Цікава стаття в "Дні" "
Шлях української книжки до українців в Україні. Чотири історії впевненості від «Дня» Марії Семенченко
23 квітня, 2013.
Сьогодні, 23 квітня, світ відзначає міжнародний День книжки і авторського права. «День» уважно стежить за літературними процесами в країні, а також бере в них активну участь — видаючи власні книжки та розповідаючи про літературу, варту уваги вимогливого читача. Важко не помітити, що українська книжка сьогодні веде запеклу боротьбу на видавничому ринку, кількісно програючи російськомовній продукції. Втім, нещодавно з’явилася новина, що Кабмін схвалив «Концепцію державної цільової національно-культурної програми популяризації вітчизняної видавничої продукції та читання на 2014—2018 роки». Згідно з цією концепцією, на впровадження держпрограми популяризації видавничої продукції та читання потрібно близько 550,6 мільйона гривень. Чи змінять вони ситуацію?
Опитування на сайті «Дня» показало: 51% респондентів (усього відповідь дали 178 читачів) упевнені, що «результату не буде — гроші «розпилять». 38% вважають, що програма зможе покращити ситуацію, але за умови суворого контролю за використанням коштів. 7% вважають, що це «гроші на вітер, адже привчати до читання повинні батьки і школа, а не держава», і лише 4% думають, що програма справді може вирішити проблему.
Прикметно, що за роки незалежності такої масштабної загальнодержавної програми досі не було. Далеко не в усіх містах, не говорячи вже про містечка і села, є книгарні з вітчизняним книжковим асортиментом. А бібліотеки роками не отримують цікавих новинок, а якщо і отримують, то не завжди знають, як ефективно про це розповісти людям. У таких випадках, багато що залежить від ентузіастів і небайдужих людей, які своїми діями скорочують цю відстань між читачем і книжкою. Ми говоримо не про масштабні ініціативи, як-то Книжковий форум видавців у Львові чи Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz, а про звичайних людей. Хтось відносить у бібліотеку новинки, куплені за свої гроші, хтось розповідає про книжки у своїх блогах, хтось встановлює «книжкові шпаківні» у школах та поліклініках, а хтось відкриває українські книгарні — попри перестороги щодо нерентабельності і ризикованості.
2011 року ми започаткували акцію «Подаруй «Бібліотеку «Дня» рідній школі», завдяки якій уже поповнилася не одна книгозбірня. Приємно, що схожі ідеї підхоплюють інші. Минулого року, наприклад, письменниця Міла Іванцова започаткувала рух «Сто книжок для сільської бібліотеки», закликавши своїх колег, а також усіх небайдужих людей зібрати сучасні українські книжки для бібліотек у селах. Не менш цікавим є проект письменниці Євгенії Пірог «Додай читання», в рамках якого у Рівному, Тернополі, Києві та Львові у людних громадських місцях встановили понад 100 книжкових шпаківень — стилізованих книжкових поличок із книжками та журналами для дітей у вільному для читання доступі.
Перекладач Володимир Чернишенко, крім того, що популяризує читання українською своїми перекладами та є ініціатором «Кіплінг-фесту», робить ще низку заходів, націлених на популяризацію читання. У лютому він розпочав річний експеримент у шкільній бібліотеці в селі Зазим’я, де він мешкає з родиною. «Умова така: я здаю книжки в оренду на рік, щомісяця отримую звіт, скільки і яких книжок брали читати. Не хочу, щоб вони лежали без діла. І ще — зорієнтуюся, які книжки цікаві дітям, і ще таких донесу», — розповідає Володимир «Дню».
На жаль, відкривати українські книгарні з українською літературою сьогодні — теж справа переважно ентузіастів. Найперше, вони долають стереотип, що української літератури немає або її настільки мало, що книжок не вистачить навіть для того, щоб заповнити полички у магазині. По-друге, вони формують якісно нове читацьке коло, яке до того не мало доступу до багатьох видань. «День» розповідає про чотири невеликі українські книгарні в Херсоні, Луганську, Дніпропетровську та Одесі, які роблять велику справу. Всі вони є передусім просвітницькими проектами, а не бізнесовими. І всі є успішними — адже вже мають свою аудиторію і продовжують завойовувати нову.
