Повертаючись до "позаяка"
Надибав у статті Наталії Сквіри "Мертві душі" Миколи Гоголя в українських перекладах" (кн. "Про Григорія Косинку. Спогади. – К.: Радянський письменник, 1969. – 214 с.) на таку цитату:
"Про уважне ставлення Г. Косинки до перекладу свідчать і спогади М. Файбишенка: «Мову він любив з якоюсь високою пристрастю, уболівав за кожен її огріх. І не лише в своїх власних творах, а і в писаннях тогочасних літераторів. Смаки його були, як він сам признавався, старомодні. Гаряче протестував проти так званих «кованих слів», які тоді буйним струмком вливалися в українську мову. Не кажучи вже про різні «позаяки»…57
– Не можна вигадувати слова! – обурювався він. – Народ наплодив багацько, бери, скільки заманеться.
– А ти сам хіба нічого не вигадував?
– Слово честі, ніколи й нічого. От, може зрідка пускав в обіг слова, яких сам не чув. Та то ж з цілком певних джерел: з Грінченка, із приказок, з пісень, то ще й з тих старих письменників, які ніколи собі не дозволяли б підмінити народне слово своїм, вигаданим»".
Вирішив з’ясувати історію позаяк/оскільки.
Лариса Масенко. Мова і суспільство. Постколоніальний вимір. 2004.
Як уже зазначалося, критика стосувалась і суто мовних проблем. Цікаво, що в цей період публікації в наукових мовознавчих виданнях випередили початок політичної кампанії з боку першого секретаря ЦК КПУ і головного партійного ідеолога. Ще в 1970 p., за два роки до виступів В. Щербицького і В. Маланчука, які дали наказ розпочати боротьбу з «архаїзмами, діалектизмами і штучними мовними утвореннями» в мові художньої літератури й перекладів, журнал «Мовознавство» опублікував статтю С. Єрмоленко і В. Русанівського «Літературна мова і художній переклад», де було піддано критиці низку перекладів художніх творів, причому характер обвинувачень відповідав тим настановам, що їх оголосили обов’язковими для літературної критики Щербицький і Маланчук у 1972 р.
Статтю писали фахові мовознавці, вона була побудована досить вправно. Автори навели низку прикладів справді невдалих або й цілком хибних слововживань у мові рецензованих перекладів. В одному абзаці вони навіть зробили закид щодо невиправданого використання в окремих випадках російських слів і скалькованих словосполучень.
Однак не виявлення русизмів становило мету публікації С. Єрмоленко і В. Русанівського. Згадка про них була тим же ритуальним прийомом демонстрації позірної «об’єктивности» критики, що й побіжні згадки про необхідність боротьби з російським шовінізмом у партійних публікаціях, присвячених «викриттю» «буржуазних націоналістів». Критичний пафос статті було спрямовано передусім на ті переклади, які «вводять в активний ужиток діалектні, застарілі, рідковживані українські слова».
Слід зазначити, що і в наведеному списку рецензованих перекладів, і в контексті висловлених щодо них зауваг праці висококваліфікованих талановитих перекладачів без жодних коментарів було поставлено в один ряд із посередніми або й цілком нездарними перекладами. Така не диференційована за якістю загальна «обойма» перекладачів свідомо знецінювала високі здобутки школи українського перекладу 1960-х років, внесок якої у справу відродження лексичних, фразеологічних та граматичних ресурсів української мови важко переоцінити.
Не знайшовши жодного доброго слова для перекладів І. Дзюба, Р. Доценка, Є. Поповича та інших перекладачів, мовознавці висунули низку претензій до мови перекладених ними текстів, які стосувалися переважно неправомірного, на думку рецензентів, розширення лексичного і фразеологічного запасу української мови, використання слів, позначених у лексикографічних працях ремарками обласне, застаріле, рідковживане. С. Єрмоленко і В. Русанівський наводили у статті цілі списки слів, використання яких порушувало, на їхню думку, норми літературної мови, зокрема: бігме, бляск, згуки, здорожитися, здуміло, крамар, мапа, навзаході, обрус (убрус), опасуватися, обляпаний, пантрувати, пательня, перевдяг, пігулки, погуторити, постерігати, пуделко, рура, рямця, скорше, утяжливий, філіжанка, хідник, щанець, шруб та ін.
Оскільки перекладачі знехтували негласну заборону не вживати такі слова (бігме, згуки, крамар, мапа, обрус, філіжанка, пігулки, скорше та ін. — М. І.), то були звинувачені і в «навмисній архаїзації перекладних текстів», і у «зловживанні діалектизмами», і в «тенденції до загальної знижености стилю розповіді», і в «спробах поставити мову персонажів на котурни штучної урочистости».
