Володимир Брюґґен

Відповісти
Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5809
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Володимир Брюґґен

Повідомлення Кувалда »

Володимир БРЮҐҐЕН: «Література житиме завжди»
Досвідчені літератори знають Володимира Брюґґена передовсім як критика (за твердженням Олександри Ковальової, «чи не єдиний притомний критик у Харкові»). А є ще Брюґґен-журналіст, Брюґґен–перекладач… Усе, за що береться цей автор, значене сумлінною працею. Я ж нещодавно відкрила для себе Брюґґена як блискучого письменника-афориста: у першій декаді ХХІ століття вийшло чотири книжки його «Блокнотів», п’ята готується до друку.
«Блокноти» – це підсумований досвід однієї конкретно взятої людської душі, викладений – із властивим авторові німецьким педантизмом – у хронологічному порядку. Для читача це – надзвичайно поживна суміш глибокої філософії та перебіжних життєвих вражень, влучних спостережень і тонких дотепів. Плюс, звісно ж, віртуозний стиль, сповнений іронії та парадоксів.

«ІЗ МОЄЮ МАТІР’Ю-РОСІЯНКОЮ ПРАЦЮВАЛО ДВАДЦЯТЕРО ХОХЛІВ, ЯКІ НЕ ЗНАЛИ СВОЄЇ МОВИ»

