Труднощі перекладу
Ярина Скуратівська
"День", 13 червня, 2013
Нині в царині перекладної літератури спостерігається невтішна тенденція: текстів авторів, про котрих говорить світ, на полицях вітчизняних книгарень до прикрості мало. У ситуації, що склалася, спробували розібратись із письменницею Наталкою Снядянко. Саме вона адаптувала українською твори Франца Кафки, Фрідріха Дюрренматта, Ґюнтера Ґрасса, Юдіта Германна, Стефана Цвейґа, Чеслава Мілоша, Збігнєва Герберта, Ярослава Івашкевича, Яна Бжехва та Андрія Куркова.
— Якої перекладної літератури нагально потребує Україна, на вашу думку?
— На мою думку, доречно говорити про два основних напрямки. Перший — розважальний, тут має бути багато літератури українською, яку читали б якнайширші кола, аби звикали читати українською. Для прикладу: у нас зовсім немає дитячої перекладної літератури, тобто хоч і є, але це мізер. У Європі така література дуже сегментована, розгалужена, її страшенно багато, а в нас — вкрай убогий вибір, особливо українською...
— Але ж саме на «дитячому» сегменті на нашому ринку «пасеться» чимало видавництв...
— Звісно, є декілька видавництв, які щось роблять, але цього має бути в сотні разів більше. І знову ж таки — в Києві чи Львові ситуація значно краща. А я маю родичів на Херсонщині, там десятирічна дитина мені сказала: «Якби у мене були такі книжки (а йдеться всього лише про Нестайка), то я читала б українською». Але то лише шмат масової літератури.
Крім цього, потрібні жіночі, чоловічі та які завгодно популярні романи. Просто, щоб його було багато і щоб воно витісняло російськомовну продукцію. Має бути друковане слово саме українською, в тому числі й преса. Для того щоб розвивалася мова, читацьке сприйняття, чутливість, вимогливість і таке інше. Просто тому, що хороший літературний смак не з’являється просто так. Це роки праці, вдумливого читання. А ще — переходу від простішої літератури до складнішої.
— Тобто тут нам ще рости і рости?
— Читач, який не вихований тривалим читанням, не має такого досвіду, просто не може сприйняти щось серйозніше. Доки не пройде всіх читацьких етапів... Якщо людина не читає з дитинства — ну, то трудно. Якщо ж читає російською, то сприймати серйозніші тексти українською їй буде складно.
— Гаразд, із масовою літературою зрозуміло. Українською її майже немає. А інший перекладацький напрямок?
— Інший великий напрямок — це переклади класики, сучасної літератури і всього-всього-всього, що зветься складною, експериментальною сучасною літературою, яка є на сьогодні.
Бо ж насправді, у нас велика проблема в літературі. Коли ти починаєш працювати, ти не відчуваєш за спиною нікого. Немає традиції, тяглості... З одного боку, ця традиція не тисне, ніби легше, а з іншого — коли є тільки незнання і наївність, то це відлякує.
— А як із якістю перекладів? Може, не кількістю, а якістю?
— Наша проблема — відсутність школи перекладачів. Люди мого покоління чи не останні, хто ще усвідомлює, яку серйозну освіту потрібно мати, аби наважуватися перекладати тексти. Бо наскільки я зараз бачу, молоді перекладачі цілковито переконані, що досить базово вивчити якусь мову, і все. Саме освіта, гуманітарна освіта, якої у нас не було, та й тепер немає, а нині вона і не престижна, не потрібна нікому. Це величезна проблема.
Тут доречно порівняти і осередки перекладачів, і співдружності, і асоціації, і міжнародні проекти. Частково це робиться, до прикладу, на германістах. Але перекладачів нам потрібно багато й дуже багато, причому з різних мов.
Утім, песимізм невиправданий. Я бачу, що щось трохи змінюється. Наприклад, відмирає міф, що переклади українською не продаються. Донедавна видавці були цілком упевнені, що досить було перекласти твір російською, щоб книжка продавалася краще. Але комерційна література типу про Гаррі Поттера довела, що якісні українські переклади продаються краще.
— Отут цікаво. Якість і кількість не часто між собою корелюються. Один переклад може бути «вилизаний», але якщо з’явиться багато такої перекладної літератури — чи впевнені ви в тому, що вона за якістю зможе конкурувати з російською?