«СХІДНА БРАМА» ЛУГАНСЬКА: ЯКЩО НЕ МИ, ТО ХТО?
У Луганську з початку березня працює українська книгарня «Східна брама» (нагадаємо, «День» уже писав про неї у №№ 45 і 52 за березень). Попри прогнози скептиків, цей магазин не тільки не зачинився, а й може похвастатися хорошими продажами.
Хоча знайти «Східну браму» в Луганську не так уже й легко. Книгарня — на четвертому поверсі торгівельного центру, біля магазинів музичних інструментів, комп’ютерної техніки та салону меблів. Уперше я був тут під час відкриття. Тоді засновник закладу Дмитро СНЄГИРЬОВ зізнався, що розуміє комерційну збитковість даної справи, але по-іншому не може. «Це саме той випадок — хто, якщо не я? — розповідав книгар, — я звертався до політиків, представників так званих опозиційних сил. Ніхто не відгукнувся. Єдине, що можуть — це «рвати на собі вишиванки» та волати про захист мови. А як дійшло до справи, «ховаються у кущі». Довелося діяти самотужки. Дмитро вже має досвід відкриття українських читалень. 2009-го він намагався запустити на Луганщині кілька українських читалень. Але тоді нещодавно відкриті бібліотеки було розкрадено.
«Як працюється зараз?» — запитую в Дмитра. Замість відповіді він показує мені сусіднє приміщення. «Тут незабаром відкриваємо кав’ярню для зустрічей із літераторами та для тематичних заходів. Оформимо її в «махновському стилі». Весело буде», — посміхається ентузіаст. Хоча й зараз не сумно. За півтора місяці існування у «Східній брамі» суттєво збільшився асортимент. Нині книгарня нараховує орієнтовно три тисячі одиниць товару. Тут і книжки найрізноманітнішого спрямування, і DVD-диски, й аудіокнижки, і футболки та вишиванки. На окремому місці — «Бібліотека «Дня». «Беруть?» — запитую. «Беруть. Особливо користується попитом «Україна Incognita» та «Бронебійна публіцистика».
За зізнанням Дмитра, найактивнішими покупцями в книгарні є молодь. Свідоме студентство, просто небайдужа й читаюча, і, що характерно, україномовна публіка.
«Шкода тільки, що державні органи не звертають на нас уваги, — розповідає, прощаючись, Дмитро, — у тій же Росії є державні програми підтримки російської мови за кордоном (у самому Луганську існує один російський культурний центр та одна російська бібліотека. — Авт.), а в нас українську в Україні підтримати не можуть. Тож, будемо партизанити самотужки. Нам не вперше».
Денис КИРКАЧ, Луганськ
P. S. Коли матеріал готувався до друку, стало відомо, що у кав’ярні, яку Дмитро Снєгирьов планував відкрити вже цього тижня, заборонили продаж... кави та напоїв. Про це «Дню» повідомив сам пан Дмитро. Зокрема він зауважив, що заборона з’явилася згідно з усним розпорядженням комерційного директора торговельного центру. «Тепер цим питанням займатимуться юристи», — сказав нам Дмитро Снєгирьов.
ЛОКАЛЬНИЙ УСПІХ «ЦУКРУ» В ХЕРСОНІ: НЕОБХІДНО ОБРАТИ ЦІКАВИЙ ФОРМАТ
Як згуртувати «розумний» український простір на Півдні і Сході нашої держави? Автор далекий від твердження, що південносхідні регіони — «неукраїнські» в багатьох сенсах цього слова. Однак важко не погодитися з тим, що здорові державоцентричні ідеї, наприклад у Миколаєві та в Луцьку, мають різне поширення і підтримку. Тож ініціатива громадськості у створенні сучасних центрів української культури задля об’єднання людей зі «свіжими» головами — вкрай важлива. «День» уже чимало писав про позитивний приклад херсонської книгарні «ЦУКОР», яка кілька років поспіль залишається єдиним осередком української книжки в усій області. Попри певні негаразди з орендою приміщення та немасову популярність, за період свого існування «ЦУКОР» став помітним явищем в культурно-просвітницькому житті Херсона. Насамперед — завдяки організації публічних зустрічей із відомими українськими письменниками і громадськими діячами. Книгарня також орієнтується на релігійну літературу, яку доволі складно знайти в іншому місці.
