Тре’ (тре) і треа, присудк. сл., нар., у швидкій мові. І. Треба.
[1. Тре тим рогом чесатися, котрим можна дістатися (К. Шейковский). 2. — Ну, я так гадав, — відповів спокійно Бенедьо, — що коли що робиться, і розважно робиться, то тре й погадати, чи і для кого буде з того користь? (Іван Франко, «Борислав сміється»). 3. Тра — скорочення з зах-укр. траба; тре — скорочення з треба; літерат. форма треба з давнього треба (спочатку — жертва) (Іван Огієнко, «Український стилістичний словник»). 4. — А грошей у мене нема! — розвів лапами Рекс. — А мені, може, грошей і не треа! (Галина Малик, «Злочинці з паралельного світу — 2»). 5. — Ой, Петре, хіба то так дітей годувати тре’?! Та їм батько тре’, а не щодня чужі нові мужицькі пики! (Жанна Куява, «Із медом полин»).]
Заувага. Чинний правопис регламентує написання апострофа на позначення роздільності вимови я, ю, є, ї та попереднього твердого приголосного, а також після частки д та ірландської частки о з власними іменами. Водночас апострофом часто позначають усічення слова в розмовній і поетичній мові (така норма є в Проєкті Українського правопису): зара’ (зараз), ма’ (мамо), мо’ (може), одне ’дного (одне одного) тощо. Особливо це доречно задля уникнення омонімії: тре (форма від терти) і тре (усічення від треба), ба (бабо) і ба (вигук на вираження здивування) тощо.
Рекомендуємо вживати апостроф в усічених формах слів, що належать до невідмінюваних частин мови, а також в усічених формах слів у непрямих відмінках, що належать до відмінюваних частин мови.