Mary Lawson "Crow Lake"

[Анатолій]

Олесю, нагадайте, як в оригіналі речення з alarming.

Просто зараз не можу. Щось на зразок "....I found them (parents) alarming".

Я б сказав: стурбований або збентежений (або, хоч і менше подобається: стривожений).

[Olesya_Gomin]

Олесю, нагадайте, як в оригіналі речення з alarming.

Просто зараз не можу. Щось на зразок "....I found them (parents) alarming".

Я б сказав: стурбований або збентежений (або, хоч і менше подобається: стривожений).

Ок, тоді я поясню, на що спиралася:
alarmed - той, на кого вплинув зовнішній чинник і стривожив, себто, стривожений.
alarming - той, хто сам тривожить, себто, тривожний.
Я помиляюся?

[Olesya_Gomin]

Є варіант повністю переінакшити, на зразок - мені поряд з ними було тривожно. Вони мене тривожили.

[Кувалда]

Олесю, між тривожений і стривожений така ж різниця, як між робленим і зробленим. Чи Ви вирішили брати приклад з краєзнавця? Це щодо формальності.
Щодо кращих слів за "тривожного" та й "стривоженого", то їх вказав Анатолій.
Не будьте такою буквалісткою . Люди розділи додають до перекладів, аби відповідати духові твору, а не букві Буквалізм добрий у перекладі наукової/навчальної/науково-популярної літератури .

[Olesya_Gomin]

Олесю, між тривожений і стривожений така ж різниця, як між робленим і зробленим. Чи Ви вирішили брати приклад з краєзнавця? Це щодо формальності.
Щодо кращих слів за "тривожного" та й "стривоженого", то їх вказав Анатолій.
Не будьте такою буквалісткою . Люди розділи додають до перекладів, аби відповідати духові твору, а не букві Буквалізм добрий у перекладі наукової/навчальної/науково-популярної літератури .

Я аж ніяк не за буквалізм - мене ще за це Анатолій сварив Просто там і далі по тексту не видно, щоб батьки поводилися так, ніби вони самі стривожені. Радше навпаки - створювали навколо себе таку атмосферу
Добре, я щось із цим придумаю, дякую.

[Кувалда]

між нами кажучи, навіть якщо залишите як є, ніхто цього не помітить .

[Olesya_Gomin]

між нами кажучи, навіть якщо залишите як є, ніхто цього не помітить .

Король демотиваторів!

[Кувалда]

Найбільш демотивуюча – дві грубі помилки . Спишу на понеділок

[Olesya_Gomin]

Найбільш демотивуюча – дві грубі помилки . Спишу на понеділок

Стрес на роботі Виправила

[Olesya_Gomin]

Бабуся, якій цікаво, що там буде далі, - класний стимул не розслаблятися, скажу я вам
Якщо тут є хтось, кому теж цікаво, далі продовження перекладу.

