Українська мова – кримінальний злочин?
Українське життя таки багате на несподіванки. Спершу весь світ дивувався захопленню однієї з ОВК "беркутівцями". Звичайних "братків" у цій ролі всі ми бачили вже неодноразово, починаючи з пам’ятних мукачівських виборів майже 10 років тому.
Але "беркутівці" в Первомайську – в цьому було таки щось нове й величне, притаманне виключно звитяжній епосі президента Януковича і його Сім’ї.
Невдовзі можемо отримати ще один небачений в цивілізованому світі прецедент – покарання за вживання державної мови.
Так станеться, якщо Нацкомісія з державного регулювання в галузі зв'язку і Генпрокуратура позитивно відреагують на вимогу відомого нардепа Вадима Колесніченка відкликати ліцензію у ТОВ "Інтертелеком" і притягнути до відповідальності співробітників цього провайдера.
Ось про що повідомив сайт очолюваної депутатом організації "Російськомовна Україна" http://www.r-u.org.ua/akt/8185-11.html: "До Вадима Колесніченка надійшла скарга мешканця Одеси на ТОВ "Інтертелеком", у зв'язку з тим, що компанія відмовилася надати йому можливість укласти договір на послуги зв'язку російською мовою".
На думку депутата, "такі дії з боку ТОВ "Інтертелеком" є грубим порушенням закону України "Про засади державної мовної політики", гідними суворої санкції.
…Вдумаймося: йдеться не про забезпечення права анонімного одесита на навчання чи отримання інформації рідною мовою, на звернення цією мовою до органів державного самоврядування тощо.
Йдеться саме про цілковите розчищення для цього одесита його мовного поля від будь-яких залишків державної мови, а функцією державної мови саме і є зокрема фіксація юридичних документів з метою уникнення їх різночитання, – а заодно про покарання приватної структури, яка цю державну мову ще використовує.
Це при тому, що і Конституція, і той-таки закон Ківалова-Колесніченка гарантують "забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави".
Вся ця справа спонукає до кількох висновків.
Перше. Ті, хто вважав, що новий мовний закон потрібен владі лишень на час виборів, помилилися. Його використовуватимуть і надалі з метою провокування суспільної напруги.
Друге. В разі створення юридичного прецеденту щодо покарання "Інтертелекому", будь-яке публічне використання державної мови, принаймні в тих регіонах Сходу й Півдня, де російську проголошено регіональною, може трактуватися як кримінальне діяння.
Адже завжди поруч може опинитися пильний прибічник депутата Колесніченка, який потрактує це як порушення святого права ніколи й за жодних обставин не стикатися з ненависною українською.
Третє. Кожна дія викликає протидію. Тож дарма "регіонали" дивуються сьогодні захмарним 10% "Свободи". Своїм мовним законодавством і шкільною політикою Дмитра Табачника вони зробили все можливе, аби ці цифри виявилися саме такими.
Четверте. Перспективи держави, де влада свідомо провокує конфлікт між двома найбільшими мовними спільнотами, важко назвати блискучими.
Тож якби на Банковій здатні були аналізувати й діяти виходячи з власних стратегічних, а не хвилинних інтересів, там неодмінно "підкоригували б" (свідомо добираю найлагідніший вираз, невластивий загалом сьогоднішнім мешканцям цього похмурого будинку в стилі сталінського класицизму) поведінку депутата від Севастополя.
А заодно й виконали б публічно дану обіцянку виправити бодай найкричущіші недоречності закону Ківалова-Колесніченка, тим більше, що пропозиції комісії авторитетних науковців давно готові.
Але, на жаль, своїми діями Банкова вже давно не надихає тих, хто ще очікує від неї бодай якихось розумних кроків…
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, для УП
Українська мова – кримінальний злочин?
Модератор: Анатолій
-
Olesya_Gomin
- Повідомлень: 698
- З нами з: П'ят серпня 31, 2012 2:49 pm
Законодавчий суржик, або Всьо буде Сєвєродонбас
Законодавчий суржик, або Всьо буде Сєвєродонбас
2012-11-08
Борис Бахтєєв
Чому українські ЗМІ такі безграмотні і як на це впливають політики…
Як тільки не називали це місто: Північнодонецьк, Сіверодонецьк, Сіверськодонецьк. Саме на останньому варіанті як на правильному наполягав відомий мовознавець, доктор філологічних наук, професор Олександр Пономарів. Фахівці, та й просто грамотні люди, сперечалися, наголошували: офіційна назва міста є неправильною. Й навіть російськомовний її варіант – Северодонецк – є помилковим, бо немає такої річки – «Северный Донец». Але було те, що було: офіційно місто звалося Сєверодонецьк. Так і тільки так.