Що таке книгарня? Яка користь від такого центру в Херсоні? Яким чином знайти і втримати свого читача? Ці та інші питання ми адресували Артемові ПОПИКУ — людині, яка брала безпосередню участь у просуванні «ЦУКРУ» як продавець-консультант на громадських засадах.
— Згуртування відвідувачів, яких цікавить українська книжка, відбувається спонтанно, — вважає Артем. — Звісно, на швидкість цього процесу значно впливають рекламні заходи, місце розташування книгарні (наприклад, близькість до гуманітарних навчальних закладів), загальна кількість читачів української книжки в місті, відповідні культурні та мистецькі заходи. Цим треба займатися постійно і системно, максимально використовуючи сучасні технології обміну інформацією. Переконаний, що величезне значення також має продавець. Не тільки як консультант при виборі книжок, але і як обличчя книгарні, її персоналізований образ. Саме від нього часто залежить, чи зайде людина до книгарні хоча б вдруге.
Що далі робити з людьми, які часто заходять до книгарні? Якщо її спрямування чисто комерційне, то цей осередок можна розглядати як постійних покупців, котрих слід заохочувати до наступних придбань різноманітними знижками, подарунками, бонусами, а також своєчасно повідомляти (для цього проводиться анкетування відвідувачів) про нові надходження. Якщо ж книгарня планує здійснювати культурну діяльність, то це також і потенційні учасники різноманітних заходів, таких як зустрічі з митцями і визначними особистостями, літературні та музичні вечори, дискусійні клуби тощо.
За словами Артема, приклад «ЦУКРУ» показує, що книгарня може бути чимось більшим, ніж крамниця. І такий заклад потрібен у Херсоні, адже з часом він знайшов своїх читачів. Це вчителі, науковці, студенти, митці, журналісти чи інші херсонці, які слідкують за літературними новинками і цінують якісні книжки. Але щоб цього досягти, необхідно постійно бути цікавим у форматах організації роботи. Важливо також зрозуміти, що з комерційної точки зору така книгарня має невеликий прибуток. Від самого початку вона була більше зорієнтована на просвітницьку діяльність, а не на заробляння грошей. І якщо «ЦУКОР» ще не домігся глобального успіху в Херсоні, то принаймні локальну перемогу у вигляді «свого» українського простору вже здобуто.
Іван АНТИПЕНКО, Херсон
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ «ВІЗ»: ОРІЄНТАЦІЯ НА СЕРЕДНІЙ КЛАС
У російськомовному Дніпропетровську останніми роками почали з’являтися українські книгарні. Зазвичай, це невеличкі крамнички, де окрім книжок продаються сувеніри та витвори традиційного народного мистецтва — гончарні вироби, прикраси, вишиванки. Одна з таких крамничок — «Українська книгарня «Віз» розташована в нагорній частині міста. «День» поспілкувався з її менеджером Віталієм КУЧЕРЕНКОМ.
— Ідею створити такий заклад підказала сама ситуація: абсолютна відсутність сучасної української книжки на полицях дніпропетровських магазинів, — почав Віталій. — Вона і підштовхнула до створення спочатку невеликої української ятки на місцевому книжковому ринку, а вже потім це переросло в ідею створити такий собі український центр, де крім іншого були б і книжки українських видавництв. Вважаю, що попит на українську книжку поки не сформовано і маловивчено, оскільки відсутні повномасштабні пропозиції і достатня промоція сучасних авторів чи книжкових проектів. Я впевнений: якщо б у нас з’явилося щось на кшталт «Книгарні «Є» з їх великим асортиментом і постійними зустрічами з авторами, то і розмова про попит була б предметною і актуальною.
Щодо наших покупців, то це різні категорії людей. Наприклад, студенти-гуманітарії, які шукають те, що задають викладачі або намагаються знайти якесь інтелектуальне чтиво для власного розвитку; батьки, які шукають дитячу літературу для своїх чад; місцева інтелігенція, яка ще через консервативність не має електронних книжок. Насамперед, це середній клас, який може дозволити собі витрачати гроші на товар, що за останні три-п’ять років десь удвічі піднявся в ціні.
— Чи допомагає українській книжці рідна держава, і як ставляться чиновники до проблеми її популяризації?
