Янича́рка, -и, жін.
1. Також рідко янча́рка, -и. Довгий турецький мушкет з ґнотовим або кремінним азійським замком.
[1. Для сильной армії своєї // Рушниць, мушкетів, оружин // Наклали повні гамазеї, // Гвинтівок, фузій без пружин, // Буддимок, флинт і яничарок, // А в особливий закамарок // Списів, пік, ратищ, гаківниць (Іван Котляревський, «Енеїда»). 2. Гостра шабля — твоя жінка; Яничарка — твоя тітка (Олекса Стороженко). 3. Ухопив з плеча янчарку, приложився, випалив (Словник Грінченка). 4. «Яничарка» — рушниця XVIII ст.. Перша згадка про неї з 1638 р. В 1720 р. «чудові» яничарки вироблювалися в с. Кубиче біля Башлі на Слобожанщині («Українська мала енциклопедія», т. 16).]
2. Жін. до янича́р (у другому значенні).
[Нас, українців, називали і бандерівцями, і радикалами, й екстремістами, і бандами націоналістів, а вела цей шабаш по-російськи наша землячка Матвієнко — родом із Черкащини, вона ж голова Ради Федерацій, перефарбована яничарка, яка забула про своє коріння. Недаремно 1 березня вибрали вони для оголошення війни з Україною: у цей день, кажуть, Іуда повісився, тому для них, окупантів із Росії, це погана прикмета (Ольга Костюк, «Путін, зламаєш зуби!», газета «Град Прилуки», 05.03.2014 р.).]