Юрій Шевчук – про двомовність, або...

[Max]

Юрій Шевчук – про двомовність,
або щодо концепції закоркування мови Колумбійським „диялектом”
(враження від лекції Юрія Шевчука в НаУКМА 02.06.2015)

«Правопис не повинен воювати з мовою і накидати їй те, що їй чуже»
Юрій Шевельов

Велика подяка проф. Ларисі Терентіївні Масенко за запрошення пана Юрія Шевчука, який викладає в Колумбійському університеті Нью-Йорка (тому самому, де раніше працював славнозвісний Юрій Шевельов) і пише підручники з української для іноземців, прочитати у Києво-Могилянській академії лекцію про українсько-російську двомовність. Такі зустрічі корисні насамперед тому, що дають змогу з’ясувати погляди українців із різних куточків світу на нагальні проблеми існування й розвитку української мови, виробити ефективну стратегію й тактику виживання української мови за сучасних обставин, критично переоцінити деякі, здавалося б, очевидні твердження.
Лектор цікавий, уміє сподобатись аудиторії. Але, віддаючи належне ораторському хисту й принциповій патріотичній позиції доповідача, не можна обійти увагою й окремі недоліки його виступу.
Насамперед, прикре враження справляє мовлення пана Юрія, рясно заправлене суржиком. Ось деякі приклади з його виступу: „поїхав до Нью-Йорку”, „мова – поляризуюча проблема”, „це не веде до зникнення проблеми”, „кращого терміну”, „признаюся, що я маю слабість до мого попередника”, „по відношенню до українства”, „ґенерують”, „видумали”, „безкінечними пасивними зворотами”, „я маю два томи позовів”, „українські суди не в стані захистити” тощо. Можливо, такий рівень володіння українською достатній для викладача Колумбійського університету і автора підручників української для іноземців, але в українських навчальних закладах – а в Могилянці й поготів – мовні стандарти куди вищі.
На тлі цього суржику не особливо коректними видалися голослівні закиди лектора на адресу мовознавців Українського мовно-інформаційного фонду НАН України (УМІФ) щодо їхнього нібито недостатнього вживання української мови. Усе не так трагічно, пане Юрію. Російську мову можна почути хіба що від технічних співробітників УМІФ, а мовознавці послуговуються виключно українською. Надто різко прозвучали звинувачення пана Юрія на адресу укладачів сучасного Словника української мови, який буцімто „продовжує русифікацію” і не є науковим. По-перше, така запекла критика повинна базуватися на фактах і доказах, а не на емоціях. По-друге, наукова етика вимагає, щоб робити це в присутності опонентів. А правда життя така, що Україні дуже бракує кваліфікованих мовознавців, які вміють ефективно працювати в сучасній віртуальній лексикографічній лабораторії, де відбувається робота над словником.
Подеколи здавалося, що шановний доповідач спирається на факти принаймні 20-30-річної давнини. Зокрема, його теза про те, що українська термінологія буцімто розвивається за російськими схемами, застаріла ще в 90-х роках минулого століття. Звідтоді з’явилося немало праць, які свідчать про потужний розвиток вітчизняної термінології, яка торує свій власний шлях – див. [1-16] – і якщо тут щось і заважає, то насамперед не „російські схеми”. Наприклад, словотвірні можливості української мови дозволяють уживати питомі терміни там, де в російській змушені вдаватися до запозичень: зокрема, рос. „варизонный полупроводник” (від англ. variable zone) варто перекладати як „зміннозонний напівпровідник” [3; 14]. До того ж, українські віддієслівні іменники здатні описати якість дії значно точніше, ніж російські: наприклад, російському терміну „отклонение” відповідають чотири українських – відхил (явище), відхилення (короткочасна чи разова дія), відхиляння (тривала дія), відхилювання (повторювана дія) [5; 14]. Тому страхи заокеанського гостя з приводу того, що українська фахова мова „недостатньо витончена”, нагадують відомий вірш про сто вовків.
Схоже, заокеанська діаспора слабко уявляє сучасний стан української наукової термінології. І це доволі дивно з огляду на те, що в США існує Американське фізичне товариство, де особливу активність проявляють етнічні українці, а в Канаді функціонує термінологічний центр. Невже дотримуються гасла „чукча не читатель, чукча писатель”?
Навіть приклад із вершковим маслом не видається сьогодні однозначно вдалим. Пан Юрій спитав у залу, як перекласти з російської „сливочное масло”. Коли кілька студенток відповіли: „вершкове масло”, доповідач не зміг стримати гордо-поблажливої посмішки. Мовляв, ось він, приклад зросійщення. Адже в російській мові додають прикметник для того лише, щоб відрізнити масло від олії.
Але ось що спадає на думку. У 90-х роках минулого століття можна було б цілком погодитися з тим, що означення „вершкове” тут зайве. Та реалії сьогодення такі, що на прилавках України повно виробів, які називають маслом, але які не є маслом у повному розумінні цього слова. Тому знову актуальним виявляється словосполучення „вершкове масло” на позначення справжнього масла, зробленого зі справжніх вершків.
Важко сприймати всерйоз рекомендації пана Юрія вживати вираз „потрапити у корок” замість „потрапити у пробку”. Справа в тому, що основне значення слова „корок” – це матеріал, який добувають із коркового дерева. І роблять із цього матеріалу багато корисних речей, насамперед рятувальні засоби. Уживання цього терміна у вузькому значенні „пробка” – це вияв метафори, і вживається він у цьому значенні лише на позначення коркової пробки для пляшки. А ще є пробки в електричних лічильниках, у контейнерах, навіть у вухах... Іншими словами, термін „пробка” має значно більшу вживаність і значно розвиненішу семантику, ніж „корок” у цьому ж значенні. Колумбійсько-ньюйоркський гість пропонує вдруге метафоризувати слово „корок” (тобто зробити метафору з метафори), ігноруючи розвинене семантичне поле слова „пробка”. Мабуть, не варто забувати про міру і про гасло „не нашкодь”.
Подивував лектор і своїми фонетичними міркуваннями: „звук [и] є таким самим, як і в англійському слові mister”, „англійська літера “h” відтворюється українською „г”. Виявляється, він нічого не чув про дослідження автора цих рядків за програмою Фулбрайта, які показали, зокрема, що за своїми акустичними характеристиками англійський звук [І] подібний до українського [і], а англійський [h] – до українського [х] (див. [17-22]). Автор поцікавився в доповідача, чому той наполягає на відповідності „h” – „г”, якщо у працях відомих фонетистів, зокрема Петера Ладефогеда [23] і Кеннета Стівенса [24], звук [h] класифікують як глухий – а отже, відповідний українському [х]. Відповідь була неперевершеною: „У нас така концепція”. Отже, в Колумбійському університеті дотримуються концепції, яка ігнорує мовні факти і результати досліджень провідних фахівців. На нашу думку, такий підхід прийнятний для релігійної секти, але не для знаного в світі навчально-наукового закладу.
Погодьмося, що у нас із паном Юрієм різні думки щодо лексики, фонетики та граматики української мови. І при цьому поглядам шановного гостя, як нам видається, бракує наукової аргументації.
Здавалось би, послідовники і наступники такого визначного мовознавця, як Юрій Шевельов, мусили би продовжувати його науковий підхід до мовних питань. Принаймні прислухатися до його слів, винесених в епіграф. Інакше на думку спадають слова іншого нашого класика – Тараса Шевченка. Про славних прадідів великих…

