:: Аничка курдуплик і Солом’яний Губерт ::

[Кувалда]

я прочитав по розділу (може, перший абзац не показовий; і може, ми говоримо про якісь інші переклади, то розміщу їх тут). Мої висновки:
Український переклад принаймні не гірший за переклад для могутньої нації. Він довший – перекладачка ближче, вочевидь, дотримувалася тексту. Я підкреслю такі речення в українському тексті. Є одне туманне речення: "Дайте мені на двадцятку пекучих цукерок" (тут тре’ перекладачці глянути). Переклад треба трохи причесати (літредагування - обов’язкова процедура).
Наприклад: «Ой, буду бита!» - подумала Аничка, ота, котру/яку за малий, геть малий зріст прозивали курдупликом, коли почула безупинне дзеленчання, котре/що нічого доброго зазвичай не вістило/провіщало. Або розбити його на два речення. Але редагування тут потрібне незначне. Зміст, мова - добротні й точні не гірші, як на мій невибагливий смак, ніж у російському перекладі.
Щодо Курдуплика (його тре’ писати з великої) не маю тут застережень. Але літредактор може поправити, скажімо, на мацьопку чи щось ще. Не проблема. Російське "Невеличка" невдале, як я уже казав, бо так не прозивають, а звідси штучність.
Український переклад ще в непроредагованому стані подобається мені більше.

Автор Вітезеслав Незвал. Переклад Тетяни Савченко
ЧАСТИНА ПЕРША
На зачарованому майдані
Розділ перший,
В якому Аничка курдуплик прокидається просто неба на міському майдані.