— Основною проблемою є відсутність україноцентричного інформаційно-культурного простору. На жаль, дуже повільно змінюється менталітет наших співгромадян, які вважають, що в «Хохляндії» нічого цікавого не може бути апріорі. Спостерігається досі й таке явище, як запобігання перед Москвою та Заходом, яке досягає збочених форм. Стверджувати, що держава зовсім не допомагає — не варто. Наприклад, орендні ставки на комунальні приміщення при торгівлі книжками національного виробника — мінімальні. Допомога деяких чиновників також спостерігається, але це переважно приватна ініціатива, не пов’язана з їхньою основною роботою. До більш тісної співпраці з ними не прагнемо, бо лякають суми «відкатів». Взагалі я не впевнений, що в Україні створено ринкову економіку. Для нас не так важливі якісь умови чи стартові можливості, як відсутність двох з трьох «П», про які любить розповідати екс-міністр економічного розвитку Петро Порошенко: професіоналізм і порядність. А на одному патріотизмі далеко не заїдеш.
— Як впливає на книжкову справу розвиток Інтернету та сучасних технологій, чи додає можливостей? Як виглядає перспектива української книжки?
— Можливостей Інтернет, звісно, додає, але забирає клієнтів. Особливо шкодить піратство, яке вбило вже виробництво аудіопродукції. Якщо чесно, то у нас в регіоні справи з українською книжкою кепські, але це стосується всього українського. Зачекаємо до 2015 року — без системної державної програми щодо підтримки українського книговидання, а ще й книгорозповсюдження, розвиватися важкувато. Звісно, одним таким папірцем справу не зрушити з місця. Втім, попри песимістичний тон моїх відповідей, загальний стан видання книжок і їх постійно нижчий наклад, я вірю, що не все втрачено.
Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ
КНИГАРНЯ-КАВ’ЯРНЯ В ОДЕСІ — ПРОДОВЖЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ТРАДИЦІЙ
Від української книгарні «Діло», заснованої понад сто років тому відомим громадським діячем Віталієм Боровиком і знаної в усій Україні, до «Української крамниці» та «Книгарні-кав’ярні» в триповерховому Українському домі в Одесі. Такий шлях успішних місцевих ентузіастів книжкового бізнесу, зокрема, засновниці книгарні на розі Троїцької та Рішельєвської Галини ДОЛЬНИК та ініціатора відродження Українського дому Наталії Чайчук.
Учора тут відбулася чергова творча зустріч шанувальників з поетом Валентином Терлецьким — автором нещодавно виданої книжки «Хмарочос». Запорізький поет не лише влаштував автограф-сесію, а й поспілкувався зі студентською молоддю Одеси. Бо пише, крім текстів, музики, співає в рок-гурті «Декаданс», грає на скрипці й гітарі, любить мандрувати світом.
Ділячись думками з «Днем» про перспективи поширення української книжки на південних теренах України, Г. Дольник з посмішкою зауважує, що «продаж нашої книжки — доля невиправних ентузіастів. На жаль, поки що ця справа більше нагадує художню самодіяльність, аніж власне бізнес — доходи від продажу іноді співмірні з благодійністю. Внаслідок чого, можливо, доведеться скорочувати замовлення видань». Однак навіть це менше вражає, наголошує Г. Дольник, аніж деякі шокуючі інтерв’ю керівництва Держкомтелерадіо України, в одному з яких прозвучала публічна порада книголюбам уникати книгарень: краще, мовляв, купляти видання безпосредньо у видавництвах, бо там можна придбати яку-небудь книжку удвічі дешевше. «Насправді подібні поради не мають нічого спільного з ціноутворенням, принаймні з формуванням цін на українські книжки, — вважає Г. Дольник. — Хіба що керівництво Держкомтелерадіо піклується в такий спосіб про поширення на теренах України російських видань. Утім, це вже тема іншої розмови».
Зараз у книгарні-кав’ярні вдосталь книжок, що надійшли від більшості українських видавництв, розповіла Г. Дольник. Причому різних жанрів і тематичної спрямованості — від історичної літератури до сучасної художньої та книжок для дітей і юнацтва, словники й альбомні видання тощо. «Бестселери, звісно, твори Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Юрія Андруховича».
