Зауваги до «авторизованого» правопису/а і застереження / побажання щодо майбутнього. По одній щодня. Інститут української мови отримає їх 31 серпня на
ukrmov@gmail.com, з темою «правопис». Охочі покритикувати / доповнити / поправити — долучайтеся.
0. Загальна заувага. Насамперед правописцям варто чітко визначити, які питання будуть розглянуті в правописі і яким обсягом. Надмірна деталізація зайва, як і наведення великої кількості прикладів. Для першої варто видати щось на кшталт «Коментарів до правопису» — що грубших, то ліпше, — в яких детально розглянути обґрунтування і нюанси. Щодо других — потрібно видати «Правописний словник» (взірець для наслідування «Правописний словник» Г.Голоскевича), в якому, зокрема, стосовно слів, що їх раніше писали інакше (або здебільшого інакше) в дужках вказувати і попередній варіант (поширений, але неправильний), на кшталт: Айнштайн (не Ейнштейн). Те, що в сучасному правописі розділ «Правопис слів іншомовного походження» займає 12 сторінок, а розділ «Уживання розділових знаків» вп’ятеро більше, свідчить про засадниче нерозуміння правописцями того, що в мові головне: слова чи розділові знаки. Не секрет, що левову частку українських слів становлять запозичення, а що стосується новітніх часів, то суперлевову. З наявної пропорції може скластися враження, що мова існує для того, щоб у неї мовознавці могли коми повтикати. Щодо зазначених розділів пропорція має бути обернена. Ні «Коментарів», ні «Словника» Кабмін не затверджуватиме, будь-хто може видати такі праці. Тож в інтересах Ін-ту укрмови написати найліпші, підтвердити, так би мовити, своє чільне місце в прависній справі і словом, і ділом.
1. Ще одна загальна заувага. З інтерв’ю директора Інституту української мови НАНУ П.Гриценко «Свободі» може скластися думка, що ін-т готує правопис, який можна буде зразу в золоті виливати (без помилок і суржику). Не вийде. І головне – не варто ставити недосяжну мету. Правописних проблем чимало. Не всіх їх можна розв’язати вже, внісши відповідне правило в чинний правопис. Треба враховувати не тільки те, що погляди на проблеми поміж мовознавцями різняться, і деякі варто поставити й добряче проговорити / продискутувати варіанти їх розв’язання, але й те, що значна частина українського суспільства (і україномовного, зокрема) 1 зміну сприймає бубонінням, 2 — стогоном, 5 — криками, 10 — голосінням. І до цієї частини належать також деякі мовознавці чи «мовознавці». Досвід правопису-28, проєкту-99 — мав би навчити сучасних правописців, що, як і в живій природі, якась різка зміна в організмі (що, здавалося б, могла б тільки його посилити) звично приводить до його загибелі. Як тільки зміни зачеплять правопис надто багатьох слів, маси будуть не перевчатися, а опиратимуться, доводячи себе до правописного сказу. Не кажучи вже про чиновництво, що відчує себе безграмотним (воно, звісно, зазвичай таке і є — досить подивитися на тексти, які воно продукує, — але принаймні цього не усвідомлює). Тож зміни слід вносити поступово, помірковано, але перманентно працювати над правописом, поетапно наближати його до «золотого». Рух у цьому напрямку — це насамперед позбуватися всього внесеного в українську мову від 1930-х років з російської мови. Бо надто часто воно або безладне, або безглузде, або не вписується в норми української мови. Те, що в чинному правописі в правилах замінено евфемізмами «за традицією», «узвичаєно» тощо (насамперед це стосується слів іншомовного походження), слід на етапі написання нового заміняти абревіатурою ДУР (дивись у російській). Так воно буде і чесніше, і, можливо, додасть бажання якось цього вже позбуватися. Або принаймні в «Коментарях» зазначати, поки що правило таке / таке собі (інакше доведеться міняти написання багатьох слів). Але правописці мають працювати над його поправленням у бік глузду, зокрема укласти детальний список слів, яких ця зміна зачепить.
2. Правопис описує явища / властивості української мови. Слова з інших мов ми передаємо українськими буквами. Слова іншими буквами, математичні знаки, ієрогліфи, команди програм і багато чого іншого — не питання українського правопису. Слова, наприклад, латиною, ми можемо писати в українському тексті (у мовознавчих, медичних, юридичних, зоологічних текстах тощо), але пишемо їх не за українським правописом, а латинським. Тож вони і не можуть бути предметом розгляду. І раніше не були. Але в чинному правописі вже є
§ 54.5. Примітка 1. «…Проте на практиці використовують написання латиницею:
компанія «Microsoft»,
транснаціональна корпорація «Jysk». От що це!? Чи тепер правопис почне розглядати все, що пишуть на практиці? Японські назви, наприклад, ще пишуть у стовпчик. А що пишуть на парканах! Повна свобода вираження. Взагалі правописцям треба передбачати наслідки своїх дій. У нас і так уже «на практиці» не перекладають назви фірм, установ, часописів, харчів, напоїв і бозна-чого ще. То правописці вирішили ще цьому посприяти? А нащо взагалі перекладати? Пишеш текст: тут трохи кирилиці, тут — латиниці, там — арабиці, трохи ієрогліфів… — ну класно ж буде і думати не треба, як це українською передати. На початку треба подати абетку, якої чомусь нема в чинному правописі. Цими буквами і треба користуватися, пишучи тексти українською мовою загалом і її норми зокрема. І, до речі, про абетку. У попередньому правописі
ь, знак, який доти (від ХІХ ст.) посідав в абетці останнє місце, перемістили перед
ю. Хтозна, що стало джерелом такої мудрості. Можливо, це зробили люди, що мордувалися над перекладом російського фразеологізму ««Я» — последняя буква алфавита», тож пішли таким кардинальним шляхом? Врешті, це не істотно. Треба визнати, що це була помилка чи просто затьмарення і повернути
ь на його законне місце. Це вплине на сортування, тож варто поспілкуватися з добрим програмістом (наприклад,
arysin@gmail.com).
3. Українська мова несуперечлива. І таким має бути правопис. Правописні правила мають бути несуперечливими і внутрішньо, і між собою. Якщо ж суперечність виникає, то це «заслуга» суто мовознавців / правописців. Мова не винна. Тож насамперед правописцям треба розглянути правила, які суперечать і українській мові, і самим собі зокрема. Перший приклад пов’язаний з уже згадуваним м’яким знаком. Є невеличка проблема з терміном, бо називають його ще «знаком м’якшення» (наприклад, у попередньому правописі). Українська вікіпедія так і пише:
ь (м'який знак або знак м'якшення…). Але головне не так назва [хоч бажана, звісно, і обґрунтованість, і однозначність] , а що за нею стоїть.
§ 26 чинного правопису: «Буквою
ь позначаємо на письмі м’якість приголосних звуків». (Власне такий саме суттю, тільки гіршою мовою був
§ 16 попереднього правопису: «Знаком
ь позначається м’якість приголосних звуків». Та навіть
§ 5 правопису-28: «На означення звукового сполучення
й + о пишемо
йо, на означення м’якого приголосного
+ о пишемо після приголосного
ьо».) А ще є правило
§ 8.2. «Буквосполучення
ьо пишемо після букви для позначення м’якості приголосного перед
о:…». Звуки в українській мові є тверді, м’які і пом’якшені. Принаймні цього вчать дітей, скажімо
тут або
тут. І здавалося б, мало б бути всім зрозуміло, що в нас не може бути, як кажуть деякі інтелігенти, «
в принципі» (!) поєднання букв:
бьо, пьо, вьо, мьо, фьо, гьо, ґьо, кьо, хьо, жьо, чьо, шьо джьо. Треба сказати, що деяку плутанину спричиняє використання (високочолими професорами) слова «напівпом’якшені». Користуючись банальною логікою можна зрозуміти наявність, скажімо, м’яких-пом’якшених, чи, припускаючи надзвичайну чуйність професорських вух, м’яких-пом’якшених-напівпом’якшених-натретьпом’якшених-начвертьпом’якшених, але щоб отак: м’які-напівпом’якшені — тут банальна логіка ламається. Це якби люди бачили інфрачервоні та ультрафіолетові промені, але не між ними. Не буду розбиратися, як таку термінологію творять, бо вже й так сльози навертаються. Тож виходитиму з того, що дітей не дурять. А що ж у правописі?
