Женет Пейслі. Соромітництво!

[Кувалда]

Вичитував оце недавно одну перекладну книжку. Зауважив таку особливість – перевага «аби» над «щоб» чи не на порядок, а от доречного вжитку «аби» як кіт наплакав . Враховуючи, що для цього перекладача українська мова була і є не перша, то вочевидь набрався він цього «абикання» від питомих україномовців. Неприємно здивував і О.Пономарів (див. переклад «Дерева, що танцює»).
Загалом, якщо розглянути шкалу, де крайня ліва точка (нульова) – цілком правильний, а крайня права точка – цілком неправильний ужиток «аби», то 0 – переклад 1953 р. А.Хуторяна («Анна Кареніна», Л.Толстой), переклад 1977 р. С.Панька («Міст на Дрині», І.Андрич), переклад 2012 р. Д.Щербини («Байки світові», В.Биков). Інші переклади займають проміжну позицію: від нечастого до густого неправильного вжитку «аби». Максимальна досягнена точка справа, практично цілком неправильний ужиток «аби» – переклад А.Марчинського («Плинні часи: життя в добу непевности», З.Бауман) – один правильний ужиток «аби» проти понад семи десятків неправильних і один ужиток «щоб» на всю книжку. В останній книжці «абикання» досягло нинішнього апогею, але ще не абсолюту – повністю неправильного ужитку «аби» і цілковитого невживання «щоб». Цікаво, хто перший на це спроможеться?
Треба зазначити, раніше такого не було ні в перекладах, ні в оригінальних творах. От, скажімо, «Місто» В.Підмогильного (1928) – цілком правильний ужиток «аби». Що ж сталося пізніше? Це стосується, звісно, не тільки «аби». Таких недоречних ужитків валом. Спочатку в чиюсь макітру западає дивнувата думка на кшталт, що відтак=тому, лишень=лише, довкілля=екологія тощо. А далі подібний ужиток поширюється вже експоненційно. Чому б не заглянути в доброго словника (Грінченка чи АС) чи книжку визнаного мовознавця (Курило, Синявського, Сулими, Антоненка-Давидовича, Пономарева, Вихованця, Островських)? Не все в них збігається, але якщо ще намагатися думати критично…
Мудрий Ґ.Ґ.Маркес, Царство йому Небесне, якось написав: «Не трать час на людину, яка не прагне провести його з тобою». Добра така порада, але марна . Десь до такого ж ґатунку, власне, належить і порада перекладачам учити мову. Для більшості – марна, для винятків – зайва. Останні учать мову постійно і без нагадувань. Щодо більшості, то дієвого рецепту нема. Та не все так безнадійно, можливо . Наприклад, немудра, але розумна О.Забужко стверджує: «Українці діють тільки тоді, коли їх б’ють кувалдою по голові, вони починають щось думати і ворушитися». Правда, оце якби зухвалець якийсь несвітній сказав Оксані Стефанівні, що мова в неї совецькувата [з усіма надбаннями епохи «зближення мов»], до того ж нашпигована активними дієприкметниками, надмірним ґеканням і приправлена віджилим закінченням -и в іменників третьої відміни (і то не всіх, звісно), то, боюсь, такий безпардонний критик сам би дістав по голові, а то й нижче .
Але хоч там як, а з майстрами перекладу [більшістю з них, насамперед талановитими] тре’ щось робити . По голові бити не варто, а от по шиї [гіршій половині] і по дупі [кращій] – не завадило б. За битого, врешті, двох небитих дають. Процедури можна було б проводити на зустрічах з читачами/шанувальниками. Якщо наука не йде без бука, то що ж… Прогрес потребує певних жертв .

[Наталя]

Кувалдо, "абикання" - це не крамола.
Час від часу перечитую новини на сайті одного університету. Журналісти, викладачі і т. д. там постійно "абикають". І живі.
А я "лишенькаю". І нічого так збереглася.

[Ґалаха]

журба-печаль.
скоро заабикають солов'їну до смерти...