І от, виявляється, вже чотири з половиною роки тому офіційну назву міста виправили. Як? Не повірите: тепер українською мовою воно зветься… Сєвєродонецьк. Виправили, одне слово.
А ще в тій самій Луганській області було місто Теплогірськ. Вирішили його перейменувати – а точніше, повернути йому історичну назву. Російською мовою ця назва виглядає як Ирмино. А українською? Депутати обласної ради міркували недовго: українською мовою місто тепер зветься Ірміно.
Хто тепер пояснить школярам тієї ж таки Луганщини – російськомовним школярам, що тільки-но опановують українську, – чому в їхній області є селища міського типу Сєверний та Сєверо-Гундорівський, але місто Сєвєродонецьк? Хто пояснить, чому одне місто їхньої області зветься Лутугине, а інше – Ірміно? Попри те навіть, що першу назву утворено від прізвища Лутугін, а другу – від імені Ірма? До речі, до 1962 року тоді ще селище міського типу звалося Ірмине. Але ж то була тоталітарна колоніальна доба, чи не так?
А що ж школярі? «Дурна якась та мова, – скажуть вони. – Ані логіки в ній, ані системи». І будуть абсолютно праві, на всі сто відсотків. Не знатимуть вони єдиного: мова ця – яка завгодно, тільки не українська.
На інформацію про фактичне перейменування Сєвєродонецька, до речі, я наштовхнувся цілком випадково. Переважна більшість ЗМІ на зміну назви міста уваги не звернула – ані 2008 року, ані пізніше. Так і вживають її, як кому подобається. Тоді, 2008 року, ЗМІ наввипередки повідомляли, що Віктор Ющенко казав про Юлію Тимошенко, що Тимошенко казала про Ющенка, хто з них чхнув, а хто кашлянув. Та що там повідомляли – цілу сагу складали. А зміна назви великого міста – це виявилося інформацією незначущою. Мало не смітниковою.
Декілька років тому так само було уточнено назви міст та інших населених пунктів Закарпатської області. Було Берегове – стало Берегово, було Мукачеве – стало Мукачево, було Солотвине – стало Солотвино. Офіційно стало, на рівні норми. Мовляв, так місцеві мешканці кажуть. Діалектна фонетична або граматична норма – то, звісно ж, дуже потужна причина. Мешканці Івано-Франківська, наприклад, звуть своє місто Фраником. То, може, вперед – он яке незоране поле для законотворчої діяльності?
Але якби ж то йшлося лише про топоніміку! Погортайте газети, інтернет-видання. Та що там видання – тексти законів, ухвалених Верховною Радою! Попереджаю: людям зі слабкими нервами краще цього не робити. Від тієї «української» мови у вас в очах блиматиме. «Дача хабара», «передача власності». Залишається тільки ламати голову над тим, хто такий той хабар та де й яка в нього дача. ЦВК проводить ніщо інше, як «прийом протоколів». «Протоколи, протоколи, ви нас чуєте? Прийом!» – так, мабуть. Опозиція ж, натомість, зовсім іще нещодавно організувала «збір підписів». Сама опозиція – та, що обіцяє захищати українську мову, – проти цього жодного разу не заперечила. А на підприємствах України тим часом усе зростає й зростає «випуск продукції». «Давання хабара», «передання власності», «приймання протоколів», «збирання підписів», «виготовлення продукції» – ще якихось двадцять п’ять років тому українською мовою мало би бути так і лише так. Але, знову ж, то була колоніальна й тоталітарна доба. Сумні, ганебні часи – тож навіщо на них рівнятися?
«Олігархи використовують похилих людей для своїх тіньових схем», – ще зовсім нещодавно такі листівки дуже опозиційного кандидата-мажоритарника прикрашали чималий район столиці. Мушу зізнатися: читаючи передвиборну агітацію, дуже часто хотілося проклясти той день, коли українську мову було проголошено державною. Бо жодні емські укази й валуєвські циркуляри разом узяті не заподіяли їй такої шкоди: адже сьогодні українською мовою вимушено звертаються до суспільства люди, які є цілковито байдужими до неї, а то й зневажають її.
