Mary Lawson "Crow Lake"

[Анатолій]

Маю відповідь щодо того, що втрачено. Кажуть, що мадам підкреслює заміжність жінки. Пані може бути й незаміжньою. Отак.

По-перше, віднедавна у Франції кажуть тільки "мадам", саме для того, щоб не підкреслювати заміжжя жінки (див. тут). А по-друге, не згоден, що слово "пані" добре вживати до незаміжньої жінки, попри таке тлумачення в СУМі. Як на мене, "пані" — звертання до заміжньої жінки (або, як варіянт, — до поважної жінки в літах, незалежно від статусу заміжжя), а "панна", "панянка" — до незаміжньої (або, як варіянт — до дуже молодої жінки/дівчини, незалежно від від статусу заміжжя).

[Olesya_Gomin]

Маю відповідь щодо того, що втрачено. Кажуть, що мадам підкреслює заміжність жінки. Пані може бути й незаміжньою. Отак.

По-перше, віднедавна у Франції кажуть тільки "мадам", саме для того, щоб не підкреслювати заміжжя жінки (див. тут). А по-друге, не згоден, що слово "пані" добре вживати до незаміжньої жінки, попри таке тлумачення в СУМі. Як на мене, "пані" — звертання до заміжньої жінки (або, як варіянт, — до поважної жінки в літах, незалежно від статусу заміжжя), а "панна", "панянка" — до незаміжньої (або, як варіянт — до дуже молодої жінки/дівчини, незалежно від від статусу заміжжя).

Ок, то що тоді робити, якщо, скажімо, я вирішую залишати панів та панянок і маю персонажа-молоду вчительку, якій кажуть міс, а в українському варіанті тоді як? Панянка Сміт? Ну, до вчительки так навряд чи зверталися.

[Анатолій]

Маю відповідь щодо того, що втрачено. Кажуть, що мадам підкреслює заміжність жінки. Пані може бути й незаміжньою. Отак.

По-перше, віднедавна у Франції кажуть тільки "мадам", саме для того, щоб не підкреслювати заміжжя жінки (див. тут). А по-друге, не згоден, що слово "пані" добре вживати до незаміжньої жінки, попри таке тлумачення в СУМі. Як на мене, "пані" — звертання до заміжньої жінки (або, як варіянт, — до поважної жінки в літах, незалежно від статусу заміжжя), а "панна", "панянка" — до незаміжньої (або, як варіянт — до дуже молодої жінки/дівчини, незалежно від від статусу заміжжя).

Ок, то що тоді робити, якщо, скажімо, я вирішую залишати панів та панянок і маю персонажа-молоду вчительку, якій кажуть міс, а в українському варіанті тоді як? Панянка Сміт? Ну, до вчительки так навряд чи зверталися.

Чим вам не до вподоби панна?

[Olesya_Gomin]

Мені звучить незвично, хоча звідки знати - в житті такого не чула, тож, може, так і правильно.

[Olesya_Gomin]

Шановне панство!
Мною було створено журнал: http://olesya-gomin.livejournal.com/, куди я виклала 8 розділів перекладу. Це третина книжки.
Я вибрала ЖЖ,щоб тут не засмічувати простір, але буду рада коментарям і зауваженням, відправленим будь-як - хоч в ЖЖ,хоч сюди.
Приємного читання!

[Кувалда]

підкреслено – вилучити
грубим – невдале слово і варіянти заміни
похилим – під питанням

Коли настав кінець, він здавався зовсім несподіваним, мов грім серед ясного неба, і я ще дуже довгий час потому не могла збагнути, що до нього вів цілий ланцюжок подій. Деякі з них не мали до нас, Моррісонів, жодного стосунку, і стосувались виключно/тільки/лише Пайзів, що жили на фермі за милю від нас і були наші найближчі сусіди. Пайзи належили до сімей, яких називають «неблагополучними/нещасливими», завжди належали, завжди належатимуть, але саме того року, приховані великим, старим, пофарбованим в сірий фермерським будинком, невидимі настільки, наскільки дозволяла увага громади, їхні проблеми розвивалися в цілковитий кошмар. Чого ми ще не знали, так це того, що кошмару Пайзів судилося завадити мрії Моррісонів. Цього ніхто не міг передбачити.
( Collapse )

Звісно, шукаючи початок якоїсь події, можна безкінечно оглядатися назад. Його пошуки здатні довести вас до Адама й далі. Але для нашої сім'ї таким початком стала подія з того літа, така катастрофічна настільки, що могла би служити початком майже будь-чого. Вона сталася спекотної й тихої липневої неділі, коли мені було сім років, і назавжди перервала наше звичне сімейне життя; навіть тепер, майже двадцять років потому, мені непросто сприймати її об'єктивно.

Про неї можна сказати лише одну хорошу/добру річ: хоча б вусе закінчилось на високій ноті, бо попереднього дня/напередодні – нашого останнього дня разом, родиною – батьки дізналися, що Люк, мій «інший» брат – ще один, крім Метта, склав вступні екзамени/іспити та був зарахований до педагогічного університету. Люків уУспіх Люка став дещо несподіваним, бо, м'яко кажучи, його схильним до наук не назватиеш. Я пам’ятаю, що читала десь теорію наступного/такого змісту: кожен член сім'ї має певну роль – «розумник», «красунчик», «егоїст». Як одиного разу ненадовго зіграєш якусь роль, то вона приклеїться до тебе, і, хоч що б ти не робив, все одно люди бачитимуть в тобі виконавця своєї ролі, але на перших порах, за цією теорією, ще можна вибрати собі амплуа. Якщо це й справді так, то в дитинстві Люк, певно, вирішив, що хоче бути «бешкетником». Не знаю, що вплинуло на його вибір, але, можливо, він надто часто слухав історію про прабабцю і її знамениту підставку для книжки. Ця історія, швидше за все, була нещастям Люкового життя. Або одним із нещасть – іншим, певно, було мати Метта за брата. Метт наскільки/так явно унаслідував/успадкував розум прабабці, що Люкові навіть не варто було пробувати зайняти це місце. Отже, краще знайти щось, в чому він мав би природніий хист – підіймати/підвищувати тиск наших батьків, наприклад, і відточувати, відточувати/вигострювати, вигострювати це вміння.

Але, якось, вусупереч самому собі, він, у віці дев'ятнадцятиь років, вузяв і склав екзамени. Нащадок трьох поколінь, що жили цим прагненням, член родини Моррісонів мав отримати/здобути вищу освіту.

Він був перший не тільки в нашій родині, а й, думаю, в усьому Кроу-Лейку, маленькій фермерській громаді в північному Онтаріо, де всі ми, четверо, народилися й виросли. За тих часів Кроу-Лейк булов сполученеий із зовнішнім світом однією курною дорогою і залізничними коліями. Потяги зупинялися, лише якщо помахати водієві, а дорога вела тільки на південь – чого б то люди хотіли їхати далі на північ. Окрім близько дюжини/тузіня ферм, універмагу та декількох скромних будинків біля озера, більше там нічого не було, тільки школа та церква. За час свого існування, як я вже сказала, Кроу-Лейк не процвітало вченими, отож про Люкове достягнення наступної неділі могли би розповідати перші шпальти церковного вісника, якби тцьому не перешкодила біда в нашій сім'ї.

