:: Аничка курдуплик і Солом’яний Губерт ::
Re: :: Аничка курдуплик і Солом’яний Губерт ::
я прочитав по розділу (може, перший абзац не показовий; і може, ми говоримо про якісь інші переклади, то розміщу їх тут). Мої висновки:
Український переклад принаймні не гірший за переклад для могутньої нації. Він довший – перекладачка ближче, вочевидь, дотримувалася тексту. Я підкреслю такі речення в українському тексті. Є одне туманне речення: "Дайте мені на двадцятку пекучих цукерок" (тут тре’ перекладачці глянути). Переклад треба трохи причесати (літредагування - обов’язкова процедура).
Наприклад: «Ой, буду бита!» - подумала Аничка, ота, котру/яку за малий, геть малий зріст прозивали курдупликом, коли почула безупинне дзеленчання, котре/що нічого доброго зазвичай не вістило/провіщало. Або розбити його на два речення. Але редагування тут потрібне незначне. Зміст, мова - добротні й точні не гірші, як на мій невибагливий смак, ніж у російському перекладі.
Щодо Курдуплика (його тре’ писати з великої) не маю тут застережень. Але літредактор може поправити, скажімо, на мацьопку чи щось ще. Не проблема. Російське "Невеличка" невдале, як я уже казав, бо так не прозивають, а звідси штучність.
Український переклад ще в непроредагованому стані подобається мені більше.
Автор Вітезеслав Незвал. Переклад Тетяни Савченко
ЧАСТИНА ПЕРША
На зачарованому майдані
Розділ перший,
В якому Аничка курдуплик прокидається просто неба на міському майдані.
«Ой, буду бита!» - подумала Аничка, ота, котру за малий, геть малий зріст прозивали курдупликом, коли почула безупинне дзеленчання, котре нічого доброго зазвичай не вістило. «Схоже, проспала я, у церкві дзвони вже дзвонять. А може, баран бешкетує, тікає мені з вигону разом із усією отарою. А то ще, може, стодола зайнялася, зараз пожежники приїдуть гасити. Якщо стодола зайнялася, тоді не буду бита. Господар і не згадає, що я заспала. Одягне залізний шолом і сурмитиме: Та-да-да-а! Точно, стодола горить. Ось і засурмили. А тепер знову. Ну, начувайся, баране! І не думайте, вівці, що я вас не дожену. Якщо горить, ніхто мене не чіпатиме. Гаразд, якщо стодола. А якби отак-о загорілися вівці? Ніхто би не зумів загасити! Горіли б, як перини, і смерділо би – жах. А я б їх узяла та й загнала в ставок! Уже б коли і втопилася котра – а що би я вдіяла? Так би господарю й сказала: А що я вдію? Та дарма, однак би мене набив».
Аничка курдуплик прислухалася. «Дзен-нь!» - почулося знову. Не схоже ні на церковні дзвони, ні на овечі калатальця. Більше нагадує велосипедний дзвоник листоноші, але ж гучніше, набагато гучніше! Схоже й на дзвінок, коли бува заходиш у крамницю по дріжджі. Дзеленькне, і кажеш: «Добрий день. Дайте мені на крону дріжджів». Або ще так: «Добрий вечір. Дайте мені на двадцятку пекучих цукерок». «На двадцятку нема», - скаже крамар. Набере на лопатку п’ять м’ятних кульок, висипле їх мені у жменю і запитає: «Як ваші кури, чи несуться?» А я скажу: «Допіру зібрала тридцять яєчок». Тоді скажу: «Дякую», а дзвіночок зробить «Дзеннь!». Побачив би господар, що крамар мене частує цукерками – ото дістала би запотиличника. Сказав би, мовляв, нехай іще хоч раз побачу – заробиш запотиличника! Запотиличника дістати – то боляче, гірше, ніж, наприклад, лозиною по литках. Лозиною – то як вщипнули. Біль скаже: «Дзень!» - і вмить затихне. Зо хвильку хіба попече. А як дістанеш запотиличника – біль скаже «Бум-м!» Аж сльози бризнуть, так боляче. Ох і боляче ж! На те воно й запотиличник, щоб боліти. Ох, як це боляче! Та що вдієш, на те я й Аничка курдуплик, щоб діставати запотиличники. От коням запотиличників не дають. Коней поплескують по шиях.
