Чаї́ти, чаю́, чаї́ш, недок., перех., розм. Те ж саме, що й таїти.
[1. Залітала в думках далеченько і Явдоха, поспішаючи за синовою долею, намагаючись по-материнському її вгадати, — і ніби вже й не бачила оцього хвилястого степу, а все-таки впивалась його пахощами, його бринінням, барвами, бо ж не могла не впиватись, як не могла не дихати, як не могла спинити калатання серця, таку незбориму силу чаїв у собі він, таке він збурював зворушення в душі, цей український незайманий степ — у повільнім веснянім смерканні (Олександр Ільченко, «Козацького роду»). 2. Острів видавався досить зручним для переправи: низенькі миршаві кущі й піски, які не могли чаїти жодної несподіванки (Іван Білик, «Похорон богів»). 3. Це ж треба мати сатанинський намір, // Чаїть в собі невиліковний сказ, // Щоб тяжко так знущатися над нами, // Та ще й у всьому звинувачувати нас! (Ліна Костенко, «Берестечко»).]