– Пане Володимире, перед читачем Ви постаєте щонайменше у трьох іпостасях: як критик, як перекладач і, врешті-решт, як письменник-афорист, автор «Блокнотів». Котра з цих іпостасей є для Вас самого найдорожчою?
– «Блокноти» для мене… (сміється) ну як їсти, пити, спати – фізіологічна потреба організму. Ця мініатюрна література робиться мало не щодня – незалежно від мого бажання. Вона не встигає мене дуже сильно змучити. Бо література взагалі, творча робота – вона хвороблива, досить-таки забарна, виснажлива, це знає кожен письменник. А «Блокноти» – як вони писалися? Щось тебе зачіпає, провокує думку, а потім нарощується, як снігова куля. І ось маєш – лірична мініатюра, а може, й завершений критичний етюд, міні-рецензія.
«Блокноти» можна розглядати і як прозу мемуарну, і як прозу критичну, і як прозу есеїстичну… Так чи інак – цей жанр найбільш мені близький. Найбільш органічний для мене.
– Ви писали «Блокноти», можна сказати, впродовж усього свого творчого життя – перші записи датуються кінцем 1950-х років, – а видати зважилися лише нещодавно. Чому?
– Я вважаю великим дарунком долі той факт, що «Блокноти» – а саме їх я вважаю найкращими своїми книжками, – вийшли у двадцять першому сторіччі. Коли я як письменник постав у такому несподіваному ракурсі, це здивувало багатьох моїх давніх знайомих, друзів… і подарувало мені нових, які стали моїми читачами. Спочатку уривки з «Блокнотів» публікувалися в журналах, а трохи згодом я довідався, що знайшов палких шанувальників. Хлопці із Західної України, бувши ще студентами, визбирували з тих журналів мої публікації – і читали, читали… Нині ж ці люди вже самі стали відомими письменниками: Євген Баран, Петро Сорока… Я дуже задоволений тим, що маю близьких духом людей, хоча нас розділяє ціле покоління. А сьогодні серед моїх читачів є й ще молодші – друге покоління від мене, а може, й третє… Це – благовоління небес.
У радянський час видати «Блокноти» було геть неможливо. Що це за література? Що за відсебеньки?
У 1990-і роки в нашому письменстві – і не тільки в ньому – панував загальний гармидер. Ламалися всі уявлення про літературні взаємини, мінялися літературні ієрархії – і я більше займався перекладами.
– Коли Ваша ласка, кілька слів про Ваші перекладацькі здобутки.
– Багато перекладів я робив російською мовою – вони виходили друком у Москві, масовими накладами. Приміром, два романи Жуля Верна я перший переклав російською. Уявіть, як багато писав цей чоловік – ще й мені щось на переклад лишилося!
– Можете вважати, що з Вами поділилася Марко Вовчок – як відомо, вона активно перекладала Верна російською.
– Хай так… Був іще один автор пригодницьких романів, якого я перекладав, і теж француз – це Луї Буссенар.
Траплялося перекладати й детективи, хоч сам я, як правило, таких книжок не читаю. Аґата Крісті та Джеймс Гедлі Чейз у моїх перекладах виходили і українською мовою, і російською.
Українською я переклав цілу збірку оповідань хорошого американського прозаїка Бернарда Меламуда. Це письменник класичного плану: є в його прозі присмак і Чехова, і Мопассана… Гострі сюжети, часто дотепні, парадоксальні.
Недавно на замовлення одного з харківських видавництв я переклав два романи Паскаля Лене, сучасного французького письменника, на десять років молодшого за мене. Один з цих романів дуже відомий – «Ніжні сестрички», французькою – «Tendres Cousines». Паскаль Лене вважається у Франції одним з найкращих сучасних прозаїків. Утім, скажу вам чесно, що в порівнянні з тими майстрами, які були у Франції в середині минулого століття, – як-от Альбер Камю, Ерве Базен, Франсуа Моріак, – це письменник третього плану. Думаю, в наш час є певний дефіцит талантів не тільки в Україні, не тільки в Росії, а й у Європі.
– Хтось сказав: перекладач у прозі раб, а в поезії – суперник. Що з поезії Ви перекладали?
– Тільки одну книжку. Зате ця книжка належить прекрасному поетові, надзвичайно глибокому, ориґінальному. Це лауреат Нобелівської премії Сен-Жон Перс. На жаль, дуже «мудрий» видавець замість домовлених десяти тисяч накладу видав кількасот – і жодна книжка не потрапила до книгарень. А люди чекають, питають у мене: коли буде твій Сен-Жон Перс?
Тож зараз я друкую ці переклади в «Кур’єрі Кривбасу». Це досить помітна журнальна трибуна.