На слові «коні» в Анички аж серце тьохнуло. Вона перестала слухати дзеленчання, принюхалася – і відчула кінський запах. Ой, леле, як на гріх забула, що спала не в запічку, а на возі! У запічку спати жорстко, та й мух там улітку, як у стайні. Взимку за пічкою принаймні тепло. Нехай і жорстко, зате тепло. А влітку всюди тепло, як у запічку. І на возі теж. На возі завжди є трохи соломи. М’якенько! А ще там є попона, нею накриєшся, - господар і не побачить. Ох, якби дізнався господар, що Аничка спить на возі!.. Сказав би, що порядок має бути, розкричався би. Кричав би: «Прожену світ за очі, попідтинню підеш!» Попідтинню ходити – то ганьба. Дадуть юшки, та й починають про все розпитувати. Люди завжди розпитують одне про одного. Мовчиш, а вони все одно розпитують. Спитають: «Ану скажи, як обізвав столяр мельничиху, га?» Або: «Чи ти по пиво заходила?» Не люблю, коли люди розпитують одне про одного. А то скажуть ще: «А чи в отім дворі тебе не розпитували, що ми тобі їсти давали?» І вже мовчиш, бо якось страшнувато стає. Господар – той хоч не розпитує ні про що. Дасть хліба, скаже: «На, їж». Я втечу, сяду на призьбі й раденька, що ніхто мене не розпитує. О, це господар коней уже запряг. Коли коней ще не запрягли, віз не пахне стайнею. Тільки соломою. А зараз і стайнею пахне, і соломою. Побачить господар, що я спала на возі, - буду бита.
Аничка курдуплик відгорнула попону і визирнула. Господи не видно. «Кепські справи», - подумала Аничка. Заплющила очі. Звідусіль дзвеніло, немов біля кузні. «Ох, лишенько, - подумала Аничка, - спала, нічого не чула, а віз, бач, уже біля кузні. Певно, господар тримає коня за ногу. А мене й не побачив. Ну, в присутності коваля господар не буде лаятися, посоромиться. Раз-два-три!»
Аничка скинула попону й сіла. І як зойкне, як заплеще в долоні! Вигукнула: «Ах! Це ж треба, я на каруселі!» Попервах їй і справді здалося, що вона на каруселі. Все довкола мерехтіло і крутилося. Аж голова обертом пішла! Все рухалося. Аничка протерла очі. Боячись, аби не побачив її господар, зіскочила з возу. Та що це? Земля під ногами була на диво тверда. Аж забилася, як буває, коли зіскочиш у коморі з ослінчика на цегляну підлогу. Та про біль не думалося. Ступає Аничка по чомусь гладенькому, наче церковні сходи, роззирається. Такої дивовижі вона зроду-віку не бачила, навіть на малюнках. Так, ніби стоїш посеред великої, прегарної лісової галявини, а довкола височіють найпрекрасніші церкви. А там - диви-но! - Посеред великої галявини, що виблискує, наче її вимостили церковними плиточками, мчать два невеличкі червоні вагончики.
«Яка краса!» - мимоволі вилетіло в Анички курдуплика. І одразу вклякла, нажахана. Зненацька, мов Пилип з конопель, з’явився неподалік її господар. Похитуючись і дивлячись під ноги, він ішов просто до возу.
«Зараз побачить мене, ох, буду бита!» - подумала Аничка і в два стрибки вже була за величезною колоною, котра здіймалася високо-високо, аж до чорного склепіння, котре нагадувало церковну стелю.
«Я в місті! - блиснуло в Аниччиній голові. - А це майдан». Це налякало Аничку ще дужче. Це ж як лаятиметься господар у місті, при чужих людях, якщо дома при сусідах - і то не соромиться. Їй спало на думку: треба йти до господаря з плачем і перепрошувати, нехай пробачить їй, що проспала, що пропустила дзвони, що спала на возі, а не за пічкою. Та ні, не може Аничка бути в місті. Певно, й досі спить вона, і все їй сниться.
Але ні! І коней Аничка упізнала, й віз, і господаря. Та якби й коні були чужі, господар – все одно її господар, віз – його віз, адже вона на тому возі спала, то виходить, і коні його.
Ось уже поплескав господар коней, ось уже скочив на передок, уже цвьохнув батогом. Ось уже зрушили колеса.
Господар прицмокнув, і віз рушив. Не догнати його тепер Аничці, та якщо й дожене, хіба встигне заскочити на воза, на якому лежить попона, під якою проспала вона дзвони?
Віз поїхав, і Аничка курдуплик зітхнула з полегшенням.
«Хай би хоч як, - подумала вона, - чи то уві сні мені мариться, чи справді я бачу те, що бачу, однаково тут дуже гарно». Та одразу спливли інші думки: «Цікаво, чи є у місті вівці? А гуси? А кози? А за майданом – із якого боку там лука? А ліс? Але ж і вікон там, нагорі! Наче скляні драбини до самого неба. Скільки вікон! Ах, і як люди зі своїми кіньми можуть так високо жити? Як можна так високо жити? А якщо живуть вони так високо і якщо між ними є господарі, це ж тут одного двічі за все життя не стрінеш, навіть якби пішла попідтинню. І що ж я скажу, якщо почнуть розпитувати одне про одного? Може тут і господарів ніяких нема. Напевно, всі тутешні люди такі, як у замку. Носять гарні капелюхи, як у шляхетної пані із замку, коли вона йде до церкви. А може вони взагалі не схожі на звичайних людей? А може вони й говорять іншою мовою, якої я не зрозумію?» Аничка наважилася вийти з-під високої колони, котра впиралася нагорі у склепінчасту стелю, щоб роздивитися всю ту красу. Сплеснула в долоні й подумала: «Видно, на те я й Аничка курдуплик, щоб потрапити в якесь місце, де все зачароване. Вже тут мене ніхто й ніколи не битиме!»
