Повернення гіпотези про Бога: три наукові відкриття, які виявляють розум, що стоїть за Всесвітом

[Кувалда]

Stephen C. Meyer. Return of the God Hypothesis: Three Scientific Discoveries That Reveal the Mind Behind the Universe, HarperOne . 2021. ‎ 576 pages.

Автор бестселера «Дарвінів сумнів» представляє новаторські наукові докази існування Бога, основані на проривах у фізиці, космології та біології.
Починаючи з кінця 19 століття, багато інтелектуалів стали наполягати на тому, що наукове знання суперечить традиційному теїстичному переконанню, тобто що наука і віра в Бога «воюють». Філософ науки Стівен Маєр заперечує цей погляд, досліджуючи три наукові відкриття з явно теїстичними вислідами. Спираючись на аргументи розумного проєкту (intelligent design) життя, які він розробив у «Підписі в клітині» (Signature in the Cell) та «Дарвіновому сумніві» (Darwin’s Doubt), Маєр демонструє, як відкриття в космології та фізиці разом з відкриттями в біології допомагають установити ідентичність проєктувального розуму, що стоїть за життям і Всесвітом.
Маєр стверджує, що теїзм — з його ствердженням трансцендентного, розумного й активного творця — найкраще пояснює наявні в нас докази щодо біологічного та космологічного походження. Раніше Маєр утримувався від спроб відповісти на питання про те, «хто» міг створити життя. Тепер він дає засновану на доказах відповідь на, можливо, первинну таємницю Всесвіту. Роблячи це, він виявляє приголомшливий висновок: дані підтверджують не просто існування якогось розумного проєктувальника, а й існування особистого Бога.

Відгуки
«Всебічний і зрозумілий аргумент на користь теїзму як найкраще пояснення наукових доказів. Стівен Маєр має справжній дар чітко передавати складні поняття». – Доктор Роберт Кайта, колишній головний фізик-дослідник Принстонської лабораторії фізики плазми

«Ретельно досліджена, щедро ілюстрована і детально аргументована справа проти нового атеїзму. Навіть якщо ваша думка склалася — особливо якщо це так — освіжне бачення Маєра на походження Всесвіту приємно читати. Ви можете не піти переконаним, але станете підготовленішим до подорожі». – Доктор Браян Кітінг, заслужений професор фізики Каліфорнійського університету в Сан-Дієго та автор книжки «Втрачаючи Нобелівську премію».

«Науковець і філософ Маєр раніше обговорював розумний проєкт, але не зайшов так далеко, як тут, якщо говорити про переконливі аргументи щодо Бога. Він робить це, покликаючись на нові докази з космології, фізики та біології, особливо якщо це стосується досліджень ДНК. Маєр знає, як взяти читачів за руки і провести їх через історію, перш ніж показати, як нові відкриття можуть бути використані, щоб підірвати аргументацію теоретиків антипроєкту, таких як Річард Докінз, Ніл Деграс Тайсон і навіть Біл Най, науковий хлопець. Погоджуєтеся чи ні, тут є над чим поміркувати». – «Букліст»

«Книжка Маєра — це майстер-клас, що чітко досліджує кожну альтернативу з різних кутів, водночас переконливо показуючи, що гіпотеза про Бога — найкраще пояснення нашого тонко настроєного, багатого на інформацію Всесвіту. Це завдає непоправної шкоди атеїстичній риториці». – Джон К. Волтон, доктор філософії, доктор наук, член Королівського товариства Единбурга, професор хемії, Університет Сент-Ендрюс

«Ніхто інший з мого досвіду не може пояснити такий складний матеріал з витонченістю та ясністю, що вдається Стівенові Маєру так легко. За допомогою холодної логіки та прискіпливого раціонального аналізу останніх відкриттів у космології, фізиці та біології Маєр підтверджує істину, яку ідеологи вважають занадто страшною, щоб навіть її розглядати. За характером ad hominem (перехід на особистості) своїх нападок на його блискучу роботу вони підтверджують її важливість і наводять на думку про остаточний кінець науковості, що деформує нашу культуру». – Дін Кунц, автор бестселерів зі списку «Нью-Йорк таймз»

«Переглянувши всі релевантні докази від космології до молекулярної біології, Маєр будує незаперечну «аргументацію щодо Бога», водночас випускаючи незаперечний набір логічних і наукових залпів проти модного нині матеріалістичного/атеїстичного світогляду. Маєр невпинно будує свою аргументацію, не пропускаючи жодної важливої теми дебатів. Логіка в усьому переконлива, і від книжки майже неможливо відірватися. Маєр – майстер з’ясовувати складні питання, роблячи текст доступним для найширшої авдиторії. Читачі будуть вражені надзвичайною глибиною знань Маєра в кожній відповідній галузі. Книжка – шедевр і її будуть широко цитувати в найближчі роки. Найкращий, найяскравіший, вичерпний захист «гіпотези про Бога» у друкованому вигляді. Жодне інше видання не наближається до такого. Унікальний tour de force». — Майкл Дентон, доктор медицини, доктор філософії, колишній старший науковець, біохемія, Університет Отаго; автор книжки «Доля природи»».

«Понад 400 сторінок чесної, захопливої прози, глибоких міркувань, інтелектуальної історії та космології, все для того, щоб поставити найважливіші питання про саме існування. Дивовижне досягнення». – Пітер Робінсон, видатний науковий співробітник Мердока в Інституті Гувера Стенфордського університету та колишній спічрайтер Білого дому

«З цією книжкою Стівен Маєр займає місце в пантеоні видатних, нередуктивних натурфілософів останніх 120 років, від великого французького вченого П’єра Дюгема через А. Н. Вайтгеда до Мігая Полані… Глибока, розсудлива книжка великої цінності, що несе передовий науковий досвід та філософську інтегративну мудрість». – Д-р Майкл Д. Ешлімен, заслужений професор у відставці Бостонського університету, автор «Відновлення людини: К. С. Льюїс і постійна аргументація проти науковості».

«Маєр майстерно підсумовує поточні докази з космології, фізики та біології, показуючи: що більше ми дізнаємося про Всесвіт і природу, то актуальнішою стає «гіпотеза про Бога». – Д-р Ентоні Футерман, професор біохемії Джозефа Маєргофа, Інститут науки Вейцмана, Ізраїль

«Ця книжка чітко дає зрозуміти, що розумний проєкт далеко не антинаукове твердження, а обґрунтована наука». – Браян Джозефсон, заслужений професор фізики у відставці Кембридзького університету, член Королівського товариства, лавреат Нобелівської премії з фізики

«Чудовий збірник незаперечних наукових доказів на підтвердження існування Бога». – Д-р Маркос Еберлін, професор хемії Університету Маккензі, Бразильська академія наук, медаліст Томсона

«Найсучасніший трактат про аргументи та контраргументи щодо розумного проєкту. Він виконує гігатонне завдання висвітлення походження всього, від молекулярних механізмів до всього Всесвіту. Дуже потрібна книжка». – Д-р Стюарт Берджес, професор інженерного проєктування Брістольського університету; науковий співробітник, Клер Гол, Кембридзький університет

«Це давно назріла книжка, яку досі не вистачало сміливості написати ні науковцям, ні вірянам. Для тих, хто справді цікавиться гіпотезою про Бога, ця книжка доступно надає найчесніші, найвичерпніші твердження». – Д-р Стів Фулер, професор соціальної епістемології Огюста Конта, Ворицький університет; автор книжки «Знання: філософські пошуки в історії».

«Це справді чудовий аналіз доречних доказів. Стівен Маєр переконливо демонструє, що гіпотеза про Бога не просто адекватне пояснення походження нашого тонко настроєного Всесвіту та біосфери: це найкраще пояснення». — Професор Дейвід Ґеловей, доктор медицини, доктор наук, FRCS, FRCP, Коледж медицини, ветеринарії та наук про життя, Університет Глазго; колишній президент Королівського коледжу лікарів і хірургів Глазго

Про автора
Стівен К. Маєр здобув ступінь доктора з філософії науки від Кембридзького університету після роботи геофізиком у нафтовій промисловості. Тепер він керує Центром науки і культури в Інституті відкриття в Сіетлі, штат Вашинґтон. Він автор книжки року «Підпис у клітині» (Лондон) журналу «Літературного додатку до «Таймз»».

Присвята
Моїй матері, Патріші Маєр, що перша ствердила мої філософські інтереси; батькові Чарлзові Маєру, який закликав мене розвивати більше математичну і наукову майстерність; і дружині Елейн, чия віра в мене уможливила всю цю справу.

ЗМІСТ
Обкладинка
Титульна сторінка
Присвята
Передмова
Частина I. Піднесення і падіння теїстичної науки
1. Юдео-християнське походження сучасної науки
2. Три метафори і створення наукової картини світу
3. Піднесення наукового матеріалізму і затьмарення теїстичної науки
Частина II. Повернення гіпотези про Бога
4. Світло від далеких галактик
5. Теорія Великого вибуху
6. Кривина космосу і початок Всесвіту
7. Всесвіт Золотоволоски
8. Надзвичайне тонке настроєння — за проєктом?
9. Походження життя і загадка ДНК
10. Кембрійський та інші інформаційні вибухи
Частина III. Висновок щодо найкращого метафізичного пояснення
11. Як оцінити метафізичну гіпотезу
12. Гіпотеза про Бога і початок Всесвіту
13. Гіпотеза про Бога та проєкт Всесвіту
14. Гіпотеза про Бога і проєкт життя
Частина IV. Припущення та спростування
15. Інформаційна гра в наперстки
16. Один Бог чи багато всесвітів?
17. Стівен Гокінг і квантова космологія
18. Проблема космологічної інформації
19. Колапсування хвиль і Больцманові мізки
Частина V. Висновок
20. Діяння Бога чи Бог білих плям?
21. Великі питання і чому вони важливі
Подяки
Бібліографія
Примітки
Вказівки на авторство та дозволи
Показник

