George Orwell "Marrakech"

[Olesya_Gomin]

Оригінал тут: http://www.george-orwell.org/l_orwell-essay.html
Джордж Орвелл
Марракеш
Есей
Коли небіжчика проносили повз їдальню, мухи хмарою здійнялися зі столу й кинулися за ним, але повернулися за кілька хвилин.
Жменька плакальників – лише чоловіки й хлопчики, жодної жінки – протиснулася крізь ринковий натовп поміж купами гранатів, таксі й верблюдами, знов і знов журливо голосячи коротку жалібну пісню. Що так приваблює мух – тут мертвих ніколи не хоронять у труні, покійника просто загортають у шматок ганчірки й четверо друзів несуть його на грубих дерев’яних дрогах, тримаючи їх на плечах. На кладовищі ці чоловіки вирубують у землі продовгувату яму фут чи два завглибшки, кидають туди тіло й трохи присипають його сухою, грудковою землею, схожою на розкришену цеглу. Ані могильної плити, ані імені, ані будь-якого розпізнавального знака. Кладовище – це просто бездумне марнотратство горбистої землі, як покинутий будівельний майданчик. За місяць чи два по похованні ніхто не може з певністю вказати, де саме лежать його родичі.
Коли проходиш таким містом, як оце – двісті тисяч жителів, з яких принаймні двадцять тисяч буквально нічого не мають, крім ганчір'я на тілі – коли бачиш, як ці люди живуть, ба більше – як легко вони мруть, кожного разу не віриться, що йдеш поміж людських істот. Насправді ж так були засновані всі колоніальні імперії. У цих людей темні обличчя, а ще – їх так багато! Чи ж справді вони з одної з тобою плоті? В них навіть є імена? Чи вони просто така собі одноманітна брунатна субстанція, що своєю оригінальністю не відрізняється від бджіл або коралових поліпів? Вони виходять із землі, тяжко працюють і голодують кілька років, а потім повертаються назад, в безіменні ями на кладовищі, й ніхто не помічає, що їх більше немає. Навіть самі могили швидко стають землею. Іноді, на прогулянці, продираючись крізь колючу опунцію, помічаєш, що земля під ногами вибоїста, і тільки певне чергування вибоїн підказує тобі, що йдеш ти по скелетах.
Одного разу я годував газель у міському саду.
Газелі – чи не єдині тварини, яких хочеться з’їсти ще живими, ба більше, навряд чи комусь вдається споглядати їхні стегна й не думати про м’ятний соус. Газель, яку я годував, здавалося, знала, що в мене на думці – вона хоч і не відмовилася від хліба, простягнутого мною, та я їй явно не подобався. Газель швидко відкушувала хліб, потім опускала голову й пробувала мене буцнути, потім знову відкушувала і знову буцала. Либонь, вона вирішила, що якщо зможе мене відігнати, хліб якимось чином залишиться висіти в повітрі.
Араб-землекоп, що працював на доріжці поблизу, опустив важку мотику й боком підкрався до нас. Він переводив погляд з газелі на хліб і з хліба на газель з тихим подивом, так, ніби вперше бачив таку дивовижу. Зрештою, він сором’язливо промовив французькою:
- Я..Я би з'їв трохи того хліба.
Я відірвав йому кусень, і араб вдячно заховав його десь у потаємному місці під ганчір'ям. Цей чоловік працював на муніципалітет.
Проходячи через єврейські квартали, дістаєш певне уявлення щодо того, які, ймовірно, були середньовічні гетто. За мавританських правителів євреям дозволяли мати землю лише в певних обмежених зонах, і через декілька століть такого ставлення перенаселеність перестала їм докучати. Багато вулиць не мають навіть шести футів завширшки, будинки зовсім без вікон, неймовірно багато дітей із запаленими очима повсюдно рояться, як зграї мух. Зазвичай посеред вулиці тече невеличка річка сечі.
На ярмарку численні родини євреїв, одягнені в довгі чорні ряси і маленькі шапочки на потилиці, працюють у темних будках-печерах, що кишать мухами. Тесляр сидить зі схрещеними ногами при доісторичному верстаті, блискавично крутить ніжки стільця. Він працює на верстаті, тримаючи у правій руці дугу, а лівою ногою направляючи долото, і через те, що він так сидить усе життя, його ліва нога деформувалася. Поряд із теслярем його шестирічний внук вже починає виконувати найпростішу роботу.
Я саме проходив повз будку кітляра, коли хтось помітив, як я підпалював цигарку. Миттю із темних довколишніх нір кинулися євреї, багато з них – старі діди зі спадними сивими бородами, і всі вимагали цигарку. Навіть сліпець у глибині однієї з будок почув поголоску про цигарки й вийшов з криком, мацаючи рукою повітря поперед себе. Приблизно за хвилину я роздав усю пачку. За моїм спостереженням, ці люди працюють не менш як дванадцять годин на день, і кожен з них вважає цигарку більш чи менш неможливою розкішшю.
Через те, що євреї живуть автономними громадами, вони займаються тими ж ремеслами, що й араби, крім сільського господарства. Продавці фруктів, гончарі, ювеліри, ковалі, м’ясники, кожум'яки, кравці, водоноси, жебраки, носії – куди не глянь – скрізь лише євреї. Власне, їх тут тринадцять тисяч, і всі живуть на площі в декілька акрів . Їхнє щастя, що тут немає Гітлера. Хоча, він може бути вже в дорозі. Про євреїв розповідають звичні неприємні байки, й не тільки араби, а й бідніші європейці.
- Еге ж, старий, вони забрали в мене роботу й віддали її євреєві. Ці євреї! Знаєш, насправді країною керують вони. Всі гроші – в їхніх руках. Вони контролюють банки, фінанси – все.
