Дебютний роман, за право опублікувати який змагалося 9 міжнародиних видавництв, і який дістав/здобув декілька звань та нагород.
На Амазон. ком 2833 відгуків, із яких 1652 - 5 зірок.
Щось на зразок/кшталт передмови, хоч авторкою не вказано.
Світло між океанів
Частина І
27-е квітня, 1926 р.
Того дня, коли сталося чудо, Ізабель стояла на колінах біля урвища, пораючись біля/коло недавно поставленого хрестика зі сплавного дерева. Стояв кінець квітня, одна пухка хмара повзла по напнутому над островом небу, що відбивалося у дзеркалі океану. Ізабель знову покропила водою й приплескала землю навколо щойно посадженого куща розмарину.
«…і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого», – прошепотіла вона.
Лише на мить їй вчувся дитячий плач. Вона відігнала оману, натомість прикипівши поглядом до невеликої зграї/стада китів, що пливли до узбережжя, у теплі води, народжувати китенят, знай виринаючи й занурюючи хвости, як голки у шитво. Плач почувся знову, цього разу голосніший у світанковому вітерці. Неможливо.
Із цього боку острова аж до Африки виднілась тільки широчінь. Тут Індійський океан зливався із Антарктичним й разом вони простягалися, як безкінечний килим між скель. У дні, як цей, він виглядав таким твердим, що їй здавалося, ніби по цій блакиті можна дійти пішки до Мадагаскару. Інший, поряблений, бік острова оглядався на австралійський материк за мало не сто миль звідси; він і великій землі не належав, і бути вільним від неї не міг. Найвища із низки підводних гір, що стриміли з океанського дна, як зуби вздовж заскаленої[заскалений - або примружений, або заскаблений, тут – вискалений швидше] щелепи, зажидаючи невинних кораблів в останньому пориванні дістатися гавані.
Ніби як знак примирення, на острові, – що звався Янус Рок, – виднівся маяк, вкриваючи тридцять миль води світлом безпеки. Щоночі повітря наповнювалося рівним гулом, коли ліхтар обертався, обертався й обертався; справедливий, він не винуватив камені, не боявся хвиль: рятував тих, хто шукав порятунку.
Плач не змовк. Удалині брязнули двері маяка, висока Томова постать з’явилася на балконі – він оглядав острів у бінокля.
- Іззі! – крикнув він, – човен! – І показав на бухточку. – На пляжі – човен!
Зник і з’явився за хвилю вже за землі.
- У ньому ніби хтось є! – гукнув він. Ізабель з усіх сил/щодуху, прожогом кинулась йому на зустріч, і він тримав її за руку, коли вони спускалися стрімкою, битою стежкою до маленького пляжу.
- Непоганий човен, – проголосив Том. – І – оце так! Тут чоловік, але –…
Тіло, перекинуте через сидіння, не рухалося, але плач не стихав. Том поспішив до шлюпки й спробував підняти чоловіка, перш ніж оглядати її ніс, звідки той долинав/Том поспішив до шлюпки, та перш ніж оглянути її ніс, звідки долинав плач, спробував підняти чоловіка. Він витягнув вовняний згорток: у жіночу кофту лавандового кольору було загорнене мале дитя, що голосно плакало.
- Побий мене грім! – вигукнув він. – Побий мене грім, Іззі. Це…
- Дитина! О, мій милий Боже! Ой, Томе! Томе! Ну ж-бо, дай її мені!
Він вручив їй згорток, а сам знову спробував оживити незнайомця. Пульсу не було. Він обернувся до Ізабель, що оглядала крихітну істоту.
- Він мертвий, Ізз. Як дитина?
- На вигляд – все гаразд. Ні порізів, ні синців. Вона така малесенька! – відповіла вона, звертаючись до дитини, притискаючи її до себе. – Тихше, тихше. Ти тепер у безпеці, крихітко. Ти в безпеці, пташенятко.
Том стояв нерухомо, думаючи про мертве тіло, міцно заплющуючи й розплющуючи очі, щоб упевнитися, що це не сон. Дитя перестало плакати й тепер схлипувало в Ізабелі на руках.
- На чоловікові немає ран, і хворим він не виглядає/видається. Не може бути, щоб він довго дрейфував…Я так не думаю. – Він змовк. – Ти віднось/віднеси дитину в дім, Ізз, а я знайду, чим прикрити тіло.
- Але ж, Томе…
- Я надірвуся, доки витягну його стежкою вгору. Краще залишити його тут, доки не прибуде допомога. Однак не хочу, щоб до нього дісталися пташки або мухи – у сараї є брезент, він підійде. – Він говорив досить спокійно, але руки й обличчя йому похололи, коли старі тіні закрили яскраве весіннє сонце.
Янус Рок був квадратною милею зелені й мав досить трави годувати кілька овець та кіз і трохи курей, і ґрунту на невеликого овочевого городика. На острові росло лише двійко високих норфолтських сосен, посаджених бригадою із Поїнт Португіс, що побудували маяк тридцять років тому, в 1889-му році. Кілька старих могил пам’ятали ще куди ранішу корабельну катастрофу/кораблетрощу, коли «Гордість Бірмінгему» наштовхнулася на невситимі камені при світлі дня. Пізніше на такому ж кораблі привезли з Англії сам маяк із гордою назвою «Ченс Бразерс» – гарант
найновішої технології свого часу, придатний до збирання у будь-якому місці, хай якому негостинному чи далекому.Течії затягували усе: уламки кружляли як між двох пропелерів: залишки вантажу, ящики з чаєм, китова рогівка. Речі виринали, коли хотіли і як хотіли. Маяк міцно стояв посеред острова, будиночок доглядача й сарайчики присіли біля маяка, залякані десятиліттями гніву розлютованих вітрів.
