Ідеальні теорії
У якому я шукаю кінець науки, але виявляю, що уява фізиків-теоретиків нескінченна. Я лечу до Остіна, дозволяю Стівенові Вайнберґу поговорити зі мною, і розумію, як багато ми робимо, щоб уникнути нудьги.
Здивуй мене, але не дуже
Ви можете здивуватися, коли почуєте, як багато спільного у Баха з «Бітлз».
У 1975 році Річард Вос (Richard Voss) і Джон Кларк (John Clarke), два фізики з Берклі, вивчали шум в електронних пристроях. Для розваги вони застосували свій метод до різних типів музики. Як не дивно, вони виявили, що різні типи музики – західна чи східна, блюз, джаз чи класична – мають загальний патерн: хоча гучність і висота різняться між музичними стилями, кількість варіацій зменшується повсюдно з оберненою частотою, або тим, що називається «спектром 1/f». Це означає, що довгі варіації трапляються рідше, але не мають переважної довжини – вони можуть бути будь-якої тривалості.
Теоретично, спектр 1/f не має типового часового масштабу, всупереч очікуванням, що віршові розміри чи ритми позначають тип музики. Отже, дослідження показує, що звукові патерни в музиці – самоподібності або «кореляції», які простягаються на всі часові масштаби. Білий шум мав би сталий спектр і не було б кореляцій між флюктуаціями. Випадкове переміщення мелодії по сусідніх висотах матиме сильну кореляцію та спектр 1/f2. Десь посередині, як показали Вос і Кларк, Бах, «Бітлз» і все, що ви чуєте з радіо.
Інтуїтивно це означає, що хороша музика існує на межі між передбачуваністю та непередбачуваністю. Коли ми вмикаємо радіо, то хочемо здивуватися, але не дуже. Тому не дивно, що популярна музика йде за досить простими рецептами, і ви можете підспівувати, коли приспів повторюється.
Думаю, що це спостереження про музику поширюється на інші сфери людського життя. У мистецтві, письмі та в науці ми теж любимо дивуватися, але не дуже. Хоча це важче визначити кількісно, ніж звукові патерни, наукові роботи також повинні знаходити баланс між старим і новим. Новинка – це добре, але не тоді, коли вимагається забагато від авдиторії. Справжні попзірки, як і наукові попзірки, – це ті, хто живе на межі; саме вони змушують нас ляскати по голові й бурмотіти: «Чому я про це не подумав?»
Але ідеї в науці, на відміну від мистецтва, не самоціль; вони засоби для опису світу природи. У науці нові дані можуть спричинити зміни. Але що робити, якщо нових даних немає? Тоді ми заново винаходимо гіти минулого, більш-менш очевидними способами. А нові теорії фізики, як і нові поппісні, залишаються варіаціями на вже знайомі теми.
***
У теоретичній фізиці нині популярні теми – простота, природність та елегантність. Цих термінів ніколи не означують, строго кажучи, і я також не буду намагатися давати їм означення; я просто розповім вам, як вони використовуються.
Простота
Простота – спосіб задовольнятися меншим. Але, як зауважував Айнштайн, теорія повинна бути «якомога простою, але не простішою». Вимога простоти сама по собі не може бути використана для розвитку теорії, бо існує багато теорій, простіших, ніж ті, що описують наш Всесвіт. Почнемо з того, що немає жодної вагомої причини для існування Всесвіту взагалі або для того, щоб Всесвіт містив матерію. Або, якщо використовувати менш нігілістичний приклад, квантування гравітації значно простіше в двох вимірах – ми просто не живемо в такому всесвіті.
Тому простота має лише відносну цінність. Ми можемо шукати теорію, простішу, ніж будь-яка інша теорія, але не починаємо будувати теорію на основі лише простоти.
Майже тавтологічно правильно, що з двох теорій, які досягають одного і того ж, науковці врешті зупиняться на простішій, бо чому б нам хотілося ускладнювати своє життя більше, ніж необхідно? Історично в цьому врегулюванні іноді траплялися затримки, коли простота суперечила іншим заповітним ідеалам, таким як краса колового руху планет. Але лінь завжди перемагала, принаймні поки що.
