Монома́хія, -ї, жін. заст., уроч. Двобій, поєдинок.
[1. Біда з ними, та й тільки,— каже, почухавши потилицю,— чого вже я не роблю, чого не вигадую, нічого не вдію з диявольськими синами. Вигадав ото їм тих аріян, запровадив школи і друкарню в РаховІ і Білгораї, думав — от заведуться за ту віру, так ні, бачу, їх не одуриш: не тільки крови не пролилося, а і мономахії між ними не було! (Олекса Стороженко, «Марко проклятий»). 2. — Як іскаже которий, що не даремне, а за діло було мене зачаровано, того я з дозволу володарки моєї принцеси Обізіяни назву брехуном і визву та викличу на мономахію рицарську! (Мігель де Сервантес Сааведра, «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі», переклад Миколи Лукаша).]