– Стандартне питання до перекладача поезії: чи прагнете Ви досягти у перекладі максимальної словесної точності – чи дозволяєте собі варіювати думку?
– У мене завжди був певний азарт до перекладацтва, така амбітна мета: щонайадекватніше передати ориґінальний текст. І все ж я не роблю культу з дослівності. Звернімося до російських прикладів: Пастернак у перекладі почувався набагато вільніше, ніж Лозинський. Вони обидва перекладали Шекспіра – Лозинський був більш скрупульозний, але в перекладах Пастернака більше поезії. Він передає не букву, а дух ориґіналу.
– Скількома мовами Ви володієте?
– Мови я завжди любив, французьку особливо. Англійську теж усе життя люблю і вивчаю. Польську я вивчив уже коли мені було понад тридцять. Приїхав у справах до Варшави, а не розумів там ні слова. Мені стало досадно. Купив самовчитель і за три місяці опанував мову.
– А як щодо німецької? Адже Ви маєте німецьке коріння.
– Німецької, на жаль, не знаю. Був період, коли я хотів опанувати її, але зрозумів, що вже пізно. Мови – це дуже вікове заняття. Якщо до двадцяти років ти не знаєш жодної мови – жодної й не знатимеш.
У мене, справді, німецьке прізвище. Воно належало досить старовинному дворянському роду, який згодом обрусів. Жили Брюґґени в Курляндії (це нинішня Латвія), жили в Петербурзі… У нашій сім’ї вважалося, що основоположником батькової родової гілки був декабрист Олександр Федорович Бріґґен. Він, учасник Південного товариства, відбував заслання в одній камері з Кюхельбекером. Це дуже цікавий був чоловік, сам, між іншим, перекладач – переклади врятували його під час тривалого перебування на каторзі. У Сибіру він обзавівся другою сім’єю, цивільною… Ну, а батько мій народився на Волзі, в Чистополі. Одружився з моєю матір’ю в Тюмені. Мати родом з Алтаю. Я етнічний росіянин.
У 1924 році мої батьки – зовсім юні, двадцятирічні – перебралися до Харкова. Олександр і Олександра – красива була пара! Мати мала певні літературні нахили, добре відчувала на смак російську мову – і українську вивчила. Вона була партійним працівником, перекладала протоколи для ЦК українською мовою. Єдина в осередку, хто міг це робити! З нею працювало двадцятеро хохлів, які не знали своєї мови.
– На жаль, подібні ситуації поширені й досі…
– А батько мій був фінансист, бухгалтер. І його батько, мій дід, був фінінспектором, земським аґентом у царській Росії. Літератором у нашій родині став я один.
Я практично не писав про свою родину, про «босоноге дитинство» – зазвичай же про це так люблять розводитися наші майстри пера… Страшенно не люблю цього, даруйте на слові, літературного проносу. Але з часом я став відчувати провину за те, що так нечасто згадував на папері своїх рідних…
– Ви народилися в Харкові. Любите це місто? Наскільки Ви закорінені тут?
– Від Харкова я все життя бігав. Найчастіше місцем утечі був Київ – Київ мене рятував. Але траплялося й навпаки: від нудного, міщанського Києва рятував Харків – Харків діловий, Харків молодіжний, Харків інтелектуальний. Київська публіка – вона не те що сибаритська… вона більш міщанська, чиновницька.
– Але про Харків кажуть, що це місто торгашів. Тут історично було багато купецтва.
– І разом з тим – Харків і сьогодні має, здається, на один вуз більше, ніж Київ. І студентів у Харкові більше, ніж у Києві. У харківських вузах – двісті тисяч студентів!
– Коли вже зачепили проблему місця… Я звернула увагу: Ви дуже любите дорогу.
– Так. Усе життя їдеш – невідомо куди, невідомо навіщо.
– Пишучи про певні місцини – як-от Старий Салтів чи Коктебель – Ви буквально стаєте поетом.
– Є такі місця, особливі для мене… Старий Салтів я відкрив для себе ще на початку 1950-х років, коли тільки наповнилось водоймище. Там тоді ще була така первісна природа… Навіть частина дороги від Харкова до Салтова була ґрунтова, там так грузько було під час дощів – годі було проїхати… Я закохався в цю місцину. Я споживав красу. Нічого не купував, не будував, не садив, не вирощував… Просто – споживав красу. Орендував якийсь нічліг у місцевих селян. Кімнатки, літні кухні… я дуже невибагливий щодо умов перебування. А краса там була просто неймовірна.
І Крим я дуже люблю ще з дитинства. Коктебель, Ялта… Бувало, що й усю зиму в Ялті проводив.
У будь-якому разі, для мене дім – це Україна. Свого часу я відмовився від посади в Москві. Багато я там друкувався, але залишатися не схотів.