Це майже тавтологічно, бо простота постійно перетягує канат з точністю. Додаткові параметри, а отже і менша простота, зазвичай дають змогу краще допасовувати дані, й ми можемо використовувати статистичні оцінки, щоб обчислити, чи покращена відповідність даних виправдовує новий параметр. Можна сперечатися про плюси і мінуси різних оцінок, але для наших цілей достатньо сказати, що пошук розширень теорії, які можуть суперечити простоті, ведеться у сфері, яка називається феноменологією.
Спосіб об’єктивного кількісного оцінювання простоти – через обчислювальну складність, яка вимірюється довжиною комп’ютерної програми, що виконує обчислення. Обчислювальна складність загалом кількісно вимірна для будь-якої теорії, яка може бути перетворена в комп’ютерний код, що стосується й тих теорій, які ми тепер використовуємо у фізиці. Однак ми не комп’ютери, тому обчислювальна складність не міра, яку ми насправді використовуємо. Людська ідея простоти натомість значною мірою основана на простоті застосування, яка тісно пов’язана з нашою здатністю схопити ідею, утримувати її в голові та просувати, поки не вийде стаття.
Щоб досягти простоти для нещодавно сформульованих законів природи, теоретики тепер намагаються мінімізувати набори припущень. Це можна зробити, зменшивши кількість параметрів, кількість полів або, загальніше, кількість аксіом теорії. Найпоширеніші способи цього – об’єднання та додавання симетрій.
Те, що фундаментальна теорія не повинна мати непояснених параметрів, також було однією з Айнштайнових мрій:
Ця мрія і сьогодні стимулює дослідження. Але ми не знаємо, чи обов’язково фундаментальніші теорії мають бути простішими. Припущення, що фундаментальніша теорія також має бути простішою – принаймні простішою у сприйнятті – сподівання, а не те, чого ми насправді маємо підстави очікувати.Природа влаштована так, що можна закласти такі чітко визначені закони, щоб у межах цих законів траплялися лише раціонально, повністю визначені константи (а отже константи, які не можна було б змінити без повного руйнування теорії).
Природність
На відміну від простоти, що критично розглядає кількість припущень, природність оцінює тип припущень. Це спроба позбутися людського елементу через вимагання, щоб «природна» теорія не використовувала вибіркові (cherry-picked) припущення.
Технічна природність відрізняється від загальної природності тим, що вона стосується лише квантових теорій поля. Але обидві мають спільну основу: слід уникати припущення, яке навряд чи виникло випадково.
Критерій природності, однак, марний без додаткових припущень, припущень, які вимагають зробити непояснений вибір і так повертаючи вибірковий підхід. Проблема в тому, що існує нескінченно багато різних способів, щоб щось було обумовлене випадковістю, і тому посилання на саму випадковість вже вимагає вибору.
Розглянемо такий приклад. Якщо у вас є звичайний кубик, імовірність того, що випаде будь-яке число, однакова: 1/6. Але якщо у вас кубик дивної форми, ймовірність може бути різною для кожного числа. Ми кажемо, що кубик дивної форми має інший «розподіл імовірностей», тобто функцію, яка кодує ймовірність кожного можливого результату. Це може бути будь-яка функція, за умови що всі ймовірності дають у сумі 1.
Коли ми говоримо, що щось випадкове без додавання уточнювача, то зазвичай маємо на увазі, що це рівномірний розподіл імовірностей, тобто розподіл з однаковою ймовірністю для кожного результату, подібно до звичайного кубика. Але чому розподіл імовірностей для параметрів теорії має бути рівномірним? У нас є лише один набір параметрів, які описують наші спостереження. Це ніби якби хтось сказав нам результат одноразового кидання кубика. Але це нічого не говорить про форму кубика. Рівномірний розподіл, як і звичайний кубик, може здатися гарним. Але саме від такого людського вибору намагається позбутися природність*.
