Оскільки ніхто не наважується розпочати тут якусь дискусію,
рекомендую ознайомитися з перекладами Дмитра Щербини, модератора братнього ресурсу. Як на мене, переклади чудові і варті того, щоб ви потратити на них трішки свого часу...Поетичні переклади з білоруської, болгарської та російської
Поетичні переклади з білоруської, болгарської та російської
Мої вітання!
Оскільки ніхто не наважується розпочати тут якусь дискусію, рекомендую ознайомитися з перекладами Дмитра Щербини, модератора братнього ресурсу. Як на мене, переклади чудові і варті того, щоб ви потратити на них трішки свого часу...
Оскільки ніхто не наважується розпочати тут якусь дискусію,
рекомендую ознайомитися з перекладами Дмитра Щербини, модератора братнього ресурсу. Як на мене, переклади чудові і варті того, щоб ви потратити на них трішки свого часу...Re: Поетичні переклади з білоруської, болгарської та російсь
Щодо поезій, мова файна і багата. Є зауваги до деяких слів, але ж це поезія 
, тому не розглядатиму. Щодо прози. Надибав лише Василя Бикова. Перетягну сюди. Якщо Дмитро буде проти, то я приберу.
Василь Биков
ТРИ СЛОВА НІМИХ
Народ був німий.
Жив собі на великому широкому острові посеред океану, жодних зносин з іншими островами не мав і гадав, що всі інші народи, які живуть деінде, так само німі. Зрештою, мова не дуже була й потрібна німим: усе, що супроводжувало господарські, людські та родинні взаємини, вони розуміли без мови – по очах, з жестів, з порухів. Жодних балачок на дозвіллі не було, бо не було й самого дозвілля: всі працювали від ночі до ночі. Не розкошували, але й не голодували, і коли їх обминали пошесті, епідемії та урагани, то почувалися майже щасливими. На острові, далеко від цивілізації, панували мир та спокій. Війн люди зроду-віку не знали.
Щоправда, траплялися випадки, які часом змушували людей непокоїтися. Було це тоді, коли на морському обрії з’являвся білий корабель, і з нього на острів висідали люди. Ті люди були незвичайні, бо мали вони все гарне та розумне – й обличчя, й убрання, й начиння. А головне – вони вміли говорити. Слова з їхніх губ сипались як з мішка, й означали вони таємничу силу, бо слідом за ними йшли певні дії та вчинки. Німі вважали, що то було плем’я говірких, бо й прилади їхні – такі собі маленькі чорні скриньки – вимовляли слова. Німі боялися цих людей, хоч і поважали. Чужинці не сердилися на мовчазних німих – навпаки, всіма способами давали зрозуміти, що їхня німота їм подобається. Так подобається, що одного разу вони зійшли на берег і заходилися будувати палац. Німі не перечили: спокійне, нудне життя на острові, очевидно, їм набридло.
Палац був збудований з каменю, скла та металу, що їх привезли на білому кораблі. А заразом привезли і владу. Влада, як сказали говіркі, потрібна німим, бо таким чином, мовляв, вони будуть прилучені до найкращих благ цивілізації. Німі поставилися до цього із запалом: їм кортіло прилучитися до цивілізації. Дехто з найрозумніших і найдужчих пішов працювати до палацу, а також до поліції та органів самоврядування. Все це робилося лише заради німих.
Сказати правду, німі мусили за це платити. Їм привезли договір під назвою «Конституція», що визначав розміри і способи стягнення податків. А ще той договір утверджував повинності для німих та привілеї для влади. Німі мусили коритися владі, а за це їм лишали рідну їхню німоту. Загалом вони тішилися з того, бо всі традиції предків були збережені. Хоч ті, що стояли при владі чи працювали в поліції, швидко навчилися розмовляти з говіркими – звісно, їхньою говіркою мовою. Решту звільнили від цього навчання. Згодом, одначе, урядовців ставало більше, їм уже й назву вигадали – горизонтальники. Дедалі більшими ставали й податки, бо треба ж було давати їм платню.
Німі заохали, але мовчали і сплачували якось ті податки. На лихо, невдовзі стався недорід; коли німі сплатили податки, то їм майже нічого не лишилося. Над осінь у селищах німих почався голод. Вони великими гуртами приходили до палацової брами й поглядами та звуками просили їсти. Але їсти їм не давали. Їхні ж таки родичі, що стали за прислужників, відганяли їх від брами, а декого навіть відлупцювали киями. Вперше на острові побили людей, і це викликало гнів. У селищах на майданах перед кам’яними бовванами, почали збиратися люди. Вони здіймали вгору руки й благали про захист. Однак виглядало, що ідоли вже не розуміли німих.
А голод тим часом ставав нестерпнішим. Соя та кукурудза повсихали на полях від спеки: дощу не було ще з весни. На початку осені налетів ураган, який лютував три дні поспіль і залив острів, не лишивши й бадилинки. Загинуло дуже багато худоби та людей. А живі знову пішли до палацу.
О тій порі до говірких приїхав з-за океану їхній верховний правитель – Великий Демагог. Це був кремезний, високий на зріст чолов’яга з погрозливим поглядом і великим ротом, якого він ніколи не стуляв. У своїй першій промові, виголошеній у палаці, він оповістив, що відтепер країна зветься Народна Демагогія, погрожував усім неслухнянцям карою, а зичливцям обіцяв нагороди, і найголовніша з них – привілей жити. Коритники аж сяяли від щастя, сподіваючись, ясна річ, заслужити найбільший з привілеїв.
Жити на острові ставало дедалі гірше. Після неврожаю, голоду й урагану спалахнула моровиця. Якась люта пошесть губила німих у їхніх пальмових селищах, ба навіть не було кому ховати мерців. Живі почали грабувати мертвих. Назрівав великий мовчазний заколот – заколот проти палацу, поліції, горизонтальників і навіть проти ідолів, які відвернулися від німих. Влада з допомогою величезної зграї коритників, що здебільшого вже навчилися мови говірких, намагалася запобігти насильству. Десятки їхніх агітаторів пішки чи мулами ходили та їздили по селищах, умовляючи німих сподіватися, терпіти й мовчати. Мовчанка була найважливіша. А ще німим наказали щодня тричі вклонятися в бік палацу. Поліцаї пильнували, щоб люди робили це щиро, а не для годиться. Німі й силкувалися робити це щиро, але воно кепсько виходило. Дехто з найкмітливіших уже збагнув силу, приховану в слові пригноблювачів, і неміч власної німоти. Один з них, справдешній глухонімий, під час уранішніх поклонів на майдані облишив кланятися і щось невлад заговорив-загукав до поліцаїв. Поліцаї, звісна річ, такої непокори не потерпіли й накинулися на нього з киями. Били довго й люто, глухонімий пручався й волав, та все марно. Відтак раптом принишк. Здалося, сконав.
Біля мерця з’юрмилися німі. Вони хотіли віднести його до хатини, та довкола стояли поліцаї й не пускали людей. Атмосфера на майдані напружилася, було чути галас і лемент, плакали жінки. Зненацька небіжчик підхопився, либонь, щоб утекти. Але поліцаї спинили його і знову почали бити. І, мабуть, саме в ту мить, коли помирав, глухонімий голосно й виразно крикнув:
– Щоб ви здохли!..
Натовп на майдані занімів, завмер, гомін і лемент нараз ущухли. Жах знявся в повітрі й охопив поліцаїв. Спочатку ті двоє, що тримали глухонімого, а потім іще двоє обіч, мов колоди, впали горілиць і більше не ворухнулися.
Тоді люди, гнані подивом і жахом, кинулися до глухонімого, та він справді був мертвий. Його віднесли до хатини, і він тривалий час лежав там непохований. Його боялися ховати, бо відчули в ньому велику, незнану силу. З того часу глухонімий став першим апостолом німого народу.
Трагедія в селищі так приголомшила німих, що вони на якийсь час забули про всі нещастя: голод, хвороби та урагани, хоч вони не обминули й білого палацу. Люди думали про слова, що їх глухонімий узяв із собою в могилу. На якийсь час влада також принишкла. Великий Демагог, який щодня читав свої грізні молитви, мовчав три дні. Потім вийшов його наказ, що навіки заборонив лиху мову німих, а горизонтальників заради безпеки велів називати вертикальниками.
Та, мабуть, запізно. Старі остров’яни почали згадувати забуті перекази старших за них, які, нібито, свідчили, що й на острові колись була мова. Ба навіть пригадували поодинокі слова. Наприклад, такі, як свобода та воля. Дехто з коритників, вигнаних з палацу, навчився читати й писати по-демагогівському, а тепер, маючи багато вільного часу, заходився розробляти мову німих. Найбільшу охоту до цього виявила молодь. Минуло півроку, і в селищах уночі, в полі й на рибальських човнах залунали голоси. Німі перестали бути німими. Проте, як велику таємницю від поліцаїв та вертикальників, берегли в пам’яті три слова, що їх вимовив, умираючи, глухонімий. Тих слів боялися, мов набитої зброї, бо знали, що набита зброя коли-небудь може стрельнути. Це розуміли німі, коритники й усі говіркі. І говіркі не дрімали. Біля палацу негайно збудували тюрму, що скидалася всередині на бджолиний стільник. Вона мала безліч невеличких, тісних камер, де ув’язнювали німих, щоб ті не розмовляли. На острові створили й розгалужену Службу безпеки (СБ), яка вербувала викажчиків. Їм давали горщик кукурудзи за кожний виказ. Під час голоду то була чимала платня, і викажчиків не бракувало. Тим паче, що працювали вони легально, об’єднавшись у професійну спілку викажчиків (СВ). Щоб поліпшити роботу вертикальників, їм дали нову геометричну назву – діагональники, а заразом і довічні посади. Поліцаям на тридцять сантиметрів подовжили бойові бамбукові киї й на п’ять сантиметрів підвищили тулії кашкетів, щоб навіть найнижчі на зріст коротуни видавалися велетнями. На кредити міжнародних банків купили зброю масового знищення та комп’ютерну техніку. Обслуговувати її прибули кадри з колишніх соціалістичних країн, звідки через тамтешню кризу почався нестримний відплив наукового потенціалу. Завзяті фахівці заходилися досліджувати останню в світі недосліджену проблему – взаємозв’язок демагогічної влади й дикунської мови. Кількадесятьма європейськими, азійськими та полінезійськими мовами обговорювали три магічні слова, що вбили чотирьох поліцаїв. У цій математичній непропорційності й полягала наукова загадка століття.
Проте минав час, а праця та не давала жодних результатів. І тоді Служба безпеки Великого Демагога (СБВД) довідалася, що науковці, які розв’язували проблему століття, добре знаються на континентальних ракетах (СС-20) та комплексах «Тополя». Маючи неабиякий досвід у владі й виробництві ракет, вони мало розумілися на мовах. Годі й казати про мови німих! Розгніваний Великий Демагог попроганяв їх усіх з острова, лишивши тільки найщирішого молодого ракетника (який сам про це й розповів), щоб він працював звичайним собі водієм, одержуючи платню доларами. Та минув рік, і з’ясувалося що той ракетник-водій, зовсім не ракетник і не водій, а кадровий полковник радянського КДБ. Великий Демагог власноруч стяв йому голову.