«Я ПОСІДАВ ПІДКРЕСЛЕНО НЕЗАЛЕЖНУ ПОЗИЦІЮ, А ЦЕ ВЖЕ БУВ КРИМІНАЛ»
– Ваш давній друг, поет Микола Шатилов, який ось уже двадцять років мешкає в Чехії, всякчас мене просить: спитайте Брюґґена, чому він видає «Блокноти» – найкращі свої книжки – російською мовою?
Жанр афоризму, лапідарна проза… Французька література має цілу плеяду блискучих афористів: Ларошфуко, Лабрюєр, Шамфор, у ХХ столітті – Жільбер Сесброн… У російській літературі був Юрій Олеша, у польській – уславлений Станіслав Єжи Лєц. А от серед українських письменників – якщо не брати до уваги гумористів, – я дуже мало знаю тих, хто працював у жанрі афоризму. От прийшов на пам'ять Володимир Державин, видатний діаспорний літературознавець і критик, знаний любомудр і гострослов – теж, до речі, як і Ви, етнічний росіянин, теж до еміґрації працював у Харкові…
Словом, чи не муляє Вам той момент, що серед російськомовних афористів Ви – один з багатьох, а серед україномовних – могли б бути у більш виграшному становищі?

– Річ у тім, що замолоду зі мною відбулося певне мовне розщеплення. Оскільки я з російської сім’ї, то змалку виховувався на російській літературі – п’ятирічним хлопчиком читав оповідання Зощенка. Але вже в Києві, бувши студентом журналістики, я знав: стану саме українським журналістом, українським письменником, українська буде моєю основною робочою мовою. Я безліч статей написав нею. Однак паралельно була потреба писати й рідною мовою. Нею й почав робити ці блокнотні записи.
Збігали роки, нотатки мої накопичувалися. Тисяча сторінок, дві тисячі… Перекладати це – навіщо? Є, врешті-решт, відтінки значень, які живуть лише в одній мові…
– Справді, у «Блокнотах» повно каламбурів, словесної гри – таких нюансів, перекласти які було б украй важко, а то й геть неможливо.

