Конкурс/Школа перекладу

[Анатолій]

Перекладацький конкурс добіг кінця. Щира вдячність пані Олесі за ідею, панові Кувалді за організацію й усім суддям за оцінки.

А як цей захід задумувався ще й як «школа перекладу», то варто обговорити деякі питання, щоб усі охочі й справді могли чогось повчитися, а заразом доповнити/виправити «народні» словники.
Найперше зазначу, що згоден із більшістю суддівських зауваг (окрім прозорого натяку одного із суддів на підглядання в російський переклад). Проте маю й свої зауваги/питання.

Отже, пан Лекс позначив слово ГАЛ – червоним (тобто як грубу помилку). Питання: треба було залишити HAL? Якщо так, то чому? Якщо ні, то що має бути натомість?

Чим неправильні слова «безжальний» (у перекладі І) і «немилосердний» (у перекладі ІІ) як відповідник до «implacable»?

Чому вислів «стає великого труда» пані Уляна сприйняла за росіянізм (стоит большого труда)? Не стверджую, що це найкращий варіант, але він є в чотирьох словниках, наявних на сайті від Грінченкового починаючи.
Словарь української мови 1909 р. (Б. Грінченко)
Труд, -да́, м.
1) Трудъ, работа. Піду я, ще подивлюсь, де то мої тяжкії труда зостались. Грин. ІІ. 148. Труда великого се діло стало. Полт. у. На чужий труд ласий не будь. Чуб. І. 303.
Російсько-український фразеологічний словник 1927 р. (В. Підмогильний, Є. Плужник)
Усилие – зусилля; праця; труд. Стоило больших усилий – стало труда великого.
Російсько-український словник ділової мови 1930 р. (М. Дорошенко, М. Станиславський, В. Страшкевич)
стоило больших усилий – ста́ло труда́ великого, забра́ло бага́то зусиль
Російсько-український словник правничої мови 1926 р. (В. І. Войткевич-Павлович, Г. Д. Вовкушівський та інші)
стоило больших усилий – це коштувало великих зусиллів, (стар.) стало труда великого.

«Якось 1882 року Фрідріх Ніцше купив друкарську машинку – «писучий шар» конструкції Малінга-Гансена, якщо бути точним» - a Malling-Hansen Writing Ball, to be precise. Від такої точності зміст «точно» втікає від читача, який хоче щось зрозуміти. — не зрозумів зауваги.

«Професор неврології Джеймс Олдс». Тут термінологічно неправильно. Йдеться не про неврологію, яка є ділянкою медицини, що займається захворюваннями нервової системи людини (англ. neurology), а про нейронауки (англ. neuroscience) − це ціла окрема ніша, що пов’язана з вивченням когнітивних процесів і т. д. Тут, щоправда і в російському перекладі Аліни Лєпьошкіної те саме. Можливо, в цьому і причина помилки обидвох українських перекладачів. Нам так важко повірити, що можна мислити самостійно! Часто, навіть якщо перекладач зробить правильний хід, то редактор виправить, подивившись в російську версію. Це вже досвід промовляє. — Не великий знавець наукової термінології. Може, й ваша правда. Але в тенетах мережі neuroscience перекладають і як неврологія.

«Нині часто моя увага починає розосереджуватися». Мабуть краще: «Нині моя увага все частіше розсіюється...» (пор. «розсіяний чоловік», тобто такий, що не може сконцентрувати уваги). Треба випробовувати кожну фразу, аж поки вона не зазвучить природно – перший варіант рідко коли буває найкращим.
Мені неприродно звічить фраза розсіяний чоловік. Розсіяне проміння / світло — так. Але чоловік / жінка / людина — неуважні. Увагу, як на мене, зосереджують і, відповідно, розосереджують.

Слід вказати і на лексичні огріхи. «Працівники виробні», засновники Ґуґлу – чи «обдаровані молодики»? Слово «молодики» має негативну конотацію. — Чому???

Слово «опасливий» не сподобалося двом суддям. Пані Уляна пропонує замінити його словом «перечулений»; пан Дмитро – «помисливий». Може, й так, але Російсько-український словник сталих виразів 1959р. (І. О. Вирган, М. М. Пилинська) подає варіанти опаслива людина й помислова людина як різноцінні:
Мнительный
• Мнительный человек – помислива (опаслива) людина; (розм. зниж.) аяйкало; (іноді) самострах (самоболячка). [Він таке (такий) аяйкало. Сл. Гр.]

