Енід Мері Блайтон. «Таємниця згорілого котеджу»

Відповісти
Анатолій
Повідомлень: 4697
З нами з: Чет червня 18, 2009 4:16 pm

Енід Мері Блайтон. «Таємниця згорілого котеджу»

Повідомлення Анатолій »

П’ятеро шукай-бід і пес Бешкета

Таємниця згорілого котеджу

Енід Мері Блайтон


Таємниця № 01



Охоплений полум’ям котедж

Сум’яття почалось о пів на десяту темного квітневого вечора.

У Пітерсвуді було тихо й спокійно. Лише часом де-не-де по селі чувся собачий гавкіт. Аж глядь, на заході спалахнуло яскраве світло.

Ларі Дайкін саме збирався лягати спати. Відслонивши фіранки, щоб ранішнє світло могло його збудити, він несподівано побачив сяйво.

«А нехай йому! Що воно таке? — сказав він і гукнув сестру: — Дейзі, агов! Ходи сюди й подивися. На краю села якісь дивні спалахи».

Дівчинка в самій нічній сорочці ввійшла в спальню й поглянула у вікно.

«Та це ж вогонь! І, либонь, великий, — сказала вона. — Цікаво, звідки він. Як гадаєш, може, горить чийсь будинок?»

«Тре’ піти й розвідати, — збуджено сказав Ларі. — Перевдягнімося. Батьки не вдома, то вони й ні про що не взнають. Гайда, швидко».

Ларі й Дейзі хутенько вдяглися, збігли вниз сходами й вийшли в темний садок. Ідучи стежкою, вони вже були минули сусідній будинок, коли почули, як хтось квапливо ступає до них під’їздною дорогою.

«Це стопудово Піп, — сказав Ларі. Направивши промінь кишенькового ліхтарика в бік сусіднього подвір’я, він висвітив у темряві хлопчика завстаршки як Ларі й маленьку дівчинку років із вісім.

«Вітаю, Бетс! Ти також ідеш? — здивовано промовила Дейзі. — Я гадала, ти о такій порі вже спиш».

«Ларі! Це пожежа, правда ж? Чиясь хата горить, як вважаєш? Цікаво, пожарка приїде?» — затараторив Піп.

«Та доки пожежники доберуться із сусіднього села, там згорить все до цури! — сказав Ларі. — Помчімо! Це, здається, в кінці Скиртового завулка».

І вони чимдуж побігли. Деякі селяни, угледівши яскраве світло, й собі занепокоєно поспішали вуличкою.

«Та це будинок пана Гікcа, — сказав якийсь чоловік. — Точно, у нього горить».

Юрба сунула до кінця завулка. Тим часом полум’я стало ще більшим і яскравішим.

«Та то не хата горить, а робочий котедж/господарський будинок/майстерня у садку! — вигукнув Ларі. — А нехай йому! З тої будови мало що лишиться!»

Так воно й було. Дерев’яно-цегляна будівля була вкрита сухою соломою, через що дах добряче полум’янів.

Там уже був сільський поліціянт пан Ґун. Він орудував чоловіками, що гасили водою вогонь. Побачивши дітей, він крикнув на них.

«Ану геть зіци! Геть!»

«Отак він завжди до дітей, — сказала Бетс. — Нічого іншого від нього й не почуєш».

Гасити пожежу водою з відер було безглуздо. Полісмен заволав, шукаючи шофера:

«Де пан Томас? Скажіть йому, щоб тягнув рукав, яким він миє машину».

«Пан Томас поїхав по господаря, — пролунав жіночий голос. — Він на вокзалі стрічає поїзд із Лондона!»

Це була кухарка, повнотелеса пані Мінс. Зазвичай вона була спокійна, та тепер її буквально лихоманило зі страху. Тремтячими руками вона брала порожні відра й наповнювала водою з крана.

«Діла не буде, — сказав один із селян. — Дім весь узявся вогнем. Полум’я вже не спиниш».

«Пожежників викликали, — озвався інший чоловік. — Але доки вони прибудуть, тут не буде що гасити».

«Добре, що хоч на будинок не перекинеться, — сказав полісмен. — Вітер, на щастя, віє в протилежний бік. Ох, який же пригнічений буде пан Гікс, коли приїде додому! Їй-бо!»

