мити менше посуду. Одяг прався тільки тоді, коли ставав брудним на Люків погляд. Мої шкільні обіди складалися з яблука й кількох скибок хліба зі шматком сиру між ними. Але не пам’ятаю, щоб він хоч колись забував приготувати мені обід, а якщо старанно пошукати, то завжди можна знайти якусь більш-менш чисту одежину. У нас було все необхідне.
- Розумієш, він має рацію, – сказав Метт, й досі пошепки. – Щось приводить тих жінок до наших дверей. Як думаєш, може, сам Люк? Його врода?
Люк його штурхнув. У старі часи, коли все було звичне, він часто штурхав Метта. Насправді, щоразу, як не міг вигадати кращої відповіді на його шпильки. Але в цих стусанах не було злості, то були не такі стусани, які вони роздавали у своїх нечастих, але страшких бійках. То був його спосіб сказати: «Обережно, менший братику, не жартуй зі мною». Метт ніколи тим самим не відплачував, що було його способом показати – це нижче його гідності. Він просто розтирав ударне місце й правив своє.
- Бачиш-но, увесь день черга вродливих, сексуальних жінок стає у нас під дверима. Пані Лукас, пані Тедвортс, пані Становіч – всі вишикуються біля дверей, хекають, язики висолоплені, мотляють хвостами.
- Заткни пельку! – сказав Люк. Він почав абияк мити посуд. Меттів стілець стояв якраз позаду нього, отож вони були повернуті один до одного спинами.
- Не вживай таких слів, як він, добре? – сказав Метт, й далі пошепки. – Тільки недорікуваті люди так говорять. А також вдаються до фізичної жорстокості, коли бачать, що програють в суперечці.
- Ага, ну, вони от-от знову до неї вдадуться, – відповів Люк. – От-от.
Я захихотіла. Я давно не хихотіла. Метт виглядав цілковито серйозним.
- Річ у тім, – вів далі він, нахмурений, – що люди кажуть, ніби кілька жінок, а особливо одна, я міг би назвати ім’я, та не стану, скажу лишень, що рудоволоса, вважають Люка надзвичайним красенем. Таким надзвичайним, що не можу залишити його у спокої. Мені це здається божевіллям, але ж я чоловік. А ти жінка. Як думаєш? Люк надзвичайний красень?
- Метте, – сказав Люк. – Заткайся.
Він і далі тримав руки у раковині, але припинив мити посуд і завмер.
- Мені справді цікаво знати, – правив далі Метт. – Як думаєш? Надзвичайний він красень чи ні?
- Ні, – відказала я, хихотячи.
- Метте, - тихо промовив Люк.
- Я так і думав. Тож чому певна рудоволоса…Ой!Гей! Що з тобою таке?!
Він розвернувся на стільці, вхопившись за плече. Люків стусан мало не збив його з ніг. Люк не усміхався. Він стояв, а з опущених рук скрапувала вода.
Метт здивовано на нього глянув, а за хвилину Люк серйозно промовив:
- Я ж сказав – заткайся.

Тепер я знаю, чому. Збагнула кілька років потому. Сталося щось, про що Метт не знав, і зробило Саллі Маклін делікатною темою для розмови з Люком, і зовсім невдалою – для жартів.
Це трапилося попередньої суботи, по обіді, коли Метт відробляв свою частину на фермі пана Пая. Осінню оранку давно закінчили, але треба було полагодити огорожі, а ще Келвін Пай хотів залити підлогу в хліву бетоном, тому Метт пішов до нього, а ми з Люком і Бо були вдома – надворі, працювали над купою дрів.
Хоч минулі кілька тижнів сніг то йшов, то розтавав, зима вже точно наближалася. У повітрі відчувався такий спокій, що буває тільки взимку. І озера теж завмерли. Їх оперізував льодовий ободок, тонкий, мереживний і пісчаний; часом до обіду він розтавав, але завжди на ранок намерзав знову, і товщав щодня.
Отож, купа дрів стала першочерговою справою, і того пообіддя ми над нею працювали. Люк колов дрова, я збирала тріски на розпал, а Бо діловито забирала з купи покладене Люком і відносила на інше місце. Було вже досить пізно, десь четверта, почало сутеніти. Я пішла в ліс, туди, де впало старе дерево, щоб набрати ще гілок і обламати їх, а коли повернулась, волочачи гілки, то побачила Саллі Маклін, що, обіпершись на купу дрів, розмовляла з Люком.
Саллі була вбрана в темно-зелений светр крупного плетіння, що робив її шкіру блідішою, ніж зазвичай, а волосся – рудішим, й обвела очі чорним, й через це вони стали виглядати величезними. Вона все бавилася з волоссям, доки розмовляла з Люком, накручувала його на палець. Коли-не-коли вона притискала пасемко між губів, а потім легенько його висмикувала.
Люк крутив у руках сокиру. Спочатку він ставив її на землю головою вниз і тримався за ручку, потім її піднімав і проводив пальцем по лезу, ніби перевіряючи його гостроту. Потім знову ставив на землю і знову задумано підіймав.
Саллі щось говорила, але змовкла, коли я підійшла. Якусь мить вона виглядала роздратованою, але тоді отямилася й усміхнулась. Вона озирнулась на Люка й сказала:
- Твої сестрички такі милі. Ти так добре з ними ладнаєш, всі так кажуть.
- Правда? – запитав Люк. Він мимоволі зиркнув на Бо. Мала почала складати свою власну купу дрів за кілька метрів від справжньої. Вона клала палички зверху, а ті скочувалися, через що Бо починала сердитися; вона повторювала: «Оця, й оця, й оця», щоразу голосніше.
- Так, – відповіла Саллі. – Всі кажуть, що це дійсно дивовижно. Ти сам за ними доглядаєш, правда ж?
- Переважно так, – промовив Люк, не зводячи очей з Бо.
Саллі теж поспостерігала за нею хвильку. Вона нахилила голову вбік, на її обличчі застигла посмішка. Якась та посмішка була дивна. Ніби Саллі раніше приміряла її перед дзеркалом, як сукню.