І раптом хтось поклав їй у долоню щось кругле. Аничка розтиснула кулачок, і це щось зробило: «Дзень!».
Витизслав Незвал Анечка-Невеличка и Соломенный Губерт
ЧАСТЬ ПЕРВАЯ
Заколдованная площадь
Глава первая, в которой Анечка-Невеличка просыпается под голым небом на Заколдованной Площади
«ОЙ, ПОБЬЁТ МЕНЯ ХОЗЯИН! — подумала Анечка, за маленький рост прозванная Невеличкой. Подумала она так, услыхав несмолкаемый перезвон, ничего хорошего обычно не предвещавший. — Видно, я проспала, и уже на колокольне звонят! Или баран задурил и удрал с выгона со всеми овцами, или амбар загорелся, и пожарники приедут. Если амбар загорелся, никто и не заметит, что я проспала. Хозяин наденет железную шапку и затрубит. Тру-ту-ту! Вот и затрубили. Не иначе — амбар загорелся! Хорошо ещё, что амбар! Загорись овцы — никому бы не погасить; как перины запылают, и палёным запахнет. А я бы их в пруд загнала! А если какая утонет, я не виновата… Только хозяин всё равно меня побьёт!»
Анечка-Невеличка прислушалась. Блям-м-м! — звякнуло снова.
«На овечьи колокольчики, — подумала она, — или на церковный звон не похоже. Похоже на велосипедный звонок почтальона, только громче, намного громче! Или на дверной колокольчик в лавке. Он звякнет, а ты говоришь: «Добрый день! Дайте, пожалуйста, на крону дрожжей!» или: «Добрый вечер! Дайте, пожалуйста, на двадцать грошей жёлтых леденцов!» — «Нету на двадцать грошей!» — скажет лавочник, а сам подденет лопаткой пять мятных шариков, высыплет мне на ладонь и спросит: «Как у вас курочки несутся?». «Сегодня тридцать яиц собрала», — отвечу я. Потом скажу: «Благодарю вас!», и снова дверной колокольчик звякнет: блям-м-м!
Знай хозяин, что лавочник угощает меня леденцами, я бы заработала затрещину. А это куда больнее тычка. Когда получишь тычка — поболит и перестанет. Дзынь! — звякнет боль и пройдёт. Поноет, правда, немножко. А от затрещины боль ударит — бу-бух! — и сразу слёзы потекут. Ох и больно! Отчего бывает так больно? Откуда мне знать! Я ведь всего-навсего Анечка-Невеличка, вот и зарабатываю затрещины! Кони затрещин не зарабатывают. Люди коней по гривам треплют».
При слове «кони» Анечкино сердце ёкнуло. Она втянула воздух и почуяла запах лошади. Батюшки! Она же забыла, что спит не за печкой, а в телеге! За печкой жарко, и мух там летом, словно в хлеву. Зато зимой за печкой тепло. Жёстко, а тепло. Летом всюду тепло, как за печкой. На телеге тоже. На телеге всегда есть солома. Она мягкая. А ещё на телеге лежит попона. Укроешься, и хозяин не увидит.
Знай хозяин, что Анечка спит в телеге, уж он бы закричал: «Безобразие! Ещё раз увижу — пойдёшь под окошки побираться!» А побираться под окошками стыдно. Люди дадут супу и выспрашивают: «А как вчера столяр мельничиху обозвал?» или: «Ты уже бегала за пивом?» Анечка не любит, когда выспрашивают друг про друга. Хорошо ещё, хозяин ничего не выспрашивает. Даст хлеба и скажет: «На вот, держи!» Я убегу на завалинку и рада, что меня ни о чём не выспрашивают.
Хозяин-то, кажется, запрягает. Когда кони не впряжены, телега не пахнет конюшней. Она пахнет соломой. А сейчас пахнет и соломой и конюшней.
Анечка выглянула из-под попоны. Двора вокруг не было. Отовсюду, словно в кузне, слышался звон.
«Плохо дело! — подумала она и зажмурилась. — Я спала и не заметила, что телега уже в кузнице. Хозяин, верно, коню ногу держит. А меня и не увидел! При кузнеце он ругаться не станет. Раз, два, три!»
Она откинула попону, села и от удивления вскрикнула: «Оказывается, я на карусели!». Сперва ей и впрямь показалось, что она на карусели. Всё вокруг ехало и сверкало. Всё мчалось куда-то. Анечка протёрла глаза и торопливо, чтобы хозяин не заметил, спрыгнула с телеги. Но что это? Земля оказалась твёрдой, словно Анечка соскочила с табуретки на кирпичный пол в чулане. Вот это да! Ступаешь по гладкому, как по церковным ступенькам, и глядишь по сторонам. И кажется, что ты посреди большой лесной поляны, а вокруг самые распрекрасные высоченные соборы. Такого даже на картинках не бывает! И смотрите-ка! Прямо по этой огромной поляне мчатся два маленьких красных поезда…
— Вот красота! — прошептала Анечка-Невеличка и тут же умолкла. Откуда ни возьмись, появился хозяин. Глядя себе под ноги и покачиваясь, он шёл прямо к телеге. «Сейчас заметит меня и побьёт!» — испугалась Анечка и мигом притаилась за большим столбом, который упирался в высокий-высокий чёрный свод.