Одна з проблем, якій мовознавці присвятили особливу увагу, стосувалася спроб перекладачів розширити лексичний склад літературної мови шляхом реабілітації деяких слів, фразеологічних сполук і граматичних конструкцій, що ввійшли до неї із західноукраїнського варіанта літературної мови і були вилучені зі словників, укладених після 1920-х років. Оскільки радянське мовознавство заперечувало сам факт поділу нової української літературної мови на два варіанти — західний і східний, С. Єрмоленко й В. Русанівський кваліфікували відповідну групу лексики як елементи діалектного мовлення, небажані в літературній мові, хоча джерелом походження значної частини наведених прикладів була не селянська говірка, а галицько-буковинське міське койне.
«Специфіка розмовної лексики в тому, що вона здебільшого прив’язана до території поширення певного діалекту, — писали мовознавці. — Тому в мові письменників, які передають східноукраїнський розмовний колорит (наприклад, у творах А. Головка, Г. Косинки, Г. Тютюнника), марно шукати розмовних елементів, властивих південно-західному наріччю української мови. Тим часом у сучасних прозових перекладах активізуються лексичні й граматичні елементи розмовного мовлення з виразним стилістичним забарвленням місцевої (переважно південно-західної) говірки. Такий місцевий колорит, цілком звичайний і доречний в оригінальній літературі, зайвий у мові сучасних перекладів, особливо тих творів, де зображено життя міста. Дуже поширились у перекладній практиці слова і конструкції з розмовним забарвленням типу: здибати, сприкритися, прохідка, завше, зазнайомитися, піхотою, мені підломилися ноги, перебраний за юнака, промишляє олійками до волосся; щітка до зубів; крем до взуття; признатися до неправди; бачити перед себе; інспектор створений не до любощів; йому навіть збиралося на плач; їхні сузір’я перекликались між себе; стримати щастя, що світилося їй з обличчя; кількись часу; знає як свої п’ять пучок; гейби повз у повітрі; повалило долі; сидить... попід чужим авто; на штиб шале і багато інших. Коли текст рясніє подібними висловами, створюється враження свідомої стилізації».
Стаття С. Єрмоленко й В. Русанівського демонструвала заполітизованість і необ’єктивність наукових досліджень історії української літературної мови, спричинені, крім іншого, вилученням з наукового дискурсу міських форм побутування розмовного українського мовлення, зокрема галицько-буковинського койне.
Не дивно, що мовознавчі теорії входили в конфлікт із письменницькою і перекладацькою мовною практикою. Однак партійне керівництво підтримало (а можливо, й ініціювало) критичну оцінку перекладацької діяльности з боку науковців, що представляли академічний Інститут мовознавства.
Полювання на слова почалось із партійної вказівки В. Щербицького, який у доповіді на пленумі ЦК КП України 17 квітня 1973 p., критикуючи письменників за «відступи від класових, партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ і процесів», сказав: «Деякі літератори в своїй творчості відходять від актуальних тем сучасности, проявляють національну обмеженість, засмічують українську мову архаїчними словами та штучними зворотами».
До боротьби за чистоту мови закликав письменників і В. Маланчук у доповіді на партійних зборах Спілки письменників України: «Не можу бодай стисло не зупинитись на питанні, яке повинно особливо турбувати письменницьку громадськість. Йдеться про культуру мови, про мовну майстерність літератури. У творах деяких письменників спостерігається нездорова тенденція до засмічення мови застарілими словами і діалектизмами, цілком надуманими зворотами. Справедливі нарікання читачів викликає і мовний рівень художніх перекладів. Нехтуючи усталеними нормами, деякі перекладачі широко відкрили двері різного роду архаїзмам, полонізмам, галицизмам. Треба поглибити увагу літературної критики, письменницької громадськости до теоретичних проблем радянського мовознавства, посилити боротьбу за чистоту і культуру української мови».
З цього часу в Україні розгортається кампанія боротьби з «архаїзмами, діалектизмами і штучними мовними утвореннями», під гаслом якої з мови оригінальних художніх творів і перекладів усувалася питома українська лексика, передусім західноукраїнська. Слід зазначити, що мовні заборони не обмежувалися сферою галицьких мовних особливостей. Жорсткий мовний нормативізм поширювався на все, що виходило за межі суворо регламентованого середнього стандарту.