Минула виборча кампанія подарувала нам ще одну новопосталу мовну норму: «на окрузі». Наводити приклади сенсу немає: так казали всі – й політики, й політологи, й журналісти. «Звісно ж це неправильно, це не по-українськи, – обурився кандидат філологічних наук, асистент кафедри мови та стилістики Інституту журналістики при Національному університеті імені Тараса Шевченка Дмитро Данильчук. – “В окрузі” – такою є єдино правильна форма».
Але не так уже й легко пригадати, щоби телеканал або друковане видання казали саме так. Даруйте, але в оцій раптовій появі конструкції «на окрузі» простежується одна-єдина логіка. Що таке округ? Це чітко визначений шматок території. А чи є інше слово, яке, за своїм основним значенням, теж позначає визначений шматок території? Таке слово є – це слово «зона». «На зоні» – тож і «на окрузі», цілком струнка виходить логіка, й іншої, боюся, не знайти.
Це вже не суржик, це вже помітний крок до фені, до перетворення її на домінантний соціолект.
Усі мовно-ляпові проблеми в ЗМІ традиційно заведено списувати на бідність більшості видань: вони не можуть дозволити собі тримати літредакторів і коректорів. Така проблема й справді існує, але вичерпного пояснення вона не дає. Фінансово благополучні видання й телеканали далеко не є взірцями грамотного мовлення: навпаки, там де літредактори й коректори точно є, часто-густо краще би їх не було. Як утішав мене після чергової ситуації «літредактор спаплюжила текст, переправивши грамотні звороти на суржикові» один із колег: «Вони ж теж не хочуть байдикувати, їм теж працювати треба!».
Звернімо увагу ще на одну обставину: для суцільно російськомовних міст Сходу та Півдня України телебачення – це мало не єдине джерело української мови. Мало не єдине місце, де мешканці зрусифікованих регіонів узагалі можуть почути українську. Телебачення й ЗМІ в цілому – це вчитель, пропагандист і місіонер водночас. А виявляється, вчитель і місіонер той несе людям суржик.
Як на мою думку, журналістами опанував свого роду стадний інстинкт: якщо всі довкола пишуть і кажуть «на окрузі», то нумо й ми так само! Тим паче що давно вже не секрет: дуже й дуже часто рецепт приготування інформаційних повідомлень є дуже й дуже простим: copy та paste. У різних ЗМІ новини надто часто відрізняються лише оживляжем, вступом та завершенням, тоді як ядро повідомлення перекочовує з видання до видання з точністю до коми.
А ще зверніть увагу: зі ЗМІ практично зникли характерні саме для української мови безособові форми дієприкметників. «Агітація заборонена», «спад економіки подоланий», «виборчі бюлетені підраховані» – замість належного «агітацію заборонено», «спад подолано», «бюлетені підраховано».
Безособові дієприкметники зникли з мови ЗМІ зовсім нещодавно – трохи більше, ніж два роки тому. Чому? Бо нинішня влада не вживає їх – ніде й ніколи. Ймовірно, державні керманичі навіть не здогадуються про їхнє існування.
Тож і виникає жахлива думка: саме політики, й ніхто інший, стають у нас законодавцями мовних правил. Саме вони диктують ті правила медійникам. Звісно ж, навряд чи навмисне, та й самі журналісти навряд чи свідомо копіюють мову політиків. Просто надто вже глибоко вкорінилася звичка орієнтуватися на політиків, зазирати їм до рота.
Цією гіпотезою я поділився з паном Данильчуком – у сподіванні почути інше пояснення. Але вчений-філолог погодився: «Є така тенденція. На жаль, зараз мовні норми нікого не цікавлять. Саме завдяки владі посилився вплив російської мови, причому поганої російської мови. Раніше, за радянських часів, у питаннях мови рівнялися на дикторів. Тепер рівняються на тих, хто більше за всіх говорить, на голови, що розмовляють із екранів, – на політиків. Отой ганебний закон Ківалова – Колісниченка – та там стільки мовних ляпів, що студенти жахаються! І так у всіх законах. Але, на превеликий жаль, саме політики в нас встановлюють мовні правила».
2012-11-08
Борис Бахтєєв
Чому українські ЗМІ такі безграмотні і як на це впливають політики…
Як тільки не називали це місто: Північнодонецьк, Сіверодонецьк, Сіверськодонецьк. Саме на останньому варіанті як на правильному наполягав відомий мовознавець, доктор філологічних наук, професор Олександр Пономарів. Фахівці, та й просто грамотні люди, сперечалися, наголошували: офіційна назва міста є неправильною. Й навіть російськомовний її варіант – Северодонецк – є помилковим, бо немає такої річки – «Северный Донец». Але було те, що було: офіційно місто звалося Сєверодонецьк. Так і тільки так.