Четверо дітей схвильовано дивилися на все це. «Такий файний котедж! Прикро дивитися, як він горить, — сказав Ларі. — Хоч би щось нам дозволили робити, воду лити, наприклад!»

Саме в цей час інший хлопчик заввишки десь як Ларі підбіг із відром води й вихлюпнув її в бік полум’я. Та вийшло це в нього не надто вдало, й трохи води впало на Ларі. Він крикнув на хлопчика:

«Гей! Ти мене намочив! От подивися тільки, що ти робиш!»

«Ви-ибач, старий», — кумедно протяжно сказав хлопчик. Язики полум’я дужче злетіли догори, добре освітивши весь садок. Ларі побачив, що хлопчик був пухкий, гарно вдягнений і вельми вдоволений собою.

«Це той пацан, що приїхав жити зі своїми батьками в за́їзд навпроти, — стихенька промовив Піп до Ларі. — Страхопуд! Удумав собі, що розуміється на всьому. А грошви в нього прірва, то він і не знає, що з нею робити».

Поліціянт побачив хлопчика, що ніс відро. «Гей, ти! — загорланив він. — Геть зіци! Мені ще дітей бракувало під ногами!»

«Я не дитина, — обурено сказав хлопчик. — І хіба не бачите, я ж допомагаю?»

«Геть зіци!» — зарепетував пан Ґун.

Аж тут хтозна звідки взявся пес і почав гавкати біля самісінької полісменової ступні, та так надокучливо, що роздратований пан Ґун не стримався й копнув собаку в бік.

«Це твій пес? — звернувся він до хлопчика. — Забери його зіци геть!».

Парубійко, мов то й не до нього зверталися, натомість пішов і взяв ще одне відро з водою. А в цей час радісінький собака гавкав аж заходився, крутячись навколо ніг пана Ґуна.

«Геть зіци!» — вигукнув поліціянт, ще раз поціливши ногою гавкуна. Ларі, а з ним й інші захихотіли. Цей маленький милий чорний шотландський тер’єр, попри свої короткі ноги, був дуже моторний.

«Це пациків, — сказав Піп. — Класний пес, такий живкий. Хотів би й я собі такого бровка мати».

Коли частина солом’яної стріхи впала, від неї в повітря здійнявся стовп іскор. Почувся противний сморід від гару й диму, й діти ступили трохи назад.

У завулку почулися звуки приїжджого автомобіля. Це був пан Гікс.

Біля будинку зупинилась автівка. З неї вийшов чоловік і щодуху кинувся в садок, де догорав котедж.

«Пане Гіксе, сере, на жаль, ваш робочий будиночок майже знищений, — сказав полісмен. — Ми зробили все можливе, аби врятувати його, сере, але вогонь поширився надто швидко. Чи не знаєте, що могло спричинити пожежу, сере

«Та як я можу знати? Я щойно повернувся з Лондона поїздом», — сердито відповів пан Гікс. — А чому не викликали пожежників?»

«Ну, сере, ви ж знаєте, що пожежна станція в сусідньому містечку, — сказав пан Ґун. — До того ж ми побачили пожежу, коли вогонь уже охопив дах будинку. Ви часом не знаєте, чи горів вогонь у котеджному каміні сьогодні вранці, сере

«Знаю. Горів, — відмовив пан Гікс. — Я збирався працював тут із самого ранку, тому залишив вогонь на ніч. Я палив дерев’яні поліна, тож, цілком можливо, що після мого відходу іскра вилетіла й щось підпалила. Можливо, вона весь день там тліла, а ніхто про це й не знав. Де місіс Мінс? Моя кухарка, де вона?»

«Я тут, сере, — промовила бідолашна місіс Мінс, що й досі вибивала дрижаки. — О сере, це так жахливо, сере! Вам ніколи не подобалось, коли я заходила у ваш робочий котедж, сере, то я туди й не ходила, бо інакше я б побачили, що зайнялася пожежа!»

«Двері були замкнені, — сказав поліціянт. — Я сам перевіряв, перш ніж полум’я до них добралося. Е-е-ех… Кінець вашому котеджу, сере

А тим часом дерев’яно-цегельна стіна з великим гуркотом завалилася. Полум’я стало ще більшим, гарячінь — нестерпною, і кожен із присутніх ступнув назад.