Й досі всміхаючись, вона сказала:
- Бо ну просто чарівна, так?
- Бо? – перепитав Люк. Він подумав, що Саллі, певно, мала на увазі когось іншого.
- Оця, – суворо промовила Бо, випускаючи з рук дрючок, розміром з неї саму, на свою купу дрів. Купа розсипалася.
- Кака палиця! – заверещала мала. – Кака, кака!
- Дивися, – сказав Люк. Він притулив сокиру до купи дрів і підійшов до неї. – Складай їх отак, добре? Поклади з кожного краю по великій, а між ними – маленькі, отак.
Бо запхнула пальця до рота й прихилилася до його ноги.
- Ти навіть купаєш їх і все таке? – запитала Саллі. Вона сором’язливо глянула на Люка з-під вій.
- Я або Метт, – відповів Люк. – Втомилася, Бо? Хочеш подрімати?
Бо кивнула.
Люк озирнувся й побачив мене з гілкою.
- Поведи її всередину, добре, Кейт? Бо, йди з Кейт. Я маю тут закінчити.
Бо притупцяла до мене й ми разом пішли до будинку. Я все чекала на удари сокири, але нічого не почула. Підійшовши до дверей, озирнулась. Люк просто стояв і розмовляв із Саллі.
Ми з Бо увійшли, я зняла її пальто. Щоб це зробити, довелося витягнути в неї з рота палець з кумедним звуком, через що та усміхнулася, хоч і встромила пальця відразу назад.
- Хочеш попити чи ще щось? – запитала я.
Вона похитала головою.
- Почитати тобі хвилинку?
Кивнула.
Бо повела мене у спальню. Я розчистила собі місце серед розкиданого одягу, який нікому не вдавалося прибрати, сіла на підлозі біля її колиски й почала читати «Казку про трьох козенят». Ще до того, як я дійшла до місця, де перше козенятко через місточок скок-скок, скок-скок, Бо вже спала. Я припинила читати й просто перегортала сторінки, розглядаючи малюнки, але вже бачила їх надто багато разів. Тож закрила книгу, вдягла пальто й знову вийшла надвір.
Люк і Саллі зникли. Шукаючи їх, я пішла до купи дрів. Сокира все ще стояла там. Земля навколо була м’яка й пухка, бо так багато років убирала тирсу, тому ступала я безгучно. Ставало темно, а з ніччю приходив і холод. Метт сказав мені, що холод – це просто відсутність тепла, але по відчуттю не скажеш. Відчувалася його присутність Холод підкрадався нишком, як крадій. Доводилося туго закутуватися, інакше він вкраде твоє тепло й залишиться порожня оболонка, крихка, як мертвий жук.
Я обійшла край дров’яної купи, роздумуючи, може, Саллі пішла додому, а Люк зайшов по щось у сарай, але тоді побачила їх. Саллі спиралася на дерево, а Люк стояв навпроти неї, дуже близько. Під деревами було темно, я заледве розгледіла їхні обличчя. Однак було видно, що Саллі всміхалася – я бачила її зуби.
Люк тримав руки по обидва боки від неї, на стовбурі дерева, але, доки я дивилася, Саллі взяла його за зап’ястя, а тоді вклала його долоню у свою. Вона зойкнула – певно, Люкова долоня виявилась холодна, й потерла її трохи між своїх. Тоді вона знову йому всміхнулася, взяла його руку й засунула собі під светра. Я побачила білий просвіт її блідої шкіри, вона якось зітхнула, засміялась і підштовхнула руку вище.
Люк стояв дуже непорушно. Мені здавалося, що навіть не дихав. Він закинув голову і я побачила, що очі його були заплющені. Він простояв так десь хвилину; Саллі спостерігала за ним, її очі зробилися великими. А тоді він забрав свою руку, дуже повільно. Хвильку він більше нічим не рухав, стояв, як був, з опущеною головою, спирався однією рукою на дерево. А тоді, – річ у тім, що навіть за такого освітлення я бачила його зусилля, ніби потужна магнетна сила притягувала його до Саллі, і йому знадобилася кожна крапля сили, щоб протистояти їй, – він себе відштовхнув.
Я бачила це зусилля. Звісно, тоді я нічого не збагнула, але пізніше, коли порозумнішала й могла думати про такі речі, то згадала це дуже чітко. Рука, що торкалася до її грудей, звисала збоку, ніби непотрібна, все зробила інша рука. Вона обіперлася на шкарубку, темну кору дерева, й відштовхнула.
А тоді він став прямо, самостійно, з витягнутими вздовж тіла руками. Він глянув на Саллі, але нічого не сказав. Просто обернувся й пішов геть.

От що я бачила і чого Метт не знав. От чому Люкові Меттове дражніння здалося таким несмішним. Бо Саллі Маклін була не просто якась дівчина, вона була донька його наймачів, тож Люк боявся. Він боявся, що як Саллі вирішить, що її образили, що її відкинули як жінку, то зробить так, що Люк втратить роботу.

13
Я не розумію людей. Кажу так не через пиху; я не маю на увазі, що люди незбагнені, бо чинять не так, як я. Просто констатую факт. Знаю, що ніхто не може впевнено заявити, що розуміє усіх навколо, але тут справа в глибині нерозуміння. Багато людей залишаються для мене повною загадкою. Я зовсім не розумію принципів їхнього мислення. Думаю, це моя вада.
Якось Денієл запитав мене, м’яко, як він уміє:
- Кейт, слово «співпереживання» щось для тебе означає?
Ми говорили про колегу, що провів украй непрофесійне дослідження. Не те, щоб він фальсифікував результати, але, скажімо так, подав їх «вибірково». Такі речі не приносять користі репутації кафедри, тож його контракт на наступний рік не поновили. Я вирішила, що цілком доречно. Денієл, впевнена, теж, але відмовлявся це визнавати, що мене дратувало.
- Я не намагаюся виправдати його вчинок, – сказав він. – Я просто кажу, що ти не розумієш сили спокуси.