Серед німих знайшлися також розумні люди. Згодом до них приєднався дехто з тих, кого звільнили з палацу за всякі невеличкі провини. Так з’явилася таємна опозиція. Вона створила підпільний науково-мовний гурток, який заходився вивчати можливості славнозвісного прокльону, прагнучи, певна річ, повалити на острові демагогічний режим. З’ясували, що той, кому вдавалося зі згубними для влади наслідками вигукнути ті слова, неодмінно гинув і сам. Чи, може, слова ті спадали йому на думку в передчутті неминучої смерті? В цьому й полягала основна проблема, коло якої працював гурток. Багато хто ладен був віддати себе в жертву, але ніхто не хотів гинути марно. Справа була дуже складна, і гуртківці визнали за потрібне вдосконалити свою організацію. Насамперед вони перейменували гурток на Колегію. Потім обрали Генерального Лідера (ГЛ), п’ятьох Віце-лідерів (ВЛ) та одинадцятьох головних фахівців (гф). Решта стала просто фахівцями (пф). Щоправда, під час роботи всі вживали чужоземної мови, бо свою ще до кінця не опрацювали. Справа ускладнювалася тим, що розробники належали до різних діалектно-німих груп, і кожна з них обстоювала власний німий діалект, який мав певний набір звуків та жестів. Сперечалися довго. Була навіть пропозиція замість віртуальної проблеми мови спрямувати свої зусилля на реальне вирощування нового сорту сорго. Через це Колегія розкололася на соргівників та мовників. Мовників, дякувати Богові, на той час більше.
Саме на їхню пропозицію, щоб якнайшвидше досягти успіху, на третій рік дещо змінили порядок слів у славнозвісному прокльоні, бо вислів глухонімого не зовсім пасував до національної традиції мовчання. Навпаки, він руйнував цю традицію, що було аж надто непатріотично. Після тривалих дебатів фраза звучала вже так: «Чи не надумали б ви трохи здохнути?» Знайшовся й зухвалець, який невдовзі перед палацом вигукнув її найлютішому й найогиднішому офіцерові поліції просто в живі очі. Та офіцер чомусь не впав ницьма, а видобув з кобури пістолет найновішої моделі й застрелив жертву. Зазнавши неабиякого розчарування, члени Колегії знов ухвалили змінити порядок слів. Було важливо коли не знищити поліцая, то хоч би зберегти людське життя – все ж таки в Колегії працювали гуманісти. Магічний проклін набув такої форми: «Будьте ласкаві коли-небудь померти». Суть його не змінилася – це було найголовніше. На фразу покладали велику надію. Тож її незабаром вимовив найрозумніший і найосвіченіший член Колегії. Але знову сталася несподіванка: жоден з пригноблювачів не впав і жертву не вбили. Ба навіть не вдарили києм. Загалом Колегія була задоволена з того: людина ж бо лишилася жива-здорова. Вперше така пригода не мала лихих наслідків і подавала надію. Її назвали першим здобутком Колегії.
Хоч як дивно, але в палаці на те ніяк не зреагували. За чутками, що час від часу доходили звідти, через хворобу Великого Демагога, якому з перевтоми заціпило язика, мав приїхати Новий Найбільший Демагог (ННД). Його політика в мовному питанні була тим часом невідома. Коли він невдовзі приїхав, то насамперед змінив правове становище Колегії, утвердивши її легітимність і перейменувавши на Академію при Новому Найбільшому Демагогові (АННД). Новим завданням Академії було створити справжню народну мову – німу формою й демагогічну змістом. Зворушені несподіваною увагою члени Академії надіслали факсом широкого листа до ННД і заприсяглися не шкодувати сил задля створення мови німого народу. Незабаром проголосили й кінцевий варіант прокльону глухонімого, який звучав так: «Нехай здохне той, хто виступає проти народної мови!» Право визначати злочинця, якому судилося здохнути, люб’язно надали Новому Найбільшому Демагогові.
З нагоди визначної дати ввечері над палацом, поліцейською казармою й тюрмою німого режиму влаштували святковий феєрверк.
Збіднілий, згорьований, зневірений люд на острові забув поволі свого глухонімого апостола й три його слова. І знову став німий.
Цього разу – назавжди.
1. Щодо змісту, то трохи він кострубатий. Але це, власне, стосується автора.
2. Щодо власне перекладу, то:
а) синтаксичних помилок нема взагалі
б) стосовно слововжитку
Трохи ріжуть око "супроводжувало господарські", "Атмосфера на майдані напружилася". Може, ще з пару місць, але загалом це більше стосується автора, певно.
Стосовно слів/сполук:
не варто вживати "жодного" у множині: жодних зносин, жодних балачок – ніяких; жодних результатів - жодного. Українською не кажуть (я сподіваюся
) "ні одних", хоч і є "одні"
треба уникати по змозі кованих сполук, на кшталт "... чином". Їх доцільно вживати, щоб уникати повторення. Також по змозі варто в художніх принаймні творах уникати конструкцій "були/будуть" + дієприкметник (вони правильні, але "літературні"): "бо таким чином, мовляв, вони будуть прилучені" – "бо так, мовляв, вони прилучаться", або "Палац був збудований" – "Палац збудували".
"Згодом, одначе, урядовців ставало більше" – замість "згодом", як на мене, краще до слова "ставало" пасуватимуть "дедалі/з часом".
верховний правитель – як варіянт "найвищий керманич"
ясна річ – я б віддав перевагу "певна річ"
"тривалий час лежав" – довго
викажчик – попри поширеність цього слова і наявність слова "небіжчик", якого не "об’їдеш", я все ж замінив би на "виказника/виказувача". Порівняйте "покажчик" і "показник".
"Мовників, дякувати Богові, на той час більше" – було
поліцейською казармою – поліційною
Чудово з чергуваннями у/в, щодо та/й/і – в деяких місцях можна поміняти.
Підіб’ю підсумок.
Хоч я трохи й написав , але насправді мої "закиди" дрібні: на смак. Власне, навіть щодо "жодного" можна спиратися на багатьох (майже всіх 
), з класиків починаючи. Грамотність/синтаксис/слововжиток – взірцеві . І, як на мене, основний плюс - видно роботу з мовою - багата.
, тому не розглядатиму. Щодо прози. Надибав лише Василя Бикова. Перетягну сюди. Якщо Дмитро буде проти, то я приберу.Василь Биков
ТРИ СЛОВА НІМИХ
Народ був німий.
Жив собі на великому широкому острові посеред океану, жодних зносин з іншими островами не мав і гадав, що всі інші народи, які живуть деінде, так само німі. Зрештою, мова не дуже була й потрібна німим: усе, що супроводжувало господарські, людські та родинні взаємини, вони розуміли без мови – по очах, з жестів, з порухів. Жодних балачок на дозвіллі не було, бо не було й самого дозвілля: всі працювали від ночі до ночі. Не розкошували, але й не голодували, і коли їх обминали пошесті, епідемії та урагани, то почувалися майже щасливими. На острові, далеко від цивілізації, панували мир та спокій. Війн люди зроду-віку не знали.
Щоправда, траплялися випадки, які часом змушували людей непокоїтися. Було це тоді, коли на морському обрії з’являвся білий корабель, і з нього на острів висідали люди. Ті люди були незвичайні, бо мали вони все гарне та розумне – й обличчя, й убрання, й начиння. А головне – вони вміли говорити. Слова з їхніх губ сипались як з мішка, й означали вони таємничу силу, бо слідом за ними йшли певні дії та вчинки. Німі вважали, що то було плем’я говірких, бо й прилади їхні – такі собі маленькі чорні скриньки – вимовляли слова. Німі боялися цих людей, хоч і поважали. Чужинці не сердилися на мовчазних німих – навпаки, всіма способами давали зрозуміти, що їхня німота їм подобається. Так подобається, що одного разу вони зійшли на берег і заходилися будувати палац. Німі не перечили: спокійне, нудне життя на острові, очевидно, їм набридло.
Палац був збудований з каменю, скла та металу, що їх привезли на білому кораблі. А заразом привезли і владу. Влада, як сказали говіркі, потрібна німим, бо таким чином, мовляв, вони будуть прилучені до найкращих благ цивілізації. Німі поставилися до цього із запалом: їм кортіло прилучитися до цивілізації. Дехто з найрозумніших і найдужчих пішов працювати до палацу, а також до поліції та органів самоврядування. Все це робилося лише заради німих.
Сказати правду, німі мусили за це платити. Їм привезли договір під назвою «Конституція», що визначав розміри і способи стягнення податків. А ще той договір утверджував повинності для німих та привілеї для влади. Німі мусили коритися владі, а за це їм лишали рідну їхню німоту. Загалом вони тішилися з того, бо всі традиції предків були збережені. Хоч ті, що стояли при владі чи працювали в поліції, швидко навчилися розмовляти з говіркими – звісно, їхньою говіркою мовою. Решту звільнили від цього навчання. Згодом, одначе, урядовців ставало більше, їм уже й назву вигадали – горизонтальники. Дедалі більшими ставали й податки, бо треба ж було давати їм платню.
Німі заохали, але мовчали і сплачували якось ті податки. На лихо, невдовзі стався недорід; коли німі сплатили податки, то їм майже нічого не лишилося. Над осінь у селищах німих почався голод. Вони великими гуртами приходили до палацової брами й поглядами та звуками просили їсти. Але їсти їм не давали. Їхні ж таки родичі, що стали за прислужників, відганяли їх від брами, а декого навіть відлупцювали киями. Вперше на острові побили людей, і це викликало гнів. У селищах на майданах перед кам’яними бовванами, почали збиратися люди. Вони здіймали вгору руки й благали про захист. Однак виглядало, що ідоли вже не розуміли німих.
А голод тим часом ставав нестерпнішим. Соя та кукурудза повсихали на полях від спеки: дощу не було ще з весни. На початку осені налетів ураган, який лютував три дні поспіль і залив острів, не лишивши й бадилинки. Загинуло дуже багато худоби та людей. А живі знову пішли до палацу.
О тій порі до говірких приїхав з-за океану їхній верховний правитель – Великий Демагог. Це був кремезний, високий на зріст чолов’яга з погрозливим поглядом і великим ротом, якого він ніколи не стуляв. У своїй першій промові, виголошеній у палаці, він оповістив, що відтепер країна зветься Народна Демагогія, погрожував усім неслухнянцям карою, а зичливцям обіцяв нагороди, і найголовніша з них – привілей жити. Коритники аж сяяли від щастя, сподіваючись, ясна річ, заслужити найбільший з привілеїв.
Жити на острові ставало дедалі гірше. Після неврожаю, голоду й урагану спалахнула моровиця. Якась люта пошесть губила німих у їхніх пальмових селищах, ба навіть не було кому ховати мерців. Живі почали грабувати мертвих. Назрівав великий мовчазний заколот – заколот проти палацу, поліції, горизонтальників і навіть проти ідолів, які відвернулися від німих. Влада з допомогою величезної зграї коритників, що здебільшого вже навчилися мови говірких, намагалася запобігти насильству. Десятки їхніх агітаторів пішки чи мулами ходили та їздили по селищах, умовляючи німих сподіватися, терпіти й мовчати. Мовчанка була найважливіша. А ще німим наказали щодня тричі вклонятися в бік палацу. Поліцаї пильнували, щоб люди робили це щиро, а не для годиться. Німі й силкувалися робити це щиро, але воно кепсько виходило. Дехто з найкмітливіших уже збагнув силу, приховану в слові пригноблювачів, і неміч власної німоти. Один з них, справдешній глухонімий, під час уранішніх поклонів на майдані облишив кланятися і щось невлад заговорив-загукав до поліцаїв. Поліцаї, звісна річ, такої непокори не потерпіли й накинулися на нього з киями. Били довго й люто, глухонімий пручався й волав, та все марно. Відтак раптом принишк. Здалося, сконав.
Біля мерця з’юрмилися німі. Вони хотіли віднести його до хатини, та довкола стояли поліцаї й не пускали людей. Атмосфера на майдані напружилася, було чути галас і лемент, плакали жінки. Зненацька небіжчик підхопився, либонь, щоб утекти. Але поліцаї спинили його і знову почали бити. І, мабуть, саме в ту мить, коли помирав, глухонімий голосно й виразно крикнув:
– Щоб ви здохли!..
