Дої́жно, ї́жно, в’ї́жно (уї́жно), присудк. сл. Доволі (досить) їжі.
[1. Чи доїжно, чи доліжно тобі? (Номис). 2. Хоч не їжно (не в’їжно), так уліжно (Номис). 3. У мого дідуся було не одіжно, та в'їжно (Ганна Барвінок). 4. По сій мові цілую вашим милостям ніжки, а сам, як ото в дітей є така гулька: «Хто хоч, туди скоч!» — сам, кажу, зіскакую того губернаторського стольця і стаю знов на службу до пана мого Дон Кіхота: тут хоть часом і дрижаків наїсись, так зате з хлібом доїжно, а про мене аби хліб, а там уже байдуже, чи ріпка, чи куріпка (Мігель де Сервантес Сааведра, «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»).]
Доїжно
Re: Доїжно
Про уліжно ще напиши.