Література
1. Вакуленко М. О. Тлумачний словник із фізики : [6644 статті] / М. О. Вакуленко, О. В. Вакуленко. – К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2008. – 767 с. http://www.twirpx.com/file/267260/
2. Вакуленко М. О. Сучасні проблеми термінології та української наукової термінографії. – Київ: Видавн.-поліграф. центр ”Київський університет”, 2009. – 64 с. http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vmunt.pdf http://www.twirpx.com/files/languages/ukrainian/ http://www.twirpx.com/file/267266/
3. Вакуленко М. О. Розвиток терміносистем і термінотворення / Максим Олегович Вакуленко // Українська мова, № 1, 2010. – С. 88–93. http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37675 [09.06.2015] http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Ukrm_2010_1_11.pdf [09.06.2015] http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/han ... sequence=1 [09.06.2015]
4. Вакуленко М. О. Проблеми сучасної стандартизації запозичених і питомих українських термінів // Наук. вісн. Волинського нац. ун ту імені Лесі Українки. Філологічні науки : Мовознавство. – Луцьк, 2010. – № 9. – 407 с. – С. 343–347.
5. Вакуленко М. О. Проблеми вживання віддієслівних іменників в українській науковій мові / Максим Олегович Вакуленко // Studia Linguistica: Зб. наук. праць до 80-річного ювілею професора Нікітіної Фіонілли Олексіївни, вип. 4. – К. : Видавн.-поліграф. центр „Київський університет”, 2010. – 559 с. – С. 353–359. http://www.philology.kiev.ua/php/4/7/St ... 53_359.pdf [09.06.2015]
6. Вакуленко М. О. Проблеми узгодження вітчизняних стандартів наукової етики з міжнародними в галузі української транслітерації // Україна і світ: прагнення змін : Монографія / Відп. ред. Наталія Висоцька. – К. : Дух і літера, 2010. – 448 с. – С. 268 278.
7. Вакуленко М. О. Українська термінологія: трагедії та фарси / Максим Олегович Вакуленко // Мовні і концептуальні картини світу. – К. : ВПЦ „Київський університет”, 2010. – Вип. 32. – 528 с. – С. 86–91.
8. Вакуленко М. О. Сучасні проблеми та фатальні чинники стандартизації української термінології / Максим Олегович Вакуленко // Мова і культура. (Науковий журнал). – К. : ВД Дмитра Бураго, 2010. – Випуск 13. – Том VІІ (143). – 408 с. – С. 75–81.
9. Вакуленко М. О. Термін і термінологія: сучасні уявлення та концепції / Максим Олегович Вакуленко // Слово и словарь. Vocabium et vocabularium : сб. науч. трудов по лексикографии. Вып. 12 / под ред. В. В. Дубичинского и Т. Ройтера. – Харьков : Видавництво «Підручник НТУ „ХПІ”», 2011. – 230 с. [Wort und Woerterbuch. Vocabium et vocabularium. Band 12: Aktuelle Probleme der Lexikographie / Herausgegeben von Volodymyr Dubichynskyi und Tilmann Reuther. – Charkiv : Verlag “Lehrbuch NTU “ChPI””, 2011. – 230 S.] – С. 140 145. http://uapryal.com.ua/wp-content/upload ... Hast-2.pdf [25.03.2014]
10. Вакуленко М. О. Семантичні особливості вживання українських паронімів і псевдосинонімів у контексті перекладу російських фахових термінів / Максим Олегович Вакуленко // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур: Пам’яті академіка Леоніда Булаховського: Зб. наук. пр. – Вип. 15. – К. : Видавн.-поліграф. центр „Київський університет”, 2011. – 468 с. – С. 24–37. file:///C:/Documents%20and%20Settings/Maxim/My%20Documents/Downloads/kdsm_2011_15_6.pdf [09.06.2015]
11. Вакуленко М. О. Особливості семантики паронімів і псевдосинонімів у науковому стилі української мови // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. – Серія „Філологія”. – К. : Видавн. центр КНЛУ, 2011. – Т. 14, № 2. – С. 31–46. http://www.stattionline.org.ua/filologi ... -movi.html [09.06.2015]