Росіянізми, утворені за російським зразком слова або російське керування у словосполуках:
чудовий, переконливий тому приклад – того?

Зукраїнізована російська лексика:
вирішувати – чим краще замінити?
спливний – довірився «народному» словнику (Всплывающий – спливни́й: • всплывающая подсказка (комп.) – спливна підказка). Якщо це неправильно, треба було виправити статтю.

«Не перекладені» з англійської мови слова й сполуки:
подкаст – чим краще замінити?
медії – чим краще замінити, бо в «народному» словнику це слово є?
медійний – чим краще замінити?

Граматичні помилки:
кінець-кінцем – чим погано?
Т’юрінг – краще Тюрінг?

Є в перекладах і неузгоджені конструкції:
До таких конструкції належать і неправильні (двоприйменникові!!!) сполуки на зразок через понад сторіччя, за понад сто років, протягом понад десяти років – як тоді краще?

[Кувалда]

Анатолію, шановні Лекс і Уляна не зможуть взяти участь у дискусії. Сприймайте зауваги, як стимул ще раз подумати над вказаними місцями. Не страшно, якщо залишитися на своєму .
Щодо зауваг Дмитра, то він, думаю, сам висловиться, як матиме час. На мій погляд, вони всі справедливі, одне я б хотів прояснити - стосовно "спливного". Є кращий варіянт - то замінимо.
стосовно вирішувати, то принаймні, Анатолію, оце «вирішити проблеми, що так і не були вирішені досі» неприйнятне - розв’язати... розв’язані
Стосовно медій, то було б добре почути Дмитра.
кінець-кінцем – це до правил написання дефісу
Т’юрінг - точно апостроф не найкращий варіянт.
Щодо конструкцій на кшталт: через понад сторіччя, то мужуть бути різні варіянти. через сто[річчя] з гаком/лишком тощо.

[Анатолій]

кінець-кінцем – це до правил написання дефісу

згоден

Т’юрінг - точно апостроф не найкращий варіянт.

Англійською в цьому слові після звука "t" є "j". Якщо цей звук збегігати в українському варіянті, не використовуючи апостроф, то матимемо Тьюрінг (тоді "т" буде м’який). Якщо не зберігати — то Тюрінг (і теж "т" буде м’який).

[Кувалда]

щось у вас однакові обидва Тьюрінги

[Анатолій]

щось у вас однакові обидва Тьюрінги

поправив

[Кувалда]

я поясню, чому для мене апостроф не найкращий варіянт. я прихильник того, щоб слова, які потрапляють в мову. по змозі максимально асимілювалися. вони не повинні "випирати" з мови. Ви знаєте в яких випадках і після яких букв може бути апостроф у питомих словах і які букви ще додаються для запозичених (таv ще тре’ додати ґ). Чи Ви вважаєте, що Т - це префікс?

[Дмитро]

Шановний пане Анатолію!
Дякую за питання! І дякую панові Кувалді за відповіді! Нового я, мабуть, нічого не додам. Але спробую.
Гадаю, що ні безжальний космонавт, ні немилосердний космонавт українською просто не звучить. Ці прикметники краще сполучати зі словами людина, чоловік, жінка тощо. Отож у контексті статті можна було б написати хоч би так:

…космонавта (астронавта) Дейва Бовмена (Боумена), чоловіка твердої (непохитної) вдачі…

Прикметник опасливий — похідне слово. Від якого? Від опасатися? Словники фіксують, до речі, і його. А ще опаску й опас. Гадаю, що це все росіянізми чи малопоширені діалектизми. Може, в певному контексті, як характерну рису котрогось персонажа й варто вживати цих слів, але не в контексті наукової статті.
За кінець кінцем вибачте мені. Там помилка пунктуаційна. Словосполука пишеться без дефіса.
Після літери, яка позначає зубний приголосний, апостроф пишеться хіба що тоді, коли нею закінчується префікс (під’їхати). В коренях слів пишеться тільки знак м’якшення — Тьюрінг (або Тьюринг з «правилом дев’ятки»). Як бачите, правила, навколо яких точаться суперечки я обминув. Але написання знака м’якшення після д, т, л, н, з, с в коренях слів підтримують усі українські правописи, бо прочитати, приміром, ател’є з твердим л (а перед апострофом усі приголосні завжди тверді) годі. Ні, можна, звісно. Але це вже не українською.
Що ж до вирішувати, то якогось одного рецепта тут нема. Все залежить від контексту. Гадаю, фрази визначаючи, коли їсти… й надумала присвятити (віддати) другу й третю сторінку кращі за звороти з вирішувати.
Конструкції з двома прийменниками колись розглядав тут.