Скоріше за все, Люк отримав листа, що підтверджував його зарахування до педагогічного університету, в п'ятницю вранці, й розповів мамі, яка зателефонувала батькові в банк, де той працював, в Струан, за двадцять миль від дому. Лише/Уже це було нечуванимо: ніколи, за жодних/ні за яких обставин дружина не потривожила б свого чоловіка на роботі, якщо той працював у конторі. Але вона йому зателефонувала, і вони двоє, очевидно, вирішили оголосити нам новину в той день за вечерею.

Я відтворювала ту вечерю в пам'яті багато разів, не стільки/так через Люкові дивовижні новини, скільки бо/як тому що вона, як виявилось, була наша остання сімейна вечеря. Я знаю, що пам'ять бавиться з нами, й події та випадки, витворені фантазією/уявою, можуть здаватися такими ж реальними, як і ті, що справді відбувалися, але я щиро вірю, що пам'ятаю кожну деталь тієї вечері. І коли я оглядаюся назад, найболючіше мені розуміти, якоюа стриманоюа вона була. Стриманість керувала в нашому домі. Емоції, навіть позитивні, належалося надійно тримати під контролем. Так вучила одинадцята Ззаповідь, вирізьблена на спеціальній скрижалі й дана саме тим, хто сповідував пресвітеріанство: не показуй/виказуй емоцій.

Отож, вечеря того дня була точнісінько такоюа, як завжди: дещо церемонноюа, дещо нудноюа, з періодичними витівками від Бо. Збереглося декілька фотографій Бо тих часів. Вона була мала, кругла,імала тонке, пушкоо́ве волосся, що прямо стирчало з її голови, так, ніби її вдарила блискавка. На фотографіях Бо спокійна й мила, що тільки доводить, наскільки/як світлини можуть обманювати.

Всі ми сиділи на наших звичних місцях, Люк та/і Метт, дев'ятнадцяти та сімнадцяти років, з одного боку столу, далі я, семирічна, потім півторарічна Бо, що мала півтора роки, – з іншого боку. Пам’ятаю, як батько почав проказувати молитву, а його перервала Бо, що просила соку, а мама сказала: «Почекай хвилинку, Бо. Заплющ очі». Батько почав знову, Бо знову перервала, а мама попередила: «Якщо ще будеш заважати/далі заважатимеш, відразу підеш спати»,. пПісля чого Бо запхула до рота великого пальця і почала його смоктати, ображено, з періодичним клацанням, ніби бомба з годинниковим механізмом відраховувала час.

Ми спробуємо знову, Господи, – промовив батько, – дякуємо Тобі за їжу, що ти дав нам сьогодні, й особливо дякуємо за новини, які ми щойно отримали. Допоможи нам завжди усвідомлювати, наскільки ми благословенні. Допоможи нам якнайповніше скористатися з наших можливостей та використовувати маленькі дари для служіння Тобі. Амінь».

Ми з Люком і Меттом випрямилися. Мама передала Бо її сік.

Які новини? – запитав Метт. Він сидів прямо напроти мене. Якщо би я зісковзнула зі стільця і простягла ноги, то могла би торкнутися його коліна великим пальцем.
Твій брат, – батько кивнув в сторону/на Люка, – вступив до педагогічного університету. ІзЗі школи сьогодні прийшло підтвердження.
Що, чесно? – сказав Метт, дивлячись на Люка.

Я теж на нього дивилася. Я не певна, чи до цього по-справжньому дивилася на Люка – так, щоб справді його бачити. З тої чи іншої/тої причини ми з ним нечасто перетиналися. Різниця у віці була навіть більшоюа, ніж у нас із Меттом, звісно, але я не думаю, що вік був тому причиною. Ми просто мали небагато спільного.

Але тепер я помітила його, що сидів поряд із Меттом, там, де сидів, певно, останні сімнадцять років. Деякі риси у них були дуже подібні – будь-хто легко впізнав би в них братів. На зріст вони були однакові й обидва мали світлі чуприни, довгі моррісонівські носи та сірі очі. Найбільше хлопці відрізнялися статурою. Люк був міцний, мав широкі плечі й важив, певно, на добрих тридцять фунтів більше за Метта. Рухався він повільно й з відчутною силою, а Метт був жвавий та швидкий.

Це не жарт! – знову вигукнув Метт, трохи переборщивши із потрясінням. Люк скоса на нього глянув. Метт широко усміхнувся, вже без здивування, і сказав:
Це чудово! Вітаю!

Люк знизав плечима.

Я сказала: «Ти будеш вучителем?». Я не могла цього собі уявити. Вчителі були дуже поважні люди. Люк був просто Люк.

Ага, – відповів Люк.

Він сутулився, але цього разу батько на наказав йому випрямитися. Метт теж сутулився, але не так старанно, як Люк, він не скрючувався, тому, порівняно з Люком/супроти Люка, завжди сидів відносно випрямлено/досить прямо.

Цьому юнакуові дуже пощастило, – промовила мама. Намагаючись приховати неналежну гордість і радість, вона сказала це майже сердито. Вона подавала на стіл: свинину від Тедвортса, картоплю, моркву і квасолю з ферми Кельвіна Пая, пюре із яблук, що виросли в старезному пошарпаному садку пані Джейні. – Не кожному дістається така можливість. Не кожному, що не кажи. Ось, Бо, тримай свою вечерю. І їж правильно. Не бався з їжею.
Коли ти їдеш? – запитав Метт. – І куди? В Торонто?
Ага. В кінці вересня.

Бо набрала в долоню квасолі й, мугикаючи, притисла її до грудей.

Це ж тобі, мабуть, потрібен костюм, – звернулась мама до Люка. Вона глянула на батька. – Потрібен йому костюм?
Не знаю, – відповів батько.
Треба купити йому костюма, – сказав Метт. – Йому так личитиме.

Люк тільки пирхнув. Попри їхні відмінності й ту обставину, що Люк завжди втрапляв у халепу, а Метт – ніколи, між ними рідко виникало справжнє тертя. Вони обидва належали до людей, яких називають товстошкірими. А ще більшість часу вони, як на мене, жили в різних світах, я вважаю, так що зіштовхувалися вони нечасто. Разом з тим, час від часу/іноді/коли-неколи вони таки билися, і тоді всі емоції, які не мали би виринати на поверхню взагалі, виринали всі водночасно, порушуючи одинадцяту Ззаповідь. З якихось причин самі бійки, здавалось, не суперечили правилам – може, батьки вважали їх нормальною поведінкою дорослих чоловіків, мотивуючи це тим, що якби Бог не хотів, щоб вони билися, то не дав би їм кулаків. Однак одного разу, в запалі, цілячи Меттуові в голову і промахнувшись, Люк вгатив кулаком в одвірок і вигукнув: «Чорт! Сучий ти син!» - і йому на тиждень було забороненоили заходити в їдальню ій тому доводилося їсти на кухні навстоячки.

Лише мене їхні бійки по-справжньому засмучували. Метт був швидший, але Люк – куди сильніший, тож я страшенно боялася, що одного разу один його потужний замах/удар поцілить і вб’є Метта буде вбито. Я кричала їм припинити, і мої крики так дратували батьків, що часто саме мене відправляли до кімнати.

Що йому знадобиться, – промовив батько, все ще зважуючи питання костюма, – так це чемодан.
Ох, – вихопилось у мами. Порційна ложка зупинилась над мискою картоплі. – Чемодан, - додала вона. – Так.

Я бачила, як на мить її обличчя завмерло. Я припинила крутити ніж/ножа і з тривогою на неї дивилася. Думаю, аж до того моменту вона не усвідомлювала, що Люк поїде з дому.