12. Вакуленко М. О. Проблеми вживання українських паронімів і псевдосинонімів при перекладі російських фахових термінів // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. – Серія „Міжмовна та міжкультурна комунікація”. – К. : Видавн. центр КНЛУ, 2012. – Т. 2, № 1. – С. 36–44.
13. Вакуленко М. О. Методологічні засади вивчення наукової термінології / М. О. Вакуленко // Термінологічний вісник : Збірник наук. праць / Відп. ред. В. Л. Іващенко. – К. : Інститут української мови НАНУ, 2013. – Вип. 2 (2). – 207 с. – С. 16–21. . http://term-visnyk.net/upload/iblock/77 ... ulenko.pdf [09.06.2015]
14. Вакуленко М. Лексичні та морфологічні особливості українського термінотворення на тлі інших мов / Максим Олегович Вакуленко // Українська наукова термінологія : м-ли наук.-практ. конф. [“Українська наукова термінологія. Фізико-математичні та технічні науки”], (06 грудня 2013 р.). – К. : НВП „Вид во „Наукова думка” НАН України, 2014. – 175 с. – С. 44–66.
15. Vakulenko, Maksym. 2013-2014. Term and terminology: basic approaches, definitions, and investigation methods (Easterm-European perspective). - Terminology Science & Research vol. 24: 12-28. https://drive.google.com/file/d/0Bw44-Z ... sp=sharing [08.06.2015]
16. Vakulenko, Maksym, and Kateryna Meljnyk. 2013-2014. Term properties and modern terminological systems development. - Terminology Science & Research vol. 24: 29-38.
https://drive.google.com/file/d/0Bw44-Z ... sp=sharing [08.06.2015]
17. Вакуленко М. Етимологічні, семантичні та фонетичні аспекти вживання літер „ґ”, „г” і „х” у запозичених термінолексемах / Максим Олегович Вакуленко // Українська наукова термінологія : зб. матеріалів наук.-практ. конф. [“Українська наукова термінологія. Суспільні та гуманітарні науки” № 3], (12 листопада 2010 р.). – К. : НВП „Вид во „Наукова думка” НАН України, 2010. – 311 с. – С. 77–87.
18. Вакуленко М. Акустичний підхід до проблеми відтворення англійського звука [h] в українській мові // Наукові записки. – Випуск 89 (4). – Серія: Філологічні науки (мовознавство) : У 5 ч. – Кіровоград : РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2010. – 364 с. – С. 290–295. http://www.twirpx.com/files/languages/ukrainian/ http://www.twirpx.com/file/267261/ nbuv.gov.ua/Portal/soc_gum/Nz/89_4/Zmist.htm
19. Вакуленко М. О. Акустичні характеристики та інваріанти українських приголосних // Вісник Луганського нац. ун ту імені Тараса Шевченка. Філологічні науки : Збірник наукових праць. – Частина ІІ. – Луганськ, 2010. – № 13 (200). – 352 с. – С. 64–81. http://bo0k.net/index.php?p=achapter&bi ... &chapter=1 [09.06.2015]
20. Вакуленко М. О. Наукові засади вживання українських літер „ґ”, „г” та „х” у запозичених словах // Вісник Київського лінгвістичного університету. – Серія „Філологія”. – К. : Видавн. центр КНЛУ, 2010. – Т. 13, № 2. – С. 12–18. http://www.stattionline.org.ua/filologi ... lovax.html [09.06.2015]
21. Вакуленко М. О. Правописна традиція українських фонем /ґ/, /г/ та /х/ / Максим Олегович Вакуленко // Мовні і концептуальні картини світу. – К. : ВПЦ „Київський університет”, 2011. – Вип. 33. – 428 с. – С. 110–114. http://www.philology.kiev.ua/library/za ... 10_114.pdf [09.06.2015]
22. Вакуленко Максим. Реалізація наукового підходу щодо вживання „ґ”, „г” та „х” в новозапозичених словах / Максим Вакуленко // Діалог мов – діалог культур. Україна і світ. Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної Інтернет-конференції з україністики. Мюнхен, 3 6 листопада 2011 року, KUBON & SAGNER, Мюнхен, 2012. – 475 с. – С. 34 42.
23. Ladefoged, P. A Course in Phonetics / University of California. 1975. – 196 p.
24. Stevens, K. N. Acoustic Phonetics. – Cambridge : MIT Press, 1998. – 607 p.