[Анатолій]

Дякую за відповіді.

[Re.]

жорсткий диск (замість твердий);

Уклінне прохання висловити Ваше обґрунтування в цій темі, коли Ваша ласка, бо це питання мене завжди спантеличує, а відповідь дуже цікавить!

P.S. Вибачте, що зухвало притерся.

[Анатолій]

Результат роботи над помилками/заувагами.

«Дейве, припини. Перестань, будь ласка! Прошу, припини, Дейве! Молю тебе!». Так благає суперкомп’ютер ГАЛ астронавта Дейва Боумена в славнозвісній і навдивовижу зворушливій фінальній сцені з фільму Стенлі Кубріка «Космічна одісея 2001-го». Знавісніла машина ледь не відправила була Бовмена у вільний космос на неминучу смерть. Тож тепер він спокійно, з холодним серцем, відмикає схеми пам’яті, що контролюють її штучний «мозок». «Дейве, мій розум відходить, — каже журливо ГАЛ. — Я відчуваю це. Я відчуваю це».

Я також це відчуваю. Останні кілька років мені було моторошно від думки, наче хтось чи щось править мій мозок, перелаштовує нейронну мережу, інакше програмує пам’ять. Гадаю, мій розум не відходить, а втім він змінюється. Я вже не мислю, як колись. Найсильніше я це відчуваю, коли читаю. У минулому поринути в книжку чи велику статтю було легко. Тоді мій розум зосереджувався на розповіді чи ланцюжку аргументів і я годинами прогулювався розлогою прозою. Тепер так буває рідко. Дві-три прочитані сторінки — і моя увага розпорошується. Я стаю метушливий, втрачаю низку оповіді, починаю шукати ще якоїсь роботи. Я відчуваю, ніби постійно тягну свій норовливий мозок назад до тексту. Таке природне колись вдумливе читання стає великого труда.

Я, певно, знаю, що коїться. Більше як десять років я гаяв забагато часу у світовій павутині, чогось там шукаючи й щось переглядаючи, а іноді й додаючи свого до великих баз даних в інтернеті. Для мене як письменника мережа стала справжнім відкриттям. Колись дослідження забирали не один день у книгосховищах чи кімнатах періодики. Тепер те саме можна зробити за лічені хвилини: кілька пошуків у «Ґуґл», кілька швидких натисків на гіперпоклика́ння — і переді мною промовистий факт чи доладна цитата. Навіть не працюючи, я можу блукати інформаційними нетрями мережі, читаючи й пишучи електронні листи, переглядаючи заголовки, блоги й відео, слухаючи музику чи й просто перестрибуючи від одного лінка до іншого. (На відміну від виносок, до яких їх іноді прирівнюють, гіперпоклика́ння не тільки вказують на пов’язані роботи, а й напроваджують до них.)

Для мене, як і для інших, мережа стає універсальним засобом, постачальником більшої частини інформації, що через очі й вуха потрапляє в мозок. Користь із можливості мати безпосередній доступ до таких неймовірно багатих джерел інформації чимала. Її уже давно зусібіч описано й вихвалено. «Відмінні властивості кремнієвої пам’яті, — писав журналіст часопису «Ваяд» Клайв Томпсон, — можуть бути величезною виго́дою для мислення». Але така виго́да дорого обходиться. На це в 1960-х роках звернув увагу медійний теоретик Маршал Мак-Люен. На його думку, засоби масової інформації — не просто пасивні канали, що постачають матеріал для думок. Вони також формують і сам процес мислення. Тож, либонь, інтернет поступово знищує мою здатність зосереджуватись і розмірковувати. Тепер мій мозок прагне осягнути інформацію так, як це пропонує мережа: у швидкій течії часточок. Колись я був аквалангістом у морі слів. Тепер я мчуся його поверхнею, наче на водному мотоциклі.