Передмова
Це був кошмар оратора, що розгортався в найнесприятливіший час. Через вісімнадцять хвилин після своєї вступної промови в дебатах із фізиком Лоренцом Краусом, найвідомішим американським науковим атеїстом, я раптом виявив, що більше не можу читати власні слайди в PowerPoint. Яскраві кольорові вихори, або «аури», — для мене ознака початку виснажливої мігрені — стали заповнювати моє поле зору, коли я дивився на сяйво ламп за відеокамерами в переповненій авдиторії Торонтського університету.
Інтенсивне світло часто ставало для мене звичайним тригером мігрені, і так, безперечно, було тієї ночі в березні 2016 року. Коли аура поширювалася, мені стало важко бачити не лише цитати та наукові діаграми на своїх слайдах, а й самого професора Крауса й авдиторію. Інший неврологічні симптоми — оніміння пальців і язика, мій голос лунає в моїй власній голові, труднощі з добором слів (афазія) — передбачувано настали в швидкій послідовності.
Я зміг пережити решту сім хвилин своєї презентації, говорячи повільніше й обдуманіше, ніж зазвичай, і деколи використовуючи менше технічних слів. Але коли я спустився з подіуму і мене відвели до темної кімнати, то відчував одночасно дезорієнтацію і розчарування. Я зрозумів, що тепер мені буде важко сказати багато чого на наступному круглому столі (після третього доповідача) з основного питання форуму, яке я спеціально прийшов обговорити.
Організатори форуму обрали тему: «Що за всім цим стоїть? Бог, наука і Всесвіт». Професор Краус, тоді з Університету штату Арізони, і я логічно підходили до обговорення цього питання з протилежних позицій. Справді, ми з ним двічі дискутували раніше, і я протягом попереднього десятиліття часто сперечався з іншими науковими атеїстами. Краус, який виступив першим, мав репутацію не лише досвідченого фізика, а й сміливого і відвертого полеміста, що мав талант пояснювати наукові ідеї загальній авдиторії. Він також добре відомий своєю провокаційною тезою про те, що квантова фізика може пояснити, як Всесвіт виник з нічого. Але того вечора він почав не із захисту цієї позиції. Натомість він почав з того, що оголосив тему форуму негідною для роздумів і охарактеризував мене як негідного для сутички. Справді, він почав дебати, приділивши майже десять хвилин тому, що його палкі прихильники явно вважали захопливою особистою викривальною промовою, засуджуючи як мене, так і, відповідно, організаторів форум.
«Якщо ви виходите на сцену з кимось, хто говорить про ці ідеї, то створюється враження, що ці ідеї варті обговорення або що людина варта дискусії, – заявив професор Краус. – У цьому випадку ні те, ні інше не відповідає дійсності». Коли суперник у дебатах переходить до аргументації ad hominem, я зазвичай дивуюся його бажанню витрачати відведений час. Авдиторії зазвичай вважають образи, які маскуються під аргументи, непереконливими. Ба більше, під час дебатів зазвичай мало що потрібно для того, щоб знешкодити таку тактику, крім хіба вказати на неї. Однак тієї ночі статус знаменитості привернув Краусові сотні галасливих прихильників, які голосно сміялися з його колючих реплік, створюючи в мене враження, що лише закликом до розуму можна не перемогти нині ввечері. Коли я почав говорити, то звернув увагу на те, що Краус надав мало доказів на підтримку своєї критики моїх поглядів, і ще менше на підтримку своїх власних. Звичайно, я міг би також принизити його використанням тактики ad hominem, але тієї ночі гумор мені не давався, бо мій неврологічний розлад загострювався, коли я стояв перед великим авдиторією в залі і приблизно шістдесятьма тисячами людей, що дивилися онлайн.
Я прийняв виклик дебатів частково, щоб пояснити свою власну позицію стосовно того, що наука може сказати нам про існування Бога. Зрозуміло, що це первинне питання і тема, що настійно турбує багатьох вдумливих людей. Це важлива тема, як погодиться навіть багато атеїстів, і заслуговує на серйозну відповідь. І хоча я прагнув запропонувати її тієї ночі, після того як настала мігрень, я знав, що мої можливості зробити це будуть значно обмежені — хоча, як виявилося, хмару мого ослабленого стану супроводив промінь надії.
Під час дебатів я планував спершу пояснити свій основний аргумент на користь розумного проєкту життя, а потім, у подальшому обговоренні, відповісти на питання, яке мені часто ставлять: «Хто, на вашу думку, той розумний проєктувальник, відповідальний за життя?». Я також хотів відповісти на тісно пов’язане питання: «Що містять наукові докази про існування Бога?» — або як сформулювали організатори форуму: «Що за всім цим стоїть?». Краус відповідає на це питання рішуче «нічого» — або принаймні нічого, крім законів фізики. Хоча він засуджує філософію як пусту справу, та публічно обстоює філософію, яку вчені називають науковим матеріалізмом — атеїстичний світогляд, стверджуваний тими, хто заявляє що наука підриває віру в Бога.
Як і інші світогляди, науковий матеріалізм намагається відповісти на деякі основні питання про первинну реальність – питання про людську природу, мораль і етику, основу людського знання і навіть те, що відбувається з людьми після смерті. Найфундаментальніше, науковий матеріалізм пропонує відповідь на питання: «Що це за сутність чи процес, з якого виникло все інше?»
На це питання наукові матеріалісти традиційно відповідали, стверджуючи, що матерія, енергія та/або закони фізики – сутності, з яких походить усе інше і що ці сутності існували одвічно як нестворена основа всього сущого. Тому матеріалісти енергію та фізичні закони розглядають як самосущі.
Так само матеріалісти вважають, що матерія й енергія організовані самі собою різноманітними суто природничими процесами, щоб виробляти всі складні форми життя, які ми бачимо сьогодні. Це означає, що наукові матеріалісти також заперечують, що творець або проєктувальний розум відігравав будь-яку роль у виникненні Всесвіту чи життя. А що матеріалісти вважають, що матерія й енергія — це засадничі реалії, з яких походить все інше, то вони заперечують існування нематеріальних сутностей, таких як Бог, свобідна воля, людська душа і навіть людський розум сприймається як сутність, якоюсь мірою відмінна від фізіологічних процесів у мозку.
Матеріалізм — це освячений віками світогляд із довгою історією, що сягає стародавньої Греції. У нього було багато видатних інтелектуальних прихильників, зокрема Демокріт, Томас Гобс, Чарлз Дарвін, Ернст Гекел, Бертренд Расел і Френсіс Крік.
В останні роки потужні голоси популяризували науковий матеріалізм. Починаючи десь із 2006 року, група науковців і філософів, відомих як нові атеїсти, викликала всесвітню видавничу сенсацію. У серію бестселерів на чолі з книжкою Річарда Докінза «Делюзія щодо Бога» (Cosmos: A Personal Voyage), стверджується, що належно зрозуміла наука підриває віру в Бога. Інші книжки — Віктора Стенгера, Сема Гаріса, Крістофера Гітченза, Деніела Денета, Стівена Гокінга і самого Крауса — наслідували цей приклад. У 2014 році телевізійні мережі «Фокс» і «Нешнл джіографік» показали оновлену версію відомого серіалу 1980 року з фізиком Карлом Саганом, «Космос: особиста подорож» (Cosmos: A Personal Voyage). Новий серіал «Космос: просторочасова одисея» (Cosmos: A Personal Voyage), організований астрофізик Нілом Деґрасом Тайсоном, почалася з повторного відтворення авдіо пам'ятної матеріалістичної віри Саґана з оригінального серіалу: «Космос – це все, що є, або коли-небудь було, або коли-небудь буде».
Нові атеїсти та інші популяризатори науки пояснили основу свого скепсису щодо існування Бога з дивовижною ясністю. На думку Докінза та інших, докази проєкту (design) в живих організмах довгий час були найкращою підставою вірити в існування Бога, бо апелювали до загальнодоступних наукових доказів. Але після Дарвіна, наполягає Докінз, науковцям відомо, що немає ніяких доказів реального проєкту, є лише ілюзія чи «видимість» проєкту в житті. На думку Докінза та багатьох інших неодарвіністських біологів, еволюційний механізм мутації і природного добору має здатність імітувати проєктувальний розум, не бувши спроєктованим чи керованим якимось чином. А що випадкові мутації та природний добір — те, що Докінз називає механізмом «сліпого годинникаря» — можуть пояснити всі «видимості» проєкту в житті, випливає, що віра в проєктувальний розум, що діє в історії життя, зовсім непотрібна.
Хоча Докінз допускає, що все ще можливо, що божество може існувати, він наполягає, що немає абсолютно ніяких доказів існування такої істоти, роблячи віру в Бога фактично «делюзійною». Популярний телевізійний ведучий Біл Най, «науковий хлопець», повторив цей погляд. У своїй книжці «Незаперечне: еволюція та наука творення», він каже: «Можливо, є розум, що відповідає за Всесвіт, але теорія Дарвіна не виявляє жодної ознаки його і не має в ньому потреби». Отже, як підсумував Докінз у попередній роботі: «Дарвін зробив можливим бути інтелектуально завершеним атеїстом».
Інший новий атеїст, філософ Деніел Денет, дає еволюційний виклад походження релігійних вірувань у своїй книжці «Руйнування чар» (Breaking the Spell), що врешті приписує віру в Бога когнітивному імпульсові, запрограмованому в нас еволюційним процесом, а не раціональній чи основаній на доказах системі віри. Тому для тих, хто це знає, дарвінізм функціонує як «універсальна кислота», яка знищує будь-яку основу релігійної віри та традиційної релігійної моралі.
Інші нові атеїсти, зокрема Лоренц Краус (див. рис. 1.1b), кажуть що фізика робить віру в Бога непотрібною. Краус стверджує, що закони квантової фізики пояснюють, як Всесвіт виник буквально з нічого. Отже, стверджує він, це абсолютно непотрібно, навіть нерозумно звертатися до творця, щоб пояснити походження Всесвіту. Стівен Гокінг, колишній співробітник Кембридзького університету і до своєї смерті у 2018 році найвідоміший у світі науковець висловлював подібний аргумент. У своїй книжці «Великий проєкт» (The Grand Design), написаній у співавторстві з Леонардом Млодіновим, він стверджує, що «раз існує такий закон, як гравітація, то Всесвіт може і буде створювати себе з нічого. Спонтанне створення – причина, чому існує щось, а не нічого, чому існує Всесвіт, чому ми існуємо». Отже, для Гокінга, «необов’язково звертатися до Бога, щоб запалити блакитний сенсорний папір і запустити Всесвіт». Покійний Віктор Стенгер подібні аргументи навів у своїй книжці з гострою назвою «Бог: Невдала гіпотеза» (God: The Failed Hypothesis).
Увесь цей гучний науково обґрунтований скептицизм щодо Бога просочився в народну свідомість. Останні дані опитування свідчать, що в Північній Америці та Європі сприйняте послання від науки зіграло величезну роль у втраті віри в Бога. В одному опитуванні понад дві третини тих, що називають себе атеїстами, і одна третина тих, що називають себе агностиками, стверджують що «висновки науки роблять існування Бога менш імовірним». Згідно з тим же опитуванням, дві найвпливовіші наукові ідеї, які вплинули на втрату віри людьми, – це некерована хемічна еволюція (походження життя) і некерована біологічна еволюція (розвитку життя). Згідно з цими опитуваннями, ці дві ідеї схилили більше людей відкинути віру в Бога, ніж страждання від хвороби чи смерті.
Інші опитування продемонстрували різке зростання кількості опитуваних, яких називають «нонами» (nones) — нерелігійних, агностиків чи атеїстів — серед молоді, що навчалася або закінчила коледж, у віці від вісімнадцяти до тридцяти трьох років. Швидке зростання цієї групи відбулося саме в останнє десятиліття, коли нові атеїсти здобули популярність. Справді, є багато свідчень — з особистих інтерв’ю, опитувань громадської думки та відгуків на вебсайтах, що, особливо, на студентів коледжів глибоко вплинуло послання від нових атеїстів; багато з цих студентів тепер покликаються на аргументи, подібні до тих, які висловили Докінз, Краус, Денет і Гітченз, як свої основні причини відмови від віри в Бога.
Ці події становлять для мене особливу гостроту та інтерес із двох причин — обидві допомагають пояснити, чому я погодився дебатувати з Краусом у 2016 році і чому я вирішив написати цю книжку. По-перше, мене давно цікавить питання біологічного походження. За останнє десятиліття я написав дві книжки, в яких стверджував, що живі системи демонструють докази розумного проєкту. Тоді як Річард Докінз стверджує, що живі системи просто «створюють видимість, ніби спроєктовані для певної мети», я стверджував, що певні особливості живих систем, зокрема цифрово закодована інформація, наявна в ДНК, і складні схеми та системи опрацювання інформації, що діють у живих клітинах, — найкраще пояснюються діяльністю справжнього проєктувального розуму. Так само, як написи на Розетському камені вказують на діяльність стародавнього писаря, а комп’ютерна програма вказує на програміста, я стверджував, що цифровий код, виявлений в молекулі ДНК, вселяє думку про діяльність проєктувального розуму у виникненні життя.
Однак, обґрунтовуючи розумний проєкт, я намагався не стверджувати більше, ніж можуть підтвердити суто біологічні докази. У своїх попередніх книжках я не намагався ідентифікувати проєктувальний розум, відповідальний за походження інформації, наявної в живих організмах або довести існування Бога. Зрештою, хоча я не дотримуюся цього погляду, принаймні логічно можливо, що раніше існував розумний агент/чинник (agent) десь в іншому місці в космосі (тобто не Бог), який міг спроєктувати життя і «посіяти» його тут, на землі, як припустили науковці, що обстоюють погляд, відомий як «панспермія».
Натомість я просто стверджував, що інформація наявна в ДНК, свідчить про попередню творчу діяльність якогось розумного агента, на відміну від винятково сліпого або неспрямованого природного процесу, такого як випадкова мутація і природний добір. Попри це обмежене твердження, моє пояснення появи проєкту однаково приводить мене до суперечності з новими атеїстами. Навіть так, хоча я і вони прийняли діаметрально протилежні пояснення для видимості проєкту, ми зосередили свої пояснювальні зусилля на тому ж самому феномені, що становить інтерес.
І це веде до другої, і, можливо, важливішої причини мого інтересу до того, що я називаю гіпотезою про Бога. Нові атеїсти ставлять питання про те, що́ докази зі світу природи як цілого показують про існування (або неіснування) Бога. Моїх читачів, очевидно, цікавить це питання. Багато хто, зіткнувшись із моїм аргументом на користь розумного проєкту життя, писали, ставлячи ряд питань приблизно в такій формі: «Якщо є наукові докази діяльності проєктувального розуму, то про який його вид ми говоримо? Розумний агент у космосі чи за його межами? Іманентний чи трансцендентний розум? Космічний інопланетянин? Чи Бог?»
Через те що мої попередні дві книжки неминуче привели до таких запитань, мені дедалі більше здавалося природним наступним кроком дослідити, що наука може розповісти нам про них і про можливе існування Бога.
Повільно говорити
Дебати в Торонто та їх наслідки закріпили моє рішення розглянути цю тему в книжковому форматі. Під час дебатів я зміг пояснити свою основну тезу щодо розумного проєкту в біології. Однак мій стан мігрені заважав мені багато говорити про ширше питання стосовно того, що наука може розповісти нам про Бога, як я сподівався зробити під час дальшої дискусії.
Втім одна з переваг нездатності говорити добре або можливості говорити лише повільно й обдумано полягає в тому, що це змушує вас говорити найважливіші речі й робити це стисло. У мене є друг із синдромом Турета, який заїкається, й іноді йому важко долучатися до жвавих розмов. Як результат, він часто подає неймовірно змістовні ідеї, кількома словами викладаючи суть теми, іноді дивуючи друзів. Щось подібне сталося зі мною тієї ночі.
Протягом останніх п'яти-десяти хвилин дебатів, коли мої симптоми почали зникати, але тільки ледь-ледь, модератор попросив нас узагальнити погляди на те, що наука могла б розповісти нам, «що стоїть за цим усім». Я піймав себе на тому, що коротко описав три ключові наукові відкриття, які, на мою думку, разом підтримують теїстичну віру — те, що я називаю «поверненням гіпотези про Бога»: (1) докази з космології, які свідчать про те, що матеріал Всесвіт мав початок; (2) докази з фізики, які показують, що від самого початку Всесвіт був «тонко настроєний», щоб допустити можливість життя; і (3) докази з біології, які встановлюють, що від самого початку в нашій біосфері виникла велика кількість нової функціональної генетичної інформації, щоб зробити можливими нові форми життя — що передбачає, як я стверджував раніше, діяльність проєктувального розуму.
Після дебатів я отримав прихильну пошту від багатьох людей, які відчували муки сумління, що мені довелося боротися з мігренню на такому публічному заході. Але багато хто з тих, що написали, також повідомили мене, що єдине, що вони запам'ятали по суті дискусії – це моя кінцева промова і стислий опис трьох наукових відкриттів, які разом вказують не тільки на проєктувальника, а й на розум з атрибутами, які релігійні теїсти давно приписували Богу. Пізніше я зрозумів, що, можливо, не плануючи цього, дистилював кількома словами спосіб структурування переконливого і доступного науково обґрунтованого аргументу на користь гіпотези про Бога. Можливо, подумав я, настав час розвивати цю справу.
Несподіване відкриття
Ще одна несподівана користь від участі в дебатах лишилася повністю поза увагою глядачів. Коли готувався до ночі за два тижні до них, я вивчав запропоноване Краусом пояснення походження Всесвіту. Я також обдумував ключову технічну статтю та книжку, яку написав російський фізик Александр Віленкін [уродженець Харкова], чиї ідеї Краус популяризував у своїй книжці «Всесвіт з нічого». Я був приголомшений тим, що знайшов. Краус використав роботу Віленкіна, щоб спростувати те, що називається космологічним, або «першопричиновим» (first-cause), аргументом існування Бога — аргументом, який висуває Бога як причину початку матеріального Всесвіту. Однак, розмірковуючи над тим, що написав Віленкін, я дійшов висновку, що Краусс повністю не зрозумів справжнього значення праці Віленкіна, що, імовірно, мала на увазі необхідність у передсущому розумі (див. розділи 17–19 для детальнішої інформації).
Протягом кількох попередніх років я помітив подібну закономірність у працях інших наукових матеріалістів, коли вони відповідали на аргументи про розумний проєкт як у фізиці, так і в біології. Як я показую в дальших розділах цієї книжки, нібито найсильніші контраргументи проти теорії розумного проєкту часто ненавмисно, здавалося, посилюють, а не послаблюють аргументи щодо проєкту. Наприклад, спроби пояснити походження того, що називається тонким настроєнням Всесвіту, через звернення до «багатосвіту», неминуче вимагали попереднього непоясненого тонкого настроєння. Спроби пояснити походження інформації, необхідної для створення нових форм життя, незмінно вимагали попередньої непоясненої інформації або залученого моделювання, що вимагало розумного керівництва програміста, біохеміка або інженера як умови свого успіху. Отже, загальні відповіді на аргументи про розумний проєкт у фізиці та біології зазвичай викликали питання про походження попередніх індикаторів проєкту і, відповідно, посилювали ці аргументи.
Тепер я виявив, що подібна проблема супроводжувала твердження про пояснення походження Всесвіту «з нічого». При правильній інтерпретації так використана фізика, здавалося, лише підкріпила висновок космологічного аргументу.
Тож мій важкий вечір у Торонто мав ще одну несподівану користь. Заглиблюючись у це, я знав типові та найсильніші контраргументи до кожного з трьох взаємопов’язаних аргументів, які я давно хотів навести на підтримку гіпотези про Бога. Я вже знав, що два з цих контраргументів ненавмисно підкріпили мою аргументацію. Тепер під час підготування до дебатів і взаємодії з Краусом я вважав, що головний контраргумент третього ряду доказів, який я мав намір навести, — докази з космологія — зробив те саме.
Я зрозумів, що настав час написати цю книжку.