§ 144.4. 2) «через
ьо в середині слова після приголосних, коли
ë позначає сполучення пом’якшеного і м’якого приголосного з
о: Алфьоров, Верьовкін… Семьоркін…». Тобто заради передання російського (!) звучання 2 російських прізвищ (з Фëдоровым /Cемëновым спромоглися дати раду) українські правописці готові похерити і логіку, і українські фонеми?! Чому Алфëрова і Семëркина не можна передати, як Алферов/Семеркін чи Алфйоров/Семйоркін, не ламаючи через коліно здоровий глузд і не роблячи незбагненних винятків — загадка. А ще ж є § 144.4. 9): «Пйóнтек, Свьóнтек». А ще ж поширилося серед деяких людей написання а ля Ґьоте, Кьольн [так їм здається, вони ближче передають оригінальне звучання, не розуміючи, що воно не українське], а ще ж є відповідні турецькі чи японські слова... Що робити українцям, які мають такі прізвища? Це їхня особиста справа. Як і Бєліків і т.д., чи з іменами Кіріл, Нікіта тощо. Це не справа правописців. Їхня справа вказати, як українською, а не допасовувати українську так, щоб у ній звучало, як у російській. У попередньому правописі була ще одна дивовижа: Горький. І хоч був
§ 17. «Знак м’якшення (
ь) не пишеться: 1. Після
р у кінці складу або слова», але ж як для такого шановного русотяпа не зробити виняток. І виняток цей волочився по українських правописах, починаючи від 1928. У теперішньому його не згадують (під килим замели), але питання ж лишається: ми й далі робитимемо для цього прізвища виняток, чи писатимемо його, виходячи з українського правила, того ж
§ 17? А може, взагалі правило написати: не пишемо
ь між
р і будь-яким іншим приголосним. І крапка. Не треба згадувати цього персонажа в правописі, але варто зазначити в «Коментарях»: Ґоркий чи Горкий, бо однаково прізвище відоме і згадуване.
4. Слова, які ми запозичуємо, мають жити за законами української мови, бо вони стають нашими. Що більшою мірою вони асимільовані, то більше наші. Винятки можливі, але зараз не про них.
§ 7. Роздільність вимови попереднього приголосного перед звуками, переданими буквами
я, ю, є, ї, на письмі позначаємо апострофом. Апостроф пишемо перед
я, ю, є, ї: 1. Після букв на позначення губних приголосних б, п, в, м, ф:. …
Примітка 1 (на сайті МОН
Примітка 2). Про апостроф у словах іншомовного походження див. § 138; у прізвищах і географічних назвах — § 144, 151». Що стосується губних, то виняток один: «апостроф не пишемо, коли перед буквою на позначення губного звука є інша буква (крім р), що належить до корення (основи)». Варто написати «інша приголосна буква». А що ж
§ 138? Питання викликає
2.2. Апостроф не пишемо: «2) коли
я, ю позначають пом’якшення попереднього приголосного перед
а, у: бязь; бюдже́т, бюро́, кюве́т, мюри́д, пюпі́тр, пюре́, фюзеля́ж, кюве́т, рюкза́к, рюш; Барбю́с, Бюффо́н, Вю́ртемберг, Мю́ллер, Гюго́». По-перше, навіщо в цьому ряду згадано
рюкзак, рюш, якщо
р тут не пом’якшений, а м’який? По-друге, сумнівна наявність тут
Гюго (Hugo), якого насправді треба писати
Уґо/Юґо, чи
мюрида — теж запозиченого через російську. Якщо мова виробила роздільну вимову для своїх «рідних» слів, то з якого дива, вона не асимілювала до такого ж стану «чужі», вони ж уже стали нашими? Не мала часу, заважали мовознавці?
§ 144.12. «
Примітка. Коли
я, ю означають сполучення пом’якшеного приголосного з
а, у, то апостроф перед ними не пишемо: Бядýля, Пясéцький, Рю́мін». Знову ж, до чого тут Рюмін? І власне те саме питання, чому перші 2 прізвища не писати з апострофом? Історія з таким написанням тягнеться ще від правопису-1928 (точно, а мо’, й раніше). Написання в однакових позиціях українських слів, але запозичених, відрізняється від написання слів «питомих» або ж навіть запозичених давніше. Навіщо наслідувати і протягувати в українську мову чужу вимову, якщо в нас є своя усталена вимова таких слів? Врешті, можна піти іншим шляхом. Ставити апостроф перед
я, ю, є, ї тільки після
д, т, з, с, ц, л, н, дз, р на позначення роздільної вимови, щодо решти приголосних зазначити, що в таких позиціях вони тверді (за винятком цвяха тощо). Тобто писати бюджет і вюн (однак вимовляти бйуджет, вйун), або, навпаки, б’юджет і в’юн, проте аж ніяк не бюджет, але в’юн. Найліпший варіант (бо послідовний і відповідає духові мови), врешті, запропоновано в правописі-99:
§ 106. «1. Апостроф у словах иншомовного походження та похідних від них ставимо перед літерами я, ю, є, ї, які позначають сполучення звука й і наступного голосного: а) після приголосних б, п, в, м, ф, г, ґ, к, х, ж, ч, ш, р: б’єф, б’юве́т, б’юдже́т, б’юрд, б’юрокра́т, б’юст, вестиб’ю́ль, б’язь, п’єдеста́л, п’юпі́тр, куп’ю́ра, п’юре́, інтерв’ю́, прем’є́р, м’юзе́т, м’ю́зикл, м’ю́зик-хол, м’юо́н, м’юри́д, курф’ю́рст, ф’ю́черсний, г’я́ур, к’юве́т, к’юре́, к’я́нті, к’яри́з, ке́ш’ю (тропічне дерево), кар’єра; В’ю́ртемберг, П’ємо́нт, П’яче́нца, М’ю́нхен, Ак’я́б, К’я́хта, Х’я́рма, Рів’є́ра, Лонг’ї́р, Ч’я́пас; Барб’є́, Барб’ю́с, Б’юффо́н, П’єр, Женев’є́ва, Люм’є́р, М’ю́ллер, Ф’є́золе, Ґ’ю́нтер, Оґ’юсте́н, Монтеск’є́, Руж’є́, Адабаш’я́н, Фур’є́».
5. Варто у правописі завести правило, що слова одного походження пишемо зазвичай однаково (переважно це стосується коренів, але й деколи відмінювання). Якщо загальне слово бровар, мн. броварі, то місто Броварі (а не рос. Бровары), ромен, річка Ромен, Роменський р-н, то й місто Ромен (а не рос. Ромны).