Натовп на майдані занімів, завмер, гомін і лемент нараз ущухли. Жах знявся в повітрі й охопив поліцаїв. Спочатку ті двоє, що тримали глухонімого, а потім іще двоє обіч, мов колоди, впали горілиць і більше не ворухнулися.
Тоді люди, гнані подивом і жахом, кинулися до глухонімого, та він справді був мертвий. Його віднесли до хатини, і він тривалий час лежав там непохований. Його боялися ховати, бо відчули в ньому велику, незнану силу. З того часу глухонімий став першим апостолом німого народу.
Трагедія в селищі так приголомшила німих, що вони на якийсь час забули про всі нещастя: голод, хвороби та урагани, хоч вони не обминули й білого палацу. Люди думали про слова, що їх глухонімий узяв із собою в могилу. На якийсь час влада також принишкла. Великий Демагог, який щодня читав свої грізні молитви, мовчав три дні. Потім вийшов його наказ, що навіки заборонив лиху мову німих, а горизонтальників заради безпеки велів називати вертикальниками.
Та, мабуть, запізно. Старі остров’яни почали згадувати забуті перекази старших за них, які, нібито, свідчили, що й на острові колись була мова. Ба навіть пригадували поодинокі слова. Наприклад, такі, як свобода та воля. Дехто з коритників, вигнаних з палацу, навчився читати й писати по-демагогівському, а тепер, маючи багато вільного часу, заходився розробляти мову німих. Найбільшу охоту до цього виявила молодь. Минуло півроку, і в селищах уночі, в полі й на рибальських човнах залунали голоси. Німі перестали бути німими. Проте, як велику таємницю від поліцаїв та вертикальників, берегли в пам’яті три слова, що їх вимовив, умираючи, глухонімий. Тих слів боялися, мов набитої зброї, бо знали, що набита зброя коли-небудь може стрельнути. Це розуміли німі, коритники й усі говіркі. І говіркі не дрімали. Біля палацу негайно збудували тюрму, що скидалася всередині на бджолиний стільник. Вона мала безліч невеличких, тісних камер, де ув’язнювали німих, щоб ті не розмовляли. На острові створили й розгалужену Службу безпеки (СБ), яка вербувала викажчиків. Їм давали горщик кукурудзи за кожний виказ. Під час голоду то була чимала платня, і викажчиків не бракувало. Тим паче, що працювали вони легально, об’єднавшись у професійну спілку викажчиків (СВ). Щоб поліпшити роботу вертикальників, їм дали нову геометричну назву – діагональники, а заразом і довічні посади. Поліцаям на тридцять сантиметрів подовжили бойові бамбукові киї й на п’ять сантиметрів підвищили тулії кашкетів, щоб навіть найнижчі на зріст коротуни видавалися велетнями. На кредити міжнародних банків купили зброю масового знищення та комп’ютерну техніку. Обслуговувати її прибули кадри з колишніх соціалістичних країн, звідки через тамтешню кризу почався нестримний відплив наукового потенціалу. Завзяті фахівці заходилися досліджувати останню в світі недосліджену проблему – взаємозв’язок демагогічної влади й дикунської мови. Кількадесятьма європейськими, азійськими та полінезійськими мовами обговорювали три магічні слова, що вбили чотирьох поліцаїв. У цій математичній непропорційності й полягала наукова загадка століття.
Проте минав час, а праця та не давала жодних результатів. І тоді Служба безпеки Великого Демагога (СБВД) довідалася, що науковці, які розв’язували проблему століття, добре знаються на континентальних ракетах (СС-20) та комплексах «Тополя». Маючи неабиякий досвід у владі й виробництві ракет, вони мало розумілися на мовах. Годі й казати про мови німих! Розгніваний Великий Демагог попроганяв їх усіх з острова, лишивши тільки найщирішого молодого ракетника (який сам про це й розповів), щоб він працював звичайним собі водієм, одержуючи платню доларами. Та минув рік, і з’ясувалося що той ракетник-водій, зовсім не ракетник і не водій, а кадровий полковник радянського КДБ. Великий Демагог власноруч стяв йому голову.
Серед німих знайшлися також розумні люди. Згодом до них приєднався дехто з тих, кого звільнили з палацу за всякі невеличкі провини. Так з’явилася таємна опозиція. Вона створила підпільний науково-мовний гурток, який заходився вивчати можливості славнозвісного прокльону, прагнучи, певна річ, повалити на острові демагогічний режим. З’ясували, що той, кому вдавалося зі згубними для влади наслідками вигукнути ті слова, неодмінно гинув і сам. Чи, може, слова ті спадали йому на думку в передчутті неминучої смерті? В цьому й полягала основна проблема, коло якої працював гурток. Багато хто ладен був віддати себе в жертву, але ніхто не хотів гинути марно. Справа була дуже складна, і гуртківці визнали за потрібне вдосконалити свою організацію. Насамперед вони перейменували гурток на Колегію. Потім обрали Генерального Лідера (ГЛ), п’ятьох Віце-лідерів (ВЛ) та одинадцятьох головних фахівців (гф). Решта стала просто фахівцями (пф). Щоправда, під час роботи всі вживали чужоземної мови, бо свою ще до кінця не опрацювали. Справа ускладнювалася тим, що розробники належали до різних діалектно-німих груп, і кожна з них обстоювала власний німий діалект, який мав певний набір звуків та жестів. Сперечалися довго. Була навіть пропозиція замість віртуальної проблеми мови спрямувати свої зусилля на реальне вирощування нового сорту сорго. Через це Колегія розкололася на соргівників та мовників. Мовників, дякувати Богові, на той час більше.
Саме на їхню пропозицію, щоб якнайшвидше досягти успіху, на третій рік дещо змінили порядок слів у славнозвісному прокльоні, бо вислів глухонімого не зовсім пасував до національної традиції мовчання. Навпаки, він руйнував цю традицію, що було аж надто непатріотично. Після тривалих дебатів фраза звучала вже так: «Чи не надумали б ви трохи здохнути?» Знайшовся й зухвалець, який невдовзі перед палацом вигукнув її найлютішому й найогиднішому офіцерові поліції просто в живі очі. Та офіцер чомусь не впав ницьма, а видобув з кобури пістолет найновішої моделі й застрелив жертву. Зазнавши неабиякого розчарування, члени Колегії знов ухвалили змінити порядок слів. Було важливо коли не знищити поліцая, то хоч би зберегти людське життя – все ж таки в Колегії працювали гуманісти. Магічний проклін набув такої форми: «Будьте ласкаві коли-небудь померти». Суть його не змінилася – це було найголовніше. На фразу покладали велику надію. Тож її незабаром вимовив найрозумніший і найосвіченіший член Колегії. Але знову сталася несподіванка: жоден з пригноблювачів не впав і жертву не вбили. Ба навіть не вдарили києм. Загалом Колегія була задоволена з того: людина ж бо лишилася жива-здорова. Вперше така пригода не мала лихих наслідків і подавала надію. Її назвали першим здобутком Колегії.
Хоч як дивно, але в палаці на те ніяк не зреагували. За чутками, що час від часу доходили звідти, через хворобу Великого Демагога, якому з перевтоми заціпило язика, мав приїхати Новий Найбільший Демагог (ННД). Його політика в мовному питанні була тим часом невідома. Коли він невдовзі приїхав, то насамперед змінив правове становище Колегії, утвердивши її легітимність і перейменувавши на Академію при Новому Найбільшому Демагогові (АННД). Новим завданням Академії було створити справжню народну мову – німу формою й демагогічну змістом. Зворушені несподіваною увагою члени Академії надіслали факсом широкого листа до ННД і заприсяглися не шкодувати сил задля створення мови німого народу. Незабаром проголосили й кінцевий варіант прокльону глухонімого, який звучав так: «Нехай здохне той, хто виступає проти народної мови!» Право визначати злочинця, якому судилося здохнути, люб’язно надали Новому Найбільшому Демагогові.
З нагоди визначної дати ввечері над палацом, поліцейською казармою й тюрмою німого режиму влаштували святковий феєрверк.
Збіднілий, згорьований, зневірений люд на острові забув поволі свого глухонімого апостола й три його слова. І знову став німий.
Цього разу – назавжди.
1. Щодо змісту, то трохи він кострубатий. Але це, власне, стосується автора.
2. Щодо власне перекладу, то:
а) синтаксичних помилок нема взагалі
б) стосовно слововжитку
Трохи ріжуть око "супроводжувало господарські", "Атмосфера на майдані напружилася". Може, ще з пару місць, але загалом це більше стосується автора, певно.
Стосовно слів/сполук:
не варто вживати "жодного" у множині: жодних зносин, жодних балачок – ніяких; жодних результатів - жодного. Українською не кажуть (я сподіваюся
) "ні одних", хоч і є "одні"треба уникати по змозі кованих сполук, на кшталт "... чином". Їх доцільно вживати, щоб уникати повторення. Також по змозі варто в художніх принаймні творах уникати конструкцій "були/будуть" + дієприкметник (вони правильні, але "літературні"): "бо таким чином, мовляв, вони будуть прилучені" – "бо так, мовляв, вони прилучаться", або "Палац був збудований" – "Палац збудували".
"Згодом, одначе, урядовців ставало більше" – замість "згодом", як на мене, краще до слова "ставало" пасуватимуть "дедалі/з часом".
верховний правитель – як варіянт "найвищий керманич"
ясна річ – я б віддав перевагу "певна річ"
"тривалий час лежав" – довго
викажчик – попри поширеність цього слова і наявність слова "небіжчик", якого не "об’їдеш", я все ж замінив би на "виказника/виказувача". Порівняйте "покажчик" і "показник".
"Мовників, дякувати Богові, на той час більше" – було
поліцейською казармою – поліційною
Чудово з чергуваннями у/в, щодо та/й/і – в деяких місцях можна поміняти.
Підіб’ю підсумок.
Хоч я трохи й написав
, але насправді мої "закиди" дрібні: на смак. Власне, навіть щодо "жодного" можна спиратися на багатьох (майже всіх ), з класиків починаючи. Грамотність/синтаксис/слововжиток – взірцеві . І, як на мене, основний плюс - видно роботу з мовою - багата.Re: Поетичні переклади з білоруської, болгарської та російсь
Щиро дякую пані Листопад за популяризацію моїх перекладів! І дуже вдячний Вам, пане Кувалдо, за тепле й прихильне слово, а також за розлогу критику. Текст оповідання "Три слова німих" і справді був дуже важкий. Здається, навіть для самого автора. Коли я перекладав, то неначе відчував авторову втому. В оригіналі текст має чимало повторів і канцеляризмів, що їх, до речі, я по змозі силкувався оминати. Те саме зробили пізніше й білоруські редактори в другому виданні "Трьох слів...". Але зовсім відмовитися від тих елементів публіцистики було б, певно, неправильно. Тоді б авторський стиль зовсім розчинився б у моєму. Але, як кажуть, удосконалювати можна без краю. І я неодмінно скористаюся з висловлених зауваг. Ваша правда, пане Кувалдо, перекладеної прози я маю не гурт, але вона є, і я потроху її публікуватиму. Щойно я скінчив перекладати ще одне коротеньке оповідання Бикова — "Носороги йдуть", де канцеляризмів майже не лишив. Радо ділюся з вами, друзі, своїм скромним набутком. Читайте з приємністю!
Re: Поетичні переклади з білоруської, болгарської та російсь
Василь Биков
НОСОРОГИ ЙДУТЬ
Плем’я давно вже згубило свою незалежність, платило величезну данину й почувалося дуже нещасним.