[Andriy]

досвідченого фізик

[Кувалда]

дякую, поправив

[Andriy]

І насправді я не розумію твого бажання вигадувати свою систему передавання власних назв. Жодних переваг і маємо значні проблеми:
1) коли перевіряти статті, купа невідомих слів, відповідно зайвий шум і для невідомих слів не працюють правила перевірки граматики
2) пошукові системи не шукатимуть твої переклади, бо мало хто шукатиме «Расел» будуть шукати «Рассел»
3) якщо людина знає письменника Елліот, а у статті згадується Еліот, то часто треба час, щоб зрозуміти, що це одна й та сама людина

[Кувалда]

Я послідовно прибираю подвоєння у власних назвах [це підхід наукового словника і я з цим погоджуюся]. І завжди так робив, до речі Міг би давно зауважити Я не прихильник Міссісі́пі [Mississippi] , хоч би що писали совкуваті правописи. Бо це тупо.
Ім'я/прізвище англійця Bertrand Russell можна було транслітерувати, тоді мав би бути Бертранд Русселл або транскрипувати, тоді Бертренд Расел. Звісно, ще можна транскацапізувати, коли глузд перпендикулярний. Бо Бертран — це по-французькому, і чому одне подвоєння зберігається, а друге ні, то це, як на мене, вже просто по-дебільному.
П.с. Геть від Москви

[Кувалда]

Частина І
Піднесення і падіння теїстичної науки
1
Юдео-християнське походження сучасної науки
Я живу і працюю в Сіетлі, де кілька років тому працював видатний професор еволюційної психології, Дейвід Бараш з Вашинґтонського університету, автор приголомшливої публікації в «Нью-Йорк таймз». Він розповів про «доповідь», яку читає щороку для своїх учнів, категорично повідомляючи їх, що наука зробила віру в Бога неправдоподібною. Або, як він пояснив,«У міру того як прогресує еволюційна наука, наявний простір для релігійних вірувань звузився: вона зруйнувала два раніше потужні стовпи релігійної віри і підірвала віру в усемогутнього і вседоброго Бога».
Бараш дотримується давньої традиції. З кінця ХІХ ст. могутні голоси західної культури — філософи, науковці, історики, артисти, автори пісень і популяризатори науки — засвідчили «смерть Бога». Під цим вони, звісно, не мають на увазі, що Бог колись існував, а тепер помер, а натомість що будь-яка вірогідна підстава для віри в таке буття давно випарувалося.
Ті, що настирливо впихають втрату раціональної основи для віри в Бога, часто згадують поступ сучасної науки та картину реальності, що вона малює, як головну причину цієї загибелі. Ідея, що наука поховала Бога, поширювана в медіях, освітніх установах і в нашій культурі загалом. Наприклад, Річард Докінз (рис. 1.1а) стверджував, що наукова картина Всесвіту — і особливо еволюційні описи походження і розвитку життя на землі — підтримує атеїстичний або матеріалістичний світогляд. Як він сказав, «Всесвіт, який ми спостерігаємо, має саме ті властивості, яких нам слід очікувати, якщо в основі немає ні проєкту, ні мети, ні зла, ні добра, нічого, крім сліпої, нещадної байдужості».

Рисунок 1.1A. Рисунок 1.1B. Видатні нові атеїсти, еволюційний біолог Річард Докінз і фізик Лоренц Краус.

Ця книжка покаже, що повідомлення про смерть Бога», якщо привласнити цитату Марка Твена, «були дуже перебільшені. Натомість істина прямо протилежна тому, на чому наполягали Докінз, Бараш та багато інших популярних представників науки. Властивості Всесвіту і життя — особливо що стосується розуміння свого походження — просто «чого нам слід очікувати», якщо трансцендентний і цілеспрямований розум діяв в історії життя і космосу. Такий розум збігається з тим, що люди називають Богом, і тому я називаю цю історію переміни поверненням гіпотези про Бога.

Три великі питання
Мій власний інтерес до того, що говорять наукові відкриття про можливе існування Бога, зародився понад тридцять років тому, коли я відвідав незвичайну конференцію. У той час я працював геофізиком, займаючись сейсмічним цифровим опрацюванням сигналів у нафтовій компанії в Даласі, штат Техас. У лютому 1985 року я дізнався про гарвардського історика науки і астрофізика Овена Ґінґеріча (Owen Gingerich), який приїжджав до міста, щоб поговорити про несподіване зближення сучасної космології з біблійною розповіддю про створення, а також про теїстичні значення теорії Великого вибуху. У п’ятницю ввечері я був присутній на доповіді і з’ясував, що Ґінґеріч приїхав до Даласу переважно, щоб виступити на набагато більшій конференції наступного дня за участю провідних науковців-теїстів та атеїстів. Вони мали обговорювати три великі питання на стику науки і філософії: походження Всесвіту, походження життя, походження та природа людської свідомості.
Зачарований, я відвідав суботню конференцію в «Далас Гілтон». Організатори зібрали ряд науковців світового рівня і філософів, що представляли дві великі, але відмінні системи мислення. Мене не дивувало, коли відверті атеїсти чи наукові матеріалісти пояснювали, чому вони сумніваються в існуванні Бога. Шокували мене ті переконливі доповіді інших провідних науковців, які думали, що нещодавні відкриття в їхніх галузях мали безсумнівно теїстичне значення.
На першій панелі не тільки професор Ґінґеріч, а й відомий астроном Алан Сендейдж (Allan Sandage) із Калтеху пояснив, як завдяки поступові в астрономії та космології встановлено, що матеріальний Всесвіт мав певний початок у часі та просторі, що свідчить про причину поза межами фізичного або матеріального всесвіту. Ґінґеріч і Сендейдж також обговорювали відкриття у фізиці, що показують, як був тонко настроєний Всесвіт від початку часу — за своїми фізичними параметрами та початковим упорядкуванням матерії — щоб уможливити існування складного життя. Це навело їх на думку про певний попередній розум, відповідальний за «тонке настроєння» (fine tuning).

Рисунок 1.2. Колишній астроном Калтеху Аллан Сендейдж.

Ніхто з них не хотів стверджувати, що ці відкриття «довели» існування Бога. Вони застерігали, що наука не може нічого «довести» з абсолютною певністю. Проте обидва стверджували, що відкриття, здавалося, набагато ліпше відповідають теїстичній перспективі, ніж матеріалістичній. Професор Сендейдж (рис. 1.2) викликав ажіотаж на конференції, просто сівши на теїстичній стороні панелі. Виявляється, він все життя був агностиком і науковим матеріалістом і лише нещодавно прийняв віру в Бога. І він зробив це частково завдяки науковим доказам, а не попри них.
На панелі про походження першого життя було ще одне таке ж драматичне одкровення. Один із провідних присутніх дослідників походження життя, біофізик Дін Кеньйон (Dean Kenyon) (рис. 1.3), оголосив, що він відкинув свою власну найсучаснішу еволюційну теорію походження життя. Теорія Кеньйона — розроблена в поглибленому підручнику-бестселері під назвою «Біохемічне приречення» (Biochemical Predestination) — виразила те, що тоді було, мабуть, найправдоподібнішим еволюційним описом того, як жива клітина могла «самоорганізуватися» з простіших хемічних речовин у «пребіотичному супі».

Рисунок 1.3. Дін Кеньйон, біофізик і дослідник походження життя.

Але, як пояснив Кеньйон на конференції, він засумнівався у своїй власній теорії. Експерименти з моделювання походження життя дедалі частіше свідчать про те, що прості хемічні речовини не організовуються в складні молекули, що несуть інформацію, і також не рухаються у відповідних до життя напрямках — якщо біохеміки активно й розумно не спрямовують цей процес. Але якщо ненаправлені хемічні процеси не можуть пояснити закодовану інформацію, знайдену навіть у найпростіших клітинах, чи міг би зіграти спрямовувальний розум у виникненні життя? Кеньйон оголосив, що тепер дотримується такого погляду.
Після конференції я познайомився з колегою Кеньйона з панелі походження життя, хеміком на ім’я Чарлз Текстон (Charles Thaxton). Текстон, як і Кеньйон, вважав, що інформація, наявна в ДНК, вказує на минулу діяльність проєктувального розуму — на «розумну справу», як він сказав. У міру того як я продовжував з ним спілкувався протягом наступних днів і місяців, мене дедалі більше цікавило питання походження життя і чи можна обґрунтувати розумний проєкт на основі відкриття цифрово закодованої інформації в ДНК.
Я вирішив зосередити свою енергію на оціненні такої можливості, врешті-решт завершив свою докторську дисертацію в Кембридзькому університеті на тему біології походження життя. Набагато пізніше, у 2009 році, я опублікував «Підпис в клітині». У цій книжці я обґрунтовував розумний проєкт, заснований на інформації, що зберігається в ДНК, однак, знову ж таки, не намагаючись ідентифікувати проєктувальний розум, відповідальний за життя. Попри це, протягом цих років я залишався заінтригованим можливістю того, що докази космології та фізики разом із доказами біології можуть стати основою для переконливого переформулювання гіпотези про Бога.
Сказати, що гіпотеза про Бога повернулася, означає, що науковці мусили раніше відкидати її, і що, в якийсь ще раніший час, теїстична перспектива панувала або як натхнення для заняття наукою, або як пояснення конкретних наукових відкриттів, або те й інше. Але сьогодні мало хто з наукових популяризаторів подає так історію науки та її зв’язок з релігійними віруваннями. Натомість вони не тільки стверджують, що наука і теїстичні переконання в цей час конфліктують, а й також кажуть, що наука і релігія майже завжди були в стані війни. Вони описують історичні відносини між наукою і релігією як такі, що характеризувалися суперечними твердженнями про реальність і конкурентними способами пізнання.
Цей розділ кидає виклик новоатеїстському наративові про історичний зв'язок між наукою і теїстичною вірою. Він робить це показуючи, як юдео-християнські ідеї зробили вирішальний внесок у піднесення сучасної науки.

Історія науки (За новими атеїстами)
Стандартна історія, висунута новими атеїстами та визначальнішими діячами так само, стверджує, що наука і релігійні вірування зазвичай перебували в прямій опозиції. Розгляньмо, наприклад, переглянутий «Космос» із тринадцяти серій, який вийшов в етер у 2014 році. У серіалі Ніл Деґрас Тайсон, науковий матеріаліст, якому не подобається ярлик «атеїст», приписує втрату віри в Бога протягом сімнадцятого століття тріумфові ньютонівської фізики. У третьому епізоді Тайсон дає детальний звіт про співпрацю між астрономом Едмонд Галеєм та Айзеком Ньютоном. Він розповідає, як ця співпраця привела до публікації Ньютонового шедевру «Принципів», в якому Ньютон розробив свою математично точну теорію гравітації. Тайсон стверджує, що застосовність Ньютонової теорії гравітації до рухів планетних тіл підірвали «потребу в майстерному годинникарі, щоб пояснити точність і красу Сонцевої системи».
Хоча Тайсон визнав, що Айзек Ньютон особисто вірив у Бога, назвавши його «боголюбивим чоловіком», він запевняв своїх глядачів, що Ньютонові релігійні переконання не сприяли розвиткові його наукових починань. Натомість він наполягав на тому, що Ньютонові релігійні студії «ніколи нікуди не привели» і це звернення Ньютона до Бога означало «зачинення дверей. Воно не привело до інших питань». Отже, за Тайсоном, наука Ньютона звільнила людей від віри в Бога, навіть якщо його віра в Бога перешкоджала його власному науковому прогресові. Тайсонове послання було зрозуміле: щоб робити хорошу науку, науковці мусять скинути кайдани релігії і прогрес наука уможливив те, що люди західної культури саме це й зробили.