— А як читач вибирає собі книжку? Він розгортає її й починає читати. Якщо добре читається, він бере цю книжку. Гадаю, більшості українців байдуже, якою мовою читати. Вони читатимуть ту книжку, яка краще написана і яка буде дешевшою. І все. Насправді, у нас є читачі. Коли я прийшла, скажімо, на презентацію елітарного французького автора Еріка-Емануеля Шмітта, в якого лише кілька книжок, у Львові був заповнений зал театру Заньковецької. У нас на презентації приходить значно більше людей, аніж за кордоном. Але до них не доходить інформація, не доходять книжки.
— У такому разі чия це проблема: держави, видавців, перекладачів?
— Немає адекватної інфраструктури. Бо ж наклади у нас мізерні, і досить якомусь видавництву створити невелику мережу книгарень, як це одразу відчувається по накладах, які вони можуть продати. Це має бути державна програма, розвиток і заохочення читання. І цим займаються всі країни світу, адже читання не є якоюсь унікальною та специфічною українською проблемою. Крім України, є ще чимало африканських держав, для яких це актуально (посміхається)... Якщо ж серйозно, то ми маємо людський потенціал, який читає. І ми його, на жаль, втрачаємо.
— До речі, про потенціал. Чи досить його зараз в українській мові, аби перекладати сучасну літературу?
— Мова сама по собі нічого не має. Мова — це ми з вами, носії мови. Якщо нею не користуються, вона, відповідно, занепадає. Чому я й кажу, що має бути масовий потік і перекладів також. Тоді мова буде розвиватися, буде динамічною. Оскільки мова існує у нас лише у високочолих виданнях, і іноді на державних телерадіостанціях, вона не може розвиватися так динамічно. У Львові, скажімо, немає проблем із мовою, якою можна перекладати сучасні реалії. Але в тих регіонах, де ця мова вживається по святах, звісно, ця проблема є. Це відчутно і по книжках, і по тому як люди розмовляють.
— Чи може, і як саме, тут допомогти література?
— Мають бути «соціальні ліфти». Якщо держава робить пріоритетом мову, культуру, це вважається потрібним, престижним і модним, тоді так. Тоді взагалі нічого більше робити не треба, люди самі вчитимуть, читатимуть. Якщо ж держава до цього ставиться зверхньо, авжеж, є чимало інших проблем, — тоді ми нічого не зможемо змінити. Бо неможливо бути вільним від суспільства, в якому живемо. І навіть у Львові, де ситуація начебто краща, є традиція — вона все одно зруйнується, якщо не буде змін.
— Перейдімо від загального до конкретики. Чи є у вас «портфель» з тими книжками, авторами, яких хотіли б перекласти?
— Колись я була наївною і робила такі героїчні спроби: я перекладала тексти і шукала видавництва. Так-от, із Чеславом Мілошем ця історія тривала десять років. Польський інститут готовий був надати грант, і ось ми ходили й запитували видавництва: «у нас є гроші, хочете його книжку, це Нобелівський лауреат»...І десять років не було результату. Відтоді я зрозуміла, що не проживу так довго, аби на кожну книжку по 10 років виховувати видавців. І тепер я перекладаю лише те, що мені точно пропонують видати. Але ті твори, які я хотіла б перекладати, то це ті твори, які я читаю. Зараз у Європі є напрям, якого не існує в Україні, — це емігрантська література. Чимало авторів пережили цей досвід та описують його у своїх творах. Сені здається, нам було б цікаво...
— Наостанок — як ви дізнаєтеся про цікаві книжки?
— Моніторю сайти, скуповуюся у книгарнях, для перекладачів існують хороші програми, коли можна поїхати на тиждень за кордон, поспілкуватися з видавцями, іншими перекладачами. Це також робиться й в Інтернеті, де є свої спільноти. Насправді, німці роблять дуже багато для популяризації своєї літератури. Різні фундації та видавництва надсилають мені книжки. Це велика робота країн для популяризації своєї культури, і іншого шляху нема.
Наталка Сняданко
Re: Наталка Сняданко
Щоб бути на маргінесі, достатньо бути жінкою в Україні
Зокрема:
- В романі є купа чудесних історій, підслуханих історій. У них ми чуємо голоси з різних куточків України, записані фонетичним письмом, яке дозволяє чути всі вимови.
- Інакше я цього собі не уявляю. Без інтонації історія втрачає сенс, перетворюється на голий сюжет, читати який нецікаво. Ті речі, які між рядками, між неправильними наголосами – їх не можна описати інакше, це той рівень мови, який не перекладається.
Це, можливо, свідчить ще й про розірваність між українськими літературною та розмовною мовами. Вони не перетинаються. І тому запис живої розмовної мови стає сам по собі сюжетом – настільки літературна мова від цього відірвана.