9
Нещодавно я відвідала конференцію в Едмонтоні, щоб виголосити доповідь про вплив пестицидів на життя в нетекучих ставках. Хоч сама конференція виявилася не те, щоб блискучою, на ній варто було побувати хоч заради того, щоб дорогою додому дуже низько пролетіти над північним Онтаріо. Мене приголомшила його безкрайність. Його порожність. Ми пролітали над милями й милями пустки, над каменями, деревами й озерами, прекрасними й безлюдними, далекими, мов Місяць. А тоді раптом вигулькнула тонка сіро-біла смужка, що зміїлася посеред тієї пустки, прокладаючи собі шлях побіля озер, боліт та оголеного граніту. А попереду, ніби повітряна кулька зі шворкою із тієї тоненької смужки, з'явилася невеличка просіка збоку від озера. На ній було розмічено поля, розсипано будиночки і ще кілька сіро-білих смужок сплітали все це докупи. Більш-менш в центрі, впізнáвана за приземкуватим невеличким шпилем, стояла церква, а поряд з нею, посеред розбитого майданчика, – школа.
То був не Кроу-Лейк, але міг і бути. Я подумала: дім.
А тоді: які ж ми були сміливі!
Я не мала на увазі саме нас, а всіх тих, хто наважився жити так віддалено, в такому безмежному й тихому краї.
Хай там як, а відтоді, думаючи про дім, я часто ніби бачу його з висоти. Я зосереджуюся на ньому і, так би мовити, кружляю над ним, опускаючись все нижче й нижче, аж доки нарешті бачу нас, нас чотирьох. Зазвичай, чомусь, у церкві. Ось ми, два хлопці й дві дівчинки, сидимо рядочком, Бо не така слухняна, як могла би бути, якби з нами була мама, але не надто вередлива, враховуючи обставини. Всі інші – тихенькі й уважні. Може, наш одяг не надто чистий, або взуття – не надто вилощене, але я не опускаються так низько, щоб це побачити.
Дивно, що я завжди бачу нас вчотирьох, бо ми залишалися вчотирьох лише перший рік. Далі Метта з нами не було. Але, звісно, той рік став найзнаменніший. Мені здається, що за той рік сталося більше, ніж за інші роки мого дитинства, разом узяті.
*
Тітка Енні зосталася з нами до середини вересня. Насильно переконаній, що я могла не пережити розлуки з сім'єю, їй довелося прийняти Люків план відмовитися від кар'єри, щоб «зростити дівчат». Тітка цьому не раділа, але вибору не було, тож вона залишилася до пори, коли ми всі благополучно підготувалися до початку семестру, а тоді поїхала додому.
Пам'ятаю, як ми везли її на станцію у нашому новому (старому) авто. Потреби їхати аж так далеко не було – ми могли помахати водієві зупинитися, коли потяг проходив повз «дорогу з північного боку», але, думаю, Метт і Люк вважали, що варто провести тітку достойніше. Пам’ятаю потяг, яким велетенським він був і яким чорним, і як він хекав від спеки, мов пес. Пам'ятаю, як він вразив Бо. Люк ніс її на руках, і вона увесь час намагалася своїми ручками повернути його голову в бік потяга, наполягаючи, що й Люк теж має бути ним вражений.
Тітка Енні не попрощалася. Коли настав час сідати, вона вдруге призначила мене головною з листописання, втретє наказала телефонувати, якщо матимемо проблеми, а тоді моторненько ступила на знімну сходинку, що для неї опустив провідник, і далі у вагон. Ми спостерігали, як вона увійшла всередину, провідник ніс за нею чемодан. Сіла біля вікна й помахала нам. То був веселий, дитячий помах: вона махала тільки пальцями. Я це запам'ятала, бо помах та усмішка дивно контрастували зі сльозами, що текли їй з очей. «Не зважайте на сльози», – казали її пальці й посмішка. Отож ми на них не зважали, ніби вони були не тітчині, й серйозно махали у відповідь.

Пам'ятаю, як ми їхали додому; всі четверо сиділи спереду, Метт кермував, Люк тримав Бо на колінах, я – між ними. Ніхто й слова не проронив. Коли ми звернули на під’їзну дорогу, Люк зиркнув на Метта і промовив:
- От і приїхали.
- Ага, – відповів Метт.
- У тебе все гаразд?
- Звісно.
Однак він виглядав стривоженим і не дуже задоволеним.
А Люк? Люк виглядав страшенно радісним. Люк мав вигляд чоловіка, що тріумфально йде на війну, знаючи, що Бог – на його боці.