Бо співала своїй квасольці, ніжно її колихаючи, притулену до плеча. Квасоля, соля, соля, – співала вона. – Соля, соля, солинка.

Поклади її, Бо, – розсіяно/неуважливо наказала мама, все ще тримаючи порційну ложку занесеною. – Її треба їсти. Поклади, і я тобі її поріжу.

Бо виглядала нажаханаою. Вона завищала і пристрасно притисла квасолю до грудей.

Заради Бога! – вигукнула мама. – Припини. Я від тебе втомилась.

Що би то не було відбито/Хоч там щоб відбилося на її обличчі, але воно зникло, і мама була знову нормальна.

Нам доведеться поїхати до міста,– звернуласья вона до батька. – ВУ Бей. Там продають чемодани. Можемо поїхати завтра.

Отож, ву суботу вони разом поїхали в Струан. Справжньої потреби їм їхати вдвох не було. Кожен з них цілком міг вибрати чемодана самостійно. І потреби поспішати й робити це саме в той день теж не було – до початку семестру ще залишалосья понад шість тижнів. Але, думаю, їм просто хотілося поїхати. Хоч і дивно так говорити про таких врівноважених, практичних людей, але можливо, що їм бракувало терпцю. Все-таки це ж був їхній син. Один із Моррісонів мав стати вчителем.

Вони не хотіли брати нас з Бо із собою, і, звісно, ми були занадто малі, щоб залишатися вдвох, отож вони дочекалися Люка і Метта з ферми Кельвіна Пая. Хлопці працювали на фермі у вихідні й на канікулах. Сім'я Паїв мала троє дітей, але двоє з них були дівчатка, а Лорі, хлопець, мав лише чотирнадцять років і замало сили для важкої роботи, тому панові Паю доводилося наймати допомогу.

Метт і Люк повернулися додому близько четвертої. Батьки запитали Люка, чи хотів би він поїхати і вибрати собі чемодан, але він сказав "ні", що йому страшенно гаряче і треба поплавати.

Напевне, тільки я помахала на прощання. Можливо, я це вигадала, намріяла це пізніше, бо не могла жити з усвідомленням, що навіть не попрощалась, але, думаю, цей спогад – справжній. Інші троє не попрощалисья, бо ж Бо заходиласья ревом – її залишили, а Метт та Люк пригнічено на неї витріщалися й думали, кому доведеться з нею носитися аж до самого вечора.

Машина звернула на дорогу й зникла з очей. Бо сиділа на дорозі, всипаній гравієм, і верещала.

Що ж, я йду плавати, – сказав Люк, голосно, щоб перекричати Бо. – Мені гаряче. Я працював цілісінький проклятий день.
І я, – відповів Метт.
І я, – сказала я.

Метт ткнув задок Бо великим пальцем. – А ти, Бо? Ти теж працювала цілісінький проклятий день?

Бо ревла.

Люк запитав:

Чому вона постійно створює такий збіса жахливий шум?
Вона знає, як тобі це подобається, – відповів Метт. Він нахилився, відігнув із кулачка Бо великий палець і встромив їй у рота. – Як щодо поплавати, Бо? Хочеш поплавати?

Вона кивнула, крекчучи з пальцем у роті.

Скоріше за все, тоді вперше ми пішли купатися всі разом, вусі четверо. Від будинку до озера було менше двадцяти ярдів, отож можна було ходити купатися, коли схочеш, та, думаю, нам ніколи одночасно не хотілося. Хай там як, мама завжди брала з собою Бо. Але ми передавали її один одному, як пляжний м'ячик, й було дуже весело. Це я пам'ятаю.

Я також пам'ятаю, что Саллі Мак-Лін прийшла незадовго потому, як ми вийшли з води. Пан та пані Мак-Лін тримали один і єдиний магазин в Кроу-Лейку, а Саллі була їхня дочка. Попередні декілька тижнів вона стала забігати дуже часто, і кожного разу виглядала так, ніби йшла кудись і їхй випало на шляху туди проходити повз нас. Наш будинок стояв останній у Кроу-Лейку і досить-таки віддалено, за ним простягалося три тисячі миль пустки, а потім Північний полюс.

Метт і Люк пускали камінці, але коли з'явилася Саллі, Метт перестав, підійшов до мене, сів і став спостерігати, як я закопувала Бо. Бо ще ніколи не закопували, тож вона була в захваті. Я викопала невелику ямку в теплому піску і посадила її туди, круглу й коричневу, голісіньку, як мати народила, що здивовано спостерігала й широко всміхаласья, доки я нагрібала навколо неї пісок.

Саллі Мак-Лін сповільнила крок, коли наблизиласья до Люка, а тоді зупиниласья за кілька футів й так і стояла, переминаючись з ноги на ногу, малюючи лінії на піску великим пальцем. Вони з Люком перемовлялися стишено, не дивлячись один на одного. Я особливо не звертала уваги. Я закопала Бо по самі підпахви і тепер на купі піску камінцями викладала узор, а Бо підіймала їх і клала назад не туди, куди треба.

Припини, Бо, – сказала я. – Я викладаю узор.
Квасолька, – відповіла Бо.
Ні, це не квасолька. Це камінчики. Їх не їдять.

Вона запхнула камінець до рота.

Не треба! – вигукнула я. – Виплюнь!
Дурепа, – сказав Метт. Він перехилився і стиснув щоки Бо так, що вона роззявила ротика, а тоді витягнув камінецьця. Вона хіхікнула з нього й запхнула собі до рота великийого палецььця, а потім витягла його й роздивилась. Палець був заслинений і в піску. Квасолька, – промовила вона й запхнула палецьця назад.
Тепер в неї в роті пісок, – сказала я.
Не страшно.

Він спостерігав за Люком і Саллі. Люк й досі пускав камінці, але вже обережніше, довго вибираючи найпласкіші. Саллі продовжувала підіймати волосся й відкидати його за спину. Воно було довге, густе й вогненно-руде, і вітерець з озера все підіймав маленькі пасемка й здував їй на обличчя. Я подумала, що вони двоє досить-таки нудні, але Метт спостерігав за ними з тією ж задуманою цікавістю, з якою вивчав ставкових жителів.

Його цікавість зацікавила мене. Я запитала:

Чому вона тут? Куди вона йде?

Хвилину він мовчав, а потім відповів:

Ну, підозрюю, це має якийсь стосунок до Люка.
Що? Який стосунок до Люка?

Він подивився на мене й звузив очі. – Я не знаю напевне. Хочеш почути мій здогад?

Так.
Добре. Це тільки здогад, але хоч куди б Люк не пішов, Саллі за ним хвостом. Отож, думаю, вона в нього закохана.
Закохана в Люка?
Важко повірити, правда ж? Але жінки – дуже дивні істоти, Кейті.
А Люк закоханий у неї?
Хтозна. Думаю, може бути.

За якийсь час Саллі пішла й Люк бродив по берегу, глибоко занурюючись ступніями в пісок, а Метт здійняв на мене брови в знак попередження/попереджуючи: буде мудріше не говорити про Саллі Мак-Лін.

Ми викопали Бо з кургана, струсили з неї пісок і віднесли назад в будинок одягнути. Потім я винесла купальник надвір, щоб повісити на шворці, так що саме я побачила поліційну машину поліції, яка з'їжджала дорогою вниз.