*Технічну версію цього аргументу див. у Додатку B.
Гірше, навіть якщо ви тенденційно доберете розподіл імовірностей, природність залишається безглуздим критерієм, бо відразу ж робить неприродними всі теорії, які ми можемо уявити. Причина в тому, що вимоги природності тепер вибірково застосовуються лише до одного типу припущень: безрозмірних чисел. Але в розроблянні теорії ми використовуємо багато інших припущень, які добираються «лише» для пояснення спостережень. Зазвичай ми про це не говоримо.
Прикладом служить стабільність вакууму. Це звичайне припущення, яке гарантує, що Всесвіт навколо нас спонтанно не розпадеться і не розірве нас на частини. Досить розумно. Але існує нескінченно багато «поганих» теорій, у яких це може статися. Ці теорії погані не тому, що вони математично неправильні; вони погані просто тому, що не можуть описати те, що ми бачимо. Стабільність вакууму вибирається лише з метою опису природи, але ніхто ніколи не скаржиться на те, що вона якась вибіркова і «неприродна». Є багато інших подібних припущень, які ми вибираємо просто тому, що вони працюють, а не тому, що вони певним чином імовірні. І якщо ми готові прийняти всі ці інші припущення «просто тому», чому б не прийняти якийсь параметр?
«Ну добре, – скажете ви, – ми повинні з чогось починати. Тож почнімо з пояснення параметрів, а потім перейдімо до складніших припущень».
Дивіться, відповідаю я, проста спроба обґрунтувати, чому ми використовуємо саме ці припущення, – логічна нісенітниця: якщо ви не схвалюєте вибір припущень за допомогою інших засобів, ніж математика, тоді єдина прийнятна вимога до фізичної теорії – математична послідовність. Отже, всі логічно узгоджені набори аксіом однаково хороші, і їх нескінченно багато. Але так абсолютно марно описувати природу – ми не хочемо просто перераховувати послідовні теорії, ми хочемо пояснити наші спостереження. А для цього нам обов’язково потрібно порівняти передбачення зі спостереженням, щоб вибрати корисні припущення для наших теорій. Це те, що ми робили до того, як захопилися такими ідеалами, як природність.
Ідея про те, що числа, близькі до 1, – це щось варте переваги, також не корениться в математиці. Якщо ви трохи покопаєтеся в незрозумілих галузях математики, то знайдете числа всіх величин і форм, до смаку. Один із приголомшливих прикладів – кількість елементів того, що влучно названа «група Монстр». Це 808 017 424 794 512 875 886 459 904 961 710 757 005 754 368 000 000 000.
Це приблизно 1054, якщо вам не хочеться рахувати цифри. На щастя, жодне число такого розміру тепер не потребує пояснення у фізиці; інакше я впевнена, що хтось спробував би використати для цього Монстра.
Тож ні, ми не можемо звинувачувати математику в нашій любові до чисел, що їх відчуваємо хорошими.
Не зрозумійте мене неправильно – я згодна, що зазвичай бажаніше мати краще пояснення для будь-якого припущення, яке ми робимо. Я лише заперечую проти ідеї, що деякі числа особливо потребують пояснення, тоді як інші проблеми відходять на другий план.
Поспішаю додати, що природність не завжди марна. Її можна застосувати, якщо ми знаємо розподіл імовірностей – наприклад, розподіл зір у Всесвіті чи розподіл флюктуацій у середовищі. Тоді ми можемо сказати, яка є, а яка не є «природна» відстань до наступної зорі або «ймовірна» подія. І якщо в нас є теорія, що, як і стандартна модель, при перевірці, виявиться, має багато природних параметрів, розумно екстраполювати цю закономірність і базувати на ній передбачення. Але якщо передбачення невдале, нам слід це взяти до уваги і рухатися далі.