«Я в городе, вот я где! — вдруг догадалась она. — А это площадь!» И Анечка ещё больше испугалась: ведь в городе, где хозяина не знают, он станет браниться ещё пуще, раз даже при соседях не стесняется. Ей захотелось заплакать и попросить у хозяина прощения за то, что она спала на телеге, а не за печкой, и всё на свете проспала.
А вдруг она всё ещё спит и просто видит сон?
Да нет же! И коней Анечка узнала, и телегу, и хозяина. И даже если кони были чужие, хозяин всё же был её хозяином, телега — его телегой, а раз она на этой телеге спала, то и кони, выходит, были хозяйские.
Вот хозяин потрепал их по гривам, вот вскарабкался на козлы, вот стегнул кнутом. Вот шевельнулись колёса…
Вот он причмокнул, и телега покатилась. Теперь Анечке её не догнать, а если и догнать, то не вспрыгнуть на ходу и не успеть накрыться попоной, под которой она проспала всё на свете.
Телега между тем укатила, и Анечка-Невеличка перевела дух.
«Во сне ли я всё это вижу или наяву, — сказала она себе, — всё равно здесь очень красиво. — И сразу же подумала: — А есть ли в городе гуси? А овцы? А козы? А в какой стороне луг? А где лес? Окошек-то сколько, батюшки! Будто стеклянная лесенка в небеса! Неужто люди так высоко живут? Много же тут, как видно, народу — за всю жизнь с каждым и двух раз не поздороваешься, даже если под окошками побираться! А вдруг все здешние люди станут друг про дружку выспрашивать? А может, здешние люди все из поместья? Может, у них красивые шляпы, как у барыни из замка, когда она в собор едет? Вдруг здешние люди и вовсе чудные, а не такие, как у нас, и говорят на непонятном языке?»
И Анечка решилась выйти из-за высокого столба, чтобы как следует разглядеть всю эту красоту.
Но тут у неё в руке оказался какой-то кружочек. Она разжала пальцы, и кружок — блям-м-м! — упал наземь.
Український переклад принаймні не гірший за переклад для могутньої нації. Він довший – перекладачка ближче, вочевидь, дотримувалася тексту. Я підкреслю такі речення в українському тексті. Є одне туманне речення: "Дайте мені на двадцятку пекучих цукерок" (тут тре’ перекладачці глянути). Переклад треба трохи причесати (літредагування - обов’язкова процедура).
Наприклад: «Ой, буду бита!» - подумала Аничка, ота, котру/яку за малий, геть малий зріст прозивали курдупликом, коли почула безупинне дзеленчання, котре/що нічого доброго зазвичай не вістило/провіщало. Або розбити його на два речення. Але редагування тут потрібне незначне. Зміст, мова - добротні й точні не гірші, як на мій невибагливий смак, ніж у російському перекладі.
Щодо Курдуплика (його тре’ писати з великої) не маю тут застережень. Але літредактор може поправити, скажімо, на мацьопку чи щось ще. Не проблема. Російське "Невеличка" невдале, як я уже казав, бо так не прозивають, а звідси штучність.
Український переклад ще в непроредагованому стані подобається мені більше.
Автор Вітезеслав Незвал. Переклад Тетяни Савченко
ЧАСТИНА ПЕРША
На зачарованому майдані
Розділ перший,
В якому Аничка курдуплик прокидається просто неба на міському майдані.
«Ой, буду бита!» - подумала Аничка, ота, котру за малий, геть малий зріст прозивали курдупликом, коли почула безупинне дзеленчання, котре нічого доброго зазвичай не вістило. «Схоже, проспала я, у церкві дзвони вже дзвонять. А може, баран бешкетує, тікає мені з вигону разом із усією отарою. А то ще, може, стодола зайнялася, зараз пожежники приїдуть гасити. Якщо стодола зайнялася, тоді не буду бита. Господар і не згадає, що я заспала. Одягне залізний шолом і сурмитиме: Та-да-да-а! Точно, стодола горить. Ось і засурмили. А тепер знову. Ну, начувайся, баране! І не думайте, вівці, що я вас не дожену. Якщо горить, ніхто мене не чіпатиме. Гаразд, якщо стодола. А якби отак-о загорілися вівці? Ніхто би не зумів загасити! Горіли б, як перини, і смерділо би – жах. А я б їх узяла та й загнала в ставок! Уже б коли і втопилася котра – а що би я вдіяла? Так би господарю й сказала: А що я вдію? Та дарма, однак би мене набив».