Пан Гікс раптово змінився на лиці, здавалося навіть, що він ізсунувся з глузду. Він схопив руку полісмена й міцно стиснув. «Мої документи! — протягнув він тремтячим голосом. — Мої безцінні старожитні документи! Вони були там! Дістаньте їх, дістаньте їх!»

«Сере, будьте розсудливі, — сказав пан Ґун, дивлячись на велетенське багаття, на яке перетворився котедж. — Ніхто вже нічого не врятує. Це було неможливо з самого початку».

«Мої ДОКУМЕНТИ! — цього разу крикнув пан Гікс, і кинувся стрімголов до охопленого полум’ям будинку, так наче й справді хотів розшукати їх у вогні. Та кілька людей відтягли його назад.

«Та буде вже вам, сере! Годі, сере, не робіть дурниць, — сказав стурбований полісмен. — Ці документи були такі цінні, сере

«Вони незамінні! — заквилив пан Гікс. — Вони коштували мені тисячу фунтів!»

«Сподіваюся, вони убезпечені, сере», — сказав чоловік, що стояв поряд. Пан Гікс повернувся до нього з диким виразом обличчя.

«Так! Так, вони убезпечені! Але гроші не відшкодують мені їхню втрату!»

Бетс не знала, що таке убезпечення. І Ларі їй швидко пояснив. «Якщо ти маєш що-небудь цінне й боїшся, що його можуть вкрасти чи спалити, ти щороку платиш невелику суму грошей убезпечній компанії. А згодом, якщо воно й справді зазнає знищення, компанія виплатить тобі повну вартість цінного майна».

«Зрозуміло», — сказала Бетс. Вона пильно дивилась на пана Гікса. Він, як і раніше, здавався безмірно засмучений. Він їй здався кумедним.

Пан Гікс був високий, сутулий, з довгим носом і пасмом волосся, що стирчало попереду. Свої очі він ховав за великими окулярами. Він не дуже подобався Бетс.

«Заберіть усіх цих людей, — сказав пан Гікс, дивлячись на селян і дітей. — Не хочу, щоб мій садок витоптували цілу ніч. Тут уже ніхто нічого не вдіє».

«Слухаюсь, сере», — відповів пан Гун, задоволений, що зара́з зможе вигнати «геть зіци» так багато людей, після чого попростував до глядьків.

«Геть зіци! — сказав він. — Нема чого тут роботи. Геть зіци, діти. Геть зіци, всі».

Полум’я котеджу тепер горіло низько. Вогонь потроху згасав. Після такої бадьорої пригоди дітям раптом схотілося спати. Від диму їм різало очі.

«Хух! Мій одяг добряче смердить димом, — сказав з відразою Ларі, — повертаймося додому. Цікаво, мама з татом повернулися?»

Ларі й Дейзі йшли стежкою разом із Піпом і Бетс. За ними висвистуючи пішов хлопчик із собакою. Незабаром він їх наздогнав.

«Це було справді круто, правда ж? — спитав він. — Добре, що ніхто не постраждав. Може, зустрінемось завтра, пограємо в щось? Мої батьки завтра весь день будуть на гольфі, ну а я буду сам у готелі, тому, що навпроти садка пана Гікса».

«Ну-у-у, — протягнув Ларі, якому не дуже подобався хлопчиків вигляд. — Ну-у-у-у, якщо ми будемо десь поблизу, то заскочимо по тебе».

«Гаразд, — сказав хлопчина. — Ходім, Бешкето. Додому, хлопчику!»

Щеня, що було кружляло навколо дитячих ніг, побігло за хлопцем і зникло разом із ним у темряві.

«Чванько гладкий!— сказала Дейзі про хлопчика. — Чому це він вирішив, що ми хочемо з ним гратися? Слухай, Піпе, мо’, зустрінемось завтра біля вашого подвір’я й підемо подивитися, що залишилося від котеджу, га?»

«Гаразд, — відповів Піп, повертаючи із сестрою до себе додому. — Гайда, Бетс, спати. Ти вже йдеш, як сновида».

Ларі й Дейзі пішли далі вуличкою до себе додому. Вони позіхали. «Бідний пан Гікс! — сказала Дейзі. — Він був такий засмучений через свої дорогоцінні старовинні документи!»