[Max]

Гадаю, це варто обговорити. Тут ідеться про першоджерело тих мовних збурень, які справляють далеко не позитивний вплив на українську мову. Що особливо прикро тепер, коли нагальним є об'єднання українців сходу і заходу. Про небезпеку російського впливу на українську мову ми наслухалися, а от далеко не всі мають імунітет до негативних американських впливів. А тут виходить, що американські українці щиро вважають, що ми якісь папуаси і потребуємо "мудрих" настанов, і навіть не завдають собі клопоту як слід підготуватися до виступу.

[Анатолій]

Маю питання щодо проблеми h — г/х. Як багато іноземних слів з h, запозичених до ХХ століття, передано українським звуком х?

[Max]

Дякую за увагу до мого допису, пане Анатолію.
Гадаю, що тут некоректно ставити питання в кількісному плані. Якщо 100, то один висновок, а якщо 99, то інший?
Крім того, тут важко порахувати, насамперед через відсутність чітких критеріїв. Наприклад, послідовники галичанина Якуба Гаватовича, який ще в 1619 році послуговувався польською графікою для української мови, транслітерували літеру “х” як “h”: хрін – hrin. Скільки подібних слів виникло, зараз важко сказати. Та й не дуже й потрібно.
Річ у тому, що останніми роками обсяг обміну інформацією значно зріс, зростає й кількість нових термінів, які позначають нові поняття. І в цих термінах переважає відповідність “h” - “х”: хот-дог, хаб, хіп-твіст, хакер тощо.
Спеціалісти підрахували, що за останні роки в англійській мові щодня з'являлося в середньому 10 термінів. Скільки з них містять "h" - кожен може оцінити сам, порахувавши кількість слів із цією фонемою в великих англійських словниках.
На мою думку, цю проблему не варто вирішувати суто статистичними методами, тобто рахувати кількісно, чого більше. Цей підхід визнаний у термінології недостатнім. Необхідно долучати елементи аналітичного методу, який показує, яке правило є доцільним і обгрунтованим. Деталі щодо цих методів див. у посиланні https://drive.google.com/file/d/0Bw44-Z ... sp=sharing.