На практиці домінування природності означає, що ви не зможете переконати нікого зробити експеримент без аргументації, чому нова фізика «природно» повинна з’явитися в зоні досяжності експерименту. А що природність засадничо естетична, ми завжди можемо придумати нові аргументи та переглянути числа. Це призвело до десятиліть передбачень щодо нових ефектів, які завжди можна було виміряти за допомогою майбутнього експерименту. І якщо цей експеримент нічого не знаходив, передбачення переглядали так, щоб вони входили в рамки наступного експерименту.
Елегантність
Нарешті, є елегантність, найневловніший із критеріїв. Його часто описують як поєднання простоти з подивом, що, разом узяті, виявляють суттєве нове знання. Ми знаходимо елегантність в ага!-ефекті, моменті розуміння, коли все стає на свої місця. Це те, що філософ Річард Дейвід назвав «несподіваним пояснювальним закриттям» (unexpected explanatory closure) – неочікуваним зв’язком між раніше непов’язаним. Але це також простота, породження комплексу, відкриття нової перспективи на незайманій землі, багатства структури, що – на диво – виростає з економії.
Елегантність – це безсумнівно суб’єктивний критерій, і хоча він впливовий, ніхто не намагався формалізувати та використовувати його при розвитку теорії. На сьогодні. Річард Дейвід першим спробував означити відчуття елегантності за допомогою несподіваного пояснювального закриття в запропонованому ним методі оціненні теорій. А що це пояснювальне закриття, то це вимога послідовності, яка в будь-якому разі є вимога якості. А що закриття має бути «несподіваним», то це твердження про здатність людського мозку передбачати математичні результати до того, як вони будуть отримані. Тому вона залишається суб’єктивним критерієм.
Отже, краса – це поєднання всього вищесказаного: простоти, природності та дози несподіваного. І ми граємо за цими правилами. Зрештою, ми не хочемо нікого сильно дивувати.
***
Що більше я намагаюся зрозуміти моїх колег, що покладаються на красу, то менше для мене це має сенсу. Математичну негнучкість мені довелося відкинути, бо вона ґрунтується на виборі апріорних істин, виборі, який сам по собі не негнучкий, перетворюючи ідею на абсурд. Я також не змогла знайти математичної основи для простоти, природності чи елегантності, кожна з яких у підсумку повертала суб’єктивні людські цінності. Боюся, використовуючи ці критерії, ми виходимо за межі науки.
Хтось повинен відштовхнути мене від моєї зростної підозри, що фізики-теоретики сукупно делюзійні, неспроможні чи неохочі визнавати свої ненаукові процедури. Мені потрібно поговорити з кимось, хто мав досвід, що ці критерії працюють, досвід, якого мені бракує. І я знаю якраз потрібну людину для цього.
Розведення коней
Тепер січень, а це Остін, штат Техас. Я так боюся запізнитися, що приходжу на годину раніше на зустріч зі Стівеном Вайнберґом. Година вимагає дуже великої порції кави. Коли я випила пів чашки, підійшов молодий чоловік і спитав, чи може він сісти за мій столик. Звісно, кажу я. Він кладе велику книжку на столик і починає переглядати текст, роблячи нотатки. Я дивлюся на рівняння. Це класична механіка, самий початок теоретичної фізики першого семестру.
Повз проходить натовп студентів, балакаючи. Я запитую старанного юнака, чи знає він, з якої лекції вони могли вийти. «Ні, вибачте», – каже він і додає, що тут лише два тижні. Я питаю, чи вирішив він, на якій галузі фізики хоче спеціалізуватися? Він каже мені, що читав книги Браяна Ґріна і дуже цікавиться теорією струн. Я кажу йому, що теорія струн – не єдина гра в місті, що фізика – це не математика, і що однієї логіки недосить, щоб знайти правильну теорію. Але я не думаю, що мої слова значать багато проти Ґрінових.
Я даю молодому чоловікові свою електронну адресу, потім встаю й іду коридором без вікон, повз побляклі афіші конференцій та оголошення про семінари, поки не знаходжу табличку на дверях із написом «Проф. Стівен Вайнберґ». Я зазираю, але професор ще не прийшов. Його секретар ігнорує мене, і я чекаю, похиливши голову й розглядаючи свої ноги, поки не чую кроки в коридорі.