Гнобили плем’я бридкі й могутні люди-носороги. Безбожні й безпринципні, вони не мали ані найменшого жалю до того, хто зроду не був носорогом. А коли й був, то теж не шкодували, досить учинити щось наперекір чи вирізнитися з-поміж гурту носорогів.
Ватажкував у нещасному племені юнак із пишним і славним ім’ям Ко, що означало Відважний. Він і справді був відважний, водив плем’я в бої за незалежність, дарма що не здобув перемоги. Мабуть, таки носорогів годі було перемогти. Проте коритися їм в усьому Ко теж не мав наміру. Він розпочав із ними перемовини. Казав, що може багато чим поступитися, аби носороги дали плем’ю спокій. Але, певна річ, не свободою. Люди племені зібрали майже весь урожай кукурудзи, сої, бобів і проса, всі родові скарби: каблучки, сережки, персні, дуже гарний керамічний посуд, що ним уже два сторіччя славилося плем’я. Це все вони акуратно порозставляли й порозкладали на галявинці під віковим дубом, чекаючи на посланців од носорогів. Прибульці оглянули й обмацали кожну річ та й поїхали собі геть. А вернувши позавтра, сказали: «Мало! Ми приїдемо, виб’ємо все плем’я й позабираємо все дурно». Ватажок Ко зажурився, бо плем’я більше не мало чим загодити носорогів. Коли це від носорогів над’їхав новий посланець і привіз наказ свого володаря віддати йому Ав’ю — ватажкову сестру, найвродливішу дівчину племені.
Ватажок Ко ще дужче зажурився. Звісно, йому шкода було юної Ав’ї, але що він мав робити? Рада старшин, до якої він звернувся в цій справі, поділилася на два табори. Одні казали, що треба піти на згоду, а то згинуть усі. Другі їм перечили: «Нізащо в світі! Носороги ошукають. Візьмуть Ав’ю, а від нас не відкаснуться». Ватажок Ко болісно міркував над тим цілу ніч і таки пристав на вимогу носорогів. Гадав, що як він оддасть сестру, то, може, носороги підуть звідси у свою країну боліт та мочарів, повернувши людям певну надію. А як ні, то, далебі, згине все плем’я до душі. Другого дня вранці він покликав сестру. Ав’я знала вже, яка гірка доля їй випала. А що вона була дівчина розумна, то мужньо зустріла той присуд. Вона любила своє плем’я, любила землю, на якій виросла, і ладна була приректи себе на жертву, щоб убезпечити одноплемінців.
Але тут роз’ярилися ті старшини, що не хотіли подаватися носорогам. Найбільше лютував голова одного клану Джо, який трохи був не зірвав бунт проти ватажка племені. На превелику силу ватажок приборкав зухвальця… Помогло хіба те, що носороги ніби справді втихомирилися й стали вибиратися в дорогу. Ця новина привернула людей до згоди й дала всім надію. Джо також посмирнішав, принишк. Либонь, зрозумів, що помилявся саме він, а не ватажок племені. Ватажок хоч і вболівав за сестру, але був задоволений: найбільша загроза, здавалося, минула.
Плем’я з подвійним завзяттям заходилося коло господарства: треба було наробити всього, чим поступилися носорогам. Спершу терпіли і голод, і холод, але сяк-так вибилися із злиднів. Того року заповідався непоганий урожай пшінки, і люди були певні, що з голоду не помруть. А головне — в племені знову запанувала згода, носороги теж не докучали. Виглядало, ніби пішли собі геть. Ко почав пишатися своєю мудрою політикою, дарма що досі жалкував за бідолашною сестричкою. Решта старшин хоч і знехотя, але поволі визнавали, що помилилися, ставши проти гнучкої політики Ко.
І от саме тоді, наприкінці літа, коли в полі достигав урожай пшінки, прийшла звістка, що носороги вертаються. За день чи два плем’я дізналося, що вже вернулися. Їхні фаланги бачив хтось по той бік змілілої за літо річки, що її тепер дуже легко було перебрести. І справді, на третій день прибули посланці від носорогів сповістити, що вони йдуть. І край.
Ватажок Ко негайно скликав раду старшин, але що він міг їм сказати? Над плем’ям ізнову зависла смертельна загроза. Усе плем’я, певно, не перевищувало числом третини носорожачого війська. Відкупитися цього разу не було чим. Скарбів ще не надбали, врожай був на полі. Коли що, то носороги його дощенту витолочать, заки винищать саме плем’я. Відчувши лихо, в хижах-халупах заголосили жінки. Тоді хтось із ради старшин згадав, як відкупилися того разу. Треба запропонувати красуню.
Певна річ, уродливих дівчат у цьому величному племені було чимало. Але всі знали, що найсподобнішою красунею була ватажкова жінка, яку звали Чуя. Саме на ній спинилися старшини племені.
Ватажок Ко спершу розлютився на всіх разом — на своїх і чужих. Він кохав Чую й нікому не хотів її віддавати. Та що ж удієш? Носороги наближалися, жити племені лишалося кілька днів. Рада старшин вимагала від ватажка поквапитися. Тільки Джо був проти того, щоб попускати носорогам. Він сказав, що не хоче належатися до племені, яке рятує себе ціною життя своїх найвеличніших жінок. Але Джо був один такий у раді старшин. А ватажок Ко мав на своєму сумлінні сотні жінок, старих та дітей рідного племені. І він надумав віддати свою жінку. Вона послухалася чоловіка-ватажка, але, вирушаючи за річку, прокляла і його, і все плем’я, яке не змогло її відборонити.
Усе сталося так, як і гадав Ко: принадний подарунок подіяв. Носорожача рать ще кілька днів постояла по той бік річки і знов кудись вибралася. Ватажок потерпав душею, сумував, кленучи часом тяжку ватажкову долю, але загалом був задоволений. Люди племені відтепер шанували його ще більше: усі схиляли голови перед його самопосвятою й розуміли, кому мають завдячувати свій порятунок. Усі, крім Джо, який першої ж ночі скликав був свій невеличкий клан і кудись пішов.
Знову плем’я потроху заспокоїлося, оговталося. Люди зібрали непоганий урожай, стали краще годувати дітей та й самі наїлися досхочу. Всі (а надто старі) дуже хвалили ватажка, який забезпечив їм тихомирне життя і врятував плем’я. Проте сам Ко жив одинаком, худ, марнів, зробився мовчазний і сердитий. У свята, коли всі розважалися, він німував, чорніючи з горя. Ватажок щось прочував. І прочування його не зрадило.
У півроку, коли минула дощовита пора й зійшла повідь, знову прибули посланці від носорогів. Цього разу вони сказали тільки те, що йдуть по жінок. Носорогам припали до вподоби тутешні жінки, і вони хочуть їх — одразу всіх.
Плем’я впало в розпуку, а ватажок Ко раптом звеселився, бо щось збагнув. Та турбота, що завдала була йому стільки муки й забрала кохану жінку, враз зникла. Ко став безтурботний — тепер він не мав з чого вибирати. Пропала надія. Все спростилося — треба йти і гинути. На перемогу годі було сподіватися. Перемогти носорогів ще нікому не щастило, від них можна було хіба тільки відкупитися. Коли було чим. Проте плем’я вже нічого не мало.
Рано-пораненьку напролітку плем’я вийшло на берег річки. Молоденькою травичкою рясно зеленіли узбережжя, великі жовті квіти пишалися на кущах коло води. Плем’я стало в три лави: попереду — чоловіки й парубки, в другій лаві — жінки, а позад усіх — діти і старі. Всі озброїлися, хто чим міг — від мечів до рогачів. Чекали. До ватажка інколи підходили друзі й радники, багато хто з них казав: «Ну, що ми їм удіємо? Їх он скільки, а нас? Краще, либонь, було б віддати жінок і врятувати дітей… Ватажок слухав усіх, нікому не перечив і був напрочуд спокійний. Наміру свого не міняв. Одно чекав. Одно знай чекав…
Носорожача рать, не спиняючи войовничої ходи, ступила у воду й побрела через неї на цей берег. Злий вогонь палав в очах роз’юшених людей-носорогів, басовитий рик вихопився з їхніх роззявлених пащ, коли вони побачили гарних жінок. Але щоб заволодіти ними, треба було вбити їхніх чоловіків. Хоч це здавалося ще непевним, бо ніхто з чоловіків і на думці не мав тікати. Боятися боялися, проте всі стояли непохитно — пліч-о-пліч, наготувавши зброю: сокири, списи, мечі й ножі. Нею вони й зустріли першу навалу носорогів. Опівдні шанси носорогів на перемогу похитнулися. Тим часом люди племені взагалі не мали ніяких шансів і ні на що не сподівалися. Вони билися до останнього подиху — свого й ворожого.
Цілий день точилася та битва. Витолочена бережина́ червоніла кров’ю, червону воду несла й скаламучена річка. Лише смеркома виснажені, скривавлені люди племені відчули, що вижили. Ба навіть перемогли. Купи носорожачих тіл лежали на березі, решта їх пливла по воді товстими черевами догори. Багато людей загинуло — і чоловіків, і жінок, проте з берега ніхто не зійшов. Ватажок Ко теж загинув. Надвечір племенем уже порядкував, хтозна-звідки з’явившись, опозиціонер Джо.
Коли споночіло, він зібрав між невисоких кущів людей племені й дозволив усім відпочити. А сам устав і, скоро в небі засвітилися перші зорі, промовив, звернувшись до найнижчої:
— Дякую, Зоре Війни! За помогу тим, хто збувся надії…
Його ніхто не обирав, не наставляв на ватажка. Та він і не питався нікого. Він уже знав, як треба поводитися з носорогами.
Загальне враження – бездоганний переклад . Власне кажучи, мені нема й до чого причепитися Звісно, додатковий плюс – багата і файна мова: згубило свою незалежність, не шкодували, загодити носорогів, не відкаснуться, подаватися носорогам, смеркома, між невисоких кущів, скоро в небі, прочував, у півроку, роз’юшених тощо (такі менш поширені слова - своєрідні родзинки, але тут тре’ пам’ятати, що є загроза передати куті меду . Це на майбутнє). За "напролітку" - окрема дяка . Занесу в Народний.
Що б я поправив:
їм в усьому — їм у всьому
палав в очах – ув (враховуючи схильність уживати й менш поширені слова
)
належатися до племені – належати
називний/орудний: Безбожні й безпринципні, вони не мали ані найменшого жалю до того, хто зроду не був носорогом; Але всі знали, що найсподобнішою красунею була ватажкова жінка, яку звали Чуя. В обох випадках я вжив би називний: носоріг, найсподобніша.
НОСОРОГИ ЙДУТЬ
Плем’я давно вже згубило свою незалежність, платило величезну данину й почувалося дуже нещасним.
Гнобили плем’я бридкі й могутні люди-носороги. Безбожні й безпринципні, вони не мали ані найменшого жалю до того, хто зроду не був носорогом. А коли й був, то теж не шкодували, досить учинити щось наперекір чи вирізнитися з-поміж гурту носорогів.
Ватажкував у нещасному племені юнак із пишним і славним ім’ям Ко, що означало Відважний. Він і справді був відважний, водив плем’я в бої за незалежність, дарма що не здобув перемоги. Мабуть, таки носорогів годі було перемогти. Проте коритися їм в усьому Ко теж не мав наміру. Він розпочав із ними перемовини. Казав, що може багато чим поступитися, аби носороги дали плем’ю спокій. Але, певна річ, не свободою. Люди племені зібрали майже весь урожай кукурудзи, сої, бобів і проса, всі родові скарби: каблучки, сережки, персні, дуже гарний керамічний посуд, що ним уже два сторіччя славилося плем’я. Це все вони акуратно порозставляли й порозкладали на галявинці під віковим дубом, чекаючи на посланців од носорогів. Прибульці оглянули й обмацали кожну річ та й поїхали собі геть. А вернувши позавтра, сказали: «Мало! Ми приїдемо, виб’ємо все плем’я й позабираємо все дурно». Ватажок Ко зажурився, бо плем’я більше не мало чим загодити носорогів. Коли це від носорогів над’їхав новий посланець і привіз наказ свого володаря віддати йому Ав’ю — ватажкову сестру, найвродливішу дівчину племені.