§ 142.1. «Українські та інші слов’янські прізвища, що мають закінчення іменників I відміни, відмінюємо як відповідні загальні назви I відміни, а прізвища із закінченнями іменників II відміни відмінюємо за зразками відмінювання відповідних загальних назв II відміни… Але без чергування нуля звука з голосним і навпаки: Швець — Швеця́, Швецéві (Швецю́) й т. д.; Жнець — Жнеця́, Жнецéві (Жнецю́) й т. д.; Врýбель — Врýбеля, Врýбелеві (Врýбелю) й т. д.; Чернéць — Чернеця́, Чернецéві (Чернецю́) й т. д.» А власне, на якій підставі швець, шевця, але Швець, Швеця? Принаймні одна очевидна — ДУР (див. у російській), але в російській не відрізняється відмінювання прізвищ від відповідних загальних слів. «Правописний словник» Г. Голоскевича: «Швець, Шевця́, -це́ві, (пр.) Шевці́в, -це́ва, -це́ве». Те саме стосується слів (тобто теж ДУР) гончар, гончаря, Гончар, Гончара, слюсар, слюсаря, Слюсар, Слюсара тощо. І для неукраїнських прізвищ (а ля Врубль) варто зробити окрему примітку. Було б, звісно, несправедливо все валити на ДУР. У попередньому правописі з’явилося розширення правила щодо відмінювання чоловічих прізвищ на –ів (-їв). Якщо раніше, скажімо прізвища Ковалів / Петрів відмінювали як Ковалева / Петрова, Ковалеву / Петрову…, то тепер додали паралельну форму Коваліва / Петріва, Коваліву / Петріву… Тобто знову ж таки всупереч відмінюванню загальних слів. Зрозуміло, регіональна особливість, люди не хочуть, щоб відмінювані прізвища звучали «по-москальськи» чи ще яка причина. Але чому тоді не Львіва? Таку форму відмінювання прізвищ потрібно прибрати з основних і залишити хіба в примітці: можливе / допускається в художніх творах написання Федоріва… Те саме стосується слів іншомовного походження. Розповіді про те, що це слово запозичене через Арктику, а це через Антарктику, зазвичай можна замінити одним словом — ДУР. Так буде чесніше. Ми пишемо ці слова так тільки тому, що так у російській. Тому араб, але Аравія, вестибюль, але вестибулярний, майстер, але балетмейстер / гросмейстер, Іспанія, але еспаньйолка, Мехіко, Мексика (а ще Нью-Мексико), хоча оригінальне слово одне — Mexico... Досі допускаємо варіанти лауреат / лавреат, фауна / фавна, хоча лавр і Фавн. Пишемо орт, ортодоксія, ортопедія і основними варіантами вважаємо орфоепія, орфографія, патока, патетика, але пафос, етил, етан, але ефір. Це не стосується слів, які від одного оригінального набули істотно різного значення, на кшталт: стратег / стратиг, економія / ікономія, метрополія / митрополія тощо. Є два слова, яким правопис має виділити окреме місце: теперішні магніт і хімія. Можливо, якби в Україні були в 16 столітті університети, то в українській ці слова засвоїлися б як магнит і химія. Але не було. Тож словник Грінченка друге взагалі не фіксує, а щодо першого є магніт і магнітний і є маґнес і маґнесувати. У проєкті правопису 1926 року вже маємо «магнет (не магнит), хемія (і альхемія)» і так само в правописі-28. Написання «хемії» ще
очевидніше. Власне так писав розробник української хемічної термінології, автор книжки «Неогранічна хемія», а заодно найвидатніший український хемік 20 століття І.Горбачевський. У совєтській Україні в 30-х книжки ще виходили з хемією, наприклад: Палладін О. В. Фізіологічна хемія : Підручник для студентів і лікарів. – 3-є вид. – Харків; Київ: Медвидав, 1932. А що ж ми маємо від 1930-х? Маємо цілковиту ДУР: магніт (камінь з Магнезії), магнетизм, магнетик, магнето, магнетрон, магнетохімія…, але магнітобіологія, магніт, магнітола, магнітограф, магнітодіелектрик… Один в один, як у російській. І аналогічно: хемодинаміка, хемосинтез, хемосорбція, хемоядерний…, але хімія, алхімія, електрохімія, термохімія, стереохімія… Тут навіть не йдеться про те, як це слово звучало в оригіналі, чи як воно почало звучати пізніше, а про послідовність. Банальну послідовність. І, чесно кажучи, якщо нам себе не шкода, то варто пожаліти іншомовців, які забажають вивчити українську мову з такою «послідовністю». Вони ж потім на ліки працюватимуть.
6. Стосовно слів, написання яких варіативне. Першими слід подавати основну форму, а потім вже й інші можливі (і не тільки, щоб саме цей варіант фігурував в електронному перекладі). Як приклад.
§ 2. Уживання І, И на початку слова … «Деякі слова мають варіанти з голосним
и:
і́рій і
и́рій,
і́род і
и́род (‘дуже жорстока людина’)». Історично початкове
и мало/могло бути у словах:
инший, инакший, идол, ирод, искра, иржа, иноді, ирій, инколи тощо. Пізнішіми формами були
єнчий/єнший/гинчий/гинший, гирод, вирій і, відповідно, ще пізнішими —
інший, інакший тощо. І як зазначив, Олекса Синявський: «Правописне наголошене
і в назвуці в деяких народніх словах вимовляється як
и: інший, іноді, інде, істик, іскра, іграшка, ірод, іч вимовляються як "инший"..., хоч, треба сказати, це одна з можливих вимов, бо вимовляються вони й з
і». «Законні», власне кажучи, в українській і
индик, і
гиндик, і
єндик, і
індик, але в
індика буде перевага, бо пишемо «Індія/індійський», а решта як діалектні назви. Або ж як, наприклад, є
вухо і
ухо,
вус і
ус тощо. Але ми розуміємо, що
вухо і
вус — основні форми. Тобто, якщо буде Правописний словник, то треба буде писати: або ирод, див. ірод, або ж ірод, див. ирод. Чи навіть ирій, див. вирій і ірій, або ірій, див. ирій, вирій, або вирій, див ирій і ірій. А згадане вище речення краще написати так: «Деякі слова мають варіанти з голосним
и:
ирій (пор.
вирій) /
ірій,
икати (пор.
гикати) /
ікати,
икавка (пор.
гикавка) /
ікавка». Сумнівним видається зробити всі ці слова з можливим початковим и основною формою. Крім, власне, слів, згаданих у пукті 3:
ич і дієслова
икати (вимовляти
и замість
і). Не варто в цьому ж пункті як приклад наводити
Кім Чен Ина, можна знайти задосить слів з початковим
и і без згадування генералісимуса.
7. Пункт
§ 153. 2. «У прикметниках, утворених за допомогою суфікса -
ськ(ий) від географічних назв і від назв народів, основа яких закінчується на приголосний, відбуваються такі фонетичні зміни: 1)
г, ж, з (дз) + -ськ(ий) → -зьк(ий) [-дзьк(ий)]: …Ворóнеж — ворóнезький (пор. назву українського селища — Ворóніж — ворóнізький), Запорíжжя — запорíзький, Парúж — парúзький…»
варто подати так «У прикметниках, утворених за допомогою суфікса
-ськ(ий) від географічних назв і від назв народів, основа яких закінчується на приголосний, відбуваються такі фонетичні зміни: 1)
г, ж (дж), з (дз) + -ськ(ий) → -зьк(ий) [-дзьк(ий)]: …Ворóнеж — ворóнезький (пор. назву українського селища — Ворóніж — ворóнізький), Запорíжжя — запорíзький, Парúж — парúзький, Льєж — льєзький, Кембридж — кембридзький…». Виходимо з того, що в нас нема слів на -
жський. У «Правописному словнику» Г.Голоскевича, на диво, таких 3: ке́мбріджський, льє́жський, свія́жський. У 4-томовому РУС від Інституту української мови:
кембриджский — кембриджський,
льежский — льєзький. Російський Свияжск укр. вікіпедія подає як Свиязьк. Тобто залишився суржиковий кембриджський. Пора виправити
8. Стосовно слів, українській не зовсім (зовсім не) властивих, але правила для них є.