___________________________________________________________________________________________________________________________________

The Five Find-Outers and Buster the Dog

by Enid Blyton

The Mystery of the Burnt Cottage

Mystery #01


The Burning Cottage

It was at half-past nine on a dark April night that all the excitement began.

The village of Peterswood was perfectly quiet and peaceful, except for a dog barking somewhere. Then suddenly, to the west of the village, a great light flared up.

Larry Daykin was just getting into bed when he saw it. He had pulled back his curtains so that the daylight would wake him, and he suddenly saw the flare to the west.

"Golly! What’s that!" he said. He called to his sister. "Daisy! I say, come here and look. There’s a funny flare-up down in the village somewhere."

His sister came into the bedroom in her nightdress. She looked out of the window.

"It’s a fire!" she said. "It looks pretty big, doesn’t it? I wonder what it is. Do you think it’s some one’s house on fire?"

"We’d better go and see," said Larry, excited. "Let’s get dressed again. Mummy and Daddy are out, so they won’t know anything about the fire. Come on, hurry."

Larry and Daisy dressed quickly, and then ran down the stairs and out into the dark garden. As they went down the lane they passed another house, and heard the sound of hurrying footsteps coming down the drive there.

"It’s Pip, I bet," said Larry, and shone his torch up the drive. The light picked out a boy about his own age, and with him a small girl of about eight.

"Hallo, Bets! You coming too?" called Daisy, surprised. "I should have thought you’d have been asleep."

"Larry!" called Pip. "It’s a fire, isn’t it? Whose house is burning, do you think? Will they send for the fire-engine?"

"The house will be burnt down before the firemen come all the way from the next village!" said Larry. "Come on — it looks as if it’s down Haycock Lane."

They all ran on together. Some of the villagers had seen" the glare too, and were running down the lane as well. It was exciting.

"It’s Mr. Hick’s house," said a man. "Sure as anything it’s his house."

They all poured down to the end of the lane. The glare became higher and brighter.

"It’s not the house!" cried Larry. "It’s the cottage he works in, in the garden — his workroom. Golly, there won’t be much left of it!"

There certainly wouldn’t. The place was old, half-timbered and thatched, and the dry straw of the roof was blazing strongly.

Mr. Goon, the village policeman, was there, directing men to throw water on the flames. He saw the children and shouted at them.

"Clear orf, you! Clear orf!"

"That’s what he always says to children," said Bets. "I’ve never heard him say anything else."

It was not the least use throwing pails of water on the flames. The policeman yelled for the chauffeur.

"Where’s Mr. Thomas? Tell him to get out the hosepipe he uses to clean the car."

"Mr. Thomas has gone to fetch the master," shouted a woman’s voice. "He’s gone to the station to meet the London train!"

It was Mrs. Minns, the cook, speaking. She was a fat, comfortable-looking person, who was in a very scared state now. She filled pails of water from a tap, her hands trembling.

"It’s no use," said one of the villagers. "Can’t stop this fire now. It’s got too big a hold."

"Some one’s phoned for the fire-engine," said another man. "But by the time it gets here the whole place will be gone."

"Well, there’s no fear of the house catching." said the policeman. "Wind’s in the opposite direction luckily. My word, what a shock for Mr. Hick when he comes home."

The four children watched everything with excitement. "It’s a shame to see such a nice little cottage go up in flames," said Larry. "I wish they’d let us do something — throw water, for instance."

A boy about the same size as Larry ran up with a pail of water and threw it towards the flames, but his aim was bad, and some of it went over Larry. He shouted at the boy.

"Hey, you! Some of that went over me! Look what you’re doing, for goodness’ sake!"

"Sorry, old boy," said the boy, in a funny drawling sort of voice. The flames shot up and lighted the whole garden well. Larry saw that the boy was plump, well-dressed and rather pleased with himself.

"He’s the boy who has come to live with his father and mother in the inn opposite," said Pip in a low voice to Larry. "He’s awful. Thinks he knows everything, and has so much pocket-money he doesn’t know what to do with it!"

The policeman saw the boy carrying the pail. "Here you!" he yelled. "Clear orf! We don’t want children getting in the way."

"I am not a child," said the boy indignantly. "Can’t you see I’m helping?"