Аничка курдуплик прислухалася. «Дзен-нь!» - почулося знову. Не схоже ні на церковні дзвони, ні на овечі калатальця. Більше нагадує велосипедний дзвоник листоноші, але ж гучніше, набагато гучніше! Схоже й на дзвінок, коли бува заходиш у крамницю по дріжджі. Дзеленькне, і кажеш: «Добрий день. Дайте мені на крону дріжджів». Або ще так: «Добрий вечір. Дайте мені на двадцятку пекучих цукерок». «На двадцятку нема», - скаже крамар. Набере на лопатку п’ять м’ятних кульок, висипле їх мені у жменю і запитає: «Як ваші кури, чи несуться?» А я скажу: «Допіру зібрала тридцять яєчок». Тоді скажу: «Дякую», а дзвіночок зробить «Дзеннь!». Побачив би господар, що крамар мене частує цукерками – ото дістала би запотиличника. Сказав би, мовляв, нехай іще хоч раз побачу – заробиш запотиличника! Запотиличника дістати – то боляче, гірше, ніж, наприклад, лозиною по литках. Лозиною – то як вщипнули. Біль скаже: «Дзень!» - і вмить затихне. Зо хвильку хіба попече. А як дістанеш запотиличника – біль скаже «Бум-м!» Аж сльози бризнуть, так боляче. Ох і боляче ж! На те воно й запотиличник, щоб боліти. Ох, як це боляче! Та що вдієш, на те я й Аничка курдуплик, щоб діставати запотиличники. От коням запотиличників не дають. Коней поплескують по шиях.
На слові «коні» в Анички аж серце тьохнуло. Вона перестала слухати дзеленчання, принюхалася – і відчула кінський запах. Ой, леле, як на гріх забула, що спала не в запічку, а на возі! У запічку спати жорстко, та й мух там улітку, як у стайні. Взимку за пічкою принаймні тепло. Нехай і жорстко, зате тепло. А влітку всюди тепло, як у запічку. І на возі теж. На возі завжди є трохи соломи. М’якенько! А ще там є попона, нею накриєшся, - господар і не побачить. Ох, якби дізнався господар, що Аничка спить на возі!.. Сказав би, що порядок має бути, розкричався би. Кричав би: «Прожену світ за очі, попідтинню підеш!» Попідтинню ходити – то ганьба. Дадуть юшки, та й починають про все розпитувати. Люди завжди розпитують одне про одного. Мовчиш, а вони все одно розпитують. Спитають: «Ану скажи, як обізвав столяр мельничиху, га?» Або: «Чи ти по пиво заходила?» Не люблю, коли люди розпитують одне про одного. А то скажуть ще: «А чи в отім дворі тебе не розпитували, що ми тобі їсти давали?» І вже мовчиш, бо якось страшнувато стає. Господар – той хоч не розпитує ні про що. Дасть хліба, скаже: «На, їж». Я втечу, сяду на призьбі й раденька, що ніхто мене не розпитує. О, це господар коней уже запряг. Коли коней ще не запрягли, віз не пахне стайнею. Тільки соломою. А зараз і стайнею пахне, і соломою. Побачить господар, що я спала на возі, - буду бита.
Аничка курдуплик відгорнула попону і визирнула. Господи не видно. «Кепські справи», - подумала Аничка. Заплющила очі. Звідусіль дзвеніло, немов біля кузні. «Ох, лишенько, - подумала Аничка, - спала, нічого не чула, а віз, бач, уже біля кузні. Певно, господар тримає коня за ногу. А мене й не побачив. Ну, в присутності коваля господар не буде лаятися, посоромиться. Раз-два-три!»
Аничка скинула попону й сіла. І як зойкне, як заплеще в долоні! Вигукнула: «Ах! Це ж треба, я на каруселі!» Попервах їй і справді здалося, що вона на каруселі. Все довкола мерехтіло і крутилося. Аж голова обертом пішла! Все рухалося. Аничка протерла очі. Боячись, аби не побачив її господар, зіскочила з возу. Та що це? Земля під ногами була на диво тверда. Аж забилася, як буває, коли зіскочиш у коморі з ослінчика на цегляну підлогу. Та про біль не думалося. Ступає Аничка по чомусь гладенькому, наче церковні сходи, роззирається. Такої дивовижі вона зроду-віку не бачила, навіть на малюнках. Так, ніби стоїш посеред великої, прегарної лісової галявини, а довкола височіють найпрекрасніші церкви. А там - диви-но! - Посеред великої галявини, що виблискує, наче її вимостили церковними плиточками, мчать два невеличкі червоні вагончики.
«Яка краса!» - мимоволі вилетіло в Анички курдуплика. І одразу вклякла, нажахана. Зненацька, мов Пилип з конопель, з’явився неподалік її господар. Похитуючись і дивлячись під ноги, він ішов просто до возу.
«Зараз побачить мене, ох, буду бита!» - подумала Аничка і в два стрибки вже була за величезною колоною, котра здіймалася високо-високо, аж до чорного склепіння, котре нагадувало церковну стелю.