§ 34. 3. «Дієслова іншомовного походження, що мають у мові-джерелі суфікс -
ір-, в українській мові звичайно втрачають цей суфікс у всіх формах:… Лише в деяких дієсловах для усунення небажаної омонімії зберігаємо суфікс -
ір- (після
д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р — -ир-):
букси́рувати (бо є
буксува́ти),
пари́рувати (бо є
парува́ти),
полірува́ти (бо є
полюва́ти),
репети́рувати (бо є
репетува́ти). Суфікси
-ір-, -ир- пишемо також у поодиноких дієсловах:
драгі́рувати, коти́рувати, лаві́рувати, марширува́ти, пікі́рувати, трети́рувати, солі́рувати». А от як було в правописі-28:
§ 34. «Примітка. У дієсловах чужомовного походження, зокрема з німецької мови на -
iren, перед наростком
-ува-, -юва- (-ова-) майже ніколи не буває чужомовного наростка
-ір- (-ир-): формувати (зформо́ваний), формулювати (зформульо́ваний), адресувати, реєструвати, анулювати, апелювати, протоколювати, інструктувати, ігнорувати, маскувати, коментувати і баг. ін.» Тобто в правописі-28 фактично засвідчено, що українська якомога уникає вживання
–ір- (-ир-), а якщо вже таке слово трапляється, то, по суті, це означає, що мовознавці виявилися поки безсилими запропонувати «прийнятніше». Тож таке правило налаштовувало звичайних мовців, по змозі, уникати запозичувати з
–ір- (-ир-). Вони мали і шаблон для творення українських кальок, і скеровувалися на пошук рідних відповідників. Тож якщо поглянути на словники 20-30-х нескладно зауважити, що слів з
–ір- (-ир-) справді одиниці. Ба більше, до них зазвичай підшукані українські відповідники: декатирува́ти (пропарювати/промочувати), буди́рувати, котирува́ти (нотувати), буксирувати, полірува́ти (давати полиск; лощити), драперувати (драпувати), командирувати (відряджати), манкирувати (нехтувати, не добре виконувати), траплялося марширувати і похідні, але переважало маршувати (власне, маршувати — це ще від словника Грінченка), лавірувати (ухилятися/викручуватися, маневрувати, викеровуватися, бардіжати), третирувати (поневіряти). Ідеальний підхід: є загальне правило, є (тимчасові) винятки з правила, шукаються варіанти, щоб цих винятків здихатися. І дотримуючись такого підходу слова з –ір- (-ир-), навіть потрапивши в мову, з неї ж виводилися б через знайдення ліпшого відповідника. Навіщо казати «будирувати», якщо можна обійтися «дутися», драгірувати — драгувати/черпати; парирувати — відбивати, буксирувати — тягнути на буксирі, котирувати — котувати/розцінювати; репетирувати — проводити репетицію; пікірувати — пікувати; солірувати — виконувати соло… Тобто, власне, перейшовши від «майже ніколи не буває, а тим паче від «звичайно», до «ніколи не буває». А так наразі, з одного боку, ми маємо компостувати (і перетворювати на компост, і пробивати компостером) — отже, не завжди уникаємо омонімії. З іншого боку, пікірувати (має 2 значення) і чомусь омонімія тут мовознавців не мордує. Вочевидь, через таку терпимість до винятків (чи творення винятків) вони й далі замість маршувати тягають по правописах марширувати. Чому не «пікувати» — ніяким же значенням не зайняте [якщо не брати до уваги один ужиток у думі]? І взагалі, а навіщо уникати омонів через створення винятків? Тож, як початковий варіант, принаймні варто повернутися до правила правопису-28.
9. Ще одне схоже правило.
§ 104. Ступенювання прикметників. Вищий ступінь прикметників. «1. Вищий ступінь порівняння прикметників утворюємо додаванням:… 2) слів
більш, менш до звичайної форми якісного прикметника (рідше):
більш вда́лий, більш глибо́кий, менш вередли́вий».
Найвищий ступінь прикметників. 2. Найвищий ступінь порівняння прикметників утворюємо додаванням:… 2) слів
найбільш, найменш до звичайної форми якісного прикметника (рідше): н
айбі́льш зручни́й, найбі́льш стійка́, найме́нш приє́мне». Від відповідного правила попереднього правопису чинне відрізняється 2 словами «(рідше)». А з’явилося правило в правописі-1945. Хоча там не згадувалося слово «менш/найменш», тільки «більш/найбільш». І треба сказати досить дивно в контексті вищого і найвищого бачити слово «менш». Може, для нього завести нижчий і найнижчий ступінь?
Але це не всі біди правила. Власне такі форми не властиві мові. Завели їх, найпевніше, заради зближення мов. Тож теперішнє «(рідше)» — це така собі несмілива спроба вказати, що насправді мові властиве, а що притягнуте за вуха через ДУР. Хоча цілком можливо, що якесь пояснення цьому дали. Перше, що спадає на думку: от для художніх текстів «ширший», а для наукових/офіційних ліпше «більш широкий»
. Чи може бути в українській поєднання більш з прикметником? Ну таке розглядали поважні мовознавці. О.Курило: «Звороти з
більш і
найбільш при прикметниках та прикметникових прислівниках різняться значінням від форм вищого та найвищого ступеня. Слова
більш часто вживають на порівняння в розумінні рос.
скорее;
найбільш при прикметниках часто йде на означення рос.
главным образом: — Це більш довгасте, як кругле. Такі найбільше є характеристичні ознаки цього типу». Можливо, ще сенс вжитку «більш» є, коли йдеться про протиставлення: більш такий-то, але менш такий-то. Або коли замість переліку, скажімо, десятка прикметників вищого ступеня, писати одне «більш» перед цим переліком, а прикметники писати без ступеня: більш розумний, веселий, хитрий… Але чи не тягну вже я за вуха, аби «врятувати» підпункти 2) правила?
. А ще ж є якісні прикметники, які не «ступенюються» взагалі. Тож, може, на етапі, поки мовознавці ще не зовсім оговталися від «рівняння на російську» залишити тільки пункти 1.1) і 2.1). А решту перенести в примітки, у яких замість "(рідше)", написати "(значно рідше)". Вказати яких якісних прикметників це не стосується. А ще розглянути присвійні прикметники. Бо така є тенденція, що вже й їх ступенюють. І не сказати б, що це не має сенсу.
10. Щодо активних дієприкметників. На 1920-ті роки майже консенсусною серед українських мовознавців була думка, що активні дієприкметники на -чий українській мові не властиві [їх нема в народній мові], наприклад М.Сулима:
Сучасна й відома стародавня українська народньо-масова та добра письм
енницька мова не утворює й навіть давно вже не знає дієприкметників теперішнього часу прямого стану на -чий (црк.-сл. -щий). Власне, лише поодинокі мовознавці вважали інакше, зокрема Петро Бузук, або ж дещо пізніше Пантелеймон Ковалів. Звісно, думка з цього приводу різноманітного штибу «зближувачів мов» для нас не істотна. Тож у правописі-28 згадки про активні дієприкметники не було взагалі. У правописі-33 вже є § 73.4: «Є також форми активних дієприкметників на –чий». У правописі-45, і виданнях 60-го і 90-го років йшлося, що в українській мові вживаються дієприкметники активного стану теперішнього часу на –чий… зрідка. Що скидалося на ситуацію: ну загалом не властиві, але якщо нема ради або й клепки — то можна і вжити. Ну може от саме цього слова це «зрідка» і стосується! Зрідка — це ж не заборона на вжиток. І починаючи від нинішньої Конституції («існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена»; «зберігається існуючий порядок арешту») їх таки вживають. І мовознавці, і письменники, і перекладачі, і … В чинному правописі,на відміну від попередніх, не наводять прикладів цих самих злощасних дієприкметників. Тож вчинили хитро — прямо не згадали, але про всяк випадок встромили слово «переважно».