«Ой, буду бита!» - подумала Аничка, ота, котру за малий, геть малий зріст прозивали курдупликом, коли почула безупинне дзеленчання, котре нічого доброго зазвичай не вістило. «Схоже, проспала я, у церкві дзвони вже дзвонять. А може, баран бешкетує, тікає мені з вигону разом із усією отарою. А то ще, може, стодола зайнялася, зараз пожежники приїдуть гасити. Якщо стодола зайнялася, тоді не буду бита. Господар і не згадає, що я заспала. Одягне залізний шолом і сурмитиме: Та-да-да-а! Точно, стодола горить. Ось і засурмили. А тепер знову. Ну, начувайся, баране! І не думайте, вівці, що я вас не дожену. Якщо горить, ніхто мене не чіпатиме. Гаразд, якщо стодола. А якби отак-о загорілися вівці? Ніхто би не зумів загасити! Горіли б, як перини, і смерділо би – жах. А я б їх узяла та й загнала в ставок! Уже б коли і втопилася котра – а що би я вдіяла? Так би господарю й сказала: А що я вдію? Та дарма, однак би мене набив».
Аничка курдуплик прислухалася. «Дзен-нь!» - почулося знову. Не схоже ні на церковні дзвони, ні на овечі калатальця. Більше нагадує велосипедний дзвоник листоноші, але ж гучніше, набагато гучніше! Схоже й на дзвінок, коли бува заходиш у крамницю по дріжджі. Дзеленькне, і кажеш: «Добрий день. Дайте мені на крону дріжджів». Або ще так: «Добрий вечір. Дайте мені на двадцятку пекучих цукерок». «На двадцятку нема», - скаже крамар. Набере на лопатку п’ять м’ятних кульок, висипле їх мені у жменю і запитає: «Як ваші кури, чи несуться?» А я скажу: «Допіру зібрала тридцять яєчок». Тоді скажу: «Дякую», а дзвіночок зробить «Дзеннь!». Побачив би господар, що крамар мене частує цукерками – ото дістала би запотиличника. Сказав би, мовляв, нехай іще хоч раз побачу – заробиш запотиличника! Запотиличника дістати – то боляче, гірше, ніж, наприклад, лозиною по литках. Лозиною – то як вщипнули. Біль скаже: «Дзень!» - і вмить затихне. Зо хвильку хіба попече. А як дістанеш запотиличника – біль скаже «Бум-м!» Аж сльози бризнуть, так боляче. Ох і боляче ж! На те воно й запотиличник, щоб боліти. Ох, як це боляче! Та що вдієш, на те я й Аничка курдуплик, щоб діставати запотиличники. От коням запотиличників не дають. Коней поплескують по шиях.
На слові «коні» в Анички аж серце тьохнуло. Вона перестала слухати дзеленчання, принюхалася – і відчула кінський запах. Ой, леле, як на гріх забула, що спала не в запічку, а на возі! У запічку спати жорстко, та й мух там улітку, як у стайні. Взимку за пічкою принаймні тепло. Нехай і жорстко, зате тепло. А влітку всюди тепло, як у запічку. І на возі теж. На возі завжди є трохи соломи. М’якенько! А ще там є попона, нею накриєшся, - господар і не побачить. Ох, якби дізнався господар, що Аничка спить на возі!.. Сказав би, що порядок має бути, розкричався би. Кричав би: «Прожену світ за очі, попідтинню підеш!» Попідтинню ходити – то ганьба. Дадуть юшки, та й починають про все розпитувати. Люди завжди розпитують одне про одного. Мовчиш, а вони все одно розпитують. Спитають: «Ану скажи, як обізвав столяр мельничиху, га?» Або: «Чи ти по пиво заходила?» Не люблю, коли люди розпитують одне про одного. А то скажуть ще: «А чи в отім дворі тебе не розпитували, що ми тобі їсти давали?» І вже мовчиш, бо якось страшнувато стає. Господар – той хоч не розпитує ні про що. Дасть хліба, скаже: «На, їж». Я втечу, сяду на призьбі й раденька, що ніхто мене не розпитує. О, це господар коней уже запряг. Коли коней ще не запрягли, віз не пахне стайнею. Тільки соломою. А зараз і стайнею пахне, і соломою. Побачить господар, що я спала на возі, - буду бита.
