Останнім часом український мовний простір заполонили новостворені жіночі особові назви – неофемінативи. І це сталося не без активної участі тих, хто діє в руслі полум'яного заклику Олени Синчак до «мовотворчої стихії революцій» для створення нового узусу [Синчак 2022]. Тому важливо дізнатися, чи й справді, як стверджують активістки, неофемінативи конче потрібні сучасному українському суспільству – а чи це просто їхнє специфічне (нефахове) бачення реалій, яке вони намагаються втілити в своїх численних проєктах на тему «розвитку» демократії.
У 2024 році було проведено соціологічне опитування щодо фемінативів в українській мові у фейсбуківських групах «Українські перекладачі», «Український переклад», «Ukrainian Scientists Worldwide» і «Природна українська мова та її правопис», у якому взяло участь 275 респондентів, серед яких 76% жінок. Особливість цього опитування полягає в тому, що його проводила, у співпраці з автором, поборниця фемінативів і учасниця жіночих рухів Людмила Юзва. Крім того, сама тематика опитування – ставлення до жіночих особових назв та їх уживання – зумовлює активнішу участь тих, хто підтримує фемінативи і рішуче ними послуговується. І нарешті, три великі групи - «Українські перекладачі», «Український переклад», «Ukrainian Scientists Worldwide» - відомі тим, що мають помітну кількість гендерних активісток і мовних реформаторок, які активно просувають фемінативи. Тож в автора були сподівання, що за таких умов навряд чи навіть найрадикальніші фемінативні активістки зможуть поставити результати опитування під сумнів. А розрахунок був на те, що специфіка поставлених запитань та проведеного аналізу дадуть змогу виявити якісь на перший погляд непомітні, але характерні закономірності, притаманні позиції не лише опитаних, й ширшого кола людей.
Дані з результатами опитування розміщені на ресурсі GitHub: https://github.com/Mova-2020/Feminative-survey – і описані в [Vakulenko & Yuzva 2025]. І вони більш ніж красномовні.
Зокрема, аналіз кваліфікації тих, хто підтримує вживання узагальнювального іменника і хто схильний завжди вживати спеціальну «жіночу» назву, показав, що головним чинником, який утримує від надмірного вжитку фемінативів, є зовсім не стать – як це намагаються представити гендерні активісти – а освіта і мовна кваліфікація. Серед опитуваних із філологічним ступенем (це було переважно перекладознавство і літературознавство) за генералізувальний іменник висловилися 66% і тільки 29% проти, тоді як серед чоловіків таких було 74%, а серед жінок – 49%. Таким чином, мовознавча освіта є значно сильнішим чинником, який утримує від надуживання цих одиниць, ніж гендер. І це зумовлює необхідність активної участі мовознавців у просвітницькій діяльності щодо жіночих особових назв. Зауважимо, що цей метааналіз лежав в основі авторської концепції дослідження, і він справді дав результат.
Приємно здивувало, що і серед чоловіків, і серед жінок найбільше тих, які вважають, що саме кваліфіковані мовознавці повинні визначати правила вживання фемінативів – 59% і 48% відповідно. Тож опитані зовсім не підтримують діяльність далеких від мовознавства активісток, спрямовану на повальне офемінативлення української мови.
Показовою є позиція опитаних жінок щодо чинників, які впливають на видимість жінки в суспільстві (у порядку спадання значущості):
• видиме представлення жінок на лідерських позиціях (58%),
• регулювання зарплат і винагород для жінок (47%),
• видиме представлення жінок у політиці (38%).
Фемінативи ж ділять аж 4-6 місця – ось яка їхня реальна важливість для опитаних жінок.
Повчальні висновки випливають з аналізу так званих «контрольних запитань».