"You clear orf!" said Mr. Goon.

A dog suddenly appeared and barked round the policeman’s ankles in a most annoying way. Mr. Goon was angry. He kicked out at the dog.

"This your dog?" he called to the boy. "Call him orf!"

The boy took no notice but went to get another pail of water. The dog had a wonderful time round Mr. Goon’s trousered ankles.

"Clear orf!" said the policeman, kicking out again. Larry and the others chuckled. The dog was a nice little thing, a black Scottie, very nimble on his short legs.

"He belongs to that boy," said Pip. "He’s a topping dog, absolutely full of fun. I wish he was mine».

A shower of sparks flew up into the air as part of the straw roof fell in. There was a horrible smell of burning and smoke. The children moved back a little.

There came the sound of a car down the lane. A shout went up. "Here’s Mr. Hick!"

The car drew up in the drive by the house. A man got out and ran down the garden to where the burning cottage stood.

"Mr. Hick, sir, sorry to say your workroom is almost destroyed," said the policeman. "Did our best to save it, sir, but the fire got too big a hold. Any idea what caused the fire, sir?"

"How am I to know?" said Mr. Hick impatiently. "I’ve only just got back from the London train. Why wasn’t the fire-engine sent for?"

"Well, sir, you know it’s in the next town, said Mr. Goon, "and by the time we knew of the fire, the flames were already shooting through the roof. Do you happen to know if you had a fire in the grate this morning sir?"

"Yes, I did," said Mr. Hick. "I was working here early this morning, and I had kept the fire in all night. I was burning wood, and I dare say that after I left a spark flew out and set light to something. It may have smouldered all afternoon without any one knowing. Where’s Mrs. Minns, my cook?"

"Here, sir," said poor, fat, trembling Mrs. Minns. "Oh, sir, this is a terrible thing, sir! You never like me to go into your work-cottage, sir, so I didn’t go in, or I might have seen that a fire was starting!"

"The door was locked," said the policeman. "I tried it myself, before the flames got round to it. Well — there goes the last of your cottage, sir!"

There was a crash as the half-timbered walls fell in. The flames rose high, and every one stepped back for the heat was terrific.

Then Mr. Hick suddenly seemed to go mad. He caught hold of the policeman’s arm and shook it hard. "My papers!" he said, in a shaking voice. "My precious old documents! They were in there! Get them out, get them out!"

"Now, sir, be reasonable," said Mr. Goon, looking at the furnace not far from him. "No one can save anything at all — they couldn’t from the beginning."

"My PAPERS!" yelled Mr. Hick, and made a dart towards the burning workroom, as if he meant to search in the flames. Two or three people pulled him back.

"Now, sir, now, sir, don’t do anything silly," said the policeman anxiously. "Were they very valuable papers, sir?"

"Can’t be replaced!" moaned Mr. Hick. "They are worth thousands of pounds to me!"

"Hope they’re insured, sir," said a man near by. Mr. Hick turned to him wildly.

"Yes — yes, they’re insured — but money won’t repay me for losing them!"

Bets did not know what being insured was. Larry told her quickly. "If you have anything valuable that you are afraid might be stolen or burnt, you pay a small sum of money to an insurance company each year — and then if it does happen to be destroyed, the company will pay you the whole cost of your valuable belongings."

"I see," said Bets. She stared at Mr. Hick. He still seemed very upset indeed. She thought he was a funny looking man.

He was tall and stooping, and had a tuft of hair that stuck out in front. He had a long nose, and eyes hidden behind big spectacles. Bets didn’t much like him.

"Clear all these people away" said Mr. Hick, looking at the villagers and the children."I don’t want my garden trampled down all night long. There’s nothing any one can do now."

"Right, sir," said Mr. Goon, pleased at being able to "clear orf" so many people at once. He began to walk towards the watching people.

"Clear orf," he said. "Nothing to be done now. Clear orf, you children. Clear orf, every one."

The flames of the cottage were burning low now. The fire would burn itself outs and that would be the end. The children suddenly felt sleepy after their excitement, and their eyes smarted with the smoke.

"Pooh! My clothes do smell of smoke," said Larry, disgusted, "dime on — let’s get back home. I wonder if Mummy and Daddy are back yet."