Я відповіла, що не розумію, як можна хотіти слави, отриманої за фальшиві заслуги. Денієл сказав:
- Зрозумій, він гарував роками, і знав, що інші теж працюють, не покладаючи рук, в тій самій області науки, і можуть першими зробити відкриття, він був певний, що згодом доведе свою правоту…
Я відказала, що це виправдання, на мій погляд, жалюгідне. Помовчавши трохи, Денієл запитав:
- Кейт, слово «співпереживання» щось для тебе означає?
То була наша перша сварка. Якщо не враховувати, що ми так і не посварилися, а змовкли, а тоді поводилися чемно й відсторонено декілька днів.
У деяких речах Денієл наївний. Йому ні за що не довелося боротися в житті, й це зробили його безтурботним. Непретензійним. Від себе він вимагає більше, ніж від інших. Денієл благородний, чесний і толерантний, і я захоплююся цими його рисами, але часом він, на мій погляд, передає куті меду. Часом знаходить такі виправдання людям, що ніби позбавляють їх відповідальності за їхні вчинки. Я вірю у свободу волі. Я не відкидаю впливу генетики чи оточення – а який біолог став би? – і розумію, що багато з наших вчинків спрограмовані біологією. Але переконана, що там, де маємо волю, маємо й вибір. Думка, що нас веде тільки доля, а ми не здатні ні опиратися, ні змінити напрямок, мені підозріло схожа на відмовку.
Але це я вже відхиляюся від теми. Я хотіла сказати, що тоді подумала, який Денієлів коментар стосовно співпереживання несправедливий, але роздратовано згадувала про нього щоразу, коли чула про чийсь геть безглуздий вчинок. І коли знову стала думати про Люка й Саллі, ще тоді, у лютому, як почалися всі ці сімейні справи, то збагнула, що намагаюся змалювати собі задум Саллі, що вона його мала тоді, давно. Що вона могла мати на думці? Як дівчина могла хотіти зустрічатися з таким обтяженим обставинами хлопцем, як Люк?
Єдиним поясненням, що мені вдалося вигадати було таке: вона не усвідомлювала, що ситуація, в якій опинився Люк, – не гра. Думаю, вона була дуже приваблива й не надто розумна, тому підвладна гормонам більше, ніж інші, й чомусь Люкове життя її притягувало. Старший брат доглядає за двома маленькими сестричками – може, вона вбачала щось непристойно сексуальне? Або невинніше? Може, Саллі дивилася на нас і бачила гарненький малюнок і просто хотіла намалювати й себе не ньому? Вродливий юнак, гарненька дівчина, двійко вже готових діток. Може, в своїй голові Саллі гралася в сім'ю. А тоді Люк забрав руку й зіпсував гру.
Можу уявити, що вона розказала батькам. Певно, це їй вдалося неабияк. Вона все придумала того вечора дорогою додому й переступивши поріг, вже вірила собі сама. Вона залетіла до маленької вітальні, що її мали Макліни позаду магазину, зі сплутаним волоссям і щоками, розпашілими через зачеплену гордість, замасковану під сум’яття. Її батьки стривожено глянули на неї й не відводили погляду кілька секунд, вона дивилася на них, а тоді розридалася.
- Тату..тату… – почала вона хрипло, й онімілий бідолашний старенький пан Маклін видушив із себе:
- Що таке, дитинко? (Або «любонько». Він би назвав її якось так.) Що сталося?
І Саллі схлипнула:
- Тату, ти знаєш Люка…
- Люка? Так. Що таке?
- Ну, він…Він пробував…
Стає перед очима, правда ж?
Можливо, вони їй не повірили – хай як сильно її любили, а, певно, знали про деякі її риси. Але це нічого б не змінило. Вони знали, що раз Саллі незлюбила Люка, то вони не зможуть залишити його за працівника.
Вони повідомили йому не відразу. Певно, мучилися тиждень чи близько того, доки Саллі лютувалася, споглядаючи, а Люк дозволяв собі сподіватися. Не уявляю, як вони нарешті повідомили йому, бо й у найкращі часи їм часто бракувало слів. Під кінець, певно, Люк сам їм допоміг. Може, одного вечора, зачиняючи магазин, пан Маклін прокашлявся разів з п’ять і нарешті промовив:
- Гм, Люку…
І Люк почекав хвильку, попри все сподіваючись, що то було не те, що він подумав. А тоді мовчання тривало, аж доки він збагнув, що то таки було те, що він подумав, тож сказав:
- Еге. Добре. Я розумію.
Пан Маклін стояв, маючи винуватий вигляд. Він прошепотів:
- Вибач, Люку.
Хоча, може, я недооцінюю сліпоту, що властива навіть батьківській любові. Може, вони таки повірили Саллі, й Люк був їм огидний, вони думали, що той зрадив їхню доброту в найниціший спосіб.
Однак сумніваюся. Ми все одно ходили до їхнього магазину, бо інших не було, й Макліни й далі широко до мене всміхалися, а прийшовши додому, я завжди знаходила невеличкі гостинці, що якось потрапили до сумки: пару цукерок, лакричну пастилку – зайвий смаколик, що ми, як вони знали, не могли собі дозволити.
*
Як уже сказала, я почала думати про всі ці події знов у лютому, коли прийшло запрошення на вечірку від Меттового сина. Зазвичай, збираючись додому відвідати рідних, я починаю згадувати, але цього разу спогади ринули справжнім потоком. Частково, думаю, бо Саймону виповнювалось вісімнадцять, а це не абищо. Але окрім цього, я певна, й через «проблему» з Денієлом.
Денієл таки побачив запрошення. І прочитав. Він знав, що міг бути включений, якщо б я захотіла його включити.
Це усвідомлення прийшло до мене повільно, але перший справжній здогад мелькнув того-ж таки пообіддя на виставці. Виставка мала надихаючу назву «Мікроскопи: століття історії» й не дивно, що ми були єдині відвідувачі. Насправді, вона виявилась не така нудна, як здається; експозиція охоплювала цікавинки: починаючи від колекції малесеньких скелець для розглядання комашок від 1600 року до розкішного й цілком некорисного інструмента, зробленого для короля Георга ІІІ, який був надто високий, щоб дивитися в нього, прикріпленого до столу, й надто низький, щоб користуватися ним, поставленим на підлогу, а ще той мав неправильно направлені лінзи. А в усьому іншому інструмент був досконалий, як сказав Денієл. Гідний короля.