Я такий не один. Коли я згадую про свої проблеми з читанням у розмові із друзями й знайомими — більшість із яких дотичні до письменство — чимало хто з них каже, що зазнає чогось подібного. Що більше вони користуються інтернетом, то більше мають докладати зусиль, щоб зосередитися на великих уривках тексту. Деякі блогери, за якими я стежу, також почали завважувати таке явище. Автор блогу про мережеві ЗМІ Скот Карп недавно признався, що зовсім перестав читати книжки. «У коледжі моїм профільним предметом була література, і я був просто ненаситний читач книжок. Що ж сталося? — запитує він і розмірковує далі: — А що як в інеті я читаю не так багато не через зміну способу ЧИТАННЯ (де я шукаю, як мені зручніше), а через те, що змінився спосіб мого МИСЛЕННЯ?».

Брюс Фрідман довгий час працює патологом у медичній школі при Мічиганському університеті. На початку цього року у своєму мережевому щоденнику, де він регулярно робить записи про використання комп’ютерів у медицині, блогер, зокрема, описав, як інтернет змінив його характер мислення: «Я майже повністю втратив здатність читати й сприймати довгі статті в мережі чи пресі». У телефонній розмові зі мною Фрідман розтлумачив свою думку. Його мислення, сказав він, набуло нової якості — «стакато», що проявляється в здатності швидко переглядати короткі уривки тексту з різних джерел в інтернеті. «Я більше не можу читати «Війну і мир», — признався він. — Я уже не годен цього робити. Навіть блоговий пост, у якому понад три-чотири абзаци, завеликий для сприйняття. Я лише перебігаю його очима».

Ці розповіді самі собою багато не доводять. І ми й досі ждемо тривалих неврологічних і психологічних експериментів, що пояснили б, як користування інтернетом впливає на розумову діяльність. Та нещодавно опубліковане дослідження особливостей пошуку інформації в мережі, що його провели науковці з Університетського коледжу Лондона, показує: наш спосіб читання й мислення зазнав цілковитої зміни. У межах п’ятирічної програми досліджень науковці вивчали комп’ютерні журнали подій, що документують поведінку відвідувачів двох популярних пошукових сайтів. Один із них забезпечує доступ до журнальних статей, електронних книжок та інших джерел письмової інформації Британської бібліотеки, інший — Освітнього консорціуму Великобританії. Встановлено, що користувачі цими сайтами лише «побіжно переглядають» джерела, стрибаючи з одного місця на інше, й рідко повертаються туди, де вже були. Зазвичай, вони читають не більше як одну-дві сторінки статті чи книжки, перш ніж «перескочити» на інший сайт. Іноді вони зберігають велику статтю, але немає ніяких доказів, що коли-небудь повертаються до неї й насправді читають. Автори дослідження повідомляють:

«Зрозуміло, що користувачі не читають в інтернеті в традиційному розумінні слова. Є всі ознаки появи нових форм читання, коли користувачі, аби швидко досягти результату, лишень переглядають заголовки, зміст сторінок і короткі огляди. Очевидно, вони йдуть в онлайнпростір, саме щоб уникнути читання в традиційному розумінні слова».

Завдяки доступності текстів в інтернеті, не кажучи вже про популярність текстових повідомлень на мобільних телефонах, ми можемо читати більше, ніж у 1970-х чи 1980-х роках, коли переважало телебачення. Одначе це інший тип читання, в основі якого лежить інший тип мислення, може, навіть нове сприйняття себе. «На нашу сутність впливає не тільки те, що ми читаємо, — каже психолог Університету Тафтса й авторка книжки «Пруст і кальмар. Історія й наука про мозок-читач» Меріен Вулф. — Тут ключову роль відіграє те, як ми читаємо». Вулф стурбована, що вироблений мережею стиль читання, який ставить «ефективність» і «швидкість» понад усе, може негативно вплинути на нашу здатність читати вдумливо. Таку можливість нам подарувала рання технологія — друкарський прес, зробивши довгу й складну прозу буденним явищем. Читаючи в мережі, каже вона, ми перетворюємося на «звичайних дешифраторів інформації». Наша здатність витлумачувати текст, робити багато розумових операцій, коли ми читаємо вдумливо й невідривно, стає непотрібною.

Читання, пояснює Волф, — не вроджене вміння людських істот. Це не закарбований у генах вид мовної діяльності. Ми маємо вчити наші мізки, як перетворити символічні знаки, що їх бачимо, на зрозумілу мову.