Що ж сталося пізніше? Це стосується, звісно, не тільки «аби». Таких недоречних ужитків валом. Спочатку в чиюсь макітру западає дивнувата думка на кшталт, що відтак=тому, лишень=лише, довкілля=екологія тощо. А далі подібний ужиток поширюється вже експоненційно.

думаю біда в тому, що тепер усі почали спілкуватися, а от говорити вже майже розучилися.

[Кувалда]

Кувалдо, "абикання" - це не крамола.
Час від часу перечитую новини на сайті одного університету. Журналісти, викладачі і т. д. там постійно "абикають". І живі.
А я "лишенькаю". І нічого так збереглася.

Не знаю, Наталю, що Ви розумієте під словом «крамола», але напровсяк скажу, що незнання мови не належить ні до злочинів, ні до гріхів . До того ж я не розглядав, як неграмотність впливає на здоров’я. Цілком можливо, що тут пряма пропорція . Ще Еклезіяст застерігав: «Бо при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!».
Охочі знати могли б узяти до рук, наприклад, книжку Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо» і прочитати її. В ній є і про «аби». А потім час від часу повертатися до прочитаного (бо пам’ять має властивість стиратися ). Але журналісти – люди зазвичай творчі, їм вчити щось, а тим паче повторювати – себе не поважати: повторення – мати навчання і пристановище ослів (Овідій). Та й зайвий біль їм ні до чого . А викладачі чим гірші? Чи ті ж прозаїки? Я б сказав, ми взагалі країна тотальної абиякості. Й вона або зміниться, або не збережеться . Сподіваюся на перше .

[Наталя]

Та Ви самі заплуталися з тим абиканням, Кувалдо.
І я, читаючи Ваші пости-дослідження, заразом. ))
Там кінь ногу зломить...

[Кувалда]

ну кінь, хай, а я в чому заплутався?
не пам’ятаю, що я там раніше писав, але впевнений, що правильно

[Наталя]

не пам’ятаю, що я там раніше писав, але впевнений, що правильно

Звісно. Тільки я й досі не второпаю, де, за Вашою версією, треба "щобати", а де "абикати".

[Кувалда]

Б.Антоненко-Давидович: "Сполучник аби звичайно є відповідником до російських лишь бы, только бы: «Аби день до вечора» (приповідка); «Нехай собі співає, аби не голосно» (Т. Шевченко). Але в деяких говірках української мови це слово править за синонім сполучників щоб, хоч би, якби. Це позначилось і в нашій класичній літературі, наприклад: «Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти» (В. Стефаник).

У сучасній українській літературній мові сполучника аби вживають тільки в його першому значенні, тому в фразі, взятій із газетного фейлетона, слово аби стоїть не на своєму місці: «Всі можуть засвідчити: не було ще випадку, аби хтось із працівників управління навіть з виховною метою хапався за пасок, розмовляючи з своїм сином». Тут і в подібних випадках треба послугуватися сполучником щоб, як це чуємо в відомій народній пісні: «…щоб наша доля нас не цуралась, щоб легше в світі жилося!»"

Я підкреслив слова Антоненка-Давидовича, як я вважаю А от чому творчі люди так не вважають?

Прочитав учора в часописі «Країна» про конкурс «Коронація слова». Є односторінковий витяг з роману «Вільний світ» переможця Тетяни Белімової (викладачки української літератури в Університеті «Україна»). У цьому витягу є речення з «аби»:
Чи не тоді, коли звали її, аби вона їм, малописьменним, допомогла заяви на нові документи правильно скласти?
Щоб більше не ходила до них! І в нас аби я їх не бачив.
Десь там, за ним, перші ферми, із яких наша братва вже другий чи й третій день тягне вівці, патрає їх тут, біля будинків, і тут же розводить багаття, аби по-дикунськи смажити свіжину.
У нього є ідея-фікс: скрізь, бачте, добре, аби лише не в Радянському Союзі.
Чи мені не було б «скрізь», аби лише вона була б зі мною?

Я підкреслив неправильні аби і виділив грубим правильні, щоб Ви не заплуталися, Наталю. І це ще добре співвідношення. Зазвичай у письменників з цим куди гірше. Може, хто зурочує?