Все ж, я здогадалася, що Денієл мав щось на думці – у залі стояли кілька міцніших інструментів, які можна було покрутити, а він не став. Денієл – знаменитий любитель погратися з речами, Денієл – мікробіолог. Але він ставав перед ними, перед кожним по черзі, задумливо на них дивився, але заледве торкався. А тоді дивовижно довго затримався перед столітнім мікрознімком хоботка вікторіанської кімнатної мухи, потім зиркнув на годинник і сказав, що час їхати в центр на обід з його батьками.
Зазвичай я була досить рада час від часу зустрічатися з професорами Крейнами. Щоб цілий вечір витримувати їхнє товариство, я мала бути сильною духом, але вони відразу беззаперечно мене прийняли, що мене вразило, враховуючи нашу різницю в походженні, й схиляло у їхній бік. У перші дні мені було непросто споглядати їхні битви за столом, але думаю, бо я очікувала, що хтось із них має перемогти. Збагнувши, як добре вони пасують одне одному, змогла трохи розслабитися. Часом мене хтось, або навіть обидва одночасно брали за союзника або щит, але я навчалася з цим справлятися.
Однак того вечора вони сипали шпильками, як ніколи. Мені було важко зосередитися на їх словах, бо я думала про Денієлову задуманість й увесь вечір відчувала, як рівень мого напруження підіймався, мов ртуть у градуснику. Ресторан належав до їхніх улюблених: маленький, дорогий і задушливий, чи ж то він таким здавався того вечора. Денієлова мати увесь вечір ділилася спогадами про його дитинство, раніше вона такого не робила, і того вечора вперше в житті я подумала про певні переваги смерті обох батьків.
- Він був такою спокійною дитиною, Кетрін. Відтоді, як став носити підгузки, – а він їх носив, мушу визнати, занадто довго, та все ж, – його можна було брати будь-куди, кинути десь посеред вечірки, галереї, лекційної аудиторії…
- Таке справді було? – запитав Денієлів батько, заінтригований. – Бо я не пригадую Денієла в підгузку в лекційній аудиторії. Або посеред вечірки, як на те пішлося.
- І не згадаєш, Х'юго. За означенням людина може пригадати лише те, що запам’ятала. А ти, любий, думав про високе. Ти рідко душею був з нами. Тілом – часто, а душею – ні. Ми часто приймали гостей, Кетрін, влаштовували факультетські зібрання чи вечері для запрошених лекторів, ти ж знаєш, як це буває, тож Денієл, звісно, дуже звик до незнайомців. Він заходив до вітальні, вбраний у піжаму, сказати гостям «добраніч», а через годину ми раптом помічали, що він і досі там, з широко розплющеними очима, всотував усе, про що говорили – хоч політику, хоч мистецтво, хоч антропологію…
- Астрофізику, – сказав Денієлів батько, монотонно, ніби читав в папірця, – економіку, особливо, кейнсіанську, всотував, як ніхто інший, філософію – у два рочки він засвоював по три філософа на тиждень. Тебе особливо вразили роботи Декарта, правда ж, Денієле?
Денієл зосереджено вивчав меню, але за хвилю усвідомив, що всі мовчать, і підвів погляд.
- Перепрошую?
- Я сказав, що ти у два рочки був вражений Декартом. Правда ж?
- Гм, – відповів Денієл. – Правда. Саме вражений, правильне слово. – І повернувся до меню.
- Він був такою втіхою для нас, – м’яко продовжила Денієлова мати. – Звісно, йому пішла на користь така розсип ідей та думок з такого раннього віку. Поза всяким сумнівом, то була велика перевага. Більшість дітей страждають через згубну нестачу стимуляції. Мозок схожий на будь-який інший м’яз: якщо ним користуватися, він розвивається. Якщо його ігнорувати – атрофується.
Денієл це почув.
- Невеличка деталь, – сказав він м’яко, опускаючи меню. – Мозок – не м’яз. Він куди складніший, ніж м’яз. Думаю, я замовлю яловичину. – Він озирнувся, шукаючи офіціанта, і помахав йому.
- А перцевий соус дуже гострий? Ну, більш перчений чи більш сметанний?
- Думаю, більш сметанний, – відповів офіціант, сумніваючись. – Я не впевнений.
- Я спробую. А ще буду печену картоплю. І моркву.
- Особливо, коли ми бували за кордоном, Кетрін. Особливо, коли ми жили в Англії. І коли приїздили в Рим! Денієлові було шість. Справді шість? Або сім. Хай там як, а через місяць життя у Римі він розмовляв італійською краще за мене!
Я сказала:
- Я не знала, що ти володієш італійською, Денієле.
- А я й не володію, – відповів він. – Офіціант чекає на замовлення. Що ви будете їсти?
- Ну, його мати теж ні, – сказав Денієлів батько.
- Курча, – замовила пані Крейн. Вона всміхнулася офіціанту й той помітно злякався. – Без картоплі. Салат – але щоб усе тільки свіже, будь ласка. Заправки не треба. Мінеральну воду без лимона й без льоду.
Офіціант кивнув, шалено швидко шкрябаючи у блокноті. Я зловила себе на тому, що намагалася уявити Денієлову матір у Кроу-Лейку. І не змогла. Спробувала уявити її в магазині Маклінів за купівлею картоплі або туалетного паперу, і просто не змогла. Спробувала уявити її знайомство з пані Становіч і збагнула, що не можу уявити їх разом в одному місці. Навіть образ пані Керрінгтон нервово тікав, коли я спробувала викликати його разом з образом Денієлової матері.