В цей час, поряд із поширеними в редакціях і видавництвах списками заборонених для цитування авторів під грифом «для службового використання», було складено і розповсюджено також списки репресованих слів. У літературних колах розповідають, що В. Маланчук одразу після призначення його секретарем з ідеології оголосив на зборах у Спілці письменників список слів, заборонених для вживання в літературних творах. Такі списки були передані головним редакторам газет, журналів і видавництв, а вони, відповідно, усно інформували підлеглих і стежили за виконанням наказу. Давати ж комусь списки, як і перелік заборонених авторів, головні редактори не мали права через накладений на відповідні документи гриф «для службового використання». Загалом проскрипційні переліки лексем та синтаксичних конструкцій у літературно-критичних і мовознавчих рецензіях стали характерною прикметою цього часу. Так, секретар правління Спілки письменників О. Левада критикував письменників і перекладачів за вживання слів уподіб, сливе, напозір, позаяк, директор Інституту літератури АН УРСР М. Шамота відносив до «штучних або застарілих» слова часопис, залюблений, здоровить, відсоток, небавом, набутки, під орудою, сьогодення, на разі, робітня, від дня та ін., мовознавець П. Плющ виступив із критикою перекладу, в якому вжито слова либонь, далебі, сливе, рішенець, родимець, багацько, уподіб, довкруж, умирущий, спозирання та ін., сполучники котрий, аби (в значенні «щоб»), деякі прийменникові конструкції («сумує з ненатуральности життя», «за його приїзду в столиці тільки й розмов було») тощо.
Політична кампанія боротьби з «архаїзмами, діалектизмами і штучними утвореннями» знайшла теоретичне обґрунтування у низці лінгвістичних праць. Оголошувалась вигадкою, зокрема, наявність у минулому західноукраїнського варіанта літературної мови, заперечувався очевидний факт впливу мовної практики Галичини й Буковини в кінці XIX — на початку XX ст. на формування наукового і публіцистичного стилів української літературної мови.
Слід підкреслити, що війна за чистоту мови, за дотримання мовних норм, що її час від часу оголошувало компартійне керівництво, мала зовсім інше підґрунтя й мотивацію, ніж відомі в історії багатьох мов, особливо загрожених, пуристичні рухи. Якщо останні спрямовувались на боротьбу з іншомовними запозиченнями, тобто мотивувались уболіванням за збереження розвитку мови на питомій базі, то радянські мовні чистки фактично були війною із самою мовою.
Радянські «чистки», на відміну від пуристських, ніколи не вилучали слова виразно іншомовного походження, а стосувалися питомої або давно засвоєної лексики.
Власне, з цього вже можна робити висновок, що на момент насання спогаду Файбишенка, "позаяк" уже було в списку нерекомендованих. Зі словників на сайті r2u "позаяк" є тільки в Уманця – Спілки з приміткою (Гал.).
СУМ подає відповідну статтю: ПОЗАЯК, спол., заст., жарт. Тому, що; через те, що. Позаяк цікавого не маю що писати, тягтиму далі свою подорож, хоч, може, вона тобі теоїс не цікава (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 140); Якби я вмів писати оповідання, то міг би заробити і в своїй літературі з «Київ, старини», але позаяк не вмію, то мушу вдатись у переклади (Володимир Самійленко, II, 1958, 472); — У вчених людей завжди буває лисина. Ось ти вивчишся, і в тебе буде, позаяк — голові ж робота велика (Григір Тютюнник, Вир, 1964, 50).
Судячи з "Сентиментальної історії" М.Хвильового
["Колись після роботи до мене підійшов діловод і почав умовляти мене, щоб я пішла з ним обідати. Він говорив: «Позаяк» (він так і говорив — «позаяк») йому видавали аванс й «позаяк» сьогодні день його народження, він хоче трохи пошпацірувати зі мною на бульварі й випити зі мною ж пляшку пива. Я погодилась — і ми пішли. Ми пішли в б'єргалку, сіли за столик і замовили десяток раків. В пивній стояв гомін і стояв дим. Пахло п'яним запахом. Запах був різкий, перегорілий і одразу ж п'янив голову. Оркестра грала щось похабне з якоїсь похабної оперетки. Ми випили дві пляшки, і Кук почав тулитись до мене. Потім ми випили ще чотири пляшки. Тоді діловод почав цілувати мені лікоть і розповідати мені про своє нещасне життя. Його нещастя було в тому, що на нього мало уваги звертало начальство й не давало йому вищої посади, а «позаяк» він хотів бути управділом, то «така затримка кар'єри» не могла не тривожити його. Він навіть трошки заплакав, і мені його стало шкода"],
слово на ті часи було незвичним. З іншого боку, й "оскільки" нема в Грінченка, але є в АС як відповідник до "поскольку" і "насколько" (і навіть є з приміткою – (поскольку, зап.) оскі́льки).
В
СУМі:
1. спол. Уживається в підрядних реченнях причини у знач. тому що, через те що. Оскільки ж протоколів засідань група не веде, то й з цього боку Василь буде цілком на місці (Юрій Яновський, II, 1954, 98); Оскільки електромотора не було, то динамку крутили руками (Тют., Вир, 1964, 40).