Запитання щодо необхідності спеціальних «ожіночнених» назв для тварин і персоніфікованих об'єктів та романтичних стосунків були поставлені для того, щоб з'ясувати, наскільки гендерно-мовні активісти усвідомлюють наслідки своїх пропозицій для мови і наскільки цілісним є їхнє уявлення про мову та про свої рекомендації. Оскільки респонденти продемонстрували в цих питаннях разючу прихильність до традиційних «чоловічих» форм, це наводить на висновок, що мовні реформатори практично не усвідомлюють, наскільки не узгоджується їхня активність із законами мови, а отже наскільки вона є непослідовною і руйнівною. Адже їхні дії спрямовані на те, щоб:
• збільшити кількість винятків для граматичних правил української мови – що суперечить стратегічному напряму руху правописного процесу;
• ускладнити граматику української мови – що також суперечить стратегічному напряму розвитку правопису;
• порушити в українців мовно-розумовий процес утворення назв згідно з семіотичним трикутником – який сформувався протягом кількох століть розвитку української мови [див. Vakulenko 2025].
І заради чого всі ці зусилля? Невже заради того, щоб нарешті задовольнити потребу українського суспільства в тих формах, яких воно століттями чекало, сподіваючись на порятунок від мудрих і рішучих мовних активісток? Але ні. Як видно з результатів опитування, жінки ставлять фемінативи аж на 4-6 місце щодо їхньої важливості для своєї видимості в суспільстві. Тож фемінативи важливі тільки в уяві нечисленних, але вкрай активних груп стихійно-мовних революціонерів.
Ці результати також показують, що зусилля фемінітивноорієнтованих активістів (судячи з Генерального регіонально анотованого корпусу української мови [ГРАК 2024], вони тривають уже понад 20 років) бажаної мети так і не досягли. Усупереч уявленням послідовників і послідовниць фемінативних настанов – які більше нагадують пропагандистське дацзибао – респонденти вважають, що не активісти, а насамперед мовознавці повинні формулювати й запроваджувати правила вживання фемінативів. Наперекір надуманій і штучно роздмуханій ідеї про те, що буцімто фемінативи відображають якісь необхідні сучасні реалії, опитані жінки не надають цим одиницям особливої ваги.
Нагадаємо, що серед опитаних була підвищена частка тих, хто підтримує тотальний ужиток фемінативів або навіть бере активну участь у гендерно-мовних ініціативах. Усе це все свідчить про хибність і крах політики неофемінітивізації української мови.
На місці грантових комісій автор переглянув би політику фінансування різноманітних проєктів, спрямованих буцімто на підтримку жінок у суспільстві – адже фемінативи тут далеко не в пріоритеті. З огляду на хибно перебільшені уявлення активісток про роль і значення фемінативів можна сподіватися, що відтепер грантові комісії розумітимуть, що вживання фемінативів – це тільки імітація демократичних перетворень. Та ще й за ціною руйнування української мови, яка й без того переживає нелегкі часи. Можливо, вони захочуть підтримувати більш обгрунтовані і більш виправдані проєкти, які відповідають справжнім потребам суспільства, узгоджуються з вимогами мовної екології і мають більше шансів на успіх.
Ці висновки настільки переконливі й разючі, що їх помітив не тільки автор. І тому варто простежити за діями співавторки дослідження Людмили Юзви.
Ще 2 червня 2025 року вона раділа з того, що стаття з результатами соціологічних досліджень вийшла, і помістила відповідний коментар у групі «Ukrainian Scientists Worldwide» - одній з тих, де проводилось опитування. Очевидно, в ході обговорення з’ясувалося, що результати підривають основи неофемінативної діяльності активісток – тож позиція пані Людмили раптово розвернулася в протилежний бік. І співавторка надіслала кілька звернень до редакції з вимогою відкликати статтю, зокрема посилаючись на відсутність письмового схвалення фінальної версії. Це спричинило редакційне рішення про відкликання. Показові методи досягнення мети: тут були й погрози ескалації (суд, засоби масової інформації та етичний комітет), і прийоми нечесної полеміки – зокрема, голослівні звинувачення автора в тому, що він їй щось не показав і жорстоко використав її результати (хоча навіть останню версію статті вона редагувала останньою, про що свідчить час її коментарів), і навіть спроби викликати жалість. При цьому співавторка активно консультувалася з представниками видавництва.