На якусь хвилю, принісши полегшення, бо це було б таким вправним і простим поясненням, мене охопила думка, що моє небажання брати Денієла з собою додому може буди пов’язане з прірвою між двома моїми світами. Може, в цьому полягала проблема – вони були просто занадто різні. Але, навіть охоплена цією думкою, я знала, що причина не в цьому. Може, мені й не вдалося уявити Денієлову матір у Кроу-Лейку, але самого Денієла я могла легко там уявити. Він би був там недоречний – якщо бувають природжені містяни, то це Денієл, – але всі йому тільки раділи б. Він – найвідкритіша й найтолерантніша людина з усіх.
Вони всі дивилися на мене.
- Ой, – промовила я. – Вибачте. Я буду курча. І печену картоплю, і салат.
- Біфштекс, – сказав Денієлів батько. – Смажену картоплю. Ніяких овочів. Хтось проти червоного вина? – Він оглянувся, шукаючи незгодного. – Добре. Пляшку бордо.
Денієлова мати сказала:
- Денієле, беззаперечно, пережите в ранньому дитинстві має величезний вплив на інтелектуальний розвиток дитини. Саме тому батьківські обов’язки такі важливі. У дитинстві закладаються підвалини майбутньої дорослої особистості. «Дитина – то батько дорослого» (1) й таке інше.
Денієл повільно кивнув. Я хотіла впіймати його погляд, хотіла, щоб він якимось непомітним жестом показав мені, що він розуміє – вечір не вдався й ми підемо, щойно зможемо, але він не дивився у мій бік.
Його батько говорив до мене, нахилившись й вимовляючи слова кутиком рота, щоб не почула дружина:
- Ніколи збіса не розумів, що значить цей вислів, – сказав він. «Дитина – то батько дорослого». Ти, часом, не знаєш?
- Думаю, мається на увазі, що риси дитини стають рисами дорослого. Щось таке.
- Ага. Тож Айнштайн був Айнштайном навіть коли ще лежав у колисці? – Він замовк і звузив очі, намагаючись собі це уявити. – А Денієл був Денієлом і завжди ним буде, безвідносно до того, брала мати його в підгузку на вечірки, чи ні?
- Думаю, досить багато визначає природа. Однак, певно, обставини мають певний вплив.
Він кивнув.
- Іншими словами, вислів значить якраз протилежне тому, що у нього вкладає почесна пані доктор. Чого й варто очікувати, але як приємно, що хтось, хто справді знає, про що вона говорить, може це підтвердити.
- Я не певна, що… – почала я.
Денієлова мати нахилилася до мене.
- Не звертай на нього уваги, Кетрін. Я не відкидаю, що є й інший вплив, окрім батьківського. Вчителі, наприклад, можуть відіграти вкрай важливу роль. Скажімо, у твоєму випадку. Це повністю твоя заслуга, що ти змогла досягнути такого успіху, хоч і осиротіла в дитинстві, але, думаю, у тебе був принаймні один надзвичайно добрий вчитель за всі ці роки, правда ж?
Переді мною з’явилося Меттове обличчя. Я подумала про тисячі годин, проведених разом.
- Так, – відповіла я. – Був.
Денієлова матір відкинула волосся назад тріумфальним жестом.
- А також я матиму рацію, коли припущу, що та вчителька тебе вчила у молодшій школі, а не у старшій?
Денієл знову вивчав меню. Я б менше хвилювалася, якби він виглядав знудженим, засмученим або роздратованим, але ні. Він виглядав…відсутнім. Ніби відчепився від нас і відплив у далечінь. Мені було непросто зібратися з думками.
- Насправді, то був чоловік. Але так, до мого восьмиріччя. Хоча все життя я мала досить добрих вчителів.
- Незвично для чоловіка надихати маленьку дитину. Чоловіки зазвичай безпорадні з дітьми. Денієлів батько – чудовий тому приклад. Х'юго зовсім не усвідомлював існування Денієла, аж доки той не став професором. Одного ранку з університету надійшов конверт, адресований професору Д.А. Крейну – Денієл переїжджав і на цей період переадресовував усю пошту до нас – і Х’юго сказав, насправжки: «Хто цей професор Д.А. Крейн збіса такий? Ми працюємо у тому клятому університеті двадцять років, а вони досі не вивчили наших імен!». Я повідомила йому, що він має сина з таким іменем, і Х'юго був у повному захваті. Сказав, що варто запросити його на вечерю. Дякую, офіціанте. На вигляд гарно, окрім картоплі. Я ж сказала – без картоплі. Ні, нічого, мій чоловік її з’їсть. Звісно, у кожного правила є винятки. Наприклад, Денієл розповідав, що вас із сестрою виростив старший брат? Думаю, це прекрасно. Знімаю капелюха перед вашою матір’ю. Цілком доводить мою думку. Вона, певно, була чудовою, раз виростила такого сина.
Денієлів батько примружився.
- Певно, це найзаплутаніший аргумент з усіх, що я чув цього року. Хоча ні, взагалі. Ти його збагнув, Денієле?
Денієл відчужено на нього глянув.
- Перепрошую? Ой, вибач, ні. Я прослухав. Думав про щось інше.
- Молодець, – схвально відповів його батько. – Випий вина.

Дорогою додому я намагалася переконати себе, що все навигадувала. Здавалося, Денієл спам’ятався, вставши з-за столу, ніби проблема полягала у поганому кровообігу і його просто треба було труснути. Ми попрощалися з його батьками й поспішили до машини через льодяну мжичку. Дорогою додому ми розмовляли про вечір, про офіціанта і про те, що його батьки мало не до смерті лякають усіх, з ким зустрічаються, що якимось незбагненним чином прослизає повз Денієла. Я сказала, що у нього було дивовижне дитинство, а він усміхнувся, як завжди іронічно, і сказав, що, крім усього, можна і так сказати. Я подумала над його відповіддю й вирішила, що це сказав звичайний Денієл. Я зауважила, що не у багатьох дітей є можливість так багато подорожувати у ранньому віці й він відповів, що це правда, а потім додав, що добре мати можливість жити десь достатньо довго, аби завести друзів чи призвичаїтися до школи, але ж всього ніхто не може мати. Я відповіла, що він, принаймні, зустрів дуже цікавих людей і він серйозно кивнув.
- Але що? – запитала я.