§ 119: «В українській мові розмежовують: 1. Дієприкметники активного стану: 1) теперішнього часу на -чий (-а, -е) (вживані переважно в значенні прикметників та іменників): квіту́чий, живу́чий, лежа́чий, стоя́чий». Тобто прикладів, які були в попередньому правописі —
виконуючий, зростаючий, мобілізуючий, організуючий, перетворюючий, працюючий — нема, але чи дозволені вони ще в мові, чи вже ні — питання. Якщо вже вони поза законом, то, можливо, варто написати як не в правописі, то в «Коментарях», що робити з цими «колишніми» законними словами. От просто взяти список цих рідкісних слів і написати їхні українські пристойні відповідники. А з правопису, звісно, прибрати слово «переважно». Тоді це означатиме, що активних дієприкметників на –чий нема — прямо,чітко і без викрутасів. А то поки видається просто замели їх під килимок: : не згадувати, але й не заперечувати.
11. Деякі правила дивовижно детальні, але якості, м’яко кажучи, це їм не додає.
§ 23 (Позиції вживання прийменників і префіксів У та В) зріс за обсягом проти відповідного
§ 11 (Чергування У — В) попереднього правопису втричі (!). «1. Щоб уникнути збігу букв на позначення приголосних звуків, що є важкими для вимови, та щоб досягти милозвучності, в українській мові вживають на письмі прийменник
у та префікс
у- на початку слів у таких позиціях… 2) на початку речення або слова перед буквою на позначення приголосного». Але, проти попереднього правопису, є
примітка 1 (її нема в правописі на сайті МОНу, але вона є в друкованому варіанті «Наукової думки»): «На початку речення і слова можна вживати
В та
В-». Ну дякую
Я з тих країв (Поділля), де такого чергування практично нема як явища. Тотальна перевага
В. Тобто фразу нашого президента
Ідіть У сраку
можна почути хіба на заняттях з української, але не поза школою. А говорити «урешті, узагалі» тощо на тверезу голову ніхто не буде, а на п’яну, певно, і не зможе. І це аж ніяк не впливає на милозвучність. А от на вимовність впливає, тому й віддають перевагу
В. Тож для мене завжди було великою загадкою, якого біса ми маємо обов’язково вживати на початку речення перед приголосним
У. Проте в правописі краще було б доречну заувагу подати не приміткою, а задля повного відновлення справедливості на початку параграфа написати: «На початку речення або слова перед буквою на позначення приголосного (двох, трьох приголосних) рівною мірою можна вживати
В і
У. Винятки див. далі».
1.3) «на початку речення перед буквою, що позначає звуки
йа, йе, йу, йі: у Японії…». От звідки взяте це правило?!
Й уже не приголосна?! До такого навіть за совка не додумалися. Викинути! 4) «на початку речення або слова перед двома чи трьома буквами, що позначають приголосні» — викинути! 6) після паузи, що на письмі позначена комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед буквою, що передає приголосний, зокрема і й» — викинути! (Якщо вже є примітка, що можна на початку речення, то тим паче можна після всіх цих знаків). Було б також непогано, щоб українські правописці більше шанували український синтаксис. Що це за конструкції: «звуків, що є важкими для вимови»? Складно написати «звуків, важких для вимови / звуків, що важкі для вимови»? Чи таке «єкання» тепер уже норма?
12. Про «статтю». У
§ 30 (Подвоєння букв як наслідок подовження приголосних) ідеться: «1. Приголосні
д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються (на письмі їх позначаємо двома буквами), коли вони вжиті після голосного: 2) перед
я, ю, і, е в усіх відмінкових формах деяких іменників чоловічого та жіночого роду першої відміни (за винятком родового множини на
-ей):
суддя́, судді́, суддю́, су́ддів і т. д.;
стаття́, статті́, статте́ю (але в родовому множини — стате́й);
рілля́, ріллі́, ріллю́, рілле́ю;
Ілля́, Іллі́, Іллю́, Ілле́ю, І́лле та ін.». І є
§ 76 (Родовий відмінок): «2) невелика група іменників жін. роду мають закінчення
-ей:
мише́й, свине́й, або нульову основу на
-ей:
баде́й (від
бадді́),
сіме́й (від
сі́м’ї),
стате́й». І якщо
§ 30 це суттю повторення
§ 20.4б, то, відповідно,
§ 47.Б.2б був скромніший: «Кілька іменників жін. роду закінчуються на –
ей:
мишей, свиней, сімей, статей (від
стаття) та ін.» За правописом-28 і навіть 33: у родовому множини було
статті́в і
статте́й (а
–ей і
–ів називали закінченнями). І відмінювали:
стаття́, статті́,… статте́ю; статті́, статті́в і статте́й… а «статей» з’явилася у правописі-1945. Треба сказати, що слово «стаття» — росіянізм. І вона така унікальна у своєму роді. У нас нема більше слів 1 відміни жіночого роду на
–ддя і
–ття. Те, що правописці в чинний правопис притягли їй до пари «баддю», свідчить хіба про те, що на четвертому десятку незалежності мовознавці не можуть позбутися своєї виробленої роками звички запихати в українську мову росіянізми, попри наявність українських відповідників
. Обговорення «статтей чи статей?» було на
сайті. Тож тут не місце для з’ясовування, як мовознавці дійшли від закінчення –
ей, до нульової основи на –
ей. Наука не стоїть на місці
. Зате очевидним видається таке. Там, де в росіян у відмінках «статьи» є м’який знак [а він у всіх відмінках, крім родового множини) — у нас подвоєння, а де нема — нема й подвоєння. Тобто ми не тільки слово запозичили, а й ще й скалькували чужу парадигму. Ну а на «нульовій основі», певно, якась добра людина дисертацію захистила. З українських у нас є хіба одне слово схоже: (по)роділля. Що цікаво, раніше родовий множини був породіль [зрозуміло, чому без подвоєння], тепер уже і породіль, і породілей. Що теж щонайменше на дисертацію тягне. Тож замість послідовного збереження подвоєння в усіх відмінках -
тт- маємо виняток [який ще тре’ запам’ятати], «обґрунтований» тепер нульовою основою.
13. Ще трохи про суржик.
§ 43 (Сполучники): «…
причому…». Українські відповідники «причем» можна глянути
тут. А до вжитку «причому/причім» у творах наших письменників тре’ ставитися критичніше.
§ 44 (Частки) «2.7) частку
не з іменниками, прикметниками, займенниками та прислівниками, якщо вони разом означають єдине поняття… а також із прийменниками (
незважаючи на…, невважаючи на…)…» Українські відповідники «несмотря на/невзирая на» можна глянути
тут. Стулили до купи «не» і «вважаючи/зважаючи», бо в російській разом?
І, до речі, це точно прийменник?
Ще одне знамените слово — «управління». Обговорень щодо нього було чимало,
як-от: і
от. Власне, в українській він утвердився вже після
1920-х.
§ 32 (Іменникові суфікси) «5. Суфікси -
нн-(я) / -
інн-(я), -
енн-(я) пишемо з двома буквами –
нн-. Суфікс -
нн-(я) мають віддієслівні іменники середнього роду, утворені від дієслів із голосними основи
а (я):
гука́ти — гука́ння, гуля́ти — гуля́ння, зроста́ти — зроста́ння, сприя́ти — сприя́ння. Суфікс -
інн-(-я) вживаємо в іменниках середнього роду, утворених від дієслів із голосними основи
и, і:
бури́ти — бурі́ння, горі́ти — горі́ння, носи́ти — носі́ння, ходи́ти — ході́ння, шаруді́ти — шаруді́ння. Суфікс -
енн-(я) мають віддієслівні іменники середнього роду, у яких наголос падає на корінь:
зве́рнення, напру́ження, підне́сення, удоскона́лення». Тобто від «управля́ти/упра́вити» за цими правилами можна утворити хіба
управля́ння або
упра́в(л)ення. Тобто
управління не годиться для позначення не тільки процесу (до чого більшість давно дійшла згоди), а й установи/підрозділу — останнього притулку
управління. Може, пора вже й звідти його викурити? Ну а згадане в правописі
Управління освіти Шевченківської в місті Києві державної адміністрації, можливо, тоді стане
управою.