- Але, – сказав я, – хіба ж звичайний єврей – не трудівник, що працює приблизно за пенні за годину?
- А, та це тільки прикриття! Насправді всі вони – грошові мішки. Це ж євреї – вони ще ті хитрі лиси.
У точнісінько такий самий спосіб кілька сотень років тому бідних стареньких спалювали за відьомство, а вони навіть не могли начаклувати собі харчів.
Людей ручної праці важко побачити, і що важливіша їхня робота, то важче. Все ж, біла шкіра зажди явно привертає увагу. У Північній Європі, побачивши чорнороба, що оре поле, напевно глянеш на нього вдруге. У спекотній країні, десь на півдні Гібралтару чи сході Суецу, його можна взагалі не зауважити. Я знов і знов це помічав. У тропічному краєвиді погляд зупиняється на всьому, крім людей. На висушеній землі, опунції, пальмі та горі вдалині, але завжди оминає селянина, що спушує землю на своїй ділянці. Селянин такого ж кольору, як і земля, але на неї дивитися куди цікавіше.
Так лише через те, що голодні країни Азії та Африки вважають туристичними курортами. Нікому б не спала на думку дешева мандрівка в райони економічного лиха. Але бідність темношкірих людей просто непомітна. Які асоціації викликає Марокко у француза? Апельсиновий сад або робота на державній службі. Або в англійця? Верблюди, замки, пальми, іноземні легіонери , мідні миски та бандити. Певно, тут можна жити роками й не помічати, що для дев’яти десятих людей правда життя – це безкінечна, виснажлива боротьба за те, щоб витиснути трохи їжі з вимитої землі.
Більшість території Марокко така пустельна, що на ній не можуть жити дикі тварини, більші за зайця. Велетенські зони, що колись були вкриті лісом, стали голі й ні на що не придатні, де ґрунт точнісінько як розкришена цегла. Втім, значну частину цих земель обробляють, ціною жахливих зусиль. Усе робиться руками. Довгі ряди жінок, зігнутих в дві погибелі, як перевернуті літери «L», повільно працюють на своїх доріжках на полях, руками, вискубуючи колючі бур'яни, а селянин, що збирає люцерну на корм, висмикує стебло за стеблом, а не скошує, щоб таким чином не залишити потроху зелені на кожному стеблі. Їхній плуг – нікудишня дерев'яка, така благенька, що її легко можна нести на плечах, під неї встановлюють грубий залізний костур, що зорює землю на глибину приблизно чотири дюйми . Це все, на що здатна запряжена тварина. Зазвичай орють коровою та віслюком, запряженими разом. Сили двох віслюків не вистачить, а з іншого боку – двох корів трохи дорожче годувати. У селян немає борін, вони просто зорюють землю декілька разів у різних напрямках, за останнім разом залишають грубі борозни, після чого все поле потрібно ділити мотиками на невеликі продовгуваті ділянки, для збереження води. Крім одного чи двох днів після рідкісних злив, води тут ніколи не буває достатньо. Вздовж полів викопані канали завглибшки тридцять чи сорок футів , щоб збирати тоненькі цівки, що течуть через підґрунтя.
Кожного пообіддя шеренга дуже старих жінок, кожна з яких несе зв’язку дрів, проходить по дорозі біля мого будинку. Всі вони висушені роками й сонцем, і всі – малесенькі. Здається, в примітивних громадах так зазвичай буває – жінки, досягнувши певного віку, зменшуються до розмірів дитини. Одного разу бідолашна старенька, не більше, як чотири фути заввишки, пройшла повз мене, несучи велику в’язку дрів. Я зупинив її і поклав у долоню монетку в чотири су (трохи більше за фартинг ). Вона різко зойкнула, майже скрикнула, частково з вдячності, але більше зі здивування. Думаю, з її погляду, я, помітивши її, здавалось, майже порушував закон природи. Вона змирилася зі статусом старої жінки – так би мовити, в’ючної тварини. Звична картина – коли сім'я переїжджає, батько та дорослий син їдуть попереду на віслюках, а старенька йде за ними пішки, несучи вантаж.
Чим ці люди дивні – вони невидимі. Впродовж декількох тижнів, приблизно в той самий час дня шеренга стареньких шкандибала повз мій будинок, несучи дрова, і, хоч мої очі їх бачили, не можу щиро сказати, що я їх зауважив. Для мене там просто проходили дрова. І лише тоді, коли я якось йшов позаду них, дивне підстрибування дрів привернуло мою увагу до людей під ними. Тоді я вперше помітив бідолашні тіла кольору землі, від яких залишилися тільки кістки та шкіра, зігнуті вдвоє під нищівною вагою. Проте припускаю, ще й п’яти хвилин не простоявши на марроканській землі, я помітив і був розгніваний перевантаженням віслюків. Без сумніву, з віслюками поводяться збіса жахливо. Марроканські віслюки заледве більші за сенбернара, а носять речі такої ваги, яку британська армія вважала б завеликою для мула заввишки п'ятнадцять долонь , і дуже часто з них тижнями не знімають в’ючне сідло. Але що особливо викликає жаль, віслюк – найслухняніша істота на землі, він ходить за господарем як пес, ще й без вуздечки чи повідка. Після десятка років відданої праці віслюк раптом падає мертвий, по чому його господар скидає його в кювет, а сільські пси роздирають його нутрощі ще до того, як тварина охолоне.
Знущання над віслюками викликає в інших гнів, тоді як загалом сумне становище людей – ні. Я не коментую, просто вказую на факт. Темношкірі люди майже невидимі. Кожен може жаліти віслюка, якого мучать, але щоб помітили стареньку під вантажем дрів – має статися щось незвичне.