- Нічого. Просто дитиною ти не надто зацікавлений у цікавих людях. Мене б задовольнило трохи уваги від батьків. Пам’ятаєш розповідь, як я годинами стояв і слухав гостей? Я так робив, бо хотів сказати щось мамі, а вона все повторювала: «Почекай хвилинку». Але з моїх слів здається, ніби я мав нещасливе дитинство. Але воно не було нещасливе. Самотнє, але не нещасливе.
Я зиркнула на нього, а він глянув на мене й усміхнувся.
- Хай там як, думаю, тобі на сьогодні досить моєї сім'ї. Мені – так точно.
Я сказала, що справді вважаю його батьків чудовими. Він нахилив голову, ніби вдячний за чемне зауваження. Щось таке було у цьому його жесті…а також у негативному відтінкові попередніх його слів. Не можу точно описати, лише скажу, що в ньому була туга. Порожнеча. Ніби все пусте, все неважливе.
Це було так несхоже на Денієла, що я відразу збагнула, що він таки бачив запрошення. З цим усвідомленням прийшли два прозріння: по-перше, що відсутність запрошення від мене багато для нього означала, навіть більше, ніж я боялася. Він подумав, що воно каже щось про моє ставлення до наших стосунків. Це неправда, але він думав, що каже, а рахується саме його думка. По-друге, що ми підійшли до одного з таких переломних моментів у стосунках, коли, якщо взяти неправильний напрямок, то можна розминутися, як човникам у тумані. Я насправді не вірила, що до цього дійде. Думаю, я просто сподівалася, що, попри його слова, що ми й далі продовжимо жити, як жили.
Він звернув на паркінг за моїм будинком, став на місце біля дверей і вимкнув двигун. Хвильку ми посиділи у тиші, доки я змирялася з фактом, що тепер, коли я маю зробити вибір, вибору у мене немає ніякого. У якийсь момент, за попередній рік, доки я цього не усвідомлювала, Денієл став надзвичайно важливою частиною мого життя.
Я сказала:
- Пам’ятаєш квітневу конференцію у Монреалі?
- Ту, що на тему забруднення?
- Я не зможу поїхати. Нагодилася інша подія. На тих вихідних буде вісімнадцятий день народження мого племінника, велика родинна гулянка, і я мушу там бути. Тільки вчора про це дізналася.
- А-а, – відказав Денієл. – Ясно. Що ж, почитаєш копії доповідей, якщо буде щось цікаве.
У машину просочувався холод, тонкі підступні струмені морозного повітря. Денієл запустив двигун й увімкнув обігрів. Двигун хвилину погудів, а тоді Денієл знов його вимкнув.
Я сказала:
- Мені дозволили привезти когось, якщо захочу. Я думала тебе запросити, а тоді вирішила, що усі вихідні ми будемо тільки те й робити, що ділитися спогадами. Ти, певно, страшенно знудишся.
Денієл дивився у вікно, що швидко пітніло. Він відповів:
- З превеликою радістю.
- Справді? – цілком знаючи, що він буде справді радий.
Він озирнувся і глянув на мене, й досі тримаючи обидві руки на кермі. Він намагався нічого не виказувати, але на лобі було написане полегшення.
- Так, – відповів він. – Справді. Я буду щасливий поїхати.
- Добре.
Я не знаю, що відчувала: полегкість, відчай, сум’яття, або ж усе відразу. Мені б хотілося сказати йому правду – зняти з плечей тягар і пояснити, чому не хотіла б, щоб він їхав. Але як людина може пояснити те, чого не розуміє сама?



1 "The child is father of the man" Вільям Вордсворт

14
Думаю, зима того скрутного року видалася Меттові однією з найгірших. Не найгіршою – ця була потім – але однією з. Мені він часто здавався куди старшим за Люка; він чіткіше розумів проблеми й реалістичніше оцінював шанси їх розв’язати. В багатьох речах Метт був безтурботний, але його природа не дозволяла йому відкладати проблему в надії, що та розв’яжеться сама собою. Якщо вона з’являлася, Метт працював над нею до повного розв’язання. У науковій роботі то була його сильна сторона, але з негараздами, що ми з ними зіткнулися тієї зими, він самотужки впоратися не міг. А ще його гризло почуття провини за те, що Люк відмовлявся від свого шансу, тоді як Метт продовжував учитися. І усвідомлення, що скоро він втече від наших проблем, певно, тільки роздмухували їх у Меттових очах.
Скажімо, втрата Люком роботи; я знаю, що це хвилювало Метта навіть більше, ніж Люка. Не сказати, що Люк не непокоївся, але відтоді, як він вирішив залишитися вдома й доглядати за нами, його віра в те, що все буде гаразд, здавалася непохитною. Безсумнівно, найрелігійніші представники громади схвалили б такий підхід – згадайте польові лілії (1)– але я думаю, що та спокійна впевненість доводила Метта до сказу і стала основною причиною все частіших сварок між ними.
- Все буде гаразд, – почула я слова Люка одного вечора десь під кінець листопада.
Стояла ніч. Я кілька годин проспала й прокинулася сходити в туалет, отож нечутно пройшлася коридором босоніж і зупинилася, дослухаючись їхніх голосів, підібгавши пальці, що мерзли на холодному лінолеумі підлоги у ванній. Маленькі тверді крупинки снігу пролітали за вікном; якщо притулитися обличчям до скла й глянути в ніч, то здається, ніби та має мільйон дірок.
- Щось нагодиться, – сказав Люк.
- Наприклад? – відповів Метт.
- Хтозна. Але щось нагодиться.
- Звідки ти знаєш?
Люк промовчав, певно, знизав плечима.
- Ну годі, Люку. Звідки ти знаєш? Звідки тобі знати, що все буде гаразд? Що дає тобі таку певність?
- Просто знаю.
- Святий Боже! – сказав Метт. – Святий Боже!
Ніколи не чула, щоб він колись так вживав ці слова.

Наближалося Різдво – родинні свята, для недавно осиротілої сім’ї – найгірші часи, неперевершена нагода для зайвого роздратування.