Ватажок Ко ще дужче зажурився. Звісно, йому шкода було юної Ав’ї, але що він мав робити? Рада старшин, до якої він звернувся в цій справі, поділилася на два табори. Одні казали, що треба піти на згоду, а то згинуть усі. Другі їм перечили: «Нізащо в світі! Носороги ошукають. Візьмуть Ав’ю, а від нас не відкаснуться». Ватажок Ко болісно міркував над тим цілу ніч і таки пристав на вимогу носорогів. Гадав, що як він оддасть сестру, то, може, носороги підуть звідси у свою країну боліт та мочарів, повернувши людям певну надію. А як ні, то, далебі, згине все плем’я до душі. Другого дня вранці він покликав сестру. Ав’я знала вже, яка гірка доля їй випала. А що вона була дівчина розумна, то мужньо зустріла той присуд. Вона любила своє плем’я, любила землю, на якій виросла, і ладна була приректи себе на жертву, щоб убезпечити одноплемінців.
Але тут роз’ярилися ті старшини, що не хотіли подаватися носорогам. Найбільше лютував голова одного клану Джо, який трохи був не зірвав бунт проти ватажка племені. На превелику силу ватажок приборкав зухвальця… Помогло хіба те, що носороги ніби справді втихомирилися й стали вибиратися в дорогу. Ця новина привернула людей до згоди й дала всім надію. Джо також посмирнішав, принишк. Либонь, зрозумів, що помилявся саме він, а не ватажок племені. Ватажок хоч і вболівав за сестру, але був задоволений: найбільша загроза, здавалося, минула.
Плем’я з подвійним завзяттям заходилося коло господарства: треба було наробити всього, чим поступилися носорогам. Спершу терпіли і голод, і холод, але сяк-так вибилися із злиднів. Того року заповідався непоганий урожай пшінки, і люди були певні, що з голоду не помруть. А головне — в племені знову запанувала згода, носороги теж не докучали. Виглядало, ніби пішли собі геть. Ко почав пишатися своєю мудрою політикою, дарма що досі жалкував за бідолашною сестричкою. Решта старшин хоч і знехотя, але поволі визнавали, що помилилися, ставши проти гнучкої політики Ко.
І от саме тоді, наприкінці літа, коли в полі достигав урожай пшінки, прийшла звістка, що носороги вертаються. За день чи два плем’я дізналося, що вже вернулися. Їхні фаланги бачив хтось по той бік змілілої за літо річки, що її тепер дуже легко було перебрести. І справді, на третій день прибули посланці від носорогів сповістити, що вони йдуть. І край.
Ватажок Ко негайно скликав раду старшин, але що він міг їм сказати? Над плем’ям ізнову зависла смертельна загроза. Усе плем’я, певно, не перевищувало числом третини носорожачого війська. Відкупитися цього разу не було чим. Скарбів ще не надбали, врожай був на полі. Коли що, то носороги його дощенту витолочать, заки винищать саме плем’я. Відчувши лихо, в хижах-халупах заголосили жінки. Тоді хтось із ради старшин згадав, як відкупилися того разу. Треба запропонувати красуню.
Певна річ, уродливих дівчат у цьому величному племені було чимало. Але всі знали, що найсподобнішою красунею була ватажкова жінка, яку звали Чуя. Саме на ній спинилися старшини племені.
Ватажок Ко спершу розлютився на всіх разом — на своїх і чужих. Він кохав Чую й нікому не хотів її віддавати. Та що ж удієш? Носороги наближалися, жити племені лишалося кілька днів. Рада старшин вимагала від ватажка поквапитися. Тільки Джо був проти того, щоб попускати носорогам. Він сказав, що не хоче належатися до племені, яке рятує себе ціною життя своїх найвеличніших жінок. Але Джо був один такий у раді старшин. А ватажок Ко мав на своєму сумлінні сотні жінок, старих та дітей рідного племені. І він надумав віддати свою жінку. Вона послухалася чоловіка-ватажка, але, вирушаючи за річку, прокляла і його, і все плем’я, яке не змогло її відборонити.
Усе сталося так, як і гадав Ко: принадний подарунок подіяв. Носорожача рать ще кілька днів постояла по той бік річки і знов кудись вибралася. Ватажок потерпав душею, сумував, кленучи часом тяжку ватажкову долю, але загалом був задоволений. Люди племені відтепер шанували його ще більше: усі схиляли голови перед його самопосвятою й розуміли, кому мають завдячувати свій порятунок. Усі, крім Джо, який першої ж ночі скликав був свій невеличкий клан і кудись пішов.
Знову плем’я потроху заспокоїлося, оговталося. Люди зібрали непоганий урожай, стали краще годувати дітей та й самі наїлися досхочу. Всі (а надто старі) дуже хвалили ватажка, який забезпечив їм тихомирне життя і врятував плем’я. Проте сам Ко жив одинаком, худ, марнів, зробився мовчазний і сердитий. У свята, коли всі розважалися, він німував, чорніючи з горя. Ватажок щось прочував. І прочування його не зрадило.
У півроку, коли минула дощовита пора й зійшла повідь, знову прибули посланці від носорогів. Цього разу вони сказали тільки те, що йдуть по жінок. Носорогам припали до вподоби тутешні жінки, і вони хочуть їх — одразу всіх.
Плем’я впало в розпуку, а ватажок Ко раптом звеселився, бо щось збагнув. Та турбота, що завдала була йому стільки муки й забрала кохану жінку, враз зникла. Ко став безтурботний — тепер він не мав з чого вибирати. Пропала надія. Все спростилося — треба йти і гинути. На перемогу годі було сподіватися. Перемогти носорогів ще нікому не щастило, від них можна було хіба тільки відкупитися. Коли було чим. Проте плем’я вже нічого не мало.
Рано-пораненьку напролітку плем’я вийшло на берег річки. Молоденькою травичкою рясно зеленіли узбережжя, великі жовті квіти пишалися на кущах коло води. Плем’я стало в три лави: попереду — чоловіки й парубки, в другій лаві — жінки, а позад усіх — діти і старі. Всі озброїлися, хто чим міг — від мечів до рогачів. Чекали. До ватажка інколи підходили друзі й радники, багато хто з них казав: «Ну, що ми їм удіємо? Їх он скільки, а нас? Краще, либонь, було б віддати жінок і врятувати дітей… Ватажок слухав усіх, нікому не перечив і був напрочуд спокійний. Наміру свого не міняв. Одно чекав. Одно знай чекав…
Носорожача рать, не спиняючи войовничої ходи, ступила у воду й побрела через неї на цей берег. Злий вогонь палав в очах роз’юшених людей-носорогів, басовитий рик вихопився з їхніх роззявлених пащ, коли вони побачили гарних жінок. Але щоб заволодіти ними, треба було вбити їхніх чоловіків. Хоч це здавалося ще непевним, бо ніхто з чоловіків і на думці не мав тікати. Боятися боялися, проте всі стояли непохитно — пліч-о-пліч, наготувавши зброю: сокири, списи, мечі й ножі. Нею вони й зустріли першу навалу носорогів. Опівдні шанси носорогів на перемогу похитнулися. Тим часом люди племені взагалі не мали ніяких шансів і ні на що не сподівалися. Вони билися до останнього подиху — свого й ворожого.
Цілий день точилася та битва. Витолочена бережина́ червоніла кров’ю, червону воду несла й скаламучена річка. Лише смеркома виснажені, скривавлені люди племені відчули, що вижили. Ба навіть перемогли. Купи носорожачих тіл лежали на березі, решта їх пливла по воді товстими черевами догори. Багато людей загинуло — і чоловіків, і жінок, проте з берега ніхто не зійшов. Ватажок Ко теж загинув. Надвечір племенем уже порядкував, хтозна-звідки з’явившись, опозиціонер Джо.
Коли споночіло, він зібрав між невисоких кущів людей племені й дозволив усім відпочити. А сам устав і, скоро в небі засвітилися перші зорі, промовив, звернувшись до найнижчої:
— Дякую, Зоре Війни! За помогу тим, хто збувся надії…
Його ніхто не обирав, не наставляв на ватажка. Та він і не питався нікого. Він уже знав, як треба поводитися з носорогами.
Загальне враження – бездоганний переклад
. Власне кажучи, мені нема й до чого причепитися Звісно, додатковий плюс – багата і файна мова: згубило свою незалежність, не шкодували, загодити носорогів, не відкаснуться, подаватися носорогам, смеркома, між невисоких кущів, скоро в небі, прочував, у півроку, роз’юшених тощо (такі менш поширені слова - своєрідні родзинки, але тут тре’ пам’ятати, що є загроза передати куті меду . Це на майбутнє). За "напролітку" - окрема дяка . Занесу в Народний. Що б я поправив:
їм в усьому — їм у всьому
палав в очах – ув (враховуючи схильність уживати й менш поширені слова
) належатися до племені – належати
називний/орудний: Безбожні й безпринципні, вони не мали ані найменшого жалю до того, хто зроду не був носорогом; Але всі знали, що найсподобнішою красунею була ватажкова жінка, яку звали Чуя. В обох випадках я вжив би називний: носоріг, найсподобніша.
Re: Поетичні переклади з білоруської, болгарської та російсь
Погоджуюся з п.Кувалдою - пречудовий переклад. Дуже приємно читати такий гарний український текст.
Успіхів Вам, пане Дмитре!
Успіхів Вам, пане Дмитре!
Re: Поетичні переклади з білоруської, болгарської та російсь
Ще раз дуже й дуже дякую Вам, друзі!
Текст виправив. Тепер у ньому і «їм у всьому», й «належати до племені», і «зроду не був носоріг». «Палав ув очах» поки лишив собі на вечірні роздуми. Якби це була поезія й дозволив ритм, то виправив би, не вагаючись. Що ж до «найсподобніша красуня була ватажкова жінка», то, здається, такий варіант сприймається не дуже чітко, бо і підмет має означення, й іменна частина присудка. І де підмет, а де іменна частина, одразу й не второпаєш. Олена Курило радить обминати другого номінатива (називного відмінка) там, де через збіг двох номінативів може вийти непорозуміння. Як на мене, то орудний відмінок підкреслює тут те, що іменна частина стоїть у препозиції. Але мізкуватиму ще.
Текст виправив. Тепер у ньому і «їм у всьому», й «належати до племені», і «зроду не був носоріг». «Палав ув очах» поки лишив собі на вечірні роздуми.
Якби це була поезія й дозволив ритм, то виправив би, не вагаючись. Що ж до «найсподобніша красуня була ватажкова жінка», то, здається, такий варіант сприймається не дуже чітко, бо і підмет має означення, й іменна частина присудка. І де підмет, а де іменна частина, одразу й не второпаєш. Олена Курило радить обминати другого номінатива (називного відмінка) там, де через збіг двох номінативів може вийти непорозуміння. Як на мене, то орудний відмінок підкреслює тут те, що іменна частина стоїть у препозиції. Але мізкуватиму ще.Re: Поетичні переклади з білоруської, болгарської та російсь
Чудове оповідання у Бикова. І дуже прекрасний переклад пана Дмитра. Особисто про свої враження пишу: теплішає на серці від читання гарних українських текстів і начебто укріплюєься надія, що мова житиме попри все.
http://dmytroshcherbyna.blogspot.com/ - тут є вже нові публікації.