Г. Дольник переконана, що функціонування в Одесі книгарні-кав’ярні є продовженням однієї з кращих європейських традицій. Зокрема, богемних паризьких і львівських арт-кафе, що стали місцями зустрічей з видатними літераторами. Так само й у «Світлиці» Українського дому зараз можна зустрітися із сучасними письменниками, діячами культури і науки, пригоститися кавою разом з одеськими літераторами. Тут також функціонує Центр національного виховання «Берегиня», який організовує фестивалі «Вінок Чорномор’я», виставки-ярмарки народних майстрів, надає методичну допомогу колективам художньої самодіяльності Одещини.
Михайло АКСАНЮК, Одеса
МАЛО, АЛЕ Є
Мар’яна Савка про українську книжку — в Донбасі і в усій країні
Марія Прокопенко
Минулого тижня в Донецьку гостювала головний редактор львівського «Видавництва Старого Лева» поетеса Мар’яна Савка. Видавець приїхала на запрошення клубу-книгарні «Птичкин Дом», програма візиту виявилася дуже насиченою: презентації книг, зустрічі з донецькими школярами і прес-конференція «Українська книга в Україні: національний і міжнародний аспекти». Але нас цікавило ось що: як на сьогодні українська книга почуває себе в Україні і тим більше в Донбасі?
Мар’яна Савка на ринку книговидання з 2001 року: «Все почалося зі збірки Дар’ї Цвек «Малятам і батькам» — мене захопила ідея його випуску, віддати проект до чужих рук стало немислимим. Тоді ми з партнером Юрієм Чопиком вирішили заснувати власне видавництво. Розуміли, що стоїмо на хисткій території: наша країна велика, розкидана, і це певний бар’єр. Але багато перешкод виявляються умовними і ламаються, коли просто починаєш іти вперед і спілкуватися».
Проблеми нашої літератури поетичні й епічні: «Українська книга на території країни — екзотична квітка, яка потрапляє далеко не в усі книгарні. Багато книжкових мереж в Україні — не власність держави або місцевих власників, а бізнес, куплений росіянами. Гадаю, що має бути певна система квотування української книги в книгарнях, хоча б 30%», — вважає Мар’яна.
Ще один шлях до читачів — приватні ініціативи: «Ми вже напрацювали багато зв’язків у всій країні, це несподівані місця, наприклад, мережі ресторацій. Дитячі книги добре продаються у великих торговельних центрах: батькам легко зробити покупку в звичному супермаркеті, а не в спеціальній книгарні», — розповідає видавець.
Господарі торговельних мереж самостійно розподіляють книги в Україні. «І є 90% упевненості, що до Донецька наша продукція взагалі не потрапить, за принципом «тут вона не продасться». У деяких регіонах наші книги краще за все розходяться на заправках. У книгарнях їх просто немає», — дивує Мар’яна. PR-менеджер «Птичкиного Дома» Ольга Голубєва коментує: «У Донецьку українські книги купують, але зрідка. Якби наша клуб-книгарня орієнтувалася лише на комерційні цілі, української продукції у нас було б значно менше. Але я впевнена: така книга має бути на наших полицях, щоб її могли читати в регіоні».
Донецьким школярам Мар’яна Савка презентувала книги «Чи є в бабуїна бабуся?» і «Казка про Старого Лева», дорослі познайомилися з «Мамою по скайпу». Ще видавець «пригостила» дончан «кулінарним бестселером» Дар’ї Цвек «Солодке печиво»: «Тиждень тому отримали з друку. Книга вперше вийшла на початку 1960-х, це десяте, ювілейне видання. За радянських часів збірка виходила мільйонними накладами — це був чи не єдиний підручник з випічки». «Солодке печиво» розходиться як гарячі пиріжки — за дві доби після презентації зі складу взяли 2 тис. примірників!»
Зараз видавництво планує випуск книги про страви галицької кухні. Мар’яна Савка іронізує: «Ми постійно ставимо перед собою надзавдання — в нашій країні тобі просто не дають почити на лаврах, розслабитися. Але українська книга зможе конкурувати за місце в світовій системі координат лише тоді, коли посяде гідну позицію у власній країні».
Марія ПРОКОПЕНКО, Донецьк
У містах-мільйонниках по одній, або й того нема, українській книгарні. Такі справи