Думаю, пані Людмила (не без сторонньої допомоги) знайшла слабке місце редколегії: вона зауважила, що останню версію статті вона не схвалювала в письмовому вигляді – а це буцімто суперечить Настановам щодо авторства та співробітництва Комітету публікаційної етики (COPE’s Guidelines on Authorship and Contributorship) і вкотре вдалася до погроз ескалації. Штука в тому, що письмового схвалення Настанови не вимагають, і в практиці міжнародних журналів такого немає. Але редколегія вирішила за краще відступити.
Цей випадок виразно демонструє справжню суть гендерно-мовного активізму. Цих людей не надто цікавить об’єктивна істина, їх не цікавлять наукові факти. Для досягнення своїх цілей вони діють методами, що породжують сумніви з погляду етики наукової комунікації. І не важливо, що їхні інтереси суперечать інтересам суспільства. І не важливо, що при цьому вони порушують основні принципи наукових досліджень – зокрема, вимоги наукової доброчесності та вільного поширення отриманих результатів.
І водночас це свідчить про відчай активісток, про відсутність реальних підстав для їхньої деструктивної діяльності на ниві неофемінативотворення і про їхнє надто вільне поводження з принципами наукової етики. Їх можна зрозуміти – адже фактично зусиллями своєї ж «бойової одиниці» вони отримали такий болючий удар по всьому «рідному, фемінітивному».
Намагання обмежити наукове поширення результатів, що не збігаються з ідеологічною лінією деяких активістських груп настільки ж наївні, наскільки й сумнівні з етичного боку. Нагадаємо, що такі дії палких прихильниць фемінативів суперечать принципу наукової доброчесності (scientific integrity), який забороняє приховувати чи фальсифікувати наукові результати. З іншого боку, наявність отриманих даних у відкритому доступі – всупереч бажанням активісток – забезпечує принципи реплікації та верифікації та свободи наукового обміну. Але дотримання цих принципів було забезпечене не завдяки, а всупереч спробам політизувати мовну норму. І, як ми переконалися, чесна й принципова позиція науковця стає подеколи для цього науковця небезпечною – і за умов шалених феміністичних нападок далеко не кожному вистачає мужності її відстояти.
Тепер ми розуміємо, якими методами було насаджено фемінативи в німецькій, чеській та інших мовах. Зараз ці відпрацьовані на інших мовах методи застосовують щодо української мови. Але, на жаль, українська мова не має такого запасу міцності, як, скажімо, німецька. То чи мусить українське суспільство толерувати такі методи фемінативної боротьби і такі цілі, які передбачають нехтування принципами наукової діяльності та мовними нормами?
Висновок
З огляду на виявлені тенденції, автор пропонує органам, що ухвалюють мовну політику, а також грантовим структурам, переглянути підхід до фінансування мовних ініціатив. Варто зосередити підтримку на проєктах, що відповідають реальним мовним потребам, мають фахову лінгвістичну підтримку та узгоджуються з принципами мовної екології, наукової доброчесності та суспільної доцільності.
Література
Генеральний регіонально анотований корпус української мови (ГРАК) / М. Шведова, Р. фон Вальденфельс, С. Яригін, А. Рисін, В. Старко, Т. Ніколаєнко та ін. Київ, Львів, Єна, 2017-2024. URL: uacorpus.org.
Синчак Олена. Передмова до “Вебсловника жіночих назв української мови”. 2022. URL: https://r2u.org.ua/html/femin_details.html.
Vakulenko, Maksym, Yuzva, Liudmyla. (2025). Feminatives in the Ukrainian language: An analysis of their usage in the sociological aspect. Cultural Forum 2(1), 3024. DOI: 10.59400/cf3024.
Vakulenko, Maksym. (2025). Unveiling the Sociolinguistic Significance of Feminine Personal Names in Ukrainian Culture: Exploring Grammatical, Historical, and Cultural Perspectives. In Journal of Advanced Research in Women’s Studies 3 (1), 57-73. DOI: https://doi.org/10.33422/jarws.v3i1.926. URL: https://diamondopen.com/journals/index. ... e/view/926.
Неофемінативи: мовна модернізація чи політичний інструмент?
Модератор: Анатолій