В Кроу-Лейку нечасто побачиш поліційну машину поліції, тож мені було цікаво. Я збігла до дороги подивитися, з неї вийшов полісмен, а також, на мій подив, отець Мітчел і лікар Крістоферсон. Отець Мітчел був наш священник, а його донька Джейні – моя найкраща подруга. Лікар Крістоферсон жив у Струані, але був наш лікар – насправді, єдиний лікар на близько сотні миль. Вони обидва мені подобалися. Лікар Крістоферсон мав ірландського сеттера на кличку Моллі, що могла зубами збирати чорницю й приходила разом із лікарем до хворих. Я підстрибом підбігла до них і сказала: «Мами з татом зараз немає вдома. Вони поїхали в магазин. Вони поїхали по чемодан для Люка, бо він стане вчителем».

Поліцейськийсмен стояв біля своєї машини, уважно дивлячись на маленьку подряпину на бризковику. Отець Мітчел глянув на лікаря Крістоферсона, а потім знову на мене й запитав:

А Люк вдома, Кетрін? Або ж Метт?
Обидва вдома, – відповіла я. – Вони перевдягаються. Ми ходили плавати.
Нам би хотілося з ними поговорити. Скажи їм, будь ласка, що ми тут.
Добре, – сказала я. А потім, пригадавши, як мене вчили: – Хочете зайти? Мама з татом повернуться десь о пів на сьому. І, майнула радісна думка : – Я можу пригостити вас чаєм.
Дякую, – відповів отець Мітчел. – Ми зайдемо, але не думаю, що...чай, ні, спасибі. Не зараз.

Я провела їх ву будинок і перепросила за шум, який створювала Бо: вона витягла всі горщики й каструлі з нижнього ящика кухонної шафи й бамкала ними по кухонній підлозі. Вони сказали, що це не страшно, отож я залишила їх у їдальні чекати, доки приведу Люка й Метта. Я привела їх обох, і вони зацікавлено глянули на двох чоловіків (полісмен залишився в машині) й привіталися. А тоді я побачила, як змінилося Меттове обличчя. Він дивився на отця Мітчела і раптом здивований і поштивий вираз зник. Він виглядав зляканийм.

Він сказав: «Що?».

Лікар Крістоферсон мовив: «Кейт, піди, будь ласка, приглянь за Бо? Просто піди...гм...».

Я вийшла з кухні. Бо не робила ніякої шкоди, але я взяла її на руки й винесла надвір. Вона ставала важкенька, але я все ще могла її носити. Я понесла її назад на пляж. Почали літати москіти, але я всеодно там сиділа, навіть коли Бо стала на мене репетувати, бо я злякалася виразу Меттового обличчя і не хотіла знати, що його таким зробило.

Задовго потому, щонайменше за півгодини, Метт і Люк спустилися на пляж. Я на них не дивилась. Люк взяв Бо на руки, відніс до краю води і повів її вздовж берега. Метт сів поряд зі мною, і коли Люк з Бо зайшли далеко вздовж берегових вигинів, він розповів мені, що наші батьки померли,: коли їхню машину вдарив повністю/ущерть завантажений лісовоз, чиї гальма не спрацювали, коли той їхав вниз Хоністерським пагорбом/що їхав униз Хоністерським пагорбом і чиї гальма не спрацювали.

Я пам'ятаю, як була нажахана, що він заплаче. Його голос дрижав і він докладав значних зусиль, щоб тримати себе в руках, та я пам'ятаю, як мене паралізував страх, я не наважуваласья подивитися на нього, заледве дихала. Так, ніби це було найгірше, куди гірше, ніж незрозумілі слова, що він мені говорив. Так, ніби Меттуові заплакати було абсолютно непомисленнимо.

[Olesya_Gomin]

Спасибі величезне! I owe you one.
Але маю деякі питання і сумніви.
Стосовно "виглядала нажахана/нажаханою". У першому перекладі, про дівчину із сережкою, мені в першому ж реченні було виправлено "виглядала знервованою" на "виглядала знервована", паном Анатолієм, правда, але ніхто цього не заперечив. Тож япочала виправляти на таку форму, бо вважала, що, раз виправили, значить, правильно саме так. Тут бачу зворотнє виправлення. Не второпаю - є залізне правило, чи все залежить від ситуації?
"Розсіяний" є в словнику http://sum.in.ua/s/rozsijanyj. Орієнтувалась на нього.
Той же словник http://sum.in.ua/s/tuzinj каже, що тузінь - застаріле, і зовсім не проти дюжини.
За тих часів Кроу-Лейк було/в сполучене/ий - тут я орієнтувалась на: Кроу Лейк - містечко, отож - воно. Сама назва поки що не остаточна, але, швидше за все, залишиться така. Стосовно рисочки (: певності не маю.
Словник http://sum.in.ua/s/ekzamen зовсім не проти екзамену, мені "іспит" здається застаріле.
"Настільки" буду позбуватися, навіть не знаю, звідки я його взяла.
"а Лорі, хлопець, мав лише чотирнадцять років і замало сили для важкої роботи, тому панові Паю доводилося наймати допомогу" - тут допомогу треба видалити. Маю сумніви, бо чогось без неї речення ніби куце.
неналежну гордість і радість - неналежну, бо ніби, за релігією персонажів, вони не мали б її відчувати. Словник не проти: http://sum.in.ua/s/nenalezhnyj

Пайзи належили до сімей, яких називають «неблагополучними/нещасливими» - я розумію, що "неблагополучна сім*я" - не дуже гарно і просторічно, як на моє вухо, але словник не проти http://sum.in.ua/s/neblaghopoluchnyj, та й "нещаслива" - трохи романтизовано. Бувають сім*ї благополучні, але таки не щасливі.Хтозна.

[Кувалда]

я не пригадую, який там був контекст з виглядати. Нагадайте. Загалом щодо виглядати. "Вона виглядала знервована з вікна" і "вона виглядала знервованою" - можливі варіянти вжитку.
Я вже з цього приводу говорив: деякі мовознавці взагалі проти вжитку "виглядати" у сенсі як хто/ким. Є такий відтінок непевності у "виглядати", але я б уживав все ж і в такому сенсі. Ось, наприклад, у Виргана-Пилинської: • Иметь вид кого, чего-либо, представляться в виде кого, чего – мати вигляд (подобу) кого, чого; виглядати (показуватися, видаватися) як (немов…) хто, як що, ким, чим. [А як воно виглядає? Та виглядає, як наш дуб… Прус.]
Можна ж урешті просто вжити: вона видавалася знервованою, вона була знервована, вона нервувалася тощо. Тут не підійде вона була як знервована та й вона мала вигляд знервованої теж.
Стосовно: "раз виправили, значить, правильно саме так" Олесю, "вірити не можна нікому" (Мюлер), навіть мені з Анатолієм. Досить прислухатия і самій вивіряти . Мова не математика . Але от СУМу вірити треба з великою дозою критичності. Вивіряйте насамперед АСом і Грінченком, а також словниками 20-х років. Бо в СУМі дуже багато совка. Самі подумайте, чому це тузінь став застарілим. Наберіть в пошуку на сайті "дюжина".
місто Київ. місто - воно, отже, Київ зустрічало гостей?
обережно з застарілим іспитом . Наберіть в гуглі іспит і екзамен і виберіть функцію "дослівно".
стосовно допомогу я не так виділив. мало бути похилим, тобто може, є кращі відповідники.
неблагополучно - не просторіччя, а росіянізм. благополучні, але нещасливі

[Olesya_Gomin]