[Анатолій]

Гадаю, що тут некоректно ставити питання в кількісному плані. Якщо 100, то один висновок, а якщо 99, то інший?

Мене не так цікавить кількість, як сам спосіб передавання звука [h] / графеми h українською мовою до ХХ ст. Ви можете назвати, які слова з [h]/h, засвоєні українською мовою до Новітньої доби?

Наприклад, послідовники галичанина Якуба Гаватовича, який ще в 1619 році послуговувався польською графікою для української мови, транслітерували літеру “х” як “h”: хрін – hrin. Скільки подібних слів виникло, зараз важко сказати. Та й не дуже й потрібно.

Але ми ж мовимо про передавання українською мовою іноземних слів, а не навпаки, тому як там Якуб Гаватович і його послідовники передавали "х" латинкою нам, гадаю, мало має цікавити. До того ж тут можна назвати проклади, коли графемою "h" передавали саме "г", а не "х", а "х" була як "ch": http://www.wilanow-palac.pl/galeria/2024/0/foto/0.

[Max]

Щодо "х" - це чимало власних назв: Захар, Рахіль, Пархом, Хайфа, Сахара, Михайло, Хорватія, Охрід, ... Трохи пізніше прийшли Оклахома, Манхеттен, хавбек, ... Ці та інші приклади я вже наводив у своїх статтях. Утім, можна подивитися у джерелах і знайти ще. Але трохи згодом, тому що таке завдання потребує часу. Етимологія багатьох слів є на сьогодні незрозумілою, тому все не так просто.
Але, як я зазначив раніше, це не має вирішального значення. Усе через засади української мови. Ще в середині ХІХ століття українські знавці слова погодилися, що в українській мові діє фонетична засада: "як пишемо, так і говоримо" (про це писав, зокрема, Іван Франко в своїй статті "Етимологія і фонетика в южноруській літературі"). До речі, ця засада істотно ослаблена в російській: там пишуть не так, як вимовляють.
Тому нас повинна хвилювати насамперед сучасна вимова, і тому такими важливими є результати фонетичних досліджень.
І ви правильно кажете, що слова переходили з мови в мову в різні боки. Тому іноді й важко сказати напевно, що, як, куди й звідки прийшло.

[Анатолій]

Щодо "х" - це чимало власних назв: Захар, Рахіль, Пархом, Хайфа, Сахара, Михайло, Хорватія, Охрід, ... Трохи пізніше прийшли Оклахома, Манхеттен, хавбек, ...

Ви, мабуть, мене не до кінця зрозуміли. Я запитував не просто про запозичені слова з «х», а про слова з «х», де б в оригіналі був саме «h». Бо слова, що ви їх навели — Захар, Рахіль, Пархом, Хайфа, Сахара, Михайло, Хорватія, Охрід — в оригіналі не мають «h».
Ну а щодо новозапозичених Оклахома, Манхеттен, хавбек, як ви слушно зауважили, вони прийшли трохи пізніше, і, погодьтеся, виключати, що тут є «російський» слід у вимови ніяк не можна. Тому я й запитував саме про запозичення до ХХ ст., де такого впливу російська мова на українську не мала.

Ще в середині ХІХ століття українські знавці слова погодилися, що в українській мові діє фонетична засада: "як пишемо, так і говоримо

Так от і я про це ж. Наші предки, чуючи якесь іноземне слово (англійське, французьке, німецьке тощо) з «h», запозичували його, передаючи з власне українським звуком. Тут питання: яким саме? Які слова з «h» наші предки чули, запозичувати і як передавали? Поки що в мене складається враження, що іноземні слова зі звуком «h» українці 17-го, 18-го, 19-го століть запозичували й засвоювали винятково з «г». А якщо так, то що змінилося тепер, як порівняти з тим часом? Чому наші предки на місці «h» чули «г», а ми вже чомусь «х»?

[Max]

Раджу перечитати мої статті про "х". Там є відповіді.

[Анатолій]

Я їх читав. Відповіді не знайшов. Тому й питав тут.