І засоби масової інформації й інші технології, що ми використовуємо в навчанні й практиці читання, відіграють важливу роль у формуванні нейронних зв’язків нашого мозку. Досліди показали, що в читачів ідеограм, таких як китайські ієрогліфи, розвиваються геть інші нейронні зв’язки для читання, ніж у тих, чия писемна мова використовує абетку. Відмінності полягають у роботі різних ділянок мозку, зокрема тих, що регулюють такі важливі когнітивні функції, як пам’ять і тлумачення візуальних і слухових подразників. Можна також припустити, що нейронні зв’язки, творені в процесі використання мережі, відрізнятимуться від тих, що творяться під час читання книжок та інших друкованих праць.

Якось 1882 року Фрідріх Ніцше купив друкарську машинку («писучу кулю» конструкції Малінга-Гансена, якщо бути точним). Його зір слабнув. Тож постійно зосереджуватись на сторінці стало виснажливо й болюче, через що йому часто сильно боліла голова. Він був змушений менше писати й боявся, що скоро геть доведеться відмовитися від цього. Машинка, принаймні на якийсь час, врятувала його. Швидко опанувавши метод друку «наосліп», він міг писати із заплющеними очима, використовуючи тільки кінчики пальців. Слова знову змогли перетікати з його голови на сторінку.

Проте машинка, хай тільки ледь помітно, впливала на його роботу. Один із друзів Ніцше, композитор, завважив зміну в стилі його письма. Його й без того короткомовна проза стала ще стислішою, більш телеграфною. «Мабуть, ти за допомогою цього інструмента створив новий стиль письма», — писав його друг у листі, зазначивши, що його власні «думки» й мова музикування часто залежать від того, яким пером і на якому папері він пише.

«Твоя правда, — відповів Ніцше, — наше канцелярське приладдя формує наші думки». Під впливом машинки, пише німецький медійний теоретик Фрідріх Кітлер, Ніцшева проза змінилася: «аргументи в ній замінено афоризмами, думки — грою слів, стиль від полемічного став телеграмним».

Людський мозок безперестанку змінюється. Ми звикли вважати, що наш головний мозок, у якому близько 100 мільярдів взаємозалежних нервових клітин, формується в основному ще до досягнення зрілого віку. Та дослідники мозку виявили, що це не так. Керівник Інституту перспективних досліджень ім. Краснова Університету Джорджа Мейсона професор неврології Джеймс Олдс стверджує, що мозок навіть дорослої людини «дуже пластичний». Нервові клітини повсякчас розривають старі зв’язки й утворюють нові. «Мозок, — запевняє Олдс, — має здатність оперативно себе перепрограмувати, змінюючи спосіб функціонування».

Під час використання того, що соціолог Деніел Бел назвав нашими «інтелектуальними технологіями» — інструментами, що розширюють наші психічні, а не фізичні можливості, ми неминуче починаємо діставати риси цих технологій. Механічні годинники, що набули поширення в XIV столітті, — переконливий тому приклад. У своїй книжці «Техніка й цивілізація» історик і критик-культуролог Льюїс Мамфорд описав, як годинник «розмежував час і розвиток людства, допомігши зародити віру в незалежний світ математично вимірних послідовностей». «Абстрактні межі розділеного часу» стали «вихідною точкою для дій і думок».

Методичне цокання годинника надало сили науковій думці й науковцям. Та водночас воно нас чогось позбавило. У минулому спеціаліст у галузі комп’ютерних систем Масачусетського технологічного інституту Джозеф Вайценбаум у своїй книжці «Можливості обчислювальних машин і людський розум: від суджень до обчислень» (1976 р.) зауважив таке: уявлення про світ, що виникло внаслідок широкого використання інструментів хронометражу, «залишається вбогою версією старого розуміння, бо спирається на відмову від безпосереднього досвіду, що лежав в основі та й, власне, сформував стару реальність». Визначаючи, коли їсти, працювати, лягати спати, вставати, ми перестали дослухатися до своїх чуттів, почавши натомість коритися годинникові.

Процес адаптації до нових інтелектуальних технологій відбивається в зміні аналогій, які ми використовуємо, щоб пояснити собі самих себе. Коли з’явилися механічні годинники, люди почали вважати, що їхні мізки працюють, «як годинник». Тепер, у добу програмного забезпечення, ми кажемо, що вони працюють, «як комп’ютери». Але, за твердженням нейронауковців, зміни відбуваються не лише на рівні аналогій. Завдяки пластичності нашого мозку, пристосування відбувається й на біологічному рівні.