«Я повинен зараз говорити з письменником», – каже Вайнберґ і озирається, але тут тільки я. "Це ви?"
Завжди зацікавлена в нових можливостях відчувати себе абсолютно неадекватною, я кажу «так», думаючи, що мене тут не повинно бути, я маю сидіти за столом, читати газету, складати пропозицію чи принаймні писати рецензію. Я не повинна психоаналізувати спільноту, яка не потребує і не хоче терапії. І я не повинна прикидатися тим, хто я не є.
Вайнберґ піднімає брову й показує на свій кабінет.
Виявилося, що його офіс вдвічі менший за мій, спостереження, що випаровує ту малу амбіцію, яку я коли-небудь мала щодо Нобелівської премії. Я, звісно, не маю всіх цих почесних звань на стіні. У мене також немає власних книг, щоб вишикувати їх на столі. Наразі Вайнберґ досяг уже десятка.
Його «Гравітація та космологія» була взагалі першим підручником, який я коли-небудь купила, щоб залишити собі. Вона була така приголомшливо дорога, що більшу частину року я тягала книгу з собою, хоч би куди йшла, боячись, що можу втратити її. Я ходила до спортзалу з цією книжкою. Я їла над цією книжкою. Я спала з цією книжкою. Я навіть розгортала її.
Книжка має звичайну темно-синю обкладинку із золотим відбитком; вона просто випрошує шар пилу. Уявіть собі, яка я була схвильована, коли зауважила, що автор ще живий, а не був, як я припускала, давно померлим сучасником Айнштайна і Гайзенберґа, людей, які досі становили більшу частину моєї літератури. Справді, не тільки автор був ще живий, але й у наступні роки він опублікував три томи з квантової теорії поля. З ними я теж спала.
Тепер, коли йому давно за вісімдесят, Вайнберґ усе ще займається дослідженнями і все ще пише книжки, а нова якраз виходить. Якщо хтось на цій планеті може сказати мені, чому я повинна покладатися на красу та природність у своїх дослідженнях, то це він. Я беру свій блокнот, всідаюсь і сподіваюся, що виглядаю досить по-письменницькому.
Тож, думаю, вмикаючи диктофон, я нарешті можу запитати про того проклятого коняра.
«У вас є така аналогія з конярем. Здається, це наводить на думку, що приділяння уваги красі в теоретичній побудові ґрунтується на досвіді?»
«Так, я думаю, що так, – каже Вайнберґ. – Якщо повернутися до греків елінського періоду аж до часів Арістотеля...»
Вайнберґ не говорить з вами, казали мені, він говорить до вас. Тепер я знаю, що це означає. І скажу вам, він говорить, як по книжці, майже готовій до друку.
«Якщо повернутися до греків елінського періоду, аж до часів Арістотеля, вони, здавалося, відчували, що мають вроджене чуття правоти, яке має моральну якість. Наприклад, у Парменіда була неймовірно проста теорія природи про те, що нічого ніколи не змінюється. Це суперечить досвідові, але він ніколи не завдавав собі труду, щоб узгодити зовнішність зі своєю теорією незмінності. Він стверджував цю теорію лише на підставі простоти та елегантності та, я думаю, свого роду снобізму, що зміни завжди менш благородні, ніж постійність.
«Ми навчилися робити краще, ніж це. Ми дізналися, що будь-які теорії, запропоновані нашими естетичними уявленнями, якимось чином мають бути зіставлені з реальним досвідом. І з часом ми дізналися не тільки, що теорії, запропоновані нашим відчуттям прекрасного, мають бути підтверджені досвідом, а й поступово наше відчуття краси змінюється нашим досвідом.