Ок, спасибі. Який Ви "коварний тіп гражданской наружності"
Про виглядати - мене в школі вчили, що виглядають - з-під столу, і що так казати не можна. Взагалі. Блюзнірство бо.
Я зрозуміла, внесу правки в ЖЖ-шний варіянт. Стосовно "допомоги" - в оригіналі було "hire muscle", наймати м*язи (:, робочу силу, себто. Але сила в мене вже згадувалась: "мав лише чотирнадцять років і замало сили для важкої роботи". Це щоб замінити "був заслабкий", бо того "був" і без цього багато.
Дякую!
п.с. Я кожного дня в жж-шному варіянті щось виправляю. І кожного разу здається, що це-все, все виправила, що могла

[Кувалда]

Усе. в жежівському варіянті пізно правити. Завтра вже я подам свої правки оцього тексту. Підготуватися
(Грубим – не те слово/не та буква/варіянти заміни), підкреслено – прибрати
Побажання - нема жодної підстави в англійських словах (зокрема власних назвах) після л писати ь. Якщо зберігаєте подвоєння для власних назв (чого вже багато перекладачів не робить), тоді тре’ бути послідовною і повернути Дікенсу ще одну к. Хоча, як на мене, краще в Метта забрати одне т

Розділ другий

Спогади. За великим рахунком/Правду кажучи/Загалом, я до них не прихильна. Не те щоб серед них не було хороших/приємних, але загалом я б краще склала їх у непроникну шафу й зачинила дверцята. І, взагалі-то, до певного моменту кілька місяців тому мені декілька років/останніми роками вдавалося так з ними чинити доволі успішно робила. В решті-решт/Кінець кінцем, треба було жити своїм життям. Я мала роботу і мала Деніеля, і вони обидва/оє потребували багато часу й енергії. Направду, з ними обома не все було гладко якийсь час, але мені не спадало на думку пов'язати це із «минулим». Я справді щиро вважала, аж до моменту кілька місяців тому, що все залишила позаду. Я д/Думала, що в мене все в порядку/гаразд.

А тоді, ще в лютому, я знайшла/побачила листа від Метта, який чекав на мене, коли я повернулася додому з роботи одного п'ятничного вечора/одного п'ятничного вечора, коли я повернулася додому з роботи, на мене чекав лист від Метта. Я побачила почерк і відразу – Метта: знаєте, як почерк викликає в уяві людину. І також відразу мені заболіло по-старому, десь в грудях, болем важким, ниючим/скимним/тупим, ніби тужіння . За всі ці роки він і на трохи/так і не ослабнув.

Я розірвала конверта, підіймаючись по сходах, затиснувши під рукою сумку, повну лабораторних звітів. Виявилося, що то не звичайний лист. То була листівка від Саймона, Меттового сина, що запрошував мене на святкування його вісімнадцятого дня народження в кінці квітня. До листівки була прикріплена записка, на якій Метт нашкрябав: «Кейт! Ти мусиш приїхати! Відмов не приймаємо!!!». В сумі/Загалом п’ять знаків оклику. А потім тактовний PS/п.с.: «Візьми з собою когось, якщо схочеш».

За запискою б/Була ще фотографія. Саймона. а/Але спочатку я подумала, що то Метт. Метт у вісімнадцять. Вони до смішного/сміхоти подібні. І, природно, це випустило/спричинило цілу повінь спогадів про той жахливий рік і його події, що змінювали одна одну так повільно. А це, в свою чергу/своєю чергою, нагадало мені казку про прабабцю Моррісон і її підставку для книжки. Бідолашна старенька прабабця. Її фотографія тепер висить в моїй спальні. Я забрала її з собою, коли поїхала з дому. Нікому її, здається, не бракує.

Я опустила сумку на стіл у вітальні-їдальні й сіла перечитати запрошення. Я поїду, звісно. Саймон – дуже милий юнак, і я, в решті-решт, його тітка. Там будуть Люк і Бо – воз'єднання/з’єднання родини, а я люблю воз'єднання/з’єднання родини. Я обов'язково поїду. Того вихідного в Монреалі проходитиме конференція, яку я вже зібралася відвідати, але з доповіддю не виступатиму, отож можна скасувати. По п'ятницях в другій половині дня в мене не було занять, тож можна вирушити відразу пообіді. Виїхати на 400-е шосе і прямувати на північ. Дорога довжиною/завдовжки 400 миль, і хоч шляхи тепер вимощені майже всюди/тепер майже всюди вимощені шляхи, їхати всеодно довго. Лише останню годину чи близько того, коли з'їжджаєш з основної дороги, направляючись на захід, асфальт зникає, оточує/обступає ліс і ти справді відчуваєш, що повертаєшся назад в часі.

Стосовно «взяти когось» – ні. Деніель був би дуже радий поїхати, Деніельвін перейнятий цікавістю/сповнений цікавості до моєї сім'ї й буде просто щасливий поїхати, та його запалу, разом із піднесенням, - це буде для мене занадто. Ні, я не стану запрошувати Деніеля.

Я глянула на фотографію, бачачи Саймона, бачачи Метта, знаючи, як це відбудеться. Добре, справді. Все буде добре. Саме святкування буде гамірне й веселе, їжа – чудова, ми будемо багато сміятися і жартувати один/одне над одним. Ми з Люком, Меттом і Бо поговоримо про старі часи, але лише про певні/деякі старі часи. Оминатимемо певні речі, не називатимемо певні/деякі імена. Кельвіна Пая, наприклад. Його імені не прозвучить. Або Лорі Пая, раз на те пішло/як на те пішлося.

Я зроблю Саймону якийсь дуже дорогий подарунок, щоб показати і свою любов до нього, що є щира, і свою незмінну відданість родині.

В неділю пообіді, коли настане час мені їхати, Метт проведе мене до машини. Він скаже: «Якось так виходить, що в нас ніколи не має часу поговорити», а я відповім: «Я знаю. Безглуздя, правда ж?».

Я подивлюся на нього, а він дивитиметься на мене спокійними сірими очима прабабці Моррісон, і мені доведеться відвести погляд. І через якийсь час по дорозі додому я виявлю/виявиться, що плачу, і увесь наступний місяць намагатимусь розібратися, чому.

Все знову і знову повертається до прабабці.

Без жодних перепони я можу уявити їх із Меттом заглибленими в розмову. Прабабця Моррісон сидить дуже рівно на стільці з високою спинкою, а Метт – навпроти неї. Він уважно її слухає, киваючи, коли погоджується, або ж чемно очікуючи/очікує можливості заперечити, коли – ні. Він поштивий, але не має перед нею страху/боїться її, й вона це знає, і їй це подобається. Це видно по її очах.

Дивно, правда ж? Вони-ж бо, звісно, ніколи не зустрічалися. Прабабця дожила до глибокої старості, але все одно, до того моменту, коли Метт народився на світ, її вже давно не було серед живих. Вона ніколи не приїжджала до нас, ніколи не покидала берегів Ґаспе, та все ж, коли я була меленька, то відчувала, ніби вона була завжди «з нами» якимось загадковим чином/якимось загадковим чином завжди була «з нами». Бачать небеса, її вплив був дуже значний, з таким же успіхом вона могла би знаходитися/перебувати в сусідній кімнаті. А стосовно неї і Метта – думаю, я із/від самого початку відчула, що між ними був якийсь зв'язок, хоча/але який – сказати б не змогла.