Інтернет насамперед забезпечує нам змогу широкого пізнання. У статті, опублікованій 1936 року, британський математик Алан Тьюрінг довів, що цифровий комп’ютер, що в той час існував лише в теорії, можна запрограмувати на виконання функції будь-якого пристрою обробки інформації. І це саме те, що ми бачимо сьогодні. Інтернет — незмірно потужна комп’ютеризована система — охоплює більшість наших інших інтелектуальних технологій. Він стає нашою картою й годинником, друкарським верстатом і машинкою, калькулятором і телефоном, радіо й телебаченням.

Поглинені мережею засоби комунікації заново створюються за її образом і подобою. Їх насичують гіперпоклика́ннями, миготливою рекламою та іншими цифровими дрібничками. Їхній вміст стає оточений вмістом всіх інших поглинених засобів масової інформації. Наприклад, ми можемо взнати про надходження нових повідомлень електронної пошти, переглядаючи заголовки останніх новин на газетних сайтах. У підсумку, ми розпорошуємо увагу й втрачаємо концентрацію.

Вплив мережі не обмежується екраном комп’ютера. Свідомість людей так налаштувалася на мішанину, пропоновану інтернет-ЗМІ, що й традиційні медії змушені пристосовуватися до нових сподівань авдиторії. Телевізійні програми доповнюють текстовими рухомими рядками й спливною рекламою. Журнали й газети зменшують обсяг статтей, друкуючи короткі зведення й заповнюючи сторінки легкими для перегляду інформаційними оглядами. Коли в березні цього року «Нью-Йорк таймс» надумала віддати другу й третю сторінки кожного числа під невеликі публікації, керівник її відділу дизайну Том Бодкін пояснив, що такі «коротуни» дадуть змогу змученим читачам швидко «смакувати» новинами, заощаджуючи час на «менш ефективний» спосіб пізнання інформації: гортання сторінок і читання статтей. Старі засоби масової інформації не мають іншого вибору, крім як грати за новими медійними правилами.

Ще жодна система зв’язку не відігравала так багато ролей у нашому житті й не мала такий значний вплив на наші думки, як нині інтернет. Про мережу написано чимало, та не так багато уваги приділено тому, як, власне, вона перепрограмовує нас. Мережева інтелектуальна етика й досі невідома.

Десь у той же самий час, коли Ніцше почав використовувати свою друкарську машинку, запопадливий юнак на ім’я Фредерік Вінслоу Тейлор приніс до філадельфійської сталеливарні «Мідвейл стіл» секундомір. Так розпочалась історична серія експериментів, покликана підвищити ефективність роботи працівників виробні. За згодою власників, він найняв групу робітників, визначив їм різні металообробні верстати, записуючи й встановлюючи час для кожного їхнього руху, а також для операції машин. Розділивши кожну роботу на кілька малих окремих етапів, а потім протестувавши різними способами виконання кожного з них, Тейлор створив низку точних інструкцій («алгоритмів», як сказали би ми нині) того, як повинен працювати кожен робітник. Ливарники нарікали на суворий новий режим, стверджуючи, що він перетворив їх не більше ніж на автомати, однак продуктивність праці на підприємстві збільшилась.

За більше як сто років після винаходу парового двигуна промислова революція нарешті знайшла свою філософію й свого філософа. Тейлорову жорстку промислову хореографію — «систему», як він полюбляв її називати, — сприйняли виробники по всій країні, а з часом і по всьому світу. Шукаючи щонайбільшої швидкості, щонайбільшої ефективності та щонайбільшої потужності, власники підприємств використовували хронометраж, щоб організувати свою роботу й налаштувати роботу своїх працівників. Як визначив у своєму відомому трактаті «Принципи наукового управління» (1911 р.) Тейлор, метою цього було виявити й прийняти для кожної роботи «єдиний найкращий метод», здійснивши тим самим «поступову заміну грубоемпіричного методу науковим підходом». Тейлор запевнив своїх послідовників, що тільки-но його систему застосують до всіх процесів ручної праці, як це вплине на структуру не лише промисловості, а й суспільства. У підсумку це призведе до створення утопії ідеальної продуктивності. «У минулому на чільному місці стояла людина, — заявив він, — у майбутньому перед має вести система».

Ми й досі користуємося Тейлоровою системою, що залишається етикою промислового виробництва. І тепер, завдяки дедалі більшому впливу, що його мають спеціалісти з комп’ютерних технологій і творці програмного забезпечення на наше інтелектуальне життя, ця етика починає урядувати ще й у розумовому світі. Інтернет — машина, призначена для ефективного й автоматизованого збирання, передавання й оброблення інформації, і легіони його програмістів жадають відкрити «єдиний найкращий метод» — ідеальний алгоритм — виконання кожної розумової дії «інтелектуальної праці».