– Чому, врешті-решт, писані російською речі Тараса Шевченка ніхто не важиться перекладати українською? Тому, що це був би ідіотизм!
Чому Шевченко свій «Щоденник» писав російською? Хтозна. Може, думав десь друкувати, а україномовної преси на той час не було… У будь-якому разі – це його особиста справа!
А Франко? Він мислив німецькою так само, як і українською!
– І польською.
– І польською теж. Невже ми будемо його за це звинувачувати?
До слова, мовні претензії до мене виникають не тільки в Миколи Шатилова – з того самого приводу мені дорікав і критик Михайло Стрельбицький, автор однієї з найкращих статей про «Блокноти».
Я, зі свого боку, не розумію тих письменників, які сьогодні стоять на надто радикальних позиціях і соромляться того, що самі свого часу починали писати російською.
– Ну, навіть неокласики – Зеров, Филипович – як відомо, починали з російської. Не цурався російської мови й молодший неокласик – шанований усіма нами Ігор Качуровський. Як на мене, тут нема чого соромитись – навпаки, це ми всі маємо радіти, що ці люди врешті-решт зробили свідомий вибір на користь української мови.
– Те саме стосується й Миколи Шатилова, який починав як російськомовний поет, і дуже сильний поет! Я у 1960-х роках писав про його «Ладонь» і «Сосновый свет». А тепер він зрікається власних творів – талановитих творів! Навіщо? Навіщо відмовлятися від того, що маєш? Це нерозважливо.
– З Миколою Шатиловим Ви колись разом працювали у тодішньому «Прапорі», який нині зветься «Березолем»…
– Я й сьогодні про «Березіль» можу чимало добрих слів сказати. Це журнал, у якому зберігається і культура української мови, і широкий тематичний діапазон. Я задоволений, що редакція дає багато різнопланового матеріалу, діаспорного зокрема.
А тоді… Перш ніж потрапити до редакції «Прапора», я працював і в районній газетці, і в заводській багатотиражці, і на обласному телебаченні. То була добра школа журналістики. А у «Прапор» я прийшов уже на суто літературну роботу, то був відділ критики. Я пропрацював десять років у штаті, хоча друкувався не тільки у «Прапорі» – в дуже багатьох виданнях. Завойовував для себе різні редакції, й це мене тішило. Я був честолюбний. Не марнославний, а честолюбний. Це різні речі.
Але чого я найбільше прагнув усе життя? Не грошей, ні слави, а – володіння своїм часом. Я переконаний, що саме це – найбільше багатство людини. Тож я надумав покинути журнал. Полишив штатну роботу у тридцять вісім років. Півжиття я не знав, що таке зарплата. І тепер, дивлячись ретроспективно, я думаю, що це було правильне рішення.
– Якщо не помиляюсь, Ваш улюблений Шопенгауер уважав, що день у день працювати в конторі – це панщина.
– І страшна панщина. Це самогубство.
– Але Шопенгауер міг собі дозволити говорити так – він жив з ренти.
– А я багато працював самостійно і заробляв більше, ніж міг заробити у штаті. Та річ не тільки в цьому. Був період, коли мене, як то кажуть, «проробляли» – у критиці, в газетах… Як тодішнє партійне керівництво могло притиснути надміру норовистих письменників? От ми тебе з роботи знімемо, понизимо в посаді, зарплату тобі зменшимо… А я не мав ніякої зарплати, ніякої посади. Мене можна було зняти тільки з посади Брюґґена (сміється).
– Вас можна було не друкувати.
– Це я пережив. Я був у чорних списках три роки. То був кінець шістдесятих років, початок сімдесятих… Я пам’ятаю той момент. Ще вчора я писав для десятків журналів і газет, листувався з редакціями. І раптом – поштова скринька стала порожньою. В один день! Листи, бандеролі, телеграми, запрошення… Все щезло!
– А за що на Вас напосілися?
– Були якісь причіпки. Були інтерв’ю, які не подобалися. Винуватили в суб’єктивізмі, в націоналізмі…
– В націоналізмі?
– Я виступав тільки українською мовою. В друзях у мене був Іван Дзюба, інші відомі люди. Це було вже певною ознакою.
– Феномен шістдесятництва, свідком якого Ви були…
– Чому – свідком? Учасником! Про це гарно написала Світлана Йовенко у статті про мої «Блокноти»: так, Брюґґен шістдесятник – просто він не перебуває в отих святцях, де щоразу перелічуються імена «сидільців»…
Втім, не варто перебільшувати. Я не був дисидентом у класичному розумінні слова. Я був у партії: багато хто з нас, тодішніх молодих людей, думав, що треба ж партію поліпшувати якось, робити зусилля… Однак я посідав підкреслено незалежну позицію, а це вже був кримінал.
Скажімо, готую я для газети «Вечірній Харків» інтерв’ю з художником Юрієм Правдіним, автором дуже популярної тоді кольоромузики: він робив акції в парку Горького – музичні твори в супроводі абстрактних рухомих картин. Запитую його про улюблених художників. Він каже: добре, я назву, але ви ж усе одно цього не напишете! Я пообіцяв, що напишу. І він називає імена: Кандінський, Шаґал… Вони ж усі натоді вважалися буржуазними! Виходить наше інтерв’ю, я чесно цитую свого співрозмовника. Який був скандал! Скликають бюро міськкому, мені ліплять догану, постає питання про виключення з партії…
Після цього стали з’являтися статійки в газетах: мовляв, я – аґент американського імперіалізму! За часів Сталіна це була б уже преамбула до відпочинку у прохолодних місцях… Я й досі зберігаю ті газетки – просто заради сміху.
І все ж таки я в ті три роки друкувався. Знаєте, де? В Москві.
– Казали: за що в Москві обрізають нігті, за те в Києві рубають пальця, а в провінції – цілу руку…
– Так, Москва тоді виручала багатьох «непокірних хлопчиків» із союзних республік. У Москві було вільніше.
– Але психологічно, либонь, було нелегко.
– Бачите, я еґоцентрист. Еґоцентрична натура у крайньому вияві. Для мене головним було задоволення з власної роботи. Якщо я перед собою не погрішив – мені нема чого соромитися. І я бував задоволений собою.
– Мені подумалося, що людина Вашого крою – як Ви сказали, еґоцентрист, – завжди певною мірою захищена від будь-яких суспільних катаклізмів, бо живе більше в собі, ніж у світі, а зі світу намагається черпати передусім те, що може бути їй корисним для саморозвитку.
– Маєте рацію.
– То це Ваше щастя.
– Безперечно.