Батько часто розповідав про неї історії, куди частіше, ніж про свою матір, і більшість із них ілюстрували якийсь моральний принцип. На жаль, батько не був аж такий талановитий оповідач, і його казки мали довшу мораль, ніж саму оповідку/історію. Була одна про протестантів і католиків, наприклад, про тертя між ними в одній громаді, яке/що призвело до бійок між ватагами хлопців, що ворогували/ворожими ватагами хлопців. Але сили були нерівні – протестанти переважали католиків, отож прабабця постановила, що її сини мають битися «на стороні/боці противника», щоб зрівняти шанси. Гра має бути чесна – ось що ми були повинні винести/взяти з цієї казки. Жодних батальних сцени, ні крові й слави, тільки урок/повчання: грай по-чесному.

А ще фігурувала знаменита прабабцина відданість освіті. Від таких оповідок Люків погляд склянів. Всі чотирнадцять її дітей закінчили початкову школу, що було майже нечуваним в ті часи. Домашня робота вважалась важливішою за допомогу по господарству, незважаючи на те,/дарма що кожен кусень хліба треба було виростити своїми руками. Освіта була її мрія понад мріями, пристрасть така сильна, що скидалась на хворобу, і ця хвороба заразила не тільки її власних дітей, а й покоління ще не народжених Моррісонів.

Батько говорив про неї так, ніби вона була взірцем; неупереджена, добра й мудра як Соломон – такий опис мені було дещо/трохи складно співвіднести/пов’язати з її фотографією. На фотографіях вона подібна на чистої води/чистісіньку козир-жінку [Тут певне йдеться про суворість, а не про вогонь]. Одного погляду на неї зрозуміло, чому немає історій про те, як її діти погано поводилися.

А де був її чоловік, наш прапрадід, при цьому всьому? Десь у полі, певно. Хтось же мав би/бути.

Але ми всі/всі ми знали, що вона була жінка видатна; цього не міг/могла приховати навіть брак таланту оповідача у нашого батька/батькова безталанність як оповідача. Я п/Пам'ятаю, як одного разу Метт запитав, які ще книжки, окрім, звісно, Біблії, вона ставила на ту її/свою підставку. Йому було цікаво, чи читала вона романи: Чарльза Дікенса, може, або Джейн Остін. Але батько відповів – ні. Романи її не цікавили, навіть знамениті. Їй не хотілося «втекти» від світу навколо, їй хотілося його пізнати. Вона мала книжки з геології, про рослинний світ, про сонячну систему; була в неї одна, що називалась «Відблиски створення світу», над якою, як батько пам'ятав, прабабця цокала язиком й хитала головою – в ній йшлося про геологічне формування планети. Книжка була ще до-дарвіністська, але, як і його вчення, не повністю відповідала Біблії. Це симоволізувало велич її поваги по знань, казав наш батько, і що хоч це її й тривожило, але вона не забороняла дітям та/і внукам читати ту книжку.

Багато з описаного в книжках лежало/було, скоріше за все, поза її розумінням – вона жодного дня не ходила до школи, але все одно прабабця їх читала і прагнула зрозуміти. Мене це вражало, навіть в дитинстві. Та й тепер мені це здається зворушливим. Той голод до знань, те устремління/поривання перед лицем/за/при такої виснажливої праці – все це з/видається мені достойним/гідним захоплення й водночас сумним. Прабабця була від природи схильна до науки, в час та в місці, коли про таке й не чули.

Але вона досягла успіху у свій спосіб. Я й не сумніваюся, що наш батько був для неї як зіниця ока, бо саме в ньому вона нарешті побачила можливість здійснення своєї мрії про освіченість її сім'ї та інтелектуальний труд. Він був наймолодший син її наймолодшого сина;. його б/Брати виконували за нього роботу по господарству, щоб той/він міг закінчити старшу школу – найперший у родині. Коли святкування закінчилися (він був першим/й у класі з усіх предметів; можу собі уявити прабабцю, що керує урочистостями, її обличчя суворе через притлумлену гордість), вони спакували для батька наплічника: чисті шкарпетки, носова хустинка/носовичок/носовик, брусок мила і сертифікат про закінчення старшої школи, й відправили у світ шукати долі.

Він прямував на захід і південь, подорожуючи від міста до міста, беручись до роботи там, де міг її знайти, не відхиляючись від широкої блакиті річки Святого Лаврентія. Дійшовши до Торонто, тут він на якийсь час осів, але не надовго. Можливо, місто його тривожило: всі ці люди, весь цей шум, хоча я пам'ятаю його людиною, яку нелегко стривожити. Вірогідніше, життя в місті йому здавалось порожнім і подбавленим мети. Це краще пасує моєму враженню про нього.

Коли він знову вирушив в дорогу, то прямував на північ і трохи на захід, подалі від так званої цивілізації, а на той час, коли йому виповнилося двадцять три, він осів у Кроу-Лейку – громаді, великою мірою/дуже подібній на ті/до тих, що їх він залишив за тисячі миль позаду.

Коли я доросла до того, щоб міркувати про таке, мені здавалося, що батькова родина, певно, була розчарована тим, що він залишився жити у такому місці, бо ж вони пожертвували так багато, щоб дати йому можливість/змогу знайти себе. Минув деякий час, перш ніж я зрозуміла, що вони схвалили його вибір. Вони знали, що, попри місцезнаходження/місцерозташування, життя в цих громадах дуже відрізнялося. Батько мав роботу в банку в Струані, ходив на неї в костюмі, мав машину і побудував низький, прохолодний, затінений деревами будинок біля озера, далеко від пилу й мух, що супроводжували фермерські подвір'я. У вітальні свого будинку він мав шафу, повну книжок, і, хоч і не часто, та мав вільний час, щоб їх читати. Якби він і залишився жити у фермерській громаді, то через те, що її цінності були йому близькі. Головне – він міг вибирати. Оце вони для нього вибороли.

Банк надавав батькові щорічну двотижневу відпустку (за всю історію родини ще ніхто не мав відпустки), тож через рік після того, як батько осів в Кроу-Лейку, він повернувся на Ґаспé й освідчився своєму коханню з дитинства. Вона була дівчина із сусідньої ферми, і мала хороше/добре, пристойне шотландське походження, як і сам батько. Певно, вона теж була охоча до пригод, бо погодилась і повернулась/поїхала до Кроу-Лейку його нареченою. Збереглася одна їхня фотографія, зроблена в день весілля. Вони стоять при вході однієї з маленьких церков на березі Ґаспé; двоє високих, сильних, ширококістних/широкостих/маслакуватих, світловолосих, серйозних людей, яких легко можна було прийняти/вважати за брата і сестру, крім як за чоловіка і дружину. Про їхню серйозність можна судити із посмішок: чесні, відверті, але, в основному/переважно, серйозні. Вони не думають, що життя буде легким – жодного з них не вчили цього очікувати, але вони знають, що здатні з ним справитися. Вони будуть докладатимуть усіх зусиль.

Вони вдвох поїхали до Кроу-Лейку разом і почали вити гніздо, і в належний час народили чотирьох/четверо дітей: двох хлопців, Люка й Метта, а потім, після десяти років перерви й, очевидно, багатьох обговорень, – двох дівчат: мене (Кетрін, що називали Кейт) та Елізабет, відому як Бо.