Модель війни або конфлікту
Це уявлення про вічний і неминучий конфлікт між наукою та вірою виникло відносно недавно. Протягом першого року навчання в Кембриджі, професор Колін Расел (Colin Russell), тодішній президент Британського товариства історії науки і заслужений професор з історії науки в іншому британському університеті (Відкритому університеті), виступив з доповіддю перед широкою авдиторією про так звану тезу війни. Професор Расел пояснив, що сприйняття глибокого або природного конфлікту між наук та вірою – продукт історичного ревізіонізму кінця ХІХ століття. Дві такі роботи допомогли постати такому розумінню. Це «Історія конфлікту між релігією та наукою» (1874) Джона Вільяма Дрейпера (John William Draper) (рис. 1.4А) та «Історія війни науки з теологією в християнському світі» (1896) Ендрю Діксона Вайта (рис. 1.4Б). Ці книжки з’явилися безпосередньо після виходу книжки Дарвіна «Про походження видів» у 1859 р. Вони «сприяли враженню, що релігійні критики дарвінізму погрожували відродити інквізицію», як це висловив історик Едвард Ларсон. Дрейпер розглядав організовану релігію як пряму і екзистенційну загрозу розвиткові науки. Як він стверджував, «... Християнство і наука визнаються їхніми прихильниками як абсолютно несумісні; вони не можуть існувати разом; одне мусить поступитися іншому; людство має зробити свій вибір — воно не може мати обох».
Рисунок 1.4A. Рисунок 1.4Б. Джон Вільям Дрейпер і Ендрю Діксон Вайт, ревізіоністи-історики ХІХ ст. зображували науку і християнство як такі, що воюють одне з одним.
Інший історик науки, Джефрі Б. Расел (Jeffrey B. Russell), зауважує, що книжка Вайта мала «велике значення, бо вона... прямо заявила, що наука і релігія ворогують. Вона закріпила в освіченому розумі ідею про те, що «наука» виступає за свободу і прогрес проти забобонів і придушення «релігії». У своїй відзначеній Пулітцерівською премією історії судового процесу над Скоупсом (Мавпячий процес) «Літо для богів» Едвард Ларсон зазначає, що протягом десятиліть, які минули після публікації «Походження видів», ця «модель війни» науки та релігії «вкоренилася в загальноприйнятій ученості багатьох світських американців».
У своїй доповіді в Кембриджі та своїх пізніших творах Колін Расел скаржився на те, що ця модель взаємовідносин між наукою та релігією стала «глибоко вкорінена в культурі Заходу» і «виявилося, що її надзвичайно важко витіснити». Він записав, що «Теза Дрейпера – Вайта регулярно використовувалася в науково-популярній літературі, медіями та в кількох старіших історіях науки». Справді, хоча нові атеїсти стверджують, що просувають «нову» перспективу, їхній погляд на взаємозв’язок між наукою та вірою лише відлуння цієї історіографії кінця дев’ятнадцятого століття.

Інакше розуміння
Правду кажучи, хор істориків, філософів і соціологів науки двадцятого та двадцять першого століть розповідає істотно інакшу історію. Серед цих учених є Герберт Батерфілд (Herbert Butterfield), А. К. Кромбі (A. C. Crombie), Майкл Б. Фостер (Michael B. Foster), Лорен Айзлі (Loren Eiseley), Дейвід Ліндберґ (David Lindberg), Овен Ґінґеріч (Owen Gingerich), Реєр Гойкас (Reijer Hooykaas), Роберт Мертон (Robert Merton), П’єр Дюгем (Pierre Duhem), Колін Расел (Colin Russell), Алфред Норт Вайтгед (Alfred North Whitehead), Пітер Годжсон (Peter Hodgson), Іен Барбур (Ian Barbour), Крістофер Кайзер (Christopher Kaiser), Голмс Ролстон III (Holmes Rolston III), Стів Фулер (Steve Fuller), Пітер Гарісон (Peter Harrison), Родні Старк (Rodney Stark) і так далі. Хоча деякі наукові теорії протягом дев’ятнадцятого століття, зокрема ті, що стосуються біологічного походження та геологічної історії, здавалося, кидали виклик деяким традиційним теїстичним ідеям, ці історики відзначають, що віра в Бога — і особливо християнство — відігравала вирішальну роль у піднесенні сучасної науки протягом ХVІ–ХVІІ ст.
Безумовно, коли Дрейпер і Вайт написали, багато науковців помітили конфлікт між наукою і релігійними переконаннями, але це було не завжди так. Натомість майже всі історики науки сьогодні пропонують погляд з тоншими нюансами: вони стверджують, що хоча деякі науковці чи наукові теорії кидали виклик вірі в Бога в деякі періоди наукової історії, інші релігійні переконання насправді надихали науковий прогрес. Крім того, багато істориків науки показали, що віра в Бога служила як натхненням для науки, так і каркасом для пояснення наукових спостережень під час вирішального періоду, відомого як наукова революція (приблизно між 1500 і 1750 роками), коли сучасна наука вперше постала як систематична діяльність.

Піднесення теїстичної науки
Коли я був професором коледжу, то в складі команди з великого базового курсу західної цивілізації викладав історію науки та техніки. Коли я читав лекції про наукову революцію, мої студенти завжди дивувалися, дізнавшись, що так багато істориків і філософів науки тепер визначають юдео-християнські ідеї як вирішальні для початку сучасної науки. Я сам вперше зіткнувся з цією тезою на першому курсі аспірантури. Мене також здивувало те, що дисертація здавалася такою незаперечною серед моїх кембридзьких молодших викладачів, враховуючи атеїстичні чи агностичні схильності більшості персоналу катедри історії та філософії науки, де я навчався.
Один випадок особливо підкріпив моє уявлення про релігійну орієнтацію більшості викладачів. Після семінарів викладачі часто ішли до місцевого пабу для подальшого обговорення зі студентами. Якось один аспірант зі Сполучених Штатів, що, очевидно, відчував себе так само невпевнено в цьому новому оточенні, як і я, вирішив з гордістю показати, що він відкинув свої колишні релігійні переконання і тепер вважає себе атеїстом. Ця спроба заслужити прихильність у викладачів наразилася на несподівано зневажливу відповідь. Один із молодших, модних британських викладачів нашої катедри відповів: «Ну, звісно, ти атеїст, але чим ще ти цікавий?». Тоді я вирішив не демонструвати своїх власних метафізичних думок, бо сумнівався, що вони були б прийняті навіть так само, як мого однокурсника. Попри такі поширені схильності, багато істориків, соціологів і філософів науки, з якими я зустрічався (і яких читав), визнавали важливу роль, яку віра в Бога зіграла в науковій революції. І частково тому, що це допомогло відповісти на те, що можна назвати «Чому там? Чому тоді?» питаннями.

Х-фактор: перенесення в мисленні
Хемік та історик науки з Кембридзького університету Джозеф Нідгем (Joseph Needham) уперше сформулював «Чому там? Чому тоді?» питання у своїх дослідженнях наукової революції. Нідгем зауважив, що матеріальні потреби для ведення науки існували в багатьох добре розвинених культурах. Єгиптяни спорудили великі піраміди, палаци та похоронні пам’ятники. Китайці винайшли компас, друк і порох. Римляни будували великі дороги та акведуки. А в греків були великі філософи, деякі з них широко вивчали природу. Проте жодна з цих культур не розробила систематичних методів дослідження природи, які виникли в Західній Європі приблизно між 1500 і 1750 роками.
Рисунок 1.5. Пітер Годжсон, оксфордський фізик та історик науки.
Подібне спостереження зробив нині покійний оксфордський фізик та історик науки Пітер Е. Годжсон (рис. 1.5). Багато цивілізацій мали складні матеріальні культури, або те, що Годжсон називає «матеріальними потребами для розвитку науки». Як пояснив Годжсон,

Якщо подумати про те, що потрібно для життєздатного народження науки, то побачимо насамперед, що їй потрібне досить розвинене суспільство, щоб деякі з його членів могли проводити більшу частину свого часу, просто думаючи про світ, без постійної стурбованості знаходженням наступної їжі. Для цього потрібна якась проста технологія, щоб можна було сконструювати необхідний для експериментів апарат. Також має бути система запису, щоб результати можна було записувати та надсилати іншим науковцям, і математичний запис для числових результатів вимірювань. Це можна назвати матеріальними потребами науки.

А що багато культур мало ці потреби, Нідгем і Годжсон зацікавилися, чому сучасна наука так раптово виникла в Європі протягом досить вузького періоду часу і чому ці інші культури не розвинули нічого подібного до західної науки з її формальними методами вивчення природи. Чому люди почали розкривати таємниці природи таким революційним і систематичним способом у Західній Європі протягом шістнадцятого та сімнадцятого століть?
Нідгем, Годжсон та багато інших істориків, наприклад Герберт Батерфілд та Іен Барбур, визначають забраклий «фактор Х» у сфері ідей. Вони вказують на юдео-християнські ідеї, поширені в Європі до XVI–XVII століть. Барбур стверджує, що «наука в її сучасній формі» виникла «лише в західній цивілізації, серед усіх культур світу», бо лише християнський Захід мав необхідні «інтелектуальні передумови, що лежали в основі піднесення науки». Як пояснив Батерфілд, колишній професор сучасної історії в Кембридзькому університеті, «Було надзвичайно важко втекти від [попередньої] арістотелівської доктрини, просто уважніше спостерігаючи за речами... Це вимагало інакшого типу мислення, перенесення в свідомість самого науковця».

Розрив з грецькою думкою
Ці історики виявили, що повторне підтвердження юдео-християнського вчення про створення під час католицького пізнього Середньовіччя та протестантської Реформації забезпечило необхідне перенесення. Це була зміна, яка привела до розриву з грецьким мисленням, яке раніше обмежувало розвиток науки.
Потреба такого розриву мене збентежила, коли я вперше про це дізнався. Греки – герої західної інтелектуальної традиції. Їхнє «раціоналістичне кредо» — «Світ впорядкований, пізнаваний і найкраще пізнаний людським розумом», як це сформулювала фізик Лоїс Кіфабер (Lois Kieffaber), — зробило їх великим взірцем міркування в стародавньому світі.
Однак багато грецьких припущень мали тенденцію перешкоджати розвиткові строго емпіричного та спостереженнєвого підходу до природи. Хоча грецькі, єврейські та християнські філософи всі погоджувалися щодо раціональності природи, деякі грецькі ідеї спонукали до безплідного крісла філософствування, не обмеженого реальними спостереженнями.
Хоча грецькі філософи вважали, що природа відображає порядок, що лежить в основі, вони, втім, вірили, що цей порядок випливає з внутрішнього самосущого логічного принципу, званого логосом, а не з розуму чи божественної істоти з волею. З цієї причини багато грецьких мислителів припускали, що вони можуть виснувати про те, як природа має поводитися, з перших принципів, ґрунтуючись лише на поверхових спостереженнях за природними явищами або взагалі без реального спостереження за природою. В астрономії, наприклад, Арістотель (IV ст. до н. е.) і Птолемей (II ст. н. е.) обидва припускали, що планети повинні рухатися коловими орбітами. Чому? Тому що, згідно з грецькою космологією, планети рухалися в «найсуттєвішому» царстві кристалічних сфер, небесному царстві, в якому була можлива лише досконалість. А що, висновували вони, найдосконалішою формою руху була колова, планети повинні рухатися коловими орбітами. Що може бути логічнішим? Як пояснив історик науки Реєр Гойкас, коли середньовічні арістотеліанці казали, що «все відбувалося відповідно до природи, це означало, що вони дотримувалися моделі, яка здавалася раціональною для людського розуму, і яку відкрив Арістотель».
Це переоцінення чистого розуму і опора на логічну необхідність виявлялися іншими способами. Після повторного відкриття творів Арістотеля на Заході в одинадцятому столітті християнські богослови прагнули синтезувати свої богословські переконання з найкращими класичними знаннями. Вони часто переймали грецькі припущення про те, як має виглядати природа. Посилаючись на міркування про логічну необхідність — і часто на авторитет Арістотеля — деякі середньовічні теологи та філософи стверджували, що Всесвіт має бути вічним; що Бог не міг створити нових видів; що Бог не міг створити більше ніж одну планетну систему; що Бог міг не робити порожнього простору; що Бог не міг надати планетам неколові орбіти; та багато інших подібних пропозицій.