«Наприклад, чудова концепція цілісного (голістичного) погляду на природу, що ті самі цінності, які впливають на людське життя – любов і ненависть, ворожнеча, справедливість і так далі – якось можна застосувати до неживого світу; ця цілісна картина природи, приклади якої наводить астрологія – те, що відбувається на небесах, має пряму кореляцію з тим, що відбувається з людьми – таке раніше вважалося дуже красивим, бо це була єдина теорія всього. Але ми навчилися від такого відмовлятися. Ми більше не шукаємо людських цінностей у законах природи. Ми не говоримо про благородні елементарні частинки або про розсіювання в ядерній реакції, що відбуваються з метою досягнення «справедливого» результату, як це зробив би Анаксімандр.
«Наше відчуття прекрасного змінилося. І, як я описав це у своїй книжці, краса, яку ми шукаємо тепер, не в мистецтві, не в оздобленні будинку – чи в конярстві, – а краса, яку ми шукаємо у фізичних теоріях, — це краса негнучкості. Нам би хотілося теорій, які найбільшою мірою не можна було б змінювати, не призводячи до неможливостей, як-от математичні невідповідності.
«Наприклад, у сучасній стандартній моделі елементарних частинок ми маємо шість видів кварків і шість видів лептонів*. Тож вони рівні за кількістю. Можна сказати, що це дуже гарно, що є взаємно однозначна відповідність. Але що насправді приємне в цьому, так це те, що якби не було взаємно однозначної відповідності, у вас не було б математичної послідовності. Рівняння мали б проблему, відому в цій галузі як «аномалія», і ви не мали б послідовності. У рамках загального формалізму стандартної моделі ви повинні мати рівну кількість кварків і лептонів.
*Лептони – стандартні модельні ферміони, що не є кварки.
«Ми вважаємо це прекрасним, бо, по-перше, це задовольняє наше бажання пояснити. Знаючи, що існує шість типів кварків, ми можемо зрозуміти, чому також існує шість типів лептонів. Але це також задовольняє наше відчуття, що те, з чим ми маємо справу, щось майже неуникне. Теорія, яку ми маємо, сама себе пояснює. Не зовсім – ми не знаємо, чому число шість, а не чотири чи дванадцять чи будь-яке інше парне число – але певною мірою воно пояснює себе з погляду математичної послідовності. І це чудово, тому що це просуває нас далі в поясненні світу, якщо використати назву моєї останньої книги».
Якщо коротко, каже він, ми тепер набагато розумніші, ніж вони були тоді, тому що математика не дозволяє нам робити нечіткі або взаємно суперечливі припущення. У його розповіді фізики-теоретики – наукові напівбоги, які все ближче до своєї мрії про кінцеву теорію. Ой, як хочеться вірити! Але я не можу. А що моя втрата віри привела мене сюди, то я заперечую проти ідеї теорії, яка сама себе пояснює.
«Але математична послідовність здається досить слабкою вимогою, – кажу я. – Є багато речей, які математично послідовні й не мають нічого спільного зі світом».
«Так, це правильно, – каже Вайнберґ. – Я припускаю, що врешті математична послідовність не буде достатньо сильною вимогою для визначення єдиної можливої теорії. Я думаю, що найкраще, на що ми можемо сподіватися, – це теорія, унікальна в тому сенсі, що вона єдина математично послідовна теорія, багата, з силою-силенною явищ, і, зокрема, робить можливим зародження життя.
«Розумієте, – продовжує він, – я впевнений, що ви маєте рацію, що математичної послідовності недосить, бо ми можемо винаходити теорії, що, на нашу думку, математично послідовні, які, безумовно, не описують реальний світ. Подібно до теорії лише з однією частинкою, яка ні з чим не взаємодіє, сидить у порожньому просторі, нічого не відбувається – це математично послідовна теорія. Але це не дуже цікаво чи багато. І, можливо, реальний світ керується єдиною математично послідовною теорією, що дозволяє багатий світ, багато явищ, багато історії. Але ми дуже далекі від цього висновку».
Уявіть собі, що нам це вдалося. Уявіть собі, що фізики-теоретики довели, що існує лише один первинний закон природи, який міг нас створити. Нарешті все дістало б сенс: зорі та планети, світло і темрява, життя і смерть. Ми б знали причину кожної і всякої випадковості, знали б, що інакше бути не могло, не могло бути краще, не могло бути гірше. Ми були б на одному рівні з природою, могли б подивитися на Всесвіт і сказати: «Я розумію».
