Переслідування_переклад Поланіка

[InRa]

Доброго вечора!
Прошу зацінити мій переклад есе Чака Поланіка.
Буду вдячна за Ваші коментарі та зауваження!

Оригінал брала звідси: https://litreactor.com/essays/chuck-pal ... g-a-writer

Переслідування: як подолати ганьбу бути письменником
Питання в тому - з чого почати. Один варіант – минулої осені, коли я вигулював пса повз будівельний майданчик, де під дюжини робочих укладали цеглу, стоячи на будівельних лісах на висоті третього поверху. Єдиний підручний змішував розчин на землі та піднімав його по сходах уздовж лісів до кожного з будівельників. Його праця виглядала як робота, яку ви доручаєте новачкові: де учень вчиться цінності свіжого, ідеально змішаного цементу. Піднощик розчину ніколи не переставав рухатися, завжди тягнув щось важке. Доки я дивився, один із роботяг кричав до нього, балансуючи на верхній частині лісів: «Давай-давай, хлопче! Мені подобається як ти підтримуєш життя у цьому цементі!»
Мені подобається як ти підтримуєш життя у цьому цементі. Баланс цих голосних звуків і спосіб парування слів «люблю» з «цемент», «я» з «життя», «як» sз «цьому». Весь вечір я повторював ці слова. З того дня відлуння цих слів звучало у моїй голові майже весь рік. На днях будівництво завершилося. Мешканці цієї будівлі: кафе піци на винос, кальянний магазин, кафе громадського харчування «Піта Піт» та «Ейч-енд-Ар Блок» . Каменярі по кладці цегли завершили роботи місяці тому, але те речення залишилося. Воно переслідує мене.
Інше місце, щоб розпочати дане есе – це Даллас (Техас), куди декілька років тому я їздив у турне на підтримку книги. Моя тітка і декілька двоюрідних братів і сестер жили біля Далласа і в ніч перед моїм заходом ми влаштували вечерю у музеї мистецтв. Після декількох випитих напоїв моя тітка оголосила, що вона завинила мені вибачення. Здається, коли я був підлітком, ніхто з нашої великої родини не міг собі коли-небудь припустити, що я чогось досягну в своєму житті. Коли я навчався в середній школі, ніхто з моїх родичів не міг зрозуміти чому я не можу знайти собі пристойну роботу. Під пристойною роботою вони розуміли працю на складі або на фермі, виконуючи роботу, якою завжди займалися всі в нашій сім’ї. З шістнадцяти років, доки не закінчив середню школу, я працював у кінотеатрі помічником менеджера, але завжди виконував будь-яку роботу, яку слід було зробити: перевіряти квитки та проводжати глядачів до їхніх місць і стежити за порядком у залі, продавати закуски або працювати за проекторами. Згадуючи про це сьогодні, кожен, з ким я працював, був підлітком-бунтівником, який вважав, що нічна робота була легшою за соціальне життя середньої школи. Ми переглядали ті ж самі фільми сотні разів. Серйозно, наш найменший зал (у нас їх було три) крутив фільм «Бріолін» протягом двох років. Фільмокопія була настільки стертою, що фільм вибивав хоча б раз на показ. Після закриття о першій ночі, навіть перед заняттями у школі наступного дня, ми сідали часом у коло на килимі коридору, я зі своїми співробітниками-бунтівниками, і ми грали в гру, яка називалася «Касовий збір». Один вигадував приміщення для сюжету фільму, інший мав придумати першу значущу подію у сюжеті, яка обертається навколо дії в іншому напрямку, ще один вигадував наступну важливу подію. Історія крутилася по колу і сюжет ставав напруженішим від учасника до учасника. Щоб добре грати, треба було запам’ятати попередні значущі події та відштовхуватися від них: повернутися до об’єктів та дій, які були представлені досить давно та стали майже забуті. Для нас це була гра, спосіб відтягнути повернення до наших повсякденних життів. Але також вона була прекрасною можливістю попрактикуватися в розповіді історій. Задовго до того як ми почули ім’я Сід Філд ми дивилися ті самі фільми досить часто, щоб препарувати сюжет до деталей про те як розвивалася кожна історія. Ми запам’ятовували сценарії дій кожної романтичної комедії. Милі зустрічі, ускладнення та введення перешкод. За роботу платили мінімальну ставку - 3,25 долари за годину на той час, і це було весело, утомливо і складно, але це не була професія. Принаймні, не для моєї родини. Не те, щоб я знав про це тоді.
Саме тому я люблю сюжетні повороти, приховані аспекти реальності, які несподівано змушують тебе переоцінити твою історію та індивідуальність. Поки я думав, що на домашньому фронті все чудово, за тітчиними словами за моєю спиною всі добре потішалися з мене. Мінімальна зарплата була для невдах. Навіть оператор бензоколонки отримував 5 доларів на годину. За збивання гранул на грануляторі платили вісім. Моя сім’я була досить люб’язною, щоб приховувати ці жарти, але тітчине зізнання не було цілковитою несподіванкою.
Хоча я ніколи не визнавав це, я завжди відчував сором за те, що хочу писати. Навіть вигадані персонажі, які прагнули того ж, заставляли мене здригатися від тривоги. Кожної ночі четверга, коли ми дивилися телесеріал «Уолтони», я з острахом чекав неодмінної сцени, в якій герой Ричарда Томаса говоритиме, вибухатиме тирадами, скиглити, кричати або гарячково друкувати про те, що він хоче стати професійним письменником. Щотижневий вибух завжди проходив в якійсь версії «Я ніколи не стану письменником через цих шумних дітисьок, які мене відволікають!» Або «Тату, тепер я ніколи не попаду в коледж Боутрайт і ніколи не стану письменником.» Мене пересмикувало від кожної істерики. Для мене письменництво не було справжньою роботою. А ті, хто так вважали, для мене вони ніколи так і не подорослішали. Гордість Джон Бой Уолтона була моєю ганьбою. Я ненавидів його за те, що він вголос казав такі неможливі прагнення. Також, здавалося, таке палке бажання принижувало звичайного роботягу, який мусив терпіти те, що він говорив.
Ганьба мені за те, що я хотів робити щось настільки марне. Ганьба мені за те, що я не хотів приймати життя, яким жила моя сім’я. Ганьба мені за те, що я принижував їх.
Можна подумати, що майбутнє виправдає мене, як це було з Ерлом Хамнером молодшим. І от, я тут, десятиліття по тому, сиджу в дорогому ресторані в Далласі, оплачую вечерю для родичів, аж раптом моя тітка ввічливо та чесно зізналася, що наша сім'я помилялася, коли передбачала мій остаточний провал за марною тратою часу. Все ж, ось він – сором.
Він залишався, доки я не прочитав книгу «Програма Ера» Марка МакГарла, в якій я побачив, як мій сором міг бути соромом кожного письменника. Для узагальнення, МакГарла цитує це сприйняття, що письменництво – не варта трати часу праця, а причини, чому програми про літературну творчість навчили його цьому як ремеслу, на тренінгах, підкресливши дисципліну та майстерність, завжди полягали в спробі узаконити це дурне, ганебне заняття.
Як дивно побачити це таємне почуття виражене на папері. Моя ганьба – це загальна ганьба. Непристойно насолоджуватися чимось настільки сильно та все ще називати це роботою. Мій власний тренінг не був таким складним, як це описує МакГарл. Том Спанбауер, який все ще навчає письменництву у себе вдома по вечорах четвергів, Том зумів зробити наші тижневі тренінги більш схожим на вечірки. Однак, коли він описував сам процес написання, навіть він називав його «спусканням у шахту». Створення першого чорнового варіанту – «паскудити шматок вугілля». Ще більше «не веселих» метафор. Щоб зробити роботу складнішою, він навчав стилю письменництва, відомому як «мінімалізм» – стилю, який приносить із собою, здається, безкінечний ряд правил: латинізми – заборонені, так само, як і абстрактні вимірювання, прислівники, слова принизливого значення, канонічні тексти або концептуальні "розумові" дієслова. Коротше, ніяких «чоловік шести футового росту» або 100 градусо-днів або гидкі плаття або «пам’ятаючи» чи «усвідомлюючи» щось. Це – письменницький Орден Трапістів. Складно, спірно. Якщо щось дається легко, значить ти робиш це неправильно. Тож, звичайно, я обожнював ці тренінги. Нарешті, письменництво було реальною роботою.
Ба, більше, навіть якщо ти заядлий модерніст, все ще присутні ці неприємні докори сумління навколо письменництва. Навіть якщо твоя роботи приносить тобі мільйони. Минулого року, в готелі класу-люкс «Шато Мармон», за вечерею та напоями, багатьма напоями, автор романів-триллерів Челсі Кейн визнала той факт, що в її найбільші моменти осяяння та прозріння, вона майже завжди самотня. Факт того, що письменництво – це процес, в якому ти залишаєшся на самоті, не допомагає. Немає співробітників. Немає ланцюгової команди чи товаришів по команді. «Шато Мармон» чи ні, вона визнала сумну правду про наше покликання. Це сумно, але є своя слабка втіха: Челсі пошкодила ногу і наступного дня кінозірка допомогла їй з милицями.
До того ж, я радий, що моя тітка вибачилася через тридцять років після цих сімейних жартів.
Більше того, я завжди буду вдячний Патрику МакГарлу за те, що він сказав несказане. Визнаючи велику ганьбу. Вона майже зникає, коли ти розумієш, що кожен (окрім Джона Бой Уолтона) поділяє це почуття.
Єдиний раз, коли сором повертається, як швидкоплинне відчуття, - це коли люди виконують «справжню» роботу, таку, як піднімати та опускати розчин по сходах або класти цеглу в палюче жаркий день. Але навіть тоді хтось каже щось надзвичайне, речення, яке треба записати в колекцію і зберегти. Навіть якщо це одне речення і воно не має значення поза контекстом. Навіть якщо воно просто прекрасне.
Мені подобається як ти підтримуєш життя у цьому цементі. Ось так-от. Моя робота, яка б вона там не була, виконана.