Випадковість природи
Щоб наука розвивалася, натурфілософам, чи науковцям, як ми їх називаємо сьогодні, потрібно було розробити емпіричніший підхід, заснований на доказах. Це сталося задовго до наукової революції через зміну уявлень про джерело порядку у фізичному світі. 1277 року Етьєн Темп'є (Etienne Tempier), єпископ Парижу, пишучи за підтримки Папи Івана XXI, засудив «несесаріанську теологію» [несесаріанець (necessarian) – особа, яка вважає, що поведінка людини диктується силою обставин (на відміну від свобідної волі. – Прим. перекл.] і 219 окремих тез, на які вплинула грецька філософія, про те, що Бог міг або не міг зробити. До указу 1277 р. християнські теологи та філософи, зокрема з впливового Паризького університету, часто припускали, що природа повинна відповідати очевидним, здавалося б, логічним принципам, приклад яких – Арістотелеві космологічні, фізичні чи біологічні теорії.
Юдео-християнська — насправді біблійна — вчення про створення допомогла звільнити західну науку від такого невідповідного мислення, стверджуючи, що природа залежить від волі раціонального Бога. Подібно до грецьких філософів, науковці раннього Нового часу вважали, що природа демонструє порядок, що лежить в основі. Однак вони вважали, що цей природний порядок був закладений у природу проєктувальним розумом з волею — розумом і волею юдео-християнського Бога. З цієї причини вони вважали, що порядок у природі – продукт не логічної необхідності, а раціонального зважування та вибору, що шотландський теолог Томас Торенс (Thomas Torrance) називає «випадковою раціональністю». Через підтвердження вчення про створення та найвищу владу і свободу Бога творити так, як Бог вважає за потрібне, указ Темп’єра 1277 р. підкреслював цей принцип.
Це переставлення в мисленні привело до інакшого підходу до вивчення природи протягом століть після указу Темп’є. Подібно до того, як існує багато способів намалювати картину, створити годинник чи впорядкувати книги в бібліотеці, існує багато способів спроєктувати та організувати всесвіт. А що його вибрав раціональний розум, то порядок у природі міг бути інакшим. Отже, натурфілософи не могли просто вивести порядок природи з логічних першооснов; їм потрібно було уважно й систематично спостерігати за природою. Як пояснив Роберт Бойл, одна з найважливіших постатей наукової революції та засновник сучасної хемії, робота натурфілософа полягала не в тому, щоб запитати, що Бог мав зробити, а що Бог насправді зробив. Бойл стверджував, що Божа свобода вимагала емпіричного та спостереженнєвого підходу, а не лише дедуктивного. Науковцям потрібно було шукати й з’ясовувати. Як пояснює історик науки Іен Барбур, «вчення про створення передбачає, що деталі природи можна пізнати, лише спостерігаючи за ними».

Зрозумілість природи
Ба більше, через те що природа була спроєктована тим самим раціональним розумом, який спроєктував людський розум, ранньомодерні науковці (або, знову ж таки, «натурфілософи»), які почали досліджувати природу, також припускали, що природа зрозуміла. Її можна було зрозуміти людським розумом. Засновники сучасної науки припускали, що якщо вони уважно вивчатимуть природу, вона відкриє свої таємниці. Їхня впевненість у цьому припущенні ґрунтувалася як на грецькій, так і на юдео-християнській ідеї, що Всесвіт є впорядкована система — космос, а не хаос. Як стверджував британський філософ Алфред Норт Вайтгед: «Живої науки не може бути, якщо немає широкого інстинктивного переконання в існуванні Порядку Речей. І, зокрема, Порядку Природи». Вайтгед, зокрема, пояснював це переконання поміж засновників сучасної науки «середньовічним наполяганням на раціональності Бога».
Інші вчені посилили це спостереження. Вони наполягають на тому, що сучасна наука була, зокрема, натхненна переконанням, що Всесвіт – продукт раціонального розуму, який спроєктував Всесвіт, щоб він був зрозумілий, і який також спроєктував людський розум, щоб зрозуміти його. Як зазначає історик і філософ науки Стів Фулер, західна наука ґрунтується на «вірі в те, що природний порядок – продукт єдиного розуму, від якого походить наш власний розум». Філософ Голмз Ролстон III викладає суть так: «Це був монотеїзм, який започаткував появу фізичної науки, бо передбачав світ зрозумілий, священний, але звільнений від чар, світ із планом, який тому був відкритий для пошуків науковців. Великі піонери фізики — Ньютон, Галілей, Кеплер, Коперник — вірили, що вони покликані знайти докази Бога у фізичному світі». Астроном Йоган Кеплер (1571–1630) (рис. 1.6), наприклад, проголосив, що «Бог хотів, щоб ми розпізнали» природні закони, і що Бог зробив це можливим, «створивши нас за своїм образом, щоб ми могли поділяти Його власні думки».
Рисунок 1.6. Астроном сімнадцятого століття Йоган Кеплер, чия віра додала йому впевненості в зрозумілості Всесвіту.
Отже, припущення, що Всесвіт створив раціональний розум з волею, породило дві ідеї — випадковість і зрозумілість, — які, своєю чергою, дали потужний поштовх до вивчення природи з упевненістю, що таке дослідження дасть розуміння.

Помильність людських міркувань
Ще одна біблійна ідея вплинула на розвиток спостереженнєвого та експериментального підходу. Навіть коли науковці шістнадцятого та сімнадцятого століть розглядали людський розум як дар раціонального Бога, ці самі науковці, багато в чому під впливом протестантської Реформації та ідей отців церкви, повернених під час пізнього Середньовіччя, також усвідомили помильність людей і, отже, помильність уявлень людини про природу. Як пояснює Стів Фулер,

Дослідження в галузі історії та філософії науки свідчать, що дві біблійні ідеї мали вирішальне значення для розвитку науки, й обидві можна віднести до читання книги Буття, наданого Авґустином, отцем ранньої церкви, чию роботу стали дедалі більше вивчати в пізнє Середньовіччя і особливо Реформацію. Авґустин зафіксував обидві ідеї у двох латинських висловах, які, на перший погляд, протистояли один одному: imago dei і peccatum originis. Перший говорить, що люди унікальні як вид, бо ми створені за образом і подобою Бога, а другий каже, що всі люди народжуються, успадкувавши Адамову помилку, «первородний гріх».

Далі Фулер стверджує, що «як тільки християни почали читати Біблію для себе», як це сталося з доступністю друкованих книг від п’ятнадцятого століття, «вони також дібрали ці ідеї як важливі в тому, як вони означували їхні стосунки з Богом». Це біблійне розуміння людської природи «поширилося на те, як вони займалися наукою».
Такий нюансований погляд на людську природу означав, з одного боку, що люди можуть осягнути роботу природного світу, але, з іншого – вони були вразливі до самообману, польотів фантазії та передчасного стрибання до висновків. Цей комплексний погляд на розум, який підтверджував як його здатність, так і помильність, вселив упевненість у тому, що проєкт і порядок природи можна було б зрозуміти, якби науковці ретельно вивчали світ природи, але також викликав обережність щодо довіри людській інтуїції, припущенням і гіпотезам, якщо вони не були ретельно перевірені експериментом і спостереженнями. Крім того, як зазначив австралійський історик науки Пітер Гарісон, поновлення наголосу під час протестантської Реформації на вченні про перворідний гріх людства, а також гріховного стану природи означало, що вчені не повинні сприймати свої початкові спостереження за природою за щиру монету. Натомість вони повинні «допитувати» природу, використовуючи систематичні експериментальні методи.
Цей погляд на людський розум вплинув на науку аж до наших днів. Методи перевірки гіпотез, що розробили такі діячі, як Френсіс Бейкон (Francis Bacon) у сімнадцятому столітті та Вільям Вевел (William Whewell) – у дев’ятнадцятому, передбачали як здатність, так і помильність людського розуму. Як зазначає Фулер: «Ця сприйнятливість перенесена в сучасну світську епоху, як, мабуть, найкраще проілюструвала в наші дні робота Карла Попера... метод «припущень і спростувань», що сильніша, то краща в обох випадках. Ми повинні прагнути зрозуміти всю природу, висуваючи сміливі гіпотези (щось, на що ми здатні завдяки imago dei), але очікувати й визнавати помилку (щось, до чого ми схильні через peccatum originis) щоразу, коли ми втрачаємо світло доказів».
Насправді можна знайти докази цієї важливості звіряти людське розуміння та інтуїцію з емпіричними доказами, що сягає далі, у пізнє Середньовіччя. Ще в тринадцятому столітті оксфордський теолог і філософ Роберт Ґросетест (Robert Grosseteste) разом зі своїм відомим учнем Роджером Бейконом (Roger Bacon) розробили наукові методи висновування, такі як метод «розкладання та складання» та методи перевірки причинових гіпотез, таких як «перевіряння та спростування». Останній дуже скидався на сучасний науковий метод «ізоляції змінних». Ці методи відображали як ранній інтерес до систематичного вивчення природних явищ, так і визнання меж людського розуму без допомоги спостережень за світом. Сьогодні науковці використовують обидва ці методи перевірки гіпотез. Відповідно, видатний історик науки Оксфордського університету Алістер К. Кромбі називає Ґросетеста «справжнім засновником традиції наукової думки в середньовічному Оксфорді і в певному сенсі сучасної англійської інтелектуальної традиції». Ґросетест також був одним із тих теологів, що допомогли відновити і знову наголосити на вченні про створення в період пізнього Середньовіччя. Він читав лекції про численні біблійні книги і особливо про книгу Буття.

Окамове лезо
Іншим теологом ХІІІ ст., який зробив внесок у розвиток наукового методу, був Вільям Окам (рис. 1.7). Сьогодні він найвідоміший своїм знаменитим «лезом» — методологічним принципом, який заохочує науковців уникати множення непотрібних пояснювальних сутностей і, в цьому сенсі, віддавати перевагу простішим гіпотезам. Вільям Окам також наголошував на випадковості творення та його залежності від волі Бога, його творця. Окамове лезо та його знаменита сентенція — «Ніколи не постулюйте множинність [багато пояснювальних сутностей] без потреби» — допомогли звільнити науку від апелювання до того, що філософи-схоласти називали арістотелівськими «субстанціальними формами».

Рисунок 1.7. Вільям Окам, теолог тринадцятого століття, який застерігав від множення теоретичних сутностей і наголошував на «випадковості» творення.

За Арістотелем, усі об’єкти – приклад чотирьох різних типів причин: матеріальної, формальної, дієвої та цільової. Матеріальна причина об’єкта — це матеріальна субстанція або речовина, з якої об’єкт зроблений — у випадку стільця, деревина. Формальна причина становить або форму, яку сутність ілюструє, наприклад форму стільця, або ідею, яка створила цю форму, план у свідомості проєктувальника стільця. Дієва причина – засоби, за допомогою яких був виготовлений об'єкт, виробничий процес, який виготовив крісло. І цільова причина становить мету, для якої створена сутність — у випадку стільця, надання місця для сидіння.
Хоча ця схема добре застосовувалася для аналізу окремих об’єктів, створених людськими агентами, вона не так легко застосовувалася до розуміння закономірностей або причинно-наслідкових патернів, що спостерігаються в природі. Натомість спроби описати такі повторювані явища з посиланням на формальні та цільові причини часто приводили до сміховинних порожніх чи колових пояснень, особливо у фізиці та хемії. Отже, коли схоласти помічали, що хліб завжди живить, або що певні ліки покращують стан, або що опіум постійно присипляє людей, вони посилалися на абстрактну «формальну причину» чи «чесноту» (virtue), щоб пояснити це явище. Ця практика часто перетворювалася на просто приписування причинових сил назві розглядуваного ефекту. Наприклад, середньовічні схоласти пояснювали б здатність хліба живити, посилаючись на його «живильну чесноту», здатність ліків полегшувати дискомфорт, посилаючись на його «цілющу чесноту», або здатність опію викликати сон, посилаючись на його «снодійну чесноту».
Окам ставився до існування таких «чеснот» або формальних причин (а також універсалій, таких як платонівські форми) зі скептицизмом. Він припустив, що вони представляють лише імена чи поняття в людському розумі, а не фактичні сутності в реальності. Він використав своє лезо, щоб усунути звернення до таких пояснювальних сутностей, відчиняючи двері для простіших чи принаймні зрозуміліших пояснень.
Скептицизм Окама щодо існування схоластичних субстанційних форм також відображав його віру в помильність людських міркувань і марнославство людської уяви. І те й інше, на його думку, необхідно перевіряти через спостереження і застосування розумних методологічних принципів, таких як його принцип економії/ощадності (тобто його «леза»). Ця думка виникла з глибоких теологічних переконань. Принцип економії Окама випливав з його переконання в тому, що в основі лежить Богом даний порядок і елегантність природних явищ. Його наголос на необхідності звіряти гіпотези з досвідом відображав його «теологічний волюнтаризм», розуміння того, що природний світ зобов’язаний своїм упорядкованим скупченням вільному виборові розумного творця, який міг би створити природу інакше. Отже, у власному формулюванні принципу економії він висловив як важливість досвіду (а також розуму), так і свої фундаментальні богословські переконання. Як він сказав: «Бо нічого не слід стверджувати без наведеної причини, якщо це не самоочевидно, відомо через досвід чи доведений авторитет Священного Письма».

Оцінення моделі війни
Я розпочав свою роботу в аспірантурі з історії та філософії науки задовго до того, як на сцені з’явилися нові атеїсти. 1986 року, мого першого року в Кембриджі, Річард Докінз щойно опублікував «Сліпого годинникаря», свій популярний трактат, який пояснює, як сучасна неодарвіністська теорія може пояснити «видимість проєкту» в біологічних системах, не звертаючись до фактичного проєктувального розуму. Пізніше в таких книжках, як «Річка з Едему» (1995) і «Делюзія щодо Бога» (2006), Докінз спирався на цей аргумент, щоб припустити, що брак доказів стосовно проєктувального розуму в історії життя зробило гіпотезу Бога непотрібною (і навіть делізійною).
У цих книжках стверджувалося, що атеїзм (або науковий матеріалізм) надає краще загальне метафізичне пояснення картини світу, виявленої наукою, з двох причин. По-перше, Докінз стверджував, як я зазначав раніше, що Всесвіт «володіє саме тими властивостями, яких нам слід очікувати, якщо в основі його немає ні проєкту, ні мети», а є лише «сліпа, безжалісна байдужість». По-друге, через те що, на його думку, ні життя, ні Всесвіт не виявили ніяких доказів реального (на відміну від видимого) проєкту, атеїзм чи матеріалізм надали «ощадніше» пояснення світу. Якщо у Всесвіті не було ніяких доказів фактичного проєкту, а отже ніяких доказів проєкту Бога, навіщо продовжувати вірити в таку істоту?
Наприкінці 1980-х років агресивна атеїстична полеміка та історіографія ще не стали основним елементом нашої культури. Однак ідея, що наука і релігія тривалий час ворогували, вже глибоко проникла в наукове мислення, а також популярну культуру та припущення багатьох у медіях. Отже, протягом перших кількох місяців у Кембриджі, коли я читав багатьох істориків науки, які сумнівалися в моделі війни, я все ще думав, чи вони ревізіоністи. Можливо, сучасні історики помилилися. Можливо, Дрейпер і Вайт, і популярні представники науки (наприклад, популярний тоді Карл Саґан) мали рацію. Я вирішив глибше розібратися в питанні історичного зв’язку між наукою та теїстичною вірою, читаючи для себе праці засновників сучасної науки.