Це давня мрія знайти сенс у, здавалося б, безглуздому. Але річ не тільки в набутті сенсу. Озброївшись цим технічним досягненням, фізики-теоретики стали б арбітрами істини. Зрозумівши тепер, як підтримувати природний закон, вони взялися б до решти науки, вивільняючи прозріння, які все ще замкнені в таємниці. Вони змінили б світ. Вони були б героями. І вони нарешті зможуть обчислити масу бозона Гіґза.
Я можу побачити привабливість. Однак я не можу побачити, що виведення унікального закону природи – це більше, ніж мрія. Щоб досягти цього, не думаю, що добре використовувати природність для орієнтування. А яка альтернатива? Вайнберґ висловив сподівання, що існує лише одна «математично несуперечлива теорія, яка дозволяє створити багатий світ». Але знайти послідовну теорію, яка не суперечить спостереженню, легко: просто використовуйте теорію, яка не дає передбачень. Не може бути, щоб він це мав на увазі, думаю я, і тому кажу: «Однак для цього потрібно, щоб теорія була достатньо передбачальна, так щоб обумовлювати параметри, необхідні для складної атомної та ядерної фізики».
«Не знаю, – знизав плечима Вайнберґ. – Можливо, правильна теорія дозволяє великій кількості різних великих вибухів розвиватися на ранніх стадіях Всесвіту. У цих різних великих вибухах, які відбуваються одночасно, константи природи дуже різні, і ми ніколи не зможемо передбачити їх, бо хоч би якими вони були, є лише ті, що в нашому великому вибуху. Це було б як спроба передбачити, з перших принципів, відстань від Землі до Сонця. Очевидно, що існують мільярди планет, і всі вони перебувають на різних відстанях від своїх зір, і це те, що ми ніколи не зможемо передбачити. А також може бути, що існує необмежена кількість великих вибухів. А значення констант природи такі, які вони сталися під час Великого вибуху, в якому ми живемо.
«Це нестримні розмірковування, – каже Вайнберґ. – Ми не знаємо, що щось з цього істинне. Але це, безперечно, логічна можливість. І є фізичні теорії, в яких вона була б істинна».
Нескінченні можливості
Ви одна людина серед приблизно 7 мільярдів на цій планеті; ваше Сонце – одна зоря серед ста мільярдів у Чумацькому Шляху; Чумацький Шлях – одна галактика серед приблизно 100 мільярдів у Всесвіті. Можливо, є й інші всесвіти, які утворюють те, що ми називаємо «багатосвітом» (multiverse). Не звучить як така собі велика справа? На цей момент це найсуперечливіша ідея у фізиці.
Космолог Пол Стайнгардт (Paul Steinhardt) називає ідею багатосвіту «химерною, неприродною, неперевірною і, зрештою, небезпечною для науки та суспільства». За Полом Дейвісом (Paul Davies), це «просто наївний деїзм, одягнений у наукову мову». Джордж Еліс (George Ellis) застерігає, що «прихильники багатосвіту... неявно переозначують те, що мається на увазі під «наукою»». Дейвід Ґрос (David Gross) вважає, що «він пахне ангелами». Для Ніла Турока (Neil Turok) це «найбільша катастрофа». А науковий письменник Джон Горґан скаржиться, що «теорії багатосвіту не теорії – це наукова фантастика, теологія, витвори уяви, не обмежені доказами».
З іншого боку суперечки ми маємо Ленарда Саскінда (Leonard Susskind), який вважає «захопливою думку про те, що Всесвіт може бути набагато більшим, багатшим і [більше] сповненим різноманітності, ніж ми коли-небудь очікували». Бернерд Кар (Bernard Carr) міркує, що «поняття багатосвіту тягне за собою новий погляд на природу науки, і не дивно, що це викликає інтелектуальний дискомфорт». Макс Теґмарк стверджує, що опоненти багатосвіту мають «емоційне упередження проти того, щоб усунути себе з центральної сцени». А Том Зіґфрід (Tom Siegfried) вважає, що в критиків «те саме ставлення, яке змусило деяких науковців і філософів 19 століття заперечувати існування атомів». Ох.