«ХТО В СОБІ НЕ ВПЕВНЕНИЙ – ХАЙ КРАЩЕ НЕ БЕРЕТЬСЯ ЗА МИСТЕЦТВО»
– Запитання до Брюґґена-критика. Оцінюючи той чи інший літературний твір, критик має виходити з якихось об’єктивних критеріїв – чи може дозволити собі бути суб’єктивним, гранично суб’єктивним?
– Я завжди виступав у суб’єктивних окулярах. Без суб’єктивізму взагалі немає критика. Як нема й літератора. Література – це завжди вияв глибоко особистісного ставлення до світу. Критика, авжеж, потребує певної збалансованості, зваженості, доказовості. Але без суб’єктивного чинника все це – набір мертвотних схем, догм, вимог. Брязкальце, за яким – порожнеча. Кому це цікаво?
Коли я читаю Бєлінського – я бачу перш за все нервового, сухотного чоловіка, який метає громи. Навіть раціональний Писарев із його «поваленням» Пушкіна – теж людина дуже імпульсивна. Суб’єктивне для мене – це коріння будь-якого тексту, критичного зокрема. Але – і це мій улюблений парадокс, – максимально суб’єктивне висловлювання про той чи інший предмет перетворюється на об’єктивне судження про нього.
– Виходить, ідучи вглиб себе, ми водночас ідемо й до світу; розгадуючи себе, розгадуємо і речі нашого світу… Це дуже тонка і глибока думка.
– Цей постулат я виборов усім своїм життям.
– Є й інша грань: говорячи про чийсь текст, критик неминуче розкриває перед читачем не тільки цей текст, а й себе. Можливо, себе передусім.
– Так воно і є. І критик-сухар, критик-резонер не скаже нічого путнього, потрібного читачеві. Я ціную критику емоційну, небайдужу.
– Ви незрідка повторюєте: критика – теж проза, і героями критичної прози є письменники. Хто з письменників – Ваші улюблені герої?
– З поетів я особливо вирізняю Івана Драча. Він, звичайно, мій давній друг, але він і досі – прекрасний поет. Я видав у Харкові – як упорядник – дві його книжки, вони вийшли з моїми статтями і коментарями. До однієї з них я витягнув чудову назву з його ж віршів – «Анатомія блискавки». Це книжка його вибраних поезій. Передмова Жулинського, післямова Брюґґена.
А друга книжка – це Драчеві переклади. Називається вона «Наближення». Не так давно вона вийшла – років зо три тому, мабуть.
Назву ще кілька імен, аби окреслити свої суто читацькі пріоритети. Шаную Сосюру і Тичину. Близька мені особистість – Дмитро Павличко. Ціную Василя Слапчука. Люблю Світлану Йовенко. У цієї поетеси є дуже сильні речі, вона сприймає кохання як буття. Здається, Бердяєв колись висловився так: «Семья – это быт; любовь – это бытие». Бездонна думка! Для мене вона стала одним із дороговказів на багато років життя.
– Варіацію цієї думки можна знайти у «Блокнотах»: «Почему у некоторых людей вырабатываются стойкие антисемейные гормоны? Потому что для них любовь – искусство, а не ремесло».
– Насправді про основоположні проблеми людських стосунків і нині, здається, ніхто не напише так ориґінально, так свіжо, так живо, як Платон. Перечитайте-но його діалоги! Це література найвищого ґатунку! Він якщо й не розв’язав усіх проблем, але принаймні поставив їх – і поставив так вичерпно, що сьогодні на ті самі «вічні» теми практично й не скажеш нічого особливо нового.
Продовжуючи тему улюблених письменників… Є прозаїки, яких я перечитую впродовж усього життя. З росіян це – Андрій Платонов і Зощенко.
«Солодка Даруся» нашої Марії Матіос – просто бездоганна річ. Я причарований цією повістиною. Вона, з одного боку, модерна, з другого – традиційна: ідеться про традиції письма Стефаника, Кобилянської… Ольга Кобилянська була майстром прози. Вона робить честь жінкам в українській літературі, як і Леся Українка.
Крім того, в останні два десятиліття саме дві жінки врятували честь української літературної критики. Це Соломія Павличко з її блискучою книжкою «Націоналізм. Сексуальність. Орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського» і Тамара Гундорова з книжкою «Femina melancholica» – про Ольгу Кобилянську. Це дуже глибоко, цікаво написані праці, які я вважаю проявом модерного критичного мислення.
– Ну ось, а з деяких Ваших публікацій напрошується висновок, що Ви мало не жінконенависник.
– Справді? (сміється) Може, й так! (задерикувато) Може, я взагалі людиноненависник…