[Andriy]

ХІХ ст
між астроном
теорії гравітації до рухи
пілкріпив

[Кувалда]

поправив. дякую

[Кувалда]

2
Три метафори і створення наукової картини світу
Під час мого першого року навчання в аспірантурі з історії та філософії науки я зіткнувся з роботами численних істориків науки, які стверджували, що юдео-християнські припущення вплинули на піднесення сучасної науки. Моя програма в Кембриджі вимагала від студентів написання кількох довгих есе під науковим керуванням викладачів, перш ніж розпочинати роботу над довшою магістерською дисертацією, яка, у разі схвалення, могла б привести до прийняття на програму PhD. Я вибрав три теми, які глибше досліджують ідеологічні джерела сучасної науки. Мої дослідження охоплювали книжки істориків науки про ідеологічний вплив на науковців раннього Нового часу, а також першоджерела, праці самих цих науковців. У цьому процесі я неодноразово стикався з трьома метафоричними способами опису природи та її стосунку до Бога. Знову й знову науковці, що писали під час наукової революції, а також філософи й теологи, що писали в століття, що передували їй, порівнювали природу з книгою, годинником чи керований законами світ/царина (law-governed realm) (рис. 2.1).
Пізніше, коли викладав, я виділяв ці три метафори. Щоб показати важливість юдео-християнських уявлень про Бога та природу для піднесення сучасної науки, я описував, що науковці під час наукової революції мали на увазі під цими трьома фігурами мови, чому кожна з них відображала юдео-християнський світогляд і як кожна, своєю чергою, натхненна чи спрямовувана науковим дослідженням.

Рисунок 2.1. Три метафори, використані для опису природи під час наукової революції: Книга. Годинник. Керований законами світ/царина.

Книга природи

На початку християнської ери богослови почали називати природу книгою, яку вони порівнювали з Біблією за її здатність розкривати властивості Бога. Так само як книга Святого Письма розповідала про Божий характер і план, так само книга природи відкривала Божу силу і мудрість. Ще в третьому столітті християнський чернець Антоній Великий називав «створену природу» «книгою», що завжди була в його «розпорядженні», коли він хотів «читати Божі слова». Інший отець ранньої церкви, Василій Великий, так само стверджував: «Ми були створені за образом і подобою нашого Творця, наділені розумом і здоровим глуздом, щоб наша природа була повна і ми могли пізнати Бога. Так, безперервно споглядаючи красу творінь, через них, наче вони букви й слова, ми могли читати Божу мудрість і провидіння над усіма речами». Інші впливові християнські теологи, зокрема Авґустин, Максим Сповідник, а пізніше Тома Аквінський, регулярно використовували метафору двох книг.
Ба більше, тексти Святого Письма, такі як Псалом 19 у Старому Заповіті та Римлянам 1 у Новому Заповіті, здавалося, підтримують це поширене використання. Псалом 19 стверджує, що «Небо звіщає про Божую славу» і навіть що «Оповіщує день дневі слово». У Посланні до Римлян 1 св. Павло стверджує, що «Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме».
Із підтвердженням вчення про створення під час пізнього Середньовіччя та Реформації ці уривки про виявний характер створеного порядку набули нового значення. Засновники сучасних наукових дисциплін цитували б їх як натхнення для систематичного вивчення природи. Джон Рей, провідний біолог сімнадцятого століття, опублікував велике двотомове дослідження «Премудрість Бога, що проявляється у твореннях» (The Wisdom of God Manifested in the Works of the Creation), назва якого чітко покликається на щойно процитований уривок з Послання до Римлян (рис. 2.2). Роберт Бойл (рис. 2.3) не лише називав природу «книгою», але й зайшов так далеко, що стверджував, що «вивчення Книги природи – одна з цілей встановлення суботи». Іншими словами, Бог встановив суботу частково тому, щоб створити час і дозвілля для наукового розгляду Божих творінь. Він також пояснив в есе під назвою «Про вивчення книги природи», що його суботні переконання, втім, уможливлювали вивчення природи як акту богослужіння навіть у неділю. Як він висловив це: «Я не соромлюся (коли слушна нагода сприяє) витратити трохи на вивчення Книги творінь, або навчаючи себе теорії природи, або пробуючи ті експерименти, які можуть покращити моє знайомство з нею».

Рисунок 2.2. Титульний аркуш книжки біолога Джона Рея 1692 року.

Розгляд світу природи як книги, що розкриває характер і природу Бога, забезпечило теологічне натхнення для формального вивчення світу природи. Це також зміцнювало переконання в зрозумілості природи, бо означало, що божественний автор не тільки говорить через книгу природи, а й що чоловіки і жінки, створені за його образом і наділені його раціональністю, в змозі читати і розуміти її. Метафора «Книги природи» також передбачала законність наукових зусиль, бо вона стверджувала, що природа – вторинне джерело авторитетного одкровення про характер і мудрість творця. Це припускало, що науковці можуть вивчати природу та пізнавати її таємниці без необхідності консультуватися з теологами щодо того, чи пройшли їхні висновки теологічну перевірку.
Однак, через те що природа і Писання вийшли з одного і того ж джерела, а саме Бога, науковці раннього Нового часу припускали, що обидва джерела одкровення врешті будуть узгоджуватися або в збіжному, або доповняльному свідченні. Наприклад, Бойл ніколи не розглядав можливість того, що вивчення природи підірве віру в Бога, а натомість вважав відданість вивченню природи, як і відданість вивченню Писання, «актом благочестя», особливо через те, що він вважав, що Бог бажає «щоб Його діяння розглядали та помічали».

Годинниковий механізм природи

Провідні натурфілософи під час наукової революції зазвичай використовували іншу метафору. Вони часто називали природу годинником або, загальніше, машиною. Ця метафора – також пов’язана з Робертом Бойлом, а також Ніколем Оресмом (Nicole Oresme), філософом і науковцем Паризького університету чотирнадцятого століття – передбачала як випадковість, так і зрозумілість природи. Вона означала випадковість природи, бо хороший майстер може зробити багато різних видів годинникового механізму для досягнення однієї мети; вона означала зрозумілість природи, бо, як годинники у великих середньовічних вежах, годинникові механізми природи розробив раціональний агент/діяч, завдяки чому можна було вирізнити механізми, від яких залежить впорядковане з’єднання природи. Як описував природу Бойл, «Це подібно до рідкісного Годинника, такого як, можливо, у Страсбурзі, де все так уміло продумано, як у Двигуна раз налаштованого на Рух, усе відбувається відповідно до першого проєкту Майстра».

Рисунок 2.3. Хемік і філософ-механіцист сімнадцятого століття Роберт Бойл, який порівнював природу з годинником і книгою, метафори, які передбачали її божественне походження.

Ця метафора справила значний вплив на те, як натурфілософи ставилися до свого завдання. Багато хто, зокрема Бойл, називав себе філософом-механіцистом і, роблячи це, явно порушував арістотелівську схоластичну практику пояснення природних явищ, покликаючись на невідчутні і, на думку Бойла, нерозбірливі субстанційні форми (чи формальні причини, чи «чесноти»). Бойл та інші філософи-механіцисти відкидали «гру в найменування», описану в попередньому розділі, і натомість наполягали на пошуку конкретних фізичних механізмів – матеріальних взаємодій між корпускулами матерії чи матеріальними структурами – як пояснення закономірностей природи.
Сам Бойл робив це у своїй роботі, вивчаючи властивості повітря, висуваючи різні механізми взаємодії між «корпускулами повітря», щоб пояснити його пружинувату поведінку під час стиснення. (Термін «корпускули» позначав дрібні частинки, яких вважали найфундаментальнішими складниками світла або матеріальної субстанції.) Своїм знаменитим газовим законом він також описав взаємозв’язки між тиском, об’ємом і температурою повітря. Окрім відкидання апеляцій до субстанційних форм, Бойл не заохочував звертатися до прямої та виняткової діяльності Бога, щоб пояснити природні закономірності. Він робив це, бо вважав, що такі заклики підривають спробу зрозуміти дану Богом причинову силу природних сутностей і, отже, істинне, хоча б наближене, причинове пояснення закономірностей природи. У тому ж уривку, в якому він порівняв Бога з майстром великого годинника, він також пояснив, що його метафора означала, що Богу не потрібно діяти дискретно або спеціально багато разів, щоб зберегти свій оригінальний проєкт робочим. Отже, стверджував він, різні природні та живі системи, які вочевиднюють проєкт, «не потребують, подібно до ляльок, особливого втручання Майстра чи будь-якого Розумного Агента, яке він застосовує, а виконують свої функції в окремих випадках завдяки загальному і первісному винаходові всього двигуна».
Хоча Бойл відкидав звернення до формальних причин і дискретних, і виняткових божественних дій, щоб пояснити регулярні рухи або з’єднання природи, він явно покликався на цілеспрямовану чи розумну діяльність Бога, щоб пояснити первісну конструкцію Всесвіту, механізми, які зробили можливими закономірності й особливо різноманітні істоти живого світу. Справді, як зазначив історик науки Едвард Дейвіс, Бойл розробив кілька проєктних аргументів/аргументів щодо проєкту (design argument), щоб пояснити походження тварин, «тканини Всесвіту» та «першого формування Всесвіту».
Наприклад, в есе на тему «Кінцеві цілі» він стверджував: «Мудрий автор природи так чудово сконструював Всесвіт: що чіткіше й особливіше ми бачимо, які відповідні засоби для досягнення цілей» через них, то ясніше ми розрізняємо дивовижну мудрість Всезнавчого Автора речей; про якого пророк [Ісая] щиро сказав, що «чудова порада Його, і велика премудрість Його». Отже, він відкинув «таку сліпу причину, як випадок» як пояснення і для впорядкованого з’єднання природи, так і для вишуканих структур, що проявляються в живих істотах.
Як Бойлове відстоювання проєктного аргументу, так і його наполягання на пошуку механістичних пояснень цих процесів відображали вплив метафори годинникового механізму. Метафора означала, що регулярне функціонування природи можна пояснити, покликаючись на взаємодію матеріальних частин (або механізмів) систем, які божественний годинникар створив у природі. Це також означало, що просто називати ці частини та стверджувати, що вони результат субстанційної форми чи чесноти з такою ж назвою, не дає жодного додаткового розуміння того, як ці речі працюють. Неодноразово покликаючись на дію Бога, щоб пояснити, як зазвичай працює годинник, не можна глибше зрозуміти безпосередні причини закономірностей годинникового механізму природи. Водночас метафора годинникового механізму означала, що система Всесвіту як цілого, а також окремі живі системи зобов’язані своїм походженням акту проєктувального розуму, Бойлевого великого божественного майстра.
Едвард Дейвіс добре підсумовує методологічний підхід Бойла: «Ретельно шукайте фізичні причини речей, бо саме так робиться наука; але водночас [усвідомлюйте, що] проєкт іноді проявляється в усій винахідливості, яку вивчаєте». Дейвіс розповідає про свій власний досвід здобуття доступу до оригінального рукопису Бойла в архівах Королівського товариства в Лондоні, та «приголомшений» подібністю між одним із Бойлових проєктних аргументів, висунутим у сімнадцятому столітті, та пізнішим і відомішим проєктним аргументом Вільяма Пейлі в дев’ятнадцятому столітті.
Я мав такий самий досвід під час свого першого року навчання в аспірантурі, коли прочитав той самий уривок в іншому джерелі. Пейлі, як відомо, попросив своїх читачів уявити, як вони натрапляють на годинник на пустищі й дивуються, «як годинник опинився в цьому місці». У такому разі Пейлі вважав, що будь-який розумний спостерігач зробив би висновок, що годинника створив розумний агент. Подібно він стверджував: «Кожна ознака винахідливості, кожен прояв проєкту, який існував у годиннику, існує у творах природи».
Тепер ось подібний уривок з Бойла: «Якби індієць або китаєць знайшов годинника, викинутого на берег, у якійсь скрині якогось затонулого європейського судна; то спостерігаючи за його рухами та зовнішнім виглядом, він швидко дійшов би висновку, що його зробила якась розумна і вправна Істота». Очевидно, Бойл не лише припускав зрозумілість природи; а також думав, що він спостерігав у природі докази розумного проєктувальника. Справді, Дейвіс заходить так далеко, що називає Бойла батьком сучасної теорії розумного проєкту.