14. Ще раз про
§ 32 (Іменникові суфікси), але з позитивного боку: «12. В іменниках жіночого роду, утворених від іменників та інших частин мови, уживаємо суфікс -
івк-(а):
голі́вка, долі́вка, ножі́вка, полі́вка, спирті́вка, часті́вка, шалі́вка, шихті́вка. У деяких іменниках маємо суфікс -
овк-(а):
голо́вка (капусти),
духо́вка». Проти
§ 22.11 попереднього правопису є одна істотна зміна — прибрано суфікс –
ївк-(а), з прикладом
маївка (загалом є такого ж штибу ще кілька слів:
гноївка, покоївка, криївка), певно, правописці передумали, що тут суфікс -
ївк-(а). І є одна дуже істотна зміна: прибрано з прикладів на -
овк-(а)
зарисо́вку, підгото́вку. Що б це могло означати
В українській є кілька (всього, а не деякі) іменників на -
овк-(а):
головка, коновка, куховка, (росіянізм)
духовка, масовка (і, може, ще яке, але не
тусовка ). А от чого нема в українській, то це віддієслівних іменників на -
овк-(а). Всіх цих
зарисовок, постановок, установок, обстановок, перестановок, підготовок тощо. Якщо саме це мали на увазі правописці, то варто в «Коментарях» так і зазначити, заодно вказавши українські варіанти зазначених слів. Для цього можна скористатися ресурсом
https://r2u.org.ua. Особливо корисним стало б популяризація слова «підготова»
15.
§ 35.6 «З дефісом пишемо… 7) буквені нарощення на цифри:
1,5%-й прибуток, 1,5%-ва компенсація, 1,5%-ве підвищення… 8) ініціальну абревіатуру, написану великими або малими буквами кирилиці чи латиниці:...
пін-код, PIN-код, смс-повідомлення, sms-повідомлення». 1,5%-й — до такої чудасії додуматися не просто. От тільки не зовсім зрозуміло: буквене нарощення — це
й,
1,5 — це число [добре, хай це будуть цифри], а що ж між
цифрами і
й ще теліпається?
І ще раз про назви латиницею. Не треба в правописі розглядати назви латиницею, тим паче якщо вже є українські відповідники — кальки з англійської. PIN — він і англійською звучить пін, а sms — есемес. Тож треба залишити
пін-код і
есемес-повідомлення і не тягнути в мову зайве (треба давати українські відповідники, на кшталт джіпіес, вайфай, і то відразу, а не сподіватися, що як потрапили в мову, так і випадуть тощо). В правилі ж після «кирилиці» поставити двокрапку.
§ 35.5.3) Примітка 3. «[
b]флеш[/b]-BIOS» — має бути
флеш-біос. А от у пункті 10) («Слова-терміни, до складу яких входить буква алфавіту:
П-подібний, Т-подібний», можна дописати «також
S-подібний, U- подібний» (бо таке не українізуєш, коли йдеться про форму латинської букви; і в «Коментарях» можна зазначити про наявність слів-термінів і з латинськими буквами, і з грецькими). 11) «деякі слова за традицією:
карт-бланш, статус-кво». Після слова «традицією» треба поставити в дужках ДУР, бо це російська традиція. І так само це стосується слів
конференц-зал, де-юре, де-факто (останні два «за традицією» з
§ 41.3.6)) тощо. Можна підвести обґрунтування під незгадані в правописі «прес-пап’є, прес-кліше», але яка підстава в «мас-медіа», крім того, що це ДУР (слово теж не згадано, але воно є по академічних словниках, того ж УМІФ і того ж РУС від Ін-ту української мови). З російської ж була перенесена дивовижна традиція писати по-різному слова (з чи без дефіса) залежно від того загальна чи власна це назва. Начебто ми вже від цього почали відходити (скажімо, в українській вікіпедії Південнокитайське море). І хоча в правописі це не розглянуто, але знову ж таки в словнику УМІФ і в офіційних документах у нас досі «Південно-Африканська Республіка», хоча південноафриканський, але вже, здається, нарешті «Центральноафриканська Республіка». А от що в 4-томовому РУС: Восточно-Европейская равнина — Східно-Європейська рівнина; Западно-Сибирская равнина — Західно-Сибірська рівнина; Центрально-Африканская Республика — Центрально-Африканська Республіка; Южно-Австралийская котловина — Південно-Австралійська улоговина; Южно-Антильские острова — Південно-Антильські острови; Южно-Африканская Республика — Південно-Африканська Республіка; Южно-Каспийская низменность — Південно-Китайська низовина; Южно-Китайское море — Південно-Китайське море; Южно-Чуйский хребет — Південно-Чуйський хребет; Южно-Шотландская возвышенность — Південно-Шотландська височина. Може, вже досить? Даколє?
§ 40 (Складні прикметники): «2. З дефісом пишемо: 1) …
соціал-демократичний (соціал-демократ),
соціал-патріотичний (соціал-патріот),
соціал-пацифістський (соціал-пацифіст)… А чому власне соціал-демократ (у нас є слово «соціал»?) і чому тоді соцдемократ, не кажучи вже про «по-соціалдемократичному» (
§ 41.3.1) Примітка1)? «2) складні прикметники, утворені за допомогою сполучного голосного
о або
е із двох прикметникових основ. Вони охоплюють: а) складні прикметники, основи яких незалежні поняття:
агра́рно-промислóвий, архітектýрно-будіве́льний, військо́во-морськи́й, військо́во-польови́й, військо́во-спорти́вний, воє́нно-промисло́вий, воє́нно-стратегі́чний, електро́нно-обчи́слювальний, киснéво-воднéвий, крáпково-штриховúй, культу́рно-техні́чний, лінíйно-стрічковúй, лісопи́льно-струга́льний, мо́вно-літерату́рний, молóчно-м’яснúй, музúчно-танцювáльний, м’я́льно-тіпáльний, навча́льно-виховни́й, навчáльно-наукóвий, наукóво-експериментáльний, науко́во-прикладнúй, постача́льно-збу́товий, свердли́льно-довба́льний, свердлúльно-шліфувáльний, свинцéво-мíдний, спúнно-черевнúй, столя́рно-тесля́рський, судúнно-капіля́рний, сушúльно-сортувáльний, суспі́льно-політи́чний, худóжньо-реставрацíйний; між компонентами таких складних прикметників можна вставити сполучник і, пор.: агра́рний і промисло́вий, навча́льний і виховнúй». А як у цій низці опинилися слова:
військо́во-морськи́й, військо́во-польови́й, військо́во-спорти́вний, воє́нно-промисло́вий, воє́нно-стратегі́чний, електро́нно-обчи́слювальний? Хіба це не слова з
§ 40.1: «5) складні прикметники (з двох або кількох компонентів), у яких основний, переважно термінологічний зміст передає останній прикметник, а попередні лише звужують, уточнюють його». Хіба «електронний» не уточнює «обчислювальний», а «військовий» — «спортивний»? От як «військовополонений»? Може, пора визнати, що це ДУР? Ну і "д) складні прикметники, утворені з двох прикметникових основ, що називають поняття з уточнювальним змістом:
всесві́тньо-істори́чний, літерату́рно-худо́жній, наро́дно-ви́зво́льний, підзо́листо-боло́тний". Зрозуміло, всесвітньо-історичний — це одне, а всесвітньоторговельний — це зовсім інше
. Тут головне не переплутати
А так треба чесно визнати, що написання таких слів через дефіс скальковано з російського написання, а насправді вони мали б підпадати під згаданий вище пукт 5). І варто розглянути слова на
національно-.
16. Трохи про прислівники.
§ 41. 1: «
Разом пишемо:… 9)
Примітка…
Утім, я не заперечую і
У тім спектаклі виступав і я». Власне кажучи, про кому після
втім.