- І це веде до суржика. Мені траплялося читати чимало зауважень, що сучасні українські письменники пишуть поганою українською мовою – використовують русизми, суржик, не дотримуються правопису.
- Хто погані слова вживає – за того матінка божа не молиться.
А іноді покарання за це буває ще страшнішим.
Колись я прийшла рвати зуб у поліклініку. Стою в рентген-кабінеті, а лікарка питає моє прізвище. Кажу "Сняданко". А вона мені: "Так я і думала, я бачила вас по телебаченню. А ви там сказали, що син просив купити жвачку. Хіба можна використовувати слово "жвачка"? Це ж російське слово!"
Я ніколи не забуду цей момент, коли я стою без зуба з рентгеном у руці та мушу виправдовуватися за те, що мій син вжив слово "жвачка".
Якщо серйозно, то ця дискусія триватиме довго – як і дискусія про можливість вживати ненормативну лексику в літературі. Письменники тут позбавлені права вибору. Як би мені не хотілося, щоб люди спілкувалися між собою виключно цитатами з Біблії, вони однаково вживатимуть матюки, і я мушу записувати це як є, по-іншому це буде неправда. Відтворювати суржик дуже складно, його для цього треба добре знати. Я не дуже добре володію суржиком, тому просто записую підслухане та почуте слово в слово.
Я вже переросла філологічний комплекс, коли словник важливіший за людину. Тим паче, словники у нас древні. Філологи, оперуючи тими словниками, починають заперечувати мовну дійсність. Тут треба розуміти межу здорового ґлузду.
- Тут ми починаємо сягати поширеної думки про українську культуру як про щось правильне, цнотливе, стерильне. І я собі вже доволі давно думаю, чому ця культура виглядає такою стерильною в очах цих людей.
- Вона стерильною не є. Такою її можуть бачити хіба що люди, які з нею не знайомі.
В нас же є прошарок людей, які вважають себе дуже культурними. Це не означає, що вони ходять на концерти, в театри та на виставки. Вони просто знають, що культуру треба шанувати.
Це йде зі школи, яка може відбити будь-яке бажання вести культурне життя, доторкнутися до нього. І починається любов на відстані, суто теоретична.
Люди, які цікавляться реальною культурою, чудово знають, що все у нас нормально із культурою, просто вона більш камерна, позбавлена фінансування, альтернативна телевізійному кічу, але загалом цілком адекватна.
- Крім прагнення бачити українську культуру як цнотливу, я згадую також посилення наступу на все "неправильне" - слово "мораль" у цьому сенсі особливо часто використовують.
- "Правильна" культура у цьому сенсі – це кіч. А що таке кіч? Це щось надмірно красиве – побільше золота, блискуче, чистеньке, розцяцьковане. Для багатьох кількість оздоб – це єдиний спосіб відрізнити "красиве", тобто "правильне" від "неправильного". Те саме з мораллю.
На обкладинці першого видання мого роману "Колекція пристрастей" була репродукція картини Еґона Шіле, і я чимало наслухалася звинувачень у порнографії на адресу цього художника. Але коли пояснювала, що це – картина, яка висить у солідному музеї у Відні і чимало коштує, співрозмовники, як правило, міняли свою думку.
Мораль – це непристойність в законі. Як на мене, те, що демонструють у нас на телебаченні під маркою "культури" – це суцільна непристойність, значно більш шкідлива і доступна ширшій аудиторії, ніж матюки у віршах, але ніякі комісії чомусь не втручаються.
Над вихованням художнього смаку треба працювати. Треба займатися цим, як спортом, нарощувати м’язи, що відповідають за естетичну перцепцію, присвятити цьому час, докласти зусиль.
Набагато простіше любити вже відоме. Наприклад, є Рубенс, хороший художник. Навіщо нам ще один хороший художник? Давайте любити тільки Рубенса. Є Шевченко, навіщо ще хтось?
Це дуже зручно. Так людина може вважати себе культурною та освіченою, взагалі не приділяючи цьому часу. Так само можна вважати себе спортивним, струнким і підтягнутим, викинувши з дому дзеркало.
Зокрема:
- В романі є купа чудесних історій, підслуханих історій. У них ми чуємо голоси з різних куточків України, записані фонетичним письмом, яке дозволяє чути всі вимови.
- Інакше я цього собі не уявляю. Без інтонації історія втрачає сенс, перетворюється на голий сюжет, читати який нецікаво. Ті речі, які між рядками, між неправильними наголосами – їх не можна описати інакше, це той рівень мови, який не перекладається.