Закони природи

Натурфілософи під час наукової революції часто використовували іншу метафору, щоб характеризувати функціонування природи. Багато людей почали характеризувати світ природи як керовану законами царину і прагнули відкрити те, що вони називали «законами природи». Ця метафора частково виражала ідею, неявну в обговорюваній раніше. Через те що багато натурфілософів вважало, що природу можна охарактеризувати як свого роду божественний годинниковий механізм, вони очікували спостерігати регулярність у функціонуванні природи. Аналогія Бойла, уподібнивши до Бога вмілого годинникаря, виражала загальне благоговіння як перед винахідливістю, так і перед регулярністю божественної діяльності, яка проявляється у світі природи. Філософи-механіцисти відзначали регулярні з’єднання природи як наслідок геніального Божого проєкту різноманітних механістичних процесів.
Наприклад, вони вважали, що передбачувані зв’язки між температурою, тиском і об’ємом газів, описувані Бойловим законом, фундаментальніше випливають із механістичних взаємодій «корпускул повітря» та їхніх Богом даних властивостей. Для них регулярність природних явищ випливала з первісного проєкту механізмів, які зробили ці явища можливими – так само як регулярний рух стрілок годинника випливає з проєкту, що лежить в основі, розташування гвинтів і пружин.
Однак багато натурфілософів також уявляли закони природи як пряміше вираження Божого впорядкованого керування. Для них метафора «законів природи» виражала юдео-християнське розуміння зв’язку природи з Богом, божественним законодавцем чи регулятором, який підтримував існування світу природи та забезпечував його впорядковане функціонування. Отже, багато основоположників ранньомодерної науки пояснювали регулярність природи не лише первісним Божим проєктом світу природи, а й постійним упорядкованим наглядом Бога за ним. Як пояснив історик науки Оксфордського університету Джон Гедлі Брук: «Для Ньютона, як і для Бойла та Декарта, закони природи існували лише тому, що був [Божественний] Законодавець».
Численні історики та філософи науки, а також деякі самі науковці встановили цей зв'язок. Деякі навіть визначили єврейську Біблію як первинне джерело метафори. Як стверджував лавреат Нобелівської премії та хемік Каліфорнійського університету в Берклі Мелвін Калвін (Melvin Calvin), поняття «порядок природи» було «відкрите 2000 або 3000 років тому і вперше в Західному світі оголошене стародавніми євреями». Калвін зазначає, що монотеїстичний світогляд стародавніх євреїв давав підставу очікувати єдиного цілісного порядку в природі і, отже, єдиного, універсально застосовного набору законів, що керують світом природи.
Навпаки, через те що анімісти, політеїсти та пантеїсти стверджували існування багатьох духів чи богів, кожен з яких, можливо, взаємодіє з природою по-різному, у них не було підстав думати, що природні явища виявлятимуть одноманітність і порядок. Стародавні євреї, з іншого боку, як сказав Калвін, думали, що «Всесвіт керований єдиним Богом, а не продукт примх багатьох богів, кожен з яких керує своєю власною сферою діяльності за своїми власними законами. Калвін, як і багато істориків та філософів науки, визначив цю віру в монотеїстичного Бога, що любить порядок, як «історичну основу сучасної науки».
Під час навчання один з моїх наукових керівників спрямував мене до визначної статті історика науки Едґара Зільзеля (Edgar Zilsel) «Генеза концепції фізичного права» (The Genesis of the Concept of Physical Law). У ній Зільзель стверджує, що концепція законів природи виражає «юридичну метафору» теологічного походження. Він показує, що першими людьми, які уявляли природу як систему, керовану ззовні, були – насправді – стародавні євреї. Зільзель зазначає. що різні уривки з Біблії – із книги Йова, Приповістей, Псалмів і навіть різних пророчих книг – натякали на те, що Бог видав «закони» чи «укази», які встановлюють «межі» діапазону можливих природних явищ.
У цих книгах Біблії використовується єврейське слово хок, яке по-різному перекладається як «закон», «указ» або «заповідь», слово, яке часто використовується для опису категорії Божих заповідей для людей. Зільзель зазначає, що Біблія також використовує цей термін, щоб описати обмеження, які Бог наклав на потенційний хаос матеріального світу. Наприклад, книга Йова описує Бога як того, що встановлює точну силу вітру. Інші уривки Йова та книги Єремії описують, як Бог встановлює межі рухів та протяжності моря. Як пояснює Зільзель, «Чітко мається на увазі ідея, що море, до якого звернено божественний наказ, бажає чинити опір, але, бувши занадто слабким, змушене схилятися перед верховною силою Господа». Він стверджує, що ці біблійні уривки, як і ідея єдиного всемогутнього і всезнавчого божества, що панує над природою, «безсумнівно, рішуче сприяли формуванню» сучасної концепції «законів природи протягом сімнадцятого століття».
На протилежність цьому, зазначає Зільзель, давньогрецькі чи римські філософи, зокрема ті, хто цікавився природою, рідко використовували терміни «закони природи» або «природний закон». Як він пояснює, «У період софістів терміни «закон» і «природа»... стали навіть протилежностями [з терміном] «закон», що позначає [як водиться] все, що ... штучно заведено чоловіками». Так само він зауважує, що філософ-атоміст Демокріт «не знав нічого про «закони природи», хоча намагався пояснити всі фізичні явища причинами».
Крім того, Зільзель зазначає, що найвидатніші грецькі філософи, Платон та Арістотель, просто не використовували термін «закони природи» для опису природних явищ. Як він пояснює, «Арістотель... ніколи не використовував метафору закону. Платон вживає термін «закони природи» лише один раз, щоб схарактеризувати поведінку здорового, на відміну від хворого, людського тіла». Справді, ні Платон, ні Арістотель не намагалися визначити універсальні закони, що стосувалися всієї природи. Платон прагнув ототожнити нематеріальні форми, що виявляються в конкретних матеріальних предметах; Арістотель намагався визначити чотири причини – матеріальну, формальну, дієву та цільову, – які, на його думку, пояснюють чи описують конкретні об’єкти або організми. Проте Арістотель не намагався пов’язати ці причини з універсальними і повторюваними явищами в природі.
Пізніші грецькі та римські філософи, а також християнські філософи, які перебували під значним впливом стародавніх греків, або не мали поняття природних законів, або не використовували його для опису фізичних явищ, що повторюються. Епікурейські філософи, які були атомістами і матеріалістами, не уявляли природу як керовану законами систему, бо вважали, що боги не піклуються про природу. Римські стоїки, які рекомендували жити згідно з Божественним Розумом, а також ставитися байдуже до насолоди і болю, дійсно мали поняття природного права. Однак вони думали про логос чи логіку Всесвіту, що лежить в основі, звідки походять ці закони, головно як про джерело моральних принципів, які люди могли пізнати розумом. Подібно багато християнських неоплатоніків і християнських арістотеліанців у Середні віки використовували термін «природний закон», але тільки для позначення морального закону, пізнаванного розумом, а не регулярностей, спостережуваних у фізичному світі.
Лише в шістнадцятому та сімнадцятому століттях, після того як західне християнство почало більше покладатися на Біблію як на джерело авторитету, а деякі з уривків, обговорюваних вище, знову стали використовуватися, термін «закони природи» почав з’являтися в працях філософів і науковців, таких як Бейкон, Декарт, Кеплер, Крістіан Гайґенс, Річард Гукер, Бойл і Ньютон для опису природних регулярностей.
Зільзель визнає одного раннього грецького науковця – Архімеда, – який описав певні явища в термінах, які ми сьогодні розглядали б як закони природи. Проте сам Архімед уявляв ці «закони» більше як самоочевидні логічні принципи – принципи, які були притаманні природі й логічно не могли бути інакшими. Наприклад, Архімед відкрив свій закон плавучості (buoyancy principle) і те, що ми тепер називаємо його «законом важеля» та «законом оптичного відбиття». Кожен із цих принципів, безумовно, був би кваліфікований як закон у сучасному розумінні. Проте Архімед називав їх не законами, а принципами. Ба більше, дарма що відкрив ці принципи шляхом спостереження, він представив їх так, ніби вони були виведеннями з самоочевидних логічних постулатів чи аксіом, як це зробив Евклід у своїх роботах з геометрії.
Інший історик науки, Френсіс Оклі (Francis Oakley), провів важливу відмінність. Він визнав, що деякі стародавні греки відкрили принципи, які ми сьогодні розглядали б як «закони» природи. І все ж, якщо греки уявляли ці принципи як логічно необхідні аксіоми, притаманні (або внутрішні для) самої природи, то науковці протягом сімнадцятого століття почали уявляти закони природи як випадкові форми порядку, які ввів у природу ззовні творець. А що засновники сучасної науки вважали, що закони природи виражають свобідну волю божественного творця і підтримувача природи, то визнали, що будь-який порядок, який демонструє природа, міг би бути інакшим, якби творець вирішив створити або впорядкувати природний світ інакше.
Ця концепція природного закону мала кілька сприятливих впливів на розвиток науки, якою ми її знаємо сьогодні. По-перше, натурфілософи більше не думали, що можуть виснувати, як працює природа, з інших аксіом або перших принципів. Натомість вони зрозуміли, що їм потрібно було б спостерігати за природою, щоб виявити її законоподібні регулярності. Отже, концепція зовнішніх (impressed) або випадкових законів природи заохочувала до емпіричного спостереження. По-друге, через те що метафора законів природи передбачала надійний божественний нагляд, метафора заохочувала використання математики для опису природних регулярностей. Якщо використовувати філософську термінологію, метафора заохочувала розвиток «раціонального емпіризму», який поєднував математичний опис і дедукцію з ретельними індуктивними спостереженнями за природою. Ця математизація опису природних закономірностей уможливили передбачання і контроль природи і врешті сприяла безпрецедентному технологічному прогресові. Лише через кілька століть після того, як Ньютон охарактеризував закон всесвітнього тяжіння, люди використали ці знання, щоб відправити людей на Місяць.

Дія на відстані та постійна дія духу

Ми бачили, що багато з основоположників сучасної науки припускали, що впорядковане з’єднання природи відображало підтримчу силу і вільний вибір божественного розуму. Отже, натурфілософи, віддані такому «теологічному волюнтаризмові», розглядали закономірності природи як випадкове вираження постійного Божого керування природним світом. Теорія всесвітнього тяжіння Ньютона та суперечки, які вона викликала за його життя, дають додаткові докази на підтримку цієї тези.
Хоча сьогодні фізики розглядають Ньютона (рис. 2.4) як гіганта в цій галузі, деякі з його сучасників ставилися до його теорії всесвітнього тяжіння зі значним скептицизмом і навіть підозрою. На думку філософів-механіцистів, усі природні закономірності були створені матеріальними механізмами, що лежать в основі. Отже, всі належні наукові пояснення необхідні для того, щоб вдаватися до певних механічних взаємодій між матеріальними частинами об’єктів чи систем. Наприклад, до Ньютона такі фізики, як Рене Декарт і Крістіан Гайґенс, запропонували теорію «тяги» (гравітації), в якій вони уявляли закручені вихори невидної, але матеріальної речовини під назвою «етер». Етер штовхає небесні тіла навколо Сонця, як вода штовхає плавучі палички в обертному вирі.

Рисунок 2.4. Портрет юного Айзека Ньютона.

Проте закон тяжіння, запропонований Ньютоном, не мав такої механістичної основи. Натомість він залучав таємничу «дію на відстані», за якої маса одного матеріального тіла якимось чином передавала силу через порожній простір, притягуючи масу іншого матеріального тіла без будь-якого фізичного контакту між ними. Отже, Ньютон пояснював – як і ми сьогодні – припливну дію в земних океанах рухом Місяця, у міру того як він обертається навколо Землі, хоча Місяць і Земля не мають жодного прямого фізичного контакту.

Рисунок 2.5. Порівняння поглядів Ньютона і Декарта на гравітаційне притягання. ВГОРІ: Закон всесвітнього тяжіння Ньютона стверджує, що масивні тіла діють одне на одного з силою, яка пропорційна добуткові їх мас і обернено пропорційна квадратові відстані між ними. Він передбачав дію на відстані або силу, що передається через порожній простір. ВНИЗУ: Теорія вихорів Декарта постулювала, що простір був повністю заповнений невидною матеріальною речовиною, відомою як етер. Коли етер обертався навколо Сонця, він штовхав планетні тіла орбітою навколо нього.