«Ґуґлпрекс» — штаб-квартира компанії «Ґуґл», що в Маунтін-В’ю (штат Каліфорнія), — «висока церква» інтернету, у стінах якої проповідують тейлоризм. «Ґуґл», каже її голова ради директорів Ерік Шмідт, — «заснована на метрології компанія», що прагне «систематизувати все». За даними журналу «Гарвард бізнес рев’ю», компанія, спираючись на терабайти поведінкової інформації, збирані через свою пошукову систему й інші сайти, проводить тисячі досліджень щодня. Надалі їх результати використовують для вдосконалення алгоритмів, аби щораз більше контролювати те, як люди шукають інформацію. Що Тейлор зробив для роботи рук, те «Ґуґл» робить для роботи мізків.

Компанія проголосила своєю місією «систематизацію світової інформації, щоб зробити її вільною й корисною для всіх». «Ґуґл» прагне створити «ідеальну пошукову систему», яка була б годна «зрозуміти, що саме ви маєте на увазі, і могла б дати вам саме те, що ви хочете». На її думку, інформація — свого роду товар, корисний ресурс, що може бути видобутий і оброблений із промисловою ефективністю. Маючи доступ до щораз більших масивів інформації, ми швидше можемо витягти з них головне, стаючи тим самим більш плідними мислениками.

Де ж цьому межа? Серґей Брін і Ларі Пейдж, обдаровані молодики — засновники «Ґуґл», ще здобуваючи докторський ступінь у галузі комп’ютерних наук у Стенфордському університеті, часто заявляли про своє бажання перетворити свої пошукові системи в під’єднаний безпосередньо до нашого мозку штучний інтелект.

«Кінець кінцем пошукова машина має стати такою ж розумною, як людина, або й розумнішою, — заявив Пейдж у своїй промові кілька років тому. — Працюючи над вдосконаленням пошукових систем, ми створюємо штучний інтелект». 2004-го в інтерв’ю журналові «Ньюсвік» Брін сказав: «Безсумнівно, нам усім було б краще, якби наш мозок чи штучний інтелект, що розумніший за людину, мав прямий доступ до всієї на світі інформації». Торік на з’їзді науковців Пейдж заявив, що «Ґуґл» і «справді намагається створити штучний інтелект, докладаючи до цього великих зусиль».

Таке прагнення двох обдарованих математиків, що мають у своєму розпорядженні багато коштів і маленьку армію науковців-комп’ютерників, природне, навіть гідне захоплення. Своєю суттю «Ґуґл» — наукове підприємство, тож він у своїй роботі мотивований бажанням використовувати технології, щоб, за словами Еріка Шмідта, «вирішити досі нерозв’язані проблеми». І створення штучного інтелекту — найскладніша з них. То чому б Бріну й Пейджу не прагнути її розв’язати?

Утім, їхнє припущення, мовляв, «нам усім було б краще», якби наші мізки були доповнені чи навіть замінені на штучний інтелект, не може не бентежити. Адже виходить, що інтелект — продукт механічного процесу, низки дискретних кроків, які можуть бути виокремлені, виміряні й оптимізовані. У світі «Ґуґл», у який ми щораз поринаємо, заходячи в інтернет, не так багато місця для роздумів. Невизначеність — не спосіб розібратись у суті питання, а ґандж, який слід виправити. Людський мозок — просто застарілий комп’ютер, що потребує швидшого процесора й твердого диска більшого обсягу.

Думка, що наші мізки мають працювати як високошвидкісні машини для обробки даних, закладена не тільки в основу роботи інтернету. Це також провідна бізнесова модель мережі. Що швидше ми борсаємось у світовій павутині, то більше поклика́нь натискаємо й сторінок переглядаємо, й то більше можливостей у «Ґуґлу» й інших компаній дістати про нас інформацію й нагодувати нас рекламою. Більшість власників платних інтернетсайтів мають зиск із збирання дрібок інформації, що ми її залишаємо по собі, шугаючи від поклика́ння до поклика́ння. Для них що більше дрібок, то краще. Тож ці компанії геть не зацікавлені заохочувати до неквапливого читання чи повільного, концентрованого думання. Навпаки: вони роблять усе, аби повсякчас нас відволікати.