На кухні Ізабель сиділа за старим столом, тримаючи на руках дитя, загорнене у пухку жовту ковдру. Увійшовши, Том повільно витер черевики об килимок й поклав зашкарублу руку їй на плече.
- Я вкрив бідолаху. Як дитина?
- Це дівчинка, – сказала Ізабель із усмішкою/усміхаючись. – Я її викупала. Здається, вона досить здорова.
Дитя глянуло на нього великими очима, відчувши його погляд.
- Що ж вона про все це думає? – поцікавився він уголос.
- Я і трохи молочка їй дала, правда, крихітко? – затуркотіла Ізабель, звертаючись до дитини. – Ох, Томе, яка ж вона гарнесенька, – сказала вона й поцілувала дитину. – Лише Господь знає, що їй довелося пережити.
Том дістав пляшку бренді із соснової шафи, хлюпнув собі трохи й випив за одним духом/за один дух/духом. Сів поряд із дружиною, споглядаючи, як світло танцювало на її обличчі, коли вона роздивлялася скарб у своїх руках. Дитя слідкувало за кожним її поглядом, ніби Ізабель могла зникнути, якщо відвести від неї очі.
- Ох, крихітко, – вуркотіла Ізабель, а маля притискалося обличчям до її грудей, – бідолашна, бідолашна крихітко.
Том чув сльози у її голосі, пам'ять про невидиму присутність висіла між ними в повітрі.
- Ти їй подобаєшся, – сказав він. А тоді, майже до себе самого. – я став думати, як усе могло б бути…– І швидко додав. – я маю на увазі…я не маю на увазі…У тебе такий вигляд, ніби вмієш це від народження, тільки й того. – Він погладив її по щоці.
Ізабель підвела на нього погляд.
- Я знаю, любий. Я знаю, про що ти. Я почуваюся так само.
Він обійняв дружину й дитя. Ізабель відчувала у його диханні запах бренді.
- Ох, Томе, дякувати Богу, ми вчасно її знайшли, – пробурмотіла вона.
Том поцілував її, а тоді притиснувся губами до лобика маляти. Вони втрьох сиділи так хвилинку, доки дитя не почало крутитися, штовхаючись кулачком із-під ковдри.
- Ну, – Том потягнувся, встаючи. – Піду відправлю сигнал про шлюпку; хай пришлють човен по тіло. І по цю малу панянку Мафіт(1) .
- Ще не треба! – сказала Ізабель, торкаючись дитячих пальчиків. – Я маю на увазі, нема чого поспішати й робити це просто зараз. Тому бідоласі вже гірше не стане. А цьому курчаткові поки що досить човнів, на мою думку. Залиш це на трохи/Зачекай з цим трохи. Хай би вона трохи/трішки передихнула.
- Так, вони приїдуть не відразу, за кілька годин. З нею все буде гаразд. Ти ж уже її, бідосю, заспокоїла.
- Давай просто почекаємо. Врешті, яка вже різниця?
- Усе має бути записано в журналі, люба. Ти ж знаєш, я мушу про усе доповідати відразу, – сказав Том, до чиїх обов’язків входило фіксувати кожнісіньку важливу подію на маяку чи поряд із ним, від погоди і мимохідних кораблів до негараздів із приладом.
- Зроби це зранку, га?
- А що як човен із корабля?
- Він же весловий, а не рятувальний, – відповіла вона.
- Ну то ж дитина, певно, має матір, що десь на суші рве на собі волосся. Як би ти почувалася, якби вона була твоя?
- Ти ж бачив кофту. Її матір, певно, випала з човна й утонула.
- Серденько, ми ж зовсім не знаємо, що з її матір’ю. І що то за чоловік.
- Це найвірогідніше пояснення, правда ж? Не може ж мала дитина сама піти від батьків.
- Іззі, все можливо. Ми ж нічого не знаємо напевно.
- Коли ти востаннє чув про крихітне дитя, що відпливло у човні саме, без матері? – Вона трохи сильніше притулила до себе маля.
- Це серйозно. Той чоловік мертвий, Ізз.
- А дитя – живе. Пожалій його, Томе.
Щось у її голосі його зачепило, й замість просто їй заперечити, він змовк і подумав над її благанням. Може, їй було потрібно трохи часу з дитиною. Може, він їй це винен. Стояла тиша, й Ізабель дивилася на нього із безсловесним проханням.
- Думаю, раз така справа…– неохоче погодився він, й ці слова коштували йому значних зусиль. – Я міг би…відправити сигнал уранці. Однак першим ділом. Щойно зійде сонце.
Ізабель поцілувала його і стиснула його руку.
- Краще піду на маяк. Я саме замінював паровивідну трубку, – сказав він.
Крокуючи/Ідучи доріжкою, Том чув милі ноти Ізабеліного співу:
- Дми, вітре, на південь, на південь, на південь
Дми, вітре, через безкрає синє море... (2)
Хоч і мелодійна, та музика не заспокоювала його душу, коли він підіймався сходами до ліхтаря, намагаючись позбутися дивної тривоги через щойно зроблену поступку.
1. Героїня англійської дитячої пісеньки.
2. Традиційна англійська народна пісня.
Навіть трохи занадто 