Того дня сталося ще дещо – оказія, не пов'язана з від'їздом тітки Енні. На той час ми геть не надали їй ваги, направду, минуло багато часу, перш ніж я навіть просто про неї згадала, і ще більше – перш ніж я усвідомила, що вона могла бути скількись важливою.
Було вже пізно, після вечері, ми з Меттом мили посуд, а Люк укладав Бо спати.
Тітка Енні залишила будинок в майже надзвичайному порядку. В останні дні перед від'їздом вона відчистила все, що могла, вимила кожне вікно, випрала кожен шматок тканини в будинку, починаючи з фіранок. Безсумнівно, вона знала Люка так добре, щоб розуміти, що тоді більшість речей востаннє бачили мило й воду, але, думаю, піклуючись про нас, вона укладала угоду з Богом: раз вона зробила все, що могла, аби ми вдало ступили в нове життя, то Він буде зобов'язаний робити все, що може, аби нас не зачепила ніяка біда. Угода є угода.
Отож ми з Меттом стояли у блискучій кухні, миючи сяйливі каструлі й витираючи їх рушниками, випраними, прокип'яченими, накрохмаленими й попрасованими, тож на вигляд і на дотик подібними до листків паперу. Увійшли Люк і Бо, малá, вдягнена у дивовижно чисту піжаму, вимагала пити. Люк дав їй склянку соку з холодильника, почекав, доки вона вип'є, взяв її на руки й звелів побажати на добраніч. Він тримався рішуче, показуючи їй від самого початку, хто тепер головний, а Бо була в такому доброму гуморі через перемогу (так вона це розуміла) над тіткою Енні, що дозволила Люку думати, ніби йому це вдавалося.
- Скажи «добраніч» галерним веслярам, – промовив Люк.
Бо виглядала у вікно. Вона озирнулась і слухняно всміхнулася Меттові й мені, але тоді показала пальчиком на сутінки й пролепетала:
- Дядя!
Темрява тільки опускалася. У нашій кухні горіло світло, але все одно можна було розрізнити обриси окремих дерев. А якщо вглядатися, то можна також помітити темний силует, так далеко, що майже зливається з лісом, що вночі, здавалося, обступав будинок. Ми всі виглянули й тінь зрушилася, ступила трохи далі назад.
Метт спохмурнів.
- Схоже на Лорі Пая.
Люк кивнув. Він підійшов до дверей, відчинив їх і гукнув:
- Гей, Лорі!
Тінь завагалася, а тоді трохи підійшла. Люк пересадив Бо на іншу руку й широко прочинив двері.
- Як справи, Лорі? Заходь до нас.
Лорі спинився за кілька футів від дверей.
- Нє, – відповів він. – Все гаразд.
- Заходь, – повторив Люк. – Вип'єш соку чи ще чогось. Чим можемо прислужитися?
Ми з Меттом теж підійшли до дверей, Лорі мельком на нас глянув, просто блиснувши темними очима. Він похитав головою й сказав:
- Нє, все гаразд. Пусте.
Обернувся й пішов.
І все.
Ми дивилися, як він зникав серед дерев. Метт і Люк перезирнулася. Люк обачно зачинив двері.
- Дивно, – проронив Метт.
- Думаєш, щось не так?
- Поняття не маю.
Далі це геть забулося. Ми з Меттом повернулися до посуду, Люк поклав Бо спати, на цьому все й скінчилося.
Згадуючи це, я думаю, що він, певно, прийшов поговорити з Люком або Меттом. Жодна інша причина не спадає на гадку. Він знав їх обох краще за будь-кого зі свого оточення, крім родичів, – хлопці роками працювали плечем до плеча на полях його батька, і якщо він комусь і довіряв, то, певно, їм.
А з іншого боку, не уявляю Лорі Пая, що б з кимось розмовляв. Не можу, бачачи його суворе бліде обличчя, його тривожні очі, уявити, як він бурмоче слова, які, певно, так відчайдушно хотів сказати.
Інша ще одна причина, яку можу назвати, – може, він прийшов майже випадково. Пішов прогулятися і раптом опинився поряд з нашим будинком. Хоча, навіть якщо це припустити, то він все одно, свідомо чи несвідомо, а шукав співрозмовника.