Аничка курдуплик відгорнула попону і визирнула. Господи не видно. «Кепські справи», - подумала Аничка. Заплющила очі. Звідусіль дзвеніло, немов біля кузні. «Ох, лишенько, - подумала Аничка, - спала, нічого не чула, а віз, бач, уже біля кузні. Певно, господар тримає коня за ногу. А мене й не побачив. Ну, в присутності коваля господар не буде лаятися, посоромиться. Раз-два-три!»
Аничка скинула попону й сіла. І як зойкне, як заплеще в долоні! Вигукнула: «Ах! Це ж треба, я на каруселі!» Попервах їй і справді здалося, що вона на каруселі. Все довкола мерехтіло і крутилося. Аж голова обертом пішла! Все рухалося. Аничка протерла очі. Боячись, аби не побачив її господар, зіскочила з возу. Та що це? Земля під ногами була на диво тверда. Аж забилася, як буває, коли зіскочиш у коморі з ослінчика на цегляну підлогу. Та про біль не думалося. Ступає Аничка по чомусь гладенькому, наче церковні сходи, роззирається. Такої дивовижі вона зроду-віку не бачила, навіть на малюнках. Так, ніби стоїш посеред великої, прегарної лісової галявини, а довкола височіють найпрекрасніші церкви. А там - диви-но! - Посеред великої галявини, що виблискує, наче її вимостили церковними плиточками, мчать два невеличкі червоні вагончики.
«Яка краса!» - мимоволі вилетіло в Анички курдуплика. І одразу вклякла, нажахана. Зненацька, мов Пилип з конопель, з’явився неподалік її господар. Похитуючись і дивлячись під ноги, він ішов просто до возу.
«Зараз побачить мене, ох, буду бита!» - подумала Аничка і в два стрибки вже була за величезною колоною, котра здіймалася високо-високо, аж до чорного склепіння, котре нагадувало церковну стелю.
«Я в місті! - блиснуло в Аниччиній голові. - А це майдан». Це налякало Аничку ще дужче. Це ж як лаятиметься господар у місті, при чужих людях, якщо дома при сусідах - і то не соромиться. Їй спало на думку: треба йти до господаря з плачем і перепрошувати, нехай пробачить їй, що проспала, що пропустила дзвони, що спала на возі, а не за пічкою. Та ні, не може Аничка бути в місті. Певно, й досі спить вона, і все їй сниться.
Але ні! І коней Аничка упізнала, й віз, і господаря. Та якби й коні були чужі, господар – все одно її господар, віз – його віз, адже вона на тому возі спала, то виходить, і коні його.
Ось уже поплескав господар коней, ось уже скочив на передок, уже цвьохнув батогом. Ось уже зрушили колеса.
Господар прицмокнув, і віз рушив. Не догнати його тепер Аничці, та якщо й дожене, хіба встигне заскочити на воза, на якому лежить попона, під якою проспала вона дзвони?
Віз поїхав, і Аничка курдуплик зітхнула з полегшенням.
«Хай би хоч як, - подумала вона, - чи то уві сні мені мариться, чи справді я бачу те, що бачу, однаково тут дуже гарно». Та одразу спливли інші думки: «Цікаво, чи є у місті вівці? А гуси? А кози? А за майданом – із якого боку там лука? А ліс? Але ж і вікон там, нагорі! Наче скляні драбини до самого неба. Скільки вікон! Ах, і як люди зі своїми кіньми можуть так високо жити? Як можна так високо жити? А якщо живуть вони так високо і якщо між ними є господарі, це ж тут одного двічі за все життя не стрінеш, навіть якби пішла попідтинню. І що ж я скажу, якщо почнуть розпитувати одне про одного? Може тут і господарів ніяких нема. Напевно, всі тутешні люди такі, як у замку. Носять гарні капелюхи, як у шляхетної пані із замку, коли вона йде до церкви. А може вони взагалі не схожі на звичайних людей? А може вони й говорять іншою мовою, якої я не зрозумію?» Аничка наважилася вийти з-під високої колони, котра впиралася нагорі у склепінчасту стелю, щоб роздивитися всю ту красу. Сплеснула в долоні й подумала: «Видно, на те я й Аничка курдуплик, щоб потрапити в якесь місце, де все зачароване. Вже тут мене ніхто й ніколи не битиме!»
І раптом хтось поклав їй у долоню щось кругле. Аничка розтиснула кулачок, і це щось зробило: «Дзень!».