Примітки:
Pita Pit – велика канадська мережа кафе громадського харчування, що спеціалізуються на стравах з піти
H&R block – американська організація з оформлення податкової документації та заповнення податкових декларацій
Syd Field – американський письменник, відомий як «гуру всіх сценаристів». Його книга «Сценарій» вперше випущена в 1979 році, стала одним з перших серйозних підручників про це мистецтво.
The Waltons – тривалий американський телесеріал, створений Ерлом Хемнером-молодшим і заснований на однойменній книзі «Гора Спенсера», який транслювався на каналі CBS протягом дев'яти сезонів, з 14 вересня 1972р. по 4 червня 1981р.
Ерл Хамнер молодший – американський телевізійний автор і продюсер (іноді пишуть Ерл Хамнер), відомий по своїй роботі в 1970-х і 1980-х років на тривалих серіалах «Уолтони» і «Фелкон крест».
The Program Era - американська програма про літературну творчість.
Tom Spanbauer – американський письменник, чиї роботи часто досліджують питання сексуальності, раси, і пута які пов'язують різних людей.
фут - британська та американська міра довжини; 1 фут = 12 дюймів = 30,48см
Дякую за увагу!

[Кувалда]

Переклад ще сируватий. Забагато вимальовується зауваг Може, ліпше почекати версії 2.0?

[InRa]

Певно, краще засяду за вичитку