Хай з якої причини, та Лорі стояв у все густішій темряві й дивився. Спостерігав. Уявляю, яким все йому видавалося. Напруження й тривога, що мучили Метта і Люка, вразливість Бо, моя власна травма, що ще не минула, – всього цього йому було не видно. Що він бачив, так це чистий, чепурний будинок, тиху, світлу домашню сцену, як ми вчотирьох живемо нашими життями, допомагаємо один одному, найстарший носить найменшу на руках. Певно, виглядало на ідилію. І це, мабуть, зробило задум зайти й поговорити про те, що відбувалося у його домі, нездійсненним, зовсім неможливим. Якби Бо верещала, або Метт із Люком сварилися, або ж хоча б якби ми не були вчотирьох на тій блискучій кухні, може, Лорі б наважився. Він просто вибрав невдалий вечір.
*
У місті не виявилося роботи для Люка, де він міг би працювати саме в ті години, коли хотів, але він знайшов собі місце в магазині Маклінів. Думаючи про це тепер, я маю сумнів, що пан та пані Маклін справді потребували допомоги. Вони тримали магазин двадцять років і завжди обходилися самі. Все ж, вони вдали, що Люк їм придасться на кілька годин на день, і жодному з нас не спало на гадку, що то був ще один акт доброчинності.
Вони були дивна родина. Дивні і кожен окремо, і усі разом. Якщо взяти якусь групу дітей і посадити їх з одного боку кімнати, а якусь групу батьків – з іншого, а тоді спробувати їх звести докупи, Саллі точно виявилася б останньою дитиною, яку б підібрали для пана та пані Маклінів. Для початку, вони обидва були маленькі й ніякі, а Саллі – досить висока, з чудовим волоссям. У той час, як, безсумнівно, пан та пані Маклін славилися своєю сором'язливістю, то Саллі, особливо підлітком, була відома протилежністю до них. Скажімо, мова її тіла; як вона стояла: таз вперед, груди підняті, підборіддя делікатно задерте…Маю певність, що пані Маклін такої мови не знала, а пан Маклін її ніколи й не розумів.
А ще вони славилися любов'ю до дітей. Вони разом стояли за довгим темним прилавком, з пів-магазину завдовжки, і якщо заходила дитина, їхні сором'язливі усмішки ширшали, сяючи від чистого задоволення. Вони б охоче народили десятеро дітей, але Саллі була одиначка. Коли вона з'явилася, їм вже виповнилось близько сорока – досить зрілі батьки, порівняно з іншими, кого я знала. Думаю, вони роками «пробували», й роками нічого не вдавалося, а тоді, як часто трапляється, задовго потому, як вони прийняли, що з Божої волі залишаться бездітними, нагодилася Саллі. Несподіваний дарунок, як вони казали. І, думаю, вона теж продовжила їх дивувати.
Отож, Люк став до роботи у Маклінів. Не пам'ятаю, що подумала про цю домовленість. Певно, не наділила її значною увагою. Однак мені подобався магазин, або ж подобався у старі часи, коли я з мамою щотижня ходила туди на закупи. Він займав великий старий амбар, зроблений із неполірованих дощок, повен грубих дерев'яних полиць та крокв з усім, що душа забажає: фрукти й овочі в кошиках по кварті чи бушелю , нарізаний хліб, горошок в банках, пакетики з родзинками, вила, мило, вовна на плетиво, пастки для мишей, гумові чоботи, кальсони, туалетний папір, качалки, патрони для рушниці, папір для писання, «Ex-Lax» . Мама давала мені частину списку (з дуже читко написаними назвами, щоб я могла прочитати) і я бродила між полиць, доки знаходила потрібне й клала у кошика. Часто ми з мамою проходили повз одна одну й обидві всміхалися, і вона питала, як мої успіхи або ж чи мені не випало помітити родзинки, скажімо, або консервовані персики. А коли ми знаходили все потрібне, то несли кошики до каси, де пан Маклін складав покупки у наші сумки, а пані Маклін записувала ціни товстим чорним олівцем і вони обидва широко всміхалися увесь час.