Витизслав Незвал Анечка-Невеличка и Соломенный Губерт
ЧАСТЬ ПЕРВАЯ
Заколдованная площадь
Глава первая, в которой Анечка-Невеличка просыпается под голым небом на Заколдованной Площади
«ОЙ, ПОБЬЁТ МЕНЯ ХОЗЯИН! — подумала Анечка, за маленький рост прозванная Невеличкой. Подумала она так, услыхав несмолкаемый перезвон, ничего хорошего обычно не предвещавший. — Видно, я проспала, и уже на колокольне звонят! Или баран задурил и удрал с выгона со всеми овцами, или амбар загорелся, и пожарники приедут. Если амбар загорелся, никто и не заметит, что я проспала. Хозяин наденет железную шапку и затрубит. Тру-ту-ту! Вот и затрубили. Не иначе — амбар загорелся! Хорошо ещё, что амбар! Загорись овцы — никому бы не погасить; как перины запылают, и палёным запахнет. А я бы их в пруд загнала! А если какая утонет, я не виновата… Только хозяин всё равно меня побьёт!»
Анечка-Невеличка прислушалась. Блям-м-м! — звякнуло снова.
«На овечьи колокольчики, — подумала она, — или на церковный звон не похоже. Похоже на велосипедный звонок почтальона, только громче, намного громче! Или на дверной колокольчик в лавке. Он звякнет, а ты говоришь: «Добрый день! Дайте, пожалуйста, на крону дрожжей!» или: «Добрый вечер! Дайте, пожалуйста, на двадцать грошей жёлтых леденцов!» — «Нету на двадцать грошей!» — скажет лавочник, а сам подденет лопаткой пять мятных шариков, высыплет мне на ладонь и спросит: «Как у вас курочки несутся?». «Сегодня тридцать яиц собрала», — отвечу я. Потом скажу: «Благодарю вас!», и снова дверной колокольчик звякнет: блям-м-м!
Знай хозяин, что лавочник угощает меня леденцами, я бы заработала затрещину. А это куда больнее тычка. Когда получишь тычка — поболит и перестанет. Дзынь! — звякнет боль и пройдёт. Поноет, правда, немножко. А от затрещины боль ударит — бу-бух! — и сразу слёзы потекут. Ох и больно! Отчего бывает так больно? Откуда мне знать! Я ведь всего-навсего Анечка-Невеличка, вот и зарабатываю затрещины! Кони затрещин не зарабатывают. Люди коней по гривам треплют».
При слове «кони» Анечкино сердце ёкнуло. Она втянула воздух и почуяла запах лошади. Батюшки! Она же забыла, что спит не за печкой, а в телеге! За печкой жарко, и мух там летом, словно в хлеву. Зато зимой за печкой тепло. Жёстко, а тепло. Летом всюду тепло, как за печкой. На телеге тоже. На телеге всегда есть солома. Она мягкая. А ещё на телеге лежит попона. Укроешься, и хозяин не увидит.
Знай хозяин, что Анечка спит в телеге, уж он бы закричал: «Безобразие! Ещё раз увижу — пойдёшь под окошки побираться!» А побираться под окошками стыдно. Люди дадут супу и выспрашивают: «А как вчера столяр мельничиху обозвал?» или: «Ты уже бегала за пивом?» Анечка не любит, когда выспрашивают друг про друга. Хорошо ещё, хозяин ничего не выспрашивает. Даст хлеба и скажет: «На вот, держи!» Я убегу на завалинку и рада, что меня ни о чём не выспрашивают.
Хозяин-то, кажется, запрягает. Когда кони не впряжены, телега не пахнет конюшней. Она пахнет соломой. А сейчас пахнет и соломой и конюшней.
Анечка выглянула из-под попоны. Двора вокруг не было. Отовсюду, словно в кузне, слышался звон.
«Плохо дело! — подумала она и зажмурилась. — Я спала и не заметила, что телега уже в кузнице. Хозяин, верно, коню ногу держит. А меня и не увидел! При кузнеце он ругаться не станет. Раз, два, три!»
Она откинула попону, села и от удивления вскрикнула: «Оказывается, я на карусели!». Сперва ей и впрямь показалось, что она на карусели. Всё вокруг ехало и сверкало. Всё мчалось куда-то. Анечка протёрла глаза и торопливо, чтобы хозяин не заметил, спрыгнула с телеги. Но что это? Земля оказалась твёрдой, словно Анечка соскочила с табуретки на кирпичный пол в чулане. Вот это да! Ступаешь по гладкому, как по церковным ступенькам, и глядишь по сторонам. И кажется, что ты посреди большой лесной поляны, а вокруг самые распрекрасные высоченные соборы. Такого даже на картинках не бывает! И смотрите-ка! Прямо по этой огромной поляне мчатся два маленьких красных поезда…
— Вот красота! — прошептала Анечка-Невеличка и тут же умолкла. Откуда ни возьмись, появился хозяин. Глядя себе под ноги и покачиваясь, он шёл прямо к телеге. «Сейчас заметит меня и побьёт!» — испугалась Анечка и мигом притаилась за большим столбом, который упирался в высокий-высокий чёрный свод.
«Я в городе, вот я где! — вдруг догадалась она. — А это площадь!» И Анечка ещё больше испугалась: ведь в городе, где хозяина не знают, он станет браниться ещё пуще, раз даже при соседях не стесняется. Ей захотелось заплакать и попросить у хозяина прощения за то, что она спала на телеге, а не за печкой, и всё на свете проспала.
А вдруг она всё ещё спит и просто видит сон?
Да нет же! И коней Анечка узнала, и телегу, и хозяина. И даже если кони были чужие, хозяин всё же был её хозяином, телега — его телегой, а раз она на этой телеге спала, то и кони, выходит, были хозяйские.
Вот хозяин потрепал их по гривам, вот вскарабкался на козлы, вот стегнул кнутом. Вот шевельнулись колёса…
Вот он причмокнул, и телега покатилась. Теперь Анечке её не догнать, а если и догнать, то не вспрыгнуть на ходу и не успеть накрыться попоной, под которой она проспала всё на свете.
Телега между тем укатила, и Анечка-Невеличка перевела дух.
«Во сне ли я всё это вижу или наяву, — сказала она себе, — всё равно здесь очень красиво. — И сразу же подумала: — А есть ли в городе гуси? А овцы? А козы? А в какой стороне луг? А где лес? Окошек-то сколько, батюшки! Будто стеклянная лесенка в небеса! Неужто люди так высоко живут? Много же тут, как видно, народу — за всю жизнь с каждым и двух раз не поздороваешься, даже если под окошками побираться! А вдруг все здешние люди станут друг про дружку выспрашивать? А может, здешние люди все из поместья? Может, у них красивые шляпы, как у барыни из замка, когда она в собор едет? Вдруг здешние люди и вовсе чудные, а не такие, как у нас, и говорят на непонятном языке?»
И Анечка решилась выйти из-за высокого столба, чтобы как следует разглядеть всю эту красоту.
Но тут у неё в руке оказался какой-то кружочек. Она разжала пальцы, и кружок — блям-м-м! — упал наземь.