За Ньютоном, усі матеріальні об’єкти діють на інші матеріальні об’єкти з точною силою, прямо пропорційною їх масам і обернено пропорційною квадратові відстані між ними (рис. 2.5). Але друга частина цього формулювання – квадрат відстані між ними – була прилипною (sticking) частиною. Це означало, що фізична сила тяжіння передається через порожній простір на відстань без матеріальної чи механістичної взаємодії, тобто без матеріальної причини.
Цей підтекст теорії Ньютона засмучував деяких філософів-механіцистів, особливо Ґотфріда Ляйбніца, які вважали, що звернення Ньютона до дії на відстані порушує методологічні протоколи нової механістичної філософії. Теорія Ньютона не тільки не виявила фізичну причину, тобто механізм штовхання або тягнення, щоб пояснити рухи небесних тіл, Ляйбніц вважав, що приписування Ньютоном «гравітаційного руху» «силі тяжіння» скидається на схоластичну практику розглядати як причину назву ефекту, про який ідеться.
Якби викладав, я демонстрував би своїм учням, що турбувало Ляйбніца, кидаючи свого гаманця. Я б запитував у них, що привело до падіння гаманця. Вони відповідали б «гравітація» або «сила тяжіння», не замислюючись надто над своєю відповіддю. Тоді я запитав би їх: «А що таке гравітація?» Зазвичай вони трохи замислювалися б над питанням і врешті-решт (іноді з певним спонуканням) відповідали б на кшталт «сила, яка змушує речі падати» або «тенденція до падіння непідтримуваних об’єктів».
«Отже, – сказав би я, повторюючи їхні відповіді, – речі падають через гравітацію, але гравітація – це лише тенденція для речей падати. Хіба це не колове і порожнє? Що викликає таку тенденцію до падіння? Якщо ми не знаємо, то чи дійсно ми виявили причину гравітації? Чи ми просто розглядали назву ефекту як власну причину?»
Здивовані вирази на обличчях моїх студентів підтвердили б, що вони почали розуміти, чому гравітаційна дія на відстані турбувала Ляйбніца. Ньютон лише посилив занепокоєння Ляйбніца, чітко визнавши, що він «удавав» незнання причини гравітаційного притягання – hypotheses non fingo (гіпотези не видумую), як він знаменито висловився на латині. А що Ньютон відмовився запропонувати механізм (наприклад, закручений етер) для пояснення гравітаційного руху, Ляйбніц стверджував, що закон Ньютона дає «притулок невігластву та ліні через ірраціональну систему, яка стверджує не тільки, що є якості, які ми не розуміємо, – яких занадто багато, – але, крім того, є й такі, які не міг би осягнути найбільший розум, якби Бог дав йому всі можливі нагоди».
Ба більше, через те що Ньютон не міг визначити жодної матеріальної причини гравітаційної дії на відстані, Ляйбніц підозрював, що Ньютон таємно міг приписувати рух планет та інших гравітівних об’єктів безпосередньому керуванню нематеріального агента, а саме Бога. Ляйбніц мав вагомі підстави для своєї підозри. Через те що вся матерія «тяжіла» або притягувала іншу матерію, це явище не можна було пояснити механістично як наслідок руху або взаємодії якоїсь іншої матерії, на яку сама гравітаційна сила не впливає, – матеріальної сили, зовнішньої до тіл, наприклад закрученого етеру. Якби Ньютон використав якийсь інший механізм, щоб пояснити, чому вся матерія тяжіє, матерія, з якої цей механізм складається, сама б тяжіла. У цьому разі притягальна здатність цієї матерії сама по собі потребує пояснення, імовірно, за допомогою якогось іншого матеріального механізму. Але це знову порушувало б те саме питання, що швидко виродилося б у нескінченний регрес. Для Ляйбніца такий підхід становив «звернення до абсурду».
Це залишило лише два інші варіанти. Через те що система Ньютона уникала звернення до матерії, зовнішньої до тіл (наприклад, до закрученого етеру), його теорія повинна була б покликатися або на якусь внутрішню властивість матерії, або на якусь нематеріальну сутність як причину гравітації. Але Ляйбніц вважав, що звернення до властивостей, внутрішніх для матеріальних тіл ("гравітаційна чеснота", "притягальна форма" або навіть "гравітаційна сила") повертало до пустої та нечіткої схоластичної практики приписування причинових сил назві ефекту. Що якщо, розмірковував він, не було ніякої відмінності між твердженням, що «гравітація викликана «гравітаційною силою»» і твердженням, що «хліб живить завдяки своїй «поживній чесноті»»? Отже, стверджував Ляйбніц, єдина альтернатива до таких абсурдів у ньютонівській системі було «вічне чудо». Як він стверджував, якщо гравітаційне притягання «не чудесне, воно хибне».
Хоча Ляйбніц був теїст, він відкидав приписування закономірностей у природі Божому безпосередньому й постійному керуванню. Для Ляйбніца належна повага до мудрості Бога вимагала бачити наперед встановлений проєкт, закладений у матерію від самого початку, а не постійне регулювання матерії божественним Духом. Як стверджував Ляйбніц, «Божа досконалість також виникає з... його мудрості: завдяки чому його машина працює довше, рухається регулярніше, ніж у будь-якого іншого майстра». Ляйбніц бачив таку мудрість як наслідок «первісної активної сили» або «ентелехії», втіленої в усіх тілесних субстанціях, що забезпечують упорядковане прогресування матеріального світу відповідно до Божих цілей. На думку Ляйбніца, матерія виражає ціль зсередини і «дає фізичну [не духовну] основу закономірностей природи». Отже, тоді як Ньютон сприймав постійну й безперервну діяльність Бога в підтриманні закону тяжіння, Ляйбніц вважав творчу діяльність Бога наслідком вливання його проєкту в усю матерію при створенні. Тому очікувану (expected) гравітацію можна було б пояснити покликанням на якийсь механізм.
Отже, Ляйбніц вважав, що відмова Ньютона постулювати такий механізм, порушила поділ праці, який Бойл встановив між натурфілософами та теологами. Перші, яких ми сьогодні називаємо науковцями, мали описувати поточні процеси та закономірності природи з посиланням на основні фізичні механізми (такі як закручені вихори або взаємодії «корпускул повітря»), тоді як теологи та природні теологи мали займатися виявленням доказів проєкту в першопричині (origin) цих механізмів. Отже, Ляйбніц намагався поставити нову теорію Ньютона перед необхідністю вибору: або всесвітнє тяжіння становило повернення до застарілої схоластичної практики, або воно внесло божественну дію в науку, де їй бути, на думку Ляйбніца, не належало. У будь-якому разі, стверджував Ляйбніц, Ньютонова теорія спиралася на «окультні», а не на механічні причини. "Містер Бойл, – зауважив він, – ніколи б не допустив такого химерного поняття».
У своїй суперечці з Ляйбніцем Ньютон захищав строгість і законність своєї нової теорії. Він робив це на основі її здатності з математичною точністю описувати рух небесних тіл і сили, що діють на падні тіла – хоч би якою загадковою була така дія на відстані. Ньютон також вважав, що використання ним математики для опису загальних явищ, таких як гравітаційне притягання, – прогрес проти практики спроб уявляти механічне пояснення для кожного конкретного класу явищ. Дійсно, механічні моделі, такі як теорія вихорів гравітації або пружинна модель тиску повітря зазвичай претендували на застосовність лише до конкретного процесу. Ньютон вважав це менш інтелектуально задовільним, ніж відкриття законів, що стосуються всієї матерії, і грандіозним математичним синтезом, який він висунув у «Принципах» (рис. 2.6).
Однак Ньютон, імовірно, дотримувався того погляду, що й підозрював Ляйбніц. Здавалося, він підтвердив у приватному листуванні, що думає, що нематеріальний агент, Бог, відповідальний за таємничу дію, описану його законом. У листі до єпископа Річарда Бентлі, написаному в 1692 році, після своєї суперечки з Ляйбніцем, Ньютон натякав, що він вважає, що «гравітація повинна бути викликана агентом, який постійно діє відповідно до певних законів».

Рисунок 2.6. Титульний аркуш «Принципів» Ньютона, в яких він розробив свій закон всесвітнього тяжіння та концепцію дії на відстані.

Ньютон додав застереження: «Буде цей агент матеріальним чи нематеріальним, це я залишив відкритим, на розгляд моїх читачів». Проте, схоже, Ньютон був скромний. Раніше в тому ж листі Ньютон уже підтвердив відверто теїстичну інтерпретацію Бентлі Ньютонового погляду. Єпископ Бентлі писав Ньютонові, коли готувався читати лекції, фінансовані за заповітом Роберта Бойла. Лекції Бойла були призначені для того, щоб висвітлювати докази існування Бога з вивчення природи. Бентлі написав Ньютонові з проханням пояснити, чи він вважає, що Бог відповідальний за притягання між матеріальними тілами, розділеними порожнім простором, чи гравітаційне притягання походить від внутрішньої матеріальної властивості самих матеріальних тіл.
У своєму листі Бентлі так описав Ньютонів погляд на причину гравітації: «Неймовірно, щоб нежива груба матерія (без божественного впливу) діяла на іншу матерію й впливала на неї без взаємного контакту». Ньютон підтвердив інтерпретацію Бентлі й відповів на це питання: «Останнє положення вашої другої позиції мені дуже подобається. «Неймовірно, щоб нежива груба матерія (без посередництва чогось іншого, що не матеріальне) діяла і впливала на іншу матерію без взаємного контакту; як і має бути, якщо гравітація... суттєва і притаманна їй».
Тут Ньютон не залишає сумнівів у власному погляді. Він спеціально відкидає як «неймовірну» ідею, що «груба матерія» може викликати дії на відстані, тобто переміщати іншу матерію «без взаємного контакту». Натомість він стверджує, що постійно дієвим агентом, відповідальним за гравітацію, має бути «щось інше, що не матеріальне». Це твердження трапляється в контексті відповіді Ньютона на запит Бентлі про те, чи думав Ньютон, що ця матерія може «діяти й впливати» на іншу матерію на відстані «без божественного впливу». Отже, це ясно показує, що сам Ньютон розглядав першопричину гравітації як «постійну дію Духа», як охарактеризував його погляд під час пам’ятного семінару один з моїх керівників у Кембриджі. Здавалося, Ньютон також публічно зрадив свій власний погляд на причину гравітаційного притягання в уривку із «Загального схоліуму» до «Принципів», епілогу до основної роботи, який він вніс у наступні видання частково як відповідь своїм критикам. Там він прямо говорить: «У Ньому [Бозі] все міститься і рухається».
Ці та багато інших уривків також свідчать про те, що Ньютон підтвердив концепцію природного закону, яку історики вбачали в працях багатьох засновників сучасної науки. Ньютон і його послідовники чітко вважали те, що ми називаємо «законами природи», способом божественної дії та керування природним світом. Закони природи не тільки відображали минулі дії божественного творця, який створив умови, необхідні для впорядкованих і регулярних природних процесів, а й фундаментальні закони природи також залежать від поточної та підтримувальної діяльності божественного законодавця. Як пояснив історик науки з Кембридзького університету Саймон Шафер, Ньютон вважав, що те, що ми називаємо законами природи, виявляє «по суті божественну волю, очевидну в загальному з’єднанні природи».

Важливість проєктних аргументів під час наукової революції

Кожна з цих трьох метафор – книга природи, годинниковий механізм природи та закони природи – виражала і передбачала віру в божественного творця та/або підтримувача світу природи. Однак багато із засновників сучасної науки не просто припускали або обстоювали вірою, що Всесвіт був спроєктований розумним агентом. Вони також обґрунтували цю гіпотезу, основуючись на відкриттях у своїх галузях дослідження. Йоган Кеплер вбачав розумний задум у математичній точності руху планет і в трьох відкритих ним законах, які описують цей рух. Роберт Бойл наполягав на тому, що хитромудра годинникова регулярність фізичних законів та хемічних механізмів, а також анатомічні структури живих організмів вказували на діяльність «найрозумнішого і проєктувального агента». Пізніше Карл Ліней стверджував, що проєкт ґрунтується на тому, з якою легкістю рослини і тварини потрапили в упорядковану систему класифікації груп усередині груп. Багато інших окремих науковців висунули конкретні проєктні аргументи, засновані на емпіричних відкриттях у своїх галузях.
Ця традиція досягла майже величної риторичної якості в працях Ньютона. Ньютон не тільки розглядав гравітаційну дію на відстані як прояв Божої сили, він також висунув багато потужних проєктних аргументів, заснованих на інших біологічних та астрономічних відкриттях. Ньютон розглядав порядок, описаний законами природи, як спосіб божественної дії, але він також вважав, що багато специфічних структур матерії (кожна підлягає цим законам) свідчать про проєкт «розумної і могутньої істоти». Наприклад, в «Оптиці», своєму головному трактаті про світло, Ньютон стверджував, що дивовижна узгодженість між оптичними властивостями світла та структурою ока ссавця наводить на думку про передбачливість і проєкт. Як він пояснив: «Як сталося, що тіла тварин були вигадані з такою великою майстерністю, і для яких цілей були їхні окремі частини? Чи було око створене без уміння працювати з оптикою, а вухо – без знання звуків? ... І якщо ці речі правильно направлені, то хіба з явищ не випливає, що існує Істота безтілесна, жива, розумна, всюдисуща?»
У «Загальному схоліумі», епілозі «Принципів», Ньютон припустив, що стабільність планетарної системи залежить не тільки від регулярної дії всесвітнього тяжіння, а й від точного початкового розташування планет і комет відносно Сонця. Як він пояснив: «Хоча ці тіла справді можуть залишатися на своїх орбітах за простими законами гравітації, однак спочатку вони не могли вивести регулярне положення орбіт самі з цих законів». Отже, «ця найпрекрасніша система Сонця, планет і комет могла виникнути лише від рішення і панування розумної і могутньої істоти». Як зазначив Джон Гедлі Брук, Ньютон вважав, що «знання про Божу силу і мудрість можна було б вивести з розуму, який, як видається, відображений у проєктах природи».
Багато історій науки – таких, на які ви натрапляєте в підручниках з фізики або в книжках і відео нових атеїстів – стверджують, що Ньютон зобразив «механістичний всесвіт», автономну самоорганізовувану та самопідтримну «світову машину» – таку, яка не залишала місця для діяльності. божественного творця, підтримувача чи законодавця природи. Цей погляд викривляє Ньютона в трьох аспектах. По-перше, він відкинув ідею, що гравітація – з її таємничою дією на відстані – може бути пояснена будь-якою механістичною причиною. По-друге, Ньютон вважав, що закони природи виражають Божий спосіб упорядкування «грубої матерії» через постійну дію його волі й духу. По-третє, Ньютон побачив докази початкових актів розумного проєкту в складних конфігураціях матерії як у Сонцевій системі, так і в біологічних системах.

Від Ньютона до Докінза?

Передумови, що випливають з юдео-християнського світогляду, допомогли надихнути та сформувати основу сучасної науки, і самі засновники сучасної науки побачили докази на підтримку цих припущень, зокрема ідеї про те, що життя і Всесвіт зобов'язані своїм походженням діяльності «Істоти безтілесної, живої, розумної, [і] всюдисущої».
Як же ми потрапили від Ньютона до Докінза? Як теїстичні основи та інтерпретація наукової діяльності в шістнадцятому, сімнадцятому та на початку вісімнадцятого століть поступилися в дев’ятнадцятому та двадцятому сторіччях сприйняттю конфлікту чи навіть «війни» між наукою та релігійними віруваннями? Як ідея про те, що природа демонструє роботу рук творця, центральна в енергійній програмі природної теології, висунута такими науковцями, як Кеплер, Бойл і Ньютон, була повністю скасована, так що найпопулярніший у світі популяризатор науки у двадцять першому столітті міг написати книжку, стверджуючи, що правильно зрозуміла наука робить віру в Бога такою «неймовірно неправдоподібною», що аж фактично «делюзією»?
Очевидно, що з моменту заснування сучасної науки на Заході відбувся величезний інтелектуальний зсув. Але що його викликало?

[Andriy]

двіяч
охарактеризувати
як прийнято