§ 158.І (Кома у простому реченні): «У простому реченні кому ставимо в таких позиціях:…11.
Примітка1в: … а також
проте й
однак (у середині, а не на початку речення, де ці слова є сполучниками)…» І далі про те, що після
а в «
а втім» кому не ставимо. Як засвідчують наші найліпші словники (Російсько-український за ред. Кримського — Єфремова, Російсько-український фразеологічний словник Підмогильного — Плужника):
тем не менее — проте́, а проте́, а втім, але́, але́-ж, одна́к, одна́че, з усі́м тим;
несмотря́ на это — проте́, а проте́, а втім, але́, але́-ж, одна́к, одна́че;
а впрочем — а втім; а проте;
все-таки, а все-таки, а все же — а таки; проте; а проте; втім; а втім; все ж; а все ж;
впрочем — проте; втім; а проте, а втім; (в начале фразы) зрештою;
тем не менее — з усім тим; однак; проте; усе-таки; а втім. Тож, дивлячись на ці синонімічні ряди, постає питання: а на якій, власне, підставі «втім» і «а втім» правописці виділяють комами? Чим «втім» ліпше/гірше за «проте», скажімо, чи «однак»? І про кальки з російської.
§ 41. 2: «Окремо пишемо: 1) прислівникові сполуки, що складаються із прийменника та іменника…: в о́бмін (в обме́н – на замі́ну, на замі́н, на о́бмі́н, міньма́), в обрі́з (давать в обрез — видавцем давати; в обрез — без лишку); в (у) ці́лості (в целости (сохранившийся) — ці́лий; в целости доставить продукты — приста́вити проду́кти ці́лими), за раху́нок (за счет чего — коштом чого; користуючись з чого, використовуючи, використавши що…), по сусі́дству (у сусідстві, по-сусідськи).
17. Трохи про те, як в українській мові виникають винятки.
§ 129. І.2: «У кінці слова іншомовне -
іa передаємо звичайно через -
ія:
арте́рія, мате́рія, інду́стрія, Іта́лія, Гарсі́я, Га́ллія». Відомо, що українська мова не любить зяяння, а особливо в одному слові. Тож раніше вона давала з цим раду різними способами, зокрема згаданим вище. Власне кажучи, у правописі-1928 було правило «чуже
ia передаємо через
ія,
іе — через
іє,
iu — через
ію (у загальних іменниках), але
іо — через
іо». Тобто винятків з
іа не було не тільки в кінці слова, але й всередині. За совка «узгодили» з російською мовою. Але слів на кінцевий -
іа особливо не з’явилося. Хіба що Бразіліа (Brasília) — столиця Бразилії (Brasil), бо так було в російській. Ну і ослик Іа-Іа (такий собі виняток; як і можливі абревіатури на –ІА). Бразильська столиця звучить як Бразилія, тож логічно так її і писати (власне, вікіпедія подає вже дві назви). Щодо назви країни, то варто теж залишити Бразилію (в оригіналі вона звучить інакше) — так ми її від початку називали (спочатку Бразілія, пізніше Бразилія). І, здавалося б, маємо правило без винятків. Але ні. У 80-х замість совкових «ЗМІ» поширилося слово «медіа». В українську воно зайшло через російську. Власне, в останній іншомовні слова з кінцевим –
іа теж послідовно передавали через –
ія. А щодо «media» зробили виняток. Який такі ж безмозкі перетягнули в українську. Певно, щоб не залишати ослика самотою. Чому на це не зреагували зразу ж українські мовознавчі інституції? Залишу це питання без відповіді, бо вона надто сувора, хоч і справедлива
Але в попередньому правописі це слово хоча б не згадували, тож принаймні був шанс, що розберуться. Тим паче, що є похідне слово «медійний», поширене слово «медії». Здавалося б, ну що ще треба правописцям, щоб прибрати «медіа» і «мас-медіа», замінивши на пристойні «медія» і «масмедія», здихавшись недолугого винятку, протягнутого в мову через російську?! Що заважає вернутися до тями? Не знаю, може, ще 40 років треба? Ну а поки маємо вже в чинному правописі
§ 35.3.1): «…
медіалінгвістика, медіастилістика»,
§ 36.1.4): «…
медіахолдинг» — де всюди мало б бути
медіє-.
18. Ще про одне порозуміння, яке, судячи з усього, теж навіяне з півночі: відмінювання загальної, але невідмінювання власної назви. В.
Вербич:
"В українському топонімному просторі функціонують назви, для означення яких часто використовуємо номенклатурні слова на зразок місто, село, річка та ін., наприклад: місто Київ, річка Дніпро, село Мар’янівка. Відмінюючи такі словосполучення, мовець часто опиняється перед дилемою: як правильно: на річці Дніпро чи на річці Дніпрі, у селі Мар’янівка чи в селі Мар’янівці, у місті Київ чи в місті Києві? Мовна практика засвідчує узгодження форми місцевого відмінка загальної назви з місцевим відмінком власної. Однак таке узгодження стосується не всіх номенів. Воно прийнятне для широковживаних апелятивів, як-от місто, село, річка, але невластиве для острів, півострів, станція та ін. На думку Л.К. Граудіної, це зумовлено тим, що для назв частовживаних топооб’єктів ризик спотворити вихідну форму топоніма під час відмінювання незначний, а для назв невеликих поселень, гір тощо (рідковживаних) власну назву слід, очевидно, подавати у формі називного відмінка при непрямому відмінкові загальної назви".
Ну а по всяких «ділових мовах» взагалі обґрунтовують невідмінювання власної назви:
«щоб уникнути можливих неточностей і непорозумінь в офіційних документах та географічній літературі не узгоджують з пояснюваною родовою назвою у формі непрямого відмінка прикладки, що означають назви республік (країн, держав)*, населених пунктів, станцій, портів, міст, річок, сіл, селищ, висілків, аулів, застав, гір, островів, пустель, вулканів, озер, планет, комет, астероїдів… *Зверніть увагу! Назви зарубіжних країн, держав, республік узгоджуються, якщо мають форму жіночого роду і не узгоджуються, якщо мають форму чоловічого роду».
В інших вважають, що «назви залізничних станцій в українській мові не відмінюються, назви міст, сіл, рік, озер відмінюються». Популярне також з’ясування «у Республіці Польща чи в Республіці Польщі?», на кшталт Республіці Польщі, але Республіці В’єтнам. Виявив лише один послідовний і грамотний підхід. К.Городенська:
«Повні офіційні назви багатьох країн утворені з родової назви республіка та індивідуальної, переважно іменникової назви, які пишуть з великої літери, пор.: Республіка Польща, Республіка Молдова, Республіка Білорусь, Федеративна Республіка Німеччина, Республіка Казахстан, Республіка Узбекистан та ін. Уживаючи такі назви, відмінюють слово Республіка і не змінюють наступне слово у формі жіночого або чоловічого роду… Уживання другого іменникового слова в називному відмінку в зазначених назвах країн порушує морфологічну норму сучасної української літературної мови, відповідно до якої відмінювані слова потрібно відмінювати, пор.: Прибути до Республіки Польщі; Підписати угоду з Республікою Молдовою; Побувати в Республіці Болгарії; Україна відчуває підтримку Федеративної Республіки Німеччини; Емігранти намагаються потрапити до Федеративної Республіки Німеччини; Обрано президента в Республіці Казахстані. Щоправда, у «Довіднику з культури мови» (К. : Вища школа, 2005) визнано за можливе вживати друге іменникове слово й у формі називного відмінка, якщо його граматичний рід відрізняється від граматичного роду слова Республіка, напр.: із Республікою Іран (с. 286). На нашу думку, немає підстав робити виняток для іменникових назв чоловічого роду, їхні відмінкові форми нормативні й органічні для української мови, пор.: Побувати в Республіці Азербайджані; Прибути до Республіки Судану; Розширювати зв’язки з Республікою Сингапуром; Світ спостерігає за подіями в Республіці Гондурасі; Розширювати торгівлю з Республікою Узбекистаном. Не відмінюємо лише незмінні слова, що входять до офіційних назв країн, пор.: Працювати в Республіці Конго, побувати в Республіці Гаїті; Установити взаємовигідні зв’язки з Республікою Перу. Отже, у повних офіційних назвах країн потрібно відмінювати всі їхні змінювані слова».