Читайте, не пошкодуєте.
http://dmytroshcherbyna.blogspot.com/ - тут є вже нові публікації.
Читайте, не пошкодуєте.
Re: Поетичні переклади з білоруської, болгарської та російсь
2005 року у видавництві «Факт» вийшла друком книжка «Ходільці» Василя Бикова у перекладі О. Ірванця. Нижче, щоб порівняти, — уривок із повідання «Три слова німих» цієї книжки:
Народ був німий.
Жив на широкому великому острові посеред океану, жодних зв'язків з іншими островами не мав, тож і думав, що всі інші народи, які десь живуть, так само німі. Зрештою, мова була не дуже й потрібна німим — усе, чого вимагали господарські, людські та родинні стосунки, вони розуміли без мови, по очах, жестах, рухах. Жодних теревенів у вільний час не було, бо не було-44 вільного часу — всі працювали від ночі й до ночі. Жили не вельми заможно, але й не голодували, і коли не траплялось моровиці, епідемії чи урагану, тоді почувалися майже щасливими. На острові віддалік від цивілізації панували мир та спокій. Війн ті люди не знали споконвіку.
Щоправда, часом ставалися випадки, які змушували людей хвилюватися. Це коли на морському обрії з'являвся великий білий корабель, і з нього на острів у затоці висаджувалися люди. Ті люди були незвичайними. Все у них було гарне та розумне — і обличчя, й одяг, і знаряддя. А головне — вони вміли розмовляти. Слова з їхніх вуст сипалися, неначе соєві боби з мішка, і означали таємну силу, бо слідом за словами йшли певні дії та вчинки. Це було плем'я ГОВІРКИХ, вирішили німі, бо у прибульців навіть прилади вимовляли слова — такі маленькі чорні скриньки. Німі боялися цих людей, але й поважали водночас. Чужинці ж, у свою чергу, не сердилися на мовчазних німих — навпаки, всіляко давали зрозуміти, що вроджена німота їм подобається. Настільки подобається, що одного разу вони висадились на берег і почали будувати палац. Німі не заперечували — спокійне й одноманітне життя на острові давно їм набридло.
Палац було збудовано з каменю, скла й металу, який привезли на білому кораблі. А разом привезли і владу. Влада, сказали говіркі, потрібна німим, бо вони таким чином долучаться до найвищих досягнень цивілізації. Німі поставилися до цього з ентузіазмом — їм хотілося долучитись до цивілізації. Деякі серед найрозумніших і найдужчих пішли працювати до палацу, а також у поліцію й до самоуправління. Все це було потрібно виключно задля інтересів німих.
P.S. Багатьма сторонами переклад Дмитра видається якіснішим.
Народ був німий.
Жив на широкому великому острові посеред океану, жодних зв'язків з іншими островами не мав, тож і думав, що всі інші народи, які десь живуть, так само німі. Зрештою, мова була не дуже й потрібна німим — усе, чого вимагали господарські, людські та родинні стосунки, вони розуміли без мови, по очах, жестах, рухах. Жодних теревенів у вільний час не було, бо не було-44 вільного часу — всі працювали від ночі й до ночі. Жили не вельми заможно, але й не голодували, і коли не траплялось моровиці, епідемії чи урагану, тоді почувалися майже щасливими. На острові віддалік від цивілізації панували мир та спокій. Війн ті люди не знали споконвіку.
Щоправда, часом ставалися випадки, які змушували людей хвилюватися. Це коли на морському обрії з'являвся великий білий корабель, і з нього на острів у затоці висаджувалися люди. Ті люди були незвичайними. Все у них було гарне та розумне — і обличчя, й одяг, і знаряддя. А головне — вони вміли розмовляти. Слова з їхніх вуст сипалися, неначе соєві боби з мішка, і означали таємну силу, бо слідом за словами йшли певні дії та вчинки. Це було плем'я ГОВІРКИХ, вирішили німі, бо у прибульців навіть прилади вимовляли слова — такі маленькі чорні скриньки. Німі боялися цих людей, але й поважали водночас. Чужинці ж, у свою чергу, не сердилися на мовчазних німих — навпаки, всіляко давали зрозуміти, що вроджена німота їм подобається. Настільки подобається, що одного разу вони висадились на берег і почали будувати палац. Німі не заперечували — спокійне й одноманітне життя на острові давно їм набридло.
Палац було збудовано з каменю, скла й металу, який привезли на білому кораблі. А разом привезли і владу. Влада, сказали говіркі, потрібна німим, бо вони таким чином долучаться до найвищих досягнень цивілізації. Німі поставилися до цього з ентузіазмом — їм хотілося долучитись до цивілізації. Деякі серед найрозумніших і найдужчих пішли працювати до палацу, а також у поліцію й до самоуправління. Все це було потрібно виключно задля інтересів німих.
P.S. Багатьма сторонами переклад Дмитра видається якіснішим.
Re: Поетичні переклади з білоруської, болгарської та російсь
Перетягну "Подорожан" сюди.
Василь Биков, "Подорожани". Переклав з білоруської Дмитро Щербина
Уздовж сухого, нескінченного, порослого колючими кущами плато повільно тяглася така сама нескінченна валка знеможених людей: старих, малих, жінок та чоловіків. Тут-таки йшли нав’ючені мізерією помарнілі мули й кілька корів; поряд, висолопивши язики, дибали змордовані собаки. Собаки давно вже не гавкали, корови не ревіли, люди майже не розмовляли між собою — усіх діймала знемога, спека й утома від цієї нескінченної подорожі. Плем’я йшло вже котрий день, місяць, а може, й рік. Вів його ватажок — кощавий, сивобородий дід, що з патерицею в жилавій руці розмірено брів та й брів попереду. Очей він майже не розплющував, дорогу пробував босими зашкарублими ногами й ніколи не озирався на живу вервечку свого племені, бо знав: поки йде він, ітиме й решта. І він ішов тільки навпростець, коли-не-коли обминаючи будяки, велетенські й менші кактуси, розкидані тут і там на цьому сухому, всипаному кам’яними скалками плато. Вночі ватажок вивіряв шлях по зірці Сиріусу, від якої брав на шість п’ядей праворуч і прямував туди. Так йому заповів попередній ватажок, що недавно сконав на цьому шляху й, умираючи, призначив ватажкувати його. Річ у тім, що плем’я шукало загублену хтозна-коли батьківщину. Без батьківщини жити було годі.
Шлях був тяжкий — сухий, кам’янистий і безводний. Однак та місцина, звідки плем’я вибралося кілька місяців тому, була ще гірша. Лише безкрає багнисте болото, що кишіло бридкими істотами, комашнею, жабами та п’явками й не давало ніякої поживи. А ще край той мав дуже вадливий клімат. Через нього люди заслабли були на пропасницю, яка згубила половину племені. Найчастіше помирали діти. А без дітей хіба є майбутнє? Зрозумівши, що так вони незабаром усі перемруть, люди пішли якнайдалі від того проклятого місця.
Болотяний край лишився далеко позаду, дехто вже й забув за нього. Але те, що дорогою траплялося племені, було не краще за болото. Ні трави́, ні води, самі будяки та каміння. І нестерпна спека. Часом люди ремствували й скаржилися: мовляв, треба спочити, не йти далі, а може, й вернутися. Декотрі жалілися, що позаду було вигі́дніше, принаймні була вода, хай болотна, але вдосталь. Якось увечері, коли плем’я спинилося на ночівлю й повітря зробилося вільніше, саме так і сказав ватажкові одноокий Кірх, голова невеличкого роду грубих, що з давніх-давен належав до племені. Ватажок, який уже ледве-ледве бачив удень, сліпнучи дедалі більше, промовив, що поночі, коли в небі проріжуться зорі, він гляне на їхнє мерехтіння і з’ясує всім свій намір. Опівночі він оповістив, що Кірх зазнає́ впливу лихих духів і, коли хоче звести зі світу свій рід, то може вертатися. Кірх не хотів губити свого люду й далі мовчки почвалав за всіма.
Плем’я знову йшло-волочилося наперед визначеним маршрутом — на шість п’ядей від Сиріуса, як і заповіли предки.
Невдовзі кам’янисте плато з колючими кущами поступилося місцем рівнішій землі без кактусів та будяків. Іти стало ніби легше. Але незабаром під ногами й довкола, куди оком закинеш, побільшало піску. Спершу в ньому загрузали ступні, а згодом подекуди почали з’являтися піщані кучугури, дюни-бархани — голі-голісінькі, без билинки, навіть без будяків. Плем’я потрапило в пустелю. Води не було ніде, сонце смалило цілий день, аж до заходу. Люди й худоба змушені були то лізти на крутобокі бархани, то котитися з них. Це висиляло людей до краю. Можна було, певна річ, петляти й між барханів, але тоді виникала небезпека загубити визначений уночі напрям, чого ватажок зовсім не хотів. Тут, у пустелі, він якнайретельніше держався маршруту, що його визначили були предки. Кілька мулів пропало в дорозі, їх відразу ж засипав пісок. А ще померло чимало людей, найбільше старих та дітей; живі нічого не їли і знемагали на спрагу. Плем’я почувалося невдоволеним, пішли розмови про те, що ватажок зовсім осліп і веде не туди. Коли про це обурено вигукнув Кірх, то ватажкові повірники задушили його. Тіло Кірхове покинули в піску під барханом. Його рід, застраханий і принишклий, обрав нового голову, покірливого й мовчазного. Колишнього згадували без гніву: нащо, мовляв, було таке казати! Хто не знав, що йдемо не туди! Але ж решта мовчала. А цей вихопився… Рід злочинця-голови постановили аж у кінці валки, і це був перший упосліджений рід, нижчий за інші.
Шлях тим часом робився трудніший. Раз по раз зривалися піщані бурі; вітер і пісок забивали людям дух, мули не хотіли дряпатися на бархани, кілька людей тягли їх за повіддя. Люди загалом німували, але ватажкові повірники відчували їхнє невдоволення . Дехто відверто сказав, що обраний шлях помилковий, що ним вони нікуди не дійдуть. Тоді ватажок та його помічники скарали на горло ще шістьох невдоволених. Плем’я вперто пнулося вперед. Сумніви й ремство вважали за зраду, а винуватців, як і годиться, карали. Більшість людей була певна, що так і треба: зрадники варті кари. Ватажок часом до півночі вивіряв напрям руху по мигтючих зірках, і щоразу виходило, що вони йдуть правильно.
І справді, трохи наче полегшало, гарячий вітер ущух. Бархани понижчали й уже не пливли піщаними струмками. Але непомітно людей спостигало нове лихо: робилося дуже холодно. Холоднеча потисла звечора, а вдень від неї вже не знали, де сховатися. Повіяв супрутній крижаний вітер, що пік обличчя й груди. Люди позастуджувалися, а найбільше діти. Теплого одягу вони не мали, бо йшли з півдня. Найстаріші гадали, що це скоро минеться й незабаром знову потепліє. Проте спливав час, а на тепло́ й не бралося. Навпаки, холоднішало й холоднішало. Люди з приємністю почали згадувати той час, коли було те́пло, ба навіть гаряче. Сквар здавався тепер миліший, як холоднеча. Люди півдня, вони не знали, що це наставала зима. Не знав цього й ватажок, що наклав за це головою.
Його, старого ватажка, задушив, покинувши в степу, найближчий охоронець на ім’я Хірт, який об’явився ватажком. Назавтра він сповістив стривожених одноплемінців, що змінює напрям руху на протилежний. Плем’я вертається назад.