«Я в місті! - блиснуло в Аниччиній голові. - А це майдан». Це налякало Аничку ще дужче. Це ж як лаятиметься господар у місті, при чужих людях, якщо дома при сусідах - і то не соромиться. Їй спало на думку: треба йти до господаря з плачем і перепрошувати, нехай пробачить їй, що проспала, що пропустила дзвони, що спала на возі, а не за пічкою. Та ні, не може Аничка бути в місті. Певно, й досі спить вона, і все їй сниться.
Але ні! І коней Аничка упізнала, й віз, і господаря. Та якби й коні були чужі, господар – все одно її господар, віз – його віз, адже вона на тому возі спала, то виходить, і коні його.
Ось уже поплескав господар коней, ось уже скочив на передок, уже цвьохнув батогом. Ось уже зрушили колеса.
Господар прицмокнув, і віз рушив. Не догнати його тепер Аничці, та якщо й дожене, хіба встигне заскочити на воза, на якому лежить попона, під якою проспала вона дзвони?
Віз поїхав, і Аничка курдуплик зітхнула з полегшенням.
«Хай би хоч як, - подумала вона, - чи то уві сні мені мариться, чи справді я бачу те, що бачу, однаково тут дуже гарно». Та одразу спливли інші думки: «Цікаво, чи є у місті вівці? А гуси? А кози? А за майданом – із якого боку там лука? А ліс? Але ж і вікон там, нагорі! Наче скляні драбини до самого неба. Скільки вікон! Ах, і як люди зі своїми кіньми можуть так високо жити? Як можна так високо жити? А якщо живуть вони так високо і якщо між ними є господарі, це ж тут одного двічі за все життя не стрінеш, навіть якби пішла попідтинню. І що ж я скажу, якщо почнуть розпитувати одне про одного? Може тут і господарів ніяких нема. Напевно, всі тутешні люди такі, як у замку. Носять гарні капелюхи, як у шляхетної пані із замку, коли вона йде до церкви. А може вони взагалі не схожі на звичайних людей? А може вони й говорять іншою мовою, якої я не зрозумію?» Аничка наважилася вийти з-під високої колони, котра впиралася нагорі у склепінчасту стелю, щоб роздивитися всю ту красу. Сплеснула в долоні й подумала: «Видно, на те я й Аничка курдуплик, щоб потрапити в якесь місце, де все зачароване. Вже тут мене ніхто й ніколи не битиме!»
І раптом хтось поклав їй у долоню щось кругле. Аничка розтиснула кулачок, і це щось зробило: «Дзень!».
Витизслав Незвал Анечка-Невеличка и Соломенный Губерт
ЧАСТЬ ПЕРВАЯ
Заколдованная площадь
Глава первая, в которой Анечка-Невеличка просыпается под голым небом на Заколдованной Площади
«ОЙ, ПОБЬЁТ МЕНЯ ХОЗЯИН! — подумала Анечка, за маленький рост прозванная Невеличкой. Подумала она так, услыхав несмолкаемый перезвон, ничего хорошего обычно не предвещавший. — Видно, я проспала, и уже на колокольне звонят! Или баран задурил и удрал с выгона со всеми овцами, или амбар загорелся, и пожарники приедут. Если амбар загорелся, никто и не заметит, что я проспала. Хозяин наденет железную шапку и затрубит. Тру-ту-ту! Вот и затрубили. Не иначе — амбар загорелся! Хорошо ещё, что амбар! Загорись овцы — никому бы не погасить; как перины запылают, и палёным запахнет. А я бы их в пруд загнала! А если какая утонет, я не виновата… Только хозяин всё равно меня побьёт!»
Анечка-Невеличка прислушалась. Блям-м-м! — звякнуло снова.
«На овечьи колокольчики, — подумала она, — или на церковный звон не похоже. Похоже на велосипедный звонок почтальона, только громче, намного громче! Или на дверной колокольчик в лавке. Он звякнет, а ты говоришь: «Добрый день! Дайте, пожалуйста, на крону дрожжей!» или: «Добрый вечер! Дайте, пожалуйста, на двадцать грошей жёлтых леденцов!» — «Нету на двадцать грошей!» — скажет лавочник, а сам подденет лопаткой пять мятных шариков, высыплет мне на ладонь и спросит: «Как у вас курочки несутся?». «Сегодня тридцать яиц собрала», — отвечу я. Потом скажу: «Благодарю вас!», и снова дверной колокольчик звякнет: блям-м-м!
Знай хозяин, что лавочник угощает меня леденцами, я бы заработала затрещину. А это куда больнее тычка. Когда получишь тычка — поболит и перестанет. Дзынь! — звякнет боль и пройдёт. Поноет, правда, немножко. А от затрещины боль ударит — бу-бух! — и сразу слёзы потекут. Ох и больно! Отчего бывает так больно? Откуда мне знать! Я ведь всего-навсего Анечка-Невеличка, вот и зарабатываю затрещины! Кони затрещин не зарабатывают. Люди коней по гривам треплют».
При слове «кони» Анечкино сердце ёкнуло. Она втянула воздух и почуяла запах лошади. Батюшки! Она же забыла, что спит не за печкой, а в телеге! За печкой жарко, и мух там летом, словно в хлеву. Зато зимой за печкой тепло. Жёстко, а тепло. Летом всюду тепло, как за печкой. На телеге тоже. На телеге всегда есть солома. Она мягкая. А ещё на телеге лежит попона. Укроешься, и хозяин не увидит.