Larry and Daisy walked up the lane with Pip and Bets. Behind them, whistling walked the boy with the dog. He caught them up.

"That was a real thrill, wasn’t it?" he said. "Good thing no one was hurt. I say, what about meeting tomorrow, having a game or something? I’m all alone at that hotel opposite Mr. Hick’s garden — my mother and father are out golfing all day."

"Well — " said Larry, who didn’t particularly like the look of the boy, "Well — if we are anywhere about, we’ll pick you up."

"Right," said the boy. "Come on, Buster. Home, boy!"

The little Seattle, who had been circling round the children’s legs, ran to the boy. They disappeared into the darkness.

"Conceited fat creature!" said Daisy, speaking of the boy. "Why should he think we want to know him? I say, let’s all meet in your drive tomorrow, Pip, and go down to see what’s left of the cottage, shall we?"

"Right," said Pip, turning in at his drive with Bets. "Come on, Bets. I believe you are nearly asleep!"

Larry and Daisy went on up the lane to their own home. They yawned. "Poor Mr. Hick!" said Daisy. "Wasn’t he upset about his precious old papers!"
Востаннє редагувалось Нед січня 26, 2014 2:00 pm користувачем Анатолій, всього редагувалось 3 разів.
Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5809
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Енід Мері Блайтон. «Таємниця згорілого котеджу»

Повідомлення Кувалда »

зробив зауваги в тексті ;). Чудово, Анатолію. Тре’ знайти тільки український відповідник для "робочого котеджу" і дитяча мова трохи задоросла 8-)
Анатолій
Повідомлень: 4697
З нами з: Чет червня 18, 2009 4:16 pm

Re: Енід Мері Блайтон. «Таємниця згорілого котеджу»

Повідомлення Анатолій »

Зміни — червоним кольором.

Питання про відповідник до «робочого котеджу» залишається відкритим.
Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5809
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Енід Мері Блайтон. «Таємниця згорілого котеджу»

Повідомлення Кувалда »

догоряти.
Стосовно, сере ;) . Я підколов 8-) . З цього приводу, чесно казавши, я не певен, що нам тре’ всім давати кличну форму :roll: . Пе́ре, сере, сіре... – в кличному відмінку трохи кумедні. Хоча, як казав з цього приводу В.Німчук, вони і в інших відмінках не дуже ;) . Нема тут ради. На Ваш вибір. В Проєкті пропонують всім послідовно кличну форму (без називного варіянту).
Щодо котеджу. Думаю, якщо Ви пройдетеся далі текстом, то з’ясуєте, що то за котедж. Якщо це приміщення, де зберігають реманент робочий, вугілля, мітли тощо – сарай, якщо там працююють на верстаті – майстерня... Далі буде видно
Анатолій
Повідомлень: 4697
З нами з: Чет червня 18, 2009 4:16 pm

Re: Енід Мері Блайтон. «Таємниця згорілого котеджу»

Повідомлення Анатолій »

Кувалда писав:догоряти.
Стосовно, сере ;) . Я підколов 8-) . З цього приводу, чесно казавши, я не певен, що нам тре’ всім давати кличну форму :roll: . Пе́ре, сере, сіре... – в кличному відмінку трохи кумедні. Хоча, як казав з цього приводу В.Німчук, вони і в інших відмінках не дуже ;) . Нема тут ради. На Ваш вибір. В Проєкті пропонують всім послідовно кличну форму (без називного варіянту).
Щодо котеджу. Думаю, якщо Ви пройдетеся далі текстом, то з’ясуєте, що то за котедж. Якщо це приміщення, де зберігають реманент робочий, вугілля, мітли тощо – сарай, якщо там працююють на верстаті – майстерня... Далі буде видно
Стосовно кличної форми до «сер». Хотів це питання роз’язати двома шляхами: 1) послідовно вживати кличну форму; 2) знайти український відповідник до англійського «sir» («mister» перекладаємо як «пан» і нічого). Оскільки не вирішив до якого варіянта пристати, залишив спочатку просто «сер». :)
Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5809
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Енід Мері Блайтон. «Таємниця згорілого котеджу»

Повідомлення Кувалда »

далі буде видно, чи він сер (баронет), чи просто сер (пан). Тоді й вирішите остаточно
Відповісти

Повернутись до “Англійська мова”