Цю звістку люди сприйняли з великим запалом, багато хто згадав, як добре було там, звідки вони прийшли. Хірта, вшановуючи за розум та звагу, поклали нести на руках усю дорогу. Аби він показував правильний шлях. Напрям на щодень він обирав не по Сиріусові, як яго попередник, а згідно з новою революційно-народною методологією — як до напряму вітру. Відтепер ішли так, щоб крижаний вітер дмухав у спину. Це дуже припало до серця людям, змученим холодом. До того ж студений вітер віяв тоді з півночі, й вони простували знайомим шляхом на південь. Їхнім радощам не було стриму…
Правда, невдовзі з’ясувалося, що місцевість трохи різнилася від тої, що була перше. Отже, плем’я трохи збочило. Почалася та сама пустеля, пісок, і холоднеча поки не дошкуляла. Люди знали, що от-от мала б приспіти теплінь, ба навіть спека. Проте спеки не було. Іти ставало дедалі важче, люди й худоба знемагали. А надто коли почалися бархани. Знайшлися такі, що тепер бідкалися: мовляв, не треба було вертатися. Краще б якось призвичаїлися до холоднечі, викопали б нори, неначе бурундуки, абощо. Новий ватажок Хірт був розумніший за попереднього, він запровадив сувору кару за недозволені балачки. Тому, хто висловився неправильно і сколотив громаду, відрізували язика. Без’язиких виганяли з валки племені в бархани, де вони незабаром гинули в німій мовчанці. Їхніх родичів Хірт становив аж у кінці валки, де назбиралося чимало впосліджених. Ніяких прав, як порівняти з іншими людьми, впосліджені не мали. А тих, хто схвалював Хіртову політику, становили якнайближче до ватажка. Це ватажкове оточення назвали елітою. Решта племені заздрила еліті, бо та мала багато всяких прав та привілеїв.
Плем’я йшло марудно й довго. Люди в дорозі народжувалися й помирали. А ще боролися за злиденний харч, ковток води і владу — в кожному роду, в тісних лавах еліти, ба навіть поміж упосліджених. Усяка доба народжувала своїх героїв, що ставали начальниками. Їх, як і ватажка, годилося тепер нести на ношах — кого день, кого тиждень, кого від повні до повні. Хірт узагалі ніколи не злазив з оздоблених гірляндами нош, звідки він давав команди, робив зауваги, хвалив найкращих зі своєї численної еліти. Але його ніхто не гудив за це: всі знали, що вгорі вітер віє найбільше і кожний подих цього вітру ловить славний ватажок Хірт. Задля справедливості слід зазначити, що Хірт удосконалив систему визначення маршруту: він почав обирати шлях залежно від напряму й сили вітру, кольору неба, ба навіть характеру власних снів. Осягнути таку складну систему не годен був ніхто, і плем’я нарешті вщасливилося, що трапився такий розумний ватажок.
Проте з його розумом сталося щось непередбачене: плем’я зайшло не туди.
По довгій подорожі, коли валка таки дісталася до вихідного болота, то люди не пізнали його: тут усе дуже змінилося. Або це було зовсім інше болото (коли припустити, що Хірт збився з дороги). Хоч спершу цього ніхто й у голові не покладав: їхній ватажок не хибив ніколи. А втім, теплу каламутну воду з болота годі було пити: кілька спраглих дітей, напившись, небавом померли. А головне — тут була сила-силенна бридких водяних щурів, вужаків і кровожерних страхіть, подібних до крокодилів. Першої ж ночі, коли всі спали, почвари схопили і зжерли шістьох людей з-поміж упосліджених, що їх ватажок розмістив аж коло води. Вранці ті зворохобилися з криками: «Куди нас завели?». На диво, їх підтримали й інші роди. Мудрого, розкоханого на ношах Хірта, зв’язавши, кинули в болото, де його відразу ж роздерла зграя хвостатих крокодилів. Плем’я обрало нового керманича, яким став, може, й не найрозумніший (навіть трохи придуркуватий), проте найсильніший парубок на прізвисько Слон. Він оповістив, що дороги вперед нема, треба вертатися. Ідея, що її заповіли предки, правильна, однак племені забракло волі її справдити, бо геть усі його ватажки були злочинці, ду́рні та зрадники. Відсьогодні все буде інакше, плем’я досягне своєї мети. Одностайні схвальні вигуки додали духу ватажкові Слону, і він заходився лагодити похід. Його, Слонів, рід поставили на чолі колони, а колишній авангард, що складався з Хіртового роду, запхнули аж у хвіст. Тоді посмертно повернули славу першому, сліпому, ватажкові, але його рід лишився на тому самому місці, недалеко від хвоста. Плем’я вишикувалося в довгу нерівну валку — з дітьми й старими, мулами, козами й собаками. Начальницькі ноші потопили в болоті, постановивши додержувати принципу братерства й рівності — усім іти пішки. Слон чимчикував попереду й визначав напрям, угадуючи його по сонцю. Де воно було, туди й треба було прямувати. Слон сказав, що сонце не обдурить. Це було просто і справедливо, будь-коли всяк міг перевірити напрям руху. Всі дуже сподівалися, що племені пощастить.
Вони довго й уперто йшли вперед і за якийсь час натрапили на знайоме кам’янисте плато з колючими кущами, кактусами й жорствою під ногами. Але цю місцину вгадали не всі, а тільки найстаріші. Бо ті, що народилися згодом, тут іще не були й нічого не могли пізнати. Вони лише раділи новим враженням. А старі одно хитали головами й німували. Висловлювати свої думки вони давно вже відучилися.
Далі почалися піски. А за ними — бархани. Іти ставало дедалі важче. Спека робилася нестерпна, проте всі мовчали. Знай собі йшли.
Пізніше спека змінилася на холоднечу, по якій узявся мороз. Змучені люди щораз частіше згадували, як те́пло було їм коло рідного багнистого болота, дарма що в ньому жили крокодили. Крокодили, певно, всіх би не переїли…
Одного разу вранці, коли замерзло кілька немовлят, натовп розлючених жінок убив ватажка Слона й обрав замість нього без міри голосисту жінку на ім’я Ах. Вона й повела плем’я — звісно ж, назад. Знайомими вже барханами, пісками, кам’янистим плато. До болота з крокодилами та щурами, яких розплодилося до смутку. Нові покоління ще раз упевнилися, що жити тут несила, треба кудись іти. Ватажком настановили юнака, який мало що знав, а пам’ятав ще менше. Він повів плем’я тим самим маршрутом — через плато й пустелю в холоднечу. Все повторювалось, як і перше. Лише ватажки змінювали один одного. Відтоді плем’я й ходить — з кінця в кінець. Піти іншим шляхом воно не може, бо не знає куди. А цей глибоко в’ївся в генну пам’ять поколінь. Досвід невдач і мук нічого не важить, бо кожне покоління все починає наново.
Класний переклад. Мова багата, файна, правильна
Чудові вжитки: скалками плато, вадливий клімат, вигі́дніше, холоднеча потисла, оком закинеш, висиляло людей, застраханий, супрутній, спавдити, сквар, вщасливилося, небавом, розкоханого, відсьогодні - занесу в Народний .
Зверніть увагу
дибали змордовані собаки – не знаю як в оригіналі, але "дибали" – це, як на мене, стосується собак на трьох. Тут, може, просто "брели" тощо
повітря зробилося вільніше
що поночі, коли в небі проріжуться зорі – що коли стемніє і в небі; що поночі, коли в небі сіятимуть. Поночі - це вже темно, зорі прорізаються значно раніше
що Кірх зазнає́ впливу лихих духів – дуже літературно, може, Кірха опосідають/оволодівають тощо.
висловився неправильно – криво
Ніяких прав, як порівняти з іншими людьми, впосліджені не мали – Супроти інших людей, упосліджені ніяких прав не мали (щоб уникнути "ніяких... як")
яго
лагодити похід - може, риштувати
рівності — усім – всім
крижаний вітер дмухав у спину – дмухав - це більше людини стосується, щодо вітру це слово має якийсь лагідний відтінок (дмухав вітерець, скажімо). Якщо йдеться про сильні пориви, то краще, мабуть, бурхав тощо.
плем’я вперто пнулося вперед – тут пнулося має негативний відтінок. Якби вгору - було б нейтрально
визначений уночі напрям... що його визначили були предки – приділили/намітили тощо.
Василь Биков, "Подорожани". Переклав з білоруської Дмитро Щербина
Уздовж сухого, нескінченного, порослого колючими кущами плато повільно тяглася така сама нескінченна валка знеможених людей: старих, малих, жінок та чоловіків. Тут-таки йшли нав’ючені мізерією помарнілі мули й кілька корів; поряд, висолопивши язики, дибали змордовані собаки. Собаки давно вже не гавкали, корови не ревіли, люди майже не розмовляли між собою — усіх діймала знемога, спека й утома від цієї нескінченної подорожі. Плем’я йшло вже котрий день, місяць, а може, й рік. Вів його ватажок — кощавий, сивобородий дід, що з патерицею в жилавій руці розмірено брів та й брів попереду. Очей він майже не розплющував, дорогу пробував босими зашкарублими ногами й ніколи не озирався на живу вервечку свого племені, бо знав: поки йде він, ітиме й решта. І він ішов тільки навпростець, коли-не-коли обминаючи будяки, велетенські й менші кактуси, розкидані тут і там на цьому сухому, всипаному кам’яними скалками плато. Вночі ватажок вивіряв шлях по зірці Сиріусу, від якої брав на шість п’ядей праворуч і прямував туди. Так йому заповів попередній ватажок, що недавно сконав на цьому шляху й, умираючи, призначив ватажкувати його. Річ у тім, що плем’я шукало загублену хтозна-коли батьківщину. Без батьківщини жити було годі.
Шлях був тяжкий — сухий, кам’янистий і безводний. Однак та місцина, звідки плем’я вибралося кілька місяців тому, була ще гірша. Лише безкрає багнисте болото, що кишіло бридкими істотами, комашнею, жабами та п’явками й не давало ніякої поживи. А ще край той мав дуже вадливий клімат. Через нього люди заслабли були на пропасницю, яка згубила половину племені. Найчастіше помирали діти. А без дітей хіба є майбутнє? Зрозумівши, що так вони незабаром усі перемруть, люди пішли якнайдалі від того проклятого місця.
Болотяний край лишився далеко позаду, дехто вже й забув за нього. Але те, що дорогою траплялося племені, було не краще за болото. Ні трави́, ні води, самі будяки та каміння. І нестерпна спека. Часом люди ремствували й скаржилися: мовляв, треба спочити, не йти далі, а може, й вернутися. Декотрі жалілися, що позаду було вигі́дніше, принаймні була вода, хай болотна, але вдосталь. Якось увечері, коли плем’я спинилося на ночівлю й повітря зробилося вільніше, саме так і сказав ватажкові одноокий Кірх, голова невеличкого роду грубих, що з давніх-давен належав до племені. Ватажок, який уже ледве-ледве бачив удень, сліпнучи дедалі більше, промовив, що поночі, коли в небі проріжуться зорі, він гляне на їхнє мерехтіння і з’ясує всім свій намір. Опівночі він оповістив, що Кірх зазнає́ впливу лихих духів і, коли хоче звести зі світу свій рід, то може вертатися. Кірх не хотів губити свого люду й далі мовчки почвалав за всіма.
Плем’я знову йшло-волочилося наперед визначеним маршрутом — на шість п’ядей від Сиріуса, як і заповіли предки.