Це, можливо, свідчить ще й про розірваність між українськими літературною та розмовною мовами. Вони не перетинаються. І тому запис живої розмовної мови стає сам по собі сюжетом – настільки літературна мова від цього відірвана.
- І це веде до суржика. Мені траплялося читати чимало зауважень, що сучасні українські письменники пишуть поганою українською мовою – використовують русизми, суржик, не дотримуються правопису.
- Хто погані слова вживає – за того матінка божа не молиться.
А іноді покарання за це буває ще страшнішим.
Колись я прийшла рвати зуб у поліклініку. Стою в рентген-кабінеті, а лікарка питає моє прізвище. Кажу "Сняданко". А вона мені: "Так я і думала, я бачила вас по телебаченню. А ви там сказали, що син просив купити жвачку. Хіба можна використовувати слово "жвачка"? Це ж російське слово!"
Я ніколи не забуду цей момент, коли я стою без зуба з рентгеном у руці та мушу виправдовуватися за те, що мій син вжив слово "жвачка".
Якщо серйозно, то ця дискусія триватиме довго – як і дискусія про можливість вживати ненормативну лексику в літературі. Письменники тут позбавлені права вибору. Як би мені не хотілося, щоб люди спілкувалися між собою виключно цитатами з Біблії, вони однаково вживатимуть матюки, і я мушу записувати це як є, по-іншому це буде неправда. Відтворювати суржик дуже складно, його для цього треба добре знати. Я не дуже добре володію суржиком, тому просто записую підслухане та почуте слово в слово.
Я вже переросла філологічний комплекс, коли словник важливіший за людину. Тим паче, словники у нас древні. Філологи, оперуючи тими словниками, починають заперечувати мовну дійсність. Тут треба розуміти межу здорового ґлузду.
- Тут ми починаємо сягати поширеної думки про українську культуру як про щось правильне, цнотливе, стерильне. І я собі вже доволі давно думаю, чому ця культура виглядає такою стерильною в очах цих людей.
- Вона стерильною не є. Такою її можуть бачити хіба що люди, які з нею не знайомі.
В нас же є прошарок людей, які вважають себе дуже культурними. Це не означає, що вони ходять на концерти, в театри та на виставки. Вони просто знають, що культуру треба шанувати.
Це йде зі школи, яка може відбити будь-яке бажання вести культурне життя, доторкнутися до нього. І починається любов на відстані, суто теоретична.
Люди, які цікавляться реальною культурою, чудово знають, що все у нас нормально із культурою, просто вона більш камерна, позбавлена фінансування, альтернативна телевізійному кічу, але загалом цілком адекватна.
- Крім прагнення бачити українську культуру як цнотливу, я згадую також посилення наступу на все "неправильне" - слово "мораль" у цьому сенсі особливо часто використовують.
- "Правильна" культура у цьому сенсі – це кіч. А що таке кіч? Це щось надмірно красиве – побільше золота, блискуче, чистеньке, розцяцьковане. Для багатьох кількість оздоб – це єдиний спосіб відрізнити "красиве", тобто "правильне" від "неправильного". Те саме з мораллю.
На обкладинці першого видання мого роману "Колекція пристрастей" була репродукція картини Еґона Шіле, і я чимало наслухалася звинувачень у порнографії на адресу цього художника. Але коли пояснювала, що це – картина, яка висить у солідному музеї у Відні і чимало коштує, співрозмовники, як правило, міняли свою думку.
Мораль – це непристойність в законі. Як на мене, те, що демонструють у нас на телебаченні під маркою "культури" – це суцільна непристойність, значно більш шкідлива і доступна ширшій аудиторії, ніж матюки у віршах, але ніякі комісії чомусь не втручаються.
Над вихованням художнього смаку треба працювати. Треба займатися цим, як спортом, нарощувати м’язи, що відповідають за естетичну перцепцію, присвятити цьому час, докласти зусиль.
Набагато простіше любити вже відоме. Наприклад, є Рубенс, хороший художник. Навіщо нам ще один хороший художник? Давайте любити тільки Рубенса. Є Шевченко, навіщо ще хтось?
Це дуже зручно. Так людина може вважати себе культурною та освіченою, взагалі не приділяючи цьому часу. Так само можна вважати себе спортивним, струнким і підтягнутим, викинувши з дому дзеркало.
Re: Наталка Сняданко
щодо "і я мушу записувати це як є, по-іншому це буде неправда", то якщо письменник почне дотримуватися строго цього підходу він стане документалістом/літописцем/олліковцем/статистом/тощо. І це не художня література.