Чи вони нас любили/любили вони нас? Звісно. Чи казали про це? Звісно, ні. Хоча, це не зовсім так: мама одного разу/якось сказала, що мене любить. Я щось зробила не так – то був період, коли я все робила не так, і вона на мене сердилася, і не розмовляла зі мною ніби аж/, здалось, днями, але, певно, лише декілька годин. І, нарешті, охоплена страхом, я її запитала: «Мамуню/Матусю, а ти мене любиш?». І вона здивовано глянула на мене, а тоді просто відповіла: «Шалено». Я не знала, що значило «шалено», в якійсь мірі, але в іншій мірі – знала, тож була заспокоєна. Я й досі заспокоєна.

В якийсь момент, певно, в перший час, батько забив гвіздок/гвіздка в стіну спальні, яку ділив з мамою, і повісив портрет прабабці Моррісон, і ми всі росли, знаючи про її мрії, під наглядом її пильного погляду. Що стосується мене, цей досвід був не з цілком приємних/це було не надто приємно. Я завжди мала певність, що прабабця засуджувала нас усіх, за одним винятком. З виразу її обличчя було зрозуміло, що вона вважала Люка ледачим, мене – мрійницею, а Бо – такою впертою, що приноситиме тільки клопіт все своє життя/все своє життя завдаватиме тільки клопоту. Мені здавалося, що погляд її жорстоких старих очей хоч трохи м'якшав, тільки коли в кімнату заходив Метт. Тоді вираз її обличчя мінявся, і було видно, про що вона думає. Вона думала: оцей. Він – саме той.

Мені складно пригадати багато про те, що сталося в день після аварії. Більшість спогадів здаються просто зображеннями, спійманими моментами, як на фотографії. Вітальня, наприклад, – пам'ятаю, який там панував розгардіяш. В першу ніч ми всі спали там, певно, Бо не могла заспокоїтися чи заснути, тож в решті-решт Люк з Меттом перенесли її ліжечко і три матраси у вітальню.

Уявляю себе, як лежу без сну, вдивляючись у темряву. Все намагаюся заснути, але сон не йде і час не минає. Я знала, що Люк і Метт теж не сплять, але чомусь боялася говорити до них, тож ніч з/видавалася вічністю.

Інші події, здавалось,/наче відбувалися знову і знову, але я, пригадуючи, не впевнена, пригадуючи, чи було це тільки в моїй уяві. Я й досі можу уявити/згадую Люка, що стоїть на порозі, тримаючи Бо на одній руці, а іншою від когось бере велику закриту посудину з їжею. Я знаю, що таке було, але в моїх спогадах він так простояв майже увесь час перші декілька днів. Хоча, могло бути й так – кожна дружина, кожна мати, кожна незаміжня тітка в громаді, певно, стискала губи й починала готувати, як тільки чула новини. Найбільшою популярністю користувався/Найпопулярніший був картопляний салат. І варені окости. Також наваристі тушковані страви, при цьому занадто гарячі, щоб їх можна було їсти. Кожного разу, переступаючи через поріг, ми спотикалися через кошик гороху, об'ємом з кварту, або відро тушкованого ревеню.

І Люк тримав Бо. Чи справді він носив її на руках кожну хвилину, коли вона не спала, в ці дні? Бо ж саме так я їх пам'ятаю. Думаю, на неї вплинула атмосфера в домі, вона сумувала за мамою і починала плакати, якщо її посадити/садили.

А я чіплялася за Метта. Я тримала його за руку, або рукав, або кишеню джинсів, за будь-що, за що можна було вхопитися. Мені було сім, я вже мала перерости таку поведінку, але ніяк не могла себе побороти/з собою нічого вдіяти. Пам'ятаю, як він ніжно розчіпляв мені/мої пальці, коли йому було треба сходити в туалет, зі словами: «Просто почекай, Кейт. Дай мені хвилинку». А я стояла біля зачинених дверей у ванну, питаючи тремтячим голосом: «Ти вже закінчив?» тримтячим голосом.

Не можу уявити, якими ті перші дні, певно, були для Люка і Метта; підготовка/готування до похорону і/й телефонні дзвінки, візити сусідів і пропозиції допомогти, породжені добрими намірами, буденні справи – догляд за Бо і мною. Розгубленість та тривога, не кажучи вже/вже не кажу про скорботу. А ще/про неї, звісно, про скорботу ніхто не говорив. Ми були дітьми своїх батьків, як-не-як.

Декілька телефонних дзвінків ми отримали/було з Ґаспé та Лабрадору, від різноманітних родичів. Ті, в кого/Хто не мав свого телефону не було, телефонували із будок в найближчому місті, й було чути, як монетки дзенькають, впавши у скриньку, і важке дихання того, хоч хто б там не був, не звиклий/ого до телефонів та, безумовно, до дальніх дзвінків в часи нещасть, що/який старався надумати, що б його сказати.

— Це дядько Джеймі, – завивання вітру із пустищ Лабрадору.
— Ой. Так. Добридень, – Люк.
— Телефоную з приводу твого батька і матері, – він мав чудові легені, дядько Джеймі. Люк був змушений забрати слухавку від вуха, а ми з Меттом чули дядька з іншого краю кімнати.
— Так. Дякую.

Тяжка свистяча тиша.

— Я з Люком розмовляю? Найстаршим?
— Так, це Люк.

Знову тиша.

Люкові слова звучать швидше втомлено, ніж знічено:

— Спасибі, що подзвонили, дядьку Джеймі.
— Еге. Ну. Жах, хлопче. Жах.

Здавалося, основне, що хотіли донести – нам не треба хвилюватися про майбутнє. Родина дає всьому/дасть усьому лад і про все подбають. Нам не треба хвилюватися. Тітка Енні, одна з батькових трьох сестер, приїде і буде з нами, як тільки зможе, хоч, скоріше за все, до похорону не встигне. Не страшно, якщо ми побудемо самі декілька днів?

Мені пощастило бути занадто малою, щоб розуміти підтекст таких дзвінків. Все, що я знала – вони хвилювали Люка і Метта; хоч хто б з них не підіймав слухавку, опісля/потім стояв і втуплювався на/в телефон. Люк мав звичку, коли схвильований, проводити руками по волоссю, тож в дні та тижні після аварії його волосся скидалося/було схоже на добре зоране поле.

Я пам'ятаю, як мене, раптом, доки я спостерігала, як Люк копирсався в комоді кімнати, яку ми з Бо ділили, в пошуках чистого одягу для малої, охоплювало розуміння, що я більше не знаю Люка/Пам’ятаю, як мене, доки спостерігала, як Люк у нашій з Бо кімнаті копирсався в комоді, шукаючи чистий одяг для малої, раптом охопило/охоплювало/поймало розуміння, що я більше його не знаю. Він вже був не та людина/той, що кілька днів тому: напівзухвалий, напівзбентежений хлопець, що заледве пробився до педагогічного університету, – і я не мала певності, ким/хто він був. Я не усвідомлювала, що люди можуть мінятися. До того часу я не усвідомлювала, що люди можуть помирати. Принаймні, не ті люди, яких любиш і потребуєш. Я знала про смерть взагалі, а в житті – ні. Я не знала, що таке могло статися.

Похорон влаштували на подвір'ї церкви. Стільці принесли із недільної школи і поставили акуратними рядами поряд із двома порожніми могилами. Ми вчотирьох мали місця в першому ряду й намагалися сидіти так, щоб стільці не хиталися на висушеній землі. Чи ж, швидше, на стільцях сиділи троє; Люк тримав Бо, що смоктала великий палець, на колінах.