І от, виявляється, вже чотири з половиною роки тому офіційну назву міста виправили. Як? Не повірите: тепер українською мовою воно зветься… Сєвєродонецьк. Виправили, одне слово.
А ще в тій самій Луганській області було місто Теплогірськ. Вирішили його перейменувати – а точніше, повернути йому історичну назву. Російською мовою ця назва виглядає як Ирмино. А українською? Депутати обласної ради міркували недовго: українською мовою місто тепер зветься Ірміно.
Хто тепер пояснить школярам тієї ж таки Луганщини – російськомовним школярам, що тільки-но опановують українську, – чому в їхній області є селища міського типу Сєверний та Сєверо-Гундорівський, але місто Сєвєродонецьк? Хто пояснить, чому одне місто їхньої області зветься Лутугине, а інше – Ірміно? Попри те навіть, що першу назву утворено від прізвища Лутугін, а другу – від імені Ірма? До речі, до 1962 року тоді ще селище міського типу звалося Ірмине. Але ж то була тоталітарна колоніальна доба, чи не так?
А що ж школярі? «Дурна якась та мова, – скажуть вони. – Ані логіки в ній, ані системи». І будуть абсолютно праві, на всі сто відсотків. Не знатимуть вони єдиного: мова ця – яка завгодно, тільки не українська.
На інформацію про фактичне перейменування Сєвєродонецька, до речі, я наштовхнувся цілком випадково. Переважна більшість ЗМІ на зміну назви міста уваги не звернула – ані 2008 року, ані пізніше. Так і вживають її, як кому подобається. Тоді, 2008 року, ЗМІ наввипередки повідомляли, що Віктор Ющенко казав про Юлію Тимошенко, що Тимошенко казала про Ющенка, хто з них чхнув, а хто кашлянув. Та що там повідомляли – цілу сагу складали. А зміна назви великого міста – це виявилося інформацією незначущою. Мало не смітниковою.
Декілька років тому так само було уточнено назви міст та інших населених пунктів Закарпатської області. Було Берегове – стало Берегово, було Мукачеве – стало Мукачево, було Солотвине – стало Солотвино. Офіційно стало, на рівні норми. Мовляв, так місцеві мешканці кажуть. Діалектна фонетична або граматична норма – то, звісно ж, дуже потужна причина. Мешканці Івано-Франківська, наприклад, звуть своє місто Фраником. То, може, вперед – он яке незоране поле для законотворчої діяльності?
Але якби ж то йшлося лише про топоніміку! Погортайте газети, інтернет-видання. Та що там видання – тексти законів, ухвалених Верховною Радою! Попереджаю: людям зі слабкими нервами краще цього не робити. Від тієї «української» мови у вас в очах блиматиме. «Дача хабара», «передача власності». Залишається тільки ламати голову над тим, хто такий той хабар та де й яка в нього дача. ЦВК проводить ніщо інше, як «прийом протоколів». «Протоколи, протоколи, ви нас чуєте? Прийом!» – так, мабуть. Опозиція ж, натомість, зовсім іще нещодавно організувала «збір підписів». Сама опозиція – та, що обіцяє захищати українську мову, – проти цього жодного разу не заперечила. А на підприємствах України тим часом усе зростає й зростає «випуск продукції». «Давання хабара», «передання власності», «приймання протоколів», «збирання підписів», «виготовлення продукції» – ще якихось двадцять п’ять років тому українською мовою мало би бути так і лише так. Але, знову ж, то була колоніальна й тоталітарна доба. Сумні, ганебні часи – тож навіщо на них рівнятися?
«Олігархи використовують похилих людей для своїх тіньових схем», – ще зовсім нещодавно такі листівки дуже опозиційного кандидата-мажоритарника прикрашали чималий район столиці. Мушу зізнатися: читаючи передвиборну агітацію, дуже часто хотілося проклясти той день, коли українську мову було проголошено державною. Бо жодні емські укази й валуєвські циркуляри разом узяті не заподіяли їй такої шкоди: адже сьогодні українською мовою вимушено звертаються до суспільства люди, які є цілковито байдужими до неї, а то й зневажають її.