Знай хозяин, что Анечка спит в телеге, уж он бы закричал: «Безобразие! Ещё раз увижу — пойдёшь под окошки побираться!» А побираться под окошками стыдно. Люди дадут супу и выспрашивают: «А как вчера столяр мельничиху обозвал?» или: «Ты уже бегала за пивом?» Анечка не любит, когда выспрашивают друг про друга. Хорошо ещё, хозяин ничего не выспрашивает. Даст хлеба и скажет: «На вот, держи!» Я убегу на завалинку и рада, что меня ни о чём не выспрашивают.
Хозяин-то, кажется, запрягает. Когда кони не впряжены, телега не пахнет конюшней. Она пахнет соломой. А сейчас пахнет и соломой и конюшней.
Анечка выглянула из-под попоны. Двора вокруг не было. Отовсюду, словно в кузне, слышался звон.
«Плохо дело! — подумала она и зажмурилась. — Я спала и не заметила, что телега уже в кузнице. Хозяин, верно, коню ногу держит. А меня и не увидел! При кузнеце он ругаться не станет. Раз, два, три!»
Она откинула попону, села и от удивления вскрикнула: «Оказывается, я на карусели!». Сперва ей и впрямь показалось, что она на карусели. Всё вокруг ехало и сверкало. Всё мчалось куда-то. Анечка протёрла глаза и торопливо, чтобы хозяин не заметил, спрыгнула с телеги. Но что это? Земля оказалась твёрдой, словно Анечка соскочила с табуретки на кирпичный пол в чулане. Вот это да! Ступаешь по гладкому, как по церковным ступенькам, и глядишь по сторонам. И кажется, что ты посреди большой лесной поляны, а вокруг самые распрекрасные высоченные соборы. Такого даже на картинках не бывает! И смотрите-ка! Прямо по этой огромной поляне мчатся два маленьких красных поезда…
— Вот красота! — прошептала Анечка-Невеличка и тут же умолкла. Откуда ни возьмись, появился хозяин. Глядя себе под ноги и покачиваясь, он шёл прямо к телеге. «Сейчас заметит меня и побьёт!» — испугалась Анечка и мигом притаилась за большим столбом, который упирался в высокий-высокий чёрный свод.
«Я в городе, вот я где! — вдруг догадалась она. — А это площадь!» И Анечка ещё больше испугалась: ведь в городе, где хозяина не знают, он станет браниться ещё пуще, раз даже при соседях не стесняется. Ей захотелось заплакать и попросить у хозяина прощения за то, что она спала на телеге, а не за печкой, и всё на свете проспала.
А вдруг она всё ещё спит и просто видит сон?
Да нет же! И коней Анечка узнала, и телегу, и хозяина. И даже если кони были чужие, хозяин всё же был её хозяином, телега — его телегой, а раз она на этой телеге спала, то и кони, выходит, были хозяйские.
Вот хозяин потрепал их по гривам, вот вскарабкался на козлы, вот стегнул кнутом. Вот шевельнулись колёса…
Вот он причмокнул, и телега покатилась. Теперь Анечке её не догнать, а если и догнать, то не вспрыгнуть на ходу и не успеть накрыться попоной, под которой она проспала всё на свете.
Телега между тем укатила, и Анечка-Невеличка перевела дух.
«Во сне ли я всё это вижу или наяву, — сказала она себе, — всё равно здесь очень красиво. — И сразу же подумала: — А есть ли в городе гуси? А овцы? А козы? А в какой стороне луг? А где лес? Окошек-то сколько, батюшки! Будто стеклянная лесенка в небеса! Неужто люди так высоко живут? Много же тут, как видно, народу — за всю жизнь с каждым и двух раз не поздороваешься, даже если под окошками побираться! А вдруг все здешние люди станут друг про дружку выспрашивать? А может, здешние люди все из поместья? Может, у них красивые шляпы, как у барыни из замка, когда она в собор едет? Вдруг здешние люди и вовсе чудные, а не такие, как у нас, и говорят на непонятном языке?»
И Анечка решилась выйти из-за высокого столба, чтобы как следует разглядеть всю эту красоту.
Но тут у неё в руке оказался какой-то кружочек. Она разжала пальцы, и кружок — блям-м-м! — упал наземь.
-
- Повідомлень: 698
- З нами з: П'ят серпня 31, 2012 2:49 pm
Re: :: Аничка курдуплик і Солом’яний Губерт ::
Думаю, куди конструктивніше й корисніше було б вести розмову про сам текст, а не про незмінне прагнення утерти носа тим чи тим нащадкам.вітько писав:З Вами все гаразд!!! "Базовий" курдуплик мені ввижається в образі напівжовтого покрученого огірочка-недомірка.
Проблема в нащадках Катерини. Вони не мають иншої ради, ніж утерти носа нащадкам шинкаря, котрий танцював перед конфедератами.