2. спол. Уживається в підрядних реченнях міри І ступеня та в реченнях з супровідною підрядністю з відтінком кількісного співвідношення у знач. якою мірою, в якій мірі, наскільки. Привітним буковинцям я завжди готова служити словом і ділом, оскільки се в моїй силі (Леся Українка, V, 1956, 368); Треба., підтримати ініціативу представників інтелігенції Москви і Ленінграда, що звернулися, з пропозицією встановити в Гурзуфі бронзову постать Пушкіна. Оскільки мені відомо, щось у цій справі вже робиться (Максим Рильський, X, 1962, 27). Остільки..., оскільки; Оскільки..., остільки — у такій мірі..., в якій; такою мірою..., якою; настільки..., наскільки. Я не забуду, як ти раз написала мені: «оскільки моє почуття до тебе безпосереднє, остільки воно несвідоме..» (Леся Українка, III, 1952, 689); Щоб картина була ясна, треба згадати ще, що оскільки дід Григорій, кінь і Султан любили тишу і поважали мовчання, остільки Харитина, навпаки, любила голосно висловлювати свої почуття і побажання (Олександр Довженко, І, 1958, 76).
Островський В.І., Островська Г.Ф. (
А українською кажуть так…, 2008) пишуть.:
Оскільки
Цей досить таки штучний сполучник (з рос.
поскольку) часто ставлять на місці російських
так как або
ввиду того. Народна мова відтворює це поняття іншим способами. Наприклад, сполучниковими парами
що – то. (А що то був гість, то йому нічого не казали – сл. Грінченка),
як же – то (Як же побачила [Польща], що турки її в боях перемагають, то почала з ними так-сяк миритися – П.Куліш). Дуже корисно (це виразніше), замість
оскільки, ставити
бо (Не прийшов, бо не мав часу). Іноді російське
ввиду того что, яке стоїть на початку фрази, самоперекладачі передають сполучником
через те що, як от у підручникку фізики: Через те, що повітря має вагу, то легко зрозуміти, що воно… Набагато ясніше (й інформативніше) можна було б викласти думку так: Повітря має вагу, тому легко зрозуміти, що… Згодилася б тут і сполучникова пара
що – то (Що повітря має вагу, то легко зрозуміти…). Зрештою, можна було б ужити й сполучники
оскільки або
позаяк, щоб висловитися чіткіше і не збивати з пантелику читача причиновим через те. Мовиться ж бо не про
причину, а про
умову".
До речі, у згаданій уже "Сентиментальній історії" "оскільки" нема, зате є "бо":
Більше нічого не сказала, бо знала
Мене ненавиділи за це, бо знали, чому
«Саме тепер навіки» — прийшла мені мисль, бо візниця був останньою близькою людиною.
була страшенно наївна філософія, бо я тоді знайома була
Трохи пахло прісним запахом, бо відціля, здається, за дев'ять верстов була цукроварня
Я взяла її необережно, бо рожевий сік потік
— Хіба? — спитала я і знову спалахнула, бо це була найвища похвала моєму тілу.
Я сказала, що «чорти» тут зовсім ні при чому, бо ходжу сама
Я, очевидно, сильно зблідла, бо він подивився
Я сказала, що це йому просто здається, бо почуваю… тощо
Вибір письменника цілком правильний. Нема
оскільки/позаяк у "Вальдшнепах", нема в "Місті" Підмогильного (принаймні я не знайшов). В Стуса, Костенко – "оскільки" є, "позаяк" – не знайшов.
Як на мене слова цілком рівноправні. Але там, де можна ставити "бо" (в сенсі "тому що, через те що"), варто ставити "бо". Непогано було б використовувати і "що – то" (див. Островських).
Що стосується випадків на кшталт скритикованого речення: "Трапилося 2 "вражаючих", але оскільки "разючих" значно більше, то це, вочевидь, просто недогляд...". "Оскільки" тут цілком можна замінити на "що" (тим паче, що "то" вже є). Але загалом без оскільки/позаяк можуть виходити не дуже стравні конструкції.
Чи варто позбуватися взагалі тільки "оскільки"? На мою думку – не варто (норм не порушує, широкий вжиток). Чи варто толерувати "позаяк"? Як на мене – нічим не краще за "оскільки".
Десь так
"вражаючих", але оскільки "разючих" значно більше, то це, вочевидь, просто недогляд, а мо’ коректор психонув 
(коректура загалом класна).
(а ще ж є "носитель культуры, духовности" тощо). Такі сполуки вже давні, але ж ми творимо мову тепер. Можна й замінити 
]. Надибав цікаву статтю "