Може, я просто помислива людина. Так, тепер повелося прославляти технічний прогрес, проте є й зворотна тенденція чекати найгіршого від кожного нового інструменту чи машини. У Платоновому «Федрі» Сократ скаржився на дедалі більше використання письма. Він побоювався, що тільки-но люди стануть покладатися на писане слово, вони, як казав один із героїв діалогу, «припинять використовувати свою пам’ять і стануть забудькуваті». Через змогу «діставати багато інформації без належної освіти», вони «вважатимуть себе дуже добре обізнаними, бувши здебільшого геть темні». Люди будуть «наповнені гонористою мудрістю замість мудрості справжньої». Сократ не помилявся: нова технологія дійсно часто діє, як він і передбачав. Утім, передбачив він не все. Не міг він наперед знати про те, як письмо та читання прислужиться справі поширення інформації, заохочення нових ідей і розширення людських знань (чи навіть мудрості).

Поява в XV столітті Ґутенберґового друкарського верстата викликала чергову хвилю обурення. Італійський гуманіст Ієронімо Скуарчафіко був стурбований тим, що легка доступність книжок призведе до інтелектуальної ліні, роблячи людей «менш старанними», й ослабить їхні уми. Інші запевняли, що дешеві друковані книжки й листівки можуть підірвати релігійну владу, зменшити значення робіт науковців і книжників, поширювати крамолу й розпусту. Професор Нью-Йоркського університету Клей Ширкі відзначає, що «більшість аргументів проти друкарського верстата були правильні, навіть пророчі». Та, знову ж таки, песимісти не годні й уявити силу-силенну переваг, що їх несло друковане слово.

Тож так, ви маєте скептично ставитися до моєї скепси. Можливо, в майбутньому виявиться, що критики інтернету – лише лудити й ностальгійними, а слушність мають їхні супротивники, які стверджують, що від наших надактивних, напхом напханих умів розпочнеться золотий вік інтелектуальних відкриттів і світової мудрості. До того ж світова мережа — не алфавіт. І хоч інтернет може замінити друкарський верстат, він продукує щось зовсім інше. Вдумливе читання однієї за одною друкованих сторінок потрібне не лише для знань, що ми їх черпаємо зі слів автора, а й для вібрацій розумового апарату, що створюються в наших мізках. Як на те пішлося, у тихих закутках, де можна безперервно й вдумливо почитати книжки чи здійснити будь-який інший акт споглядання, ми створюємо свої асоціації, робимо висновки й аналогії, плекаємо ідеї. Зосереджене читання, як стверджує Меріен Вулф, не різниться від зосередженого мислення.

Якщо ми втратимо ці тихі закутки чи наповнимо їх «вмістом», ми згубимо щось важливе не тільки для нас самих, а й для нашої культури. У недавньому есеї драматург Річард Форман промовисто описав, що нам загрожує:

«Я вихований на традиціях західної культури, де ідеал — мій ідеал — складна масивна «собороподібна» структура високоосвіченої особистості чоловіка чи жінки, що несе всередині себе особисто побудовану й унікальну версію всієї спадщини Заходу. [Та тепер] я бачу всередині кожного з нас (і себе також) заміну складного внутрішнього комплексу новим різновидом себе — людини, що розвивається під тиском надлишку інформації й технологій „миттєвої доступності”».

Як виснував Форман, ми, «під’єднуючись до цієї величезної мережі інформації через просте натискання кнопки», спустошуємо наші «внутрішні комори масивної культурної спадщини», ризикуючи тим самим перетворитися на «людей-млинців».

Ті кадри з фільму не йдуть мені з голови. Такою щирою й химерною ту кіносцену робить емоційна реакція комп’ютера на розбирання свого мозку: той відчай, коли його схеми одна за одною гаснуть, його дитяча мольба до астронавта — «Я відчуваю це. Я відчуваю це. Я боюся» — і остаточний перехід у стан невинності. ГАЛів вияв почуттів у цьому фільмі контрастує з нечулістю людей, що роблять своє діло з ледве не автоматизованою точністю. Здається, що їхні думки та дії прописані наперед, так ніби вони додержуються чіткого алгоритму. У кіносвіті 2001 року люди стали такі роботизовані, що найгуманнішим персонажем виявляється машина. Ось у чому суть лиховісного пророцтва Кубріка: якщо ми звикнемо покладатися на комп’ютери як на посередників нашого розуміння світу, наш власний розум стане достоту схожий на штучний інтелект.