Вікторія Наріжна

[Анатолій]

Уривок з інтерв’ю з Вікторією Наріжною (повна версія тут — http://life.pravda.com.ua/culture/2013/09/30/139781):

— Тепер давай поговоримо про твою перекладацьку іпостась. Ти переклала, як мінімум, дві мої дуже улюблені нон-фікшн книжки — "Світанок сексу" та "Французьке виховання". Перша — про секс у людській природі та про соціальний конструкт "моногамії". Друга — про виховання дітей по-французьки. Такий широкий діапазон — це твоє особисте рішення? Ну і друга частина запитання: ці дві книжки, "про секс" і "про дітей" чимось незримо дуже римуються. Ти це теж бачиш?

— Звісно, ці книги римуються, адже вони про одне й те саме — про спробу поглянути на звичні речі під незвичним кутом. Про втрату заспокійливої віри у "вічні цінності" та "природний порядок речей".

Адже обидві демонструють нам, що дуже часто те, що здається нам вічним і природним порядком — лише недавній соціальний конструкт, один із багатьох можливих варіантів. І дуже часто ті речі, які вважають похідними людської біології (ревнощі, моногамія, материнський інстинкт) при пильному розгляді та залученні науки виявляються все-таки похідними культури та традиції, а біологія повідомляє нам дещо про інше.

Обидві ці книжки не бояться розвінчувати такі "псевдоприродні" пояснення, може, "Світанок сексу" більшою мірою, ніж "Французьке виховання", але обидві.

А щодо широкого діапазону і власного вибору — звісно, перекладач в Україні великою мірою залежний від видавця, харчами перебирати в нас не прийнято.

Але скажу чесно, після роботи над автобіографією Джуліана Ассанжа я заріклася працювати з книжками, які не викликають у мене жвавого інтересу. Дракерман викликала.

— Які ще в тебе є "правила перекладача", крім небажання працювати з нецікавими книжками?

— Не дописувати за автора, не виконувати роль його редактора — не виправляти стилістичних неоковирностей, не робити жарти смішнішими, а пейзажі гарнішими, таке.

Цей підхід інколи дає неприємні плоди: коли я сама перечитувала перекладену автобіографію Ассанжа, то зрозуміла, що будь-хто в здоровому глузді, хто читатиме цей переклад, вирішить, що перекладач нездара і зовсім не володіє словом. Але вирішила все одно лишити як є, з мінімальним втручанням.

Я сприймаю роботу перекладача все-таки як технічну. Творчу, але інструментальну в корені своєму роль. Маєш амбіції — пиши сам, нема чого паразитувати на чужих текстах.

— Але вже ж таки давай трохи попаразитуємо та покоментуємо. Якщо "Світанок сексу" - книжка для більш "вузького" читача, то "Французьке виховання" - це для всіх, бо всі завжди знають, як правильно виховувати дітей. Які найбільш провокаційні (як для українського читача) тези звучать на сторінках цієї книжки?

— Думаю, залежить від того, що саме за читач. Бо для багатьох читачів там не прозвучить провокаційно нічого.

Деяких, думаю, обурить суворий підхід французів до дисципліни — адже французи не розуміють, що таке перекусити між прийомами їжі або відмовитися лягати спати в той час, в який сказано, і ставляться то виконання простих побутових правил дуже серйозно.

Це нібито суперечить підходам ліберальної педагогіки, але можна подивитися на це з іншого боку — як інакше дотримати забезпечення прав інших членів родини, окрім дитини?

Можливо, деяким читачам буде некомфортно зі ставленням французів до сексуальності: в нашій культурі жінка-мати ніби не зовсім має право на такі прояви сексуальності, які може собі дозволити жінка до народження дитини.

З сучасною модою на довге грудне годування багатьох, певна, обурить доволі численна французька тенденція відривати дитину від грудей у три місяці та виходити на роботу.

— Ця книжка - про американську маму, що відкриває для себе французьку "систему" виховання дітей. Чим це все може бути цікаво українському читачеві?

— Насправді-то, при всій позірній різниці американської та української культур, в сфері виховання дітей ми дуже подібні. Дитина розглядається як проект, як основний рід занять батьків, особливо матері.

Після народження дитини жінки в обох цих культурах фактично приймають ідентичність матері як основну. Народження дитини — момент переходу з одного життя в інше.

Французька культура в цьому сенсі антонімічна і до американської, і до української: в ній прийнято повертатися до професійних обов’язків швидко, так само швидко відновлювати фізичну форму та активне сексуальне життя, не робити дитину головним смислом свого життя, знаходити час для себе, коханого, друзів.

Принаймні все це прийнято у французів середнього та вищого середнього класів, які живуть у великих містах. І у нас, і у американців навіть цей прошарок суспільства ставиться до ролі матері у вихованні значно консервативніше.

— Але, здається, ці особливості французького виховання - це не просто відмінності в голові громадян окремої країни, але насамперед наслідок дбайливої державної політики.

— Що стосується ролі державної політики в цих відмінностях, то вона, звісно, велика, але тут виникає запитання із серії: що раніше, яйце чи курка.

Звісно, держава уможливлює самостійність та швидку реабілітацію матерів: дотації на няню, належної якості безкоштовна медицина, пристойні ясла, в яких не страшно залишити малюка навіть у геть ніжному віці, штатний психоаналітик (!) при кожній державній поліклініці, який приходить додому до жінок, що страждають на післяродову депресію.

Навіть про відновлення сексуального здоров’я жінок дбає держава, вважаючи його порушення серйозною медичною проблемою наряду з іншими.

Але питання: звідки походить ініціатива? Чи це продумана операція згори, направлена на збереження професійних кадрів на посту, незалежно від їхньої статі? Чи це відповідь на запит французького суспільства, яке саме таким бачить материнство? На жаль, я не знаю Францію зсередини і не можу відповісти на ці запитання.

І один коментар до інтерв’ю (підкреслення моє):
Пані Вікторіє, добрий день! З Вашого дозволу, переклад — це мистецтво. I в цьому мистецтвi буквалiзм — шкодить. Мене так вчили на уроках перекладознавства. А Ви тримаєтеся за цей буквалiзм обома руками, якщо я правильно зрозумiв Вашi слова "...вирішила все одно лишити як є, з мінімальним втручанням.".