Тож у чому велика справа? Це те, що Айнштайн навчив нас: ніщо не може подорожувати в космосі швидше, ніж світло. Це означає, що в будь-який момент швидкість світла встановлює межу того, як далеко ми можемо бачити, межу, відому як «космологічний горизонт». Будь-який посланець (messenger), окрім світла, був би повільніший або – у випадку самої гравітації – так само швидкий, як світло. Тому, якщо щось перебуває так далеко, що світло від нього ще не могло б досягти нас, ми б взагалі не могли сказати, що воно там є.
Але хоча ніщо не може подорожувати космосом швидше, ніж світло, сам простір не знає такої межі. Він може і, в багатосвіті, розширюється швидше за світло, тому є області, з яких світло ніколи не зможе нас навчити. У багатосвіті всі інші всесвіти містяться в таких областях і тому причиново відокремлені від нас. Поза досяжністю, вічно. Отже, кажуть опоненти багатосвіту, ви ніколи не зможете виміряти його, тому це не зі сфери науки.
Своєю чергою, прихильники багатосвіту зазначають, що тільки тому, що теорія має елементи, які не можна спостерігати, не означає, що теорія не може робити передбачень. З моменту започаткування квантової механіки ми знаємо, що неправильно вимагати, щоб усі математичні структури теорії прямо відповідали спостережним. Наприклад, хвильові функції самі по собі не піддаються вимірюванню; те, що можна виміряти, – це просто розподіл імовірностей, що випливає з хвильової функції. Тепер не всі задоволені таким станом речей. Але всі ми згодні з тим, що квантова механіка дуже успішна незалежно від цього.
Якою мірою готові фізики прийняти неспостережні складники теорії як необхідні, залежить від їхньої довіри до теорії та від їхньої надії на те, що вона може дати глибше розуміння. Але в теорії, яка містить елементи, які не можна спостерігати, апріорі немає нічого ненаукового.
Витягти передбачення з багатосвіту можна, дарма що більшість з них неспостережна, через вивчення ймовірності того, що один із всесвітів у багатосвіті має закони природи, подібні до наших. Тоді ми не зможемо вивести фундаментальні закони природи в нашому Всесвіті, але все одно зможемо зробити висновок, які закони ми, найпевніше, спостерігали б. І це, стверджують прихильники ідеї, найкраще, що ми можемо зробити. Ця зміна парадигми, зсув у перспективі стосовно того, що насамперед означає бути науковим твердженням. Якщо ви не погоджуєтеся на це, якщо ви не приймаєте нову науку, ви блокуєте прогрес і безнадійно відстаєте, кам’янина, готова бути похованою в осаді.
Ви не можете обчислити ніяких імовірностей у багатосвіті, кажуть противники ідеї, тому що існує нескінченно багато прикладів усіх можливостей, і ви не можете змістовно порівнювати нескінченність з іншими нескінченностями. Це можливо, але для цього потрібна математична схема – розподіл імовірностей або «міра», яка вкаже, як приборкати нескінченності. І звідки цей розподіл імовірностей? Для цього потрібна інакша теорія, і з цього моменту ви можете спробувати знайти теорію, яка не створює всі ці неспостережні всесвіти.
Це не обов’язково, відповідають прихильники багатосвіту. Якщо ми живемо в найкращому з усіх можливих світів, то як щодо інших можливих світів? Їх не можна просто ігнорувати. Вони кажуть, ми цього не готували; наші теорії змушують нас це їсти. Це не ми; це математика змусила нас це зробити. І математика не бреше. Ми просто об’єктивні, хороші науковці, кажуть вони. Якщо ви виступаєте проти цих ідей, то заперечуєте і просто відмовляєтеся приймати незручні логічні наслідки.
І так триває вже два десятиліття.