Тож залишилося правописцям поширити правильний підхід і на інші загальні назви і прямо розглянути це питання в правописі, а не писати як у
§ 56. Примітка 3: «…Посол Республіки Польща…». Просто якесь неподобство
19. Родовий відмінок ІІ відміни.
§ 82.2.5) Примітка: «Закінчення
-а (-я) та
-у (-ю) має розрізнювальну функцію в деяких іменників:
Алжи́ра, Ри́ма, Туні́са (місто) і
Алжи́ру, Ри́му, Туні́су (країна),
Нью-Йо́рка (місто) —
Нью-Йо́рку (штат)». А може, не варто робити ці винятки? Ну от, наприклад, є
Вашингтон (дядько, столиця, штат, і як «політичний» синонім країни, на кшталт «Вашингтон дозволив» тощо). Як розрізняти будемо? Зробити послідовно
-у (ю), а розрізняти з контексту. І було б непогано вказати, які закінчення в планет/супутників:
-а(-я) чи
-у(-ю). А то по різних словниках Сатурн
а, а в УЛІФ — Сатурн
у. А видається, що тут якраз розрізнення дядька і планети має бути (виходячи з духу правил, а не просто щоб їх розрізняти).
20.
§ 83. Давальний відмінок: «У давальному відмінку однини іменники другої відміни мають закінчення
-ові, -еві (-єві), -у (-ю). 1. Закінчення -
ові (у твердій групі), -
еві (у мішаній групі та в м’якій після приголосного), -
єві (у м’якій групі після голосного та апострофа) мають іменники чол. роду (за винятком зазначених у п. 2.2)… Ці ж іменники набувають і закінчення
-у (у твердій і мішаній групах), -
ю (у м’якій групі)... 2. Закінчення -
у (у твердій і мішаній групах), -
ю (у м’якій групі) мають:… 2) іменники чол. роду на -
ів (-їв), -ов, -ев (-єв), -ин: Ки́їв — Ки́єву…». А от як було до «зближення мов» (правопис-1928): «1. -
ові (-
еві, після голосних та ’ -
єві) мають: а) Майже всі іменники чоловічого роду…:
бра́тові, ду́бові, Миха́йлові, повістяре́ві), сто́рожеві, слухаче́ві, това́ришеві, куще́ві, косаре́ві, ведме́деві, учи́телеві, го́стеві, хло́пцеві, ро́єві, куріє́ві... 2. -
у (-ю) мають: б) Усі іменники чоловічого роду з закінченням
-ів (-їв), -ов у назовн. відмінку:
Львів — Льво́ву, Млі́їв — Млі́єву, Драгома́нів — Драгома́нову, Воробйо́в — Воробйо́ву, Ковалі́в — Ковале́ву, Стеблі́в — Стебле́ву, Чугу́єву, о́строву, боли́голову… Це закінчення буває і в іменниках, зазначених під 1а при збігові їх:
това́ришеві Гавришу і т. ін.— див § 78». Тобто закінчення
-ові, -еві (-єві) і -
у (-ю) чітко розділялися і «поступка» в бік –
у(ю) стосувалася, коли йшли підряд два і більше іменників. Тепер же встановлена рівноправність вжитку -
у (-ю), де раніше було тільки -
ові, -еві (-єві) (крім зазначеної «поступки»). О.Синявський: «Закінчення давального відмінку однини досить виразно розмежовуються за трьома родами іменників: в іменниках чоловічого роду майже виключно -
ові, -еві (-єві), ніякого -
у (-ю)… 1. Як уже сказано, звичайне, нормальне закінчення в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду -
ові в твердій групі, -
еві в мішаній та м’якій (-
єві після голосних та апострофа):
братові, батькові, вовкові, пролетаріятові, вітрові, будові, слухачеві, повістяреві, товаришеві, Корнієві, солов’єві і т. ін. Тільки в деяких випадках іменники чоловічого роду приймають тут закінчення -
у (-ю), а саме завсіди іменники з закінченням -
ів, -їв, -ов:
Львів — Львову, Драгоманів — Драгоманову, Київ — Києву, Воробйов — Воробйову, Стеблів — Стеблеву, острів — острову, болиголов — болиголову тощо. Зрідка трапляється воно і в інших іменниках, напр., у старовинних виразах, як "козацькому роду нема переводу", при збігові однакових закінчень: товаришеві вчителеві Гавришу тощо». У правописців 1920-х і майже 2020-х явно різні погляди. Може, теперішнім варто їх переглянути?
21. Про повернення в минуле.
§ 95. «
Примітка 1. Іменники на -
ть після приголосного, а також слова
кров, любо́в, о́сінь, сіль, Білору́сь, Русь у родовому відмінку однини можуть набувати як варіант закінчення -
и:
гі́дности, незале́жности, ра́дости, сме́рти, че́сти, хоро́брости; кро́ви, любо́ви, о́сени, со́ли, Білору́си, Ру́си́». За правописом-1928: «-
и мають: … б) Іменники жіночого роду III відм. ... на -
ть за другим приголосним:
від ра́дости, з ві́сти, до сме́рти, без чве́рти... Також винятково:
до о́сени, без со́ли, кро́ви, любо́ви, Ру́си». Тобто тоді це був єдиний варіант закінчення таких слів. І, власне, це відповідало тому, що було в Грінченковому словнику. У правописі-1933 вже стало тільки -
і. Ю.Шевельов: «Інакше слід оцінити заміну закінчення -
и на -
і в родовому відмінку однини іменників типу радість, де, як відомо, вимогою правопису 1928 р. було писати, а отже й вимовляти -и. Закінчення -
и тут старіше, і, можливо, що по говірках воно ще трапляється частіше, ніж -і. Але в історичному розвитку бачимо, як послідовно й поступово в цьому типі відміни іменників усуваються в різних відмінках форми на -
и, спершу в давальному й місцевому однини, пізніше в називному відмінку множини, а в новіші часи — і в останньому бастіоні форм на -
и, в родовому відмінку однини». Тобто, з одного боку, ми маємо репресоване закінчення, а з другого — це закінчення поступово відживало природно. І видається, що таке відновлення в правах закінчення -
и схоже більше на сентименти, ніж на мовну потребу. Чому
осени, але
ліні/тіні, соли, але
молі, Руси, але
Росі? Чому тоді не послідовність: всі іменники третьої відміни в родовому мають закінчення -
и:
ночи, моли, печи, радости, любови, Роси тощо? Щоправда, це ми повернулися б уже в бозна-які часи, коли, можливо, й «і» не було. Видається, ми маємо змиритися з тим, що мова розвивається, щось у ній з’являється, щось зникає. Продовжувати життя зникомому чи навіть зниклому — таке собі заняття. Маємо ж уже досвід з «відродженням» козацтва.
22. Про дурне завзяття.
§ 32.4. «4. За допомогою суфіксів
-к-, -иц-(я), -ин-(я), -ес- та ін. від іменників чоловічого роду утворюємо іменники на означення осіб жіночої статі». Цілком нормальне правило і наведені приклади. Але, на жаль, його потрактувала частина мовців, чи мовок/мовчинь/мовиць/мовес/тощо, як «дозвіл» на творення будь-яких фемінітивів. Тож у «Коментарях» бажано розтлумачити, які фемінітиви годящі, а які ні, щось на кшталт
https://www.inmo.org.ua/news/про-феміна ... -мові.html. А то тими членкинями / математикинями так запаскудять мову, що потім не вимести
.