– Атож, Ви маєте майже шопенгауерівську репутацію мізантропа. Люди частіше допомагали чи заважали Вам?
– Я спізнав самоту в усіх її вимірах – і ту самоту, яка обтяжує, і ту, яка є благословенням.
– Але чи траплялися на Вашому шляху ті, хто допоміг Вам стати тим, ким Ви стали? Учителі, наставники – чи були вони у Вас?
– Якщо йдеться про таких наставників, яким був, наприклад, Аркадій Казка для Василя Мисика, – то ні. Я не мав ні літературних опікунів, ні вчителів.
Можливо, частково мене сформувала література взагалі, дух класики. А в особистому плані… Були люди, які збагачували мене певним особистим досвідом.
– Тобто Ви практично зробили себе самі?
– Не було нікого, хто б мене «тягнув», допомагав у чомусь. З маститими літераторами, з головними редакторами часописів я знайомився вже після своїх публікацій, а не до них. Відчуваєте різницю?
Я ніколи не був самовпевненим – але я був певний себе. Це різні речі. Хто в собі не впевнений – хай краще не береться за мистецтво. Не можна бути боязким письменником, як не можна бути сором’язливим актором на сцені. Актор має робити все.
– Хто ще серед українських критиків є для Вас авторитетом?
– Іван Дзюба. Він був і є одним з найкращих наших критиків. А як політичний критик він взагалі – номер один. Він мій друг юності, дуже дорога мені людина. Якби він став Президентом України, то був би не гіршим за Вацлава Гавела. Але чиновницька кар’єра Дзюби завершилася на посаді міністра культури, де його й «з’їли», як і багатьох. Хоча, з іншого боку, може, й не його це справа – бути чиновником…
– Мене інколи дивує, чому деякі наші літературні метри на старості літ ідуть у політику. Людині, яка змолоду присвятила свою душу поезії, – що може дати політика?
– О, це давня тема. Влада – це фата-морґана… Згадайте Винниченка! Тямущий прозаїк, але який із нього був політик? Мерзенний!
– Один з «партачів життя», за висловом Олени Теліги…
– Та й Грушевський від нього недалеко пішов. От Скоропадський – то був більш серйозний діяч… Ще Василь Розанов писав: у політиці треба цінувати не Желябова й Віру Фіґнер, а Олександра Першого, Аракчеєва, які відкривали університети, засновували капітальні будівництва.
– Саме за правління Скоропадського найбільше було відкрито друкарень, закладів освіти.
– Так. Очевидно, він міг би бути нормальним президентом нормальної країни – якби була ота нормальна країна. А її не було.
Політика на Україні завжди перебувала під величезним впливом Росії. І, схоже, перебуватиме й далі, хоч як це прикро. Втрата України – це те, чого Росія завжди боялася, боїться й боятиметься. І не має ваги, яка це Росія – імперська, радянська, китаїзована чи чортзна-яка.
– На милосердя хижака марно сподіватися?
– Марно. Доба Єльцина була винятком, але таких, як Єльцин, більше нема. Ми самі винні, що не зуміли нічого зробити зі своєю свободою. Винен і покійний Чорновіл: коли він відмовився формувати уряд на пропозицію Кравчука – це була велика стратегічна помилка. Було б ризикнути! А Чорновіл боявся… От Наполеон нічого не боявся – тому він і Наполеон. А ти боявся – тому тебе й убили.
– Ви не раз наголошували на тому, що політика дуже шкодить мистецтву, що вона – «злий демон літератури». А шістдесятництво ж ґрунтувалося зокрема й на уявленні, що «поет – більше, ніж поет». Від поета чекали вміння адекватно відповідати саме на соціально-політичні виклики своєї доби.
– Справжній митець не може існувати в політичній стихії. Ті, хто думає інакше, глибоко помиляються. Найяскравіший приклад – Маяковський, який писав мертвотний мотлох на догоду партії. І, врешті-решт, політика його вбила – у прямому розумінні слова.
Що вже й казати про таких дешевих партійних повій, як Дем’ян Бєдний.
– Погляд на митця як на «совість нації» – не більш як обтяжливий рецидив народництва?
– Ні, я думаю, що це не порожня метафора, вона має право на існування. Але так буває, очевидно, лише тоді, коли митець сам про це не думає. Тільки коли він пише, залишаючись вірним своїй власній совісті, він може стати совістю інших людей. І такі особистості були. У Франції був Руссо. У нас – Сковорода.