Я люблю спогади про ці походи. Вони належать до небагатьох, де ми з мамою тільки удвох.
Тепер і Люка приставили до прилавка, хоч його від природи не тягнуло широко всміхатися. Він працював у будні, з четвертої, коли Метт приходив додому зі школи, і до шостої, коли магазин зачиняли. У понеділкові вечори – довше, він їздив вантажівкою Маклінів у центр міста по товари на тиждень, а тоді наповнював полиці.
Часом Саллі їздила з ним. У світлі того, що опісля прояснилося, думаю, вона сідала до нього ближче, ніж треба, і хапалася за його ногу, щоб втриматися, коли вантажівка підстрибувала на вибоїнах. Які почуття щодо цього мав Люк, можна тільки здогадуватися. Безсумнівно, звичайні, та ще й збентеження, бо усвідомлював обставин, у яких опинився.
По суботах він працював на фермі Келвіна Пая зранку, а Метт – по обіді. Наскільки я знаю, більше про дивну з'яву Лорі біля наших дверей не говорили. Келвіну придався б Люк і шість днів на тиждень, але того обмежувало прагнення доглядати за мною і Бо самотужки. Не один сусід пропонував забирати нас на кілька годин щодня по обіді, але ні Люк, ні Метт цього не хотіли. Бо дуже не любила незнайомих, і я теж давала їм привід непокоїтися. Вочевидь, я й досі була дуже заглиблена в себе, тож вони думали, що чим менше в моєму житті незвичного, тим краще.
Метт вирішив наглядати за нами так: кожного пообіддя брав нас із Бо на ставки, доки дозволяла хороша погода, а вона того року протрималася добру частину жовтня. Між іншим, я рекомендую споглядання ставків як терапію. Щось таке є у воді, навіть якщо вас особливо не цікавить життя в її товщі. Все ж, це середовище, з якого ми народжуємося. Ми всі вийшли з води.
Єдиною ложкою дьогтю в бочці меду тих пообідь, на мій погляд, були часті зустрічі з Мері Пай на зворотному шляху. У такі моменти я завжди вже була втомлена, голодна і хотіла додому, і кружляла навколо Метта, нетерпляче кóпаючи залізничні шпали, доки вони правили теревені. Я й подумати не могла, що таке треба було обговорювати, про що не можна поговорити в суботу, коли Метт працював на фермі. Вони обидва були завантажені: Мері – закупами, Метт – Бо, що мішечком сиділа на його шиї; легко припустити, що їм обом мало б хотітися піти додому якомога скоріше. І все одно вони там стояли, переміщаючи свої ноші, розмовляючи про дурниці. Минали хвилини, я черевиком викопувала ямки у дорожньому піску й з пересердя гризла палець. Нарешті Метт казав: «Думаю, час мені йти», а Мері відповідала: «Так», і вони й далі мололи язиками ще десять хвилин.
Якось вона непевно його запитала: «Як ти, Метте? У тебе…все гаразд?».
Нас це питали увесь час, і ми мали відповідати: «Так, дякую, у нас все добре». Однак тоді Метт відповів не відразу. Я зиркнула на нього, але він дивився убік, вглядався у ліси за коліями. Потім перевів погляд на Мері, всміхнувся їй і промовив: «Майже».
Вона відповіла якимось жестом, мимовільним змахом рук, хоч і повних закупів. Метт потиснув плечима, знову всміхнувся й сказав: «Добре. Я вже піду».

Тепер я замислююся, чи не саме Метта найбільше з усіх нас вразила смерть батьків. Всі припускали, що найбільше вона вплинула на мене, та я маю сумніви щодо цього. Я могла прихилитися до Метта. А він – ні до кого. На початку вересня йому виповнилося вісімнадцять, і тому і Метт, і всі інші вважали, що він дорослий і справиться сам.
Сподіваюся, що ми з Бо були йому утіхою хоч трохи. Певна, що ставки – були. Точно знаю, що він діставав утіху від безперервності ставкового життя. Того факту, що втрата одного не зруйнувала громаду. Того факту, що закінчення життя – це частина задуму.
Щодо Мері…Тепер я розумію, що він, мабуть, діставав утіху від тих коротких зустрічей з Мері.