- Що ми робимо з подарунками для дітей пана Мітчела? – запитав Метт.
Ми були на кухні. Метт чистив свічки запалювання, готуючись до наступної безплідної спроби запустити автомобіль. Зима видалась тяжка, одна з найхолодніших, і автомобіль став першим стихійним лихом. У невірогідному випадку з’яви роботи для Люка в місті й за підхожим йому графіком йому знадобилася б машина, щоб туди діставатися.
Люк чистив моркву на вечерю. Довгі смужки шкірки збиралися на столі. Деякі з них знесилено звисали через край, а Бо гралася з тими, що дісталися до підлоги.
Люк невиразно глянув на Метта.
- Що?
- Діти пана Мітчела, – відповів Метт. – Їх двоє. Мітчели точно подарують щось Кейт і Бо, може, і нам теж, тож ми маємо щось подарувати їхнім дітям.
Отець Мітчел із дружиною запросили нас до себе на Різдво. Ніхто з нас не хотів іти, але відмовитися не вдалося. Тедвортси запросили нас на другий день Різдва, і ми не хотіли туди йти теж. Уявляю, як жінки з церкви занепокоєно вирішували, до кого ми маємо піти, не в змозі витримати те, що ми будемо самі, не в змозі зрозуміти, що ми віддали б цьому перевагу.
Люк опустив морковку й озирнувся, щоб повноцінно глянути на Метта.
- А вони чекатимуть подарунків?
- Ні, вони не чекатимуть подарунків. Але ми все одно маємо щось їм подарувати.
Люк повільно повернувся до чищення моркви. В нього упало ще кілька шкірок, якими Бо елегантно прикрасила голову.
- Скільки тим дітям років? – промовив він нарешті. – Хлопчики чи дівчатка?
- Як ти можеш цього не пам’ятати? – відповів Метт. – Ти ж знаєш їх усе своє життя.
- Я не звертаю уваги на всіх дітей.
- Вони дівчатка. Їм десь...десять. – Він глянув на мене. – Скільки їм років, Кейт?
- Їх троє, – відповіла я занепокоєно.
- Троє?
- Як ти можеш цього не пам’ятати? – сказав Люк. – Ти ж знаєш їх усе своє життя.
- Їх справді троє, Кейт? Я думав, що тільки двоє.
- Малюк ще зовсім маленький.
- А-а-а, малюк, – відказав Метт.
- Ну добре, – відповів Люк. – Малюк не рахується.
- Марті десять, а Джейні – сім, – швидко сказала я.
На підлогу впала ще одна гірка морквяних шкірок. Бо жадібно писнула й зачерпнула повну їх жменю.
Метт сказав:
- Заради Бога, не скидай їх так близько до краю! Вони всі падають на підлогу!
- Я потім приберу, – відповів Люк.
- Якщо б ти не складав їх так близько до краю, то й прибирати не довелося б.
Люк зиркнув на нього через плече.
- А яка різниця?
- Є різниця! Різниця є, бо ти їх потім не прибереш, ти забудеш і станеш по них ходити, і рознесеш по усьому будинку, де вони приєднаються до іншого сміття! Саме тому цей будинок так схожий на свинарник!
Люк опустив моркву і скребачку й озирнувся. За хвилю він промовив:
- Якщо це так тебе непокоїть, можеш сам спробувати навести в ньому лад.
- Як потішно! – тихо сказав Метт. Він нахилився вперед, тримаючи руки на колінах. – Це справді потішно! Я всеньке своє кляте життя прибираю за тобою! Усе кляте життя. І якщо ти думаєш… – Він замовк. Глянув на Бо, на мене, підвівся й вийшов з кімнати.
27-е грудня, неділя
Люба тьотю Енні,
Дуже вам дякую за светра. Мені він дуже подобаєцця. Бо подобаєцця її а Меттові й Люкові подобаюцця їхні. Вони самі вам напишуть. Бо знає що її з овечкою і їй подобаєцця а мені подобаєцця каченя на моєму. Дякую за книжки вони дуже хороші і шкарпедки теж дуже хороші. І шапочки. На Різдво ми ходили до отця Мітчела і я сиділа біля Джейні і була вилика індичка але я не могла багато їсти. Вчора ми ходили до Тедвортсів і у них теж була індичка. Пані Мітчел подарувала мені грибінець і набір і книжку а Бо ляльку а Джейні подарувала мені ручку. Пані Тедвотс подарувала мені ляльку. Метт подарував мені книжку про комах а Люк подарував мені книжку про жаб. Пані Стеновіч подарувала нам із Бо однакові сукні і вони підходять. Пан Тедвортс дав нам окіст із часником дуже смачний а пані Стеновіч дала нам різдвяний періг і пані Пай теж і лікар Крістоферсон і пані Крістоферсон прийшла в гості і принисла такі малесенькі апельсинчики дуже смачні…Лист продовжується таким чином ще десь півсторінки. То були хороші люди. Кращих не знайдеш.
*
Під кінець січня біля будинку намело гладенькі звивисті кучугури снігу. Вночі будинок стогнав од холоду. Перш ніж озеро замерзло, відбурхало кілька буревіїв; хвилі, гнані арктичними вітрами, розбивали льодові брили, що намерзли вздовж берега, й викидали їх на сушу. Тиждень ті брили стриміли блискучими уламками скла, пощерблені, як акулячі зуби. А тоді знову здійнявся вітер, температура знизилася, хвилі вдарялися об ті брили й бризки води замерзали ще у повітрі. Замерзлі бризки з гуркотінням ударялися об сушу й збиралися в галькові купи біля брил, врешті повністю вкриваючи їх горами виглянсуваного скла. А тоді за одну ніч озеро замерзло й було чути лише стогін вітру.
Метт із Люком проклали через сніг борозну від вхідних дверей до під’їзної доріжки, а від неї – до дороги; а далі щоранку почергово відкидали сніг. Прибирати сніг із дороги вони не стали, бо автомобіль все одно не запускався. У деяких місцях стіни борозни сягали мого зросту, й за нею нічого не було видно. Бо страшенно подобався сніг, але часто вона ним не бавилася, бо Люк боявся надовго її випускати, щоб мала не змерзла.