Коли лелеки летіли на північ, негри маршували в бік півдня – довга, запилена колона з піхоти, дивізії артилерії, а потім знову піхоти, всього чотири чи п’ять тисяч чоловік, в’ється дорогою, гупаючи чобітьми й гримлячи залізними колесами.
Вони були сенегальці, найчорніші негри Африки. Їхня шкіра така темна, що часом важко розгледіти, де на шиях починає рости волосся. Прекрасні тіла сховані під зношеними уніформами кольору гакі, а ступні втиснуті в чоботи, схожі на дерев’яні колоди, і, здавалося, кожному сталевий шолом на кілька розмірів замалий. Було дуже спекотно, а ці чоловіки промаршували довгий шлях. Вони сутулилися під вагою наплічників, а їхні дивовижно чуттєві чорні обличчя блищали від поту.
Коли вони проходили повз, юний негр озирнувся і ззирнувся зі мною. Але його погляд, спрямований на мене, був зовсім не такий, якого б можна очікувати. Не ворожий, не зневажливий, не сердитий, і навіть не допитливий. То був сором’язливий погляд, погляд наївного негра, в якому, насправді, – глибока пошана. Я розумів, чому так. Цей знедолений хлопчик – громадянин Франції, через це витягнутий із лісу, щоб шкребти підлогу й доп’ясти пранців в гарнізонних містечках, насправді відчуває глибоку повагу до білошкірих. Його вчили, що біла раса – його господарі, й він досі в це вірить.
Але є одна думка, що не минає кожного білого чоловіка (в цьому зв’язку немає жодного значення, чи називає він себе соціалістом), коли повз нього маршує армія чорних. «Скільки ще часу ми зможемо обманювати цих людей? Скільки часу мине до того, як вони націлять свою зброю в іншому напрямку?».
Кумедно, справді. Там у кожного білого чоловіка така думка ховається десь у свідомості. І мені таке спало на розум, й іншим свідкам, а також офіцерам на пітних стройових конях та білошкірим старшинам, що маршували в рядах. То був секрет, відомий всім нам, але якого ми мали достатньо клепки не озвучувати; його не знали тільки негри. І справді, ми майже ніби спостерігали за стадом худоби – довга колона, миля чи дві озброєних чоловіків, що мирно крокують дорогою, а великі білі птахи пролітають на ними в протилежному напрямку, сяйливі, як шматки паперу.

Фут – міра довжини, 0,305 м. – Прим. перекл.
Акр – одиниця площі, 0,4 га. – Прим. перекл.
Пенні – дрібна монета у Великій Британії. – Прим. перекл.
Французький іноземний легіон (фр. Légion étrangère) — унікальний війський складник/підрозділ французької армії. – Прим. перекл.
Дюйм – міра довжини, 2,54 см. – Прим. перекл.
Фут – міра довжини, 0, 305 м. – Прим. перекл.
Су – розмінна монета. – Прим. перекл.
Фартинг – англійська монета, ¼ пенні. – Прим. перекл.
Долоня – міра висоти тварини, приблизно 10 см. – Прим. перекл.
Миля – одиниця відстані, 1,609 км. – Прим. перекл.

[Кувалда]

Ви цілком готові до перекладу "1984" . Ну, і вже заодно і The Sound and the Fury . За критику не переймайтеся. Буде