Зрозумійте мене правильно. Перекладачка, думаю, витратила багато часу та сил на цей переклад. Тому хоча б просто з поваги до людської праці можна висловити конкретні зауваги, а не різко відрубати, що не годиться, та й по всьому.
А стосовно того, що "Кожен, хто має дяку це читати і живе власним розумом"...Ну, мені важко оцінити, чи живу я власним розумом, чи чиїмось ще, але через певні налаштування на робочому компі не можу скачувати файли. Як трапиться ще подібна розмова, врахуйте, будь ласка, й таку категорію громадян, що була б дуже вдячна шматкові тексту на підтримку негативної оцінки.
Re: :: Аничка курдуплик і Солом’яний Губерт ::
Ви нещадно перебільшуєте мій комп'ютерний сприт. Инша річ, якби я сів за компа десь літ 20 тому, а не позаторік, то досі, либонь, опанував би фотошоп і скомпонував хвацьку дитячу книжечку в подобі поезомалярства.
Сподіваюсь із сторонньою допомогою стягнути, а відтак простудіювати незвалів оригінал. Без цього предметна розмова виключена.
Сподіваюсь із сторонньою допомогою стягнути, а відтак простудіювати незвалів оригінал. Без цього предметна розмова виключена.
Re: :: Аничка курдуплик і Солом’яний Губерт ::
Те саме можна сказати про горбатого запорожця. Адже він, як і лексус, має четверо коліс і бібікалку. Але чомусь нардепівські патріоти бридяться сідати навіть в "причесаний" ЗАЗ... Натякаю на те, що літредагування не всесильне. Втім, під сучасну пору без надзусиль можна налагодити виробництво престижних автівок не тільки в Україні, а й на першому-ліпшому клаптикові планети Земля. З літературним виробництвом, як на мене, справа значно складніша. Та ж таки Ліна Костенко'ва чомусь покинула педінститут ім. Горького й подалася до однойменного літінституту в століцу нашєй родіни. Либонь, не за тим, щоб студіювати тонкощі солов'їної мови... Чи ж замало їй було позитивної енергетики на землі по якій ходив Тарас малими босими ногами?Український переклад принаймні не гірший за переклад для могутньої нації.(...) Переклад треба трохи причесати (літредагування - обов’язкова процедура).
Re: :: Аничка курдуплик і Солом’яний Губерт ::
власне, можу тільки повторити свою думку: український переклад принамні/щонайменше/прецінь не гірший . Уже. А потеніційно може бути ще кращий. І для мене це очевидно. Як і те, що на смак товариш не всяк.
Був би у Києві такий інститут - училась, може, б у Києві. А загалом письменники, була б тільки змога, та щоб годували і стипендію ще платили, то і в коряцькому літературному інституті вчилися б і складали б іспити з загального курсу коряцької літератури. Куди краще, ніж навчатися в якомусь приземленішому інституті й потім 3 роки відпрацьовувати. І чим кепсько пожити в Москві, присвятити час літературі, театрам і т.п.? Хоча, можна і просто пробухати. У когось з наших письменників є опис тих буднів
Був би у Києві такий інститут - училась, може, б у Києві. А загалом письменники, була б тільки змога, та щоб годували і стипендію ще платили, то і в коряцькому літературному інституті вчилися б і складали б іспити з загального курсу коряцької літератури. Куди краще, ніж навчатися в якомусь приземленішому інституті й потім 3 роки відпрацьовувати. І чим кепсько пожити в Москві, присвятити час літературі, театрам і т.п.? Хоча, можна і просто пробухати. У когось з наших письменників є опис тих буднів
Re: :: Аничка курдуплик і Солом’яний Губерт ::
Якщо зважити, що москвини мають Анечку-Невеличку за неперевершений шедевр, а два покоління її читачів вищать од захвату на форумах, то Ви, як мінімум, зобов'язані пролобіювати Курдуплика.Кувалда писав:власне, можу тільки повторити свою думку: український переклад принамні/щонайменше/прецінь не гірший А потеніційно може бути ще кращий. І для мене це очевидно.
Re: :: Аничка курдуплик і Солом’яний Губерт ::
так, лобіюю ж А загалом, вітько, варто запитати у знавців чеської, що це слово означає. крихітка, мацюпка чи курдуплик і закінчити вже цю суперечку . Але апріорі підмальовувати ім’я до "пристойнішого" не варто. От який відповідник ближчий до чеського, такий най і буде.
Re: :: Аничка курдуплик і Солом’яний Губерт ::
Лишилася дрібничка: переконати Ахметова, що маємо шедевра. І 100-тисячний наклад гарантовано.Кувалда писав:так, лобіюю ж
Re: :: Аничка курдуплик і Солом’яний Губерт ::
я вже про це думав. але як переконати хоча б на тисячний
Re: :: Аничка курдуплик і Солом’яний Губерт ::
Та ні! На тисячу розмінюватися гріх. А чом не спробувати пропхатися в хрещені батьки до онуків Ріната Леонідовича? Щось обрізати доведеться... Але задля принципу можна й голову на плаху покласти.