Зранку я йшла в школу закутана так, що заледве могла рухатися; панталони й майка, на них – гамаші, штани, зверху – спідниця, фланелева сорочка, а на неї – светр, потім – гетри, куртка і шарф, що закривав ніс, і шапка, натягнута на очі, й дві пари рукавичок, три пари шкарпеток і зимові чоботи, що раніше належали Меттові, а до того – Люкові. Я боялася, що якщо впаду, то не зможу підвестися. Буду лежати, де впала, аж доки промерзну до кісток.
Іноді вранці, діставшись до дороги, я знаходила там Метта, що чекав шкільний автобус, крокуючи на місці й потираючи руками в рукавицях, щоб вони не змерзли. Автобус міг дорогою зламатися, або застрягнути в кучугурі, або прокладати собі шлях по об’їзній дорозі, вслід за снігоочисником – і ніяк не дізнаєшся, що саме з ним трапилося. У такі дні Метт зазвичай чекав мене, а тоді ми йшли до школи разом, сподіваючись дорогою зустріти автобус.
- Це ти? – питав він, коли я з’являлась, визираючи з проміжку між шарфом і шапкою.
- Я, – приглушено звучало з-під шарфа.
- Це можеш бути і не ти.
- Це я.
Шарф уже ставав мокрий всередині від мого дихання. Він пахнув мокрою вовною, морозом і повітрям, що опалить твої легені, якщо дати йому хоч півшансу.
- Що ж, повірю тобі на слово. Ти не проти компанії?
- Ні.
- Тоді пішли. Ти ворушиш пальцями?
Я крутила пальцями в рукавичках, щоб він побачив, він схвально кивав і ми йшли, й сніг хрускотів під нашими ногами.
Він і досі жартував зі мною, досі дражнився, але я розчувала силкування в його голосі. У селі не з’явилося за велінням чуда ніякої роботи на неповний день, а на фермі пана Пая у таких холод не було нічого робити, тож ні Метт, ні Люк не працювали вже два місяці.
11-е лютого, неділя
Люба тьотю Енні,
Як поживаєте? Сподіваюся добре. Бо хворіє в неї кір. Лікар Крістоферсон сказав що вона одушає але вона дуже в крапинку й дуже дуже дратівлива. У інших в школі теж кір але я уже хворіла. Ми вчили про Генрі Гудсона й Північно-Західний прохід. Йохо люди були такі злі. Ми і дроби вчили. Якщо ти маєш два ½ яблука то маєш ціле яблуко якщо маєш чотири ½ яблука то два яблука якщо маєш три ½ яблука то маєш одне і ½. Розі Пай плакала у школі.
З любоф´ю Кейт

Не лише для нас зима видалася нелегка. Старенька пані Вернон у лютому мало не померла від застуди, що переросла в пневмонію. Будинок найстаршого сина пані Стеновіч згорів дотла, і йому з дружиною довелося переїхати назад до батьків. Джим Сумак обморозився, доки рибалив на льоду, тож йому довелося ампутувати пальці на ногах. Лікар Крістоферсон п’ять окремих разів застрягав у кучугурах, в останній раз його пацієнтці довелося самій народжувати близнят, бо її чоловік підсковзнувся на льоду біля вхідних дверей, коли біг до сусідів по допомогу, й зламав ногу.
А ще щось відбувалося з Паями. Щось у Паях хвилювало Метта. Я не знаю, чи то було те саме, що спричинило істерику Розі в школі, але виглядає на те.

- Хтось має щось зробити, – сказав Метт.
Був вечір. Я мала б готуватися спати, але не могла знайти піжаму й пішла питати Люка, де вона. Я завмерла за дверима у їдальню послухати їх і переконатися, що вони не сваряться.
- Наприклад? – запитав Люк.
- Розповісти комусь. Розповісти отцю Мітчелу чи ще кому.
- Що саме йому розповісти? Що саме ми знаємо?
- Ми знаємо, що ситуація погіршується.
- Справді?
- Я вчора бачив Мері. Дорогою додому зі школи. Я побачив, як вона йшла, й вийшов з автобуса.
- Так?
- Так.
- І вона щось розповіла?
- Не зовсім. Але однаково щось не так.
Мовчання. Люк сказав:
- Частково це його власна провина.
- Лорі?
- Ага. Він огризається.
- А ти б не став?
- Не став, якщо б мене за це били. Він має бути розумнішим і стулити пельку.
Знову мовчання. Метт рішуче сказав:
- То ти думаєш, він його б’є.
Нерішуче:
- Мабуть.
- Я теж так думаю. Не просто там штурхає – у нього часом дивна хода. Тому, певно, ми маємо щось зробити.
- Наприклад? – запитав Люк.
- Можемо розповісти отцю Мітчелу.
- І що доброго він зробить? Що він може зробити?
- Поговорити зі старим Паєм чи щось таке, – відповів Метт. – Не знаю, може, він щось придумає.
- Це може зробити гірше.
- Якщо він знатиме, що люди знають, то він може зупинитися.
- А що, якщо він подумає, що це пані Пай або Мері щось сказали? – сказав Люк. – Він може відігратися на них.
- Тобто ти кажеш, що ми нічого не маємо робити? Сидітимемо, та й усе? Знаючи про це, але нічого не роблячи?
- Ми насправді нічого не знаємо напевне.
Кілька стуків об стіл – Метт злісно закриває один підручник і витягає інший.
- Отака твоя філософія життя, Люку. Коли сумніваєшся, нічого не роби.

Їм слід було розповісти отцю Мітчелу. Але це судження про минуле. На їхній захист можу сказати, що вони були зайняті своїми власними проблемами, які на той час досить посерйознішали; хвороба Бо, моя полохливість, відсутність роботи вже три місяці, і напруга, що росла між ними, мов грім, який відчуваєш ще до того, як почуєш, напруга, що росла, набухала й нагромаджувалася день за днем.



1 “Погляньте на польові лілеї, як зростають вони” (Матвія 6: 28).