Невдовзі кам’янисте плато з колючими кущами поступилося місцем рівнішій землі без кактусів та будяків. Іти стало ніби легше. Але незабаром під ногами й довкола, куди оком закинеш, побільшало піску. Спершу в ньому загрузали ступні, а згодом подекуди почали з’являтися піщані кучугури, дюни-бархани — голі-голісінькі, без билинки, навіть без будяків. Плем’я потрапило в пустелю. Води не було ніде, сонце смалило цілий день, аж до заходу. Люди й худоба змушені були то лізти на крутобокі бархани, то котитися з них. Це висиляло людей до краю. Можна було, певна річ, петляти й між барханів, але тоді виникала небезпека загубити визначений уночі напрям, чого ватажок зовсім не хотів. Тут, у пустелі, він якнайретельніше держався маршруту, що його визначили були предки. Кілька мулів пропало в дорозі, їх відразу ж засипав пісок. А ще померло чимало людей, найбільше старих та дітей; живі нічого не їли і знемагали на спрагу. Плем’я почувалося невдоволеним, пішли розмови про те, що ватажок зовсім осліп і веде не туди. Коли про це обурено вигукнув Кірх, то ватажкові повірники задушили його. Тіло Кірхове покинули в піску під барханом. Його рід, застраханий і принишклий, обрав нового голову, покірливого й мовчазного. Колишнього згадували без гніву: нащо, мовляв, було таке казати! Хто не знав, що йдемо не туди! Але ж решта мовчала. А цей вихопився… Рід злочинця-голови постановили аж у кінці валки, і це був перший упосліджений рід, нижчий за інші.
Шлях тим часом робився трудніший. Раз по раз зривалися піщані бурі; вітер і пісок забивали людям дух, мули не хотіли дряпатися на бархани, кілька людей тягли їх за повіддя. Люди загалом німували, але ватажкові повірники відчували їхнє невдоволення . Дехто відверто сказав, що обраний шлях помилковий, що ним вони нікуди не дійдуть. Тоді ватажок та його помічники скарали на горло ще шістьох невдоволених. Плем’я вперто пнулося вперед. Сумніви й ремство вважали за зраду, а винуватців, як і годиться, карали. Більшість людей була певна, що так і треба: зрадники варті кари. Ватажок часом до півночі вивіряв напрям руху по мигтючих зірках, і щоразу виходило, що вони йдуть правильно.
І справді, трохи наче полегшало, гарячий вітер ущух. Бархани понижчали й уже не пливли піщаними струмками. Але непомітно людей спостигало нове лихо: робилося дуже холодно. Холоднеча потисла звечора, а вдень від неї вже не знали, де сховатися. Повіяв супрутній крижаний вітер, що пік обличчя й груди. Люди позастуджувалися, а найбільше діти. Теплого одягу вони не мали, бо йшли з півдня. Найстаріші гадали, що це скоро минеться й незабаром знову потепліє. Проте спливав час, а на тепло́ й не бралося. Навпаки, холоднішало й холоднішало. Люди з приємністю почали згадувати той час, коли було те́пло, ба навіть гаряче. Сквар здавався тепер миліший, як холоднеча. Люди півдня, вони не знали, що це наставала зима. Не знав цього й ватажок, що наклав за це головою.
Його, старого ватажка, задушив, покинувши в степу, найближчий охоронець на ім’я Хірт, який об’явився ватажком. Назавтра він сповістив стривожених одноплемінців, що змінює напрям руху на протилежний. Плем’я вертається назад.
Цю звістку люди сприйняли з великим запалом, багато хто згадав, як добре було там, звідки вони прийшли. Хірта, вшановуючи за розум та звагу, поклали нести на руках усю дорогу. Аби він показував правильний шлях. Напрям на щодень він обирав не по Сиріусові, як яго попередник, а згідно з новою революційно-народною методологією — як до напряму вітру. Відтепер ішли так, щоб крижаний вітер дмухав у спину. Це дуже припало до серця людям, змученим холодом. До того ж студений вітер віяв тоді з півночі, й вони простували знайомим шляхом на південь. Їхнім радощам не було стриму…
Правда, невдовзі з’ясувалося, що місцевість трохи різнилася від тої, що була перше. Отже, плем’я трохи збочило. Почалася та сама пустеля, пісок, і холоднеча поки не дошкуляла. Люди знали, що от-от мала б приспіти теплінь, ба навіть спека. Проте спеки не було. Іти ставало дедалі важче, люди й худоба знемагали. А надто коли почалися бархани. Знайшлися такі, що тепер бідкалися: мовляв, не треба було вертатися. Краще б якось призвичаїлися до холоднечі, викопали б нори, неначе бурундуки, абощо. Новий ватажок Хірт був розумніший за попереднього, він запровадив сувору кару за недозволені балачки. Тому, хто висловився неправильно і сколотив громаду, відрізували язика. Без’язиких виганяли з валки племені в бархани, де вони незабаром гинули в німій мовчанці. Їхніх родичів Хірт становив аж у кінці валки, де назбиралося чимало впосліджених. Ніяких прав, як порівняти з іншими людьми, впосліджені не мали. А тих, хто схвалював Хіртову політику, становили якнайближче до ватажка. Це ватажкове оточення назвали елітою. Решта племені заздрила еліті, бо та мала багато всяких прав та привілеїв.
Плем’я йшло марудно й довго. Люди в дорозі народжувалися й помирали. А ще боролися за злиденний харч, ковток води і владу — в кожному роду, в тісних лавах еліти, ба навіть поміж упосліджених. Усяка доба народжувала своїх героїв, що ставали начальниками. Їх, як і ватажка, годилося тепер нести на ношах — кого день, кого тиждень, кого від повні до повні. Хірт узагалі ніколи не злазив з оздоблених гірляндами нош, звідки він давав команди, робив зауваги, хвалив найкращих зі своєї численної еліти. Але його ніхто не гудив за це: всі знали, що вгорі вітер віє найбільше і кожний подих цього вітру ловить славний ватажок Хірт. Задля справедливості слід зазначити, що Хірт удосконалив систему визначення маршруту: він почав обирати шлях залежно від напряму й сили вітру, кольору неба, ба навіть характеру власних снів. Осягнути таку складну систему не годен був ніхто, і плем’я нарешті вщасливилося, що трапився такий розумний ватажок.
Проте з його розумом сталося щось непередбачене: плем’я зайшло не туди.
По довгій подорожі, коли валка таки дісталася до вихідного болота, то люди не пізнали його: тут усе дуже змінилося. Або це було зовсім інше болото (коли припустити, що Хірт збився з дороги). Хоч спершу цього ніхто й у голові не покладав: їхній ватажок не хибив ніколи. А втім, теплу каламутну воду з болота годі було пити: кілька спраглих дітей, напившись, небавом померли. А головне — тут була сила-силенна бридких водяних щурів, вужаків і кровожерних страхіть, подібних до крокодилів. Першої ж ночі, коли всі спали, почвари схопили і зжерли шістьох людей з-поміж упосліджених, що їх ватажок розмістив аж коло води. Вранці ті зворохобилися з криками: «Куди нас завели?». На диво, їх підтримали й інші роди. Мудрого, розкоханого на ношах Хірта, зв’язавши, кинули в болото, де його відразу ж роздерла зграя хвостатих крокодилів. Плем’я обрало нового керманича, яким став, може, й не найрозумніший (навіть трохи придуркуватий), проте найсильніший парубок на прізвисько Слон. Він оповістив, що дороги вперед нема, треба вертатися. Ідея, що її заповіли предки, правильна, однак племені забракло волі її справдити, бо геть усі його ватажки були злочинці, ду́рні та зрадники. Відсьогодні все буде інакше, плем’я досягне своєї мети. Одностайні схвальні вигуки додали духу ватажкові Слону, і він заходився лагодити похід. Його, Слонів, рід поставили на чолі колони, а колишній авангард, що складався з Хіртового роду, запхнули аж у хвіст. Тоді посмертно повернули славу першому, сліпому, ватажкові, але його рід лишився на тому самому місці, недалеко від хвоста. Плем’я вишикувалося в довгу нерівну валку — з дітьми й старими, мулами, козами й собаками. Начальницькі ноші потопили в болоті, постановивши додержувати принципу братерства й рівності — усім іти пішки. Слон чимчикував попереду й визначав напрям, угадуючи його по сонцю. Де воно було, туди й треба було прямувати. Слон сказав, що сонце не обдурить. Це було просто і справедливо, будь-коли всяк міг перевірити напрям руху. Всі дуже сподівалися, що племені пощастить.
Вони довго й уперто йшли вперед і за якийсь час натрапили на знайоме кам’янисте плато з колючими кущами, кактусами й жорствою під ногами. Але цю місцину вгадали не всі, а тільки найстаріші. Бо ті, що народилися згодом, тут іще не були й нічого не могли пізнати. Вони лише раділи новим враженням. А старі одно хитали головами й німували. Висловлювати свої думки вони давно вже відучилися.
Далі почалися піски. А за ними — бархани. Іти ставало дедалі важче. Спека робилася нестерпна, проте всі мовчали. Знай собі йшли.
Пізніше спека змінилася на холоднечу, по якій узявся мороз. Змучені люди щораз частіше згадували, як те́пло було їм коло рідного багнистого болота, дарма що в ньому жили крокодили. Крокодили, певно, всіх би не переїли…
Одного разу вранці, коли замерзло кілька немовлят, натовп розлючених жінок убив ватажка Слона й обрав замість нього без міри голосисту жінку на ім’я Ах. Вона й повела плем’я — звісно ж, назад. Знайомими вже барханами, пісками, кам’янистим плато. До болота з крокодилами та щурами, яких розплодилося до смутку. Нові покоління ще раз упевнилися, що жити тут несила, треба кудись іти. Ватажком настановили юнака, який мало що знав, а пам’ятав ще менше. Він повів плем’я тим самим маршрутом — через плато й пустелю в холоднечу. Все повторювалось, як і перше. Лише ватажки змінювали один одного. Відтоді плем’я й ходить — з кінця в кінець. Піти іншим шляхом воно не може, бо не знає куди. А цей глибоко в’ївся в генну пам’ять поколінь. Досвід невдач і мук нічого не важить, бо кожне покоління все починає наново.
Класний переклад. Мова багата, файна, правильна
Чудові вжитки: скалками плато, вадливий клімат, вигі́дніше, холоднеча потисла, оком закинеш, висиляло людей, застраханий, супрутній, спавдити, сквар, вщасливилося, небавом, розкоханого, відсьогодні - занесу в Народний
.Зверніть увагу
дибали змордовані собаки – не знаю як в оригіналі, але "дибали" – це, як на мене, стосується собак на трьох. Тут, може, просто "брели" тощо
повітря зробилося вільніше
що поночі, коли в небі проріжуться зорі – що коли стемніє і в небі; що поночі, коли в небі сіятимуть. Поночі - це вже темно, зорі прорізаються значно раніше
що Кірх зазнає́ впливу лихих духів – дуже літературно, може, Кірха опосідають/оволодівають тощо.
висловився неправильно – криво
Ніяких прав, як порівняти з іншими людьми, впосліджені не мали – Супроти інших людей, упосліджені ніяких прав не мали (щоб уникнути "ніяких... як")
яго
лагодити похід - може, риштувати
рівності — усім – всім
крижаний вітер дмухав у спину – дмухав - це більше людини стосується, щодо вітру це слово має якийсь лагідний відтінок
(дмухав вітерець, скажімо). Якщо йдеться про сильні пориви, то краще, мабуть, бурхав тощо.плем’я вперто пнулося вперед – тут пнулося має негативний відтінок. Якби вгору - було б нейтрально
визначений уночі напрям... що його визначили були предки – приділили/намітили тощо.
Re: Поетичні переклади з білоруської, болгарської та російсь
Я б залишив усім. Перед цим словом — павза, виражена на письмі через тире, яка й важить за приголосний.Кувалда писав: рівності — усім – всім