«ПЕРЕЖИТИ СВОЄ ЖИТТЯ – ПЕРЕЖИТИ ВЕЗУВІЙ»
– Пане Володимире, на Вашу думку, чого має уникати письменник, якщо хоче зберегти обличчя і талант?
– Найперше – уникати заздрощів. Заздрість мені не притаманна абсолютно – з раннього віку. Я не переймався жодною конкуренцією: адже такого автора, як я, не було, немає і не може бути більше. Ні в кого більше нема і не буде «Блокнотів» (тільки не сприймайте ці слова як самовихваляння).
– То Ви нікому не заздрили – ні в літературі, ні в житті? Не заздрили ні уславленим, ані грошовитим?
– Грошовитим? О ні, я сміявся. Що більше грошей, то більше мороки.
Гроші мені, звичайно, теж потрібні, я не святенник. Коли вони є – жити зручніше. Однак вони – просто засіб, і ніколи – не мета.
– Але сьогодні – в умовах нашої платної медицини – вони стали не просто засобом, а засобом безпеки…
– А це вже дуже сумна річ.
– Так чи інак, Ви дотримуєтесь думки, що література не повинна творитися задля заробітку.
– Це я формулюю мету, до якої треба наближатися. Для мене найсолодше відчуття – писати, знаючи, що на заробіток тобі чхати. Це колосальна свобода.
Але це моє кредо не є універсальним. Іноді саме потреба заробити гроші змушувала письменників сідати за письмовий стіл. Так було і з росіянами, і з французами…
Пушкін у Росії був одним з перших авторів, які цінували гонорари. Гонорар тоді вже був вагомою підмогою. А Толстой і Достоєвський на свої гонорари фактично існували. Толстой хоч і граф, а не був великим багатієм. А Достоєвський йому ще й заздрив, скаженів: чому це Толстому платять за аркуш більше, ніж йому? Тепер нам це здається смішним: такі постаті… Але то були живі люди – зі своїми інтересами, зі своїми непростими сімейними обставинами.
– З іншого боку, письменник, який заробляє собі на прожиток не літературою, змушений віддавати літературі лише крихти свого часу, розумової енергії.
– Так було з Коцюбинським. Блискучий був прозаїк. Працював чиновником, ця робота, авжеж, крала його час. Не дожив і до п’ятдесяти років. Навіть за хату, яку будував, боргу не встиг повернути. Написав сім десятків оповідань – і все. Це дуже мало. Але це були прекрасні оповідання, і він обезсмертив себе ними.
А Сковорода? Він нічого не мав і мати нічого не хотів.
– Сторонньому оку може здатися, що Ви – з тих, хто прагне все життя загнуздати свої емоції, підпорядкувати їх раціональному первневі. У «Блокнотах» так багато згадок про самодисципліну, про самовладу, яка тільки і є шляхом до свободи, – можна подумати, що це німецьке коріння у Вас так озивається – щось від Іммануїла Канта. Але мені здається, що в глибині душі Ви дуже емоційна людина.
– Я багато розтратив у житті. Увесь спектр емоцій я по-своєму відбув. Лише філософія може якось збалансувати всі душевні стани людини, втихомирити страждання, які декого доводять до божевілля чи й самогубства. Багато, дуже багато людей закінчили свої дні передчасно – кажу про тих, що не пережили свого життя.
Пережити своє життя – означає пережити вулкан Везувій… Кігті пристрасті шматують людину. Навіть Сковорода – не виняток: почитайте його листування з Михайлом Ковалинським. Звідти ви дізнаєтеся про Сковороду набагато більше, ніж із текстів Шевчука, який, не розуміючи Сковороди, продукує свої нескінченні «простирадла» і пише в них сміховинні речі про цього філософа.
– Друзі підтримують Вас?
– Я завжди плекав культ дружби. Один з моїх улюблених авторів, Жуль Ренар, колись сказав: дружба – почуття набагато тонше, ніж любов. Він знав, що казав. Коли він розсварився з Ростаном, то дуже болісно переживав цей розрив…
У Києві в мене троє добрих друзів: Юрій Щербак, Іван Драч, Іван Дзюба. Це дуже різні люди, з різними долями, та всі троє – талановиті письменники. Ми знаємо один одного вже стільки років…
– З «Блокнотів»: «Письма людей, звучащие разными голосами. Тихая стопка голосов»… Любите листи?
– Люблю. З листів я, бува, краще пізнаю людину, ніж із будь-чого іншого.
– Подейкують, Ви є власником надзвичайно багатого літературного архіву, зокрема епістолярного.
– Це справді так. Років п'ятнадцять-двадцять тому мені стало жаль, що це все багатство в мене дарма пролежує. Я взяв листи кількох дуже відомих людей і зробив на цій основі таку собі критичну прозу. Я назвав це «Епістолярні етюди». Вони друкувалися в періодиці; згодом я вмістив їх у своїй книжці, що зветься «Люди і книги». Як на мене, вийшло досить читабельно.
Але загалом мені дуже важко писати про померлих людей. Коли помер Ігор Муратов (я з ним приятелював, попри різницю у двадцять років), я писав про нього статтю… півроку. Не міг закінчити, не міг і все!
– Як Ви відчуваєте – вік розкріпачує? Чи можете Ви сьогодні дозволити собі у спілкуванні, у поведінці більше, ніж могли у двадцять, тридцять, сорок?
– З одного боку, коли входиш у літа – почуваєшся вільніше. Мабуть, сьогодні я можу дозволити собі більшу прямолінійність, може, навіть безкомпромісність в оцінках.
З іншого – виникають і обмеження: стан здоров’я, самопочуття… Велику вагу мають і звички: вони теж по-своєму закріпачують. Якщо якась побутова дрібничка не на своєму місці, це може навіть зіпсувати мені настрій. Я досить консервативна людина – консервативна в англійському розумінні. Я шаную британців за те, що вони зберігають свої традиції, навіть у деталях: приміром, у ХІХ столітті була на якійсь вулиці бакалійна крамничка – і досі вона там. Не те що ми, дикуни: де вчора був магазин, сьогодні вже аптека, а що буде завтра? Автобусна зупинка?
– А що буде завтра з нашою літературою? Хай читачеві на десерт буде прогноз від Брюґґена.
– Прошу!
У чому сила літератури? Усі види мистецтва – за винятком хіба що музики – живуть словом. Театр, кіно, естрада… Отже, слово первинне не тільки в біблійному сенсі, а й у мистецькому.
А суспільне співіснування людей? А міжлюдські контакти? Нічого цього нема без слова.
Ось таким чином мистецтво слова – література – виявляє свою живучість. Тож щодо її майбутнього я лишаюся хоч і поміркованим, та все ж оптимістом. Література житиме завжди. Хоч нове сторіччя заявило про себе як про визивно антикультурне. Сьогоднішні умови для мистецтва вкрай несприятливі. І все ж – література буде. І мистецтво буде. Бо воно потрібне людям. І тим, хто його споживає, і тим, хто його творить.

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

м. Харків, квітень 2011 р.
Ксандер
Повідомлень: 155
З нами з: Сер січня 04, 2012 10:35 pm
Звідки: м. Брянка Луганської обл.

Re: Володимир Брюґґен

Повідомлення Ксандер »

– Чому, врешті-решт, писані російською речі Тараса Шевченка ніхто не важиться перекладати українською? Тому, що це був би ідіотизм!
Чому Шевченко свій «Щоденник» писав російською? Хтозна. Може, думав десь друкувати, а україномовної преси на той час не було… У будь-якому разі – це його особиста справа!
А Франко? Він мислив німецькою так само, як і українською!
От цікаво, а з німецької ми теж не маємо перекладати українською? Франка чи там Донцова. Вони ж чомусь писали німецькою. Не знаю, як для кого, а я вважаю, що все написане иншими мовами цілком може бути перекладено українською. Навіть коли автор міг і сам писати українською і навіть коли мова писання "общепонятная". Ідіотизм - називати це ідіотизмом :twisted:
Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5809
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Володимир Брюґґен

Повідомлення Кувалда »

:mrgreen: погоджуюсь
Відповісти

Повернутись до “Перекладачі”