[Max]

Дякую за інтерес до моїх статтей і за прагнення зрозуміти проблему, пане Анатолію. Мені не хотілося нав’язувати свій хід думок, тому я тільки дав декілька натяків у передостанньому своєму дописі і не поспішав із поясненнями.
Але, з іншого боку, якщо Вам не вдалося побачити там відповідь на своє запитання, тим легше буде зрозуміти психологію тих, хто щиро сповідував і сповідує відповідність „h” - „г” як єдино українську. Справа тут у психології, на яку накладаються історичні факти.
Я також, як і Ви, схильний вважати, що питома частка запозичень із відповідністю „h” - „г” раніше була більшою. Але й тепер є чимало діячів, які вважають такий перехід єдино правильним (пан Юрій Шевчук – яскравий тому приклад).
Я неспроста навів низку прикладів запозичень, де проглядається відповідність „h” - „х”. Деякі з них справді в оригіналі писані не латиницею (давньоєврейські, арабські, китайські, японські назви), а інші – хорватські, румунські, угорські тощо – базуються саме на латинському письмі. І суть зовсім не в тому, що вихідне письмо було якимось не таким. Головне – це кількість у мові фонем, близьких до української /х/.
Уявімо собі кінець XVII століття, коли почався період інтенсивних контактів української мови з іншими західноєвропейськими. Не так давно відбувся історичний перехід проривного звука [ґ] у фрикативний [г] (а подеколи, насамперед у західних областях України, він іще не закінчився). Отже, до історичних звуків [ґ] і [х] додався ще й [г]. І як укласти все це в систему мови, ніхто гаразд не знає. Думають, що оскільки фонема /г/ відійшла від /ґ/, то вона від неї далеко. Насправді не так: умовна „відстань” між „ґ” і „г” невелика, а між „ґ” і „х” – значно більша. Фактично фонема /ґ/ - це /г/ в минулому. Не хочу захаращувати цей виклад деталями, які можна знайти в моїх статтях. З іншого боку, мови безпосереднього контакту – польська, німецька, словацька, чеська – мають таку спокусливу тріаду фонем: /g/, /h/, /ch/, причому першій відповідає проривний звук [ґ], а останній – звук [х]. Як тут не піддатися на провокацію і не провести паралель між /h/ і /г/?
Людина звикла мислити шаблонами, щоб поменше думати. Як писав класик, „мы ленивы и нелюбопытны”. Ось і пішов такий шаблон у практику, і допомагали цьому процесу ті, хто міг впливати на навчання чи культурні контакти – найбільш освічені люди того часу.
Не можу погодитися з тезою, що наші предки в засвоюваних словах чули [h] тільки як дзвінкий. Відомо, що писемна мова відрізняється від усної доволі суттєво, а до нас дійшли тільки писемні пам’ятки (магнітофонів, як ми знаємо, тоді ще не винайшли). А тут усім заправляла невелика кількість освічених людей, які вміли писати й читати. Ось такі люди й накидали писемну відповідність „h” - „г”. До визнання фонетичної засади провідною в українській мові (ХІХ ст.), згідно з якою потрібно відтворювати звучання, а не етимологічну форму, було ще років зо 200. Звернімо увагу, що слова, які прийшли з мов, де двознак „ch” не позначає звука [х], такої хиби не мають. Слід виділити південнослов’янські мови, насамперед хорватську, де усталилася звукова й фонематична відповідність між „h”і „х”: Hrvatska – Хрватска, Ohrid – Охрид. Слова з арабської, давньоєврейської, китайської, японської та інших нелатинографічних мов супроводжуються відповідною транслітерацією на латиницю, але факт того, що звуку [х] відповідає графема “h”, свідчить про системний характер відповідності „h” - „х”.
Є приклади, коли південнослов’янські назви ввійшли в українську мову з „г” на місці „х”: с.-хв. hajduk / хаjдук – укр. гайдук., с.-хв. Hercegovina / Херцеговина – укр. Герцеговина. Тут порушення фонетичного підходу є очевидним. Очевидно, що ці слова були запозичені через посередництво мови, в якій був двознак „ch” (чеської чи польської).
Коли ж, з одного боку, фонетична засада української мови нарешті здобула належне визнання, а з іншого, на світовій арені стали помітними інші мови, ситуація кардинально змінилася. Люди, порівнюючи мови, які мають в абетці двознак „ch” на позначення звука [х] (наприклад, німецька чи чеська), з мовами, що його не мають (наприклад, англійська чи хорватська), стали помічати, що акустично і функціонально наявний зв’язок „h” - „х”. Це підтверджує і функціональне навантаження української фонеми /х/, яка виконує роль і /h/ (як придихальний звук), і /ch/. Деталі – у моїх статтях.