[Olesya_Gomin]

З Вами все гаразд!!! "Базовий" курдуплик мені ввижається в образі напівжовтого покрученого огірочка-недомірка.
Проблема в нащадках Катерини. Вони не мають иншої ради, ніж утерти носа нащадкам шинкаря, котрий танцював перед конфедератами.

Думаю, куди конструктивніше й корисніше було б вести розмову про сам текст, а не про незмінне прагнення утерти носа тим чи тим нащадкам.
Зрозумійте мене правильно. Перекладачка, думаю, витратила багато часу та сил на цей переклад. Тому хоча б просто з поваги до людської праці можна висловити конкретні зауваги, а не різко відрубати, що не годиться, та й по всьому.

А стосовно того, що "Кожен, хто має дяку це читати і живе власним розумом"...Ну, мені важко оцінити, чи живу я власним розумом, чи чиїмось ще, але через певні налаштування на робочому компі не можу скачувати файли. Як трапиться ще подібна розмова, врахуйте, будь ласка, й таку категорію громадян, що була б дуже вдячна шматкові тексту на підтримку негативної оцінки.

[вітько]

Ви нещадно перебільшуєте мій комп'ютерний сприт. Инша річ, якби я сів за компа десь літ 20 тому, а не позаторік, то досі, либонь, опанував би фотошоп і скомпонував хвацьку дитячу книжечку в подобі поезомалярства.
Сподіваюсь із сторонньою допомогою стягнути, а відтак простудіювати незвалів оригінал. Без цього предметна розмова виключена.

[вітько]

Український переклад принаймні не гірший за переклад для могутньої нації.(...) Переклад треба трохи причесати (літредагування - обов’язкова процедура).

Те саме можна сказати про горбатого запорожця. Адже він, як і лексус, має четверо коліс і бібікалку. Але чомусь нардепівські патріоти бридяться сідати навіть в "причесаний" ЗАЗ... Натякаю на те, що літредагування не всесильне. Втім, під сучасну пору без надзусиль можна налагодити виробництво престижних автівок не тільки в Україні, а й на першому-ліпшому клаптикові планети Земля. З літературним виробництвом, як на мене, справа значно складніша. Та ж таки Ліна Костенко'ва чомусь покинула педінститут ім. Горького й подалася до однойменного літінституту в століцу нашєй родіни. Либонь, не за тим, щоб студіювати тонкощі солов'їної мови... Чи ж замало їй було позитивної енергетики на землі по якій ходив Тарас малими босими ногами?

[Кувалда]

власне, можу тільки повторити свою думку: український переклад принамні/щонайменше/прецінь не гірший . Уже. А потеніційно може бути ще кращий. І для мене це очевидно. Як і те, що на смак товариш не всяк.
Був би у Києві такий інститут - училась, може, б у Києві. А загалом письменники, була б тільки змога, та щоб годували і стипендію ще платили, то і в коряцькому літературному інституті вчилися б і складали б іспити з загального курсу коряцької літератури. Куди краще, ніж навчатися в якомусь приземленішому інституті й потім 3 роки відпрацьовувати. І чим кепсько пожити в Москві, присвятити час літературі, театрам і т.п.? Хоча, можна і просто пробухати. У когось з наших письменників є опис тих буднів

[вітько]

власне, можу тільки повторити свою думку: український переклад принамні/щонайменше/прецінь не гірший А потеніційно може бути ще кращий. І для мене це очевидно.

Якщо зважити, що москвини мають Анечку-Невеличку за неперевершений шедевр, а два покоління її читачів вищать од захвату на форумах, то Ви, як мінімум, зобов'язані пролобіювати Курдуплика.

[Кувалда]

так, лобіюю ж А загалом, вітько, варто запитати у знавців чеської, що це слово означає. крихітка, мацюпка чи курдуплик і закінчити вже цю суперечку . Але апріорі підмальовувати ім’я до "пристойнішого" не варто. От який відповідник ближчий до чеського, такий най і буде.

[вітько]

так, лобіюю ж

Лишилася дрібничка: переконати Ахметова, що маємо шедевра. І 100-тисячний наклад гарантовано.

[Кувалда]

я вже про це думав. але як переконати хоча б на тисячний

[вітько]

Та ні! На тисячу розмінюватися гріх. А чом не спробувати пропхатися в хрещені батьки до онуків Ріната Леонідовича? Щось обрізати доведеться... Але задля принципу можна й голову на плаху покласти.