Минула виборча кампанія подарувала нам ще одну новопосталу мовну норму: «на окрузі». Наводити приклади сенсу немає: так казали всі – й політики, й політологи, й журналісти. «Звісно ж це неправильно, це не по-українськи, – обурився кандидат філологічних наук, асистент кафедри мови та стилістики Інституту журналістики при Національному університеті імені Тараса Шевченка Дмитро Данильчук. – “В окрузі” – такою є єдино правильна форма».
Але не так уже й легко пригадати, щоби телеканал або друковане видання казали саме так. Даруйте, але в оцій раптовій появі конструкції «на окрузі» простежується одна-єдина логіка. Що таке округ? Це чітко визначений шматок території. А чи є інше слово, яке, за своїм основним значенням, теж позначає визначений шматок території? Таке слово є – це слово «зона». «На зоні» – тож і «на окрузі», цілком струнка виходить логіка, й іншої, боюся, не знайти.
Це вже не суржик, це вже помітний крок до фені, до перетворення її на домінантний соціолект.
Усі мовно-ляпові проблеми в ЗМІ традиційно заведено списувати на бідність більшості видань: вони не можуть дозволити собі тримати літредакторів і коректорів. Така проблема й справді існує, але вичерпного пояснення вона не дає. Фінансово благополучні видання й телеканали далеко не є взірцями грамотного мовлення: навпаки, там де літредактори й коректори точно є, часто-густо краще би їх не було. Як утішав мене після чергової ситуації «літредактор спаплюжила текст, переправивши грамотні звороти на суржикові» один із колег: «Вони ж теж не хочуть байдикувати, їм теж працювати треба!».
Звернімо увагу ще на одну обставину: для суцільно російськомовних міст Сходу та Півдня України телебачення – це мало не єдине джерело української мови. Мало не єдине місце, де мешканці зрусифікованих регіонів узагалі можуть почути українську. Телебачення й ЗМІ в цілому – це вчитель, пропагандист і місіонер водночас. А виявляється, вчитель і місіонер той несе людям суржик.
Як на мою думку, журналістами опанував свого роду стадний інстинкт: якщо всі довкола пишуть і кажуть «на окрузі», то нумо й ми так само! Тим паче що давно вже не секрет: дуже й дуже часто рецепт приготування інформаційних повідомлень є дуже й дуже простим: copy та paste. У різних ЗМІ новини надто часто відрізняються лише оживляжем, вступом та завершенням, тоді як ядро повідомлення перекочовує з видання до видання з точністю до коми.
А ще зверніть увагу: зі ЗМІ практично зникли характерні саме для української мови безособові форми дієприкметників. «Агітація заборонена», «спад економіки подоланий», «виборчі бюлетені підраховані» – замість належного «агітацію заборонено», «спад подолано», «бюлетені підраховано».
Безособові дієприкметники зникли з мови ЗМІ зовсім нещодавно – трохи більше, ніж два роки тому. Чому? Бо нинішня влада не вживає їх – ніде й ніколи. Ймовірно, державні керманичі навіть не здогадуються про їхнє існування.
Тож і виникає жахлива думка: саме політики, й ніхто інший, стають у нас законодавцями мовних правил. Саме вони диктують ті правила медійникам. Звісно ж, навряд чи навмисне, та й самі журналісти навряд чи свідомо копіюють мову політиків. Просто надто вже глибоко вкорінилася звичка орієнтуватися на політиків, зазирати їм до рота.
Цією гіпотезою я поділився з паном Данильчуком – у сподіванні почути інше пояснення. Але вчений-філолог погодився: «Є така тенденція. На жаль, зараз мовні норми нікого не цікавлять. Саме завдяки владі посилився вплив російської мови, причому поганої російської мови. Раніше, за радянських часів, у питаннях мови рівнялися на дикторів. Тепер рівняються на тих, хто більше за всіх говорить, на голови, що розмовляють із екранів, – на політиків. Отой ганебний закон Ківалова – Колісниченка – та там стільки мовних ляпів, що студенти жахаються! І так у всіх законах. Але, на превеликий жаль, саме політики в нас встановлюють мовні правила».
Re: Українська мова – кримінальний злочин?
Ну що ж, все справедливо. Але, як на мене, справа ще гірша: і серед мовознавців мало хто може похвалитися знанням мови. Точніше, похвалитися якраз можуть 
Нема на сьогодні мовознавців рівня Грінченка, Синявського, Сулими, Курило, Ганцова, Шевельова
.
З днем української писемності та мови
Нема на сьогодні мовознавців рівня Грінченка, Синявського, Сулими, Курило, Ганцова, Шевельова
. З днем української писемності та мови