Пам'ятаю, як почувалася дуже неприємно. Стояла страшенна спека, та Люк із Меттом були перейняті потребою зробити все як слід, отож ми всі одягли найтемніше, що мали: в моєму випадку/я – зимову спідницю й светра, у випадку Бо – фланельну минулорічну/торішню сукню, дуже їй замалу. Хлопці одягли темні сорочки й штани. Ми вчотирьох блищали від поту ще задовго до того, як почалася служба.

Все, що я пам'ятаю про сам похорон – було чути, як декілька людей шморгали носами, а мені не можна було озирнутися і подивитися, хто саме. Думаю, я невір'я мене захищало від реальності того, що відбувалося. Я не могла повірити, що мої мама й батько/тато лежали в отих двох ящиках біля могил і, ясна/певна річ, я не могла повірити, що, навіть якщо/коли й так, то люди опустять їх в землю і закопають, і вони ніколи не зможуть вибратися. Я тихо сиділа поряд з Люком і Меттом, а тоді стояла поряд з ними, тримаючи Метта за руку, коли труни опустили в землю. Метт тримав мене за руку дуже міцно, я це пам'ятаю.

А тоді все закінчилося, хоча насправді – ні, бо кожен мешканець села мав висловити нам співчуття. Більшість із них, взагалі-то/власне, нічого не говорили, вони просто проходили повз і кивали нам, або гладили голівку Бо, але всеодно це забрало багато часу. Я стояла поряд з Меттом. Декілька разів він кидав/зиркав на мене погляд і всміхався, хоча його усмішка була просто гримаса. Бо дуже добре поводилася, хоч і розчервонілась через спеку. Люк тримав її на руках, а вона прихиляла голівку до його плеча і оглядала всіх навколо, тримаючи в роті великого пальця.

Саллі Мак-Лін підійшла однією з перших. Вона була серед тих, хто плакав – було видно з її обличчя. Вона не глянула ні на мене, ні на Метта, але звернула заплакане обличчя до Люка і хрипло прошепотіла: «Мені так шкода, Люку». «Дякую», – відповів він.

Вона дивилась на нього, її губи тремтіли від спідчуття, але підійшли її батьки, тож Саллі більше нічого не сказала. Пан та пані Мак-Лін були маленькі, сором'язливі, тихі люди, зовсім не подібні/схожі на їхню/свою дочку. Пан Мак-Лін відкашлявся, але нічого не сказав. Пані Мак-Лін усім нам нещасно всміхнулась. А тоді пан МакЛін знову відкашлявся і промовив до Саллі: «Нам уже краще йти, доню», – але вона тільки глянула на них з докором і не зрушила з місця.

Наступний/Далі підійшов Кельвін Пай, ведучи перед себе дружину та дітей. Кельвін Пай, був фермер, на якого працювали Люк і Метт влітку, і вигляд мав озлоблений. Він мав налякану дружину на ім'я Еліс, яку жаліла наша мама. Я ніколи не була впевнена/знала напевно?, чому саме. Вона просто час від часу казала: «Та бідолашна жінка».

Мама жаліла і його дітей. Найстарша була Мері, торік ще Меттова однокласниця зі старшої школи в минулому році, яка покинула навчання, бо мусила допомагати вдома, а найменша – Розі, що мала сім/семи років і ходила зі мною в один клас/, моя однокласниця. Хлопцю, Лорі, виповнилося чотирнадцять, він мав ходити до старшої школи, але дуже багато пропустив занять через роботу на фермі, тож все ніяк не міг перейти з восьомого класу. Обидві дівчинки були бліді й знервовані, як і їхня матір, але Лорі – точна копія пана Пая. Він мав таке ж худе, кістляве обличчя і темні, розлючені очі.

Пан Пай сказав: «Співчуваємо вашій втраті», а пані Пай додала: «Так». Ми з Розі переглянулися. Розі виглядала такою, ніби плакала, але такою вона виглядала завжди. Лорі втупився поглядом у землю. Думаю, Мері хотіла щось сказати Метту/ові, але пан Пай відвів їх убік.

Підійшла пані Керрінгтон. Вона була моя вчителька, і навчала також Люка й Метта. Державна школа мала тільки одну кімнату, отож вона навчала всіх, аж доки учні не переходили до вищої школи в місті або йшли працювати на батьківських фермах. Вона була молода й доволі мила, але дуже сувора, і я її побоювалася. Вона промовила: «Що ж, Люку. Метте. Кейт». Її голос дрижав й вона більше нічого не сказала, тільки слабко нам всміхнулася й погладила ніжку Бо.

Далі були Л/лікар Крістоферсон та його дружина були наступні, а потім – четверо чоловіків, яких я не знала, і які, як виявилося, були колегами батька з банку, а потім – по одному, по двоє, цілими сім'ями, всі люди, яких я знала від народження, всі засмучені й зі словами: «Якщо ми чимось можемо допомогти...», зверненими до Люка й Метта.

Саллі Мак-Лін й досі стояла так близько до Люка, як могла. Коли люди висловлювали співчуття, вона опускала погляд додолу і час від часу підходила ближче до Люка й щось шепотіла. Якось я почула, як вона запитала: «Хочеш, я потримаю твою сестричку?», а Люк відповів: «Ні», і міцніше вхопився за Бо. За хвилину він промовив: «Дякую, але вона в порядку».

Пані Стеновіч підійшла однією з останніх, і я дуже чітко пам'ятаю її слова. Вона теж плакала, й не припиняла. Вона була велика м'яка жінка, що на вигляд не мала кісток і увесь день говорила з Господом, а не тільки проказувала молитви й подяку за столом, як всі ми. Метт одного разу/якось сказав, що в неї поїхав дах, як і у всіх євангелістів, за що батьки заборонили йому заходити в їдальню цілий місяць. Якби він просто сказав, що в неї поїхав дах, то йому б за це не перепало. Він втрапив у халепу саме через зневагу до її вірувань. Толерантність до різних релігій була кредом нашої родини, а той, хто його порушував, робив це на свій власний страх і ризик.

Хай там як, вона підійшла до нас і глянула на кожного по черзі, доки сльози котилися її щоками. Ми не знали, куди дивитися. Пан Становіч, якого називали Базікалом, бо він ніколи й слова не проронив, кивнув Люку й Метту і швидко втік назад у вантажівку. На мою тривогу пані Становіч раптом притисла мене до своїх здоровенних грудей і сказала: «Кетрін, люба, велика буде радість на Небесах сьогодні. Твої батьки, благословенні хай будуть дорогенькі їхні душі, відійшли, щоб воз'єднатися з Господом нашим, і Воїни Небесні возрадуються/зрадуються, щоб їх привітати. Тяжко, пташечко, але подумай, який щасливий буде Господь!»

Вона всміхнулась мені крізь сльози і знову мене стисла. Її груди пахли тальком і потом. Я ніколи не забуду цей запах. Тальк і піт, і думка, що там, на небесах, возрадувалися/зрадувалися/зраділи, бо мої батьки померли.

Бідолашна Лілі Становіч. Я знаю, що вона була щиро вбита горем через смерть наших батьків. Але згадка про неї є — найчіткіший з усіх споминів про похорон, й, чесно кажучи, я й досі тому обурююся, дарма що стільки часу минуло. Мені би хотілося мати приємніший спогад, та й усе. Мені би хотілося мати чіткий образ нас чотирьох, як ми стоїмо в купочці, підтримуємо один до одного. Але кожного разу/щоразу, коли я викликаю його в уяві, то бачу Лілі Становіч, перед лицем її груди, залиті сльозами.